Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 56 (всего у книги 60 страниц)

– Адже тато цього хоче…

Сердега наречений остовпів. Чи ж давно він чув від неї: «Мій єдиний, довіку єдиний!» А коли король став допитуватись, Шарлотта тількн знизала плечима. Бассомп'єр побачив, що вона з холодним серцям зреклась його. В нього пішла носом кров, він вийшов і два дні не з'являвся на очі. Нe їв, не пив, збувся сну. Король зажадав його знов до себе. Покривджений фаворит зрозумів, хоч і ціною страждань: ця вранішня зоря не добра, вона не має серця, з неї вийде хижачка й більш нічого, а старий король цього не бачить. Для нього дівоча краса – запорука доброти. А за доброту, якої годі знайти, він віддав би половину своєї військової скарбниці – не насправді, так хоч у думках.

Конде не заперечував і покірно прийняв те, що йому наказали: заручення, збільшену в кілька разів пенсію і навіть плітки. Король одружує його, аби здобути коханку для себе. Король обрав саме його, бо за ним підозрюють збочені нахили, отож він, найскорше, й не доторкатиметься до дружини. Все це Конде терпів цілих два місяці, поки не уклали шлюбу. Протягом цього часу король міг мріяти. Кожна зичлива людина бачила, що його прихильність чиста, згідна з приписами пана д'Юрфе, і що ті численні вірші на честь предмета своєї жаги, які він замовляв або складав сам, погані. Звичайно його придворний поет Малерб[117]117
  Малерб Франсуа де (1555–1628) – поет, ранній класицист. Був придворним поетом Генріха IV.


[Закрыть] писав краще. «Як втішно думати про радощі минулі», – це, звичайно, правда, це дуже вдале резюме людського життя. Воно якраз пасує літній людині, що їй до лиця саме думка, а не розпач і не блаженство.

Справжні свої погляди на це непорозуміння Конде виявив, тільки-но звінчавшися. Спочатку він іще взяв десять тисяч ліврів, які король подарував молодій, а також на вісімнадцять тисяч ліврів коштовностей від королеви. До речі йому була й сплата його боргів, і виплата пенсії за три місяці. Король викликав молодят до Фонтенбло, і там вони нарешті показали своє справжнє обличчя. Криводушна дитина, тепер уже принцеса королівського дому, в міру своїх сил використовувала одного проти другого: розпалювала ревнощі в молодому чоловікові й підживляла жагу в старому поклонникові. Якось увечері, при світлі смолоскипа, вона вийшла на балкон, розпустивши коси. Король мало не зомлів – цього разу насправді.

– Господи! Чи він божевільний? – сказала невинна крихітка.

Конде – до Анрі:

– Величносте! Ви що день то молодієте. Ви по кілька разів на день перевдягаєтесь, ви інакше підстригли бороду й не тільки носите комір із зашитими в ньому пахощами, а й барви моєї дружини, і то привселюдно. Це мені не до вподоби, величносте. Ви обох нас – й мене, й себе – виставляєте на посміх.

Такий тон він дозволив собі й говорив дедалі зухваліше. Він був невисокий, худорлявий, мав різкі риси обличчя. Його похмура мовчазність де й ділася. Він прикидався легковажним і недотепним, але вираховувати вмів. Певне, зважив усі шанси, перше ніж утікати з дружиною. Адже позаду зостанеться король, який шаленітиме через своє уявне почуття. Тим більше, коли його ворог Габсбург надасть притулок принцові крові та його дружині. «Такий афронт – йому, переможцеві й великому королю! – думає Конде. – Йому, ідолові Європи, не пробачать такої поразки, та він і сам її не стерпить. Він сам кинеться назустріч своїй згубі, вже, певне, підготованій. Сміливіше! – казав собі молодий інтриган. – Короля вб'ють – тільки йолоп може не бачити цього. І тоді я буду найближчий до трону, а Габсбург підсадить мене на нього. В королівстві не опиратиметься ніхто. Протестанти вважають розлучення свого Анрі недійсним, а його дофіна – незаконним сином».

Суддя де Ту остерігав Анрі. Шкода: той запевняв, що наміри його чисті.

– Ваше минуле свідчить проти вас, – нагадував де Ту. Марно. Анрі написав до Роні, що принц урешті виведе його з терпцю. Роні порадив йому кинути принца за грати. Він уже ладен був послухатись, бо Конде назвав його «єгипетським тираном», а народному королю не до вподоби чути таке. Але тільки припинив виплату пенсії заповзятливому молодикові. Бастілія поки що лишилась погрозою.

«Сміливіше!» – сказав собі Конде. І почав з того, що відвіз дружину до свого мисливського замку в Пікардії, недалечко від кордону іспанських Нідерландів. У Брюсселі правлять ерцгерцог з інфантою. Ми ще в володіннях єгипетського тирана, отже – обережно! Аби відвести очі, він улаштовував прогулянки, одну з них – до Ам'єна, в гості до тамтешнього губернатора пана де Треньї. Принц, принцеса, з ними його мати. Вона колись нібито отруїла чоловіка, та й принца народила, кажуть, не від нього – хто там знає! Мати крихітки залюбки б віддала її королю за коханку. Принцова мати – так само. Кілька дам були б раді сприяти в цьому. Королева Марія Медічі сказала: «Цим шляхетним ділом клопочуться аж тридцять звідниць. Якби я схотіла, то була б тридцять першою». Безперечно, вона й тут підсобляла б, якби їй наказали. Єзуїтському генералові досить було б натякнути Марії, що треба піти на цю жертву. Останню перед метою.

Нова Єлена

День святого Губертуса, чудова погода, й нема нічого дивного, що подорожні зустріли мисливців. Трохи дивно тільки, що це королівські ловчі. Вони пояснюють молодій принцесі, що один тутешній лісничий… Та вона вже не слухає: вона впізнала короля.

На ньому ліврея псаря. Він тримає на смику двох собак. На лівому оці в нього пов'язка, і ніхто його не впізнає, тільки його жадана. Вона проїздить на коні повз нього, каже згори: «Цього я вам ніколи не пробачу», – і пускає коня чвалом.

Цього разу важко повірити, ніби Анрі міг забути, як колись один низенький старий селянин із запилюженим обличчям, несучи на згорбленій спині в'язку хмизу, через ворожі позиції добрався до Кеврського замку. «Величносте! Який ви бридкий», – сказала тоді Габрієль д'Естре. А потім він зворушив її серце й здобув її, і перед ним лежали літа – літа величі й володіння. А тепер? Він хоче повернути минулі дні, він наслідує сам себе. Ось така дитина про це нічого не знає, але вона каже! «Цього я вам ніколи не пробачу». А що ж було б, якби вона зрозуміла!

А втім, хіба ж не приємно, коли король отак рядиться ради нас, – де ще є такі, як ми! Але нам краще мовчати, вирішує крихітка, чи то овечка, а Бассомп'єр, що дістав добру науку, назвав її ще й не так. Тим часом господиня того дому, куди вони їхали в гості, настирливо радить овечці помилуватися краєвидом. І враз овеччин погляд падає на одне з вікон бічного крила будинку; у вікні – король, приклавши руку до серця, посилає їй цілунки.

– О господи, що це таке, пані? У вас тут король!

Пані де Треньї хотіла зразу відвести налякану крихітку до нього: добре слово ніколи не пропаде марно. Та чарівна крихітка подумала: «З добрими словами поки що зачекаємо, що нам з них! Нехай спершу дідок вижене геть свою стару королеву і всіх дев'ятьох байстрят. А я тоді поміркую, звідки мені добути мого справжнього дофіна».

Принц і принцеса Конде не довіряли одне одному, вони не дійшли згоди. Обоє хотіли стати спадкоємцями короля, але кожне на свій лад. І врешті нікому з них не дісталось нічого. Принцеса-мати боялася гучного скандалу; вона поїхала геть, хоча спершу розкрила синові очі. Анрі сумний повернувся до Парижа. Або тепер, або ніколи – і Конде хитрістю вивіз дружину за кордон. Їй він сказав тільки, що вони їдуть оглянути якийсь маєток. А з першого іспансько-нідерландського містечка послав листа інфанті: попросив захистити його честь і безпеку від єгипетського тирана. Вельможна дама, власну честь якої надійно захищала живцем похована жінка, прийняла переслідувану жертву в своїй брюссельській резиденції. Миле дитя прийняли й оселили з усіма почестями, належними його титулові. Але одна річ приїхати, інша – повернутись. Усі спроби були марні.

Король отримав приголомшливу звістку ввечері, за картярським столом. Присутні були його кузен Суассон, герцоги де Гіз і д'Епернон, Крекі й Бассомп'єр – цей сидів найближче до короля. Він потай шепнув, щоб не почув більш ніхто:

– Величносте, я б не вчинив так, як принц Конде, і не хотів би зараз бути на його місці.

Король зажадав, щоб викликали самого тільки Сюллі.

Начальник артилерії вже ліг спати й не хотів уставати, довелось показати йому депеші. Тоді він прибув. Король, навдивовижу, був у королеви; та ще не встала після пологів. Але настрій там більше пасував би до смертного ложа, ніж до ліжка породіллі. Король почув тільки безглузді або зрадницькі поради. Міністр Вільруа підказував дипломатичний шлях – саме тому, що він найповільніший. Голова суду Жаннен[118]118
  Жаннен П'єр (1540–1623) – визначний французький державний діяч, суддя і дипломат, якого прозвали «президент Жаннен» за його політичну активність і енергію.


[Закрыть] знав тільки одне – силу. Погрозити війною кожному державцеві, який прийме до себе Конде. А Анрі хоче знати думку своєї дружини! Вона лежить відвернувшись, її обличчя він не бачить. Запізно дізнається він, що саме тієї ночі Марія остаточно змирилася з думкою про його смерть. А тут він сподівається зворушити її серце.

Коли ввійшов Сюллі, Анрі взяв його за руку.

– Наш лебедик утік і забрав усе з собою. Що ви на це скажете?

Сюллі, стоячи коло вікна, затарабанив пальцями по шибці марш. Анрі зрозумів його без слів, так знали вони один одного. «Наш лебедик міг би вже давно сидіти у в'язниці», – означав той марш.

– Але що робити тепер? – спитав Анрі.

Сюллі порадив не робити нічого. Чим менше здіймати галасу – а саме так слід поводитися з огляду на громадськість усієї Європи, – тим швидше принц повернеться сам. Хоч би через брак грошей.

На цьому скінчилось засідання державної ради, коли це можна так назвати. Сюллі бачив те, чого король у своєму стані ще не розумів: тут нічого не вдієш, навіть війни не почнеш. Поки Європа вбачала в королі свого визволителя, той вагався. Тож як можна йому виступати в похід, щоб забрати з Брюсселя коханку? І все ж обставини призвели до того, що йому довелось удавати, ніби так воно й є. Папському легатові Анрі скаже: «Це несправедливо, коли хто гадає, ніби я чинив так, скоряючись пристрасті. У Франції знайдуться й вродливіші жінки». Але цим він уже нічого не міг змінити. Народи в такий наклеп не повірили й на мить; та й двори і єзуїти тільки прикидались, ніби така їхня думка. Та однаково, – про це пишуть, повідомляють, говорять: для короля Франції приводом розпалити війну стала нова Єлена.

Альбрехт Австрійський правив іспанськими Нідерландами вдвох із дружиною, інфантою Ізабеллою. Він був ерцгерцог і спритний урядовець. Він негайно вирішив використати родича короля Франції як знаряддя проти нього, не зупиняючись ні перед чим, аж до претензій на трон і заколоту в королівстві. А прикривався сумнівами правничого характеру та турботою про свою честь. Він, Габсбург, має відіслати до нетерплячого коханця чужу дружину, бо той у своїй закоханості погрожує йому воєнною силою! Анрі справді натякнув, що прийде по принцесу на чолі п'ятдесятитисячного війська. Ерцгерцог вирішив зачекати. Звісно, це річ можлива, що ласолюбний дідок утратить самовладання, але не дуже ймовірна. Ерцгерцог більш-менш здогадувався, що Анрі хотів би запопасти не так принцесу, як принца.

А відколи надійшла ухвала короля Іспанії, Конде став претендентом на трон. Інфантин двір відзначив цю подію восьмигодинним бенкетом та балом. Ерцгерцог так і не зміг навести поважних підстав того, чому він відмовляється повернути принца крові главі роду, хоча всупереч волі цього глави ніхто не може лишитися членом королівського дому: така людина стає просто збунтованим підданцем. Дійшло до того, що король оголосив Конде поза законом. Від цього колись мовчазний і похмурий принц зробився метким і жвавим. Ерцгерцог порадив йому подорожувати, і він за іспанські гроші об'їздив усю Німеччину. В Трієнті його мало не злапали венеціанці, що негайно передали б його своєму союзникові. Але він утік до Мілана, тобто все одно що до Мадрида.

Анрі, діставши звістку про це, внутрішньо вгамувався. Сам перед собою він зрікся свого останнього кохання, але перед людьми ще ні. Крихітка в Брюсселі не здогадувалася про це; якраз нещодавно її гостинні господарі перешкодили спробі викрасти її. Аннібал д'Естре, брат Габрієлі, не виправдав королевої довіри, і Анрi, що вже готувався був зустрічати свою красуню, налаяв його йолопом. Тоді він іще не знав, що в невдачі винен не Аннібал, бо весь задум розкрито ще перед тим, як він приїхав до Брюсселя. І хто його виказав, Анрі ще мав дізнатися.

Овечка в ролі нової Єлени весь час витала в гордому почутті своєї важливості. Пані де Берні поговорила з нею за дорученням короля: нехай вона подумає. Адже король уже один раз домігся розлучення.

– Я чудово розумію вас, – запевнила Шарлотта. – Куди краще мати старого чоловіка, що боготворитиме мене, ніж молодого з такими нахилами, як у мого. Пані, напишіть його величності, бо мої листи тут розпечатують. Запевніть його, що я в усьому світі люблю тільки одне: його велич, його славу. І в міру своїх сил намагатимусь подарувати йому нарешті справжнього дофіна.

Щодо цього дружина королівського посла мала сумніви, бо мила крихітка не відхиляла й залицянь генерала Амброзіо Спіноли, переможця під Остенде. Рубенс намалював для нього її портрет; цей генуезький купець, якого тільки за багатство іспанці допустили до військової кар'єри, ніде не відступався від принцеси. Справжньою його метою було не заволодіти якоюсь там красунею, а спровокувати короля Анрі на війну. Він хотів досягти своєї вершини: зустрітись на бойовищі з найславетнішим полководцем, ось чого йому кортіло. Але ерцгерцог, обачливий урядовець, на словах погоджуючись на війну, відтягував її бо чекав на іншу сподівану подію, відому йому. Мерці вже не можуть воювати.

Невгамовний Спінола доводив йому, що могутнє військо напасника можна розділити на частини й стримувати, поки на нього з усіх боків навалиться всесвітня монархія. Та це було непевне діло: ерцгерцог добре знав свій Габсбурзький дім. Убивство надійніше. Та коли Анрі й зрікся своєї далекої мрії, навіть називав її потай корівницею Дульсінеєю, все ж лишались інтриган Конде й Спінола, що квапив події ще дужче, ніж сам Анрі.

А той посилав до Брюсселя листи, сповнені сердечної туги. Останні з них були нещирі. Нехай вважають, що він ошалів з кохання; тим важче буде розгадати його справжні наміри. Проте все, що він і далі писав крихітці, дуже мало різнилось від перших нетерплячих виявів почуття. В кожному разі овечка не помічала нічого. Вона читала листи великого короля інфанті, та висловлювала захват; але з Брюсселя принцесу не відпускали. А її відповіді приставлялись Анрі неухильно: в такий спосіб сподівались підсунути йому отруту.

– Мене називають новою Єленою, – хвалилась овечка.

– А ви така й є,– погоджувалась інфанта. – Але нащо ви дурите свого вінценосного поклонника зі Спінолою?

– Він до такого звик, йому б цього не вистачало, – відповідала овечка. – А можна й мені про щось спитати вашу високість? Нащо ви так рішуче перешкодили панові д'Естре викрасти мене? Я не хочу сказати, що бажала б зовсім утекти з ним. Але нехай би ваші солдати дорогою знов відбили мене в посланців короля. Цей бій за нову Єлену прогримів би по всіх дворах Європи.

– Ерцгерцог воліє, щоб усе було тихо, – пояснила інфанта.

– Але ж хіба й ви не можете зрозуміти жінку? – підлесливо спитала крихітка.

– Француженку – не можу, – відповіла інфанта з пихою, незбагненною для наївної уяви. Ця легковажна крихітка так і не зрозуміла, що її шпигнули.

Чоловік у самоті

На початку 1610 року військове становище короля було краще, ніж будь-коли. Він уклав угоду а Савойєю проти Іспанії: герцог зобов'язався захищати південно-східний кордон. Моріц Нассауський зi своїми давніми ватагами міг удертись до імперії, не давши їй і отямитись. Місто Галль у Швабії стало свідком зустрічі князів-протестантів з послами короля. Його радник Буасіс згуртував проти імператора союз князів та вільних міст. Їхнім гаслом проголошувалось повернення князям та імперії свободи, віднятої в них занадто тривалим перебуванням імператорської влади в руках дому Габсбургів. Якщо цей задум увінчається успіхом, римським імператором хотіли поголосити дофіна.

Анрі мав на думці не це й замахувався на більше. Та кому це втлумачиш! Великий план витворюється в самоті, він – ціложиттєве надбання одного і вже став для нього дійсністю. Коли ж він стане таким і для інших? Тільки-но виступиш, почнеш діяти, зразу натикаєшся на чиїсь претензії й заплутуєшся в них. Союзники короля докучали йому своїми чварами, інтригами, вони боялись і одні одних, і імператора. Німці всі разом могли б виставити військо не менше, ніж у нього, якби тільки полічити. Щоправда, чужоземні загони йшли на поклик барабана лише в надії на здобич. Приклад некорисливого полководця був їм чужий. Його діло – навчити їх, як боротись тільки за віру. Чи зможемо ми ще раз виховати військо борців за віру й свободу? Від нашої останньої війни минуло вже десять років. Пізно дочекався здійснення Великий план…

Звичайно, король звірявся з усіма сумнівами своєму Роні, і той розганяв їх. У цьому королівстві, в цьому народі вже нема ніяких заколотницьких партій. Змова двору проти короля – що ж, ми її не заперечуємо, навпаки, ми за нею пильнуємо. А серед широкого загалу змовники не мають опори, незважаючи на їхніх горезвісних промовців з амвонів та вуличних перехресть. І все ж ми зробили б добре, якби потихеньку усунули пана Кончіні, а пана д'Епернона посадили за грати, та й ще деяким особам перешкодили б провадити їхні таємні наради – принаймні до початку війни.

Деякі особи… Анрі розумів, що йдеться тільки про одну особу – королеву. Але склалося так, що наради утруднились не їй, а йому. Ось і ця відбувається не в Луврі, а в арсеналі. Власний дім не може захистити короля від зрадників.

Роні намагається розвіяти такі думки свого владаря. Він стежить за кожною зміною його настрою. Людина розрахунку, прихильник сили, він звичайно поділяє всіх людей на друзів і ворогів, а вороги його ще поділяються на сім різновидів. Але в саме серце він зазирає тільки своєму владареві.

– Величносте! – каже він. – Ваша могутність не надмірна, вона не гнеться під власною вагою. А саме від цього страждають імператор і його держава, взагалі всесвітня монархія. Ви пам'ятаєте ті часи, коли ваші фортеці були занедбані? Тепер вони у вас найкращі в світі. А король Іспанії сам себе ослабив, та й ваш британський союзник, між нами кажучи, – відколи померла королева. Ваша величність – найбагатший серед державців. Звольте вгадати, скільки мільйонів наскладав я для вашої війни.

– Одинадцять, – сказав Анрі.

– Більше, – відказав начальник артилерії.

– П'ятнадцять.

– Більше.

– Тридцять.

– Ще більше. Сорок.

Зраділий Анрі кілька разів повторив, що зовсім не має на думці розширювати свої кордони. Все відвойоване має бути поділене між його союзниками. А він провадитиме війну тільки за тривкий, вічний мир, за свободу націй, за щастя людства, за розум.

Він хоче бути арбітром усієї Європи, зрозумів його Роні. Поки що підсумок сходиться. А там побачимо – може, дещо з завойованого зоставимо й собі.

– Величносте! – сказав він. – За ваш Великий план я ручуся принаймні в одному: що ви заженете весь Габсбурзький дім за Піренеї.

То була саме та площинка високостей, де людині в самоті найвільніше рухатись. Король покинув арсенал, навіть словом не згадавши далекого предмета своїх мрій. І все ж тоді він поєднував у почуттях oтe дитя в Брюсселі й мету свого життя. Жива мета мав подобу жінки, яку він добуде, хоч би й з півсотнею тисяч помічників. Та це почуття згасло, коли Конде дістався до Мілана. Викрадення юної Шарлотти не вдалося: і хитрощі, й обіцянки – все схибило, навіть рідному батькові не віддали дочки, хоч як домагався цього конетабль перед ерцгерцогом, палко жадаючи королівської ласки. Аж тоді Анрі збагнув, до чого він докотився. Ось лист від принцеси Оранської, зразу не помічений і відкладений геть; тепер Анрі, сам у своєму кабінеті, бере його в руки й нарешті бачить, що чеснота – проти нього. Старий державець, пише йому пані д'Оранж, не має права переслідувати юну дівчину.

Чеснота всовіщає його, щоб він зрікся цього кохання, свого останнього, запізнілого. Бог забороняє йому приносити в жертву своїй пристрасті без ліку людей, а насамперед те безвинне створіння, що по-дитячому боготворить його. Адже її при наближенні його війська відішлють геть із Брюсселя, до чоловіка, а вона цього боїться найбільше, бо він її б'є. На цих словах Анрі кинув читати. Тепер він знає: та дитина кличе його зі страху, що її проженуть і кривдитимуть. Тяжко тисне на нього доля: загнала його туди, де кінчається його королівська влада і його право кохати.

Він страждав би ще тяжче, якби йому не спало на думку роздивитись її образ. Мальованого портрету він не мав, вона ніколи не була близько від нього так довго. Хотів викликати той образ в уяві, але нічого не вийшло. Може, вона втікає від нього, бо так судилося? Бо він зустрічав її рідко, бачив тільки побіжно й кохав не її, а тільки витвір уяви? Коли він облишив свої зусилля побачити її внутрішнім зором, аж тоді йому справді явилось обличчя, але не тієї далекої незнайомки, прозваної новою Єленою. Ніби живу, побачив він жінку, що колись була його любою владаркою – і досі лишилась нею. Габрієль явилась йому, вона промовляє: «Величносте! Мій коханий владарю». Вона промовляє: «Адже ваш Великий план зродився ще в мої дні. Я все знаю про вас – тільки я сама, бо я врешті стала вашою плоттю й кров'ю. Я не лежу в домовині, я живу в вас. Ми не помираємо».

Вона замовкла й зникла; а він усвідомив, що саме було перед його тілесними очима в хвилину цього побачення: кістяк у подобі орача, мрець, що не кидає творити. Але поки Габрієль була з ним – не як спогад, а як жива дійсність, як розрада й обіцянка, – він відчував себе дивовижно щасливим. Він сидів, думав і в уяві перечитував звіт свого Морнея. «Пані де Морней була щаслива тільки в останню хвилину свого суворого життя. Чи так воно? Вона відчувала таке блаженство, що аж помолоділа й стала вродливою. Блаженство приходить перед могилою. Чи так воно? Будь мужній і впертий, не здавайся». Анрі вимовляє ці слова вголос. Віднині йому ясно: кінець спіткає його рано чи пізно, в тій подобі, яка йому призначена, а сам він іде йому назустріч.

Під кінець березня його палац Лувр став зовсім нестерпним для нього. Сюллі наказав опорядити для нього кімнату в арсеналі, і там король спав під захистом начальника артилерії, його солдатів та гармат.

– Таке становище не дуже личить наймогутнішому державцеві Європи, – сказав він увечері останнього березневого дня, сидячи на краю ліжка в шовковому шлафроку, і вже хотів був засміятись. Та герцог де Сюллі дивився на нього з суворим офіційним виразом, немов тут була присутня тисяча глядачів і все, що вони обидва робили, було призначене для очей цілого світу.

– Величносте! – сказав Сюллі.– Причин, із яких вам довелось шукати притулку тут, є декілька. – І назвав ті причини, вишикувавши їх по порядку: – По-перше, ваша погана слава, по-друге – відпадіння союзників. Змова двору аж на третьому місці, бо навіть при найлютішій злості ваших ворогів вона ніколи не виллється в дії. Що таке змова сама по собі! Згадайте приклад сіракузького тирана Діонісія[119]119
  Дозвольте мені навести приклад сіракузького тирана Діонісія… – Діонісій І, Старший (нар. бл. 432 – пом. 367 р. до н. е.), тиран Сіракуз від 406 р. Проводив загарбницьку політику на півдні Італії, демагогічно загравав з плебсом.


[Закрыть]: він урятувався тим, що подбав про свою добру славу, замість умисне зводити її нанівець самому.

– Годі про давніх тиранів, – спинив його Анрі.– Держімось нинішніх.

Сюллі звів брови у підняв вказівний палець.

– Король Англії – з нього, правда, й так пуття кіт наплакав, – тільки й чекав приводу відмовитись: мовляв, заради нової Єлени він воювати не буде. Його міністри знов галасують про рівновагу в Європі, а це завжди було якнайгіршим знаком. Ваша величність зволили полегшити справу цим слабодухам. Ви у своїй премудрості вдавали, ніби ваше кохання до принцеси Конде непоборне, а тому зробили повернення цієї дами умовою миру в Європі. Якби ви були іншим державцем…

– Тираном Діонісієм, – підказав Анрі.

Роні:

– Я сказав би: «Мій високий владарю, великий король Сіракуз кохає маленьке дівчатко, поки йому зручно його кохати. Ви давно вже не кохаєте цієї дитини. Але ви наполягаєте на своїх привілеях, на королівських правах. І не хочете поступитись. Ви занадто горді, щоб спростовувати свою згубну славу».

Анрі:

– Коли ти вже старий, як той Діонісій…

Роні – враз перемінившись, голосом таким м'яким, наскільки лиш можливо для нього:

– Величносте! Мій любий владарю! Не треба плутати останнє кохання з завершенням життя. Від одного до другого ще дуже далеко. Звільнившись від цих кайданів, велике серце битиметься вже тільки в ім'я високої мети.

Анрі розтулив губи, стулив їх і просто взяв простягнену руку щирого слуги. Потім Роні попросив у нього два тижні часу. Ці два тижні були потрібні міністрові, щоб розголосити: роль нової Єлени дограна. А тим часом бити в барабани, але не наймати жодного солдата. Ми ж кажемо, що у нас нема грошей. Король Іспанії справді їх не має. Ерцгерцог у Брюсселі й так уже почав розпускати своє військо.

– Величносте! Куди кращий привід завдати удару, ніж нова Єлена, ви будь-коли можете знайти в Клеве, Юліху та Бергу. Простий людський глузд підказує, що вам не слід провадити війну на два фронти.

Досі війна на два фронти ніколи не лякала начальника артилерії. Король підвівся з краєчка ліжка й спокійно оголосив свою волю:

– Даю вам ваші два тижні, пане де Сюллі. І ні дня більше. Якщо я маю сам відповідати за свою війну – гаразд, хай сам. Для двох фронтів я наказав зробити мені два обладунки. На фронтах вони мене захистять; от тільки чи захистять тут… Два тижні – це дуже довгий час. Ось побачите, пане де Сюллі: вони мене вб'ють.

Король простягся на ліжку й зразу заснув. Біля узголів'я став на варті його Роні. Якби ж то він вартував весь час!

Коли король прокинувся, було перше квітня, світанок. Із сильним ескортом повернувся він до Лувру. Жандарми з королівської варти не покидали його, вони оточили весь його кабінет, двері, вікна, письмовий стіл. Почувши про це, всі змовники розгубились. Король повернувся з арсеналу, сповнений нової рішучості, і заслужена доля не мине нас. Ми запізнилися. Маркіза де Верней подалась шукати притулку в пана д'Епернона; під вуаллю, кружними шляхами пробралась вона до його дому й сповістила, що вони обоє пропащі. На знак герцога якийсь чоловік у ліловому каптані вийшов з кімнати. Про нього в розмові не згадали, і маркізі навіть нечисте сумління не підказало, хто це такий.

Д'Епернон раз у раз перепитував «га?» та «що?»; одначе, коли до нього нарешті дійшло, не дужо стривожився. Ще є час, заявив він. Коли хтось має зняти руку на певну людину – а це ще хтозна, – та людина врешті дасть нагоду для цього. Кабінет нн весь час буває повний солдатів. Один іспанський доктор богослов'я провістив на цей рік смерть славетної людини. Аж тоді маркізі сяйнуло. А один німецький математик навіть назвав для жертви віщих чисел точний день: чотирнадцяте травня. Маркіза більш-менш заспокоїлась. Д'Епернон додав: не провіщені події можуть відбутись, а можуть і не відбутись. Але вони настануть неодмінно, коли в них повірять – надто той, кого вони стосуються насамперед.

Того ж таки ранку молочна сестра королеви запала в шаленство. Вона вже ніяк не могла проковтнути уявної кулі, що застрягла у неї в горлянці. Між нападами ядухи вона відкопувала золото, з яким збиралась утікати. Її красунчик чоловік у ті хвилини дізнався про тайники, невідомі навіть йому. Кожна нова торбинка, що з'являлась на світ, сповнювала його ніжністю, а потім починався новий вибух люті:

– Такі вельможні пани, як ми! Шляхетний Кончіні, шляхетна Галігай – і маємо тікати від якогось там короля, хоч він уже тільки й слави, що король! Аякже! Тоді, коли регентка вже в нас у жмені.

– Поки вона ненавидить короля, – заперечила Леонора. – А потім? Одне слово – ти мусиш переспати з нею.

– А хто ж винен, що я досі цього не зробив? – зарепетував він, піднісши кулак над мізерною карлицею. А та, посиніла від ядухи:

– Ну й дурень, що сам не надумався! Іди ж, і щоб я тебе не бачила, поки цього не впораєш!

І він, плавно похитуючи своїм спокусливим станом, вислизнув у двері.

Зразу пополудні королю доповіли, що просить аудієнції дон Ініго де Карденас. Король саме пообідав у своєму кабінеті – без апетиту, страви виносили майже цілі. Попід стінами стояли королівські жандарми. Коли ввійшов посол, вони наставили на нього мушкети. Посол сахнувся назад: він не те що злякався, але збентежився. Йому й так нелегко було йти сюди. Він відкладав цей візит, аж поки наказ із Мадрида відібрав йому змогу зволікати далі. А тепер він несподівано наразився на таку непристойну поведінку цього короля. Від нього дон Ініго аж ніяк не чекав такого; досі не дуже самовпевнений посол почував себе при цій людині, такій нецеремонній, цілком стерпно. Царственість, коли її суть іще не викривлена, завжди буває проста. Кожна зустріч із нею досі давала донові Ініго справжню полегкість. І раптом – наставлені мушкети. Вибору, як вести розмову, не лишається.

Король обернувся до нього разом зі стільцем, показав на інший кроків за два, й спитав:

– Ви ж розумієте жарт?

А до капітана жандармів сказав:

– Це ще не той. Для нього самого це було б скоріш прикро. Мушкети до ноги!

Всі приклади стукнули об підлогу. Хвилина тяглася без кінця. Послові довелось починати без запрошення.

Посол:

– Мене послав до вас король Іспанії, мій владар, щоб ваша величність повідомила мене, навіщо вам таке могутнє військо. Чи не проти нього?

Король:

– Якби я так завинив перед ним, як він переді мною, тоді він мав би право скаржитися.

Посол:

– Благаю вашу величність: скажіть мені, в чому мій владар, король Іспанії, так прогрішився перед вами. – Тон цих слів був викличний – ще й через те, що дон Ініго чудово знав наперед скарги короля Франції й відчував спокусу визнати їхню слушність.

Король:

– Він чинив наскоки на мої міста. Він підкупив маршала Бірона й графа д'Оверня, а тепер не видає мені принца Конде.

Посол:

– Величносте, не міг же він зачинити двері перед принцом, що шукав у нього захисту. І ви не зробили б так, коли б якийсь чужоземний принц попросив у вас притулку.

Король:

– Я б намагався помирити його з владарем і відіслав би його додому. Крім того, досі ваш король ніколи не хотів позичати гроші імператорові, а тепер дав йому чотириста тисяч ліврів на війну проти моїх друзів і союзників.

Посол:

– Свого часу ви самі перед очима в цілого світу підтримували грішми голландські Нідерланди. Я ще раз хотів би спитати вас, чи не проти мого владаря, короля Іспанії, ви підготували таке могутнє військо?

Король – підводиться зі стільця:

– Я вкриваю панцером свої плечі й свою землю, щоб захистити себе від удару, і беру меч у руки, щоб завдати удару тому, хто викличе мій гнів.