Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 60 страниц)

Митець

У таборі йому вибігли назустріч:

– Фарнезе вже підходить! Фарнезе стоїть у Mo!

Король зневажливо засміявся: Mo надто близько, і він би дізнався про це раніше. Та й його приятелів архієпископа й кардинала, напевне, сповістили б, і вони б не дозволили йому довести їх до млості своїми кпинами. Він знизав плечима й хотів їхати далі, але на дорозі його дожидали ще двоє сперечальників. Пан де ла Ну натягував повіддя свого коня залізною рукою. Пан де Роні сидів па своєму боком, інакше сидіти йому перешкоджали його доблесні рани; одна рука була в черезплічнику. Король сказав:

– Тихо, тихо, панове!

Ла Ну відказав:

– Ваша величносте! Фарнезе.

Роні втрутився:

– Величносте! То хитрощі. Він не може стояти в Mo.

– Мій королю! – гукнув старший. – Кому ви вірите – оцьому чванькові чи мені? Фарнезе такий хитрющий, що часом може навмисне розпускати замість брехні правду.

Роні, хоч і сидів у сідлі боком, а капелюх оздобив діамантами, але обличчя мав розважне й холодне, не глянувши на простосердого старигана під'їхав до короля й спинив коня поряд.

– Це байки! – пихато промовив віп.

Лa Ну скипів:

– Юначе! А поїдьте-но туди у вашому пишному вбранні! Ви так сподобаєтеся герцогові, що він іще візьме вас у полон.

– Пане! – відказав Роні.– У мене одна рука – і у вас одна. Отже, ми можемо стати на двобій!

– На це варто подивитися, – сказав король, але якось неуважливо. Зрадів тільки старий. Його обличчя під сивою чуприною густо почервоніло, і ось це гнівне обличчя вже по дитячому всміхалось.

– Я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі[20]20
  …я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі…– Франсуа де ла Ну, сподвижник Генріха Наваррського, потрапив у полон до іспанців у 1580 p., написав у полоні свій твір «Політичні та воєнні промови».


[Закрыть], і це було не з медом. Величносте, я в своїй темниці писав про віру й про воєнне мистецтво і тільки завдяки цьому не занепав духом. Але те воєнне мистецтво, про яке я писав, було мистецтво Фарнезе. Він митець, не забувайте цього ніколи, величносте!

– Ваш король не митець, а вояк, і це важить більше, – заявив Роні. Через свої рани, та й через пиху він тримався випростано й скуто, ніби статуя. Зате бретонський гугенот завзято розмахував руками – навіть залізною.

– Що я знаю, те знаю з досвіду! Набутого за дванадцять років у Фландрії, на чолі протестантського війська. Перше ніж іспанці схопили мене, я відбирав там у них усі міста, які хотів. Та відколи туди прибув герцог Пармський – уже не міг узяти жодного.

Король, задумавшись про своє, рушив далі; вже вечоріло. Другого дня довідалися, що військо Ліги з Майєнном на чолі та іспанське підкріплення під проводом герцога Пармського з'єдналися під Mo. На військовій раді в короля ла Ну наполягав на тому, щоб уперто вичікувати під Парижем, але Бірон, теж зі старших, вимагав рушати назустріч. Насамперед нападати! Ми завжди нападали.

Ла Ну сказав:

– Ваша величність неперевершені в бою. Проте ви ще не зустрічалися з таким супротивником, що уникає боїв і досягає всього, чого хоче, мистецтвом. Я, величносте, знаю Фарнезе.

Роні вже знову хотів був накинутись на непоказного полководця в шкіряному колеті; але віконт де Тюренн, не менш родовитий і вродливий, ніж Роні, спинив його. Надзвичайне честолюбство рано навчило цього молодика оцінювати ситуації й навіть людей. Маршал Бірон зміг без перешкод доводити, що королівське військо, розставлене довкола всього Парижа, неминуче має вразливі позиції. Ворог прорветься там і підвезе в місто припаси. На те ла Ну заперечив:

– Саме тому він муситиме переправлятись через річку або проходити лісом, а це якраз зручна нагода для нас.

– Нападати! – наполягав Бірон. – Уперед – і на ворога, поки він ще далеко й не сподівається цього. Отак воюють!

– Як ви воюєте, Фарнезе знає! – вигукнув ла Ну. І додав повільно, невесело: – А от ви не знаєте, як воює Фарнезе.

– Це вже якийсь забобон, – зауважив навіть розсудливий Тюренн; Роні тільки холодно осміхався, а Бірон сопів. Король запитав думки всіх інших, хто ще був на раді, а оскільки вони бачили, що король воліє нападати, більшість висловилася за наступ.

І ось спочатку склалося так, що уславлений Фарнезе, герцог Пармський, викликав у всіх відважних вояків, своїх супротивників, тільки глибоку зневагу. Маючи таку велику військову силу, чи годиться окопуватись за якимсь нікчемним болітцем? Королівські загони, наступаючи, бачили тільки те болітце, бо воно лежало у них на дорозі. Пагорка за болітцем вони не бачили, а саме за ним ховалась їхня майбутня невдача.

Королівське військо утримувало всі шляхи сполучення а Парижем, особливо річку Марну та Ланьї – містечко, до якого Фарнезе, певно, хотів дістатися потай. А він тим часом окопався за своїм болотом, немов нічого так не боявся, як наступу отієї нової знаменитості. Та хай там як, а він примусив цю нову знаменитість дожидати бою день, два, цілий тиждень. У короля було чудове військо з дворян; ті дворяни знудились і один по одному роз'їхалися хто куди, забравши й свої загони. Вони збирались узяти столицю; хоч би довелося цілий рік стояти під її мурами, врешті-решт її, певне, таки взяли б, і кожен з них розбагатів би. А що візьмеш із цього Фарнезе, якого не дістанеш у його шанцях, в укріпленні з обозних возів? Отож дворяни, яких цікавила тільки здобич, поїхали чекати кращої нагоди. Такі люди, як Роні, залишились – почасти з почуття честі, але й тому, що думали: «Хтозна, там же іспанський обоз, мішки з золотими пістолями. Може, колись я таки розпорю їх, і те золото потече в мої кишені».

Анрі довелось визнати, що його уславлений супротивник – твердий горішок, але твердий на якийсь загадковий манір. Король послав до нього сурмача– нехай, мовляв, вельможні герцоги вилазять зі своєї лисячої нори. Італієць відповів холодно: він не для того прийшов сюди з такої далечі, щоб спитати поради у ворога. Король розсердився, але битви не домігся й навіть не зміг побачити Фарнезе в обличчя. Щодня Анрі виїздив з містечка Ланьї, яке захищала не тільки його військова сила, – від ворога його відмежовувала насамперед річка, – обходив болото й дожидав Фарнезе.

Минав день за днем, а йому все не щастило побачити італійця. Та ще прикріші були йому повідомлення розвідників, що від Фарнезе не втік жоден вояк – вони бояться свого командира. Дозори там міняються в залізному порядку. А особливо в нічній тиші, коли прислухатись, долинали з того боку слова команд під час зміни– різними мовами, але точні й чіткі. Там панувала залізна дисципліна. В такому ж порядку, всього за двадцять днів, ці солдати прийшли сюди з Фландрії, й дорогою вони щовечора робили собі укріплений табір, як у давнину легіонери Цезаря. В руках інших воєначальників це військо було б не більш як різномовна орда – трохи справжніх іспанців, багато валлонів та італійців, воно пустошило б країну незгірше за диких кабанів, – але воно стало справжньою римською армією під проводом цього Фарнезе. Хто ж він такий?

Анрі не міг заснути, бо знав: «По той бік теж хтось не снить і міркує, як знищити мою славу. Таке доручення він дістав від дона Філіппа. Треба поберегтися». Марно силкувався він пройняти зором темряву. «У Фарнезе жодного вогники, але він ніколи не снить. Він, мабуть, бачить і в темряві й стежить за мною. Кажуть, що він недужий, уже старий, і хтозна – може, то не стільки жива людина, скільки тінь, демон». Сирої, безмісячної ночі легко проймає дрож, надто коли думки хиляться до невідомого. Щось доторкнулось до його плеча, і він рвучко обернувся. Швидше ніж оком змигнути, майнуло перед ним обличчя, не встигнувши сховатись. А коли зникло, в темному нерухомому повітрі лишився слід – запах болота й тліну.

Голосно засміявшись, Анрі пішов далі. Луна його власного сміху неначе глузувала з нього, але він вчасно згадав, що уславлений стратег, як урешті стало відомо, так і не дав ради голландцям. У Голландії його спіткала велика невдача. А з другого боку, він не надає ваги оцьому походові до Франції: він з'явився сюди тільки з наказу свого повелителя, дона Філіппа. Невже можливо бути полководцем з наказу і переможцем для інших? Адже ж він сам – незалежний державець, але забуває про своє герцогство за служінням іспанському королю, – а тому ні на що не служать власні ноги, бо він весь час сидить сиднем. Тільки сидить у самоті й посилає маячні накази про завоювання чужих королівств оцьому другому каліці кудись на чужину. 1 чим воно скінчиться?

А вранці після цієї ночі запитань герцог Пармський почав на них відповідати: вишикував своє військо до бою. Власне, то було тільки військо Ліги, він наказав лише замінити капелюхи та прапорці. В той вересневий день бій розгорівся гаряче; французи у війську короля гадали, що врешті зітнулися з легендарними іспанцями, перед якими тремтить весь світ, тільки не вони! І тільки в бою врукопаш виявили, що й одні, й другі говорять французькою. Та вже допавшись до бійки, рубали тих гаданих іспанців іще завзятіше, дарма що обличчя часом були давно знайомі. Тим часом Фарнезе непомітно вивів з бойовища свої загони, що стояли в центрі. Навіть гладкому Майєннові, що бився в передніх лавах, він не звірив свого задуму. Поза пагорбом, прикритий тією непоказною височиною, яка для нього з самого початку була важливіша за болото й шанці, він перевів своїх солдатів по наплавному мосту через Марну – тихенько, потаємно, в залізному порядку. До того ж запал бою не давав його учасникам щось помітити. Правда, Анрі похопився раніш за Майєнна. Ланьї було вже захоплене чи майже захоплене, а з цього берега річки і Майєнн, нарешті оцінивши становище, почав стріляти по містечку з гармат, і королівське військо відступило, програвши бій.

Таким чином до Парижа завезли по річці припаси, а королю лишилося тільки чинити наскоки, але він марно силкувався перебратись через мури своєї столиці. Фарнезе сказав про нього так: «Я сподівався зустріти тут короля. А це якийсь гусар».

Іще гірше виставив він на посміх герцога де Майєнна з могутнього дому Гізів, лишивши його так відважно битись у невіданні, просто для ока, тим часом як сам мистецьким маневром позбавив сенсу весь бій. Та Майєнн, хоч як розгнівився, все ж був радий, що Фарнезе лишив йому три полки. Довершивши свій мистецький трюк, знаменитість рушила назад до Фландрії. Король негайно знову обложив Париж; та стратегові було байдуже до того.

Про короля він, певно, думав так: перехвалена посередність. Треба тільки поставити її на своє місце. Тепер він гідний супротивник щонайбільше для Майєнна. Vale et me ama[21]21
  Бувай здоров і люби мене (латин.).


[Закрыть].

Ми хочемо жити

Після цього Анрі цілих два дні почував себе справді розбитим. Тепер, після тривалої терплячої боротьби, після кількох блискучих перемог, коли він уже почав здобувати визнання в світі, це було куди трагічніше, ніж у ранню пору життя. Здобуття столиці надовго відкладено, а тим часом саме заради цього він оголив усі провінції, забравши звідти війська. Грошей і так немає, ось уже два дні не печуть хліба, а в короля вже й сорочки цілої нема. А які люди його оточують– шкода й мови! Totus mundus exercet historionem: усі ми комедіанти, і хто хоч трохи збочить, до того зразу злітаються – і звідки лишень їх приносить! – щирі друзі, сама потолоч. Якийсь вигнаний німецький архієпископ, що зі злості став протестантом; про кого ж це нам нагадує? І ми ж бо надумали зрадити свою віру. Шахрай д'О має лиху славу, але він багатий, тож хай пригощає нас і платить нашим звідникам.

Відколи увечері після бою під Іврі скарбничий вимовив певні слова, – погані слова, негідні, але чіпкі,– Анрі уникав його, але слова таки вчепилися. Він навіть не намагався обминати його; це виходить само собою, коли єство наше борониться – не стільки від когось чужого, скільки від нас самих. І що таке слова? Погано лиш, коли ти їх упізнаєш, немовби сам уже знав їх, тільки затаював.

Тепер скарбничий знову здобув ласку. Хто сипле грішми, той нам і приятель, хоч би навіть він, як один там гасконський капітан, наш земляк, позбувся носа в знегодах кохання. Король водиться з такими авантюристами, від яких інші сахались би.

Так. І він оточує себе ними, щоб вивіряти на них себе, своє здоров'я, свою здатність до опору. Послухайте-но, що діється в Парижі! Вони там доводять свавілля вже до крайнощів. Врешті-решт кожен чіпляється за якусь маячню й нею виправдовує своє існування. Та чим вищий твій рід, тим неможливіше для тебе весь час, кожну мить витати в хмарах тієї маячні: це було б жахливо. Тож вивчаймо себе по цих авантюристах, але тільки до тої межі, за якою сам починаєш скидатись на такого! Ще нині якась куля може влучити, і цього маленького короля в зношеній одежі закопають у землю, немовби він ніколи й не переорював копитами своїх коней цієї країни, немовби вона й не була його королівством. У Парижі саме вішають голову верховного суду, бо той нібито брав участь у змові проти Іспанії на користь свого короля.

Та це дія вирішальна: вона надійніш, ніж найміцніші мури, відмежовує від королівства місто, що вбиває того, хто ще обстоює закон. Тому вороги президента Бріссона застрахували себе всілякими хитрощами: вони зібрали підписи під вимогою страти невідомо кого і аж потім уписали туди ім'я голови верховного суду. Вони домоглися підтримки іспанських воєначальників, випросили відпущення в найвищої духовної школи Сорбонни, а люд налаштували заздалегідь за допомогою таких промовців, як Буше. Вдосвіта Бріссона виманили на вулицю, підступно схопили й укинули до в'язниці разом із двома його радниками, потім їхні вороги повісили всіх трьох на сволоку й дивилися, присвічуючи ліхтарем, поки вирішили, що всі три трупи витяглись достатньо, а обличчя набули бажаного вигляду. Потім вони відвезли всіх трьох своїх підопічних, прибраних як годиться, на Гревський майдан і почепили там на справжню шибеницю.

Старий правник навіть не уявляв собі, що беззаконня колись дійде до такої межі; існував же корпус законів, перший у країні, він сам його складав. Але праця духу не просто відмежовує нас від поганої дійсності: вона й витісняє цю дійсність, не даючи вірити в неї. Одначе з широким загалом не так. Люд, звичайно, буде святково збуджений, бо ж найвищий суддя загинув такою незвичайною і ганебною смертю. Така наруга над законом – це ніби демонстрація сили, що заворожує дух. Коли розвиднилось, майдан заповнився людом, і ворог повішеного, ставши в нього під ногами, зразу почав репетувати, яким зрадником був Бріссон та як він хотів віддати Париж на поталу королю, а той покарав би городян, і всім їм, усім до одного настав би кінець. Ти врятований, люде, бо онде висить Бріссон. Справді, на шибениці хтось висить, у самій сорочці, з почорнілим обличчям. І це – президент королівського парламенту, це – один із найславетніших клейнодів, які ще зостались у нашій нещасній країні?

Ніхто й не поворухнувся, весь натовп скам'янів від того видовища, і кожен, хто надходить, умить ціпеніє. З усіх кутів майдану поставлені там посіпаки кричать, що страчені змовники були багаті і що їхні оселі з усім добром законно належать людові. Та ніхто й не ворухнеться. Грабувати не щодня вільно, тож користайтеся з нагоди! І все ж цей люд потихеньку розходиться по домівках. Аж відійшовши далеченько від місця страти, люд заговорив голосніше. І до одного з шістнадцятьох старшин долетіли такі слова: цього ранку король Франції виграв свою справу, треба йому тільки зректися своєї неправої віри. Того члена ради шістнадцятьох, кравця з фаху, так це ошелешило, що він розлючено оголосив: він би поперерізав горлянки всім шістнадцятьом (крім себе, звісно).

Королю серед його авантюристів доносили з Парижа кожне слово, але сам він не казав нічого, а тільки вислухував авантюристів – і не просто з цікавості. Він і без того знав, що думають такі люди й що вони можуть йому порадити. Зректися віри, негайно, і столиця розчинить перед ним свої брами! У таких людей у голові тільки власний досвід, власні помилки, проґавлені нагоди. Про це все вони тепер з подвоєним запалом розповідали дворові й таборові, а що вже два дні вони були друзями короля, то їхні перестороги не лишалися зовсім без уваги. Анрі мав тонкий слух. У гомоні великої зали, на вигляд наче поринувши в легковажний настрій, він здалеку вловлював різні розмови, і навіть по кілька водночас. Ось гурт юнаків – королю їх не видно, але він чує, що голоси молоді,– притакуючи, слухає повчання бувалих людей, знавців життя. Злодюга д'О ганить бідність: її треба уникати будь-що-будь.

Таким бідним, як наш король, справді не годиться бути, – підтвердив Роні, і Анрі, хоч саме голосно реготав, чув кожне слово. Після свого Роні він почув і свого розумника Тюренна, – той погоджувався з капітаном Алексісом:

– Такого лиха треба стерегтися, – твердила ця безноса проява.

Тихо радилися старий Бірон і старий ла Ну. Тепер вони не гарячкували, бо зійшлись на одній думці: після приниження, зазнаного від Фарнезе, королю лишається тільки поставити крапку. В такий спосіб, як саме тепер пропонує йому Париж; нічого іншого вони не могли мати на увазі, хоч сором не дозволяв обом полководцям називати речі своїми іменами, і якби хтось вимовив перед ними те сакраментальне слово, вони спалахнули б від гніву – не тільки протестант ла Ну, а навіть Бірон. Як солдати, вони не прагли миру, бо їх годувала війна. І вже зовсім прикро було б їм складати зброю після невдачі. І все ж вони розмовляли про те, чого вимагало нинішнє становище, хоча й не називали його відверто. Але Анрі чув і розумів.

Ось голосно заговорив його гугенот Агріппа д'Обіньє. Він засперечався з німцем-архієпископом, якому перехід у протестантство коштував єпископського престолу; відтоді архієпископ вважав надійною запорукою престолу тільки католицьку месу і тепер також наполегливо радив, щоб король пішов до меси. Анрі вибрався зі свого гурту, пропхався до гугенота Агріппи й уже розтулив був рота, щоб сказати йому прямо в вічі своє слово. Він мав сказати: «Я не зроблю цього», – і Агріппа вже чекав саме цих слів. Та раптом короля торкнув за плече дворянин, прозваний Шіко[22]22
  Шіко – гасконський дворянин Антуан д'Англерей, був придворним блазнем на прізвисько Шіко, при королях Генріху IIІ та Генріху IV.


[Закрыть]. Цьому Шіко вільно було казати речі, про які будь хто інший волів мовчати; тому його прозвали королівським блазнем, і він, мавши розважливо-іронічну вдачу, поводився так, ніби це справді його служба. Король теж удавав, ніби взяв його на таку посаду, й інколи дозволяв пойменованому так дворянинові розголошувати речі, в яких сам іще не хотів зізнаватися. Нові істини дозволені насамперед для блазнів. Отож Шіко штовхнув короля і, не давши йому вимовити слова, голосно сказав:

– Друже! У тебе нездоровий вигляд. Постав собі клістир зі свяченої води.

Зі слів людини, яку вважають блазнем, заведено сміятись, адже так? Але ті, хто стояв ближче, враз заніміли, і ця мовчанка розходилась по всій залі, аж поки стала гнітючою. Все товариство, що набилось туди, раптом помітило, що тут уже нема чим дихати; вікна порозчинялись у вечірній присмерк, усі посунули до них, і Анрі зі своїм давнім другом Агріппою лишились посеред зали самі. Обидва поблідли, вони побачили це у світлі внесених свічок. Бони мовчали; кожного поглинало єдине почуття – ніби останнє слово вже вимовлене.

Звичайно Агріппа, коли, на його думку, король платив йому невдячністю, складав ущипливі вірші. Він мав бадьору вдачу, був швидкий на слово й досі ніколи не вагався сказати своєму королю сувору правду. Не страшно викликати невдоволення, можна стерпіти й неласку. Цього разу було інакше: він аж надто виразно бачив, що король страждає. Агріппа опустив погляд і сказав:

– Ви довго й мужньо опиралися.

– Ще ж не кінець, – квапливо відказав Анрі.

Замість відповіді Агріппа звів на нього очі.

– Агріппо! – звелів Анрі.– Ходімо звернімося до господа бога нашого.

– Я звертаюсь до вас, величносте, і прошу: «Жадає серце – відпусти мене».

– За це саме поліг і дю Барта, – сказав Анрі поряд. – Ми з тобою знаємо один одного. Ми хочемо жити.

І вони вийшли. Посідали на коней і виїхали в широке поле, де побачили дозорні вогнища, намети – цілий військовий табір. Ніхто з оточення короля й гадки про це не мав, навіть спостережливий Агріппа. Отже, ти, Анрі, вже подбав про нове військо замість, того, що розбіглося: ти потай від усіх написав чимало листів, ти розсилав гінців, ти знову з далини підбадьорював і надихав своїх дворян – словами, яких не дано поетові Агріппі. Все це ти, Анрі, робив потихеньку, про людське око розважаючись із авантюристами й ладнаючись зректися своєї віри.

– Величносте! – голосно мовив Агріппа. – Не відпускайте мене, серце зовсім не жадає цього.

Король нічим не показав, що почув ті слова; він віддавав накази, і всі вони стосувалися негайного походу на Руан. Коли вже Парижа цього разу взяти не пощастило, треба чимшвидше відібрати в Ліги столицю Нормандії і відтягти Майєнна, та й Фарнезе, на північ, на бойовища, вже знайомі одному з них. Агріппа д'Обіньє, об'їздячи табір зі своїм дивовижним королем, розгадав цей намір і подивувався його мудрості. І саме там його чекала ще одна несподіванка. Анрі покликав одного зі своїх пасторів:

– Пане Дамур! Помоліться з військом.

Цей самий пастор під Арком з наказу короля заспівав псалом, і це повернуло вже втрачену перемогу над величезним військом Ліги, це був рятунок війська борців за волю, за віру. І ось вони, ті самі, знову тут. Із наметів, від дозорних багать збігаються в коло гугеноти, поперед усіх найстарші; на обличчях такі самі зморшки, як у їхнього короля, й такі самі шрами на тілі, і їм досить, що вони знають про це. «Ми боролись за нього, ми боротимемось за нього, а тепер помолімося з ним».

Агріппа д'Обіньє серед хору хрипких, ревних голосів намагається вторувати їм, але його власний внутрішній голос уриває його. Він думає: «Це – спасенна брехня. Величносте! Ви дурите своїх давніх борців за волю й за віру. Бо те, що ви зробите насправді, вже обдумане й вирішене. Ви нічого не зміните, бо цього не хоче бог. О господи! Хай буде воля твоя. Коли мій король мусить зрадити свою віру й вірність, я лишуся вірним і богові, і йому». Отак Агріппа почав нарешті молитися з усіма, і ніщо більш не відвертало його.