Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 60 страниц)

Єднання

Це день, від бога даний, – двадцять п'яте липня тисяча п'ятсот дев'яносто третього року, – і він може бути тільки ясно-синім і теплим-теплим. Паризький люд знав це наперед і вбрався в найлегше вбрання, яке лишень уціліло в дні скрути. Люди понабирали оберемки квітів, руки їм відтягують кошики з їжею. Всю цю неділю вони пробудуть у Сен-Дені, бо король зрікається єресі й навертається до нової віри, а це видовище варте уваги, але тривале – в кожному разі, через нього можна проґавити священну годину обіду. Ну, ради такої рідкісної події і це не гріх. Отож потім люди розташуються на луках. Кошики можна поставити там заздалегідь: у такий радісний день красти ніхто не стане.

А квітками всиплють вулицю – весь шлях, яким має пройти король. Кажуть, він буде в білому: чутка про це випереджає його. Його черевики з білого атласу забарвляться трояндовим соком. Жінки твердо вірять, що це – красень принц, отож їхня любов і прагне, щоб він ступав по трояндах. Тому вони так тиснуться й штовхаються понад шляхом, що декотрі навіть падають. І це вадить їм самим куди менше, ніж охоронцям. Ті спочатку умовляють люд, та в бемканні дзвонів, у власному нетерплячому збудженні їх ніхто не чує. Тоді вояки вдаються до сили – по-доброму, не брутально, – і загонові щастить вишикуватись обабіч вулиці. Саме вчасно, бо вже показалась процесія.

Що завважує король, вступаючи у вузький прохід між двома стовпищами люду? Він бачить, що з вікон звисають барвисті полотнища, бачить, що земля всіяна квітками, а діти все кидають і кидають троянди через голови охоронців. Усі люди начепили білі перев'язі знак прихильників короля, всі обличчя радісні: одні святобливо зосереджені, інші з нетерплячки облизують губи, але більшість горлають: «Хай живе король!» Той крик перекривають куди гучніші голоси дзвонів; він аж надто ріденький і тихий, як на таку грандіозну подію; а як придивитися ближче, то чи не виказують і обличчя ще якихось залишків страху? Король думає: «Шість років страху, злиднів і ницих пристрастей лежать позаду них. Якби я більш нічого не зробив, а тільки дав їм оце свято, і цього було б майже доволі. Та буде й краще, хоча сподівання стількох людей навряд чи можна задовольнити». Йому аж голову захотілося схилити під тиском цілковитого безсилля: хіба можливо зробити всіх людей щасливими чи хоч би нагодувати досита? Але треба тримати голову високо, щоб вони бачили славу й силу – його й свою.

Люд бачить його в оточенні принців і вельмож, високих урядовців, дворян і вчених правників – ці найчисленніші. З його роду в процесії небагато; хоч граф де Суассон наостанці таки прибув. Попереду й позаду – особиста охорона та швейцарці з барабанами, але вони не б'ють у них. Дванадцять фанфар підняті до губів, aлe мовчать – і через дзвони, і щоб не порушувати святості хвилини. Люд відчуває це, він у глибині душі все розуміє: і коли, сп'янілий від сваволі, вчиняє криваві бенкети, і коли споглядає велич та добро. Тож його, звичайно, тішить розкішне вбрання короля, його міцна струнка постать і вояцька бравість. Але високі дуги брів скорботні, очі розплющені надто широко, та й сивий весь, хоч йому всього сорок чи трохи більше. Важко сказати, скільки каяття й скільки власної скрухи прокинулось у душах усіх цих багаторічних ворогів короля, що трохи запізніло надумали славити його й такою покірною юрбою стоять тепер тут. І хоч усі горлали: «Хай живе! Слава!» – та де в кого мимоволі завмирав голос. А дехто пробував схилити коліна, але в щільному натовпі це не дуже виходило.

Одна кумася – певне, бувала й досвідчена, – сказала так голосно, що почули всі довкола, та й король, який саме проходив мимо:

– А красень який! Такого великого носа ще в жодного короля не було.

Кругом зареготали аж надміру гучно. Король охоче зупинився б; напружено підняті брови його трохи опустились. І ще раз йому схотілося зупинитись, коли він помітив, що кілька глядачів у витертих шкіряних колетах безмовно й невідривно дивляться на нього – чи, може, й не на нього, а на його капелюх: там виблискував білий аметист. «Востаннє я носив його під Іврі. Але оці старі, певне, були зі мною й давніше, вони бачили його ще під Кутра». Він шукав очима їхніх поглядів – і таки зустрів їх, а тоді повертав голову, поки їх не закрили від нього інші.

Коло соборної паперті, коли Анрі вже збирався ступати на першу сходинку, йому стало недобре. Дуже дивне почуття: земля ніби вислизала з-під ніг, і хоч каміння бруку, звичайно, нікуди не ділось, але його доводилось намацувати ногою, і натовп довкола ніби розплився, голоси та обличчя подаленіли. Це тривало лише протягом одного кроку, а тоді все стало як було, і Анрі зійшов па паперть. Тільки один спогад лишився з тої миті: якийсь здоровило мружить очі. З думкою про того здоровила, що за примруженими повіками ховав надто гострий погляд, Анрі ступив на другу сходинку, а далі вже душею й тілом віддався тому, що мав зробити.

Він увійшов до собору головним порталом. Ще два-три кроки – і він опинився перед архієпископом Буржським, що в оточенні прелатів сидів на обтягненому білим дамастом кріслі для урочистих нагод. Архієпископ спитав його, хто він, і його величність відповів:

– Я король.

Цей архієпископ, що вже не мав згаданого раніше свинячого рила, а втілював своїм виглядом саму гідність і устами виражав духовну владу, знову спитав:

– Чого ви жадаєте?

– Я жадаю, – відповів його величність, – щоб мене прийняла в своє лоно римська апостольська католицька церква.

– Ви щиро хочете цього? – спитав превелебний отець. І його величність відповів:

– Так, хочу й жадаю.

І, уклякнувши на подушці, яку підклав йому кардинал дю Перрон[44]44
  Дю Перрон Жак Даві (1556–1618) – кардинал. Добре володів пером, був видатним промовцем.


[Закрыть], король проказав визнання віри, не забувши також відмежуватись від будь-якої єресі та заприсягтися, що винищуватиме єретиків.

Усе це вислухано, і король іще вклав у простягнену архієпископову руку власноручно переписане визнання віри. Аж тоді архієпископ зволив підвестися з крісла. Дуже коротку мить, поки він підводився, здавалось, наче він вагається, не знаючи, що робити далі. Винен тут був напружений погляд його величності, широко розплющені очі – ті самі, що під Іврі сковували й затримували цілий загін ворожих списників, аж поки наспіла підмога. Але тут ніхто не чекає його людей – навпаки, тепер він сам наш. І тому архієпископ усе ж підвівся. Не скидаючи, з голови митри, він підніс королю свячену воду, дав йому поцілувати хрест і вділив відпущення гріхів та благословення.

Як його превелебність, так і Анрі добре знали дальший хід церемонії, але пробратись через церкву до кліроса було нелегко: всю церкву заповнював люд, цікаві повидирались аж під склепіння й вистромлялись із кожного отвору в барвистих вітражах. На кліросі Анрі мав тільки повторити свою присягу, і цього разу він уже дозволив собі виявити деяку нетерплячку й квапливість. Далі він зайшов за головний вівтар і там під спів «Те Deum» висповідався. Принаймні так гадали всі, хоч насправді архієпископ гучно відсапувався, Анрі заплющив очі, і сказано було дуже мало. «Моя люба владарко, – думав Анрі.– Я тільки внизу міг розглядатись по церкві; чи знаєш ти, що я помітив тебе за колоною? Ти прекрасніша за райських дів, ти зваблива, як ніч, ох, хоч би вже та щаслива ніч швидше наставала!» Бажати цього була в нього особлива причина: пропихаючись крізь тисняву, він почув з уст одного зі своїх певне слово. «Коли так кажуть мої, то що ж думає пан архієпископ? Адже той чоловік – судовий урядовець, він разом з іншими супроводив свого владаря в урочистій процесії до собору. А тепер, коли я вже здійснив свій смертельний стрибок, він нашіптує такі страхіття. Його сусід у гаморі й не розчув тих слів. Тільки я їх розчув, бо я маю вуха; то було жахливе, лихе пророцтво».

Далі Анрі прослухав службу божу; правив її архієпископ Буржський, і для короля був споруджений ораторій – помісток, щоб стати навколішки, обтягнений червоним оксамитом у золотих лілеях, під балдахіном із золотої парчі. Король причастився. Тепер постало важке завдання: вишикувати знов процесію, щоб у тому самому порядку повернутися до абатства, де чекав обід. А людей із почту короля тим часом повідтісняли кого куди, і минув чималий час, поки більшість їх спромоглася вибратись із тисняви. І навіть тоді Анрі не побачив серед своїх дворян отого Шіко, прозваного блазнем, – а саме його він тепер хотів мати коло себе, бо Шіко був щасливець. Агей, що це там діється? Під стрільчастим склепінням – крик і суперечка: кому першому злазити з кам'яного дракона, що виступає далеко вперед над одним з пілястрів, а на ньому, обхопивши його руками й ногами, примостився цілий клубок людей. Хтось відштовхується й летить униз. Агей, Шіко!

Той летить зі свистом, валить людей, але одному здоровилові, що впав на всі чотири, сідає прямо па спину, верхи. Неначе з переляку, цупить його за лляні патли, аж поки дзюбате обличчя того здоровила повертається догори – і Анрі впізнає його: оці самі очі мружились на нього перед папертю. Тепер його обличчя перекривила лють, а може, як не дивно, й біль, хоча Шіко тільки цупить його за волосся. І він, такий здоровило, навіть не пробує звестись на ноги разом зі своїм вершником. Навіть рачкувати покинув – йому, видно, боляче, хоча й не добереш, від чого; але, вже виходячи з порталу, Анрі почув, як він там репетує. Снуючи здогади, король ішов на чолі вельможної процесії крізь стовпище люду, якого вже не стримували своєю лавою охоронці. І сурмачі та барабанщики вже не зважали на дзвони, а гриміли скільки було сили.

На розі якоїсь кривої вулички сталася затримка. Цілі сотні, орудуючи ліктями, намагалися пропхатись до короля й глянути йому в обличчя зблизька; і кому ж припало таке щастя? Якійсь старій-престарій бабі: її ніхто не відпихав, і вона раптом сама-одна, не тямлячи, як воно й вийшло, опинилася перед королем. А той узяв її за обидві руки, і вона поцілувала його в уста зів'ялими губами, що ради такої нагоди ще раз ожили. Тоді король сказав цій дев'яносторічній жінці: «Дочко моя». Він сказав:

– Дочко моя, це був гарний поцілунок, я не забуду його.

А квіти, які йому кидано, він зібрав у букет, обв'язав стрічкою, яку хтось подав йому, і цей чудовий барвистий букет застромив за пазуху бабці. Весь люд аж умлівав, аж нетямився від зворушення.

Якусь хвилину Анрі повертав обличчя в усі боки, щоб люди його побачили й упевнились у його зичливості. Погляд його проник і в той кривий завулочок, і він єдиний помітив – хоча й не виказав того нічим, – що Шіко веде туди здоровила. Міцно тримає йому руки за сипною, а чолов'яга, хоч утричі дужчий, не виривається, а шкутильгає, зігнувши могутню спину. Прямокутні плечі худого й довготелесого Шіко стирчать над ним. Капелюха Шіко загубив, кумедний чубчик стовбурчиться над лисим лобом; він не спускає очей зі свого бранця, і гачкуватий ніс, вузькі вилиці та хвацько задерта борідка вирізняються дивно чітким профілем. Там, де кривий завулочок повертає, якийсь горбатий будиночок виставив уперед ковану залізну вивіску з засохлим вінком; очевидно, то шинок, і в цю годину там нема ні душі, бо все місто, та й заїжджі тепер ідуть із королем – ідуть добропорядним, єдино доречним шляхом на обід. «Певне, Шіко зі здоровилом зараз увійдуть туди й у порожньому шинку побалакають про свою справу. Бачу, так воно й буде».

Анрі хотілось їсти, як і всім, хто там був, бо радість від такого чудового свята, свята єднання з королем, подвоїла і їхній, і його апетит, – а крім того, йому з полегкості аж зітхнулось нишком, коли він глянув у той кривий завулочок. Тільки-но ввійшовши до трапезні в старому абатстві, він вигукнув:

– Заходьте всі!

Тоді вартові при дверях відхилили свої алебарди, і зразу трапезня заповнилась людом, як допіру церква. Товпище могло б і столи зі стравами поперекидати, але, на щастя, всі були в чудовому настрої, і весь цей люд, що тільки-но здобув собі короля, намагався ніде не нашкодити. Краще ноги одне одному повідтоптувати, ніж скинути зі столу хоч одну миску. Та й королівські придворні були напрочуд чемні з людом, і то не з якогось там наказу: вони самі пускали за стіл простого чоловіка й розмовляли з ним.

Більшість думала тільки про те, щоб побачити короля, бо це був таки незвичайний король, і вони вже бозна-скільки говорили й думали про нього, поки він з'явився їм на очі. Он він сидить на підвищенні сам, осібно від усіх. Апетит у нього – дай боже, це всі бачать, хто очі має. Та й нам не шкодує частування; минулись уже ті часи, коли ми через нього їли борошно з цвинтарів. По ньому не видно, щоб він довів нас до такого умисне. Так міркували розважливіші й сміливіші. Він зовсім не схожий на ті подобизни, що їх виставляли перед нами з паризьких амвонів: це не апокаліпсичний звір[45]45
  …це не апокаліпсичний звір… – фантастична жахлива постать страшного суду з «Послання Іоанна Богослова» – розділу Біблії, який ще називають Апокаліпсисом.


[Закрыть], навіть не звичайний вовк. Я, мирний громадянин, – бо, попри всі неподобства наших часів, у глибині душі я завжди був тільки мирним громадянином, – віднині свідчитиму, що він на вигляд такий, як і ми з вами. Тепер я вже не ховатимусь за кущами, щоб підгледіти його, і не колінкуватиму в глину, вирячивши очі так, що і не добачу, й не згадаю потім, який він був: високий чи низенький, сумний чи веселий. Тепер я розглядаю його, не бентежачись. Ось люди вже рушають на луки обідати, в залі стає просторіше, я міг би підійти й побажати: «Хліб-сіль вам, величносте!» Тільки не наважуся. І чого б то? Чи тому, що він так пишно вбраний? Чи через сиву бороду та підняті брови? Та ні, річ у тому, що він пустив до себе всіх, навіть калік та жебраків. Я в своєму домі побоявся б так зробити. Що ж то він за людина!

Додумавшись до цього, чоловік не вибігав, а ніби тихенько прокрадався на луки до решти. Бенкетували довго. Кілька разів Анрі, перше ніж піднести келиха до уст, піднімав його до очей – і тоді всі вітали короля, повертаючи до нього обличчя, зокрема й той парламентарій, до якого Анрі хотів придивитись, бо запам'ятав його слова. То був учений правник саме в його дусі: очі в зморшках, але з вогником. Він мав запалі скроні, густе сиве волосся; поважна борода прикривала іронічну усмішку. Цей суддя нещодавно голодував, але й до голоду ставився іронічно. І, сидячи у в'язниці, він живив небезпідставні сумніви щодо людських дій, випадкових, обумовлених тільки силою, слабкістю та злістю, а не вивірених міркою природи, і не підтверджених природженими правами кожного смертного. Свою нещасливу долю він порівнював з долею тих дітей, яких знущання робить каліками, а потім суспільство не може зрозуміти, що це ушкоджені частини його власного тіла, – таке далеке поки що це суспільство від права.

Анрі любив цього чоловіка; якби ні, його б не зачепили так оті ненароком спіймані слова, – хіба мало всякого доводиться чути, а надто маючи такий вигострений слух. Там, у соборі, зразу після зречення, він проходив повз цього чоловіка, і той щось шепнув своєму сусідові, який у гаморі й не розібрав жахливих, недобрих слів, і тільки Анрі вловив їх. Тепер він опустив келих, кивнув правникові, і той підійшов до королівського крісла.

– Друже й сподвижнику, – звернувся до нього Анрі.– Коли ви лежали на сирій соломі й запросто могли б повиснути біля вікна, якби королівська сторона не взяла гору, – признайтеся, друже й сподвижнику, що серце ваше билося тоді шпаркіше. Ви не були тоді скептиком, як би вам хотілось, а в запалі своєму раді були б четвертувати своїх ворогів, стинати їм голови, палити їх на вогнищах – якби, звісно, в ту хвилину здобули владу й ваші вороги попали вам у руки.

– Величносте! Ви сказали правду. Це чиста правда, що я, коли не рахувати небагатьох годин просвітлення, у в'язниці думав саме так. Та, вийшовши на волю, я охолов і вже нікого не хотів убивати.

Нахилившись до нього ближче, Анрі спитав:

– А якби ви набули такої влади, що могли б не тільки вбивати, а й дійти згоди з вашими недавніми ворогами самою лише ціною визнання їхньої віри?

– Я зробив би це, як і ви, величносте.

Анрі, побліднувши, промовив:

– Аж тепер я зрозумів, які недобрі й жахливі були ті слова, що їх ви сказали в соборі, біля колони, якомусь чоловікові в зеленому плащі.

– Величносте! Навіть якби ви не згадали зеленого плаща, я знав би, про які слова йдеться. Дай боже, щоб вони були хибні. Я дуже шкодую, що ви їх почули.

– Але чи справді воно так, як ви там сказали? Тоді все ваше право – марне. Які ж ви судді, коли кара має спіткати того, хто хоче не примножувати вину, а дійти згоди?

– Та хто ж говорить про кару, – відказав правник занадто голосно навіть для цього гамору. – Йдеться про мерзенний злочин, якого я боявся.

– І для якого я нібито вже готовий.

Правник мав зрозуміти, що розмову скінчено. Та він ще раз благально обернувся, щоб наостанці перепросити короля, і ті перепросини убрав у слова гуманіста Монтеня:

– Людина добрих звичаїв може мати хибні думки. А правда може вийти з уст нелюда, який сам не вірить у неї.

Анрі провів його поглядом. «Звичайно, все це у нас від нашого друга Монтеня. Це саме та мудрість, яку хворобливий, але стійкий дворянин, мій давній знайомий, черпає з нас усіх і повертає нам довершеною. І тим жахливіші ті слова, що я почув у натовпі,– тим жахливіші й лихіші».

Думки його враз перескочили на його блазня. Що ж сталося за цей час із Шіко та отим дикуном? Слід би довідатися, хто з ким упоравсь. Анрі вже збирався послати солдатів до горбатого шиночка в кривому завулочку, але не зробив цього з кількох причин, із яких не остання була гордість. Так чи так вийде на яв, що він боїться. Та несподівано він підвівся, а то гості його бенкетували б іще не одну годину.

Назад до церкви, бо треба ще спожити як духовний десерт проповідь превелебного архієпископа, і після останнього «амінь» зразу мала початись вечерня. Його величність ревно вислухав усе те. А потім, правда, сів на коня, але тільки для того, щоб скласти подячну молитву в іншій, далекій церкві. Коли він повернувся до Сен-Дені, була вже ніч, горіли святкові багаття; люди, що спорожнили того дня кошики з харчами, та ще й повну чашу захвату, танцювали круг великих смолоскипів – котрі жвавіші, ті й на одній нозі,– і коли глянути тверезо, то ясно видно, що причин для радості вже нема. Вранці вони вітали свого короля криком, бо він на догоду їм пройшов тернистим шляхом і, щоб вигоїти заподіяні рани, з'єднався з ними в одній вірі.

Тепер, увечері, вони зустріли його куди галасливіше, але він не бачив у цьому ніякого сенсу, та й утомив його цей день дужче й глибше, ніж би втомив бій з ранку до вечора. Він притримав коня й подумав: «А що ж там сталося в шинку? Про це вони нічого не знають. Танцюють круг вогню. Навіть святкове багаття може обпекти, тож кричіть, коли якийсь інший дурень штовхає вас туди. Може, мені зараз поїхати до шинку? Мабуть, нікого я там не застану, і там усе скінчилось, як скінчився цей день, а я тяжко стомився».

У старому абатстві не світилося – хто б там його дожидав. Певне ж, не його люба владарка, хоч вона, звісно, лежить і прислухається. Та вона не окликнула його, та й не бажала, щоб він зайшов. До сходу сонця побути самому. – на щось інше ми не маємо відваги, тільки чуттями сповіщаємо одне одного, чи йому зараз тяжко, а чи любо. Проте купелі він зажадав, і перший камердинер, пан д'Арманьяк, погнав усю челядь по воду. Кваплива біганина потемки розбудила декого, поміж них і протестантів, і ті надто поспішно вирішили: король змиває з себе гріх, бо вислухав таку чудову месу.

Та це було не так.

Історія одного замаху

Шіко, високий, худий, простоволосий, міцно тримав здоровилові руки, викручені назад, і той шкутильгав, зігнувши могутню спину. Вони пробиралися пустельною кривою вуличкою – ніде ні душі, навіть немічні діди не визирають у вікна, – і хто ж кого, власне, вів? Шіко неначе підтримував щирого приятеля, щоб той не впав від якоїсь незрозумілої кволості, а насправді, скрутивши, вів кудись під нагляд. Та дорогу знав лише один, і то був не королівський блазень, а здоровило. Він знав цю вуличку, це він, стогнучи, ніби ненароком спіткнувсь на розі й звернув сюди, та й про шинок уже думав, коли його супутник ще й не здогадувався, куди попав. Досі в нього тільки й було на думці вибратись із тисняви, щоб не порушувати урочистої процесії з королем на чолі. Там, на вулиці, всі тільки й думали про те, щоб не проґавити священної години обіду. А тут, у завулку, не пахло гарячим смальцем, і з кожним кроком густа тінь дужче тхнула цвіллю. День був спекотний, і навіть прохолода в цьому кривому завулочку не освіжала; завулочок тільки користувався нагодою випарувати з себе нагромаджені в ньому паскудства: з першого будинку брудну жадобу, з другого – злиденну розпусту, а останній пітнів якоюсь моторошною вогкістю й смердів невикритим убивством.

Здоровило не міг іти далі – чи вдавав, що не може. Та й правда, під ноги йому вже натекла ціла калюжа крові,– Шіко добре знав, звідки й чому. Він усе чекав, що нагодиться дозор, тоді він передав би солдатам пораненого вбивцю короля. Бо саме така й не інакша була його здобич. Але дозорів не було. Натомість здоровило почав обважніло осідати, вислизнув у нього з рук і привалився до горбатої стіни невеличкого будиночка. Шіко мусив підпирати його, а то обидва зсунулись би додолу. І тепер би зверху опинився здоровило. А Шіко навіть не міг окликнути його на ім'я, воно ж на лобі в нього не написане, видно було тільки, що це відставний вояк. Так званий блазень свиснув, кличучи на поміч. І враз – так, наче він дожидав за дверима, – шинкар вистромив обличчя, дуже схоже на протилежну частину тіла.

– Вас двоє? – вихопилося в нього зопалу, і ці слова збудили у блазневій голові гарячкові підозри.

Насамперед шинкареві теж довелось підхопити велетня, і їм пощастило якось завести його до світлиці. Тільки-но впавши на лаву, він знепритомнів. Шинкар був низенький і товстий, він довго не міг відсапатись після зусилля, зате Шіко заговорив зразу:

– Так, нас двоє, бо він упізнав мене як давнього товариша по війську Ліги. Ми обидва служили в піхоті герцога де Майєнна, що, на жаль, не спромігся впорати беарнця ні живого, ні мертвого. Отож ми сьогодні зробили це після меси.

– Якби ви це зробили, мали б тепер бути невидимими, – зауважив шинкар і озирнувся на непритомного, а другим оком скоса поглянув на Шіко, але і те, й те його не задовольнило. – Він же був певен цього, як спасіння душі: що досить йому завдати удару, і він умить стане невидимим. А я його бачу, та й тебе теж, і це мені ще дужче не до вподоби. Я не розумію, чого ви робили це вдвох. Як це він тобі довірився? Це на нього не схоже. Я ла Бара[46]46
  …що його звуть П'ер Бар'єр, а на прізвисько ла Бар. – Релігійний фанатик П'ер Бар'єр намагався вбити Генріха IV, був схоплений і страчений у 1593 р.


[Закрыть] знаю.

– Я теж, – запевнив Шіко густим, щирим голосом, яким він звичайно казав людям свої блазенства, що в них вони тільки згодом розпізнавали правду. – Свого друзяку ла Бара я знаю й люблю куди давніше, ніж ти. Глянь: отой шкіряний колет, що на ньому, то мій колет – іще з тих часів, коли я був такий завгрубшки, як він. А тоді в мене завівся солітер, він висмоктує з мене всі соки, і я так схуд, що мусив віддати колета старому ла Барові; хоч які ми щирі друзі, а солітера я йому віддати не міг.

Ці подробиці, похитнули шинкареві сумніви, навіть почали переконувати його.

– Але чому ж ви не стали невидимі? – спитав він уже не так підозріливо, як цікаво.

– Це тому, – пояснив Шіко, – що нам пощастило зі своїм ділом лиш наполовину.

– То король не вбитий? Слава Ісусу Христу, – пробелькотів товстунець і з полегкості аж на лаву плюхнувся.

– Оце то гарно! Боягуз нещасний! – насварив його Шіко. з висоти свого зросту. – Спершу домовляєшся про зухвале вбивство, а потім сидиш весь час, замкнувшись та позавішувавши вікна, і перебираєш чотки.

Чотки й справді лежали на столі.

– Це ти молився, щоб у нас нічого не вийшло і щоб нас схопили, еге? – спитав він. – За це ти молився, так?

Товстун пробелькотів:

– Я молився трохи за те, щоб вам усе вдалось, а трохи за те, щоб не вдалось. От воно й удалось тільки наполовину. І я бачу вас теж тільки наполовину, – зітхнув він. І це було не тільки зі страху: жирні щоки його задоподібного обличчя не давали йому як слід розплющити очі.

– Поки що ми справді наполовину тут, – підтвердив Шіко так само спокійно, але вже з погрозливою ноткою. – Та коли король помре від тих семи ран, що ми з ла Баром завдали йому, ми зникнемо, й нас ніхто більш не побачить. А от хто зостанеться тут, так це ти, і ти цього заслужив своїми молитвами – адже вони й накликали на нас таку халепу. Тебе заберуть, допитають, посадять на розжарене залізо; тільки можуть посадити не задом, а пикою, бо в тебе їх дуже легко переплутати.

Шинкар, те почувши, впав ницьма й заридав. Від його виття непритомний прочнувся й підвів голову. Шіко, на своє нещастя, не помітив цього і далі розповідав товстунові, що буває з людиною, коли її четвертують: як тріщать суглоби, а тоді відриваються руки-ноги, і ти бачиш, як їх тягнуть за собою коні. А на дорозі вже чекають волохаті чортенята, стрибають і хапають шматки свіжого стратенцевого м'яса, щоб засолити їх. Усе це Шіко змальовував шинкареві, і той гірко ридав, а здоровило на лаві слухав, хоча більше не підводив голови.

Коли шинкар нарешті стих від цілковитого розпачу, Шіко поважно спитав його, чи не хоче він усе ж таки вийнятії голову з зашморгу. Тільки за це він ще має охоту молитись, відказав шинкар, я потім він уже не візьме на душу жодного смертного гріха, хоча тепер чимало їх, на жаль, гнітить його. І чи він, допитувався далі Шіко, любить сам себе дужче, ніж отого, що на лаві. Та вже ж, відповів шинкар. Ну, тоді все буде гаразд, запевнив Шіко, і обидва вони, хоч так само причетні до вбивства короля, як їхній спільник, іще можуть урятувати свої голови коштом їхнього славного приятеля ла Бара та його земного буття, яке, між іншим, і так уже тривало аж задовго.

– Біжи, кумцю, приведи варту, ми видамо його, а самі виправдаємося.

Шинкар несміливо заперечив, що в їхньому становищі це було б нелегко, а то б він не вагався, чи вчинити ще одне добре діло, тим більше що за ла Баром так чи так давно зашморг плаче.

– Та ми, на жаль, того самого поля ягоди і короля збирались убити всі разом. Вони не повірять нашій брехні, а заберуть і нас.

– Ну, моїй брехні повірять слово в слово, – запевнив Шіко. – Я розповім суддям, що був у соборі, коли король зрікався, і мені впав у око один чоловік, якого я доти не бачив! У нього на пиці було написано, що він збирається вбити короля, але й то ще не все: він весь час оберігався, щоб його не штовхали в правий бік, і з того я здогадався, що він сховав ножа за поясом під штаньми. Пропхавшись до нього ближче, я й справді розгледів той ніж – він випинався крізь холошу, з лікоть завдовжки, шпичастий і гострий на обидва боки, тому сам він за кожним доторком кривив пику. Я подумав: «Ось ти ще й не так її скривиш», – заліз на пілястр і почепився там на кам'яного дракона, де вже ліпилося кілька душ. Мій приятель стояв недалечко і, коли король проходив повз нього, вже сягнув за пазуху по ніж. А я стрибнув йому на в'язи. Він повалився й зарепетував, бо йому розпороло бік. Отак я оборонив нашого короля, хай його бог боронить. Отак я знешкодив убивцю й привів його сюди, бо не зустрів жодного дозору. Ну, кумцю, чи повірять у це судді?

– Та ти такий брехун, що хоч кого заморочиш, – підтвердив шинкар. Шіко ще раз запропонував йому збігати по солдатів, але він почухав потилицю й признався, що йому це не до смаку. Чи не краще їм самим, без допомоги сторонніх, уладнати це діло: – Повір, вигідніше буде зарізати його й засолити. Отам у темній комірчині стоїть здоровецька бочка, в ній він якраз і поміститься: з такого чолов'яги вийде багато солонини.

– А я так не думаю, – діловито заперечив Шіко. – Мені більше подобається четвертування. Це спосіб узвичаєний, законний, а от засолювання, скільки мені відомо, церква не схвалює.– За тривалою звичкою він і тут не втримався, щоб не поглузувати з церкви. – Та й нам самим воно могло б завдати ще більше клопоту, ніж нашому приятелеві,– бо він же, як не як, своєю дурістю заслужив таке, – докінчив він.

Вони дуже докладно обговорювали це питання, і кожен лишався при своїй думці, тільки, на відміну від блазня, що говорив рішуче й спокійно, шинкар дуже гарячився, що такий запас солонини має пропасти. І все ж йому нічого не лишалось, як зітхнути й поступитись.

– Ти сильніший. Ти разом з ним убивав короля, та й брехати мастак. Дожидай мене з солдатами.

Шинкар вийшов, і тоді непритомний ворухнув головою, звісив з лави голову зі лляними патлами й скоса подивився на Шіко.

– Приятелю, – кволим голосом промовив він.

– Я тут, приятелю, – відповів Шіко, хоча й налякався. А ла Бap сказав:

– Ти послав шинкаря по солдатів, то поможи мені тепер, та втечемо звідси. Ми ж із тобою вдвох убивали короля.

– Що? – скам'янівши з подиву, вигукнув Шіко. – Ми вбивали короля?

Лa Бар на те:

– Я, мабуть, заснув і мені щось приснилося. Приятелю мій любий, вийми з мене піж. Я так сплив кров'ю, що вже не тямлю, як воно було, коли ми вбивали короля.

Проте пам'ять нітрохи не підводила його; навпаки, Шіко збагнув, який хитрий і підступний цей здоровило. Якби тільки була хоч найменша надія викрутитись цим від ката, він уплутав би в свої злочинні діла й королівського блазня.

– Бачу, треба було віддати тебе на засіл, – гримнув на нього Шіко. Він почав ходити по світлиці, а здоровило водив за ним очима. Такий тяжкий злочин небезпечний і для того, хто про нього дізнався. Або вже треба вивідати більше, з'ясувати все до кінця й стати добрим, гідним віри свідком, що під загальне схвалення приведе злочинця на колесо й на шибеницю. «За кого мене має мій король? – думав Шіко. – За свого вірного блазня? Чи за найманого вбивцю? Можливе і те, й те, а в такі часи, як наші, кожен легко може накликати на себе підозру. Треба вбезпечитись від цього – самому зіграти роль судді, щоб не засудили мене».

З'ясувавши та обміркувавши це, блазень Шіко вийняв з рани солдата ла Бара гострий на обидва боки ніж, яким той хотів убити короля, проте ніж розпанахав бік йому самому, і, коли його вийнято, на підлогу так і хлюпнула кров. Здоровило, від природи вразливий і не звиклий плавати в соках свого тіла, трохи не зомлів знову, та Шіко не дав. Він ляскав його по щоках, поки не очутив, а тоді перев'язав рану його ж таки сорочкою, намоченою в розведеному оцті, посадив його, дав йому вина, а потім зажадав рішуче, щоб ла Бар розповів йому свою історію.

– Вона довга.

– А ти скороти!

– Скоро прийде шинкар із солдатами.

– Він ще гри години надумуватиметься.

– Про що?

– Про те, що йому скажуть: насправді з королем, нічого не сталося.