Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 60 страниц)

Нічна дорога

Поки король і його придворний їхали через пагорби, через хвилі барвистого листя, небо ще червоніло вечірньою загравою. А тепер перед ними чорною стіною стояв ліс. Король зупинив коня й подивився на замок, що мрів над верховіттям. Відблиск догорілого дня м'яко забарвлював високі дахи. Так недавно вони яскраво блищали й обіцяли – що ж? «Мені якось моторошно. Це так і слід, це діло звичне: на початку бою мені завжди бувало так. Та в мене таке почуття, що цього разу я піддамся й попаду в полон».

Спочатку все передбачаєш, мов ясновидець, а тоді зразу й забуваєш, очманівши. «Цього разу, – думав Анрі,– мені судилось терпіння. Все терпіти, заплющивши очі; це неминуче, бо ми, позначені слідами пережитого, не можемо сподобатися з першого погляду. Тільки це вирішує. Перед усім іншим, що мені судилось, перед страхіттями, перед турботами, в сімнадцять юних літ я знав дочку садівника Флерету. Ранок, іскриться роса. Я взяв її, я кохав її, наша ніч була сповнена захвату, я ще тримаю її за руку, і в криниці відбиваються наші обличчя; але, як те відображення в воді, так само швидко розпливлось і кохання, і ось уже я помахав їй здалеку, і мій кінний загін прийняв мене. А зараз – чорний ліс».

Він повернув туди. Бельгард був далеко попереду, і Анрі, задумавшись, пустив коня ступою. «Мені доведеться довго-довго облягати її,– думав він, – а облогу звичайно знімають, коли втратять досить часу й людей. Тільки не цю, друже, – тут межа твоєї волі, і ти скоріше спливеш кров'ю, ніж її знімеш». Він злякався, зупинив коня і втупився в темряву, крізь яку помалу проникали, звикнувши до неї, його очі. «Не просте це діло; треба, щоб я знайшов з нею щастя!» Він згадав про щастя, і воно явилось йому: серце його забилося шпаркіше, в голові проясніло, і він подумав, що старість – це помилка, вона настає лише тоді, коли ми їй піддаємось. «Я хочу бути щасливим, стати ще раз сімнадцятирічним, і обіцянка того щастя сьогодні зветься Габрієль. Здійсни ж його сам! Тут вибору нема, і сором не допоможе, і втоми не можна собі дозволити. Борись! Стань знову королем Наваррським, маленькою людиною перед великими небезпеками. Вони не вломили його, і навіть ця не зломить».

Випроставшись у стременах, щоб звести дух, він побачив віддалік нерухомого вершника. Рівна дорога тяглась удалину, над нею схилялося гілля дерев, і все ж Анрі поміж листям, поміж тінями розрізнив далеку й маленьку статую, що дожидала його: «Ось кого вона кохає! Це правда, і перед цією правдою я схиляюсь. Та якби й він її кохав, то він би отут, зараз всадив мені в горло кинджала. А коли він цього не зробить? Тоді моє зверху, бо я король. Він вродливий і молодий; убий мене, Бляклий Листе, а то втратиш свою кохану. Вона не завжди вважатиме мене старим і бридким, про це я подбаю, Бляклий Листе. Борода в мене сива, але то дарма, бо сам я такий молодий, як ніхто. Вона це зрозуміє, хоч би скільки довелось мені заплатити; хоч я муситиму дарувати, без кінця дарувати, вдавати сліпого, залицятися, благати, принижуватися, та врешті-решт вона кохатиме не тебе, Бляклий Листе. Мене вона кохатиме, мене!»

Під'їхав. Спинив свого коня поруч із другим, нахилився до вершника:

– Бельгард! Прокинься! Що ти хотів зробити?

– Супроводити вас, величносте, коли вам більше не бажатиметься бути самому.

Анрі здивувався, почувши ввічливий, спокійний голос. «Як? Його буря не зачепила, тільки мене вона пошарпала? Хай би хоч недовіру відчув, цього я маю право жадати».

– Старію я, – сказав король, коли вони рушили далі.– Це помітно по тому, як мене останнім часом зустрічають жінки. Одна, хоч вір, хоч ні, покинула мене за столом, накритим для двадцятьох відсутніх гостей, а сама вислизнула з дому й утекла. Тоді хоч-не-хоч помітиш, що твої справи кепські. Отак і сьогодні. Ти можеш бути задоволений. Ти ж задоволений? – спитав король, бо його супутник мовчав. Отже, все-таки ревнує! Король тріумфував.

– Ти сам хотів цього, Бляклий Листе. Я неодмінно мав побачити твою кохану, а ти радий був показати її мені хоч і в купелі. Вона й справді біла й рожева, як ти її змалював. Не так рожева, як біла, – теж правда. Ніколи ще я не бачив чогось такого білого, осяйного, і ніколи ще самий вигляд жінки не обіцяв мені стільки щастя. Як жаль, що я старий…

Усе це говорилося із щирим смутком – або ж із дуже талановито вданим. Слухаючи, Бельгард усе дужче впевнювався у власному щасті, бо його щастя було дійсністю, а не порожньою обіцянкою.

– Правду кажете, я щасливий, – гукнув він угору, до безшелесних верховіть. І зразу почав півголосом: – У мене найвродливіша в світі кохана, я перший стайничий Франції, мені тридцять років, я непоганий на вроду, і вечір такий погожий. Я маю честь їхати поруч короля. Величносте! Ви б хотіли відняти в мене мою прекрасну подругу, і це була б щонайбільша честь для вашого придворного. Але Габрієль д'Естре кохає мене, і вона зраджувала б вас.

– Вона тебе забуде, – так само тихо відказав Анрі.

– І все ж таки я зостануся для неї першим, – заперечив Бельгард. – Ми покохали одне одного ще при дворі покійного короля, коли їй було шістнадцять. Король звелів нам танцювати вдвох, убраними в однакові кольори. Дуже добре, що ми тоді не піддалися взаємному жаданню. Хоч я й не доторкнувся до неї, та однаково вона була призначена мені, а не кардиналові де Гізу і не герцогові де Лонгвілю[26]26
  Де Лонгвіль Анрі (1568–1595) – губернатор Пікардії, супротивник Ліги.


[Закрыть]. Втеча короля з Парижа розлучила нас на три роки, і я зустрів її знову завдяки чистій випадковості. Та хіба таке буває випадково?

«Надто поважно ти про це розводишся, – хотілось вигукнути Анрі. Надто поважно й довго». Але він змовчав. Чим темніше ставало в лісі, тим самозабутніше поринав Бельгард у спокійне сп'яніння своїм щастям.

– Мені кажуть – вона в Кеврі. Я поїхав туди – і хто ж стоїть серед зали? Ми глянули одно на одне – і все вирішилось. Вона дожидала мене три роки, я лишався для неї першим. Тітка наглядала за нею, я підплатив тітку, і тої ночі двері до її кімнати зостались не замкнені. Сходи в одній з ажурних вежок ведуть нагору до бічного крила, і там я з нею спав, – докінчив Бельгард; його протверезило саме це слово, і він замовк, мабуть, міцно стиснувши губи.

– Це все? – спитав Анрі, якось дивно пригнічений, хоч це все ж таки була кумедна історія – як підплачують тітку й сплять із небогою.

– Я й так сказав забагато, – зауважив коханець Габрієлі. Те саме відчував Анрі: йому було соромно, що він усе це почув. «Щирі зізнання того, кого я збираюсь пограбувати, засоромили мене». Бо він уже забув, як допіру, в хвилину ясновидіння, ладен був піти на що завгодно, на будь-які приниження, на добровільну сліпоту, на муки сорому, аби тільки домогтися свого.

Вершники виїхали на галявину – ту саму, звідки почалася їхня пригода; вона була залита місячним сяйвом. Кожен ураз побачив, що другий поважний і блідий; і тоді Бельгард у цій глибокій самоті заговорив як придворний.

– Величносте! Не вимагайте, щоб я хвалився своєю молодістю, – попросив він. – Щасливий король і в сорок років молодий. А я… сьогодні, може, останній день щасливий.

– Ти чогось дуже жовтий, Бляклий Листе. Навіть місячне сяйво цього не приховує. Крім молодості має вагу здоров'я. Тобі треба поїхати на води, Бляклий Листе.

Чарівна Габрієль

Де б не був Анрі, завжди й усюди йому треба стерегтися ворогів. Одного дня між двома ворожими арміями прокрадається якийсь селянин. З лантухом соломи на голові йде він чотири милі лісом, виходить до замку Кевр, через міст входить па подвір'я, і там його гукає служниця:

– Стій, діду! Кухня з заднього боку.

Їй щось тицьнули в жменю, вона вкрай здивовано розглядає ту річ і врешті виконує те, про що її пошепки попросили. З дому виходить Габрієль д'Естре.

Boна бачить низенького селянина, сивобородого, згорбленого; темне зморшкувате обличчя, як звичайно в простолюду.

– Чого тобі?

– Я приніс панночці звістку. Тільки не скажу, від кого, – той пан не хотів.

– Кажи або йди собі.– Габрієль уже сама повернулася, щоб іти. Але вона вчасно помітила жвавий і розумний погляд старого. «Чи це справді селянин? Де я вже бачила ці очі?» Правда, тобі слід було першого разу краще роздивитися їх.

– Величносте! – скрикнула вона, злякалась і додала стиха: – Який ви бридкий!

– Я ж казав, що прийду ще.

– В такому вигляді! Невже я не гідна того, щоб ви з'явились у шовку й оксамиті, з почтом?

Анрі засміявся в сиву запилюжену бороду. «Ага! Я був застарий для неї. Цей селянин старіший, ніж узагалі може бути король. Коли так, то я вже щось виграв. Ще трохи, і вона вирішить, що я вродливіший, ніж Бляклий Лист, коли я прибуду з усією помпою».

Габрієль неспокійно озиралась на дім, та у вікнах поки що не видно було нікого.

– Ходімо! Я покажу вам ставок, де коропи.

Вона побігла попереду, і Анрі пішов за нею, широко ступаючи. Обоє зайшли за дім. Анрі посміювався в бороду. Вона вже пишається залицяльником-королем і нізащо не хотіла б показати його своїй рідні в подобі брудного селюка. Успіхи є.

За будівлями сад незабаром почав спускатися в діл, тож і добре: їх не буде видно. До ставка вели між кущів широкі сходи, засипані жовтим листям. Раптом Анрі двома-трьома стрибками збігає аж униз. Випростаний, уже не схожий на селянина, він стоїть там і чекає, що Габрієль не йтиме, а пливтиме, як тоді, коли вона, ступаючи на верхню сходинку, ввійшла йому в серце.

Вона хвильку вагається, тоді опускає ногу на першу сходинку. Одна рука підтримує разок перлів, друга ковзає по поруччю – достоту як того разу. Довгі темні вії опущені. Вона не йде, а пливе. Диво рівноваги й розкутості, пружності й величі знов являється йому. Серце в нього калатає, очі набігають слізьми. Це триватиме вічно – так почуває він. Коли вона підходить, вії ще затінюють її погляд. Та ось вони піднімаються – в голубих очах та сама чарівлива непевність. Ніхто не міг би сказати, чи знає вона, що робить.

Анрі про те не питав. Він бачив її коси, її обличчя. Світло, що точиться з захмареного неба, кладе на її золоте волосся спокійний, мов благодать, полиск. А обличчя від того світла матово-біле, і ця білість заворожувала його. Він труснув головою.

– Ваша величносте, ви не задоволені своєю слугою, – сказала Габрієль д'Естре вельми витончено-скромно й схилила коліно перед королем – трішечки, не надто низько. Анрі квапливо підвів її, вхопивши за лікоть. Це він уперше доторкнувся до її тіла.

Доторк той нагадав йому два відчуття, в яких би він нізащо не посмів їй признатись. Перше – поруччя з гладенького старого мармуру, нагрітого сонцем, там, на півдні, в його рідному Нераку. Він проводив по них рукою й почував себе вдома. І друге – один кінь, колись давно, в юності. Він гладив живу трепетну шкіру і відчував свою владу й водночас захват.

– Величносте! Що ви робите? Ви ж мене забруднили.

Він пустив її руку – на ній лишилась чорна пляма. Анрі почав губами стирати її. Габрієль не хотіла цього дозволити, дістала мереживну хусточку; але, торкнувшись його обличчя, хусточка вбралась у сажу, як і рука.

– Ще й це, – мовила вона, невдоволено засміявшись; але він пережив мить захвату, мить любові без меж і без кінця. Її рука під його губами… «Габрієль д'Естре, твоя рука, яку я цілую, має смак квітів, смак папороті з моїх рідних гір. Такий смак у сонця й предковічного моря – гарячий і гіркий, бо я люблю створене в трудах, у поті лиця. В тобі є все – хай бог простить мені, і сам він теж є в тобі».

Аж тепер він помітив її невдоволений усміх і теж засміявся – дуже лагідно й тихо, чим зразу скорив і власкавив її. Обоє й далі сміялись без причини, наче діти, аж поки Габрієль затулила йому рота рукою і в ту ж мить озирнулась, повернувши голову отим незабутнім рухом, – немовби їх у цих хащах хтось міг підгледіти. Та вона тільки хотіла нагадати йому, що ця їхня зустріч таємна, і Анрі зрозумів. Тоді він спитав її відверто про її тітку де Сурді й про те, що вона воліла б дістати: коштовності, шовк, гроші?

– Мабуть, посаду для пана де Шеверні,– не бентежачись, відповіла Габрієль. – І для пана де Сурді,– ще сказала вона. Потім хвильку повагалась, але врешті спокійно додала: – Мені й самій потрібна посада для пана д'Естре, бо мій батько тепер у жахливому настрої. А щодо коштовностей, шовку та грошей, то я сама не знаю, що мені любіше.

Анрі запевнив, що наступного разу привезе з собою і те, й друге, й третє. Але, щоб призначити трьох згаданих панів губернаторами, йому необхідно спочатку чимало здобути – міста, землю, а ще – одну спальню. Він описав, де та спальня міститься.

– Сходи в одній з ажурних вежок ведуть нагору до бічного крила… Там я з нею спав, – докінчив він раптом, але не власним голосом, а голосом першого стайничого. Габрієль упізнала той голос і закусила губу. Маленькі перламутрові зубки вп'ялись у неї. Анрі дивився й віри не йняв: усе в Габрієлі було прекрасне, як день, як вічний перший день. Лиш від сьогодні ніс її вигинався так зграбно, а чи були ще коли на світі такі довгі, золотаво-каштанові вії! І такі рівні, високі й тонкі дуги брів! Годі й подумати, що вона може підголювати їх.

Габрієль д'Естре провела короля через сад у поле, щоб він не зустрівся ні з ким із дому. І тепер, у подобі селянина пробираючись між двома арміями, він замість принад Кевру думав тільки про добру нагоду взяти Руан. Ліга поставила над цим чудовим містом свого коменданта, якому… леле, ще давно, у Варфоломіївську ніч, відібрало розум, і тепер він сварився з городянами, замість відбудовувати укріплення та запасати продовольство. Королю таки справді слід було спрямувати всі свої сили на здобуття Руана; він так і вирішив і вже оголосив. Та коли він усе ж таки змінив намір, люди почали дошукуватися, звідки ця зміна, і дуже легко дошукалися родини д'Естре та де Сурді на чолі з їхньою перлиною й принадою. Бо ж король відверто, з сильним ескортом поїхав до Кевру.

Першого-таки разу там його дожидали всі в повному складі, бо їх повідомлено: нині де Сурді в цупкому криноліні, панове д'Естре, де Сурді, де Шеворні й усі шість дочок, з котрих при гостях залишились тільки Діана й Габрієль. Менші, вже знаючи, що тут обговорюватимуть поважні справи, підстрибом подались геть.

Пані де Сурді з суворою міною прийняла гаманця, якого король видобув з-під свого червоного плащика. Гаманець був шкіряний, вона висипала його вміст на долоню, і аж тоді обличчя її проясніло, бо там були чималенькі самоцвіти. Вона прийняла їх як королівську обіцянку дарувати ще більші – «в належний час», висловила вона свою надію. Під час цього вступного торгу дама стояла перед королем сама, посеред великої зали на першому поверсі замку, з якої був вихід і в сад, а зі стін на них дивилися портрети кількох маршалів, які були в цьому роду, і зброя, яку вони носили, і знамена, які вони добули в бою; все це було аранжовано вельми урочисто.

Король думає: «Як же воно буде? Вже й ці кілька сапфірів та топазів мій Роні позичив мені зі своїх запасів украй неохоче». Це жахлива жінка, від неї ж очей не відведеш. Такими маленькими й сухими, кажуть, бувають тільки отруйниці. Пташине личко, біле-біле – аж неприродно біле, думає він, почуваючи глибоку відразу, хоча, власне, очевидно, що це в них фамільна риса; одначе те, що одній надає принадності, в другій нагадує про отруту й смерть.

Господар замку мав велику лисину, що червоніла від найменшого хвилювання. Він був завзятий мисливець, порядний чолов'яга. Пан Сурді, низенький, широкий у стані, не бентежився нітрохи, хоч поводився тихенько й скромненько. Зате Шеверні, колишній канцлер, вирізнявся з-поміж усіх: він був тут найвищий на зріст і грав роль красеня, хоч десь-інде його б назвали безбарвним і казенно-сухим. Правда, вбраний він був найстаранніше – завдяки своїм взаєминам з господинею.

Анрі окинув усіх трьох панів одним поглядом. Щодо чоловіків він мав великий досвід, який його не підводив. А жінки… Побачимо. Вони завжди вводять нас в оману, і винні тут не вони, а наша уява. Габрієль стоїть поруч своєї сестри Діани. Зворушлива родинна сценка: дві скромні й милі дівчини. Анрі мало не забув, що одна – жадана жінка, незрівнянна в красі й величі, мета життя, яка поглинула все його серце. Нам завжди здається, що ми до останньої миті владні над собою й можемо відступити.

Така жінка, як пані де Сурді, розуміє це. Тому вона рішуче кивнула рукою вбік, понад розчепіреними ребрами-зборками свого барвистого криноліну, і Габрієль випустила Діанину руку й ступила насередину, до Анрі. Він спочатку мовчав, бо відкривав наново свою любов, і такою вона сходитиме перед ним щодня неминуче, як сонце. Ні, він не може відступити, як відступив був колись.

Тим часом зала наповнювалась людьми. Двері до неї стояли навстіж, як і брама замку, і через вестибюль видно було, що па подвір'я одна за одною в'їздили карети. Кавалери й дами в святкових уборах з'їжджалися з усієї околиці. Вони приїздили, наче на заручини, й, зацікавлено перешіптуючись, тислися попід стінами; і ось таки навіч побачили, що зробив король. Він підняв руку красуні д'Естре майже до своїх уст і надів їй па палець каблучку – правда, не таку, щоб у дам загорілись очі. Вузенький обідочок з кількома діамантами, скромний перстеник, якого міг би надіти на палець бідній падчерці найменший син у родині. А тоді господиня жезлом дала знак служникам подавати перекуски. І зразу до зали вступила тріумфальна процесія фруктових вод, мигдалевого молока, мармеладів та шербету; служники вносили й ставили вже накриті столи з паштетами та вином – під наглядом величного кухаря, що корився помахам жезлу. Твердо стискаючи той жезл у сухій руці, пані де Сурді ледь-ледь поводила ним, майже як фея. На її рудій перуці гойдалися зелена й жовта пір'їни. Голову вона повертала достоту як Габрієль – надзвичайно схоже, тільки грація тут оберталась на карикатуру, насолода – у відразу. Яке ж бо споріднене все на світі!

Приваблені стравами, гості забули про свою нерішучість, посунули на середину й почали галасливо сперечатись за місця. Найзначніші з них просили придворних підвести їх до короля, щоб вони могли запевнити його у своїй відданості, а це було так потрібно, бо зовсім недавно вони билися проти нього у війську Ліги. Хоча це був для нього чистий виграш, він сказав просто, що кожен добрий француз визнає його й служить йому; а втім довго ні в ким не затримувався й поговорив тільки з герцогом де Лонгвілем. Той теж залицявся до Габрієлі; вона вагалась чи й досі вагається, кому віддати перевагу – йому чи Бляклому Листові. Оце такі вони… У цього штучно вибілене волосся й дівоче обличчя – такі були в моді при дворі Генріха Валуа. І все ж він не боягуз: якось, бувши в однієї дами, в самій сорочці, вколошкав її чоловіка, коли той удерся до спальні. Розкажи про це Лонгвілю! Король змушує його говорити, і Габріель д'Естре ображено відходить. Вона, звісно, могла б виправдатися, що її віднесло вбік у тисняві, яка пануває в залі, бо всі пхаються чи побачити короля, чи захопити щось із їжі. Все це товчеться, пріє, гостро тхне, над стовпищем колихаються пір'їни, а шиї, в кого довша, підносять над збриженими комірами голови, які наче витають у залі, позбавлені тіла.

Короля й самого крутило туди й сюди і занесло аж у другий кінець зали, де один куток був відгороджений стіною з по-селянському кремезних служників. Господиня чекала його там, піднісши жезл, немов принаджувала короля чарами. Його посадовили за осібний стіл, і панове де'Естре, де Сурді й де Шеверні стоячи прислуговували йому: перший подавав вино й диню, другий – жирного коропа, третій – паштет із дичини, щедро приправлений трюфелями. На короля раптом напав сильний голод, проте він спершу зажадав, щоб Габрієль д'Естре посадили біля нього. Але її не могли розшукати. Замість неї над королем схилявся батько, пан д'Естре, наливав йому вина й говорив із щирим обуренням, бо лисина в нього почервоніла:

– Величносте! Мій дім – це якесь кубло розпусти. Якби я вночі надумав обійти спальні цього замку, щоб помститися за честь родини, від тієї родини нічого б не лишилось. Та яке мені з того пуття буде? Тільки мені й утіхи, що ота парочка перелюбників у Іссуарі.

Він мав на увазі свою дружину й маркіза д'Алегра. Король спитав добрягу, яким це чином саме та парочка може давати йому втіху. Пан д'Естре відповів, що маркіз д'Алегр викликає загальну ненависть у підлеглому йому місті, яке він мусить обдирати задля пані д'Естре: адже її жадоба невситима. І це для них добром не скінчиться… В ту хвилину подали жирного коропа. Пан де Сурді, чия черга була обслужити короля, не говорив про домашні прикрощі, дарма що на лобі в нього було виразно видно гіллясті роги. Ні, його тривожило тільки місто Шартр із округою. Колись він сам правив містом, а округою порядкував його приятель де Шеверні, поки їх обох не прогнано внаслідок дедалі більшого беззаконня й занепаду королівської влади. На думку коропа – бо пан де Сурді був схожий на нього, – королю слід було брати не Руан, а саме Шартр, неодмінно Шартр. Неодмінно, – підтвердив і колишній канцлер, що змінив коропа й подав королю паштет із куріпок, щедро приправлений трюфелями. Цей блідий урядовець виявився спритним як ніхто – насамперед у ролі лакея, але й у своїй незвичайній обізнаності з королевими намірами та уподобаннями.

– Величносте! – мовив він поважно й проникливо. – Ви можете примусити ваше місто Руан здатися вам, і цим зразу вбезпечите свою провінцію Нормандію. Та це коштуватиме дуже багато крові. А ваша величність самі не раз казали, що ви тільки з великою скрухою бачите, як ваші підданці лежать трупом на бойовищах, і що де ви виграєте, там ви й програєте. Тим часом один високий урядовець, якого в цих краях добре знають, запросто зміг би привести Шартр до покори вам шляхом переговорів. – Ось як добре знав він, чого хоче король, та й голос мав такий сповнений гідності!

Настала черга пані де Сурді: на порух її жезла внесли велику накриту миску, і, коли підняли срібний ковпак, з'явилась, наче жива, фігурка Амура, лукавого хлоп'яти з пальчиком біля уст, із трояндами в кучерях, з повним стріл сагайдаком. Поки всі дивувалися з того гарненького лучника і по залі лунали охи та ахи, пані де Сурді, в рудій перуці з жовтою та зеленою пір'їнами, піднесла перед королем свій жезл і спитала:

– Опустити? Шартр для пана де Сурді, а для пана де Шеверні – королівську печатку.

Повіки короля ледь ворухнулись, але пані де Сурді стежила пильно. Вона опустила жезл, і на стільці поряд із королем, зовсім близько, опинилась чарівна Габрієль.