Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 60 страниц)

Граф де Суассон повернувся й сказав, що голос був грізний. Але його наказ він розчув не дуже виразно. Король не сказав на те нічого: він сів на коня й поїхав поруч герцогині де Бофор, а інші мисливці – зразу за ними. Ніхто не говорив про те, що від чужих ловів, хоч досі вони озивались так гучно, більш не чути було й звуку.

Доїхали до найближчого села, і король, не сходячи з коня, стан питати селян та пастухів, котрі в таку пору ще були надворі: що це таке діється в них у лісі? Декотрі відповідали, ніби знають того злого духа: тут нібито його володіння, і прозивають його Великий Ловчий. Допитуючись далі, король почув, що в цих лісах часто з'являється сам святий Губертус[78]78
  Святий Губертус – вважався покровителем мисливців.


[Закрыть] і полює зі своїми невидимими, але чутними ловчими та собаками.

– Святий – це вже приємніше, – зауважив Анрі, звертаючись до Габрієлі, але зовсім заспокоївся лиш тоді, коли останній із розпитуваних признався йому, що то один тутешній браконьєр удає злого духа і в такий спосіб безкарно полює на королівську дичину. Та король однаково про все дізнається і зловить його.

– Неодмінно – наступного разу, – пообіцяв Анрі, задоволено рушив далі й запевнив свою кохану, що тепер вони дістали правдиве пояснення.

Габрієль, хоча й сказала: «Так, дістали», – але в глибині своєї тривожної душі думала: «Не лякайся» або «Покайся», – так не кричатиме жоден браконьєр. Це призвістка. Те саме підозрювала й більшість придворних, що тісним кільцем оточували її й короля, та й хтозна, що насправді думав сам король. За призвістки, хоча й фальшиві, вже була мова на початку цього полювання. Та чи справді вони поспіль фальшиві, коли ми раз у раз зустрічаємо їх усупереч своїм поглядам і натурі?

Той, хто перший заговорив того дня за призвістки, був пан де Роклор. І ось він, тільки-но мисливці дістались до Лувру, попросив у його величності дозволу щось повідомити віч-на-віч. Маршал Роклор дуже шкодував, що не відкрив усього завчасу. А тепер він прийшов запізно, і король відіслав його:

– Ви мені не потрібні. Мені негайно потрібен хірург.

І впав непритомний. Занадто довго терпів він муки через те, що не міг справити однієї потреби: не виходило.

Так Роклор і не зміг відкрити йому того, що знав, – а згодом навіть був цим задоволений, хоча його трохи мучило сумління. В цю історію довелось би замішати надто багато придворних. Вороги герцогині де Бофор розшукали двох шибеників, які знічев'я дуже добре навправлялись голосами наслідувати гамір полювання: покрики, собачий грай, звуки рогів, – удалині або й близько. І коли ще луна в лісі помножувала ті звуки, то будь-хто міг піддатись омані. А до всього ще й ота чорна постать у гущавині, що грізним голосом вимагала: «Покайся!»

Габрієль у тривозі за своє мізерне життя

Та хвороба мала вже не самі духовні причини. Перевтома душі досі виливалась тільки в гарячку. Цього разу тіло не допомагало збутися мук, а ще обтяжувало їх. Мусив утрутитись хірург і щодня подавати допомогу тому органові, що не справляв своєї служби. Анрі мужньо терпить тілесну муку; важче було стерпіти свідомість, що твоє тіло вже зраджує тебе. В гарячці він шепоче: «Якби я мав двоє життів, то одне віддав би святому отцеві». Так і казав: «святому отцеві», – язик вимовляє не те, що має на увазі розум: той шукає присутню тут людину. Марно напружує хворий широко розплющені очі, щоб розгледіти її: це їй він хоче віддати одне з двох життів. Він тягнеться до неї непевною рукою, але Габрієль уникає доторку.

А в неї повіки сухі, вони почервоніли від безсонних ночей коло її коханого владаря, а страх її вже дійшов до грані холоду. Ні дрожу, ні сліз, хіба тоді, воли її високість сестра короля навколішки молиться разом з нею. До цього не можна вдаватися часто: Габрієль боїться розслабитись у спілкуванні з усемогутнім. Їй самій треба бути тверезою й сильною, щоб заступати всемогутнього, як його служниці, й підтримувати життя в цьому чоловікові. Вона виконує щонайпринизливіші обов'язки, найпрекраснішими руками королівства допомагає тому органові, що не справляє своєї служби. Годину за годиною сидить в головах у недужого, схилившись до нього вухом, і ловить його плутані слова – не ті, що в нього в думках, бо ті всі звернені до неї. Його розум, що блукає манівцями в темних лісах, губить її образ, як тільки потягнеться до нього. Але й вона губить і шукає його, хоч він лежить тут, стражденний. В ті дні її гнітило жахливе передчуття, що вони вже ніколи не віднайдуть одне одного до кінця і їхні погляди й душі вже не будуть такі відкриті, як були. Хоч би як обоє прагнули до цього, їх завжди спинятиме й загадково різнитиме спогад: дерева в тумані, відлуння незримих подій, лови привидів.

Ту ніч, коли він уперше спокійно заснув і спав, як їй здавалось, аж надто тихо, вона сама вдихала повітря йому в розтулені уста, аж поки знемоглася. Вранці він прокинувся здоровий. Вороги Габрієлі лихословили: хоч вона й сиділа біля королевого ложа, але небо ще раз явило довготерпіння. Зате лікар ла Рів'єр[79]79
  Лa Рів'єр Рош Ле Байїф (?-1605) – лікар Габрієлі д'Естре.


[Закрыть] твердив: герцогипя де Бофор підтримала міцну природу короля, і це було вгодно богові.

На жаль, видужало тільки тіло, але не душа. Гарячка теж минулась не зовсім, та це пусте: безмірно гнітили його смуток і знесилля. Такої втоми він іще не відчував після жодного бою, і навіть смертельний стрибок не лишив її по собі. Але ж діла цього року були вершиною його правління, тож невже нагорода за це – така нехіть, що не піддасться нічому? Марні найкращі театральні вистави, хоч там літають у повітрі феї та дріади, а в дзеркалах з'являються магічні видива, і птахи людськими голосами розігрують комедію, – всі з цього дивуються й сміються, тільки не король. Марні найзвабливіші балети; добірні красуні являють оку нічим не прикриті принади, роблять це, щоб розвіяти меланхолію короля, – може, котрась зуміє. Честолюбно прагнучи зцілити короля, ті дами вигинались перед ним своїми спокусливими тілами так, що жодна складочка плоті вже не зберігала своєї таємниці. Наміри їхні були якнайшляхетніші, але йому вперше в житті не подобались їхні природні чари.

– Не цікаве воно мені,– казав він. – Ніщо мені не цікаве, – шепотів і відвертався, не зважаючи навіть на герцогиню де Бофор: вона сиділа поряд, але він поводився так, ніби її тут не було. Коли він зіперся чолом на руку й покинув дивитись на видовище та слухати солодкі звуки, одне по одному зникли танцівниці, музиканти й усі придворні, а він того й не помітив. Правда, після тривалої глибокої задуми король таки повернувся до дійсності й побачив, що він сам. Порожня зала, за піднятою завісою звалено рештки свята, музичні інструменти, театральні машини, позолочений шолом, зів'ялий букет. Покинутий король схилився в другий бік – крісло поряд було порожнє, навіть перекинуте. Певно, герцогиня втікала прожогом. Він спитав у свого почуття, але воно не відповіло, любо йому бути самому чи прикро.

– Ніщо мені не цікаве, – промовив він у порожнечу, і луна повернула йому ті слова.

Згодом герцогиню де Бофор хвалили: вона, мовляв, зрозуміла, що її гра дограна, й перебралася з Лувру до свого дому. Лиш тяжка хвороба короля давала їй право жити з ним, у королівських покоях, які не мали стати її покоями ніколи. І тим більше здавалось потрібно усунути її остаточно – коли можна, то не вдаючись до крайніх заходів. Бо її не тільки ненавиділи, а й жаліли. Багато хто наперед шкодував за тим, що готовий був зробити, – коли треба, то й перед крайніми заходами не спинитись. Досі це не виходило за межі звичайних усних нападок – проповідники й ченці посміливішали, дізнавшись про млявість і меланхолію короля, й проголошували, що цього разу йому ще даровано життя, аби він міг покаятись. А ще й цілі юрми люду збирались та пропихались аж до луврського подвір'я, де хором вигукували благання та вимоги, щоб король порятував країну і власну душу, усунувши Габрієль.

До неї й до самої приходили вельми дивні відвідувачі – правда, тільки по одному. Всі хотіли дізнатися, чи справді в неї був папський легат, хоч ніхто в це й не вірив. Нібито він потай увійшов у дім, коли вже смеркло, без численного почту, без жодного смолоскипа, і вийшов теж непомічений, хоча за будинком весь час стежили.

Майже так само потиху з'явилася до Габрієлі найдавніша з її смертельних ворогів – пані де Сагон. Її прийнято не зразу – Габрієль пустила її до себе лиш через годину, коли їй доповіли, що гостя чекає терпляче й покірно. Коли її впустили, вона вхопилась за стілець і насилу спромоглась заговорити.

– Пані, я завжди бажала вам тільки найкращого, – прожебоніла вона.

– Пані, ваші побажання справдяться, – відказала Габрієль гордовито – підкреслено гордовито, і Сагон скривила обличчя в плаксиву гримасу, чи то в плаксиву усмішку. Яким маленьким здавалось її пташине личко!

– Простіть мені! – пронизливо вигукнула вона, затріпотівши обома руками. – Я цього ніколи не хотіла.

– Чого ви не хотіли? – спитала Габрієль. – У мене все гаразд, король одужав, його ухвала одружитися зі мною непохитна. Ми не маємо жодного ворога, коли вже й ви мені друг.

– Пані, стережіться, о, стережіться! Я благаю вас, щоб ви були обачною, ревніше я не могла б і за власне життя просити.

Її непоказне личко аж позеленіло, і Сагон трохи-трохи не зсунулась зі стільця й не впала на коліна. Тому Габрієль сподобила її відвертого слова.

– Ви говорили дуже багато, папі. Коли б усе, що ви наговорили за ці літа задля моєї згуби, почало текти й залило цю кімнату, ми обидві потонули б. Але тепер лихі слова справді ринуть цілим потоком. Я бачу, що він вас лякає. Тож облегшіть душу й розкажіть нарешті не якісь вигадки, а те, що ви справді знаєте.

– Якби ж то я знала! – Сагон рада була б заломити руки, але вони в неї тіпались.

– Хто хоче вбити мене? – спитала Габрієль.

Сагон, умить скам'янівши, втупилась у неї.

Габрієль:

– Пан де Роні?

Сагон мовчки похитала головою.

Габрієль:

– Я б однаково вам не повірила. Люди герцога Тосканського? І як саме?

Сагон:

– Скрізь якісь шастають і шепочуться, вся Європа в це вірить, стільки таємних посланців від усіх дворів з'являються в Парижі й зразу щезають. Сердечними справами короля Франції заклопотані і папа, й імператор, але це ви й самі знаєте.

Габрієль:

– Що ж ви мені принесли нового?

Сагон – майже нечутно:

– Цамет. У його домі це буцімто вирішено.

– За картярським столом, звичайно, – сказала Габрієль. – І хто ж при тому був?

Сагон міною й жестами показала, що її відомості і навіть сила на цьому вичерпались.

– Уникайте того дому! До шевця Цамета вам не можна приходити навіть із королем, – зашепотіла вона ще таємничіше. – А без нього й поготів.

Вона хотіла вже встати, але зразу не спромоглась, і ця миттєва кволість дала їй час на те, щоб зважити своє власне становище: Сагон умить зрозуміла, що тепер не тільки сама Габрієль мусить боятися за своє життя.

– Я сказала забагато, – перелякано видихнула вона, схопилася, затулила руками обличчя й заридала. – Тепер я в ваших руках.

– Ніхто ж не здогадується, що ви тут, – сказала Габрієль.

Але Сагон заперечила:

– Невже ви гадаєте, ніби за вашим домом не стежать? Адже легата тут заскочили.

Це вона сказала знов із звичним розрахунком, а тому підняла тонкі пальці від очей і пильно стежила за виразом співрозмовниці. Насправді легата ніхто не заскочив. «Та коли я це вивідаю й зможу підтвердити чутки, тоді мої відвідини будуть виправдані, а я врятована».

Але Габрієль відповіла:

– Легат? Я ще з літа його не бачила.

«Чортова брехуха, – подумала Сагон. – Ну що ж, умри, герцогине де Свиньйон», – подумала вона в запізнілому гніві на саму себе через свою помилку. І тим улесливіше попрощалася, ще раз висловивши своє каяття, – і тепер уже й пояснила його. На початку, коли каяття було щире, вона цього не зуміла.

– Я завжди любила вас, пані. Тільки любов збила мене з пуття й змусила чинити так, ніби я вас ненавиджу.

Вона заглибилась у страшенно складні пояснення, весь час удаючи глибоке душевне збентеження, а поки говорила, господиня довела її до таємного виходу, яким збиралась випустити гостю. Там Габрієль сказала:

– Можете заспокоїтись, пані. Таємницю вашого візиту я заберу з собою в могилу.

Тоді Сагон аж похлинулась – по-перше, тому, що її розкусили, а по-друге, через ту незвичайну простоту, що з нею ця жінка, над якою нависла така тяжка загроза, говорила про свою могилу, і то без елегійних нарікань та істеричних зойків.

До краю спантеличена цим, Сагон спіткнулась і перескочила через поріг обома ногами зразу.

А Габрієль запросила до себе пана де Фронтенака, давнього сподвижника короля, – він мав честь командувати невеликим загоном її охоронців. Вона без передмови спитала:

– Де тепер той чоловік?

– За дві години дороги. Але він пробереться до міста аж завтра ввечері. Тільки накажіть, ласкава пані, і я схоплю його ще цієї ночі.

– Зачекайте, – відказала Габрієль.

Але вояк заперечив:

– Не варто чекати що довше. Ми ще з жодним із убивць короля стільки по воловодились. За цим я наказав стежити крок по кроку, підколи він переступив кордон королівства. Ми могли б його вже десять разів спіймати, цього фламандця, його в будь-якому перевдязі легко розпізнати.

– А як же ви його висвідчите? Треба, щоб його схопили в Луврі, коли тут буде юрба і в неї замішається король, а з ним і я.

Фронтенак остеріг:

– Наш єдиний доказ – його довгий ніж. А нагода його вихопити – це якраз у натовпі, в штовханині.

– Коли ви його схопите, – твердо принадила Габрієль, – то нишком підкиньте йому оцього ось листа. Брюссельський легат дав йому наказ тільки усно. Але треба, щоб на ньому знайшли той наказ чорним по білому, щоб король повірив нам, що хтось наважився на таке.

– Та воно й важко повірити, – зауважив вояк, сам дивуючись. – Миропомазана величність, переможець і великий король… Та хоч би з яким правом він вважав себе недоторканним і в безпеці, ви, пані, не спускайте його з очей. Наказуйте – я корюся.

Така була справа, якою саме клопоталась Габрієль – так клопоталася, що забула й про власну безпеку. І все відбулось так, як вона й передбачала. Король і герцогиня де Бофор десь перед полуднем їхали на конях через Луврський міст; це не звичайна їхня дорога, але один хоче побачити, що станеться, а друга це знає. Попід склепінням брами вони звертають до старого подвір'я, званого Луврським колодязем, довкола нього – всякі контори. Людей, що кажуть, ніби мають у тих конторах якісь справи, варта при брамі пропускає вільно. Коли там з'явилась герцогиня, багато людей кинулись до неї, вигукуючи прокльони, яких їх навчили. Вона завернула коня й від'їхала від короля, юрба посунула за нею, й король опинився на вільному місці. Зостався тільки ще один чоловік, і його вмить скрутили, коли він за п'ять кроків від короля вихопив ножа.

– Величносте! – сказав пан де Фронтенак. – Цього разу ви завдячуєте своє життя тільки герцогині.– Давній сподвижник був дуже схвильований. Жоден придворний не показав би цього. Король зсів з коня. Блідий від гніву, кинувся він бігти до вартівні під брамою, де солдати насилу обороняли від нападників його любу владарку; сукня на ній була вже порвана. Передніх із юрби король наказав повішати. Габрієль попросила:

– Величносте! Як віддяку за ваше врятування, я прошу вас: даруйте цим людям життя. Бо це все одурені. Ваш народ думає інакше.

Анрі не відповів. Він не гаяв часу на втішання чи подяки.

– На коня, пані! – гукнув він, навіть не підставивши руки їй під ногу. І поруч із нею погнав коня через міст, у зовнішню браму. Всій варті наказано супроводити його, але, хоч як бігли солдати, вони відстали від двох верхівців, і тільки пан Фронтенак, що теж був на коні, з голою шпагою в руці, встигав за ними.

До дому герцогині поїхали не зразу: король повертав коня в найлюдніші вулиці й гнав його ще швидше, не зважаючи на людей, і ті мусили розбігатися з підвищеної середини бруку. Хто правував повозом і не встигав швидко звернути, того офіцер квапив ударом і окриком: «Дорогу королю!» Всі бачили, що король блідий від гніву, і питали один одного: «Що сталося?» Жінки помічали на герцогині де Бофор розірвану сукню, і вже з уст в уста побігла поголоска – швидше, ніж спроможен утікати король.

Тільки-но він проїздив, услід йому вже лихословили:

– Оце ж він утікає з нею, бо його хотіли вбити за любовні шури-мури.

– І її разом з ним, – зразу додавав хтось.

– Чи ж то до лиця такий кінець королю, що звався великим?

– Він її кохає,– заперечували молоді жінки. – Ви не розумієте його, бо ви самі дрібні люди й нікчемні чоловіки, – казали старіші, з обличчями, зв'яленими турботою про хліб щоденний, і руками, вузлуватими від праці.

Молоді хлопці, випнувши груди, твердили:

– Дарма, він таки поставить на своєму! І ми всі, бувши ним, так би повелися.

Один священик повторював у різних місцях:

– А все-таки вельможна герцогиня сьогодні зробила більше. – І багатозначно кивав головою, але щоразу щезав раніше, ніж його встигали спитати, що ж саме. Папський легат якнайсуворіше наказав йому стерегтися, щоб його не впізнали.

Та ці слова не змушували людей притихнути й замислитись. Настрій юрби легко міняється навіть серед гамору. Коли король, його кохана й офіцер варти поверталися тією самою вулицею, зовсім не втікши світ за очі й не ведучи за собою підмогу, ніхто вже й словом не згадував про втечу. Ні, той-таки люд посунув услід за ними, декотрі навіть випередили їх, а двоє вхопили за поводи коней, що йшли тепер ступою. Отак супроводив люд свого короля й ту жінку, яку хотів мати своєю королевою, до широкого нового в'їзду в Луврський палац.

Пан де Фронтенак сховам шпагу в піхви, бо чув уже зовсім інакші голоси й дивився в очі найближчим. Ті очі волого блищали. Спочатку в них підбивались тільки лицарські почуття народу; та що далі, то яскравіше загорялося в них обурення. Король сам розпалював його.

– Діти мої! До дому герцогині! – наказав він.

І знову поїхав кружним шляхом. Із дверей майстерень вибігли ремісники. Спочатку вони нерішуче зупинялись: чи в путяще діло ми оце встряємо? Та гнів короля й порвана сукня на його дамі були досить промовисті. І ось уже пролунали перші прокльони на голови вбивць Габрієлі. Почувши це, вона аж похитнулась у сідлі. Анрі зсадив її з коня і ввів у дім.

Під вікнами у неї щось кричали, і вона заткнула вуха пальцями. Коли проклинають її вбивць – виходить, справді ті вбивці були. Темний люд розгадав, що не короля, а її хотіли вбити! Це провіщає розв'язку, і те, про що досі тільки шепотілись таємно, вперше проголошено відверто й голосно: вона має померти.

Анрі спитав:

– Які там іще ваші вбивці, пані? То був мій убивця, а не ваш, а я до такого звик.

Він послав людей очистити подвір'я. А коли повернувся, Габрієлі вже не було в кімнаті. Він подався шукати її, підійшов до зачинених дверей її спальні – власне, їхньої спальні,– вони були замкнені й не відчинились.

– Чуєте? Відповідайте!

Якісь здушені звуки – наче в тканину. Сміється вона, чи що? Він би волів, щоб то був плач. Такого сміху він від неї ще не чув: якби не в тканину, він звучав би різко.

– Я хочу знати одне, – сказав він крізь двері.– Хто повідомив вас, що має приїхати фламандець?

– Угадайте самі,– промовив з кімнати крижаний голос, і вона грюкнула якимись дверима.

Все це вона робила навмисне, аби він пішов. Коли стихли його кроки, їй захотілось повернути його, але вона впала на ліжко, уткнулась обличчям у подушку, і це разом з її спогадами породило в її уяві такий живий образ коханого, що вона заговорила до нього вголос:

– Величносте! Мій високий владарю! Як же погано все обертається!

І в неї нарешті ринули сльози. Вона довго плакала, а виплакавшись, побачила, що лежить на мокрій подушці сама. Вона подумала, що й він, певно, десь зачинився, відіслав усіх, хто прийшов вітати й поздоровляти його, – і коли не лежав, як вона, піддавшись тілесній слабкості, то міряв кімнату своїми широкими кроками, зупинявся, прислухався, чув калатання дзвіночка. А той дзвіночок дзеленчить так настирливо! Коханий! Він кличе нас обох.

Але вона збагнула, що він у своїй уяві не може чути похоронного дзвіночка. Адже до нього не приходила Сагон! Та й легат – кого він остеріг? Не його, й не в ту юдину, коли Мальвецці в Брюсселі вирядив фламандця в дорогу. Як це так, що папський легат, усупереч здоровому глуздові, хоче зберегти життя короля Франції? «Не знаю», – сказала собі Габрієль, схопилася з ліжка й почала напружено думати.

«Мабуть, щось пов'язує легата з королем – щось таке, про що сам король і не відає. Бо легат остеріг не його, а мене, і до того ж заборонив мені казати про це моєму владареві. Вгадай сам, коли можеш, мій любий владарю. Фальшивий лист. Величносте! Коли виймете його з-за пазухи в убивці, то побачите, що це підробка, і з того зрозумієте ще більше. Ви збагнете, як складно й ризиковано було врятувати вам життя цього разу. Ви вже не питатимете: «Які там ще ваші вбивці, пані?»

Ви вже не ставитимете таких недотепних запитань. Коханий, як засліплює тебе твоя велич! Ти стоїш на своєму троні й не бачиш нічого за променистим сяйвом своєї величі. Я рятую твоє життя від тих, хто зазіхає на моє власне. Через тебе вони хочуть відібрати життя мені, а через мене – тобі. Ми помремо разом – або помру я сама. Але ти не помреш без мене – такого не передбачено. Ми хотіли мати на двох одне, неподільне життя – а тепер маємо дві смерті, що женуться за нами наввипередки: котра швидше дожене».

Доповіли, що прийшла її тітка Сурді. Габрієль зраділа, бо її жахала самота й вона вже хотіла втекти зі свого дому, вже й надумала, куди. Але вабив її якраз той дім, що був їй заборонений.

Пані де Сурді обняла свою багатонадійну небогу; таке бувало не часто, але тепер вона нетямилася з радості.

– Ви врятували життя королю. Тепер він уже не відкрутиться – ми попадемо прямісінько на трон.

Її свіжопофарбована зачіска полум'яніла, руки, здійняті вгору, біліли. Хоч яка вона була швидкоока, та довгенько не помічала, що небога не поділяє її радісного хвилювання.

– Народ вів вашого коня за повіддя. Народ за нас! – вигукувала пані де Сурді.– Двір має запасти в землю перед нами! – крикнула вона пронизливо. – Воля народу – божа воля.

– Тихіше! – спинила її Габрієль. – Йому б не сподобалось, якби він вас почув.

– Пані, чи ви при тямі? – спитала тітка. – Невже він не щасливий, що завдячує життя вам?

Габрієль не відповіла. Вона змовчала б і тоді, коли б сама краще все розуміла. Вона відчувала: «Нe можна тиснути на нього. Він же не має двох життів, хоч моє життя належить йому».

Та що схвильована тітка не вгавала, Габрієль урешті пояснила їй, що життя королю рятувало вже багато людей, а може, він і сам зумів би вберегти себе. Пан де Фронтенак зловив оце вже другого чи третього вбивцю. Рятівником короля був і пан д'Обіньє, і навіть блазень Шіко.

– Але нікого мій високий владар не винагородив так, як свою служницю, – сказала Габрієль д'Естре і, на превеликий подив пані де Сурді, схилила коліна. Повернулася спиною до кімнати й у куточку почала тихо молитися до святої діви.

Тітці набридло слухати ту молитву, і вона пішла, в глибині душі обурюючись: «Якби ти, дурепище, не ставала щодень дурніша, то трималась би своїх протестантів і підбила б їх на гарненький бунт, щоб вони домоглися коронування королеви зі свого, французького дворянства».

– Пресвята діво, матір божа, – молилася Габрієль. – Ти знаєш моє серце, ще змалечку зіпсуте, і лиш ти можеш угамувати його гординю. Мій коханий владар показав мене людові в роздертій сукні. Такої великої дяки й нагороди я не заслужила. Царице небесна, збережи для мене його життя.

В тій молитві було й благання за власне життя – Габрієль не висловила його прямо, але сподівалася, що матір божа й так зрозуміє, і скінчила на цьому.