Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 60 страниц)

Пекло

– От новина люба – король врізав дуба, – казали в Парижі й справді вірили, що цього разу він не просто зазнав поразки, а наклав головою. А король не спростовував цих чуток. Безперестану йшов дощ, шляхи були пустельні, і про нього нічого не чули, хоча він стояв у Манті, за якийсь день дороги. Це місто, як і всі інші, йому довелося брати з боєм. Тільки-но опинившися в його мурах, він дав бенкет пекарям. Їхній цех прочув, що король у себе вдома, на півдні, мав власного млина й прозивався «мельником з Барбасти». Щоб підтримати честь цього прізвиська, він заграв з ними у м'яча; вони виграли в нього всі гроші й захотіли на цьому припинити гру. Він зажадав відігратись, а коли вони відмовилися грати далі – примусив їх цілу ніч пекти хліб. Уранці він спродав той хліб за півціни; отоді пекарі прибігли до нього, упрохуючи грати далі!

Про цю пригоду він умисне пустив розголос у Парижі. Таким чином у столиці довідались не тільки про те, що він живісінький – це вже само собою було досить прикро, – а ще й про те, що він усюди скуповує збіжжя. Видно, у нього війська без ліку! І раптом з'ясовується, що всі знають: король під Іврі переміг. «Він розбив нашого герцога вщент. Товстун Майєнн зі своїм розігнаним військом не може дістатись до нас по розгрузлих дорогах. Цього разу він нас не порятує. А єретика не спинить ніщо, і ми його таки діждемось: прийде, як минулого разу, коли виплюндрував усі наші передмістя й перебив дев'ять тисяч душ».

Насправді вбитих було вісім сотень, але панічні чутки у великому місті перебільшували все – і грізну силу короля, і власне безсилля. «Цей єретик завойовує млини та хлібні комори всієї країни. Ми повмираємо з голоду!» – нарікали парижани і, скуті лихим передчуттям, тільки дивились, як «іспанці» забезпечуються продовольством. «Іспанці» – то були посол Мендоса й архієпископ Толедський, що прибув з надзвичайною місією: розвідати для свого короля дона Філінпа, чого найбільше бракує людям, які найближчим часом стануть новими підданими всесвітньої держави, – віри чи грошей. Виявилося, що хліба, як міг спостерегти архієпископ[12]12
  …як міг спостерегти архієпископ… – Кірога Гаспар де, архієпископ Толедський, канцлер іспанського короля Філіппа II.


[Закрыть]. І він, і вся іспанська партія себе забезпечили – особливо шістнадцять старшин міських округ, а насамперед монастирі. Герцоги де Немур[13]13
  Немур Шарль-Емманюель Савойський (1555–1631) – прибічник Ліги, родич Гізів. У 1589 р. був губернатором обложеного Парижа. Після приходу Генріха IV до влади перебував у еміграції.


[Закрыть] та д'Омаль[14]14
  Д'Омаль Шарль Лотарінзький (1555–1631) – один з проводирів Ліги. Не визнав Генріха IV і доживав віку в еміграції у Нідерландах.


[Закрыть], що командували залогою, були мимохіть союзниками іспанців, але в душі стояли за Францію, що тоді траплялось у Парижі нечасто. Бо тільки старі люди, котрі сиділи по в'язницях, іще пам'ятали, що таке свобода, справжня віра та здоровий глузд. Один з них, Бернар Паліссі[15]15
  Бернар Паліссі (1510–1590) – вчений і художник, прихильник гугенотів, за що 1588 року був ув'язнений в Бастілії, де й помер.


[Закрыть], з Бастілії послав герцогові де Немуру, з роду Гізів, філософський камінь. Так він називав скам'янілий людський череп – і гадав, що вигляд таких ветхих останків людини просвітить лотарінжця, і той зречеться недоречного згубного честолюбства свого роду й визнає справжнього короля Франції. Бо незабаром усі ми станемо перед богом, міркував цей вісімдесятирічний чоловік, який так ніколи й не довідався, що доторк до того «філософського каменя» й справді змусив Немура замислитись. Крім того, була ще сестра лотарінжців, славнозвісна герцогиня де Монпансьє, чоловік якої служив у короля; сама вона належала до його ворогів і пишалася тим, що нацькувала вбивцю на попередника Анрі – Генріха Третього. Мало того – вона хотіла побачити гугенота на ешафоті. Так, так, на колесі або на шибениці. Фурія Ліги вже знов підбурювала зі свого балкона студентів, і ті розносили по вулицях її кровожерні вигуки. А у себе в палаці вродлива, але вже підстаркувата герцогиня стискала свої непогамовні груди: жадоба помсти й ненависть, що терзали їх, були дуже болючі, а врешті почали здаватися їй самій підозрілими. Про перемогу короля Наварри під Іврі вона дізналась від переможеного, свого брата Майєнна, ще раніше, ніж іспанці, але довго не розкривала таємниці нікому, не признаючись навіть собі, чому, – аж поки їй не стало терпцю. Вона казала: «король Наварри», аби не казати «король Франції»; але в своїй жагучій душі називала його просто «Анрі», і власна ненависть допікала їй не менше, ніж його щастя. До неї дійшло, що він спіймав пріора монастиря, з якого був той чернець, котрого вона нацькувала вбити короля. Анрі Наварра передав пріора своєму судові в Турі, і його розірвано чотирма кіньми, а герцогиня три години пролежала непритомна. Покликали Амбруаза Паре, старого хірурга, якого всі поважали, хоч він був гугенот. Він пустив герцогині кров, і та, очутившися, зразу спитала: «Він уже тут?» – таким тоном і з таким виразом обличчя, що старий відсахнувся, хоча він пережив Варфоломіївську ніч та й узагалі не раз у житті бачив пекло.

Велике місто вірило всьому. Вірило й у те, що він уже тут, хоч він ще тільки розмірковував, чи напустити ще раз своїх вояків на передмістя Парижа. «Ми помираємо з голоду!» – скиглили парижани, коли їхні базари ще могли бути завалені припасами; але їх зрадили старшини шістнадцяти міських округ, які думали іспанською, хоч рідна мова їхня була французька. Восьмого травня 1590 року король нарешті зімкнув кільце облоги круг своєї столиці. Цього разу він не зоставив жодного виходу з міста – ні по правому, ні по лівому берегу Сени, зайняв передмістя, спинив плюндрування і заходився стріляти по місту з гармат – не дуже часто, але обложив Париж щільно, без жодної лазівки.

Чотирнадцятого почалися процесії. Ченці керували городянською самообороною. Всі ще були ситі, а ченці – навіть ситіші, ніж треба: вони аж сопли, запхавши черева в тісні панцери. Ряси попідтикали, каптури повідкидали назад, ходили в шоломах і при зброї. Коли перед ними з'явився папський легат, духовне воїнство надумало привітати його як годиться; та ненароком застрелили його скарбника – роздавача милостині. Тоді герцог де Немур довірчо сказав герцогові д'Омалю:

– Доки ми будемо потурати оцьому неподобству? Я з Лотарінзького дому, а отже – француз; але тут уже Іспанія. Ми опинились не на тому боці. Наше справжнє місце – за мурами, а з нами й нашим сімнадцятьом сотням німців, вісьмом сотням французької піхоти й шістьом сотням кінноти. Гіз чи Наварра – хай це вирішиться на бойовищі, в чесній битві.

Д'Омаль відповів:

– Нe забувайте про городянську самооборону і про всіх тих, хто колись різав гугенотів. Не забувайте про страх перед відплатою, через який громадянські війни бувають такі запеклі. Якщо ми тепер вийдемо з міста, Париж очманіє зі страху; вони тут одні одних переріжуть, присягаючись, що вce це – за істинну віру.

Його співрозмовпик показав рукою на розшалілу ревучу процесію – мовляв, зрозуміло.

– Париж хоче стати іспанським, – мовив Немур. – Нас, Гізів, одурено: дон Філіпп уже навіть платню мені не виплачує. Мендоса карбує мідяки для старців і розкидає їх зі своїх вікон. Навіщо? Адже наш люд уже їсть хіба що котів, та й то тільки в неділю.

Обидва герцоги їздили по місту, яке мали захищати, тільки з сильною охороною. Звичайно перед ними всі кидались урозтіч – чи то через нечисте сумління, чи то не довіряючи вже нікому. Тепер ніхто не хотів виходити з дому одинцем. А для якогось діла збирались у гурти – заради чисельної переваги. Робили труси в монастирях – поперед усіх городянська самооборона; знаходили, правда, лише стільки, скільки могли з'їсти зразу, бо решта була добре захована, зате збиткувалися з ченців, нагадуючи їм, що на кораблі без стерна першими з'їдають найжирніших. А коли наїдалися – слухали месу й проповіді, аби підігріти свою відвагу й завзяття.

Інші юрби облягали вежі: кожному хотілося нагору, щоб хоч здалеку глянути на лани, де достигав урожай. А потім озлоблено збігалися перед парламентом і кричали до хрипу, вимагаючи хліба. Серед жінок спалахнуло божевілля: вони пропонували самих себе на заріз – хай продають їхнє м'ясо, аби лиш дітям дали хліба!

Що міг зробити для цих бідолах Бріссон[16]16
  Бріссон Барнабе (1531–1591) – французький державний діяч, автор багатьох праць з питань права.


[Закрыть], голова верховного суду? Він сам не мав нічого – він був чесний чоловік. У нього вдома також споживали вже те непевне борошно, що його підпільні торговці приносили потай, добуваючи не на млипі, а ночами на цвинтарі. Бріссоті, гуманіст, відданий законові, а тому в душі прихильник короля, радився з паном де Немуром про те, як урятувати це знавісніле місто. То була найнебезпечніша з усіх розмов, на які лишень могли наважитися високий міський урядовець і великий аристократ під залізним небом фанатизму. Вони відверто визнали один перед одним, що бунт нечестивих безумців уже справді вийшов за будь-які межі і що знищення Ліги, ціною хоч би яких жертв, – єдиний спосіб заспокоїти людський розум і вмилосердити бога.

«Ціною будь-яких жертв!» – казали обидва, проте самі нерішуче визирали у відчинено вікно, розхиливши завіси. Видно їм було церкву, товпище па паперті, вулицю, забиту людьми, – безмовні, всі бліді від голоду, вони аж хиталися на ногах або падали від кволості навколішки; а чути було тільки голос проповідника – справжній гавкіт. Король, мовляв, заборонить обідню й вимордує всіх! Людо! Згадай про спасіння душі! Жрець брехні, Буше вже багато років своєю хитрою несамовитістю роздимав і множив її, а тепер доводив до крайнощів, аж над край безодні. Він завивав, він скреготів зубами на амвоні. Котрі стояли ближче, ті злякано сахались і спинами тисли на натовп, а натовп хитався від кволості й стогнав від смертельного страху. Люди душили й топтали одні одних майже безгучно. Чути було тільки стогони та гавкіт з амвона. І Бріссон з Немуром облишили свою безнадійну нараду. Але, звичайно, їх підслухали. Ченці з бандою зарізяк удерлись до парламенту, щоб усіх там перевішати. Герцог хіть-не-хіть наказав стріляти.

Коли випробуваний промовець Буше скінчив своє казання проти короля й здорового розуму, його слухачі, голодні, як і перше, посунули додому спочатку суцільним потоком людських тіл, потім повільнішими струмочками – а врешті потекли й залишки, мов тонкі цівочки, неспроможні наздогнати течію. Ці задні мляво, по краплі просочувались у довколишні завулки. Ось якась жінка знесилено сперлась на стіну будинку. О надія! Її малий синок побачив щура в рівчаку, що тягнеться серединою вулиці, де відкритий, а де перекритий. Хлоп'я спускається в рівчак, залазить під каміння й вилазить із дірки, тримаючи щура в руці.

– Мамо! З'їмо його!

В цю мить до завулка звертають двоє ландскнехтів: один здоровило, а другий маленький, гостроносий. Цей другий хапає хлопця, хоче відняти в нього щура, хлопець кричить і не випускає здобичі. Тоді здоровило хапає його самого ззаду за курточку, піднімає своїм ручиськом і несе перед собою, наче куплену річ. Важко гупаючи ногами, вік звертає за ріг, а його блідий приятель, примруживши одне око, ще раз озирається і зникає вслід за ним.

Кілька перехожих у завулку застигають на місці від жаху; ще якусь хвильку чути, як верещить нещасний хлопець. Мати хоче бігти навздогін, заточується, натикається на іншу жінку, що саме вийшла з дому. Аж тоді лупає материн крик, крик відрази, жаху, розпачу, і мати падає додолу, вона вже не ворушиться. Жінці, що вийшла з дому, доводиться переступити через неї. Двоє старих людей у найтемнішому закутку перешіптуються:

– Ця вже робила таке. Оте, що ландскнехти збираються зробити з хлопцем, – ця панія вже скуштувала його. У неї в самої син номер, тільки ніхто не бачив його мертвого, а вона відтоді живиться солониною.

Їхні кволі тремтячі голоси завмирають, старі принишкли, а жінка проходить повз них. Вона схожа на вельможну даму: підбирає спідниці, щоб не забруднитись. На її закам'янілому обличчі безтямні очі втуплені в безвість.

Боротьба з сумлінням

А король наступного дня випустив з міста три тисячі душ, щоб вони не померли з голоду. Коли його висока союзниця, Єлизавета Англійська, довідалась про це, вона виявила велике невдоволення, і йому довелось посилати до неї свого надзвичайного посла, Філіппа Морнея, – а втім, він зробив це вельми охоче, аби позбутись його на якийсь час. Посол мав переконати королеву, що смерть жменьки нещасних французів не змусить іспанську партію здати Париж, поки вона сама ще має припаси. Навіть більше – король дозволяв парижанам робити короткі нічні вилазки, щоб жати хліб на ланах поблизу міських мурів. Несподівано у пекарів знову з'явився хліб, і люд за те ладен був благословляти короля. Але ченці та городянська самооборона, щоб цьому перешкодити, стали ще завзятіше залякувати парижан, а крім того пустили чутку, що король достачив той хліб тільки через гостру потребу в іспанському золоті. Його військо розбігається, а полки нашого законного повелителя дона Філіппа вже підходять! Слава господу, тому недоростку-єретикові кінець. Його найзаповітніша мрія – побачити, як вимирає столиця королівства, – не справдиться.

Коли Анрі почув це, його охопив жах. Усі огидні наклепи па нього, що кружляли в міських мурах і доходили до його слуху, були, на жаль, не новиною для нього: його власне сумління вже твердило йому те саме, і що далі, то невідчепніпіе. «Анрі! Ця битва, що ти провадиш тут, не відважна й не справедлива. Анрі! Ти перемагаєш людей, які не підносять проти тебе зброї, і це – жителі твоєї власної столиці. Вони падають від виснаження, вони збуваються розуму, вони грішать проти природи, – а сам ти спиш і бенкетуєш у безпечних оселях».

Та це були ще не всі докори, якими пекло його сумління. Він кохався з вродливою настоятелькою одного жіночого монастиря, а тоді ще й перебрався жити до іншого. «Анрі! – казало йому сумління після хвилини насолоди. – Ці черниці віддаються тобі так, як Юдіф Олофернові. Спочатку вони – наче ягнятка під різницьким ножем, а врешті шаленіють від свого запалу, бо пекельний вогонь чимраз ближче, і вони ладні вбити тебе за це. Отже, на єресі лежить прокляття, печать погибелі», – так відчував король-протестант, але, як і перше, закладав кучерик за вухо, звичаєм своїх одновірців. Маршал Бірон жартував, що він «міняє віру», – так називав старий ті пошуки розмаїття в посвячених богові жінках. Король викликав маршала до себе й уперше висловив свій намір зректися давньої віри й перейти в іншу.

До цього змусили його каяття й жаль за вчинками, яких він, власне, й не чинив, але був у них замішаний. Та старий воїн не здатен зрозуміти цього до кінця – хоча саме для Бірона не були таємницею деякі темні глибини в душі його забіякуватого півника й короля. Їхня боротьба між собою, поки вони ще не знайшли й не пригорнули до серця один одного, була не просто собі боротьбою, а пильним взаємним вивірянням, і Бірон цього не забував. Худий, випростаний, ледь похитуючись – бо він пив вино з ранку до вечора, не втрачаючи, одначе, ясності розуму, – обличчям схожий на череп з обвислими вусами, маршал Бірон постояв, подумав і сказав навдивовижу лагідно й нерішуче:

– Величносте! Чи розказувати про це іншим?

Анрі лише кивнув головою, бо йому забракло голосу. Потім прошепотів:

– Розказуйте, але так, ніби це неправда.

Бірон погодився.

– Нехай відгадують правду – не відгадають. Бо я й сам її не знаю. Адже ваша величність, бувши гугенотом, понад двадцять років захищали свою віру й право на трон – зокрема проти мене, бо я був вашим ворогом і ворогом адмірала Коліньї, що його ми, папісти, замордували так жахливо. Я нічого не забув з усіх минулих років, величносте. А ви?

Король вислухав цю делікатну, але й владну осторогу з уст католика. «Чи справді мені слід зректися віри моєї матері королеви?» – міркував Анрі. Він побачив перед собою сліпуче, убивче сяйво, з якого хтось невідступно дивився на нього, – тільки почуття провини підказувало йому, хто саме. Його засліпило, бо те сяйво було внутрішнім спалахом його сумління. «Мамо», – подумав він. «Пане адмірале», – подумав він.

Хоч і дуже поблідлий, відчуваючи велику кволість, він зібрався на силі й твердим голосом повторив свій наказ. В останню мить, уже з порога, Анрі повернув Бірона:

– Але моїм протестантам не кажіть! Протестантам – не треба!

Він розумів, що вони, звичайно, дізнаються. І поведінку кожного з давніх друзів міг передбачити. Він тільки був радий, що послав Морнея, або ж Чесноту, до Англії. Поки чутка дійде туди, вона поблідне, стане звичайною побрехенькою, і Морней переконає в цьому королеву Єлизавету, якщо в тієї все-таки виникнуть підозри. Та замість одного відсутнього він зустріне вдосталь інших суворих чи сумних поглядів. Декотрих він вважав легковажнішими. Роклор, що любить блиск, честолюбний Тюренн, – ви маєте силу бути щирими й засуджувати короля, здатного до брехні! Його Агріппа, правда, вдавав, ніби нічого не знає, але насправді тільки й думав, як заскочити короля зненацька.

– Величносте! – почав він. – Я не знаю, що мені діяти.

– Ти, Агріппо?

– Я. А хто ж іще? Один мій приятель з Парижа розкрив мені імена змовників і навіть прислав їхні листи, з яких видно, що вони зазіхають на життя вашої величності.

– Давай ті листи мені!

– Саме вам? Величносте, іспанський посол заплатить мені більше, коли я повідомлю його, що цю змову розкрито. Та хоч я завжди полюбляв грошики, як вам відомо, але добувати їх, злигавшися з ворогами моєї віри й мого короля, не буду нізащо.

– Волієш почекати, поки вбивці доберуться до мене? Чи якої плати ти від мене жадаєш?

Так докірливо Агріппа не дивився на нього ще ніколи. За ці хвилини він наче підріс на три дюйми.

– Ніякої. Я подбаю навіть про те, щоб ви не розпізнали цих людей, коли вони з'являться вам на очі.

– Тоді я не повірю тобі, що мені загрожувала небезпека.

– Як накажете, величносте, – закінчив Агріппа своїм звичаєм, зухвало й водночас насмішкувато. А незабаром по тому прибуло кілька іспанських дворян – за дорученням дона Філіппа, щоб запропонувати королю Франції, який облягав свою столицю, руку інфанти. Анрі, що жадав миру зі своїми підданими, поквапився прийняти цих посередників. До нього привели тільки першого з них, тримаючи за обидві руки, – ліворуч хтось інший, але праворуч Агріппа, що вдавав, ніби то вияв невимушеної люб'язності, але насправді стискав зап'ясток посла дуже міцно. Анрі все зрозумів. Він швиденько спровадив фальшивого посла і навіть не спитав, що сталося потім з ним і з рештою. Своєму Агріппі д'Обіньє він не пропонував нагороди за врятоване життя і вже й поготів не подякував за науку, як слід бути некорисливим, прямодушним і непохитно відданим своїй справі.

Він гадав, що йому самому, на жаль, ота зрадливість рокована богом, бо його обрано врятувати королівство. «Я шаную бога, – так виправдовував він свою зрадливість, а це нелегко навіть перед всевидцем. – Я корюсь йому навсупереч пам'яті своєї матері, адмірала й усіх наших борців за віру, навсупереч науці пасторів, незважаючи на цілий мільйон жертв релігійних війн». І його душу в ту мить охопила нова, жахлива самотпість. «Ні давні друзі, ні наша партія, ні укріплені міста, де ми мали право молитись, ні навіть ти, приморська Лa-Рошель! Ні одностайність з моїми одновірцями, ні псалми в бою, – ніщо не може спинити, коли кличе королівство. Бо королівство – це щось більше, ніж переконання чи намір, більше навіть, ніж слава: це живі люди, як я», – так запевняв він себе. І справді відчував у ту мить: він урятований!

Живі люди але я на власні очі бачу, як декотрі з них там, за мурами, грішать, проти природи! Ось до чого вони доходять, як тільки король утрачає змогу втримати їх на шляху людською обов'язку! І я їх утримаю: тільки це може дати мені спасіння перед богом і людьми».

– Що ж, приймімо обох нечестивців, – сказав він, маючи на увазі зустріч з кардиналом Паризьким[17]17
  Кардинал Паризький – П'єр де Гонді (1533–1616), колишній єпископ Лангрський, умів пристосуватися до кожного з королів, що зміняли один одного на троні Франції.


[Закрыть] та архієпископом Ліонським[18]18
  Архієпископ Ліонський – П'єр д'Епінак (1540–1599), запеклий ворог гугенотів, прихильник Ліги, підтримував домагання Генріха Гіза. Згодом вигнав Генріх» IV.


[Закрыть]. Він називав їх нечестивцями, щоб зміцнити свою віру в королівство, бо таким, як вони, до нього байдужісінько. Взявши понад тисячу дворян, опівдні одного серпневого дня він поїхав до певного монастиря за мурами обложеної столиці; туди приїхали до нього й посли. То були достойні й значні пани, вони поки що не зазнавали ніяких нестач, так само як і весь їхній почет. Вони вклонились королю, проте не занадто низько: обложеній столиці це ще не було потрібне, як судити по її послах. Так статечно, як вони, король триматись не міг: занадто густий був натовп круг нього. Він сказав їм:

– Не дивуйтеся, що мені так мнуть боки. В бою буває й гірше.

Він, звичайно, бачив, що вони хочуть тільки виграти час, поки Майєнн діждеться підкріплень із Фландрії й зніме з Парижа облогу. Їхні переговори з королем мали тільки стримати голодний паризький люд, щоб він не збунтувався. Зате обидва єпископи були переконані, що голодна смерть кількох тисяч простолюду так само байдужа йому, як і їм самим. От тільки чи може він визнати це відверто – він, що так дорожить славою улюбленця народу! Обом сторонам здавалося, що найрозумніше буде пильно дотримати всіх формальностей, тому король зажадав від послів письмових повноважень, і вони вручили їх йому. Там було написано, що панове кардинал і архієпископ мають поїхати до «короля Наваррського», аби вблагати його, щоб він погодився на замирення в усьому королівстві, а потім до герцога Майєнна, щоб і той подбав про це. Пусті слова – і зневага до королівського сану.

Анрі звернув їхню увагу на те, що «король Наваррський» аж ніяк не владен дарувати Парижеві й Франції мир. Проте він хоче миру й спокою, а не суперечки за титули. Він навіть запевняв, що ладен віддати за це палець, а тоді доклав і другий. Одного пальця була для нього варта битва, а два він обіцяв за загальний мир. Обидва духовні дипломати вирішили, що він мастак у лицемірстві, і це піднесло його в їхніх очах.

– Та ні! – вигукнув він раптом, ще дужче здивувавши їх. – Ні! Париж марно чекатиме загального миру, поки в його мурах панують страх і голод. Бо чого варті самі безпредметні слова про мир! Не годиться, щоб Париж і далі голодував. Я люблю свій Париж. Він мені як найстарший син. – Таким способом він викрив фальш їхнього мирного посольства; але не кожен викритий відразу помічає це.

«Він колись був у Парижі в'язнем, ось що він пам'ятає,– подумали обидва посли. – Він називає себе батьком цього народу, та досить однієї поразки, і він знов опиниться за ґратами й більше не вийде на волю живий». А коли він ще на додачу порівняв себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона[19]19
  …порівнював себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона… – Персонаж з біблійної легенди, до якої не раз вдавалися письменники (зокрема Б. Брехт – «Кавказьке крейдяне коло»). За цим переказом, дві жінки обстоювали материнське право на одне й те ж дитя. Мудрий цар Соломон розсудив їх так: нехай дитину розріжуть навпіл, і кожна візьме собі половину. Справжня мати з жахом зреклася своїх прав, аби дитя лишилося живе. Так з'ясувалася правда.


[Закрыть] й сказав, що воліє зректись Парижа, ніж відкопувати його з-під трупів, щоб потім заволодіти ним, – вони тільки перезирнулись у захваті, змішаному з іронією. А тоді спробували ще перевершити його в майстерній брехні. Вдали, ніби мають сумніви щодо його військової сили і щодо тривкості його перемог і сподіваються повороту в ході подій. Коли Париж здасться йому до встановлення загального миру, Майєнн з іспанським королем знов візьмуть місто й жорстоко його покарають.

Але в цю мить посли побачили несподіване. Побачили воїна, на якого перед їхніми очима зійшла благодать величі. Вони вже не розуміли, хто тут промовляє і з яких висот. Він присягається, уриває сам себе, сам наляканий своєю присягою, але повторює ту присягу ім'ям бога живого.

– Ми їх розіб'ємо!

І тисяча його дворян підхопили безладно, але куди гучніше, ніж лунав би зграйний хор:

– Ми їх розіб'ємо! Присягаємось! Поки бог є на небі, такої ганьби не стерпимо!

Вражені посли збагнули, що перед ними – посланий небом ворог їхнього світу, що це навсупереч безсилому повелителеві країн і народів, навсупереч нелюдській всесвітній владі Габсбургів заявляє про своє право справжня, жива велич. Щоб у таке повірити, треба його побачити на власні очі. В житті майже все відбувається не на замовлення – це тільки високопоставлені недовірки привчилися так думати з власного щоденного досвіду, і через те вони вважають кожного можновладця за облудника і таким його й приймають. Та цих двох тепер мов громом уразило: весь образ світу захитався в їхніх очах, бо вони спізнали справжню велич. А втім, велич – занадто слабка назва для всепереможної благодаті божої, як і самі ми слабкі перед богом та його благодаттю й далекі від них. Досі ці два князі церкви ніколи про це не задумувались, поки не спізнали цього на собі: воїн, на якого перед їхніми очима сходить благодать величі.

З тої хвилини Анрі на цих переговорах тримав своїх супротивників у жмені. Після миті високого осяяння він щедро користався зі своєї переваги над ними. Він уже не сприймав їх поважно, а зажадав, немов якоїсь дрібнички, щоб Париж здали йому протягом тижня. Величчю не можна надуживати, не можна її марнувати, бо благодать сходить на нас рідко, та й взагалі – чи не краще трохи піддурити цих добряг, ніж силувати їх схилятися перед величчю.

– Я даю вам тиждень, мої любі. Коли ви волієте зволікати зі здачею міста, поки у вас зовсім скінчиться продовольство, – що ж, буде для вас остання вечеря, а потім – зашморг.

– Так немилосердно жоден французький король не поведеться зі своєю столицею й жоден християнин – з двома слугами господніми.

– Що ж, покладіться на це.

– Знов же страшно: чи не вишлють до вас потім нас-таки обох, тільки вже з зашморгами на шиях.

– Ну, то здайте мені місто негайно.

– Якщо іспанці та шістнадцятеро це почують, вони повішають нас.

– Ну, то чекайте на Майєнна та на підкріплення з Фландрії.

– Але ж ви, величносте, можете врешті-решт перемогти, і тоді нас іще певніше повісять.

– Ну, тоді поклопочіться про здачу міста.

– Величносте! Ви ж забудете про нашу послугу й віддасте нас на поталу людові.

– Ну, то полиште йому здихати з голоду.

– Величносте, у вас хибні відомості. В Парижі ще ніхто не голодує.

– Ну, тоді хай нам і далі так добре ведеться. На цвинтарях є ще багато чого, та й дітей удосталь лишається без нагляду, коли мати зомліє від кволості.

На це вони, хоч якими зухвалими були досі в думках, не наважились відповісти – тільки понурили голови. Вони просто-таки втратили грунт під ногами, і тому їм здавалося, що король обморочив їх. «Так, він побавився з нами в запитання й відповіді, за взірцем славнозвісної сцени з Рабле, отого жартуна й фігляра. Такий самий і цей король, і він глузує з нас у вічі». Їхня гідність де й поділась, вони остаточно розгубилися. Король не дав їм змоги отямитись, а навпаки – добив їх. Останні слова він вимовив уже не швидко й недбало, а з притиском і вагомо, як суддя.

– Пане архієпископе, – сказав він. – Нещодавно ви на мосту Сен-Мішель попали в тисняву. Люди кидались під ноги вашим коням і волали хліба або смерті. До вас тоді звернувся один старий чоловік?

– Не пам'ятаю, – промимрив архієпископ Ліонський, і голова у нього пішла обертом: так, як, певне, буде в день страшного суду.

– Він звернувся до вас і назвав ті розпачливі крики, що лунали круг вас, останньою осторогою господа бога.

Від цього королевого ясновидіння архієпископа охопила страшна млість – точнісінько мов якусь матір простолюдинку, в якої зі страхітливим наміром відняли дитину. Люди з почту підхопили його, кардинал стояв поряд блідий, змарнілий. Король гукнув, щоб їм принесли вина, а поки вони чекали того покріплення, вже вихопився на коня. Їдучи, він пояснив найближчим зі своїх дворян, хто був той чоловік на мосту, що остеріг архієпископа. То був метр Амбруаз Паре, вісімдесятип'ятирічний хірург; на мосту він говорив з останніх своїх сил, а тепер лежить при смерті.

– Колись він був біля замордованого Коліньї,– додав король Анрі, міцно стиснув губи й до кінця дороги більш не розтуляв їх.

Його супутники теж мовчали. Глухо стукотіли копита. Анрі думав про старих гугенотів. Тут він непохитно лишався одним із них.