Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 60 страниц)

Казка

Йому день у день доповідали про наближення послів; він хвилювався й тому жартував: «От лихо, дощ іде! У тих східних мудреців ладан намокне!» Але насправді боявся, що їх візьме в полон і перехопить у нього Ліга, перше ніж вони прибудуть на місце з усіма великими почестями та гучною хвалою, якою хочуть ушанувати його. Коли їм лишалося ще кілька днів шляху до Луари, він послав назустріч чималий загін війська – нібито для почесного супроводу, але насправді з серйознішою метою. А тоді вже став дожидати їх у своєму турському замку – і чекав довгенько. Дорогою один з похилих віком венеціанських вельмож занедужав.

– Ця республіка таки справді дуже стара, – сказав Анрі своєму дипломатові Філіппу дю Плессі-Морнею.

– Найстаріша в Європі, величносте. Вона була одною з наймогутнінінх, а тепер вона найдосвідченіша. Хто каже «досвід», той звичайно не розуміє, що насправді це означає «занепад». Але ті, що їдуть до нас, свідомі цього. Тож оцініть те, що діється! Наймудріший у світі уряд, який уже дбає тільки про те, щоб з гідністю нести свою старечу неміч і якнайдалі відсовувати смерть, який тримає при всіх дворах якнайметкіших спостерігачів і весь час читає їхні повідомлення, – цей уряд раптом стрепенувся й починає діяти! Венеція кидає виклик всесвітній державі, вона вшановує вас після вашої перемоги над володаркою світу! Яка ж велика ваша перемога!

– Я вже й сам чимало думаю про свою перемогу. Перемога, пане де Морней, – почав Анрі, затнувся й знову пройшовся туди й сюди по викладеній кам'яними плитами великій залі Турського замку. Товариш його молодих літ проводжав його очима: як уже багато разів, Морнеєві спало на думку, що він вдало вибрав собі владаря. Бо за свою перемогу той віддає хвалу тільки богові! Подумавши так, суворий протестант скинув капелюха. І так він стояв, сорокарічний чоловік у темному вбранні з простим білим комірцем – за звичаєм його одновірців. Нижня частіша обличчя – як у Сократа, чоло високе, напрочуд гладеньке, сприйнятливе для будь-якого світла.

– Морней! – Анрі зупинився перед ним. – Моя перемога вже не така, як була. Ми з тобою знали інакші перемоги.

– Величносте! – ясно, без хвилювання відказав посол. – Колись, як були ще тільки королем Наваррським, ви зуміли привести до тями кілька озлоблених міст, що не хотіли скоритися вам. Десять років зусиль та трудів і одна визначна битва; а після цього Фама так уславила вас, що ви стали спадкоємцем корони. Королю Франції, яким ви тепер стали, вже не доведеться так важко боротись, ви здобудете ще величніші перемоги, і Фама заради вас муситиме жвавіше махати крильми.

– Якби ж то різниця була тільки в цьому! Морнею, після цієї моєї перемоги, що змусила венеціанців їхати сюди, я обложив Париж, але відступив, спіймавши облизня. Невже венеціанці не знають цього?

– До Венеції далеко, а вони вже були в дорозі.

– Могли повернутися. Адже вони люди не дурні й розуміють, що це означає, коли король мусить облягати власну столицю, та ще й безуспішно. Трохи різанини, трохи грабунку – а тоді відступили, і я тільки заглянув у місто з дзвіниці та перелякався якогось ченця.

– Такий уже воєнний талан, величносте!

– Це ми так кажемо. Але що таке насправді той воєнний талан? Поки я стеріг одну браму, Майєнн увійшов до міста іншою. Він переправився через річку мостом; той міст я наказав розламати, але він зостався цілий. Ось що таке насправді воєнний талан. Я маю підозру, що й тоді, коли я перемагаю, буває так само.

– Людських рук діло, величносте…

– Однаково, є ж полководці– Анрі урвав мову: він мав на увазі одного воєначальника, герцога Пармського[3]3
  …він мав на увазі одного воєначальника, герцога Пармського… – Алессандро Фарнезе (1545–1592) був з 1578 року намісником іспанського короля Філіппа II в Нідерландах. Командував військами іспанської корони, які прорвали кільце армії Генріха IV, що обложила Париж.


[Закрыть],– про нього ходила слава, що він не покладається ні на який воєнний талан і не виправдовується недосконалістю діла людських рук.

– Морнею! – гукнув Анрі й струснув свого порадника за плечі.– Скажіть мені! Чи можу я перемогти? Моє покликання – врятувати це королівство; та душа моя була спокійніша, коли ніхто не їхав іще сюди, щоб передчасно віддавати мені шану.

– Венеція хоче, щоб ви були переможцем, величносте. Вона б не відкликала своїх послів, навіть якби ваше військо зовсім розвалилось.

Анрі сказав:

– Отже, я дізнаюся, що слава – це непорозуміння. Я її заслужив, але дісталась вона мені не за мої заслуги.

Мить – і вираз його обличчя змінився; він крутнувся на підборах і з бучною веселістю привітав гурт людей, що саме входили до нього. То були найкращі з його дворян – і всі одягнені в нове й гарне.

– Молодця, де ла Ну! – гукнув Анрі.– Рука залізна, а річку перепливли! Молодця, Роні! На вас самоцвіти з найкращих домів, хоча й не з вашого власного! А скільки ж то грошиків знайшли ви в паризьких передмістях і прихопили з собою? Чи не зробити мені вас своїм міністром фінансів замість товстуна д'О?

Він оглядівся круг себе – як на нього, вони сміялись надто мляво.

– Нікого я так не боюсь, як понурих людей. Я не довіряю їм.

Та вони мовчали. Анрі подивився на одного, на другого, на третього – і врешті здогадався, в чому річ. І тоді йому кивнув його давній друг д'Обіньє, його супутник і в полоні, і в боях, завжди сміливий, завжди праведний – як у віршах, так і в ділах. Отож цей друг кивнув йому й сказав:

– Величносте! Справді так… Примчав гонець, мокрий як хлюща, само коли ми чепурилися, щоб їх зустріти.

Анрі похолов з ляку. Він зачекав, поки ляк минеться, а коли відчув, що вже знову цілком володіє своїм голосом, бадьоро відповів давньому другові:

– Що ж ти хочеш, Агріппо, такий воєнний талан. Посли повернули назад. Та вони ще перемінять свою думку, бо я незабаром виграю нову битву.

За дверима щось гучно загупало. Вони широко розчинились, і ввійшло двоє вартових, а посередині – мокрісінький гонець. Він так засапався, що не міг вимовити й слова. Його посадили на стілець і дали йому напитись.

– Це не той, – зауважив Агріппа д'Обіньє.

Нарешті гонець заговорив:

– За півгодини посли будуть тут.

Анрі, почувши те, вхопився за серце.

– Тепер я примушу їх чекати до завтра.

І швидко вийшов.

А за ніч сталося чудо: листопад обернувся в травень. Із півдня повіяв теплий вітер, розігнав усі хмари, і небо розпростерлось, ясне й безкрає, над парком Турського замку, над широкою річкою, що звільна несла свої води між ланами в самому осередді королівства. Високі берези стояли майже безлисті; з замку дивились, як причалюють барки, що перевозили послів. Їх розмістили в заміських будинках за річкою. Під вікнами першого поверху, що сягали аж до підлоги, чекав весь двір: пани й дами були вбрані так пишно, як тільки мали змогу чи вважали за пристойне. Роклор був найвишуканіший. Агріппа мав найпишніші пера, Фронтенак змагався з Роні. А в того на капелюсі й на комірі було більше коштовностей, ніж на сукнях у дам. Проте його обличчя, молоде й гладеньке, було розумно-поважне, як завжди. Вийшла сестра короля – і затьмарила красою всіх дам. Її зграбна білява голівка спочивала у високому комірі з мережив та діамантів, крізь по-двірському церемонний вираз обличчя все ж просвічувала внутрішня дитинність, яка не вмирає ніколи. Катрін переступала поріг, коли її протканий золотом шарф за щось зачепився. Чи, може, вона спіткнулась кульгавою ногою? Весь двір вишикувався па шляху принцеси. І в ту мить вона побачила, як дверима навпроти входить її брат, король. Тихий радісний зойк – вона вже забула про себе, несподівано легко підбігла кілька кроків.

– Анрі!

Вони зустрілися посередині зали. Катрін де Бурбоп схилила коліно перед братом – на початку життя вони гралися разом, вони подорожували по країні в старих важких ридванах зі своєю матір'ю Жанною. «Наша люба матуся хоч була недужа й мала неспокійну вдачу, та яку силу давала їй віра, що її вона навчала нас! І врешті виявилося, що вона мала рацію, – хоча спершу їй довелось померти від отрути лихої старої королеви, та й нам припало багато страхів і труднощів. І все ж ми тепер – король і сестра короля, і стоїмо у великій залі, в самому осередді королівства, і збираємось прийняти венеціанських послів».

– Катрін! – крізь сльози промовив брат, підвів сестру, що стала була на коліно, і поцілував. Придворні радісно загукали.

Король у білому шовку, з блакитним шарфом і в червоному плащику, повів принцесу, високо тримаючи її руку; придворні розступалися, але позаду короля з сестрою зступалися знову. Обоє зупинилися під найвищим вікном, всі тислися навколо них, і наперед пропихалися не тільки найдостойніші. Сестра шепнула на вухо братові:

– Я не люблю твого канцлера Вільруа[4]4
  Вільруа Ніколя де Невіль (1542–1617) – один а активних прихильників Ліги, після переходу Генріха IV в 1593 p. у католицтво став на його бік, отримав посаду статс-секретаря.


[Закрыть]. А ще дужче – твого скарбника д'О. А в тебе є й гірші. Анрі, любий брате, якби ж то всі, хто служить тобі, були нашої віри!

– Я б теж цього хотів, – так само на вухо сестрі шепнув він і кивнув якраз тим двом придворним, кого вона назвала. Катрін з нехіттю повернула назад: чим далі від них, тим приязніші обличчя. Під стіною вона наткнулась на цілий гурт давніх друзів, бойових сподвижників її брата, кавалерів колишнього Наваррського двору: тоді вони здебільшого ходили в простих шкіряних колетах.

– Які-бо ви чепурні, панове! Бароне Роні, коли я вчила вас танцювати, ви ще не мали діамантів! Пане де ла Ну, вашу руку! – Вона взяла гугенотову залізну руку – не живу, а залізну взяла – й сказала тільки для нього, Агріппп д'Обіньє та довготелесого дю Барта – Якби бог попустив одній-однісінькій піщинці скотитися з гори на наш шлях не так, як вона скотилась, ми б не були тут. Ви ж це, певне, знаєте?

Вони кивнули головами. На спохмурнілому обличчі довготелесого дю Барта вже можна було прочитати якісь духовні вірші, що їх він збирався виголосити, але враз надворі засурмили сурми. Посли йдуть! Приберімо гідної постави, хай вони побачать могутній двір! Більшість облич умить засяяла – урочистість, пом'якшена цікавістю; всі виструнчились, і принцеса Бурбонська теж. Вона шукала очима дам, але при цьому мандрівному дворі, чи то похідному таборі, їх було небагато. Швидко наважившись, вона взяла за руку Шарлотту Арбалест, дружину протестанта Морнея, і вийшла з нею наперед. І раптом усе затрималося.

Посли там, унизу, мабуть, ще не вишикували свою процесію як треба. А сурмачі засурмили надто рано. Дорога від берега була досить крута, – може, занадто крута для стареньких панів венеціанців? Король, видно, чогось розвеселився, принаймні навколо нього сміялись. Принцеса, його сестра, підвела свою супутницю до іншого вікна і прикро збентежилася, бо поруч брата-короля стояв їхній кузен Суассон, якого вона кохала. «Хоч би я не йшла попідруч із цією бездоганною протестанткою!» – подумала Катрін, наче сама була іншої віри. Справді, вона розгубилась, як губилася щоразу все своє недовге життя, несподівано побачивши коханого. Серце її закалатало, вона часто задихала, а щоб приховати своє хвилювання, напустила на себе гордовитий вигляд, одначе насилу розуміла сама, що каже своїй сусідці.

– Серце колотиться, – казала вона. – Пані де Морней, адже й з вами таке бувало? Ще в Наваррі, коли ви мали клопіт із консисторією через свої перегарні кучері?

Шарлотта Арбалест мала на голові чепчик, що закривав лоба мало не до очей; ті волого-блискучі очі не відали ніяковості. Доброчесна дружина протестанта Морнея спокійно підтвердила:

– Мені закидали нескромність, бо я носила штучні буклі. Пастор не допустив мене до причастя, і не тільки мене, а й пана де Морнея. І справді, від тодішніх хвилювань у мене й досі серце дуже вразливе, хоч минуло вже так багато років.

– Отакою несправедливою буває до нас наша церква, – поквапилась відзначити принцеса. – Адже ви за нашу віру пішли у вигнання, жили в убозтві, врятувавшись під Варфоломіївської ночі. Ми всі, що чекаємо тут послів, теж були колись або в'язнями, або вигнанцями в ім'я віри: і ви самі, і пан де Морней, і король, мій брат, та й я теж.

– Та й ви теж, – повторила Шарлотта. Її ясний погляд лився просто в очі Катрін, що аж тремтіла від збентеження. «Слова тут не поможуть, – зрозуміла вона. – Ця жінка бачить мене наскрізь».

– Але ви, наперекір пасторам, ще довго носили свої рудуваті буклі,– вперто провадила бідолашна Катрін. – І слушно робили, я вам кажу. Як це так? Спочатку переслідування, вигнання, а коли ви нарешті повернулись на батьківщину – вашої жертви не приймають, і тільки через якісь там буклі.

– Ні, мені не слід було так поводитись, – визнала дружина протестанта. – То була нескромність. – Цими словами вона хоч і виказала свою слабкість, але водночас нагадала принцесі про неї саму та про її ще тяжчу провину. І зробила те цілком недвозначно. – Моя нескромність була не просто дрібничкою: вона була умисна й опиралась усім осторогам. Та в молитві на мене зійшла благодать, і я нарешті відкинула неправедне. Відтоді я скромно ношу чепчик.

– І страждаєте від серцебиття, – докінчила Катрін. Гнівним поглядом окинула вона обличчя співрозмовниці, бліде, пісне й видовжене – таке воно було тепер. «А колись, як вона була гарненька, ми вдвох ходили на бали, – подумала вона, і гнів її вщух. Прийшло співчуття, а тоді й каяття. – А я й досі така, як була тоді, гріх мій зі мною. Я знаю себе, я дістала науку, але не виправилася, і прощення мені не буде, – з жалем думала вона. – Господи, поможи й мені сьогодні ж увечері надягти чепчик і вже не скидати!» – подумки ревно молилась вона, хоч і не дуже сподівалася, що бог її почує.

Перед ними зупинився граф Суассон і сказав:

– Шановні дами, його величність просить вас до себе.

Обидві однаково спокійно, покірно схилили голови. Він узяв їх за кінчики пальців і, піднявши їхні руки, повів до короля. Кузинину руку він спробував нишком потиснути. Катрін не відповіла па потиск і йшла відвернувшись. Суассон чемно передав її братові-королю.

Між тополями щось блиснуло, наче метал. Спочатку всі подумали, що то зброя або ж бойові обладунки. Ні, сказали жінки: ми ж таки знаємо, як блищать самоцвіти! Або принаймні то парчеві убори. Та насправді там було і те, й друге, й третє – і ще багато чого: всі зчудовано побачили срібний корабель, що неначе плив до них у повітрі попереду всієї процесії, що нарешті показалася теж. Той срібний корабель був такий великий, що на палубу його могли б зійти й люди; і справді: чиїсь руки напинають вітрило, але то дитячі руки. Корабельний екіпаж – хлопчики, що вдають із себе моряків і співають моряцької пісні. Вторує їм тихий бренькіт, що лине хтозна-звідки, – і взагалі, яка сила рухає цей чарівний корабель?

За двадцять кроків перед фасадом замку той корабель спинився – чи, власне, його поставлено на землю, – і з-під розкішних тканин, що звисали з його носа, повискакували карлики: це вони й несли його. Горбаті карлики, всі в червоному; вони, мов бісенята, кинулися врозтіч, розвеселивши двір. Тим часом наблизились якісь ноші. Що таке? Це ж трон! Щойно цю споруду несли над самою землею, та ось вона підноситься вгору, – тільки найдосконаліші механізми могли так нечутно підняти її в повітря, – і обертається на трон. А повітря блакитне, воно вільно обвіває біляву голівку жінки, що сидить на тому троні. На білявій голівці висока зачіска, в ній міняться великі перлини. Самий трон – пурпуровий, жінка – велична постать у злототканих шатах, таких любить малювати Паоло Веронезе[5]5
  Веронезе Паоло (1528–1588) – один з найвідоміших живописців італійського Відродження.


[Закрыть]. Хто ж це? На очах у неї маска з чорного оксамиту… хто ж це? Двір завмер. Король скинув капелюха, а за ним і всі.

Поряд високого трону йдуть, чи то гупають, якісь грізні постаті: чорні панцери, похмуро-строкаті вбрання, непокриті голови, якісь дикі чуприни, руді або чорні. Але їх розпізнають по страхітних щелепах: то склавони, підкорені піддані Венеції. Склавонів змінюють рибалки, справжні сини морської столиці, без ніяких оздоб, у полатаній одежі, з обшмульганими веслами в руках, – такі, наче їх узято прямо з-під мосту на котромусь каналі. Ці співали – дуже чистими голосами, дуже просто, без таємничості, хоч їхня мова зрозуміла не всім. Виходило урочисто – і водночас весело. Придворним уявилося, наче вони в церкві,– хоч ніхто не бачив тієї церкви, що іскрилася ген у далині, над морем.

Співаки змовкли, урвавши пісню на щонайсолодшій ноті, бо дама па троні простягла руку. То була незвичайно прекрасна рука – повна, з тонкими, ледь відігнутими вгору пальцями, без ніяких прикрас, рожева, як пелюстки троянди; вона кивала велично, але й знадливо, ніби давала знак коханцеві, що його ласкаво допускає до себе така вельможна дама. «Посол іде!» – зрозумів двір, і король Франції сам вийшов на терасу перед входом привітати його.

Водночас рибалки відступили від трону й поставали на коліна. Так само відійшли і повклякали й войовничі склавони. Повклякали й діти на кораблі, і червоні карлики позаду, за кущами. Поруч трону звільнився прохід, і в нього ступив худорлявий чоловік у чорній мантії й береті: вчений, вирішив двір. Чому вчений? Республіка поставила на чолі посольства вченого? Інші два посли, сивобороді воєначальники, йдуть позад нього.

Агріппа д'Обіньє і дю Барта, двоє гуманістів, що мали на собі безліч шрамів з давніх і недавніх боїв, квапливо радилися, поки посол дуже повільно наближався до короля. Пан Моченіго – родич дожа, вельми старий чоловік. Він брав колись участь у знаменитому морському бою при Лепанто[6]6
  Він брав участь у знаменитому морському бою при Лепанто… – бій між флотом Османської імперії та іспано-венеціанськими об'єднаними силами відбувся 7 жовтня 1571 p., турки зазнали поразки і втратили роль домінуючої морської держави в районі Середземного моря.


[Закрыть], де розбито турків. А тепер викладає латину в Падуї, і по цьому його знає весь християнський світ.

– Яка велика честь! – радів поет Агріппа. – Пан Моченіго віддає шану нашому королю; а я на радощах міг би описати віршами битву при Лепанто – так, ніби сам був там!

– Опиши краще нашу наступну битву, – похмуро запропонував йому довготелесий дю Барта. «Бо сам я вже замовкну навіки», – сказав він сам до себе, до свого віщого серця.

Король уже надів капелюха з плюмажем і загнутими вгору крисами, з-під яких дивилися не затінені ними очі, широко розплющені, щоб усе бачити. Але він зворушений; може, й сльози в нього блищать. Мабуть, через це він і розплющив очі так широко, й не кліпає повіками, і не ворухнеться. Посол, вітаючи його, схилив голову на груди. Потім підвів її, відхилив назад – і аж тоді всі побачили, що одне око в нього закрите повікою й перетяте червоним шрамом.

Він заговорив, і його латинська мова була якось дивно милозвучна – плавна й водночас тверда. «Наче мармур», – подумали придворні. І що це за обличчя, тепер уже роздивилися: кощаве, вугласте, гострий ніс, рот з опущеними кутиками – все як на погрудді Данте, мудреця давнини. Двір розумів не кожне слово, бо знайома мова виходила з чужинських уст. По обличчю посла всі відчували, що їхнього короля оцінено дуже високо: його прирівняно до римських полководців і визнано гідним такого порівняння.

Анрі, лише він один, розуміє кожне слово, і не тільки в прямому його значенні, а й багато глибше. «Складається присуд твоєму ділу. Хто ти? Про це ти довідаєшся з цієї промови – чи принаймні тобі здаватиметься, ніби ти здогадуєшся, поки вона звучить. Одноокий мудрець начебто порівнює тебе з першим завойовником цього королівства римлянином Цезарем, твоїм попередником. Але насправді він остерігає тебе, щоб ти не лишався таким, як досі: півником-забіякою, відчайдушним кіннотником, великим у дрібному, але не випробуваним іще на високих діяннях. Я знаю, кого він ставить вище за мене: свого співвітчизника Фарнезе, герцога Пармського, найуславленішого стратега наших часів. А я не такий, я тільки півник-забіяка, не досвідчений у справжньому мистецтві».

Від цього йому стало аж душно, і він ще ширше розплющив очі. А гість, що так несподівано сказав йому правду в вічі, тепер – аж тепер! – по-справжньому поважно придивився до його обличчя, побачив, що воно худорляве, худорлявіше, ніж у будь-кого тут, і саме ота змарнілість розкрила гостеві весь запал і самозречення цього чоловіка, – таких посол не сподівався тут спіткати. Він урвав свою промову і склав руки.

А коли заговорив знову, голос його звучав глухіше, вже не так плавно й твердо, та й сказав він усього кілька слів, і головне з них було – «любов». «І хоч би я знав усі мистецтва й здобув усі перемоги, та любові не мав…» Це вже Євангеліє замість Цезаря; таке не було передбачене, воно здивувало всіх, а найдужче – самого промовця, що зразу й замовк. Тоді й Анрі зробив щось несподіване. Він не подав послові руку, як було умовлено, – щоб посол піднявся на терасу: ні, він сам сплигнув униз, обняв старого, пригорнув до себе й поцілував у обидві щоки. Двір, побачивши те, вдоволено загукав. І діти на срібному кораблі побачили, і жінка в золотих шатах на троні,– а що вона була дочка одного з рибалок у полатаній одежі, то забула всю свою велич і почала плескати в долоні. Заплескали й войовничі склавони, і рибалки, і обидва сивобороді воєначальники.

Анрі глянув навколо і весело засміявся, хоча в ту ж мить поза спиною в нього пробіг досі не знаний дрож. Не такий, як тоді, коли позад тебе вбивця, – ні, тепер це був наче повів крил. «Тебе торкнулася слава – уперше, коли тобі вже під сорок. Велика, всесвітня слава. На вигляд вона немов казка зі східних країв, вона пройняла тебе дрожем і зараз відлетить».

– Пане посол, коли церемонія скінчиться, поговорімо наодинці.

– Про що, ваша величносте?

– Про герцога Пармського.