Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 60 страниц)

Любов народу

Хворобу він поборов куди швидше, ніж гадали: всього за сім з половиною днів, – бо вона була нічим більше, як даниною, що його тіло заплатило духові за повий поворот життя, нову вирішальну годину. А потім Анрі несповна за місяць мусив набратися сили, щоб знову вирушити на війну. З Нідерландів удерлося до країни іспанське військо – цього разу під проводом якогось графа Мансфельда; але справжнім натхненником усіх зазіхань на королівство й досі лишався той самий Майєнн із дому Гізів, і на його боці була більшість таких, як він, вельмож. Король у Парижі; звістка, що він уже володіє своєю столицею, всюди справляє найсильніше враження. Місто за містом, провінція за провінцією здаються йому вже з цієї причини, декотрі губернатори роблять це за гроші. Лишились тільки найвельможніші, які мають забагато зиску зі слабкості королівства і зі злигоднів як короля, так і його народу. Вони не можуть змиришся. На їхнє щастя, король ще й досі відлучений від церкви. Поки вона визнає його (а це станеться не так скоро), заколоти проти нього вважатимуться за добрі діла.

Король обложив міцну фортецю Лаон, а водночас провадив бої з армією, яку дон Філіпп, хоч і доп'яв погану хворобу, наслав на нього. Вони всі не можуть змиритися, поки не прогниють до кінця. Тож не журімося! Анрі довів, що вже видужав. Між турботами та небезпеками він писав чарівній Габрієлі якнайбадьоріші листи, – таких вона ще ніколи не отримувала від нього. У неї навіть з'явилась підозра, що йому так само легко й приємно кохати її здалеку; вона ревнувала його до його туги за нею і до того портрета, що дала йому в дорогу. Сина, що мав ось-ось народитися, заздалегідь назвали Цезарем, бо він був дитям війни, якщо не інших, не менш катастрофічних подій. Батько там удалині вже носив його на руках, коли мати ще тільки чекала тяжкої години пологів. Ці листи сповивали її всю його духом, так що до неї не могли й доступитись похмурі думки. І вона народила йому Цезаря.

Коли радісна звістка дійшла до нього, був погожий червневий день; за минулу ніч Анрі облазив усі схили Лаонської гори, шукаючи місця, звідки повести штурм, а тоді змив з рук і ніг робочий бруд і поїхав до однієї садиби в лісі. Він знав ту садибу ще змалечку: вона належала до закордонних володінь його маленького старого королівства Наварри. Там він якось їв полуниці з вершками, і ось захотів знову поласувати ними, коли серце сповнене щастям, бо він має дитину! Тепер усе це має одне ім'я – Цезар: і щастя, і дитина, і його власне серце.

Поспавши після обіду, він, немов хлопчак, видерся на сливу – і там його й заскочили. Недалечко засвистіли в повітрі свинцеві сливи. Показалась ворожа кіннота, що запросто могла піднести йому таке частування, яке нелегко стравити. На коня, на коня! – і наспів він до Лаона якраз у ту хвилину, коли смертельно поранили його маршала Бірона. Ось він лежить, чоловік, що з давніх-давен був жилавий і суворий, але тепер став безвладним і беззахисним, – так буває, коли надходить смерть. У солдатів Анрі несхибно розпізнає її, знає й те, коли її ще можна відвернути, а коли вже ні. Піднімає голову й плечі свого Бірона з землі, яка незабаром його вкриє. Вони дивляться один одному в очі; в поглядах найбільша скорбота прощання, останньої хвилини. Ми були ворогами – звідси наша непохитна вірність. Не забувай мене, ти не можеш мене забути. І ти не зможеш – там, куди тебе покликано. До побачення. Та ні. Чим же ми побачимо один одного, – адже ці очі скоро стануть тліном. Анрі пильно дивився в них, поки вони не застигли й не погасли.

У той самий день він отримав свого Цезаря і втратив свого Бірона. Він гостро відчув мінливість життя, перед натиском якої ми боронимось і повинні триматися стійко. Сини, йдіть на зміну. Я пригорну вас, а ви підтримаєте мене. У Бірона при війську зостався син, і Анрі звелів покликати його.

– Маршале Бірон, – звернувся він до сина, і в такий спосіб той дізнався, що став батьковим наступником. Та він і не чекав іншого, хоча й подякував підлесливо, а побачивши, що король плаче, нестямно заголосив – ніби з наказу. Біронів син був незвичайно м'язистий, та й узагалі не жилавий, тільки суворий. Відданість його король мав іще спізнати. А поки що син ридав та голосив аж надмірно, як на дужого тридцятип'ятирічного чоловіка, але тільки доти, поки король, якому це обридло, заговорив про платню, що належалась новому маршалові Франції. Тоді Бірон-син почав торгуватися. Свої вимоги він підкріплював усіма доказами, які лишень міг знайти.

– Ви маєте ворогів, – нагадав він королю. – А я можу голіруч задушити будь-кого. Що, якби я був проти вас? Величносте, ви можете вважати, що вам пощастило.

Чи це була тільки наївність та невихованість? Чи й хитрість?

Король не хотів убачати в цьому нічого, крім хвастощів дуже здорової людини, що пишається надзвичайною фізичною силою. А коли Бірон почав нагадувати про своїх могутніх родичів, Анрі вчув навіть осторогу. Адже він сам, король Анрі, покликаний (і прагне) зломити силу могутніх родів та кланів, зменшити її на користь народу й королівства. Бірон-син про це й не здогадувався. Анрі придивився до нього. Кругла низьколоба голова нагадала йому того селянина, котрий їв за шістьох і котрого він побачив уже в гарячці. І все ж, попри свою похмуру тупість, це був дворянин і син його давнього сподвижника. Анрі любив у ньому його батька, тож обняв його й пообіцяв усе, про що Бірон просив.

У липні фортеця Лаон здалась королю, бо її змушено; але Ам'єп та ще кілька міст зробили так самохіть, бо тільки й чекали такої нагоди. Оскільки іспанців – чи тих, кого називали так, – знов було відігнано, король повернувся у свою столицю і в обійми чарівної Габрієлі. Поряд її ліжка стояла колиска: чудовий сюрприз. Правда, в уяві Анрі вже давно пригортав сина. Але тепер побачив його насправді – і тільки скрикнув з подиву, а тоді вхопився за стілець, бо йому стяло млосно. Від радості, звичайно ж, від радості. А як подумати, то ще й тому, що цей міцний, здоровий хлопчик – його син, що забезпечить йому майбутнє, дальше життя на цьому світі поза межами приділеного йому віку. Адже і те, й те досі не мало ніяких запорук. Ось яка думка аж тепер приголомшила батька.

Він думав над тією колискою про те, що досі зборював усі численні й великі труднощі, не маючи, власне, ніяких перспектив, і досить було однієї кулі, щоб зітерти все це зі світу. А тепер уже ні. Віднині нас двоє. Ці слова він повторював ще й ще, аж нарешті почав вимовляти вголос, а мати терпляче чекала його слів: адже вона сама була лоном його щастя, хоч те щастя аж ніяк не поміщалось у її свідомості. А він, промовляючи сам до себе: «Великий і дужий. Тепер мені ніщо не страшне», – промовляючи ці скупі слова, пробігав у думці все своє життя, а надто молодість. Королева, його мати, змалечку загартовувала його. Він сам, син недужої жінки, не зразу став великим і дужим, це вона зробила його витривалим. Це давало йому снагу, коли він у походах спав на голій землі, коли мчав назустріч ворогові, все назустріч ворогові, знов і знов у боях за королівство. «Бої, облоги, кров, багно, вороги послизаються, падають, а я стою. А ти, сину мін?»

Усупереч усьому власному досвідові батько пообіцяв своєму міцненькому синові, що йому житиметься легко – ні ворогів, ні перепон, а тільки мир, радість, убезпечене королівство і народ, що любить нас. «Я доб'юсь цього, сину, і здобуду для нас народну любов». Він узяв дитя з колиски, поцілував його й передав матері, щоб і вона поцілувала малого. А тоді запевнив її, що вони невдовзі одружаться. Перше і невідкладне – розлучити її з паном де Ліанкуром. А тоді розірвати його шлюб із принцесою де Валуа. Папі доведеться це зробити. А що він удіє, коли король Франції, переможець Іспанії, погрозить, що знову стане протестантом?

Папа зніме з нього відлучення і власноручно дасть причастя послові короля. Він розірве його шлюб, звінчає його її любою владаркою й накаже всім щирим католикам слухатись його. Все це ще вельми непевне, але в цю мить неначе вже збулося. Бо король має сина й тримає його на руках, і від цього все стає легким, усе вдається запросто. Така щаслива була ця ніч, ніби у сп'янінні, навіть у обіймах чарівної Габрієлі він більше не зазнає такого.

Та поки що чарівній Габрієлі треба одужати. Крім прохання, поданого до ам'єнського духовного суду, якому підлягали вона й пан де Ліанкур, не робиться нічого, поки не відновилася вся її врода і вона разом з королем не вступила урочисто до столиці. Цей вступ має відбутись не потай, не вдосвіта, а офіційно, в усьому блиску величі. Королю не кортіло ще раз відбути лише задля показу те, чого він уже добився по-справжньому. Та разом із ним до столиці має вступити його люба владарка, і звідси весь його запал. Двір, звичайно, бачив це.

Ніхто не перечив йому. І при дворі, й у місті про все це майже не шепотілись: і двір, і місто були приголомшені зухвальством короля. Він збирається виставлятися зі своєю коханкою перед нами і простим людом. Аж до інших дворів та народів має дійти новина, що наш король зробив цю свою приятельку учасницею його тріумфу й вирішив посадити її на троні поруч себе. На перший щабель до трону красуня д'Естре вже зійшла, подарувавши королю сина. Згадайте лишень, що вже п'ятдесят років жоден король Франції не дав доказу своєї чоловічої снаги! А красуня д'Естре вже піднімає ніжку до другого щабля. Стережімось, не піддаваймось! Тримаймося всі дружно, а то ще справді матимемо королеву зі свого-таки народу й країни.

Така була загальна думка. По суті, вона не обминула нікого, навіть самої Габрієлі. Їй було тоскно – а надто в день урочистого вступу, який її любий владар призначив на п'ятнадцяте вересня. Чотирнадцятого її тітка де Сурді майже не лишала її саму. Пані Сурді власноручно приміряла на неї те, що вона мала надягти завтра, – сукню, коштовності, блиск і багатство, гідні королев і більше нікого.

– Жодна жінка нашого звання ще не бувала так одягнена, – сказала тітка. А небога відказала:

– Мені страшно.

І в неї з рук упала важка золота оздоба.

– Дурепа, – сказала тітка.

Вона теж стала дратлива, бо, як не дивно, папі де Сурді й сама була при надії: можливо, від свого блідолицього приятеля Шеверні, але не виключено, що й від когось іншого. Власне, вона заздрила небозі через оте царствене вбрання; разом з Габрієллю дивилась у велике дзеркало й відзначала, що в неї самої тіло ще біліше. А сукня з чорного оксамиту відтінювала б ту сліпучу білість іще дужче. Вся в іскристому гаптуванні, напиналась вона на широких пласких фіжмах, що погойдувалися круг стану вкрай спокусливими хвилями, і, замість прикривати розкішні форми тіла, ще підкреслювала їх. Тітка була певна, що її форми теж годились би для цього. Спереду в широкому розрізі мерехтіла спідниця, густо заткана сріблом і вкрита довгими низками перлин та великими зірками з самоцвітів. Тітці хотілося стукнути небогу по потилиці. Вона була тільки одна з багатьох, що завтра мали червоніти від жадоби й зеленіти з заздрощів. У кожному разі, вона намагалася ще дужче спантеличити Габрієль.

– Тобі слід би в належну хвилину занедужати, красуне моя, – казала вона. – Бо таку безмірну марнотратність не слід виставляти напоказ. Це небезпечно, і не тільки для тебе, а й для всіх нас. Пан де Роні потім підрахує, скільки грошей коштує все, що на тобі. А королю привели назад його коней, бо їх нема чим годувати. От і зістав одне з другим!

Габрієль розгадала думки пані де Сурді. Хоч яка розгублена в душі, вона сказала впевнено:

– Ми з паном де Роні залежимо одне від одного. Він підтримуватиме мене, як і я його. – І хоч тітка й далі остерігала її, Габріель вирішила ще сьогодні ввечері домогтись від короля, щоб він увів пана де Роні до фінансової ради.

А того ж таки вечора король сів з нею в карету – таємно від усіх, щоб і дорогою ніхто не знав, кого везе та карета. Поїхали вони недалеко – тільки до Сен-Жермена. Коли вони приїхали, старий замок чорнів у пожежі вечірньої заграви. Колись тут мешкав двір Валуа, і оцей самий образ – чорне на тлі полум'я – зустрів маленького хлопчика, що приїхав з далекої далини, чужий тут, зі своєю матір'ю Жанною. Саме звідси завтра вирушать вони, щоб урочисто в'їхати в столицю королівства.

– Вашу руку, пані: ми вдома. І всюди, куди б не ступити погою, ми будемо у себе вдома.

Так промовив він, виходячи з карети, бо, звісно, відчував, як їй моторошно. Перший королівський палац, де вони ночуватимуть удвох. Їй моторошно, бо вона поділяє загальну думку, що це велике зухвальство. Поширене уявлення про королівську владу має в основі забобон, і королю Анрі ніколи не пробачать, що в нього це уявлення інакше. Він хоче заспокоїти цю жінку, що народила йому сина, він бере в долоні її горде, нерозумне чоло. Але Габрієль заплющила очі, затремтіла ще дужче й так, не розплющуючи очей, попросила його, щоб він лишив її сю ніч саму.

З цього він мав би дуже багато виснувати, а натомість таки відбув свій урочистий в'їзд і лишився задоволений усім. Був вечір, світло смолоскипів мигтіло у вузьких вулицях, над ройовищем люду, осяваючи святково прибрані високі будинки. Люди обліпили навіть карнизи та виступи сволоків. Із землі й з повітря лунало: «Хай живе король!» Так, хай живе король, а це ж і він – на сивому в яблуках коні, випнуті груди в сірому шовку, аж цупкому від золотого гаптування. Цього разу на ньому капелюх із білим плюмажем, бо настав мир, і цей люд та його король – заодно.

Круг нього виступають у повному складі залоги Манта й Сен-Дені, міські старшини й ратмани, які в разі чого можуть стати й заручниками, отож хай буде мир і хай живе король! А колись же море нестямного захвату бушувало навколо іншого коня: на ньому сидів срібний лицар, срібний і білявий, а на думці в нього була тільки смерть, душогубство. Різанина, зрада, стільки років фанатичної колотнечі – поки той герой, улюбленець міста, й сам був замордований. Не згадуймо про покійного герцога де Гіза, в то народна любов сьогодні здасться нам далеко не такою палкою, і це може засмутити нас. Наша доля – радісне служіння. А заради любові народної служити особливо радісно.

Замість кровожерного улюбленця юрби ми виведемо перед очі всіх найвродливішу жінку в світі – вродливішої нема, не було й не буде. Її паланкін несуть поперед усіх – поперед короля, його війська, дворян, міських старшин, сановників. Попереду, на невеликій відстані, два мули в червоній збруї несуть паланкін, довкола – чота стрільців. Запони з червоного дамасту відгорнені; хто хотів, той міг захоплюватись соромливою усмішкою жінки. Вона не горда, казали одні. Вона подарувала королю сина. Як же вона може бути розпусним виплодком пекла, – таке-бо про неї балакали. Інші відповідали: сукня на ній занадто розкішна, так не годиться. Гляньте на обличчя жінок. Якою це треба бути, щоб ви витримати всю оту заздрість! А вона ж витримує, кажуть інші. Бо так захотів король. Вона – його окраса, його гордість, вона – його честь.

Це останнє казали вчені правники з його парламенту, в той час як сам він із усією процесією звертав до собору Богоматері Паризької. Він відповідав на вітальні вигуки всіх, хто пхався подивитись на нього та на його любу владарку. Капелюха з білим плюмажем він частіше мав у руці, ніж на голові. В одному вікні стояли три дуже вродливі жінки в жалобі,– він низько вклонився їм. На брукованій площі перед собором його гуманісти говорили: а все ж таки він привів нас до перемоги, і настала наша доба! Та вони, звичайно, бачили, що встигли за цей час посивіти, як і їхній король. Вони говорили: влада й володіння приходять пізно, щоб люди краще вміли користатися ними. А тоді рушили назустріч йому – більше сотні, всі в червоних мантіях.

Після «Te Deum» іще раз вишикувалась та сама процесія, але вона вже не принадила такого натовпу глядачів. Була восьма година – давно час вечеряти. Король дістався до свого Лувpy трохи не сам. Бо всі вже помалу розійшлися – кожен до себе. Коли йому принесли вечерю, його аж морозило. Старий замок холодний. Присутність любої владарки могла б його зігріти. Після прилюдної офіційної церемонії, у якій уперше взяла участь Габрієль, їм обом, звичайно, не годилося цього вечора бути разом. Чи не мерзне й кохана в своєму домі? Обом їм самотньо, і що вона думає про свій пишний виступ перед паризьким людом?

«Добре було б почути від неї, як їй здається: чи справді все минуло щасливо, а коли ні, то чому. Вона ж, напевне, відчувала справжній настрій круг себе не гірше, ніж я. Такі, як ми, навіть спиною відчуваємо, що думають про нас люди, – і саме спиною, коли ти вже проминув їх і вони відкричали своє «Хай живе!». Все, що залежало від мене, я зробив, – щодо цього Анрі був спокійний. – Мій сивий у яблуках танцював, коли я вклонявся трьом жінкам у жалобі. На коні я сидів не гордовито, наче його іспанська величність, і не хвацько, мов якийсь офіцерчик. Три жінки відповіли мені чарівливими усмішками. Але вигляд моєї володарки напевне вщасливив їх до сліз, і чоловіків, і жінок, інакше й бути не може».

– Хіба вона не була прекрасна? – тихо спитав він, утупивши очі в стіл і навіть не озирнувшись, хто з дворян саме прислуговує йому. А то якраз був хоробрий Крійон, чоловік, весь укритий шрамами незліченних боїв і один з найвідданіших йому. Він добре бився під Лаоном і випросив собі нагороду – цього вечора подавати королю вино. Він наповнив келих і відповів:

– Так, величносте, вона була аж занадто прекрасна.

Анрі повернув голову.

– Хоробрий Крійоне, сядь зі мною за стіл.

Інші дворяни сприйняли це як натяк, щоб вони відійшли.

– А тепер скажи, чим би ти міг дорікнути їй.

– Пане мій, та я молюсь на неї,– признався вояк. – Я ж увесь ваш і тому шаную вашу кохану, та й квит, із мене цього досить. Ну, а людей – самі знаєте, які вони, – обурила ота хусточка, що була у неї в руці. Мовляв, таку вигаптувати двадцять екю коштує. А хоч би й сто! Це ж кохана мого короля.

– Випий зі мною, хоробрий Крійоне. А що там ще балакають?

– Багато, величносте, і здебільша дурниці.

– Розказуй.

– Ну, я простий собі рубака, такий, як і безліч, тож ходжу між людом тихцем і чую: ви нібито підвищили утримання своїй коханій із чотирьох до п'яти тисяч екю щомісяця й купили їй маєток, а самі маєте тільки борги. Мені воно не вадить. Де є вояки, там є й лихварі. Ваша величність, щоб добути грошей, має отого Гонді або отого Цамета – все чужоземні шахраї, що видушують із вас соки, так каже люд. І через те вам доводиться дерти з народу податки, так балакають. Несправедливі податки, кажуть.

Анрі заговорив – уже не до Крійона, якому полишив випити келих, чи й не один.

– Бідолахи! Вони ще й досі лихі на мене. Й досі не хочуть визнати, що я аж ніяк не обтяжив їхнього життя, а навпаки – по змозі полегшую його. Та вони ще прийдуть до мене зі своєю любов'ю, коли я вже направлю все, як збираюсь і як вирахувано в арсеналі.

Вояк, що сидів за його столом, почув слово «арсенал» і пробурчав:

– Того, що в арсеналі, люди мають за найгіршого з усіх. Чого це раптом вояк ударився в фінанси!

– Це все? – знову спитав Анрі свого бойового товариша. У того почервоніли шрами на лобі й на щоках – не від випитого вина, його він би подужав і більше: навпаки, тільки вино дало йому відвагу говорити, інакше він би нізащо не здобувся на слово.

– Величносте! – сказав хоробрий Крійон. – І чом ви не зостались гугенотом!

– Авжеж, принаймні ти мене вподобав іще як єретика, – Анрі засміявся й поплескав його по плечу.

– Про мене, станьте хоч і турецьким султаном. – Вояк заговорив тихіше, ніби соромлячись. – Я не назву вас ні зрадником, ні лицеміром, але так вас називають проповідники з амвонів і ченці, що ходять в усі доми. А люди здебільшого гадають, ніби ви ні в що не вірите.

Ще тихіше, ніж Крійон, зовсім нечутно, дивлячись у стільницю, Анрі сказав:

– Я й сам часом так думаю. Що я знаю?

Хоробрий Крійон:

– Гадка в усіх така, що ви перемінили віру тільки задля вигоди, щоб вас визнав папа. А надто – щоб розірвав ваш шлюб, і тоді ви пошлюбите свою кохану.

Анрі лайнувся своєю лайкою.

– А я так і зроблю!

– Авжеж. Коли він погодиться. А ми муситимемо дивитись, як ви впокорюватиметесь перед тим святим отцем. Наш король ще ні перед ким не гнувся.

Анрі:

– Так папа ж намісник самого бога.

Хоробрий Крійон:

– Якого це бога? Бога отих ченців, що ходять та нашіптують, ніби ви антихрист? Мовляв, доля ваша вже вирішена і ви від неї не втечете.

Анрі:

– Ото таке балакають?

Він дуже добре знав, що таке балакають, тільки не сподівався, що настане час, коли один з вірних йому людей муситиме переповісти це йому.

А в бойового сподвижника прорвався відвертий гнів, і він наважився сказати дуже сміливі слова:

– Величносте! Розірвуть ваш шлюб чи ні, а вам однаково слід було одружитися з вашою коханою і сьогодні урочисто в'їхати до міста зі своєю королевою. Як людям кортить побачити антихриста, покажіть їм його. Не бійтесь, вони б підібгали хвости. І не король упокорився б, а папа в Римі впокорився б раз назавжди і вволив би вашу волю разом з попами, ченцями й усією братією. Амінь!

– Хоробрий Крійоне, ходімо вже спати, – докінчив Анрі.