Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 60 страниц)

Декотрі замислились; їм перехотілося сміятись. Кому так щастить, того треба стерегтися. І подвійна гра його коштом може скінчитися зле; отже, тим учасникам бенкету, котрі ще мали зносини з іспанцями в Парижі, час було їх урвати. Іспанці не зостануться в Парижі, коли їхній володар доп'яв таку хворобу. Щастя подає знак; не знехтуй його! Хтось голосно сказав, що ганебна хвороба точить не тільки повелителя світу, а й усю його всесвітню державу, що вона гниє і від її тіла відпадає частина за частиною. Ці слова рознеслися по всіх столах, і їх обговорювали вельми жваво. Тим часом від вина та наїдків обличчя почервоніли, а голоси стали гучніші. Цей бенкет вельмож через новину з Іспанії почав перетворюватись у невтримну пиятику, і королю захотілось урвати його. Ті, котрі кмітливіші, помітили це. До них належав і кардинал дю Перрон – це він підкладав подушку під коліна королю, коли той зрікався своєї хибної віри.

Дю Перрон подав королю чашу для обмивання рук, уклонився й попросив дозволу проспівати пісню (дивна річ для князя церкви), і всі зразу притихли. Кардинал співав королю на вухо, пісня була коротенька і, видно, дуже зворушлива, бо в короля вогко заблищали очі. За ближчими кінцями обох столів розчули й ті нечисленні слова: «Уста твої коралі, а зуби кість слонова. А підборіддя повне – яке ж воно звабливе!» По королевих сльозах спочатку ближчі, потім дальші збагнули, про кого пісня. Усі один по одному попідводились, обернулись до короля і, стоячи, безмовно віддали шану його щастю, як щойно плескали в долоні його успіхові.

Втілення того щастя звалося Габрієллю, про це здогадались майже всі – навіть найтупішим ситий обід прояснив у головах. Декотрі в думці порівнювали той скарб, що припав йому, із гнітючими новинами з Іспанії. Поодинокі міркували глибше: вони бачили, як змінився цей колись легковажний чоловік, і в його вірності та сталості відчували тверде бажання осісти й володіти. Але володіти в цьому світі чимсь малим він не захоче. Його войовничість межує з величчю. Войовничості ж тільки й бракує володіння, щоб називатись величчю. Така принаймні думка розважливих; а найрозважливіший з усіх, пан де Роні, цілком безумовно пов'язував ідею величі з ідеєю володіння. Тому, всупереч своїй натурі й бажанню, він у цю хвилину вирішив укласти мир з пані де Ліанкур.

Тільки-но спожили одну багату трапезу, як уже чекала друга, надвечір, цього разу вже з дамами. Декотрі з гостей лягли поспати, інші збавляли час у розмовах. Сам Анрі грав у м'яча – важкими довгастими шкіряними м'ячами, що їх нелегко кидати з повним шлунком, а як улучить котрий, то лишить принаймні синця. А удар у повний живіт буває просто нищівний, і тому один із гравців незабаром простягся на траві, а інші ще раніш визнали себе переможеними. Але Анрі будь-що-будь хотів грати далі і за браком дворян покликав у партнери городян, глядачів тієї гри. Хто з них найкраще грає в м'яча, спитав він і, на їхній подив, зразу несхибно вибрав тих гравців сам, бо оцінював поглядом будову тіла. Обранцями стали один різник, один бондар, два пекарі й один фігляр, що ненароком затесався між шановних людей; але у грі він зразу здобув пошану й вагу. Звичайно ніхто не має охоти водитися з линвоходцем, фігляром і видимим пройдисвітом. Тільки гра рівняє всіх, і на якийсь час завдяки фаховій виучці й з фігляра може стати щось порядне.

Король своїми далекими кидками спочатку вибив із гри одного з пекарів. Решта витримували з годину, поки врешті різник, бондар і другий пекар здалися; всі троє повернулись і пошкутильгали геть.

– Ану, давай! – гукнув король до фігляра, і обидва почали кидати один одному м'ячі з якоюсь дивовижною легкістю, ніби за допомогою чарів. Перебігали з місця на місце, наче ртуть, і тільки простягали руки, а м'ячі ніби самі влипали в долоню – не один, а три, чотири, п'ять – і здавались легкими, ніби мильні бульки. На те видовище надивитись не можна було. Зібрався густий натовп, і світські, й духовні вельможі забули про травлення, і всі дивились на чудовну гру короля з фігляром.

А ті двоє справді вдавали з себе якихось безтілесних духів, проте надовго їх не вистачило. Одна річ мистецтво, а інша – дійсність. У обох уже змокріли чуби, піт стікав по лобі, заливав очі й заважав ловити м'ячі. Тоді обидва водночас поскидали колеги, – в лютневий день, надвечір, – і люди побачили обох, і короля, і його партнера, в самих сорочках. Побачили й ще дещо. На линвоходцеві й жонглерові була добра сорочка, а в короля – луснула вздовж усієї спини. Вона була стара, виношена й не витримала різких рухів.

Анрі зразу не збагнув, чому всі довкола перешіптуються. Він чув ремство, розрізняв зітхання, але нарешті хтось наважився сказати голосно:

– Величносте! У вас на сорочці дірка.

Коли все з'ясувалося, прикра ніяковість змінилася веселощами. Перший засміявся сам король, хоча намагався вдавати великий гнів.

– Арманьяк! – гукнув він, а коли перший камердинер з'явився, Анрі спитав: – Хіба в мене нема шести сорочок?

– Ох, – зітхнув д'Арманьяк. – Уже зосталось тільки три.

– Оце дожився… Скоро голий ходитиму. Отаке буває з королем, коли він не стягує податків з міст і викупляє їх у губернаторів Ліги, що просто-таки душили їх своїм здирством. А селянам я дарую їхні садиби, спершу відвойовуючи їх по одній. Звісно, що на коронаційний убір мені ще вистачає, а на сорочки – вже ні.

Сказав, повернувся і пішов – саме вчасно, щоб його мова зосталась у вухах у всіх. Він говорив сміливо й гордо. Дірка на сорочці обернулася жертвою, принесеною королівству, і примножила славу короля. Оце справжній король! Усі ще раз побачили в уяві, як він іде через собор у своєму фантастичному одінні, що здається на ньому природним, – порівняли, і цей, у подертій сорочці, видався їм навіть величнішим.

Анрі надів найкраще своє вбрання, бо на великому бенкеті, що почнеться незабаром, мали бути й дами – на чолі їх, у ролі господині дому, його люба владарка Габрієль. Велика зала архієпископського палацу в Шартрі від незліченних свічок сяяла тепло-золотими барвами. Жмути свічок в іскристих канделябрах, перед настінними дзеркалами та на столах обливали численних гостей у блискучих уборах сяйвом, яке кожного прикрашало й вирізняло. Завдяки цьому всі жінки на цьому бенкеті здавалися красунями, а чоловіки, що вже прожили чимало, видимо помолодшали – і щоки свіжі, і чоло гладеньке. Світло рясних свічок усім надавало вельможного виразу й марнотратної пишноти; вони самі ледве впізнавали одне одного, так чудово була освітлена ця зала. Весь блиск і сяйво були спрямовані на стіл, а за спинами в гостей чіткі обриси зразу танули, і там аж до стелі витала невиразно-осяйна імла, наче туман у тьмяному місячному світлі.

Король і пані де Ліанкур сиділи одне навпроти одного, як господар і господиня дому. По обидва боки Габрієлі розмістилися вряд дворяни. Ліворуч від Анрі сиділа пані Катрін де Бурбон – його люба сестриця; далі – принцеси й герцогині де Конті, де Немур, де Роган і де Рец. Праворуч від нього першою була принцеса де Конде, родичка його дому, а за нею – пані де Нівернуа й де Невер. Ці імена він сам перебирав у думці, бо то були великі імена його королівства, і носійки їхні сиділи тут, немов так і повинно бути; але він знав, скільки це коштувало. Чоловік тієї чи тієї ще й досі був на боці ворога, принаймні про людське око, і правив – теж тільки для годиться – Парижем, а дружина вже бенкетувала у короля. Такого бенкету не могло бути без попередніх інтриг, куди довших, ніж найдовший обід. Цей бенкетний стіл стоїть у кінці довгої низки мозольних трудів, таємних ходів, кривавих боїв. Якби ж то знати, що справді – в кінці!

Про це думав Анрі, перебираючи в думці своїх сусідок, що з них кожна й гадки не мала, як дорого вона обійшлася. А воднораз він жваво розважав їх, немовби вони сиділи тут просто так собі, як і годилось Кілька разів він перезирався з пані де Ліанкур, і погляди обох промовляли: «Ось чого ми досягли!» Або: «А могло бути й не так». Або ще: «Дякую тобі. Кохаю тебе».

Для Анрі Габрієль ще ніколи не була такою прекрасною, як тепер, бо він дивився на неї і гордо, й розчулено. Вбрання на ній було аж виклично розкішне; дами не могли відірвати від нього очей. Як м'яко лежить цей оксамит, а ко?льорові й назви не добереш – старе золото, осіннє листя, неяскраве сонячне свтло… І пишні, за іспанською модою, рукава. Хто коли бачив таку сукню, довершену, як цей день і цей вечір! А шию королевої подруги обнімає дрібно збрижений комір, і золотаві коси осяває алмазна діадема, подібна до сонця, і вони й самі аж міняться аж б'ють в очі блиском. Звичайно, дами виражають свій захват не зовсім щиро, хоч як вабить їх ця картина, і десь у душі вони недалекі від бажання, щоб це сонце зайшло.

Але сама Габрієль зворушувала їх. Саме сьогодні вагітність накладала такий відбиток на її обличчя, що не тільки її владар аж терпнув від ніжності й страху. Воно було таке бліде, таке тонке, від оспіваного повного підборіддя лишився тільки натяк, а шкіра просвічується прозорістю перлини. Тільки очі ще побільшали, і їхній гарячковий блиск будив жаль, примушував забувати те, що її біле тіло світиться перлово, а на ньому іскриться карбоване золото, рубіни і справжні перли. Кавалери позад неї притихли, та ще співчутливіше билися серця дам, які, нахиляючись до неї через стіл, підбадьорювали вагітну ласкавими словами. Пані Катрін, сестра короля, пильнувала, коли господиня за столом має віддати якийсь наказ, і замість неї кивала слугам подати таріль чи карафку. Один із дальших її сусідів (то був пан де Роні) схопився зі стільця й, випередивши служника, підняв ложку, що випала в Габрієлі з нетвердої руки.

Побачивши, що учта на честь коронування владаря перетворилась в ушанування його любої владарки, Анрі оголосив, не довго думаючи, на весь стіл, що він збирається домогтись від папи розірвання його шлюбу й одружитися з пані де Ліанкур. А її, звісно, духовний суд розлучить із чоловіком: адже той визнав, що його хвицнув кінь. Почувся сміх, Анрі сприйняв його як загальне схвалення і пішов ще й далі: сказав, що його кохана владарка незабаром дістане титул маркізи. І це ще не все: він підняв келих на честь маркізи й так довго та поважно, дивився на неї, широко розплющивши очі та звівши брови, що всі зрозуміли: її шлях веде ще вище. Піднесення чарівної Габрієлі скінчиться лиш тоді, коли вона поруч із ним прикрасить собою французький трон. Вона буде нашою королевою.

Проте загальне схваленим тільки ввижалось йому, та й то лиш поки він був щасливий і розчулений. Бо хто ж не знає, як вони уявляють собі королеву Франції: насамперед вона повинна бути не тутешньою, щоб ніхто не знав її й не почував себе витісненим нею – і щодо цього були вразливі не тільки жінки. Саме з цієї хвилини пан де Роні починає виявляти той затятий опір, на який Габрієль натраплятиме і в усіх інших, поки вона живе на світі і владарює над королем. Та поки що, за цим столом, ворожнеча ще не діймає Габрієлі. Хіба вона житиме вічно? Може, й пологів не переживе, вигляд її не віщує доброго й викликає жаль до неї. А насамперед – усі знають короля та його шлюбні обіцянки. Якби він – так, як досі,– хоч не висловлював їх прилюдно, тоді б їх можна було боятись. А сказав – то вже зламав. Одне слово, так чи так, а заздрити красуні д'Естре нема чого.

Тому Габрієль і дістала багато доказів співчуття й шаноби, коли, за прикладом короля, все товариство нарешті підвелося з-за столу. Анрі підвів до неї принцес де Бурбон і де Конде, і вони обняли й поцілували її. Серед усіх інших жінок теж не знайшлося жодної, котра, ставши нарешті перед її лицем, не запевнила б її, що вона така чарівна, як іще ніколи. І кожна говорила щиро, вони не відчували до неї ні ворожнечі, ні заздрості, а навпаки, якусь жіночу спорідненість – завдяки її станові, а то й просто людську спорідненість, бо цю учту на її честь, можливо, навідала невидима гостя, що пройняла всіх дрожем. Хто не похвалив би пишної вроди, що пишається своєю нетлінністю, як мистецький твір! Але перед красою, яка вже, можливо, у спілці зі смертю, люди схиляються.

Наостанці відчинили двері, за якими зразу починалися сходи. Кілька дворян узяли з рук у служників свічники з численними свічками і вишикувались по двоє на кожній сходинці – з обох боків. Попереду вшановуваної пари йшли принцеси королівського роду, а позаду, на деякій відстані,– всі інші дами та кавалери. Посередині Анрі вів Габрієль за високо підняту руку. Їм світили, вони піднімалися сходами. «Урочистий акт!» – так почував Анрі, молодий і щасливий. Урочистість була порушена – а може, ще й підсилена – тим, що вагітна відчула млість, і коханому довелось підхопити й підтримувати її. Весь супровід відстав, останні вогні лишилися внизу, а вони нагорі поринули в непевну сутінь, наче в туман, осяяний тьмяним місяцем, і зникли – немов розтанули.

Дама в масці

Париж уже достиг для того, щоби впустити короля, й навіть перестиг. Навіть сам герцог де Феріа[49]49
  Феріа Лоренцо Суарес де Фігероа (1559–1607) – герцог, посол Філіпа II у Франції, активно підгримував Лігу.


[Закрыть], що й досі правив містом як намісник його католицької величності,– навіть він не міг уже вірити, що там, як і перше, існує іспанська партія. Брати до уваги доводилось лише затятість небагатьох непоправних та страх значно більшого числа тих, котрі не вірили, що їм можуть пробачити давнє. Проводирі Ліги на чолі з самим Майєнном про всяк випадок заховали своє рухоме майно й поховалися самі. Жоден з тих шістнадцятьох, що правили округами столиці, не пропустив нагоди потай запевнити короля у своїй відданості; отой кравець – у дні, коли вороги короля повісили його верховного суддю, – тільки випередив решту. Досить уже крові! Проповідники, що закликали до звірства, вже не мали успіху серед люду – їм самим слід було стерегтись. Бо люд тим часом перейнявся поблажливим і поміркованим настроєм – часом ладен був навіть до насильства вдаватись, обстоюючи добро. Через це бували заворушення; їх придушували, але більше для годиться. Котрий це можновладець, що має хоч сяку-таку владу, зречеться її і втече, поки ще має зброю – хай навіть саму зброю, а не руки, здатні нею володіти. Іспанський командувач мав понад чотири тисячі чужоземних вояків, і вони могли обороняти принаймні вали та брами.

Королю ще не так просто ввійти до міста. Тим чотирьом тисячам дати раду легко, та нелегко дати раду доброті люду, що чекає доброго короля. Король дозволив парижанам добувати припаси за мурами, аби не голодувати; то як же він може тепер стріляти з гармат по їхніх будинках і вдиратися до своєї столиці серед різанини? Йому цього не дозволено. Він мусить діяти у відповідності зі своєю доброю славою в народі і здобувати владу так, як личить королю – улюбленцеві народу. Анрі кілька тижнів витратив, умисне зміцнюючи свою репутацію приступної для всіх людини. Nihil est tam populare quam bonitas[50]50
  Нема нічого властивішого народові, ніж добрість (латин.).


[Закрыть]. Якось він знову заблудив на ловах, а такі випадки завжди можна використати; вночі, о другій годині, сам-один прибився до якоїсь господині, і то було зовсім не розбійницьке кубло. Дім належав одному службовцеві його-таки податкової управи, і король знав про те; він взагалі добре знав своє королівство. Але дівчина, що впустила його, не впізнала короля; Анрі просто сказав їй, хто він такий, з'їв скибку хліба з маслом і простягся долі перед каміном, а не в ліжку. А вранці притьмом захотів до утрені; священика довелось привозити за три милі. Де ви бачили, щоб король був такий простий, а недавній єретик – такий ревний у вірі!

Декотрі нізащо не хотіли повірити в це, як, наприклад, один торговець свиньми, що з ним король сидів у сільській корчмі за одним столом, – він-бо знов заблудився. Люди, що були в корчмі, не впізнали його, а може, прикинулись дурниками: коли король удається до хитрощів, селянин його завше перехитрує. Одне слово, той торговець свиньми зважився наговорити йому всяких зухвалих слів, бо нібито не впізнав його. Анрі більш нічого не зоставалось, як зійти зі сцени з великою помпою. Він визирнув у вікно, і зразу до корчми під'їхало кілька панів на конях – вони, певно, розшукували заблукалого короля. А селяни загомоніли: оце-то так! То це ми самому королю правду в вічі сказали? І він ту правду стерпів? Торговця свиньми поплескав по плечу, відповів йому по-доброму й нічим не покарав. Потім ті селяни почали говорити між собою про Париж: мовляв, ті городяни зовсім не знають короля, а то б вони впустили його в місто. Бо такий спритний чоловік однаково свого допне.

А найкращу науку щодо цього дістала від Анрі одна дама в масці. Вона навмисне приїхала з Парижа до Сен-Дені, де він знову жив, і довірчо повідомила його про все, що діється в Парижі на його користь. Говорила вона так тихо, що в сусідній кімнаті крізь відчинені двері не почули жодного слівця. Крім королівських придворних, там були ще й гості з Парижа, що приїхали того дня ніби випадково. Ніхто в сусідній кімнаті не піддався ілюзіям щодо тієї дами. Всі питали: і оце справді звичайна добромисна городянка? Коли так, то що вона може знати? А по-друге – як це король, що так боїться ножа, зважився на самоті розмовляти з особою, яка навіть не відкрила свого обличчя? Вкрай неймовірно, треба сказати. Та ось пролунав голос короля, і говорив він зовсім не криючись: хай чують усі, хоч би й у самому Парижі. Він доручив дамі в масці, щоб вона переказала його щирим друзям там, у Парижі: він стоїть тут із сильним військом і стоятиме, поки не ввійде до міста, але без ніякого насильства. Хай тільки не вірять жодному слову герцога Майєнна. Миру хоче тільки їхній законний король, нехай навіть мир зі своєю столицею обійдеться йому недешево. Він нагадав дамі в масці про всі інші міста, які відкрили йому брами й тільки виграли від того. Десять років парижани не платитимуть йому податків, старшини цехів дістануть дворянство, а його щирі друзі, які сприяли йому, довіку будуть щасливі й задоволені.

– А хто мене зрадив, того хай судить бог.

Усе це він виклав перед дамою в масці, немовби не сама вона була з ним у цій кімнаті, а весь народ, не довіряти якому він не хотів – байдуже, чи той народ показує йому своє справжнє обличчя, чи ні. А потім він попрощався з нею; маски вона так і не скинула. Вона вийшла, закутана в широкий плащ, і так пройшла між придворними. А вони провели її аж до карети. Двоє зостались осторонь, вони не зазирали до карети і між собою не перезирались. Один був Агріппа д'Обінье, другий – такий собі пан де Сен-Люк, що служив у короля.

Тим часом над'їхав запилюжений верхівець – поспів якраз до від'їзду дами в масці, що сподобилась довіри короля. Той верхівець у шкіряному колеті, певне, вважав, що теж гідний такої довіри. Він увійшов без церемоній. Король стояв посеред порожньої зали, не гордий, не самовпевнений: він дивився в підлогу й підняв голову, тільки почувши гупання важких чобіт.

– Пастор Дамур! – сказав він. – Оце вас мені бракувало – саме в таку митть.

– Величносте! Отже, ви й матимете якраз те. чого хотіли. До вас промовляє суворий голос із давніх часів.

– У слушну мить, – додав Анрі.

– Величносте! Я це бачу, бо щойно звідси поїхала якась особа, що не відкрила свого обличчя. Тільки ви бачили її й тільки ви знаєте, чи то не був сам диявол.

– З дияволом я не знаюся. Краще вмерти. Краще позбутися всякої влади.

Пастор стоячи ляснув себе по стегнах і хрипко засміявся.

– Влада! Задля влади ви зреклися віри – що проти цього смерть! Задля влади ж таки ви тепер щохвилини розігруєте хитру комедію. Про ваші хитрощі вже гомонять люди, а часом і сміються – з певним виразом. Не хотів би я, щоб про мене так говорили і так з мене сміялися.

– Невже я не маю успіхів, пасторе?

– В тому ж бо й річ. Ви ловите людей. Я не хотів би вловити так і пічкура.

І враз пастор гордо випростався, скинув капелюха (досі він цього не зробив) і заспівав, так, заспівав, як колись у бою:

 
О господи, яви свій вид —
І зразу щезне навіть слід
По ворогах навіки.
 

Голос гримів на всю залу. Пастор Дамур підняв праву руку й виставив уперед ногу. Ще раз у бою, ще раз попереду старих гугенотів, і їхні полеглі крокують поряд, і всі підхоплюють псалом, вирішальний псалом гучнішає, ворог, охоплений страхом, лякається й відступає. Перемога борців за віру.

 
Хто дише злобою на нас,
Погибель тих спіткає враз,
Наш господи великий.
 

Голос гримів на всю залу. Король махнув рукою, і спів урвався. Пастор не тільки опустив руку – він понурив голову. Він отямився. Зате Анрі тепер забув про довколишню дійсність, і обидва мовчали, споглядаючи в думці свої давні діла – чесні й нелукаві.

Тоді Анрі взяв пастора за руку й промовив:

– Ваша голова й борода посивіли, а гляньте на мої. Обличчя у вас не тільки суворе, воно скорботне. А тепер я відверто показую вам своє. Чи воно веселе? І все ж я вам признаюся: здобуття влади – це де в чому сміхота.

– Так, сміхота, – повторив він і квапливо додав: – Люди варті того, щоб владу над ними здобували саме так. І сама влада схиляє до того.

– А ви – якраз підходяща людина для цього, – докінчив старий.

Король лагідно відповів йому:

– Кожен діє, як йому призначено. Тому я й дозволив вам вилити душу до кінця, пасторе Дамур.

– Ви мусите дати вилитись гнівові господньому! – сказав старий запально, і на скронях у нього випнулись жили.

– Так, мушу. – Король говорив ще лагідно, але пасторові час уже було знайти інший тон. Він це зрозумів, і кров відлинула йому від скронь.

– Хай простить ваша величність простій людині, Габрієлеві Дамуру, що він з'явився перед ваші очі.

Тоді Анрі розкрив обійми.

– Впізнаю вас. Отаким я хотів би завжди вас бачити: з гнівом господнім у всіх помислах і з непохитною вірністю в серці.

Він чекав з розкритими обіймами. Це була вирішальпа мить для всіх його протестантів. Від докорів ще можна очиститись, він прагне в це вірити. Як усе зважити, то постійна недовіра більше шкодить королям, ніж прислужується їм. Якби й усі давні друзі це зрозуміли, хоча їх уже зраджено й позбавлено привілеїв! Але в розкриті обійми ніхто не кинувся. І Анрі опустив руки, але сказав іще:

– Пасторе, те, що я мушу робити, робиться і для вас. Ви отримаєте свої права, коли я здобуду владу.

– Величносте! Пробачте бідному Габрієлеві Дамуру, але він вам не вірить.

Анрі зітхнув. Він іще сказав примирливо:

– Тоді вислухайте одну веселу історію – про даму в масці. Вона вже безперечно правдива, бо хвалитися мені тут нема чим.

Але пастор уже був коло дверей.

– То чого ж ви хочете? – гукнув услід йому Анрі.– Щоб я розвалив свою столицю з гармат? Щоб я всіх силоміць навернув до протестантства? Щоб я, поки живу, провадив війну й чинив як нелюд?

– Величносте, відпустіть з миром бідного Габрієля Дамура, – Це прозвучало вже не докором і не гнівом господнім, аж ніяк. Той, хто там, уже далеко від короля, стискав рукою дверну клямку, неначе поменшав, і не тільки через відстань, ні,– він весь зіщулився.

– Я хочу висповідатись перед вами, Габрієлю Дамур, – сказав здаля король.

– Величносте! Не я, а тільки ваше сумління має почути правду. – Слова суворі, але голос тихий. Анрі зрозумів тільки тому, що, власне, сам казав собі таке. Він відвернувся. А коли глянув до дверей – знову був сам.

Тоді він став обличчям до стіни, наскрізь пройнятий свідомістю того, що це було прощання з його протестантами. Та ні, це прощання не на все життя, він іще покаже їм, що в нього було на думці і яким він залишився. Але за нинішніх обставин йому не вірив ніхто; інші вірили не більше, ніж цей. «І стережися зрадників! – нагадав собі Анрі.– Ніхто не годиться для цієї ролі так, як давні друзі». Він дивився на стіну й перебирав в уяві всіх, хто міг би його зрадити. Дивно – з'явився образ Морнея, а він же був такий певний саме за нього! Морней, або Чеснота, – цей служитиме тобі й далі вірою і правдою. Тільки не жадай, щоб він схвалив твій спосіб здобуття влади і став хоч на дрібочку менш доброчесним. І це дуже дошкуляло королю, бо в ті дні зрада й зрадники стали для нього зручні і звичні. Йому неприємно було бачити перед собою сократівське обличчя свого Морнея, і Анрі стер з уяви той образ, викликав інший.

«Жодного друга, ми зовсім самотні в цьому хитромудрому й прикрому ділі здобування влади. Зате спільників та поплічників – удосталь. Ми допускаємо до себе якихось дам у масках; добре хоч, що пастор не захотів знати, хто та дама, і ця витівка лишиться назавжди таємницею. Бо хто може подумати, що то рідна дочка самого губернатора, і це з її батьком я потай заграю. Що це робиться з людьми, – я ж раніше вважав його чесним! Мені не до вподоби Морнеєва доброчесність. Але ще дужче не подобається мені, що Бріссак зраджує. Ще його попередника запідозрено в зносинах зі мною. Майєнн скинув його, а призначив графа Бріссака – саме за його просте серце. Ну, коли це називається простосердям, то я й сам не хитріший і не потайніший від малої дитини. Адже цей чоловік спокушає мене на те, щоб я здобув свою столицю підступом; він мені осоружний».

Усе це Анрі промовляв до стіни, – а він же більше звик думати про свої справи ходячи – швидко й розгонисто, щоб чоло обвівав вітер. У двері хтось пошкрябався і сполохав його пригнічені таємні думи. А тоді ввійшло двоє радісних вісників; як же не зустріти їх так само радісно? Першого, його славного Агріппу, видимо розпирало від новин, він насилу втримував їх у собі. Молодий пан де Сен-Люк був терплячіший – завдяки своїй відвертій самовдоволеності. Дуже ревно дотримуючись етикету, він привітав короля з вишуканою скромністю й безмежною шанобою, а тоді полишив говорити панові д'Обіньє.

– Ми запізнилися, – сказав Агріппа, – бо мусили спершу принаджувати, а потім спроваджувати слухачів: адже після від'їзду дами в масці вони стали непотрібні.

– Скоріш небажані,– підтвердив Анрі.– Відколи вона поїхала, в мене побував ще один гість, і це була досить гостра сценка, не призначена для третіх осіб.

Агріппа навіть не спитав, хто ж був той гість.

– Величносте, ви й не здогадуєтеся, хто була та дама в масці.

– Ви ж поручилися, що вона не небезпечна. А я не цікавий.

– А що б ви сказали, величносте, якби вам хтось розповів, що я був у Парижі?

– Ти? Не може бути!

– А от і був. Правда, в подобі старої селянки, а браму проїхав на возі з капустою.

– От так диво! І ти бачив губернатора?

– Він купив у мене на ринку всю мою цибулю – сам Бріссак у плоті й крові. А водночас ми домовилися, що задля більшої безпеки вашої особи і задля надійності до вас приїде пані де Сен-Люк, – так, так, рідна дочка губернатора Бріссака, – і вислухає те, що ви зволите переказати. Що, несподіванка?

– Я не можу отямитись від подиву, – сказав Анрі, хоч його сам Бріссак повідомив про візит пані де Сен-Люк. Бо в кожного все ж таки має бути хоч якась таємниця від інших. Чим хитромудріша роль, тим цікавішою вона здається нам. «Totus mundus exercet histrionem», – то чом би не грати й мені? Мого Агріппу здобуття Парижа зовсім не потішило б, якби йому не довелося зіграти роль селянки. І його так захопила ця гра, що йому й не в голові страждання бідолахи Габрієля Дамура; а хто відає, яку роль обрав собі сам бідолаха Габрієль Дамур? Його виступ був просто-таки біблійний».

Та це між іншим. Усі ці думки не перешкоджали Анрі випитувати свого давнього сподвижника, і то так по-дитячому докладно, що молодий Сен-Люк, стоячи позад Агріппи, аж губи кусав, щоб не засміятись. Чи, власне, удавав, ніби йому смішно: хай король як слід побачить, що пан де Сен-Люк, по-перше, свідомий своєї великої переваги над людиною старшого покоління, а по-друге – як і король, воліє ставитись до неї поблажливо. Анрі ця міміка не сподобалась, і він звернувся до Сен-Люка:

– Пані де Сен-Люк так чудово замаскувалася, що навіть ви не впізнали її?

Коли король сподівався, що цей молодик марнолюбно захоче похвалитись проникливістю, то він помилявся.

– Ваша правда, величносте, – підтвердив Сен-Люк. – Я не впізнав її.

– Брешете, – сказав Анрі.– Ви брешете, аби в чомусь перевершити нас, – він позирнув на Агріппу, – хоч би в скромності.

– Величносте, ви мораліст!

– Надто сьогодні,– відказав Анрі.– Тому я хотів би знати, чого це пан де Бріссак надумав удавати зрадника. Га? Ви, певне, знаєте про свого тестя щось таке, чого не знаю я, бо я ж не можу знати про нього все. При дворі мого попередника він здавався мені дуже простосердим, таким собі збирачем картин. Я був у спілці з Анрі Валуа, і Бріссак міг би лишитися зі мною, та й розуму б у нього вистачило зробити правильний вибір. Нащо йому було перекидатися до іспанців, коли це мало скінчитись тим, що тепер він їх ошукує й зраджує заради мене?

– Ваша величність виявляє мені дуже дивну честь такою відвертістю, що могла б зашкодити вашій справі, якби її витлумачити хибно.

Нарешті розумна й відверта відповідь, і Анрі вмить настроївся зичливіше. Він кинув ніби мимохідь:

– Бріссак уже не може відступити, він зайшов зі мною надто далеко. – А потім подивився в очі молодому придворному, чекаючи його пояснень. Той прокашлявся, озирнувся, ніби шукав підтримки, але признався, що йому просто потрібен стілець.

– Я можу думати тільки сидячи.

– А я мушу ходити. Але ж думати зараз треба вам, а не мені, тож сядьмо, – вирішив Анрі.

Агріппа також сів, дуже здивований: про що тут можна говорити так поважно чи навіть урочисто? Про Бріссака? То людина зовсім не вояцького вигляду, хитруватий простак, купує в фальшивої селянки цибулю, торгується, відходить, повертається знов – і щоразу кидає потай кілька слів. Адже це все курям на сміх, коли взагалі варте згадки.

Натомість молодий Сен-Люк говорив палко й задоволено, бо почував себе в цьому питанні впевнено:

– Пан де Бріссак – то неабияка загадка для кожного мораліста. Коли я сватав його дочку, він привів її до кімнати в масці, отак, як вона з'явилась і до вас. Та я однаково здогадався, що то не вона, а якась інша. Він гадає, ніби ніхто не вміє щось по-справжньому розгледіти, – тільки він сам, знавець картин.

– Загадка неабияка, згоден, – сказав Анрі.

– Він вивчив картин без ліку, не рахуючи книжок.

– Він поводиться не вояцькому, – озвавсь Агріппа.

– Навіть більше. – Сен-Люк поворушив руками, ніби розгортав щось невидиме, і впало в очі, що з однієї руки – лівої – він не скинув рукавички. – Пан де Бріссак збирає предмети мистецтва не просто для того, щоб вішати їх на стінах чи ставити у вітринки, – він невтомно збагачує свій розум усілякими образами та одкровеннями. Він проймається ними. І живе їхнім життям.

– А від нього самого нічого не лишається, – зрозумів Анрі.

Та Сен-Люк пояснював далі:

– Він не вдає зрадника, величносте. Він справді став ним, постійними вправами розвинув у собі зрадливість.