Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 60 страниц)

Про сумління

Будинок фінансиста Цамета стояв у тихому місці, хоча й над однією з найкращих вулиць Парижа, що починалась біля Сент-Антуанської брами. Ця вулиця тріумфальних в'їздів розширювалася праворуч у Королівський майдан короля Анрі, так досі й недобудований. Будинок навпроти стояв до гарної вулиці затиллям, та ще й був відгороджений високим муром; щоб увійти до цієї незвичайної для парижан садиби, треба було звернути у вузеньку вуличку, а звідти ще в глухий завулочок. Траплялося, що залізна хвіртка відчинялася. Для гостя, що прийшов туди рано-вранці того дня, вона відчинилась.

Гість увійшов на просторе подвір'я й стримано, як добре обізнана з такими речами людина, подивувався з великої, на італійський смак улаштованої садиби. Всі будівлі невисокі, галереї й тераси легкі, зграбні, підняті над землею. Там, нагорі, погожого дня могли прогулюватись сибарити, вдихаючи пахощі саду. Житловий будинок, лазні, стайні, контори та челядні були збудовані й розміщені вигідно, проте без зайвої пишноти. «Бо ми, на відміну від цих варварів, ніколи не намагаємось удавати з себе щось більше, ніж ми є насправді», – подумав гість.

Він спитав у воротаря, чи пан уже встав. А хтозна, – відповіли йому. Цю ранню годину, коли вже пішли останні клієнти і пан трохи перепочив, він звичайно сидить у своїй спальні за секретером, але турбувати його не дозволяється. Звичайно, бувають і винятки, додав служник із якоюсь дивною запобігливістю, хоча гість на вигляд не був багатієм. Не допитуючись, його провели в дім, ступаючи навшпиньки. В домі його зустрів низьким уклоном економ і приклав палець до уст на знак того, що він не пробалакається, а тоді повів таємничого гостя за собою, тихо постукав у стіну й натиснув якийсь потайний пристрій.

Себастьян Цамет не сидів над своїми рахунками, як слід було сподіватись. Таємничий гість увійшов до кімнати трохи передчасно й застав фінансиста ще за молитвою. Принаймні здавалося так, бо він квапливо підвівся з колін, обсмикуючи шовковий халат. Світло зимового ранку змагалося з блиманням свічок.

– Ви встали вже давно. І вигляд у вас зморений, – зауважив мессер Франческо Бончані, агент великою герцога Тосканського.

– Я дожидав вас, – відповів Цамет, уклонившись точнісінько так, як його економ. Він зовсім не лягав, бо душа його була сповнена тривоги, і він тільки про те й думав, як не виказати цього. Але політичний агент уже відвів очі від нього й роздивлявся по розкішній спальні. Цей чоловік дужче любив милуватись гарними речами, ніж спостерігати людей. Їх він знав і так, і це природна річ, що багатій якнайнижчого походження молиться. Кому ж і бути богомільним, як не таким людям.

Погляд гостя перебіг від граційних колонок ліжка з рожевого дерева до дамастових шпалер на стінах.

– Тут щось змінилося, – зауважив він.

– Може, хочете поснідати? – квапливо спитав Цамет. – Я накажу.

Але нахилив голову не до розтруба переговорної труби, а спочатку до свічок і погасив їх. У кутку від того залягла сутінь, але Бончані тим легше помітив картину.

– Я так і знав, – сказав він.

– Що ви знали? – спитав Цамет, гірко пошкодувавши, що забув її прибрати. А невчасний гість сказав:

– Ви слушно зробили, що погасили світло. Такі фарби світяться самі собою, як діаманти.

Він дуже добре знав, що ні самоцвіти, ні суміші з олії та кольорового пилку не мають блиску самі в собі. Блиск – це властивість багатства. А Бончані не міг не схилятись перед багатством – хай навіть таке схиляння не гідне розумної людини. Він зневажав багатіїв і шанував тільки саму ідею багатства; в цьому було його виправдання.

Цамет настирливо припрохував його сісти, підкладав у крісло подушку за подушкою, та Бончані годі було відтягти від картини. З характеру живопису він угадав ім'я майстра, побачив і те, що це ескіз з натури, згодом домальований для глядачів.

– Спочатку, я певен, вона була краща. Можу закластися, що виконання у великому масштабі (а воно не могло не спокусити такого варвара) втратило ще більше з первісного чару натхненно схопленої натури. Такий геній, як оце, вивчав наших італійських міністрів і все ж не зрозумів головного. Навіть при найбільшому зусиллі він навряд чи може вийти за межі чуттєвого. Яскраві барви, розкішна плоть; але царство довершеності, що має духовну природу, для нього неприступне.

– Призволяйтеся, будь ласка, – сказав Цамет, стоячи коло накритого столу, що нечутно піднявся знизу. Та Бончані говорив далі:

– І все ж спочатку ним керувало натхнення. Король, гордо випростаний на троні, як уособлення величності, а поряд простерта оголена коханка. Аж плач бере, що здійснення задуму невдале. Що створив би з цього будь-хто з наших!

– Нічого не зробив би, – заперечив Цамет: багатій не любив, коли гудять його власність. – Тепер мало хто з митців має хист до сміливих задумів. А ви гадаєте, легко було домогтися, щоб він, продавши велику картину королю, ескіз відступив мені? Правда, я запропонував стільки, що в усій Європі ніхто не міг би дати більше.

Бончані озирнувся на нього.

– Я можу заплатити вам удвічі більше – коштом герцога.

– Із самої пошани я залюбки передав би його високості цю дрібничку й безкоштовно, – Цамет поклав руку на груди, де тривожно билося серце. – Але король би мені цього ніколи не пробачив, – докінчив він знічено.

Політичний агент обернувся до нього всім тілом. До побоювань цього виплодка йому було байдуже; він недбало окинув поглядом мізерну постать із вислими плечима, жіночими клубами, з обличчям, що, може, й ставало рішуче, коли йшлося про зиск, проте лишалось пласке, як у раба. Не дуже цікаве видовище. Бончані відвернувся; зате Цаметові круглі очі ніяк не могли насититися спогляданням цього зловісного гостя. Лихвар відчував, що цей худорлявий, але ставний чоловік у приношеному вбранні привіз йому якісь жахливі клопоти. То байдуже, що Цамет давно вже їх передбачав. Раптом він почав бідкатися, що печені устриці вихололи.

– Я накажу спекти свіжих.

– Нe треба, – відмовився Бончані.– Я їх не їм. Ну, хіба з пошани до вашої уславленої кухні.

Він сів і начебто почав їсти. Але по його запалому роті годі було повірити, що він справді їсть. Над западинами щік у нього випиналось могутнє надбрів'я і чоло. Важко було розрізнити, чи то голова спереду лиса, чи чоло таке високе. Бончані не спирався на спинку стільця, ні на мить не опускав голови, і коли Цамет схилявся над своєю тарілкою, на ньому невблаганно спочивав холодний погляд. Гість мовчав, не заважав йому жувати, – швець добре знав, що то тільки хвилинна пільга. Аби якось розтягти її надовше, він з повним ротом белькотів вибачення, що з нагоди п'ятниці сьогодні у нього тільки рибні страви: запечена камбала з мідіями, в дуже смачній підливі, рецепт якої – таємниця. Король дуже любить цю підливу, бо в ній є трава тургун, що нагадує йому про рідний Беарн.

Цамет поквапився налити гостеві другий келих; першого той вихилив без помітних наслідків. Біле вино розігрівало кров, та холодний погляд лишався холодним. Цамета дратував цей чоловік: вічний злидень, якого герцог тримає в чорному тілі. Багатий пан знає, кому скільки треба платити: найменше – тому, хто постує з власної охоти і кому всі скарби заступає власний мозок. Йому дають змогу користатися тим мозком і нишком робити небезпечну роботу, тоді як повноважний посол владаря виступає в пишних шатах, але дуже рідко клопочеться найважливішими справами.

– Більш нічого не хочете? – спитав Цамет, аби покласти кінець як перекусці, так і ранньому візитові. Але він відчував, що це не вдасться. Гість заговорив.

– Тільки у Цамета знаються на куховарстві,– сказав він.

Господар перевів дух.

– Ви кажете те, що й усі. Пане Бончані, зважте, яка вбога кухня при тутешньому дворі.

– Я при дворі не буваю, – відказав агент і зразу перейшов до діла: – Я згадав про вашу кухню тому, що за певних обставин через кухню можна владнувати й великі державні справи.

«Владнувати» – ось як він це називає», – подумав фінансист, і йому стало тяжко на серці, бо від долі вже не було куди втекти.

Бончані провадив:

– Людей, що твердять, ніби для них людське життя священне, є два різновиди. По-перше, ті, для котрих воно справді священне. Це йолопи, але вони стають небезпечними, коли починають чорнити перед людським загалом рішучі й жорстокі вчинки або навіть наважуються викривати те, що вже вирішене й має статись.

І грізно глянув у круглі очі свого візаві. А тоді повів далі так спокійно, ніби читав із книжки:

– Другі кажуть, що їхнє сумління ніколи б не дозволило їм убити когось, хоч насправді вони вже робили це досить часто, і кожен про те знає. Наш володар, великий герцог, мудрий і справедливий державець…

Бончані урвав мову й нахилив голову в бік дверей.

– Не турбуйтеся, – сказав Цамет, що вже змирився з усім. – Я зумисне тримаю тільки тутешню челядь, вона не розуміє нашої мови.

А книжка провадила:

– Державець зобов'язаний не мати іншого сумління, крім сумління влади. Мій владар убив свого брата й братову дружину, це знають усі й усі мовчать, бо цим він довів свою моральну гідність і силу. Це визнають якраз нікчемні й слабкі люди, що самі ніколи не змогли б убити. Більшість людей створена так, що вони легко терплять владу вбивць, а до того ж охоче вірять убивці, коли він запевняє, ніби шанує людське життя, і суперечність тут тільки гадана.

Бончані допив другий келих, але й далі лишався блідий, аж жовтий. Цамет зрозумів не кожне слово з його вченої мови, але тим виразніше відчув важку ходу фатуму.

А вчений, піднявши довгого воскового пальця, говорив:

– Тільки дуже великій і очевидній брехні люди вірять беззастережно. Хто отрутою чи кинджалом позбавив життя тринадцять чоловік, хай не каже, що їх було тільки дванадцять. Треба казати – жодного. Ця брехня буде прийнята й стане незаперечною – при умові, що він має владу силоміць привчити впокорений народ до легковірності. Тоді йому не доведеться навіть силувати. Народ вірить і почуває себе щасливим.

Мислитель дуже добре усвідомлював, що сипле свої перли перед свиньми, вибравши за слухача цих витончених відвертостей отакого Цамета. Власне, він ушановував зовсім не цього лихваря, хай там уже як він зветься; він мав перед собою саме багатство, ідею, велич і сутність якої визначають не люди. Хоч які можуть бути нікчемні багатії самі собою, та незаперечно, що їхня орбіта має якусь таємну притягальну силу для видатних і блискучих творінь та діянь, що їх вони купують. Коли добре поміркувати, ціна прекрасних і сміливих речей – не гроші, а розбещеність тих, хто спроможен за них заплатити. Мистецтво не знає сумління. Думка теж позбавлена його. І те, й друге живиться існуванням тієї породи людей, для якої в принципі немає моральних обмежень, хоч якийсь там окремий фінансист у слабкості своїй може стояти навколішки й молитись. Однаково – для того, щоб жили на світі Бончані, необхідні Цамети.

Поки мислитель упевнено доводив до кінця своє діло, Цамет також напружував усі сили в одній безнадійній спробі – а може, й не зовсім безнадійній. Врешті-решт, перед ним тільки жалюгідний паразит, нахлібник і шпиг, що ніколи, ніякими найчорнішими злочинами не досягне могутності. І що він матиме з оцих високомовних балачок?

– Шановний пане! – заговорив нарешті Цамет. – Я, як і ви, ціную красу форми. Ваша мова дає мені ні з чим не зрівнянну насолоду. Дозвольте мені, не такому витонченому духовно, відповісти не словами. Дайте мені нагоду, оскільки я багатий, показати вам таємні скарби мого дому. Це шедеври золотарського мистецтва; та юрба дармоїдів, що день і ніч товчеться й шпигує в моїх покоях, про них і не здогадується. Але вам я покажу найцінніше, і не тільки щоб подивитись, а й узяти з собою те, що вам сподобається.

Після цієї пропозиції, якою його хотіли спекатись, таємний агент пильніше придивився до свого співрозмовника. Гладеньке обличчя Бончані – таке гладеньке, ніби його ніколи не борознили думки, – вкрилося зморшками й скривилось– не зразу, а так повільно, що Цамет добру хвилину не знав навіть, чого чекати далі. Нарешті перед його очима постало живе втілення зневаги; такої безмежної зневаги він не бачив ще ніколи, хоч на своєму віку зустрічався з нею досить часто. Він перелякався, проте ще спромігся покепкувати з себе: «Себастьяне, тебе стерто на порох!» А потім облишив будь-який опір і рухом руки показав, що вже готовий вислухати головне.

Тоді Бончані почав виявляти до своєї жертви певну делікатність, якої не відчувалося досі; одначе стриманість його не зменшилась. Він сказав:

– Одна дуже важлива державна справа має бути успішно завершена за допомогою кухні. Вибір упав на вас і вашу кухню, і я поздоровляю вас із такою честю.

– Я нічим не заслужив цієї ласки, – промурмотів Цамет.

– Одна особа, сказав Бончані, вимовляючи слова чітко, як по складах, – що часто й охоче їла тут, має спожити в цьому домі й останню в її житті страву.

– Я скоряюсь. Не подумайте тільки, ніби я хочу ухилитись від виконання високого наказу. Але, на мою скромну думку, нічого не варту, надто в очах такої поважної людини, як ви… на мою думку, згадана особа й так не досягне своєї мети. Навіщо ж її ще й… – Цамет ковтнув дальше слово й поправився: – Навіщо ж їй іще й подавати погану страву?

– Дуже добру. Надзвичайно корисну. Коли не для тієї особи, котра споживе її, то для його високості великого герцога. А також для короля Франції. І, нарешті,– для всього християнського світу. Ця картина, що я у вас відкуплю, незабаром ходитиме по всій Європі. Оця плоть, що зухвало розляглась поруч величності, переконає двори й народи, що рятунку можна сподіватись тільки від пресвятої руки господньої.

«Невже й рука мого кухаря теж пресвята? – питав сам себе Цамет із глибоким сумнівом. – Може, й справді це буде спасенне діло? Але й шанси попасти за це на колесо чи на шибеницю теж немалі. Та однаково, тепер уже запізно виявляти страх. Найстрашніше зараз – оцей чоловік, що сидить у нас у кімнаті. Він або я. Може, покликати своїх людей і прибрати його геть?» – подумав Цамет. Але подумав якось мляво: під пильним поглядом гостя таке бажання враз вивітрилося.

– Я скоряюсь, – пробелькотів він. – Я щиро прагну догодити його високості. На жаль, я не знаю, чим зміг би, так би мовити, заманити сюди згадану особу.

– Вона прийде сама, коли буде треба, – почув він у відповідь. А тоді посланець долі видобув якийсь папір і прочитав повідомлення, отримане від королівською духівника Бенуа. Перше ніж він згорнув той аркуш, Цамет своїми швидкими, навиклими очима розглядів, що папір чистий. Та навіть якби він був списаний, того, що вичитав Бончані, не могло бути на ньому. Таких речей не скріплюють підписом і печаткою, тож ці двоє домовилися без свідків і доказів. Так, чистий аркуш переконав Цамета, відбив йому рештки охоти опиратися твердій постанові.

Коли Бончані, кілька разів обгорнувши круг себе широке полотнище – свій плащ, – пішов, Цамет іще мурмотів запевнення. Коли за непроханим гостем нарешті зачинилися двері, аж тоді лихвар закам'янів. Знявши над головою обидві руки, він глухо застогнав, спробував упасти навколішки, але зразу облишив усе це й застиг нерухомо, приголомшений ударом, що спостиг його. Сумління промовляло йому: «Я, Себастьян Цамет, швець Цамет, маю отруїти кохану короля. І зроблю це, бо я боягуз, як і годиться шевцеві, а ні, то мене самого отруять».

Боячись, що його усамітнення може впасти всім у очі, він покинув спальню й узявся за свої щоденні справи. В думці він безнастанно підраховував, тільки не гроші. Він подумки клав на одну шальку терезів великого герцога Фердінанда та його страшного вченого, а на другу – короля Анрі та його найдорожчий скарб. Як не вчини – і так, і так загрожує згуба. Тільки бог може його врятувати, тільки пресвята рука господня. Тільки на неї вся надія бідного Цамета. Швець знову злякався, бо його ж таки внутрішній голос назвав його бідним. А він уже давно не був таким.

І тоді фінансист збунтувався. Хоча й тихо, несміливо, але він заволав до всемогутнього, щоб той пощадив його. Адже пресвятій руці господній так легко обійтися без лихваря при французькому королівському дворі, де той лихвар вибився в люди й з ласки короля хоче зберегти своє щастя. «І з ласки герцогині де Бофор, – додав він. – Адже їй раз у раз потрібні гроші; треба підрахувати, скільки вона мені винна, і зважити, чи можу я дозволити собі таке – власною рукою навіки позбавити її змоги сплатити мені свій борг. Навпаки, щоб розрахуватися зі мною, вона повинна стати королевою Франції!»

Міркуючи так, Цамет сидів у своїй конторі, між пальцями в нього текли гроші, за столами рипіли писарські пера, входили й виходили клієнти. Цамет схилявся над торбинами з золотом, щоб ніхто не бачив, що в нього на очах сльози. Його засмутила Габрієль.

В його уяві над ним знову схилялися всі її незрівнянні принади, як справді було того вечора, коли вона зажадала шести торбин золота на похід короля. «Такому ось шевцеві Цаметові найпрекрасніша жінка дозволяє споглядати свою красу тільки за великі гроші, інакше й бути не може. Та однаково я повівся тоді, як шляхетна людина, вона сама це сказала. Та чи варто було ставати шляхетним завдяки їй, коли тепер я маю віддячити за це такою юшкою. Щоб вона відчула, що з'їла, а я стояв би поряд, і її останнє слово до мене було б: «Негіднику!» Я не хочу цього. Я не зроблю цього».

Увечері, в переповненому домі, серед музики й гомону картярів Цамет думав уже інакше: тепер вагу мали тільки Тоскани й Габсбург, могутня влада, безпека для ділової людини. Тутешні дворяни всі злидарі, канючать, щоб він не квапив їх із картярськими боргами, та й королева ніколи не сплатить своїх. Та ще й дозволяє собі дивитись на нього зневажливо, коли він якнайшанобливіше звертається до неї з рахунками – хоч би тільки щодо процентів на проценти, і все ж другого дня Себастьян Цамет поїхав до арсеналу, до пана де Сюллі.

Фінансист мав такі карети, що розкішніших не було й у короля. Та цього разу він скористався скромним екіпажем, що належав його економові, й поїхав кружними шляхами, щоб не привертати уваги. Він весь час сидів, зіпершись руками на коліна, а в думках без кінця перебирав слова, з якими хотів звернутись до міністра, і чув відповіді шляхетного пана на ті слова. Цамет мав намір сьогодні величати його «шляхетним паном», хоча звичайно, раз у раз зустрічаючись у справах, вони трималися простого ділового тону. Він скаже: «Шляхетний пане! Вашому становищу загрожує грізна небезпека, та й моєму теж. Бо склалося так, що для нас обох вигідне й невигідне те саме, хоч таке було не завжди. Ті події, що насуваються на нас, зводять до пари лихваря й шляхетного пана».

Міністр відповість: «Я знаю. Те, що відбувається, ніяка не таємниця. Та поки що все це тільки плітки. Де факти? Де я можу вжити заходів, якщо захочу?»

А Цамет йому скаже: «Захочете, шляхетний пане, як тільки я розкажу вам, що за гість приходив до мене вчора на світанку. Не хотів би я, щоб такий гість приходив до мене ще раз. І коли нещастя справді станеться, що буде з нами? Я більш не побачу своїх грошей, а ви? Коли в цьому королівстві таке непевне життя, чи може хтось іще порадити моєму владареві, великому герцогові, щоб він і надалі вкладав тут свої капітали? Ви заперечите, що він же сам наказав учинити це діло. Та посланець набрехав: я добре знаю свого владаря. Якщо йому взагалі про все відомо, то він тільки хоче упевнитися, чи в безпеці тут життя найпершої з придворних дам, аби знати, як йому повестись. Послати сюди свою небогу, щоб і з нею сталося те саме? Про це, шляхетний пане, й не думайте. Ваш діловий розум підкаже вам, що зробити, хоч може, та нещасливиця й давала вам привід для не вельми приязних почуттів».

Міністр відмахнеться: «Неприязні почуття тут ні до чого. Я відповідальна особа. В столиці мого державця не повинні відбуватись такі сумнівні пригоди, не кажучи вже про їхні фінансові наслідки. Пане Цамет, ви показали себе людиною розумною й відважною, бо це ж очевидна річ, що, викриваючи переді мною цю змову, ви ризикуєте власним життям. За цим чоловіком стежитимуть».

Цамет, приголомшений почуттям вдячності: «Шляхетний пане!»

Міністр: «Дайте мені вашу руку і не називайте мене шляхетним. Я нітрохи не шляхетніший за вас. Це просто диво, що людина, заклопотана тільки грішми, змогла виявити таку шляхетність. Певно, так вам судилося. Король зробить належний висновок і надасть вам дворянство. На гербі вашому буде зображений янгол із розгорненими крильми, бо ви захистили від згуби вельможну даму і все наше королівство».

На такі висоти залітали в думках фінансиста його слова й сподівані відповіді на них. Тим часом екіпаж під'їхав до арсеналу, лакей сплигнув із задка й побіг, як звичайно, нагору доповісти, що приїхав його пан. Повернувся він куди повільніше: пан де Сюллі не приймає.

Чи він куди поїхав, спитав Цамет. Ні. Чи, може, в нього нарада з кимось? Ні, він сам. Чому ж тоді він нікого не приймає? Нікого – так не сказано. Сказано не приймати пана Цамета.

Той не зрозумів – спочатку. Він іще не вийшов з-під чару солодких мрій, яким віддавався дорогою. В екіпажі у нього було письмове приладдя. Цамет хутенько написав, що йому, тільки йому самому відома одна державна таємниця, і він вимагає аудієнції. Лакей ще раз побіг нагору. І зразу там, нагорі, щось грюкнуло, щось гупнуло, і лакей сторчголов злетів зi сходів. Цамет спитав, хто це зробив, і почув у відповідь: пан де Сюллі власною особою. Тоді він зрозумів і поїхав назад.

Роні повернувся до своєї роботи, наче ніщо й не перебивало її. Не сміло перебити! Але дотримати цієї постанови не вдавалося. Чоловік із довгою пласкою спиною встав із-за свого величезного столу й підійшов до портрета, на якому був зображений лицар у обладунку, – він сам. І зразу відійшов геть, але очі лицаря дивились на нього невідчепно, хоч би де він став. То була всім відома особливість портрету. Але сьогодні переслідуваний тим поглядом господар почервонів, його обличчя горіло.

«Може, повернути шевця? Звичайно, зараз поверну. Обов'язок наказує, щоб я його вислухав. Як я стану перед очі королю, коли він дізнається, що я відмовився; і як я дивитимусь йому в очі потім! А коли нічого не станеться? Я не така людина, щоб марнувати свій час на плітки. Нічим не підкріплені плітки, бо хто береться за таке діло, той не лишає слідів, він дбає про це. Не треба навіть знати, хто він, щоб це зрозуміти. Проти розбійників я можу послати солдатів, але цьому я не зможу запобігти. Коли я викличу до себе викажчика, то й сам стану співучасником. А бути співучасником я не хочу.

Я нічого не зроблю, я умию руки. Я сам остерігав, коли було ще не запізно. І його, і її – обох відраджував від їхньої примхи, невгодної богові. А йому невгодне все, що суперечить ладові й служінню. Служіння королю – передусім. Моє покликання – дбати про це служіння більше, ніж він сам. Я колись уже врятував їй життя. Мені вона завдячує спасенну неласку короля. Тим гірше для неї, коли вона не хоче схаменутись і не відступається, а сама вперто поривається до власної згуби, хоч і знає, в чому та згуба.

Запізно, я не можу врятувати її. Вона сама встромила голову в зашморг, і він урветься тільки разом з її життям. Без моєї участі! Господь небесний читає в моєму серці. Покірний обов'язкові, я змиряюся з тим кінцем, що ти його визначив, о мій господи Саваофе!»

Сказавши собі ці слова, Роні відчув, що тягар ніби чудом спав з його сумління. Він сів за свій величезний, завалений паперами письмовий стіл і твердим поглядом відповів на погляд лицаря, що провів його й туди.