Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 60 страниц)

Габрієль приречена

Весь наступний день Анрі пропустив, не бачився з Габрієллю. Ввечері їй принесли від нього листа. «Янголе мій прекрасний, – писав він зі свого палацу Лувру, – ти гадаєш, що бути королем дуже приємно, а моє бідне серце часто гнітить смуток тяжчий, ніж у найпослідущого з моїх підданих. Жебрак у мене під вікном не такий гідний жалю, як я. Одні – католики; вони кажуть про мене: «Від нього тхне гугенотством». Інші – протестанти; вони кажуть, ніби я зрадив їх і став більшим папістом, ніж сам папа. Я тільки можу сказати тобі: серцем я француз, і я тебе кохаю».

Вона все зрозуміла в цьому листі, зрозуміла глибокі причини його смутку і те, що воля його скута, що супроти нього навіть жебрак вільний. «Ми не можемо поєднатись», – означало це все. Але її це не вкинуло в розпач. Його нарікання ще додавало їй упевненості й сили.

Несподівано вигулькнув ще один убивця. За цим ніхто не стежив у дорозі, і він без перешкод мало не виконав дорученого йому, – король сам його викрив і схопив за руку. Король тепер був надзвичайно сторожкий, бо тільки він один розумів, через віщо їх до нього підсилають і що за першим незабаром з'явиться другий. Між іншим, перший був домініканець із Фландрії, а другий, капуцин, приїхав з Лотарінгії. Одним миром мазані. Чи Іспанія, чи Рим, чи Лотарінзький дім, чи Габсбурзький – справжньої дружби між ними не було ніколи, але в одному вони погоджувалися: краще буде, коли король Франції помре.

Підданих імператора – друзів чи ворогів, байдуже якої віри, – іспанці, чи ті, хто називав себе іспанцями, грабували, різали, садовили на палі, смажили на вогнищах, вішали на деревах уздовж сільських вулиць. То була репетиція дуже далекосяжного задуму, поки що не оголошеного; ніхто ще не називає його війною – навіщо це слово, воно лякає всіх. Проте загарбник, не оголошуючи війни, захопив переправи через Рейн у напрямі Клеве.

І зразу полки короля Анрі вирушили в похід. Він набудував для них добрих доріг, і в його війську, хоч зменшеному, панує дисципліна, але не бездумна: солдат знає свого короля Анрі й свідомо вірить у нього. Ось чому повсюди, куди приходили полки короля Анрі, ворог брав ноги на плечі. Для солдатів недобре, коли їхнього полководця не поважають, – тоді вони не поважають і самі себе і в своєму зіпсутому нутрі покладаються тільки на безкарність, зумовлену випадком.

Загарбник розраховував, що королівське військо, втративши свого проводиря, зразу ослабне; отже, досить буде знищити його самого. А коли це не вдалось, припинилась і війна, якої, власне, ніхто й не називав війною. Король Анрі вже не бачив потреби самому вирушати на Рейн. Але битися йому кортіло так, як іще ніколи. По-перше, такий король, як він, завжди почуватиметься безпечніше при війську, ніж за спинами всієї варти в Луврському палаці. Бій – і в його клекоті можна забути, якої ганьби завдавали йому оті вбивці: так, наче він якийсь непевний бунтівник, що його тримають у постійному страху за своє життя. «Але ж я – принц крові, тож і буду поводитись, як король Наваррський».

Першого з двох вбивць він хотів був помилувати – аби тільки не дратувати Риму! Та як спіймано другого, їх обох засудили разом і стратили. Він погрозив також позовом про розлучення з пані Маргаритою Валуа – на підставі подружньої невірності. Вона зразу притихла, та й Рим зрозумів, що король Франції вже одужав від своєї тяжкої меланхолії. Тож коли Анрі й далі став виявляти давню твердість, його не спиняло ніщо: ні погрози відлученням, ні батьківські умовляння. Королівський парламент досі з усієї сили намагався обминати своєю увагою Нантський едикт, так що він ще не набув законної сили. І ось тепер Анрі сказав владне слово.

Він сказав його вченим правникам, яких колись любив, – а може, й вони його любили:

– Нині вже знову проповідують бунт, знову маячать попереду барикади, а ви, панове судді, тим часом забагатіли, спите на м'яких постелях у своїх власних домах, а не на соломі у в'язниці. А через це забули, з котрого боку барикади поставили вас доля й обов'язок. Та оскільки вже знову з'являються грізні призвістки, то хай вони будуть вам осторогою. Для мене вони важать мало, але для декого – багато. Колись давно я грав у карти з герцогом Гізом, то з карт крапала кров, і її не можна було стерти – крапала знов і знов. Кому це була призвістка – мені чи йому? Виходить, що не мені.

Так він почав, а потім викликав їх до свого кабінету, щоб вони, опинившись так близько від влади, настрахалися.

– Війна з протестантською вірою – ось чого вам хотілось би, еге? Барикад! Моя барикада на Рейні, я вас пошлю туди, отак як стоїте, у ваших довгих мантіях, і кожному дам у руки мушкета.

Цій погрозі вони б не дуже повірили, але він іще пообіцяв їм, що на місце кожного посадить двох чи трьох, отож прибутки їхні зменшаться вдвічі або й утричі. Така перспектива приборкала їх певніше, ніж погроза вкоротити підбурювачів на голову.

Парламент затвердив едикт. Рим не перечив.

Набравшись рішучості, він заразом одружив свою сестру з герцогом де Баром. Її високість сестра короля – протестантка, накинутий їй чоловік – католик; щоб їх повінчати, Анрі викликав архієпископа Руанського. То був його єдинокровний брат – нешлюбний, правда, та чи не однаково. І незчулась Катрін, як її звінчали – прямо в кабінеті короля.

Герцог відразу й попрощався, та й архієпископ зрозумів. що він тут уже зайвий. Брат і сестра опинились наодинці, віч-на-віч. Катрін сказала:

– Величносте! Я дивуюся вам. Яким молодим ви лишаєтесь! Яким швидким!

Він відчув похмуру іронію з відтінком покори.

– Пані, це треба було врешті зробити, – почула вона його слова; так сухо він ще ніколи в житті не говорив із нею. – Треба було – заради трону, заради мого наступника. Хай граф де Суассон більш не стоїть на шляху в мого спадкоємця.

Мізерне сестрине обличчя здригнулось. Вона схилила його й спідлоба кинула на брата швидкий погляд – добре, коли тільки суворий, а не якийсь іще прикріший. А потім сказала:

– Тоді вам, коли ви вже такий швидкий, слід було б отут сьогодні влаштувати зовсім інше вінчання.

Анрі мовчки відвернувся. Вона вже хотіла вийти, та враз він ступив до неї й ухопив її в обійми. Довго стояли вони обнявшись, і жодне з них не хотіло рознімати рук. Він нічого не пояснював, вона нічого не питала. Брат відчував: «Отак ми зістарілися. Пробач мені всі свої втрати. Своїй славі я приніс у жертву твоє щастя – не зопалу, бо я не швидкий, як ти кажеш. Я ж дав тобі зістарітися з ним, Катрін, пам'ятко по нашій любій матусі, що дивиться на мене твоїми очима. Поки ти ще тут, не все минулося».

А сестра відчувала: «Отже, ми маємо одне одного, як завжди, і хай кінець уже близько. Тричі смерть здіймала руку на тебе. Ти уникав її замахів – і хвороби, й ножа завдяки давньому досвідові з нею; та годі вже ризикувати. Зречися, любий брате, чарівної Габрієлі, бо вона коштуватиме тобі життя. Ми ж мали досить часу, щоб упокоритись. Одначе ти зостався молодим, твоя внутрішня стійкість не піддається літам, тебе ніщо по-справжньому не зачіпає. Ти не можеш зів'янути – можеш тільки зломитися. І невже я, отака втомлена, ще побачу, як ти лежатимеш на своєму парадному ложі з хрестом у складених руках?»

Анрі помітив, що вона здригнулася злякано. Відхиливши голову, він допитливо глянув їй у обличчя, а вона – йому. Очі в обох сухі. Де ви, сльози, де ті дні, коли ми сперечались, мирились, були добрі чи лихі, і нам легко й плакалось, і сміялося?

Чарівна Габрієль перемінила свою всім відому вдачу: стала примхлива. Хоч їй не нездужалось, вона цілий тиждень нікого до себе не впускала – замкнула навіть потайний хід зі свого дому до Лувру. Анрі посилав до неї пажа Сабле, щоб той спитав, чого вона жадає. Вона відказала, що має досить мороки зі своїми астрологами, від них у неї аж голова пухне. Юний Гійом схилив коліно й попросив вислухати його. Годі, нетерпляче гримнула вона й вигнала його. В ті дні її цікавили тільки її ворожбити.

Анрі боявся впливу таких людей. Він сказав:

– Вони брехатимуть доти, поки врешті, чого доброго, ще скажуть правду.

Через таку думку його зустріч із ними навряд чи минулась би спокійно, тому він попросив свою сестру сходити туди. Катрін подалася потайним ходом і стукала в двері, аж поки їй відчинили. Вона тихенько ввійшла до кімнати в позавішуваними вікнами, звідки чулися голоси. Одна-однісінька свічка освітлювала звіздаря, ворожку на картах і ще одного, що читав по лініях руки. Бідолашна красуня віддавала себе на поталу цим трьом мудрецям і без спротиву вислухувала їхні вироки, від яких інколи аж стогнала. Катрін пройняв глибокий жаль. «До чого ми дійдемо…» – часто казала вона віднедавна; і жінки, яку вона вважала найщасливішою в світі, ці слова, на жаль, стосувалися.

Три ворожбити були кожне у відповідному уборі; та ні мантія й шпичастий ковпак, ні маска, ні поважність, гідна лікаря, не допомагали їм тлумачити бодай один знак чи образ ясно: замість певності вони навіювали тільки сумніви та невиразні страхи, від яких і стогнала їхня жертва. Бідолашна знала тільки свій молитовник, і для неї моторошне було вже саме гортання таких грубезних фоліантів, а гороскоп нічого не відкривав їй, крім того, що вона буде одружена тільки раз. Чи зорі мають на думці її шлюб із паном де Ліанкуром? Шлюб, так і не здійснений і оголошений недійсним? А з її руки начитано, що вона помре молодою, так і не виконавши свого призначення, – в тому разі, коли народить ще одну дитину. Вона відсмикнула руку й судомно зціпила її. Марно – саме в ту миті, ворожка в масці так перемішала розкладені карти, що вони аж полетіли додолу. А Габрієль вибігла з кімнати.

Її перехопила сестра короля й відвела до найдальшої кімнатки, замикаючи за собою всі двері.

– Моя люба, я тепер ще певніша, що ви досягнете своєї мети, – сказала Катрін, бажаючи їй цього так само щиро, як і досі.

Габрієль шепнула безгучно:

– Мій гороскоп і лінії руки віщують інше, не кажучи вже за карти.

– А воля короля? – заперечила приятелька.

Габрієль – ледь чутно:

– Не поможе.

Її високість сестра короля:

– Вас одурено. Я шаную всі таємниці неба, але три ворожбити, всі троє заздрісні одне на одного, не могли б віщувати однаково, якби не були підмовлені наперед.

Габрієль, гірко схлипнувши:

– І все ж вони сказали правду. Те дитя, що не дозволить мені виконати своє призначення, я вже ношу під серцем. – І зразу вчепилась у плече приятельці, заблагала: – Не кажіть нічого!

Катрін поцілувала її.

– Адже тепер усе добре! – запевнила вона, ласкаво всміхнувшись.

Та Габрієль не вірила.

– Ця дитина – мій фатум, – наполягала вона. Катрін наостанці порадила їй більш не відштовхувати юного Сабле, а вислухати те, що він придумав. Бо він сміливий і відданий.

– Він нічого не може зробити для мене.

– Він же склав пісню про тебе, чарівна Габрієль. Її співають по всьому королівству. А що, як він піде й скличе їх?

– Кого? Щоб вони проспівали ту пісню? Ненависть репетує куди гучніше.

Та врешті Габрієль пообіцяла зробити так, як просить її високість. Поговоривши з пажем, вона ім'ям короля відпустила його в дорогу, і Гійом, сівши на коня, помчав додому, до своєї провінції Турені, де тече Луара.

Габрієль уже рада була зійти на вежу й кричати згори: «Рятуйте!» – так наростав у ній страх та й гнів від того, що діялося ще, як дізнавалась вона.

Новий канцлер був її ставлеником[80]80
  Новий канцлер був її ставлеником. – Йдеться про Ніколя де Сіллері (1544–1624), маршала Франції, з 1589 р. радника паризького парламенту.


[Закрыть]. На місце старого Шеверні, якого, попри його взаємини з пані де Сурді, не можна було терпіти довше, люба владарка посадила такого собі пана де Сілері. Їй довелось використати весь свій вплив на короля, і завдяки цьому вона мала на своєму боці хоч одного з найближчих його радників – проти двох, Вільруа й Сюллі.

Вчинки короля були суперечливі. Оскільки сестра розповіла йому про вагітність коханої й наполегливо просила, щоб він її потішив, його змагала ніжність. Він негайно прибіг повторити їй у вічі всі свої присяги й цього разу приніс перстень. Вельми знаменний перстень – під час коронації єпископ Шартрський надів його на палець королю, ніби заручивши його з Францією.

– Величносте! Що ви робите? – вигукнула Габрієль. – Мої зорі обертають ваш дарунок у згубу. – І жахнулася, що сказала більше, ніж слід. Анрі заперечив:

– Кохана моя! Хіба ж ми можемо принести одне одному згубу? У нас обох та сама зоря – вона зветься Франція.

І перстень, важкий від символів та від самоцвітів, справді ковзнув з його пальця на її палець. Але вона насилу стримала зойк – перстень обпік її. Вона стріпнула рукою, і перстень упав додолу.

Анрі бачив, що давня сила й рішучість покинули її. Він виправдовував це її станом. А його власне вагання – чого він вагається? Важко знайти іншу причину, крім фінансів королівства, тієї величезної суми, що він винен великому герцогові Тосканському. Отож хто найкраще міг допомогти йому? Він викликав до себе Роні. Щирий слуга свого владаря, він такий відданий і такий тверезий, що, певно, вже забув про свою сутичку з герцогинею де Бофор. А коли й не забув, то ця сутичка, така безглузда й жорстока, не могла не змусити його тверезу голову замислитись. «Він тепер буде приступнішнй, ніж доти, – не тому, що серце його злагідніло, ні, сама служба вимагає від пана де Роні, щоб він полегшував мої клопоти, а не примножував їх». Так міркував Анрі, викликаючи до себе міністра.

Анрі, й сам не знаючи чому, почав цю розмову якось засоромлено. Обережно, кружним шляхом підійшов він до своїх шлюбних планів, ніби то не його плани, а те, що наказує добробут держави. Навіть папа ставить його перед такою необхідністю, бо нарешті погоджується розірвати його шлюб.

– Якби все робилось так, як мені бажається, то моя майбутня обраниця мала б усі сім головних чеснот відразу і крім вроди, чесності, спокійної вдачі, жвавого розуму, високого роду й плідності лона володіла б іще й великими багатствами. Але така, мабуть, народиться не скоро, – сказав він, сподіваючись на підбадьорливу відповідь. Проте не дочекався її.

– Поміркуймо-но вдвох, – попросив Анрі, але мусив сам перебрати цілу низку принцес – іспанських, німецьких і зі свого власного роду. З семи чеснот кожна могла похвалитись лиш небагатьма, за протестанток і взагалі не могло бути мови. Правда, в герцога у Флоренції є нібито дуже вродлива небога, рожева й білява. – Але вона, знов же з поріддя старої королеви Катерини, що завдала стільки шкоди і королівству, й мені.

Найгіршого Анрі в такий спосіб уникнув. Тепер настала черга щирого слуги, і той здивував-таки свого владаря. Бо не суперечив. Явно супроти своєї натури він висловив думку, що ні багатство, ні королівський рід не обов'язкові. Король хоче мати таку дружину, щоб подобалась йому й народжувала йому дітей. Тож хай оголосить по всьому королівству, щоб усі батьки, котрі мають гарних і здорових дочок віком від сімнадцяти до двадцяти років, попривозили їх до столиці.

Від сімнадцяти до двадцяти. Габрієль давно переступила ці межі. Анрі зрозумів, що цей новий Роні перебільшує свою поступливість, аби відстрашити його. Бажанням короля він надавав казкової подоби: барки, що з усього королівства звозять дочок на оглядини, і дівчата, зібрані в якомусь домі під пильною охороною, щоб король міг натішити очі. А коли він надивиться на них досхочу, вивчить найпотаємніші їхні принади, тоді зможе з певністю вибрати ту, котра народить йому найкращих синів.

– А втім, – додав пан де Роні, перейшовши від казки, від іронії до свого завсідного напутливого тону, – а втім, високі особи й видатні державці часом зачинали дуже хирлявих дітей, і прикладів цього вистачає.

Ті приклади він перелічив по пальцях – спочатку легендарні імена з найдавніших переказів, далі перських царів та римських імператорів, не пропустивши жодного, і скінчив на Карлі Великому.

Школярська премудрість, – це нагадало Анрі про посередність щирого слуги. І нащо йому оце все слухати? Він різко сказав:

– Годі прикидатись. Ви знаєте, котру я маю на увазі. Цим я ще не кажу, що одружуся з нею, – Анрі висловив це застереження, щоб не викликати надміру впертих заперечень. – Я наказую вам говорити відверто й сказати мені всю правду в вічі.

Що ж лишалося міністрові, як не заявити своєму владарю відверто, що його шлюб з герцогинею де Бофор спіткає загальний осуд? Чи треба це повторювати?

– Ви самі будете соромитись, коли вас уже не жбурлятимуть хвилі кохання. – Наказ говорити відверто виправдовував навіть такі слова. І далі: – Спадкоємність вашого трону будуть заперечувати, бо навіть обидва ваші сини сперечатимуться за нього. Перший з них породжений у подвійному перелюбстві, другий – тільки в звичайному. Не говорячи вже про тих, котрих ви породите згодом у шлюбі: вони вважатимуть себе єдино законними.

Роні, тепер Сюллі, врешті збився на поблажливий тон, а в тій поблажливості виказав і погорду.

– Перше ніж говорити більше, я б хотів, щоб ви на дозвіллі обміркували все це.

– Ви сказали цілком досить, – неласкаво відповів Анрі й відпустив міністра.

Він любив вислухувати так звану «правду в вічі». «Все, що можуть повідомити люди, дуже цікаве й різнобічне, воно відкриває мені суть людини і з якогось боку завжди буває слушним. Але єдиною істинною правдою воно не буває ніколи. Що я знаю?» І все ж від розмови з міністром у ньому лишилось якесь роздратування – не тому, що він, король, мусив почути, ніби йому колись доведеться соромитись. Проживши довгий вік, мусиш соромитись багатьох вчинків і становищ, яких годі уникнути. «Найдорожчий мій скарбе, моя найрідніша в світі, аби лише від оцих так званих «правд у вічі» прилипло до тебе не дуже багато! А то я мушу сердитись на тебе, я дратуюсь через тебе і вже й зовсім не знаю, чим воно все скінчиться».

Габрієль, що це знала, скільки сили поривалась назустріч розв'язці. В найкращі для неї часи вона спокійно чекала, що принесе їй доля, а коли й боролась, то не гарячково. Тепер їй не терпілось, і щовечора в спальні вона наполягала, домагалася свого права, про яке досі завжди мовчала: право піднести її вона полишала тільки своєму владареві. Чарівна Габрієль не намагалась досягти чогось – нехай це роблять для неї природа й талан. А тепер бідолашна Габрієль почала користуватися своєю красою як зброєю. Вона нагадувала королю про те блаженство, яке йому дарувала; та коли вона справді дарувала його, це виходило само собою – так, як проростає зерно.

Коли вона в такі вечори показувала на свій живіт і голосно вихвалялась вагітністю, через яку він повинен з нею одружитися, – щоразу в глибині душі обоє лякались. Він – через те, що вона так змінилась. Вона – тому, що посилалась на дитину, саме на ту дитину, що загрожувала їй нещастям, як несхибно провіщали зорі та лінії на руці. Коли їй дороге життя, їй тільки й лишається, зректися своєї мети; щоб це зрозуміти, їй не були потрібні й зорі. Та попри це розуміння, попри її бажання вона корилась якомусь злісному потягові до розв'язки – а самій аж дух забивало, бо це суперечило розумові й почуттю самозбереження.

Анрі пестив жінку, зломлену розпачем. Його власне роздратування втихало, її нездорову ненависть – коли вона й ненавиділа коханого в такі хвилини – відносив потік сліз, і вони давали одне одному щастя. Насолодою, жагою, ніжністю він переконував кохану й самого себе, що це й досі те саме кільце-перстень з утіх чуттєвих і душевних. Та інший перстень, ковзнувши з його пальця на її палець, уже завдав їй такого болю, що вона його впустила.

Вони знов їздили разом на лови. Анрі покидав її дуже рідко. Бо він відчував її страх, та й сам, звісно, побоювався за неї, хоч ті побоювання не були виразні, такі, проти яких можна вжити заходів. Якось уже смерком вони поверталися з ловів; при них було тільки двоє дворян – Фронтенак і Агріппа д'Обіньє. Вчотирьох вони під'їхали до міста по лівому берегу Сени, що там, трохи віддалік від старих мостів, називається набережною Малаке. Будівництво нового мосту[81]81
  Будівництво нового мосту… – Йдеться про один з найкрасивіших мостів через Сену – Пон-Неф, який будувався з 1578-го по 1606 р. Зберігся до наших днів.


[Закрыть], розпочате Анрі, було припинене через дуже важливі події в королівстві й поновлене тільки того року, отож переправлятися через Сену доводилось човном. Ось і човен з похмурим човнярем, що не дивиться на своїх пасажирів і не впізнає їх. А король, що любить видобувати правду з кожного, питає:

– Ну, як тобі подобається цей мир, що уклав наш король?

Човняр:

– Ет, що мені з того знаменитого миру! Податки які були, такі й зостались. Навіть за оцей нікчемний човен деруть податок, то як же з нього прожити?

Король:

– І король не наводить ніякого ладу в тих податках?

Човняр:

– Та король, може, й хотів би зробити лад; але ж він має утриманку, а тій щодень давай нові вбрання та всілякі витребеньки, і хто ж має за все те платити, як не ми? Та якби вона хоч вірна йому була! А то, кажуть, тільки й знає віятись.

Сміх короля урвався. Герцогиня де Бофор була в широкому плащі; каптур закривав їй усе обличчя. Човен причалив, дворяни плигнули на берег і подали руку дамі. Король зійшов з човна останній. Човняреві, що вже відштовхнувся, він гукнув:

– Я їй це перекажу!

Той, довготелесий і кістлявий, стояв, зігнувшись над своїм веслом, і навіть голови не повернув. А герцогиня сказала до короля голосно, так, що почули й дворяни, і сам човняр:

– Його слід повісити.

Цих слів по-справжньому злякався тільки один – Агріппа д'Обіньє. Анрі вже звик до цієї нової дратливості його коханої владарки. Нещодавно, коли вона, ризикуючи власним життям, знешкодила першого з двох його вбивць, вона сама просила помилувати вбивцю. І Анрі лагідно сказав:

– Не займайте цього бідолаху. Він через злидні так дратується. Нехай з нього більш не беруть податку за човен. Тоді, я певен, він довіку кричатиме: «Слава Анрі! Слава Габрієлі!»

Пройшли ще кілька кроків, і Габрієль, відкинувши з обличчя каптур, заговорила зі злістю й мукою в голосі:

– Його намовлено. Вам хочуть показати, що я всім ненависна. Величносте! Коли після замаху на вашу священну особу наших із вами коней вели за повіддя, тоді ваш народ не ненавидів мене. А згодом на подвір'ї й під моїми вікнами – ви ще пам'ятаєте, що там вигукували? Тоді не було ненависті.

– Пані, про ненависть і мови нема, – відказав Анрі. Обнявши її, він відчув, що під широким плащем вона вся тремтить. – Ви нічим не наживали собі ворогів. Ви були добра, а завдяки вам і я ставав кращий. Моєму Морнеєві я пробачив трактат про месу, бо ви мене умовили. І моєму Агріппі, коли він, бувало, дошкулить мені язиком, я щоразу повертав свою ласку – завдяки вашій доброті. Я люблю вас, тож заспокойтеся.

Віяв холодний вітер, і Анрі щільніш угорнув її плащем. Крізь тканину, що глушила її голос, вона жалібно шепотіла:

– За що мене так ненавидять? Я не хочу вмирати.

Тим часом вони вже підійшли до дому Габрієлі. Вона стрепенулась і вигукнула:

– Величносте! Сядьмо на коней. Ви побачите, що народ мене любить.

Тоді Агріппа зрозумів, що вже час йому урвати свою злякану мовчанку. Хто ж бо не знає, що діється! Кожен що-небудь чув про це або щось бачив хоч краєчком ока. Всі здогадуються, крім самого короля.

– Вислухайте мене, величносте! – попросив він. – Вельможна герцогине, пробачте мені те, що я скажу.

Анрі не впізнавав свого Агріппу. Цей зухвалий півник-забіяка розгубився й белькоче, мов спійманий провинник:

– Це правда, що ви сьогодні мали побачити в своїй столиці багато сільського люду. Перед вашим палацом Лувром мали зібратись великі юрми й волати до вас, щоб ви почули, чого хоче ваш народ. Щоб ви нарешті зважились і дали йому королеву одної з ним крові.

– Чому ж я не бачу цих людей? – спитав Анрі.– Звідки вони зійшлися? – додав з жадібною цікавістю в голосі.

Агріппа:

– Вони прибули з Луари.

Анрі:

– А, знаю. Подорож річкою. З берега один селянин пообіцяв мені: «Вашу королеву ми боронитимем, як і вас». Я не кликав їх. Тут їх нема. Що сталось?

Агріппа:

– Коли вони дійшли до арсеналу й хотіли ввійти до міста, пан де Роні з солдатами завернув їх. А їхнього ватажка заарештував.

Анрі:

– Того чоловіка, що обіцяв боронити нас? Я цього не хочу.

– Ні, їх привів сюди хтось інший, – прошепотів Агріппа, сторожко озирнувшись: чи ніхто не підслухує? Але й Фронтенак мав той самий вираз обличчя; обидва знали надто багато й мовчали надто довго. Вітер, присмерк, таємниця, і чотири постаті застигли на місці. Хто ступить перший крок, хто вимовить перше слово?

Габрієль:

– То був пан де Сабле. Я сама послала його. Йому не пощастило, бо він повів своїх людей повз арсенал. Величносте! Покарайте не його, а мене.

Анрі не відповів. Він наказав Фронтенакові провести герцогиню додому. А його самого Агріппа супроводив до першого дозору й там зупинився. Анрі пішов далі, проте обернувся й сказав:

– Дякую, старий друже.

Один із дозорних підняв ліхтар, і Агріппа прочитав на обличчі Анрі тяжкі муки сумління. Та це не налаштувало його ні на крихту лагідніше. До нього повернувся звичайний зухвалий тон.

– Запізно дякуєте. І чом я не заговорив вчасно! Спочатку було лиш декілька таких, кого слід було знешкодити, пославши у вигнання. А тепер це широченна змова, і учасники навіть не знають один одного. Але всі до неї причетні і всі будуть винні: і я, і ви теж.

На останньому, найзухвалішому слові присадкуватий чоловічок підскочив і став у позу чемного поклону: відставлена нога, капелюх у руці. Власне кажучи, не король відпустив його, а він короля.

Анрі замкнувся в собі. «Треба звести рахунки, провести рису і вписати підсумок, як робить хтось в арсеналі. У нього чисте сумління, яке йому забезпечують точні розрахунки, а інакшого йому й не треба. Він може будь-коли довести мені, що селяни прийшли до моєї столиці як бунтівники, а того, хто привів їх, посаджено до в'язниці справедливо, бо він молодий і зухвалий. А мені не можна бути таким, а то б я, далебі, знав, що робити!»

Він почав бігати по кімнаті, звалив додолу два великі глеки, і дзвін металу довго висів у повітрі. Нарешті король голосно застогнав, і з глибини кімнати з'явилась гордо випростана постать його першою камердинера д'Арманьяка.

– Величносте! – почав він, не чекаючи дозволу, таким самісіньким голосом, як той, що Анрі чув зовсім недавно. Агріппа, а тепер ще й цей: усі старі сподвижники раптом набрались відваги.

– Що там у тебе?

– Вам треба вже знати правду, наважився пан д'Арманьяк. – А потім ви вчините, як годиться великому королю.

– Про велич ми вже знаємо, – сказав Анрі.– Лишається правда. І вона відома тобі?

– Лікарям. Вашим лікарям, – повторив цей супутник цілого життя. Він трохи пом'якшив свою поважну міну й скривив уста. – А вони довірили її мені.

– Чому ж не мері? – спитав Анрі, знизавши плечима. – Адже вони так люблять урочистість! Коли я лежав хворий, вони всі збирались коло мого ліжка, і мій перший лікар ла Рів'єр звертався до мене з глибокодумними напученнями. Звичайно, той, хто дослідив мою природу, знає якусь правду про мене.

– Панові ла Рів'єрові не стало відваги сказати вам цю правду в обличчя, – д'Арманьяк притишив голос і опустив погляд.

Анрі зблід.

– Швидше кажи! Це стосується герцогині де Бофор?

– Її також. – Старий спробував іще раз напустити на себе поважний вигляд, одначе слова його прозвучали безсило. – Ви більше не зможете мати дітей.

Анрі чекав чого завгодно, тільки не цього.

– Але ж у мене знов буде дитина. Габрієль уже вагітна.

У відповідь він почув:

– Це у вас буде остання. Після вашої хвороби цьому настав кінець – так твердить пан ла Рів'єр.

Король не спромігся відповісти. У голові в нього лавиною ринули згадки, думки, висновки, д'Арманьяк здогадувався, які. Що більше їх накочувалось, то певніший був останній висновок, що проводив підсумкову рису. Вирішено, побачив Арманьяк. Ухвала тверда, вона вже не переміниться. Він одружиться з тією жінкою, від котрої має синів, бо не матиме їх більше.

Перший камердинер відступив убік; його владар про це не повідомить, бо це ухвала самої долі, вона не потребує ніяких аргументів ні «за», ні «проти». Якби в нього спитали поради, д'Арманьяк обережно натякнув би: чи не змовився пан ла Рів'єр з герцогинею де Бофор? А коли й не змовився, то, можливо, сам хоче догодити їй. А втім, він прислужується й королю – в міру свого розуміння. Погано прислужується, подумав д'Арманьяк. Він бреше: король напевне ще може мати дітей. І ця брехня запізніла. Тепер король уже наважився. Але з тої самої причини більш не вагатимуться й герцогинині вороги.

Старий, ураз постарілий ще на кілька років, насилу відняв і поставив на місце два важкі глеки. Король вірить лікарям. Астрологам він не вірить, зате тим певніше вірить лікарям. Допомогти вони вже неспроможні. Габрієль приречена