Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 60 страниц)

Про зраду

А потім пішли свята. Стався й ще один замах на життя короля, але його затаїли. Настав день, коли легат дав новому подружжю своє урочисте благословення. Після цього Анрі поїхав би негайно, бо ночі з чужинкою гнітили його над будь-яку міру. Та лишався ще мир із Савойєю – морочливе діло, хоча герцог і програв війну. Він був згоден відступити спірну частину своїх родових володінь, але французьку провінцію Бресс хотів зоставити собі. В цьому Анрі та його начальник артилерії добачили підступну пастку.

В Савойї було багато єретиків, і їх там переслідували. Якщо король призначить туди губернатором протестанта, на нього негайно нападеться папа, якщо католика – то свої протестанти. Начальник артилерії казав йому це ще тоді, в Ліоні: про все це домовились герцог Савойський із Біроном.

– Величносте! Ви побачите самі, що Бірон невиправний і його вже не врятувати. Ви зробили його адміралом, маршалом, герцогом, пером. Ви довірили йому правити Бургундією, а там же губернаторами досі завжди були принци крові. В його руках був один з кордонів королівства, і він мав той кордон охороняти. Ви самі знаєте, що зробив він натомість.

– Нe знаю, бо не можу повірити, – заперечив Анрі.– Зрада – річ протиприродна.

Сюллі:

– Це не справжня ваша думка. Ви дуже добре знаєте нашу людську натуру: вона потребує зради, хоч би в ній навіть не було користі,– просто з норову, бо її надить власна погибель.

Анрі:

– Дуже мудро, пане Роні. І все ж я згадую одного, хто ніколи…

І затнувся. Навіть найкращий слуга, навіть він зрадив Габрієль д'Естре; а чому – це довіку лишиться незбагненним.

Сюллі, трохи помовчавши, сказав дуже тихо:

– Може, один і є, але двох не знайдеться.

І погляд емальово-голубих очей доказав: «Ви самі зрадили свою віру, чи цього не досить? А скількох ви зраджували людей, а як часто – своє слово? Хіба це було неминуче?»

Анрі сам у глибині серця питав себе, чи це було неминуче, і не знаходив відповіді. Але від начальника артилерії принаймні домігся, щоб іще зачекати й випробувати маршала Бірона. Сюллі поїхав, остерігши короля такими словами:

– Він зажадає, щоб ви віддали йому місто Бург-на-Брессі; тоді ви матимете доказ, що він змовився з вашими ворогами й хоче відкрити їм кордон королівства.

Коли нарешті приїхав сам Бірон, його супроводило багато люду. Вся вулиця хотіла бачити уславленого воїна, та й було що побачити: густо-червоне обличчя, могутні плечі й руки – жоден вантажник не захотів би з ним боротися, він роздушив би кожного. В нього, як у бугая, легко набігали кров'ю очі, на тілі він мав три десятки шрамів, він завжди й неодмінно перемагав, і все завоювання Савойї було справою тільки його рук. Так гадали люди, що здебільшого плутали його з батьком і вважали їх обох за ту саму людину. Одне слово, народним героєм був маршал Бірон, а не король.

Захват юрби заглушував у зрадникові й сумніви, якщо він їх мав, і побоювання, які він таки справді відчував. Король уникнув пастки – він не взяв ні п'яді Савойї, він зоставив собі Бресс, французьку провінцію. Чи багато знає він про зраду? Нічого не знає, вирішив Бірон, побачивши, як зустрічає його люд. Він і далі вірив, що народного героя ніхто не посміє зачепити.

З похмурим обличчям став він перед королем, що здавався веселим і приязним.

– Це чудова нагорода за вашу вірну службу, – сказав Анрі, показуючи за вікно. Бірон хвальковито випнув велике черево й відказав:

– Народ мене знає. Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом[91]91
  Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом. – Роланд, що жив у VIII ст., франкський маркграф. Про його подвиги, участь у поході Карла Великого в Іспанію та загибель (778) розповідається в героїчному епосі народу Франції «Пісня про Роланда».


[Закрыть]. Але своєю мирною угодою, що підказав вам страх, ви змарнували те, що здобула моя відвага. Мені жаль вас, величносте! – вигукнув Бірон, розлютившись через свій недавній страх.

Анрі не звернув уваги на це зухвальство. Він показав маршалові на невеличку статую бога Марса, увінчаного лаврами, обличчям схожу на короля.

– Кузене, як ви гадаєте: що сказав би на це мій брат, король Іспанії?

Натяк і осторога. Бірон не почув ні того, ні того.

– Отой? – буркнув він. – Ну, вас він навряд чи боїться.

Анрі ляснув його по животу й засміявся.

– Веселий хлопець, тільки розжирів трохи. Ну, хай там як, а мені ти до душі.

Від цих слів обличчя того недотепи почервоніло ще густіше. В його погляді, досі тупому, замигтіли божевільні вогники. «Чи можлива річ? – подумав Анрі.– Божевілля, скрізь божевілля. Якби мій начальник артилерії знав, як легко слабкому духові збитися з пуття, він би ставився до зради як до хвороби. Та, звичайно, коли ця хвороба зайде надто далеко, ліки їй не поможуть».

– Кузене, – сказав він, – скільки треба грошей, щоб покрити ваші борги?

Бірон:

– О, щоб задовольнити своїх кредиторів, мені треба стати могутнішнм за вашу величність.

Анрі:

– Ризикований жарт, але добрий. Так і треба – ставити себе високо, а то що б із нас було.

Бірон:

– Віддайте мені Бург-на-Брессі!

Ось воно, випливло наверх. Зрадник не витримав іспиту. Анрі сумно подивився на нього.

Анрі:

– Навіщо вам це місто?

Бірон:

– Я ж його завоював.

Анрі – сумно, але вже трохи гостріше:

– Вам наступали на п'яти люди начальника артилерії, тому ви й пішли навпростець.

Бірон:

– Шпиги вашого начальника артилерії! Що це за король, що не довіряє своєму маршалові!

Затята лють; цей чоловік не хоче ні від чого відступитись. Не хоче нічого визнати. І Анрі вдався до мови королівської величності. Відійшов трохи від Бірона й холодно запевнив його в своїй довірі. То був якраз належний тон, щоб ураз вернути до тями цього одержимого. Той прокашлявся, але голос лишився хрипким; затинаючись, він пробурчав:

– Величносте! Спокуса була дуже сильна. Кожен великий вельможа у вашому королівстві має нагоди вашим коштом стати ще більшим. Вас не бояться.

– Поки не стане запізно, – відзначив Анрі, але не так голосно, щоб Бірон по-справжньому зрозумів. Зрадник глянув на нього недовірливо: що це означає і наскільки слід бути відвертому? Нарешті він, не дивлячись на короля, промимрив щось про гроші, які, звичайно, присилала йому Іспанія, але ж хіба ними заткнеш його діряві кишені? Його ніхто не зможе збагатити.

– Я помру коли не на ешафоті, то в притулку для вбогих, – цими словами закінчив він своє зізнання, але зразу ж додав, що король повинен йому пробачити – бo він тільки вів переговори, а по-справжньому нічого не зробив, – і на цьому поставити крапку: так буде краще для них обох.

Анрі – з раптовою силою:

– Чим це ви мені погрожуєте?

Бірон, знітившись:

– Навпаки, я прошу вашу величність ласкаво пробачити мені.

Анрі:

– Все, що я знаю, вам уже пробачене.

Бірон:

– Усе – чи я вчинив його, чи не вчинив?

Анрі:

– Те, що я знаю. А більше ви нічого не вчините.

Швидко підступив до друга, обняв його за плечі й шепнув йому на вухо:

– Ми обидва.

Анрі:

– Ми обидва – зрадимо один одного? А заради чого? Гроші вам не допоможуть, а коли не стане мене – ви вже не будете прославленим маршалом Біроном. Той самий люд, що сьогодні вів вашого коня за повід, обминатиме вас. Вам доведеться втікати через чужі краї. Вашим владарем тоді буде мій брат, король Іспанії, а він уже не володіє світом.

Бірон – розгублено, видимо не знаючи, як бути:

– Стережіться, величносте! Може, Філіпп Третій і слабкий[92]92
  Може, Філіпп Третій і слабкий… – наступник Філіппа II на іспанському престолі, король Філіпп III з династії Габсбургів не дорівнював своєму попередникові державними талантами. За роки його правління (1598–1621) іспанський абсолютизм втрачає свої позиції.


[Закрыть], але вбивць до вас і він здатен підсилати! – Ще не договоривши, він побачив, що король злякався.

Зрадник зачепив у короля дошкульне місце – не для того, щоб залякати короля, бо він і сам не почував певності. Але, побачивши, що король злякався, вмить набрався духу. Король не боїться ні битви, ні облоги, на тілі в нього досить шрамів – хоч і не тридцять, але стількох нема й у Бірона. Він не раз уже міг полягти від руки ворога, востаннє власний маршал підставляв його під кулі. Чи Анрі це забув? Насильну смерть ми знаємо в багатьох подобах; і тільки від однієї подоби він здригається.

Бірон, так само похмуро й тупо, як на початку розмови, і з байдужніти очима:

– Визнайте, що я остеріг вас. Насправді я тільки задля цього зайшов у зносини з певними змовниками. Я був і зостаюся вашим незламним маршалом.

Анрі:

– Мені хочеться вірити вам.

Бірон:

– І віддячити мені. Віддайте мені Бург-на-Брессі.

Анрі:

– Ні.

Бірон, виходячи:

– Величносте! Подумайте добре. Я ваш незламний маршал.

Коли двері зачинились, Анрі промовив:

– Так, мені справді доведеться добре помізкувати, щоб урятувати тебе, друже, від катівської сокири.

Він негайно поїхав до Парижа. Приводом була його люба маркіза: після всіх офіційних ночей із королевою-чужинкою він хотів нарешті мати знову свою француженку. Тим часом королеві, як і годилось, він посилав листи зі звертанням «серце моє найлюбіше». Анрієтта завжди мала в нього тільки титул «серце моє», і вона болісно сприймала цю різницю. Вчиняла йому вже знайомі сцени, чим розважала його, не виводячи надовго з рівноваги. Вона була для нього втіленням усього французького, і з часу одруження це набуло для нього особливої вартості. Крім того, як незабаром виявилось, вона чекала від нього дитини, і Анрі це тішило; навіть поява майбутнього дофіна не могла хвилювати його дужче.

Обидві жінки дурили його наввипередки, з першої хвилини, не вагаючись. Королевина невірність була йому неприємна, але неприємна була для нього й сама королева. Він навіть не зустрів її, коли вона прибула до Лувру. Це було ввечері, в королівському палаці ніде не світилось, її прислуга запізнилася, і чужинці довелось самій помацки пробиратись по темній будівлі, сходами нагору, через спустілі зали. Вмеблювання, яке бачила вона, було старе, і вся оселя занедбана, не гідна її високого звання. Вона проплакала б цілу ніч, якби такій великій монархині годилося плакати. Злопам'ятлива вдачею, вона довіку не забула, як того вечора думала, ніби вона зовсім не в Луврі, бо з неї поглумились. Іще один привід для помсти – на додачу до всіх інших.

Мстивість його маркізи бавила Анрі більше – вона була не одноманітна й рясна бурями. Свого часу Анрієтта спробує навіть викрасти й вивезти до Іспанії його сина: нехай спалахне гризня за наступництво на троні, а давній ворог, іспанці, як завжди, прийдуть на допомогу заколотникам. Вона підтримує зносини з усіма змовниками – вже й тепер, коли король вистежує свого маршала Бірона й сушить собі голову, як урятувати його від катівської сокири.

Водночас вона страшенно запальна, вибалакує те, що слід приховати, лішає на видноті листи – аби тільки немолодий коханець не легковажив її. Нарешті вона домоглась, чого хотіла: він уже не дозволяє їй танців, кривляння та дешевих жартів, а вимагає признатись в усьому. Погрожує карою, а вона сміється йому в вічі. Нахилившись до його обличчя, кричить своїм ламким голоском, що й досі так чарує його:

– Ну, ув'язніть мене в монастирі, щоб я вже мала спокій від вас! Чи ви такий красень? Чи, може, від вас гарно пахне? – навіть таке вигукувала, і то не віч-на-віч. Наслідком було те, що Анрі почав уживати більше парфумів, а його клята маркіза й далі розігрувала сцени на свій смак.

Коли він уже вивідав через неї майже все про широко розгалужену змову, йому хотілось тільки одного – погамувати її язика:

– Пані, ваших небезпечних таємниць не слід розголошувати. Поки про них знаю тільки я, я зроблю все можливе, щоб вас минула кара. Стережіться! Граф Ессекс також вірив у своє щастя, бо його любила королева, і вважав, що має законне право на зраду. Та врешті моя сестра, королева Англії, мусила зітнути йому голову, і відтоді в неї у самої болить шия.

Шалена маркіза витяглась якомога вище й глузливо гукнула:

– Так. Але ж вона більше схожа на чоловіка!

Цього разу король не засміявся.

Того літа він об'їхав усі провінції, якими правили верховоди змови; тепер він знав їх усіх, і навіть у самого начальника артилерії не було проти них стільки доказів. Епернон у Меці, Буйон у Седані, й навіть губернатор Лангедоку, а до того ж його конетабль Монморансі,– всі вони твердили вперто, що віддані йому. Король привів із собою військо; вони побачили, що їх розгадано, але тим упертіші були їхні запевнення. Але він приїхав не для того, щоб вислухувати брехню. Йому вкрай потрібно було настрахати їх, і це йому вдалося. Крім того, йому дуже хотілося подивитись на зрадників, перевірити своє давнє знання людей. Найбільше примножив його досвід – коли не скорботу – конетабль, його кум.

Але в той самий час іспанці облягли фламандське місто Остенде; через це й мусив Анрі настрахати своїх змовників. Його англійська приятелька саме тоді наполегливо пропонувала йому спільними силами допомогти Нідерландам. Наступальний союз – на таке Єлизавета ніколи не була щедра. А він тим часом саме тепер не міг покинути свого королівства. Тільки-но він повернеться спиною, вони зразу зчинять свій безглуздий заколот, їх не спинить і небезпека ворожого вторгнення. Король сам приїхав аж до узбережжя. Сам-один зійшов він на мури Кале, прислухався до канонади в Остенде; в душі його гризота, смак безсилля дуже гіркий.

Саме коли він довгорічними турботами й трудами зробив цю країну і народ кращими, щасливішими, – адже французи терплять один одного, незважаючи на різницю у віровизнанні, а це вже багато, і справді мають по неділях курку в горщику, як не всі, то хоч більше, ніж за його попередників, коли життя хоч поки що стало стерпним, – між ним і його успіхами відразу впихається зрада, отруйна гадина з холодною кров'ю, що й доторкнутись до неї гидко. Стоячи в Кале на мурах, Анрі тримається за залізні кільця, щоб буря не скинула його вниз; серце його до дна сповнене стражданням, бо нема нічого певного, ніщо не захищає його від падіння, від погибелі. «Що я знаю? Самого знання завжди було не досить. Але й діяння так само непевні, як знання». Лишається тільки завзяття й стійкість, і вони мають підтримувати його день у день.

А там, за Ла-Маншем, до Дувра того самого дня прибула королева, його союзниця, й чекала його слова, яке він не смів вимовити. Якби він послав уперед свої полки, її кораблі вийшли б у море. Та ні, ті полки були йому потрібні проти зради. Єлизавета передала йому послання, в якому писала, щоб він переловив і стратив усіх зрадників, а насамперед свого маршала Біропа. Він сказав: «Вона жінка вчена, справжній доктор по змовах, і лікує зраду способом хірургів – сокирою. Мені важче, бо я часто пересвідчувався, що насильство нічого не вирішує. Вирішує тільки любов».

Він казав сам собі: «Зі своїх двох жінок я не люблю жодної, тому вони й дурять мене. Я купив їх обох – і королеву, й маркізу. Зраджуючи мене, вони хочуть забути своє приниження. Ті жінки, що наставляють нам роги, захищають свою особистість. Це або багато, або мало; той, хто їх не любить, нехай відвернеться. Але Бірон? Я ж його любив, та й тепер іще хочу врятувати. Нелегко це буде – всупереч моїй англійській приятельці, всупереч моєму начальникові артилерії».

Повернувшися з подорожі, він зразу пішов до арсеналу – не з радісним сподіванням. Те, що він збирався відкрити, не було почесне – ні для його влади, ні для його імені.

Роні аж ніяк не поділяв подиву свого владаря з приводу всього цього зрадництва, всіх безглуздих зрад, що навіть самим зрадникам не могли дати користі, але зазіхали на загальну власність, на спільну для всіх землю. Адже не тільки король був би повалений, – загинула б країна, нація! Чи це не суперечить здоровому глуздові? Нe кажучи вже про те, що треба ж мати й людські почуття.

Щирий слуга думав своє. Хто стоїть при владі, той, мабуть, не здатен зрозуміти, чому на нього зазіхають. Отак просто пояснював усе Роні. Його тільки дивувало, що король знає так багато подробиць. Але він доторкнувся до болючого місця – згадав пана д'Антрага, маркізиного батька. Анрі зразу перебив його:

– Проти нього ви не маєте жодних доказів. Навпаки, маркіза зробила все можливе, щоб розкрити мені очі.

Саме це й хотів почути міністр. Він вирішив зробити обшук удома і в дочки, й у батька. Анрі гадав, ніби захистив свою маркізу, і тепер зажадав пільги й для Бірона:

– По-перше, він не в наших руках, а по-друге, він має військо й гармати.

– Ну, то ми заберемо в нього ті гармати, – пообіцяв непідкупний Роні.

– Бажаю успіху, – сказав Анрі.– Легше було б спочатку заарештувати інших.

Проте непідкупний усе ж таки зажадав голови маршала Бірона. Врешті у Анрі виступив на чолі холодний піт – у такій тривозі боровся він за свого заблудлого друга.

А непідкупний – спокійно й чітко, як завжди:

– Ви знаєте, величносте, що вам не можна вирушати до Фландрії з військом. Бо позаду вас спалахне збройне повстання.

– Ваша правда. – Анрі вмить став тверезий, як його щирий слуга. – Моя приятелька, королева Англії, радить мені вкоротити кожного з моїх змовників на голову, – так вона зробила зі своїм власним улюбленцем Ессексом.

– Це правда, єдина правда, – підтвердив начальник артилерії.– І перший, кого ви повинні вкоротити, це Бірон.

– Щодо нього вже вирішено, – поставив крапку Анрі.– Він поїде послом до Лондона, сповістить мою приятельку, королеву Англії, що я одружився. Повернеться він іншою людиною.

Щодо цього Роні мав сумнів; одначе він зрозумів, що король сказав своє останнє слово.

Бірон справді поїхав до Англії. Стара королева дуже хвалила перед ним його владаря. Тільки одну хибу мав, на її думку, король Анрі – занадто м'яку вдачу.

– Розкажіть-но йому, як чинять із зрадниками. – І з вікна показала послові на один предмет: вона завжди має його перед очима й може будь-коли подивитись на нього. То голова молодого Ессекса, якого вона любила. Власне, зостався самий череп; але Бірон до черепів звик, він їх боїться не дужче, ніж сама Єлизавета. І вона побачила, що Бірона вже ніщо не може остерегти: ні те видовище, ні її пояснення. Так вона й написала королю Франції – ще перше, ніж Бірон повернувся.

Поки він подорожував, одному з його агентів розв'язали язик, і зрадник сам був зраджений. Його спільники вже не довіряли йому, бо він став королівським послом. Вони бачили: король знає все. Він завдає їм контрударів: несподівано віднімає в них міський податок. А з чого ж вельможа так розбагатіє, щоб провадити війну навіть із королем, коли народ більше не платитиме йому податків? Жах пройняв їх наскрізь, вони самі подались до похідного королівського двору, не чекаючи, поки Анрі їх навідає. Могутній герцог д'Епернон запевняв пана де Роні – врешті-решт тільки міністра, – що король не має ніяких причин скликати таємні наради, бо ніхто й не думає ні про який бунт. Начальник артилерії попросив його сказати все це самому королеві; але якраз на це ніхто вже не наважувався.

Ненависть до короля найдужче намагались розпалити серед протестантів: мовляв, король має намір позбавити протестантські фортеці своїх грошових субсидій. Навіть більше – він збирає у своєму арсеналі гармати, щоб придушити всі свободи як однієї, так і другої віри. Найзначніший із змовників сам був протестант – Тюренн, нині герцог Буйонський, багатий владар, що ніколи не зречеться своєї гордині. Колись він був бідняком – тоді, як і Анрі,– і надій на майбутнє в короля було не більше, ніж у нього. Супутник років бідності менш ніж будь-хто здатен дотримуватись міри, коли настають роки достатку. «Що? Отой, колись такий самий злидень, як і я, тепер має стояти вище за мене?» Цей король – ворог кожного самовладного пана в королівстві, а насамперед – протестантського, і вже забув, що свої давні перемоги завдячує протестантам. Так гадали люди, бо так говорили ті, котрі щось мали – здебільшого аж забагато.

Анрі отримував такі звістки звідусюди й бачив, як вельможі відкидаються від нього; протестантський люд був проти нього – ще більше ніж католицький, у якого він здобув принаймні стільки прихильності, скільки був вартий скасований міський податок. Крім того, папістський простолюд іще пам'ятав, що цей король усе ж таки переміг його гнобителів, тоді як його колишні сподвижники, борці за віру, забули навіть, що він дав їм едикт. Його тоді мучили жахливі сумніви – до сумнівів він був схильний завжди. А тепер оця загальна змова, – звичайно, винен у ній він один. Не без причини ж після стількох подвигів, після того, як він зумів відродити королівство, його всі покинули й він лишився сам, як був на початку шляху.

Він викликав до Фонтенбло свого Роні, хоча добре знав, що цей глибокий внутрішній неспокій і сумніви щодо власних помилок – не такі речі, щоб начальник артилерії зрозумів їх. Про них Анрі мовчить, у цьому він і далі лишається самотній. Буйон та його бородатий приятель ла Тремоїль від'їхали до своїх володінь. Ані д'Епернона, ані кого іншого затримати не пощастило. «Хіба що довелось би їм сказати правду в вічі». Але досі він мовчав про те, що сприймає їхню зраду як ганьбу для себе.

Щирий слуга похвалив його за те, що він удався до хитрості й грає роль. Тим легше вскочить у пастку заводій злочинної змови. Звичайно, йому йдеться про Бірона, бо він жадає його крові, і квит. Король ходить, ступаючи занадто широко, як на такий маленький садок, думає Роні. Треба щось розповісти йому. Не навпростець, незграбно– ні, щирий слуга вмів пом'якшувати і повчання, і найтяжчі ухвали: він обеззброював владаря прикладами з історії або розповіддю про якісь буденні речі, що завжди існують поряд із величними й грізними, і в порівнянні з ними величні й грізні теж стають буденними.

Маршал Бірон уже не має гармат – начальник артилерії зумів утнути з ним штуку. Він переконав губернатора Бургундії, що гармати в того вже нікуди не годяться. Простак ухопився за принаду: відіслав старі гармати річкою вниз, а баржа з новими, як домовлено, вирушила назустріч, до Діжона. На жаль, вона заблудила вночі, в тумані, й ненароком причалила знов до арсеналу; маршалові гармати тим часом також прибули вже туди. Спритно зроблено, королю лишалося тільки засміятись.

Роні, навпаки, сказав якнайповажніше:

– Величносте! Тут ідеться про ваше королівство. Переборіть усе: свої спогади, почуття і…

– І ганьбу, – докінчив Анрі. Його слуга затнувся, замислився, але так і не зрозумів, чому король ужив цього слова.

– Переборіть усе, – зажадав він ще наполегливіше. – Той приклад, що ви покажете на наймогутнішому з ваших ворогів…

– Наймогутнішому? Без гармат? – спитав Анрі.– На обеззброєному, нужденному, як послідущий жебрак? Я можу просто відпустити його з богом, і йому зостанеться лиш тікати світ за очі.

– До Іспанії.– Роні говорив повільно, ваговито. – Величносте! Господь позбавив його своєї ласки. І ви так само не маєте права бути до нього ласкавим.

Анрі жахнувся. Громовий голос із неба, і той не міг би грізніш нагадати йому, щоб він повернувся до послуху і обов'язку. Його суворому слузі вистачило такту лишити короля на самоті, перше ніж король усвідомив, що його закликано до послуху.