Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 60 страниц)

Коріння мого серця

Анрі одержує першого з її листів; із трьох її останніх листів до нього дійшов тільки перший. Він читає, що вона хоче приїхати до нього й дуже просить його дозволу. Але ж далі вона пише, ніби помирає,– тож як вона може приїхати? Вона сподівається, що він устигне звінчатися з нею – заради дітей. Невже їй аж так погано? Варенн у дописаних його рукою рядках спростовує її страхи; нічого спішного, запевняє Варенн, а він же відповідає за неї головою.

– Пане де Пюїперу, – питає Анрі кінного гінця. – Хто вас послав?

Дворянин відповідає: сама герцогиня, і вона не хотіла ніякого іншого гінця, тільки його. Чи вона була притомна? Цілком притомна. Чи стан її небезпечний для життя? По ній цього не видно було, відповідає гонець. Проте він чув, що вона була зомліла.

Анрі міркує: «Після третьої дитини вона була схильна до млості. В Монсо я сам був при тому, як вона зомліла – з ревнощів до Марії Медічі та до її портрета. І цього разу те саме. Вона боїться, що я можу передумати без неї. Я заспокою її. Але шлюбу in articulo mortis[85]85
  З огляду на неминучу смерть (латин.).


[Закрыть] я не хочу. Вона не помре – як могла б вона покинути мене!»

Він зразу відсилає гінця назад зі звісткою, що він сам їде до неї й незабаром триматиме її в обіймах. «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив», – змогла б вона прочитати, як колись. Але в п'ятницю, в її останній день, вона втратила зір. А втім, їй і не дали його листа.

Він тривожився, його навіть мучив страх, хоч він і заспокоював себе. Нарешті він заснув, але його розбудив лихий сон, і далі він уже тільки лежав та прислухався, і йому все вчувався тупіт копит. Удосвіта почувся й справжній тупіт. Анрі, що лежав одягнений, підбіг до дверей і в сірому світлі світанку насилу розібрав листа, писаного, вже не її рукою. Варенн писав сам, він повідомляв, що недуга не піддається зусиллям лікаря й з'їдає хвору. Життя герцогині вже не врятувати, а її врода марніє на очах. «Величносте! Не приїздіть, нащо вам це жахливе видовище!»

Що вона померла – про це в листі не було. В останню мить Варенн вручив гінцеві іншого листа, обережнішого. Врешті-решт він не наважився сам завчасу оголосити Габрієль мертвою, поки вона ще дихає. Він передав фальшиву звістку трьом іншим особам: нехай нони, вірячи в неї, з чистим сумлінним перекажуть її королю. Анрі, похололий від жаху, сідає на коня. Мчить, скільки духу. За чотири милі від Парижа наздоганяє Пюїнеру; той не дуже поспішав. Чому? Анрі не питає. Не наважується допитуватись, а, вилаявши гінця, мчить далі. Ось біля шляху стоїть дім канцлера Бельєвра[86]86
  Бельєвр Помпон де (1529–1607) – французьким державний діяч, що розпочав свою кар'єру ще при Карлові IX.


[Закрыть], звідти назустріч королю вибігають маршал д'Орнано і пан де Бассомп'єр. Анрі бачить розгублені обличчя, і серце в нього холоне. А вони, похиливши голови, кажуть:

– Величносте, герцогиня померла…

Анрі скам'янів. Він сидів у сідлі нерухомо, наче статуя, забувши, де він і куди прямує. Побачивши, що король наче прибитий несподіваним жахом, наперед виступив пан де Бельєвр і в німій тиші підтвердив те, що сам мав за правду, навіть змалював жахливий вигляд тієї, котру назвав трупом; а вона ще й досі була жива – ще дихала, ще кликала свого владаря.

В Анрі нарешті пробилися сльози. Він зсів з коня і, відвернувшись, довго плакав. Потім сказав, що хоче побачити герцогиню де Бофор. На те канцлер твердо заперечив: кожен учинок короля в усіх на очах, і люди його обговорюють на всі лади. Й будуть дуже прикро вражені, коли він отак виставлятиме напоказ своє горе. Він ризикує тяжко образити релігійні почуття своїх підданих напередодні великодня. Анрі не спромігся відповісти: він насилу стояв на ногах.

Канцлерова карета рушила попереду; Анрі погодився, щоб його відвезли до найближчого абатства. В безмежній розпуці падає він на ліжко якогось ченця. Розпач і безперервне ридання – так минає для нього цей день, п'ятниця, той день, коли Габрієль іще жива й кличе його серед своїх передсмертних мук. Повільно добрався Анрі до Фонтенбло, зовсім осамітнілий; а вона витримала ще й ніч – так дожидала його. Але разом з надією згасають і її сили. З останнім нападом вона вже не бореться. У суботу на світанку вона вмирає.

У п'ятницю ввечері Варенн відкрив приблизну правду одній-однісінькій людині – він написав панові де Сюллі, бо вважав, що той схвалить його поведінку. Він признавався, що обдурив короля, і виправдовував свою брехню як міг; але насамперед намагався зіпхнути на Цамета ту підозру, що могла впасти на нього самого. Зраділий Роні й не подумав про вину й про кару. Він розбудив дружину, обняв ту пристаркувату жінку й сказав:

– Дівчинко моя, герцогиня вже не встане, тобі не доведеться ходити до її вставання. Мотуз урвався.

Близько цього часу вона справді померла. В ту саму годину папа Климент VIII вийшов зі своєї каплиці: на нього видимо зійшло надприродне прозріння ще задовго до того, як пошта могла дійти до Рима, і він сказав:

– Господь подбав про все.

Це могло означати лиш те, що багато хто, зокрема папа, збулися тяжкого клопоту, коли не стало герцогині де Бофор, і знали заздалегідь, що дехто має про це подбати. Саме через це вони не знали всієї правди про те, що сталося; який зухвалець може сказати, що він знає правду? Так думав лікар, стоячи коло ложа, на якому лежала покійниця.

Він не зміг вчасно покинути її: тільки-но герцогиня випустила останній дух, як до кімнати напхалося повно людей, – незрозуміло, де вони ховалися доти й хто їх сповістив. Цікаві очі, метушня й тиснява, в усіх гострі очі, і всі винагороджені жахливим видовищем, якого шукали. Найвродливіша жінка королівства – ось вона лежить зі скрученою набік і шиєю, очі закочені під лоб, обличчя почорніло. Перші, що її побачили, сказали: «Диявол!»– і так уже й лишилося для всієї юрби, якій не пощастило натішитись цим видовищем.

Лікар опинився в тому стовпищі, його притисли до ліжка, а що юрба жадала гострих відчуттів, то звернула й на нього свій забобонний жах, як він помітив зразу. Він збагнув, що йому загрожує, коли він сю ж мить не зречеться померлої й не скине з себе, як з лікаря, відповідальність за її неприродний кінець. Тому він витягся так, що став на три пальці вищим, і, вдаючи грізного архангела, вигукнув понад головами:

– Ніс manus Dei! Тут рука господня!

Тоді всі розступилися перед тим, хто навіч бачив «руку господню» в дії, і він зміг вийти. Він ніс голову високо, але почував себе зрадником – перед небіжчицею, перед королем, перед власним сумлінням, а тому постановив собі те, чого потім не дотримав, бо людина – розважливе й слабке створіння: «Ніколи вже не лікуватиму нікого».

Коли пані де Сурді прибула до свого дому, там не було ніякого нагляду: хто хотів, входив і виходив. Біля ліжка вона зомліла – більше для пристойності, бо вдачу мала не лякливу. Ця млість не перешкодила їй упіймати злодійку. То була пані де Мартіг: заволодіти разком перлів їй не пощастило, але вона постягувала з пальців у покійної найкоштовніші персні й нанизала їх на свої чотки. Сурді видерла в неї цю здобич, а саму інтриганку передала офіцерові поліції.

Всі ті два тижні, поки Габрієлі не поховали, ніхто не мав стільки діла й клопоту, як її тітка. Як померла небога, вона цікавилась не дуже, бо заклопотана була тим, як здобути з цієї смерті принаймні всю можливу ще вигоду. Вона вдягла небогу у весільне вбрання королев – кармазин із золотом, а поверх нього білий шовк. Але то не була сама небога, бо того, що лишилось від чарівної Габрієлі, не можна було виставляти напоказ. На парадному ліжку в передпокої будинку лежала воскова лялька, і їй віддавали шану двір та місто.

Тоді як сама вона лежала в забитій труні, навіки попрощавшися з цим світом, її незграбна подоба пишалась між шістьма грубими свічками з білого воску. В труні – саван і чорне обличчя, а вісім ченців, що співали псалми, стояли круг ляльки в золотій мантії, з золотою герцогською короною над виліпленим з воску чолом. Відринутий труп, а біля поквапно зліпленої подоби красуні цілу ніч стоїть уся її родина і два священики читають заупокійну месу. Перед пишною спорудою мар стоять і збройні герольди в чорних кольчугах, обсипаних золотими лілеями. Королева зі своїми лілеями лежить не в домовині; тут її салон, і вона приймає гостей: двадцять тисяч душ проходять повз неї. Коли йде якась герцогиня, їй хутенько підкладають під коліна подушечку.

Весь цей церемоніал тітка неухильно виконувала три цілих дні. Для воскової ляльки накривали стіл на сніданок, обід і вечерю, як у давнину робилося для померлих королев; їй прислуговували, капелан читав застільну молитву. Та все це був тільки початок. Нарешті настав день похорону: двадцять троє міських окликачів сповістили про це парижан, і імена та титули вельможної дами Габрієлі д'Естре ще раз пролунали па паризьких вулицях Церква сяяла незліченними свічками; жебраків, яких одягли в жалобу й поставили шпалерами, налічувалось аж сімдесят п'ять. Із церкви процесію вели охоронці короля з герцогом де Монбазоном на чолі: він супроводив небіжчицю після її останнього прощання з королем, йому належала й честь іти поруч її домовини. Там уже не було ніякої воскової ляльки. Там була вона сама. За нею, попереду всіх верхівців і карет, ішли троє її дітей. Четверте дитя супроводило її в домовині.

У процесії говорено багато чого; тільки її рідня, яку тепер очолював маршал де Баланьї, затято мовчала, тримаючись загадкових слів лікаря про руку господню. Казали, ніби король радий, що позбувся Габрієлі; згодом знайшовся й такий, що сказав йому це в вічі. Серед люду, що товпився попід будинками, чути було співчутливі слова: хоч і померла, мовляв, як собака, без соборування, а все ж перед самою смертю прийняла причастя і принаймні була в годину смерті чиста від гріхів. А ті пани, що в процесії, наперед знали, що вона помре, і не інакше. В юрбі шепотілися про кару господню: вона її накликала на себе, перше ніж диявол устиг виконати свою угоду з нею й зробити її королевою Франції. І двір, і місто одностайно відзначили, що сам король не посмів узяти участь у цьому королівському похороні. І не звелів поховати її в соборі Сен-Дені, де стоять домовини всіх королів і королев Франції. Правда, в тому соборі, над склепами королів, по ній відправили другу заупокійну службу, але в останній спочинок поклали в Монсо.

Анрі зачинився в себе. Перший тиждень після смерті Габрієлі ніхто з його звичайного оточення не бачив короля. Тільки його міністр Сюллі з'явився зразу, в суботу о шостій годині вечора. Габрієль тим часом справді померла, і її ворог негайно приїхав. Анрі в Фонтенбло не знав, що вона була ще жива, коли він почав її оплакувати, і Роні йому про це не сказав. Анрі обняв свого щирого слугу, і той проказав для нього псалом: «Хто віддавсь під владу господню…» – і тоді Анрі звів на нього очі й дивився довго, безмовно.

Анрі зрозумів у ті хвилини багато – зокрема те, що він має право зоставатися сам зі своїм горем, якого не поділяє ніхто. І від цього він зразу немовби втішився. «Не дуже глибоке це горе», – подумав міністр, зачиняючи за собою двері.

Чужоземних послів, що умисне приїхали до Фонтенбло не можна було не прийняти. Так само Анрі довелося терпляче слухати, коли депутація від його парламенту високими словами, наче йшлося про законну королеву, висловлювала йому свою офіційну скорботу. Потім вони знов лишили ного наодинці з думками; він стояв на місці мов укопаний. Вони так і розповідали: мов укопаний, вбраний весь у чорне; такої жалоби ще жоден король не носив, навіть по справжній королеві.

На початку другого тижня він убрався в лілове, як велить звичай державцеві, що втратив близьку людину. Але сидів зачинившися ще три дні; тільки його діти часто бували в нього, і тоді звідти чувся плач, що вважали природним. Несхвально відзначали, що вже злітаються круки.

Перший наважився протестант Морней – немовби справжнім джерелом зла не був Нантський едикт; адже тільки після нього бідолашного короля мало не змусили посадити на свій трон оту пропащу душу, агентку єретиків, – ще добре, що господь про все подбав. Пан де Морней з'явився не сам, із ним був старезний пастор, якого багато хто ще пам'ятав, – звали його ла Фей. Обох їх допущено до короля; але про що вони розмовляли з його величністю, лишилось таємницею. Цього разу крізь двері не проникло ні звуку, хоч до них і прикладали вуха. Пробували підглядати, але в замковій шпарці стримів ключ.

Після цих відвідин, перше ніж відчинити кімнату й стати таким, як він був звичайно, Анрі викликав до себе ла Рів'єра, першого королівського лікаря.

Ла Рів'єр увійшов без доповіді, а галерея була довга, тому Анрі не зразу помітив, що в другому кінці її з'явився хтось. Він сидів перед столом, випроставши спину і ледь нахилившись. У руці тримав перо, але не писав. Усвідомивши, що він не сам, король повернув голову і кивком, без слів запросив пана ла Рів'єра сісти навпроти нього. Лікар пригнічено скорився; король звичайно розмовляв, ходячи по кімнаті. «Невже зі мною справа стоїть аж так погано?» – подумав нещасний, що вже придумав був для свого рятунку «руку господню», але тут вона б йому не допомогла.

Очі в Анрі були широко розплющені, повіки почервонілі. Хвилину, що здалась лікареві вічністю, ці очі приковували до себе його погляд; потім король сказав:

– Ось ми й зустрілись.

У лікаря вихопилось:

– Величносте! Присягаюсь…

– Я теж, – перебив Анрі.– Та присягатись не треба. Ніякі присяги нас не виправдали б. – І тихо докінчив: – Її не отруєно.

– Ви це знаєте? – Ла Гів'єр не вірив своїм вухам. – Ваш високий розум… – почав був він. Та Анрі спинив його.

– Облишмо мій розум. Нe згадуймо ні мого, ні вашого. Я не посилав її на смерть, ви не вбивали її. Оце й усе, що ми можемо сказати на свою користь.

– Оце й усе, – визнав лікар. – Щодо себе я тільки можу додати, що не наважився вийняти плід, бо хвора вже була надто отруєна власними нирками та розладнаною печінкою. Її вбила не спожита з їжею отрута, а вироблена у власному тілі. Плід лежав не в матці, а в черевній порожнині, й здавлював нирки. Коли ми потім розітнули живіт, то виймали його шматками. Всім факультетом ми ще відчуємо, що це була природна недуга, проти якої наше мистецтво поки що безсиле.

За кожним «ми», яке вимовляв ла Рів'єр, у короля тіпалась одна брова над широко розплющеним оком. Помітивши це, лікар збагнув, що він повинен відповідати сам за себе, не шукаючи підтримки й захисту в факультету чи й у будь-кого. Бо той, хто сидів перед ним, не посилався ні на кого.

І лікар склав повний звіт, починаючи з тої хвилини, як уперше підійшов до герцогининого ліжка. Змалював усі ознаки, що одна по одній розкривали перед ним природу недуги й зводили нанівець усі його зусилля врятувати життя хворої. Що жахливіші були подробиці, то спокійніше він їх наводив – аж урешті злякався сам, урвав мову й вибачився. Мовляв, хоч це й неминуче, але навряд чи дозволено показувати внутрішню картину того тіла, котре в усім королівстві кохали найпалкіше.

– Що б я був за людина, – повільно сказав Анрі,– якби кохав тільки її зовнішню оболонку, a не нутро.

Далі провадити лікар уже не зміг. Він дивився, як змінилось обличчя цього чоловіка, що його всі називають величністю. Нема сумніву – він обвинувачуватиме. Величність може обвинуватити кого завгодно. Навіть природу? І справді, Анрі сказав:

– Вона могла б зостатись жива.

– Величносте! – наважився заперечити лікар. – Нe я, природа зцілює. А природі байдуже до буття й небуття. Мій учитель Гіппократ сказав би, що герцогиня де Бофор зцілилася.

– Амінь. – І Анрі скривив уста в усмішці.– Всі ми смертні. Лишається тільки питання, в яку мить вона ще не була приречена. Чого ми не зробили, щоб допомогти натурі зцілити її інакше, не через небуття?

Ла Рів'єр знову злякався й спробував боронитись. Під час хвороби короля герцогиня доглядала його, не знаючи втоми, і ні на що й словом не скаржилась. По ній нічого не було видно, твердив він. Тоді раптом почервонів, затнувся й нарешті перелічив ті зміни, які мали з'явитись у неї вже давно. Кошмари? Головний біль? Млості й погіршення нам'яті, а також зору? Анрі підтверджував усе це. І тоді ла Рів'єр зізнався, що його ввів у оману легкий перебіг попередніх вагітностей. Але під час третьої вже з'являлись такі ознаки, хоча й дуже слабкі. А тепер ясно, що хвороба печінки почалась у неї ще тоді, і це прирекло її до такого кінця, який її справді спіткав.

– Справді спіткав, – повторив Анрі. Тоді промурмотів: – Подумати лишень – її справді спіткав кінець. Бо я нічого не бачив і не хотів вірити в її страхи. Щоночі я поділяв із нею ті страхи, я схоплювався зі сну, як і вона. Обом нам і снилось те саме.

Аж тепер він устав і почав міряти кроками галерею. Ла Рів'єр відступив до стіни. Більше до самого себе, ніж до цього осиротілого чоловіка, що вслухувався тільки у власні спогади, він заговорив словами свого вчителя Гіппократа:

– Життя коротке, мистецтво тривале. Нагода миттєва, досвід оманливий, судити нам важко.

Цим лікар по змозі применшував свою відповідальність, бо нагода спостерігати герцогиню де Бофор була для нього справді миттєва.

Анрі, навпаки, ходячи по галереї, дедалі гостріше відчував свою вину. Йому не слід було відсилати Габрієль від себе, нізащо не слід було випускати з рук свій найдорожчий скарб. А потім він не помчав до неї негайно, на її останній розпачливий поклик. Ох, ні! Провина його багато далі в минулому. Якби вона давно вже стала його законною королевою, тоді не було б усіх її страхів, а вона й умерла від страху, що він її покине. Покине, як колись нещасну Естер, – ту пастор ла Фей виворожив із непам'яті й показав йому, не жінку, а тінь, невпізнанну після довгого небуття. «Пасторе, я невиправний. Що мені діяти, щоб і ця не розтанула в небутті, як усі забуті?»

«Величносте, цього не станеться, бо ви нарешті дістали сувору науку й самі вже стоїте на порозі того віку, коли в житті настає поворот».

«Мені так страшно за себе, пане ла Фей. Адже небіжчиця стежитиме за мною, як я старітиму. А що, коли моя старість буде не гідна і її, і мене?»

«Сину мій! Ви любили дитя людське, Габрієль. Силою своєї любові до неї ви стали великим королем».

Останні слова разом із тяжким риданням вирвались голосно з його грудей. Лікар коло стіни боявся, що почує забагато, бо король у задумі провадив уявні розмови й гадав, що свідків їм нема. Але дозволу піти пан ла Рів'єр не дістав, а тому боявся й ворухнутись. Біля одного вікна Анрі зупинився й притулив чоло до шибки. Тоді пан ла Гів'єр тихенько вийшов.

За дверима його зустрів настирливий шепіт придворних, що дожидали його. Чи король дуже гнівається? Кого він винуватить, кому чого слід боятися?

Перший лікар висловився, як він умів, ухильно й багатозначно:

– Королю ніщо не загрожує, бо він пам'ятає про свою велич.

Поки навколо розгадували ці слова, ла Рів'єр зник.

Анрі, тулячи до шибки чоло, звертався до тієї, якої не міг уже прикликати:

«З тобою, тільки з тобою став би я таким, яким повинен бути».

Тоді знову сів і ще раз перечитав листа від сестри, герцогині де Бар. «Якби така божа воля, я б із тих років, що мені лишились, віддала б кілька, аби полегшити ваше горе», – писала Катрін.

«Це б не допомогло, моя сестро і її подруго». Він узявся докінчувати недописану відповідь. «Туга й нарікання супроводитимуть мене аж до могили, – було написано там. – Проте бог пустив мене в цей світ не заради мене самого, а заради цього королівства». Він іще дописав: «Корінь мого серця всох і вже не дасть парості».

VII. ПОВОРОТ

Ми йдемо далі

Король із начальником артилерії вирушили в гори. Вони взяли з собою до Савойї сорок гармат, і супроводили їх п'ятнадцять тисяч піхоти, дві тисячі кінноти, маршал Бірон, граф Суассон і ще багато дворян. Хоробрий Крійон командував французькою гвардією, – нарешті попереду замріли бойові подвиги, за ними вже давно знудилися. Це справжнє щастя, що герцог Савойський порушив угоду. Він не віддав королю ні маркізату Салуццького, ні провінції Бресс. Тому вони й вирушили до Італії, щоб попросту забрати одне й друге, – восени 1600 року.

Герцог Савойський, звичайно, дотримав би угоди, якби Цезар, син Габрієлі, й досі лишався спадкоємцем французької корони і його зятем. Але син Габрієлі вже не був ні тим, ні тим. Незабаром король Франції мав через посередника одружитися з тосканською принцесою. Королева-чужоземка тоді негайно вирушить морем до Франції й привезе силу-силенну грошей на своїй галері, стіни якої, коли вірити чуткам, викладені безліччю самоцвітів. Навіть Габрієль д'Естре не мала їх стільки. Давні бойові сподвижники короля любили її, бо він її любив, та однаково – від правди ніде не дінешся: ні галери зі скарбами, ні отакого веселого походу від небіжчиці вже не було чого чекати, тому за нею ніхто не тужив – особливо прилюдно.

Вони казали: й сам король утішився. Не тільки тим, що одружується з чужоземкою. Через чотири місяці після втрати коханки він узяв собі нову – і то не бозна-яке щастя. Ще її матінка заколола кинджалом пажа. Королю з нею не мед. Він, певне, радісінький, що спекався хоч на час маркізи й іде з нами в похід.

Коні тягли гармати кам'янистими шляхами вище й вище, а вояки не могли надивуватись і з нелегкого задуму короля, і з того, що він так щасливо здійснюється. Одна-однісінька ніч, і в обох краях здобуто по фортеці: у Бресті маршал Бірон майже не спіткав опору, а пан де Крекі[87]87
  Крекі де Бланшфор де Канапль (1567–1638) – французький полководець і дипломат, став начальником французької гвардії у 1605 р.


[Закрыть] захопив перлину Савойї, Монмельян – поки що тільки місто, а не замок. Той замок був надзвичайно міцний, такої гірської фортеці більше не знайдеш. Але, певне, дійде черга й до неї. А поки що артилерію перекидали до іншої.

Кожна гармата важила разом з лафетом вісім тисяч фунтів, і її тягло двадцять троє коней, а велику кулеврину – дев'ятнадцятеро. Хоробрий Крійон волів би бачити відкрите бойовище, а не оцю вузьку дорогу під скельною стіною, понад шаленою річкою. Йому хотілось, як у давнину, кинути своїх французьких гвардійців у атаку, але треба визнати, що ця країна ніби створена для начальника артилерії, його гармати без ніякого бою творять справжні дива. Коли ми з'явились під Шамбері, тамтешня залога думала була оборонятись. Пан де Роні викотив батарею з восьми гармат, навіть не стріляв, а тільки показав, і вже брама відчинилася – ми вступили до міста. Городяни зустріли нас так, ніби ми якісь вищі створіння, хоча стародавні боги не були такі важкі в ході, як ми зі своїм обозом. Ну що ж, ми зробились легконогими й зразу влаштували бал.

Одноокий Арамбюр, натужно деручись на гору поруч із приятелем, сказав йому:

– На чию ж честь давали ми той бал? На честь пані де Роні, з шаноби перед гарматами її чоловіка, – ті гармати й принадніші за неї. Маркіза не годиться ні на що, нова королева, кажуть, і французькою не вміє. А згадай-но, як було колись, Крійоне!

– Не згадуй нічого, Арамбюре. Що було, те загуло. Ми не тільки її мусили ховати. Але вона була прекрасна й добра.

– Невже король її забув?

– Кожному дню свого клопоту доволі. Тепер він дереться на гору, як і ми.

Їм довелося зупинитись, бо затрималась уся колона, неоглядна в усіх своїх звивинах на вузькій дорозі між бескидом та гірською річкою. Хмари, що давно вже загрожували дощем, нарешті сипонули ним, а коли розійшлися, на тлі неба враз постав замок, – доти його й не бачили. На чолі колони начальник артилерії сказав королю:

– Це Шарбоньєр. Як тільки, ваша величність, накажете, ми його візьмемо.

– Та мені легко наказувати, – промурмотів король собі в бороду. – Ви, пане де Роні, вже й у своєму грубому плащі промокли наскрізь. Підвезіть артилерію, не забудьте й про ядра та порох, і про всі чотирикінні підводи зі спорядженням: тут роботи на три дощові дні.

Роні впорав усе за один день, від натуги вкрився червоною висипкою, і довелось кинути йому кров. Другого ранку він уже сидів на коні. Він хотів податись на розвідку: замок здавався неприступним у своєму скелястому панцері, неначе ще міцнішому, ніж буває звичайно земна кора. Пан де Роні сподівався нагледіти слабке місце. Та врешті урвався терпець хороброму Крійонові.

– Стонадцять чортів! – закричав він. – Пане начальнику артилерії, ви, може, боїтеся, що звідти стрілятимуть? У вас – може, й так, але не в мене.

Отоді начальник артилерії добре провчив полковника: взяв його під руку і вивів із-за укриття. Рушничні кулі згори вельми повчально свистіли їм повз вуха, аж поки Крійон не витримав:

– Тепер я бачу, що ці поганці не зважають ні на ваш начальницький жезл, ні на мій хрест Святого духа. І можуть, чого доброго, ще влучити. Ходім в укриття. Ви хоробрий і щирий товариш, – сказав Крійон, від захоплення начальником артилерії забувши й про власний страх. А раніш дивився на нього не інакше, як на фурманського підрядчика.

І в усьому війську склалась нова думка про Роні. Під час цієї війни королівство по-справжньому познайомилося з тим, на що досі нарікало з меншим правом, – із тиранічною владою. Король зробив свого Роні всемогутнім, щоб той виграв для нього війну. Фінанси й артилерія, об'єднані в руках того самого міністра, надають йому такої могутності й невідпорності, що аж страх бере. Роні припинив усі державні виплати, крім тих, що на війну. Він примушував населення по шляхах і по річках підвозити величезні вантажі – його військове спорядження – аж до театру воєнних дій.

Але найнезвичніше було те, що він узявся за недбальців і зрадників. У нього в артилерії всі офіцери молоді, вони віддані йому й пильно стежать за вищими воєначальниками. За дотеперішніми звичаями будь-який маршал чи губернатор мав цілковите право укладати з ворогом свої окремішні угоди. Міг не розбивати його до останку, і врешті обидва мали з того вигоду: і маршал Бірон, і герцог Савойський. Принаймні герцог покладався на Бірона й тому не вважав за потрібне чинити йому дуже впертий опір у своїй провінції Брессі. Але Бірон, хіть-не-хіть, мусить іти від перемоги до перемоги, бо артилеристи пана де Роні роблять саме так, та й з нього не спускають пильного ока.

Це війна, якої ще не бувало, війна цілком королівська: хто йде своїм шляхом, того зразу оголошують зрадником. Постривайте, від начальника артилерії він не втече. Грабувати й різати теж не дозволяється – наказано щадити населення. Король сказав, що його ворог – тільки герцог. Його оновлене військо трохи не молиться на нього. І про його міністра теж склалась у війську нова думка. Мабуть, він усе ж таки не просто страшидло: великий король має великого слугу.

Перед цією гірською фортецею Шарбоньєр Роні готувався довго й терпляче, поки розставив усі гармати там, де потрібно. Чорна ніч, дощ як із відра, – чотириста охотників, швейцарців та французьких гвардійців, кожному начальник артилерії пообіцяв срібне екю. Одначе, промокнувши до рубця, вони покинули всю роботу хрящем, поховались, і він мусив силоміць витягати їх із-під накриття. Кілька душ і полягло. Він сам забрьохався то вуха, і мав не більше години, але вранці всі кулеврини стояли на своїх місцях. А тоді начальникові артилерії довелося сперечатись із королем. Тому не терпілося побачити дію гарматного вогню, поки ще не смеркло. Роні заперечував. Спершу, мовляв, треба зробити під гармати помости з колод, а тоді замаскувати їх гіллям. Король розгнівився:

– Всюди ви хочете бути головним. А головний – я.

Тоді щирий слуга поступився, хоч і невдоволено й тільки задля науки королю. Спроба, як він і передбачав, не вдалася.

– Я не маю охоти стріляти в горобців, – сказав начальник артилерії і лишив його величність самого під дощем. Уранці всі гори, разом з їхньою мішенню, сповивав густий туман. Фортеці не видно було, і король посміявся зі свого начальника артилерії. Але той не спантеличився. Тільки-но туман розійшовся, він наводить гармати. Одна, наведена його власною рукою, пробиває діру в фортечному мурі там, нагорі. Звідти відстрілюються, королівські каноніри падають. Налічили десятеро вбитих, між них двоє офіцерів. Анрі каже сам до себе: «Аж віри не йметься, що мій начальник артилерії був під Іврі. Там бились інакше, я сказав би – тоді ми вмирали більш по-бойовому. Він сам був весь укритий ранами, рубаними й колотими, і яка урочиста процесія везла його додому! Дивний чоловік… Та ми всі дивні – і годі зрозуміти, як ми ще можемо йти далі своїм шляхом після всього, що відбулось і що лежить позадy».

Коли там, нагорі, вибухнула порохова башта, обложені капітулювали. Начальник артилерії в'їхав у браму на коні, і всі жителі містечка зустріли його, стоячи навколішки. Вони показали йому своїх поранених, і він, побачивши стільки пошматованих, попечених тіл, розжалився й погодився на почесні умови капітуляції. Тільки з тих грошей, що він зажадав, їм не вдалось виторгувати нічого.

Замок височів над земляними терасами, вкритими скупою рослинністю. Король пішов прогулятися зі своїм начальником артилерії; під час розмови тільки він дивився на гори, ясні, ніби скло. Начальника артилерії краєвид не цікавив; він був поглинутий думкою про те, як тепер узяти ще й Монмельян. На військовій раді всі сказали йому, що та фортеця неприступна. Те саме твердив король під час прогулянки; правда, він скоріш хотів роздражнити начальника артилерії, щоб той перевершив сам себе у своєму мистецтві. Проте король споглядав і гори, ясні, наче скло, голі вершини, холодні, недовговічні барви, що їх рання осінь клала на далекі кряжі та зубці. Над сніговими полями висіло синє пустельне небо. Якби це були його рідні Піренеї, на голову короля, на його лісисті гори лилась би повінь сліпучого проміння. А тут повітря легке й морозяне, ним добре дихається, і обриси тієї цілі, на яку ми наставляємо гармати, такі чіткі, як нам треба.

Начальник артилерії нагадав королю про один випадок. Він раз у раз йому нагадував про се, про те. Адже герцог Савойський оглядав королівські гармати в арсеналі, коли угоду ще не було порушено і взаємини наче лишалися дружніми. Герцога зразу приголомшила така потужна артилерія, а начальник її ще й сказав йому прямо в вічі «Ясновельможний пане, цими гарматами я візьму й Монмельян». Як тоді горбатий герцог тупнув ногою! Аж побілів із люті, коли не зi страху.

– Пане де Роні,– сказав король. – Ви просите п'ять тижнів, щоб узяти фортецю. Це гордість герцога, так швидко він її не віддасть. Та однаково я даю вам п'ять тижнів, і ви самі порядкуватимете всім, я тільки дивитимусь.

Пан де Роні не погоджувався, щоб його величність наражався на небезпеки облоги. Насправді він просто не хотів, щоб король утручався в його накази. Чим далі він буде, тим краще. Король зрозумів його, а тому заговорив про інші речі. Він сказав, що цей похід дуже приємний – якби тільки не схопити кулю. В нього відпочиває і тіло, й душа, бо тут він має спокій від жінок, а отже – й від звідників.