Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 60 страниц)

Двері відчинились, і ввійшли герцогиня де Бофор та її високість сестра короля. Рyбенс уклонився, як справжній придворний. Коли входив король, він обійшовся без цього. Анрі відрекомендував його:

– Це пан Рубенс, він уже спізнав славу, а слава підносить митців вище за державців. Але пан Рубенс не впускав пензля, тому я не міг його підняти.

– Величносте! – сказала його сестра. – Нам кортить побачити ваш трон.

Художник, схилившись перед нею, відказав:

– Високосте, ви ж його знаєте краще за мене. Ви самі сиділи поряд короля.

За неї відповів Анрі:

– От бачте, пане Рубенс. Її високість повірить у вашу й мою велич тільки тоді, коли ви зобразите ту велич на картині.

Габрієль кінчиками двох пальців розсунула малюнки на столі. Її уваги не уникло те, що художник, побачивши на дверях її, перевернув і сховав один з аркушів. Тепер він пильно стежив за її пальцями, а сам думав: «Чи можна, щоб вона знайшла той малюнок? Обачніше було б лишити його для себе, усунути схожість і дати йому якусь назву з давніх легенд. Я з нього намалюю картину п'ять футів заввишки й чотири завширшки, то буде просто моя картина, та й годі».

Але Габрієль не наткнулась на той малюнок, що художник перевернув і сховав: вона діставала тільки начерки окремих груп і постатей. На першому ж таки вона впізнала оту довгу, пласку спину ще раніш, ніж кам'яний профіль. Вона злякалась, малюнок упав їй до ніг. Анрі був швидший, ніж художник: він підхопив аркуш і поцілував любу владарку, а тоді шепнув їй на вухо:

– Ваша правда. Тут він справжнє страшидло. Подивіться краще на себе в іще прекраснішому образі, коли це можлива річ.

Пані Катрін вдало вибрала аркуш і показала герцогині, щоб її втішити, її власну постать, відображену в усій пишноті своїх форм: барви тіла вже легенько позначені і навіть полиск шовку. Так, там сиділа чарівна Габрієль, уже досить пишнотіла, правду кажучи, але тим достойніша трону; а трохи нижче – Катрін. Але пані Катрін, розгледівши його на малюнку, злякалась: «Стоїть перед троном між нами обома, держить при боці шолом – роззявлену левину пащу, – а обличчям викапаний мій брат замолоду. І що це той художник надумав! Хоч би Габрієль не помітила. Та ні, як вона може помітити! Той час, коли ми були молоді, належить самій мені, і тільки я знаю це обличчя».

Після цього Катрін уже не хотіла дивитись ні на що, а нагадала, що пора йти. Король узяв за руку свою кохану й ступив до дверей. Та в Рубенса мимоволі вихопилося:

– У мене тут є ще щось.

Він мав на увазі той малюнок, який, власне, мав намір лишити для себе: «Моя картина, та й годі».

– А справді,– сказав король. – Ви показуєте нам деталі. А де загальний вигляд?

Тоді Рубенс дістав той аркуш, якого був перевернув і сховав. А тепер розправив і підняв у обох руках. Пані Катрін уже надивилась на малюнки й хотіла йти, вона б залюбки поринула у спогади на самоті. Бо що чекає на неї? Вона відчувала, як на неї накочується смуток, що тепер часто навідував її; вона вважала, що цей смуток не віщує їй довгого життя.

Анрі й Габрієль так і застигли на місці, тримаючись за руки. Так, вони поводились наче заворожені, що не можуть зрушити з місця й тільки витягують шиї.

Трон – біла порожнеча, посередині обрис величності, розмитий сліпучим світлом, а тисячі невагомих променів набирають виразних форм. То янголи й амури, вони витають густою хмарою, водоспадом, осяйною райдугою переплетених тіл, буянням неземної радості, повінню безсмертя. Величність – блідий обрис – широко розплющеними очима не бачить нічого; ні людських тіней унизу, ні повені янголів та амурів. А на краю трону сидить жінка, божественне сяйво оголило її, і жіноча плоть видна в усій її пишноті, в усій благодаті, бо над нею височить на троні володар світла, хоча й поблідлий від власного непомірного блиску.

– Яка сила! – сказав Анрі.– Такий надмір світла, що нас і не видно, ми поблідли в ньому. Неодмінно намалюйте таку картину, і я часто дивитимусь на неї, щоб учитися скромності. Оце такі ми – і не більше.

Рубенс відказав збентежено:

– Я зовсім не хотів зобразити скромність. Я це називаю величністю.

Габрієль – охоплена тривожним жаданням спокути й самоприниження, як і її любий владар:

– Цю жінку оголено від її гордині, тому вона й гола. Не ради того, щоб попишатися красою плоті, бо плоть підвладна тлінові. Я бачу й ладна присягтися, що вона згинає коліна й хоче вклякнути перед величчю, що явлена їй.

Вона розхвилювала себе цими словами аж надміру. Ця жінка, відчуваючи грізну небезпеку для свого життя, перетворила прекрасну картину в жахливу, і на її обличчі відбився нестямний жах. Анрі потяг її до дверей. Художник хотів сховати малюнок від неї, але вона простягла до нього руку.

– Це моє тіло, – сказала вона не своїм звичайним, а якимсь болісно надломленим голосом. – Отже, крім мене є ще людина, що вивчила його. Той, хто знає кожну складочку моєї плоті, той напевне може відкрити мені, що зі мною станеться, бо він астролог.

– Який там астролог! Анатом! – вигукнув Анрі. Запізно. Габрієль кинулась йому на груди, вся тремтячи. Вона побачила, як жива плоть ніби тане на її зображенні. На краю трону, так і не піднявшись на нього, сидів кістяк.

Габрієль у тривозі за своє життя

Восени того року хрестили Александра-монсеньйора. Хрестини справлено з небувалою розкішшю. Двір наочно пересвідчився, що люба владарка після двох перших дітей переступила всякі дозволені межі, а отже – саме час кінчати з нею. Скажімо, підсунути королю іншу коханку. Так порадила пані де Сагон, вона ж таки взяла на себе й вибір. Красуня, вибрана відповідно до смаків його величності, була, звичайно, новенька при дворі – юна, як Єва у перший день, а насамперед – худорлява. Вона й справді сподобалась королю, коли танцювала у великому «балеті чужоземців» майже роздягнена, бо зображувала одну з індіанок. То були тубілки з Нової Франції. Хоча там нібито занадто холодно, щоб так скупо вдягатись, одначе пан де Бассомп'єр, що встиг дослужитись до розпорядника розваг, керувався не так відомостями з географії, як порадами своєї приятельки Сагон.

Щоразу, коли мадемуазель д'Антраг, танцюючи, наближалась до короля, той люб'язно пропускав її, підібгавши ноги під крісло, щоб вона не перечепилась. Бо вона була надто зайнята тим, щоб видаватись високою й стрункою, витягуючи довгі ноги й ступаючи тільки на кінчики пальців. До речі, це давало смаглявій красуні ще й змогу жагуче поглядати на короля згори вниз – почасти відтворюючи принади всіх Індій, а почасти й від власного імені. Король усміхався в борідку, проте весь вечір просидів поруч із герцогинею де Бофор.

По-перше, він почував себе втомленим, майже нездоровим, але достатню причин нього вбачав у тому, що рік випав аж надто рясний трудами. Рік уже кінчається. Невже він наостанці принесе йому ще й хворобу? Анрі ніколи не вірив у свої хвороби і вже й не навчиться цього. Хоч він віддавна вивчав людську природу, та власне тіло раз у раз дивувало його новими несподіванками.

– Величносте! – шепнула йому на вухо Габрієль. – Я бачу, що вам уже надокучила ця розвага. Я не ображусь, якщо ви покинете моє свято й підете відпочити.

Анрі зрозумів, що треба заспокоїти свою кохану щодо настирливої молодої особи.

– Ця юна Анрієтта… – почав він.

– Ви вже знаєте, як її й звуть, – зауважила Габрієль.

– Я краще знаю її батька, – відказав Анрі.– Хоч згодом я зустрічав його багато разів у похідних таборах, та він навіки зостався мені в пам'яті таким, як стояв біля замордованого короля, мого попередника. Стояв у головах і притримував трупові підборіддя, щоб не падала щелепа. А коли я ввійшов, він із люті аж пустив те підборіддя. Всі ті панове, що були там у кімнаті, воліли б побачити мертвим мене, а не Анрі Валуа. Але найжахливіше враження лишилось у мене від того підборіддя.

– Підіть відпочиньте, коханий мій пане, я вас прошу. Хай навіть потім плескатимуть, ніби ви нудились на моєму святі.

Турбота Габрієлі зворушила Анрі. Він відповів:

– Послухаюсь вашої поради, хоча й почуваю себе цілком добре. – І вийшов, навіть не попрощавшися з товариством. А сам собі подумав, що від Анрієтти д'Антраг йому якось аж моторошно. Стережися дочки того чоловіка, що підтримував щелепу замордованому королю!

Скінчити з Габрієллю можна було, приміром, підсунувши королю нову коханку. А коли це, як видно, не вдалось, бо король уже так зжився зі своїм володінням, що й від звичної жінки його не відштовхнеш, – ну що ж, можна скінчити з нею й інакше.

Пан де Френ[77]77
  Де Френ П'єр Форже (1544–1610) – після оголошення Анрі Наваррського королем Франції був державним секретарем. Один з творців Нантського едикту (1598), за яким католицизм лишався панівною релігією Франції, однак і гугеноти одержували свободу віровизнання і богослужіння у більшості місцевостей країни, а також певні політичні права.


[Закрыть], член фінансової ради й протестант, щиро відданий герцогині, був єдиною опорою її в найвищих колах, як не рахувати старого Шеверні, що мав на те поважні причини. Адже він зостанеться канцлером лиш доти, доки його приятелька Сурді править королем через свою небогу, оту гарненьку жирну куріпочку. Так гадали всі. Хто ж там знає, що любов розумніша від корисливості й що Габрієль уже не слухається пані де Сурді. Кажуть: і тітка, й небога вибились нагору перелюбством і гребуть до себе навзаводи. А пан де Френ, хоч був дуже скромний і не хизувався багатством, теж мав незаслужену лиху славу: його вважали автором Нантського едикту. І через те був ненависніший багатьом, ніж бувають звичайно середні фігури у великій грі.

Цей добряга склав рахунок видатків на хрестини малого Александра-монсеньйора й послав той рахунок до арсеналу головному розпорядникові фінансів, не забувши, звісно, назвати хрещеника «дитям Франції». Пан де Сюллі замість потрібної суми визначив куди меншу: з неї не можна було оплатити наміть музик. А коли ті поскаржились йому, Сюллі просто витурив їх. І гукнув їм услід: «Я не знаю ніякої «дитини Франції»!» Вони переказали ці слова герцогині де Бофор.

Тоді нарешті ця дама та її найзаклятіший ворог розкрилися одне перед одним до кінця, і це в присутності короля, що викликав міністра до себе.

– Повторіть те, що ви сказали.

– Ніякої «дитиии Франції» я не знаю.

– Діти Франції мають матір, яку ви посміли образити, й батька, який прощає багато, але цього не простить.

Анрі, коли вже згадали його, мусив утрутитись.

– Викресліть плату музикам, Роні, я заплачу сам. Але візьміть назад і свої слова.

– Величносте! Я держусь того, що є насправді. Ви самі обрали для цієї пані титул і звання, й при них вона лишається.

– Та коли я захочу, не лишиться.

– Якщо захочете, – поправив Роні, чи то Сюллі, зі звичайним своїм кам'яним обличчям. А втім, тепер воно стало попелясто-сіре, як у справжньої статуї.

Чарівні барви обличчя Габрієлі теж поблякли. Вона заходилась висловлювати міністрові найжахливішу правду. Анрі не втручався – йому хотілось бути далеко звідси, і з собою він не взяв би ні одного, ні другу. Роні холодно спостерігав. «Загрузай, загрузай», – думав він і давав супротивниці висловити все до решти.

Габрієль говорила зовні спокійно, але в тому спокої виявлялось тільки страшне душевне напруження, породжене несамовитою люттю. Вона – майже королева. Двір визнав її, віддавши їй ще небачену шану на хрестинах її сина – дитини Франції. Вона навіть заглибилась у подробиці, почала перелічувати тих, хто найдужче підлещувався до неї, домагаючись її ласки. А Роні запам'ятовував названих, щоб потім усе переказати їм.

Анрі ходив від стіни до стіни, а врешті зупинився біля найдальшої, спиною до сперечальників. Його бідолашна владарка виказувала свої слабкості, він її жалів, а це вже недобре. Слухаючи, як вона вихваляється, що її приймальню прикрашали собою носії найгучніших імен, він уперше вгадав, що її походження не бозна-яке високе. Анрі поглядом наказав Сюллі мовчати про це.

Габрієль надто довго терпіла, надто довго таїла все в собі. І тепер нарешті збунтувалась остаточно.

– Я всіх виводжу в люди! – кричала вона. – От хоч би й ви, пане начальнику артилерії й розпоряднику фінансів. Хто вас вивів у люди? Гадаєте, це було легко? Гляньте на себе й скажіть самі, чи могли ви сподобатись королю? Затятий і впертий найживішому в світі, млявий дух– окриленому? Ви створені на те, щоб киснути у своїй посередності. Тільки я витягла вас із неї.

В тому було багато правди, і, перше ніж вона вихопилась тепер із цих запальних уст, Анрі не раз уголос висловлював такі думки в присутності Габрієлі. І саме тому він тепер відчув себе ураженим, йому самому завдано кривди. «Таким, як оце його виставляють переді мною, я, слово честі, ніколи не бачив свого щирого слугу». З тієї хвилини він став відверто на бік щирого слуги. Та ошаліла жінка не помітила цього, вона навіть не почула, як король гнівно тупнув ногою; зате Роні-Сюллі в ту мить упевнився, що переміг, а його супротивниця сама котиться до своєї погибелі. І він не спиняв її. «Залазьте в пастку ще глибше, пані». Він мовчав, вирячивши очі. А бідолашна втрачала останній грунт під ногами:

– Ви вже забули, як плазували переді мною! Ви ж починали як мій прислужник.

На те слово попелясто сіре обличчя спалахнуло краскою гніву – чи, може, ганьби.

– Годі, пані! Ви дозволили собі на одне слово більше, ніж слід. До мене те слово не пристає, але, як не помиляюсь, воно зачіпає короля. Мій владар хоче мене звільнити? – спитав старий лицар. У голосі його тремтів спогад про битви й труди без ліку. «Ніколи не були ми певні перемоги, а все ж обидва досягли того, чим ми стали».

Анрі жахнувся. Вудь які страхіття були б йому легші за оцю сцену й за гнітючу необхідність зробити вибір. Він з жахом почував: хоч як вирішити, однаково це буде катастрофа, нещастя, кінець. Обертаючись від стіни до них, він хотів був засміятись, думав примусити їх обох отямитись. Але, підійшовши, сказам несподівано для себе:

– Звільнити вас? І не подумаю. – Це до Роні. А Габрієль д'Естре почула з його уст: – Відмовитись від такого слуги через вас? Пані, ви не можете цього хотіти, якщо любите мене. – Це було вимовлено неласкаво.

Тільки-но договоривши, він зрозумів, що це не його слова, він тільки не зміг зупини їх. Він крутнувся й вийшов.

Пан де Роні ще з хвилину тішився поразкою своєї супротивниці, а вона вся тіпалась і, побіліла на виду, навіть не тямила, що на неї дивиться її ворог. На його обличчя повернулися квітучі барви, аж недоречні для чоловіка в його літах, і він покинув свою жертву, навіть не вклонившись.

Коли згодом у Роні й виникали деякі сумніви, він умів їх відігнати. Служіння королю – понад усе. Король сам сказав: «Такий слуга мені дорожчий за десять коханок!» Бо саме так, а не інакше почув Роні слова короля, чи принаймні так перетлумачив їх у думці. Таке тлумачення необачних слів він переказував і далі, й незабаром весь двір знав їх, а посли вписували в свої доповіді, й це ще дужче виправдовувало автора такого тлумачення. І він цілком щиро міг твердити:

«Все оте панькання «з любою владаркою», що раптом стала всього лиш однією з перших-ліпших коханок, тільки марно поглинає час і гроші. Нарешті король визнав: його кохання до неї вже не вистачить на те, щоб одружитися з нею. Я мав рацію й зробив йому справжню послугу тим, що нарешті розкрив йому очі». Так вирахував Роні й повідомив про цей підсумок свою дружину, пристаркувату вдову, що лишилась вельми задоволена ним.

Як чоловік із сумлінням, Роні відчував потребу примирити служіння королю з людським обов'язком щодо нещасливої жінки. Щоб заспокоїти своє сумління, йому вистачило нагадати собі, яка доля чекала б цю жінку, коли б він не втрутився й не виконав того обов'язку. Між троном i смертю, що були від неї однаково близько, але нема сумніву, котра з цих двох можливостей справдилась би раніше, – між троном і смертю він знайшов для неї шпарку для втечі: неласку короля. Не солодко для неї, що там казати. Що ж, хай називає нас жорстокими, зрадливими, невдячними – поки що. Тa колись потім, коли вона, жива й здорова, житиме собі господинею в маєтку Монсо, отримуючи від короля пенсію, тоді вона зрозуміє, хто її врятував. Нема за що дякувати, це був просто людський обов'язок. Ви, пані, інколи прислужувались моїй кар'єрі, а я за це врятував вам життя. От і добре, тільки не заводьтеся знову.

Сумління вдалося заспокоїти – принаймні більш-менш. Але перед своєю гостроносою дружиною Роні все ж не вихвалявся людяним вчинком щодо Габрієлі д'Естре. Бо дружинин ніс був досить довгий і гострий, щоб дістатись до зворотного боку людяного вчинку. Така пристаркувата вдова дожидалася довго, і нарешті вона тріумфує цілковито, не зважуючи й не вивіряючи своїх почуттів, як годилось би.

Герцогиня де Бофор поїхала до пані де Сюллі, але та її не прийняла. Тоді герцогиня дуже ввічливо поскаржилась на це панові де Сюллі, але той не відповів. І того, й того король не стерпів би, якби дізнався. Він, безперечно, сприйняв би все як образу для себе. І все ж Габрієль не сказала йому нічого. Вона вже мала у своїх руках доволі, щоб повалити щирого слугу одним ударом. Але вона боялася дістати відкоша – не так від Роні, як від свого ж таки любого владаря, що міг охолонути до неї. Вона вже була навчена.

В глибині її серця жив страх – він уже ніколи не покидав її зовсім. Король поводився з нею так, як і завжди, може, був би навіть ласкавіший, якби вона домагалась того. Він проклинав свій двір, та й інші двори, й тенета всяких складностей, якими був обплутаний, і свою несвободу, і загальну змову, що мала на меті применшити його перемогу над Іспанією, його самого. Габрієль розуміла його й чула невимовлене: «Пробач мені, скарбе мій найдорожчий». Тому вона ніколи не заводила мови про своє становище. Вона не змогла б цього зробити без дрожу: після сцени з Роні її тіло вже не могло відвикнути тремтіти й не корилось ніяким зусиллям волі. Аби лиш не показати, що вона боїться, – ось чого вона тепер боялась найдужче.

Так довірливо, як не часто бувало, Анрі розповідав їй про свої особисті переговори з папою Климептом щодо розірвання шлюбу а королевою Наваррською. Навіть його міністри не знали, як там стоять справи. Папа Климент вимагає на віддяку повернення до Франції єзуїтів. Король відповів: якби він мав двоє життів, то одне віддав би найсвятішому отцеві. Вона зрозуміла: «В нього, як і в мене, тільки одне життя – своє власне; і коли він учинить так, як бажаємо ми обоє, йому кінець. Зробить мене своєю дружиною, дістане за те на свою шию єзуїтів – і тим підпише нам обом вирок смерті на нашому троні. Отож він і просить: «Прости мене». Проте вона вдавала, ніби йдеться тільки про користь королівства.

Король наказав улаштувати лови на честь герцогині де Бофор – а ще не минуло й чотирьох днів після тих слів, за якими він досі шкодував, a вона досі від них тремтіла. На ці лови він запросив тільки її друзів, насамперед тих, хто став їй із ворога другом, як-от Роклор. Усі вони були солдати, а з них найнадійніші – найпростіші серцем, як хоробрий Крійон чи одноокий Арамбюр. Вони власною рукою колись стягли з сідла вбивцю короля, а йому самому казали: «Величносте! Одружіться зі своєю коханою». З ними й осінній день здавався яснішим від будь-якого. Ідеш на коні по широких полях, таких знайомих: копита наших коней переорювали їх, коли ми тут билися. Ліс неозорий, ліс аж до кордонів провінції Пікардії – сьогодні крізь уже безлисте гілля щедро ллється сонце, але ми б тут не заблукали й глупої ночі.

– Пам'ятаєш, Бляклий Листе, – сказав Анрі до свого першого стайничого Бельгарда через плече коханої, бо вона їхала між ними обома. – Пам'ятаєш, як темно тут було, коли ми вперше повертались із Кеврського замку? Так темно, що ти тоді надумав замордувати мене, Бляклий Листе. Непогана думка, як для ревнивця. Вона потім і в мене з'являлась, мушу тобі признатися, мій старий Бляклий Листе. Пані, погляньте на нього, вже й він сивіє.

Ні, вона не хотіла думати ні про сивобородого, ні про другого, з посрібленими скронями. Вона була сповнена щастя від того, що її коханий владар зберіг для неї юне серце – для неї! І голос його був радісний, хоча й тремтів розчулено, – так, давня мука від того, що він міг би втратити її або й зовсім не здобути, ця колишня мука повертається й тремтить у голосі.

– О прекрасне життя! – сказала Габрієль. – Як я тебе люблю!

Дивно – хоч у таку мить годилось би пустити коней шпаркою ристю, всі троє їх притримали й поїхали неквапною ступою. Тому інші мисливці почали їх наздоганяти, й почулись голоси.

– А я йому весь час це казав! – гарячкував один. – Рубонути! Заклик до народу, як він робив щоразу, коли треба. Священика сюди – і хай буде що буде, а ми б мали свою, французьку королеву. А назад потім уже запізно.

То говорив хоробрий Крійон. Одноокий Арамбюр гнівно відказав:

– А що ж ми маємо тепер? Ченці знов нападаються на нього в проповідях. Пророчать йому кару за всі гріхи. Закликають до великої спокути, щоб небо не завалилось над нашим королівством. Відколи укладено мир, Іспанія знов може насилати зі своїх монастирів оту сарану. Насунуло повно капуцинів у тернових вінцях на лисинах, а перед ведуть дами з роду Гізів. Чи сподівались ми такого ще недавно? І то від нього?

– Одноокий! – гукнув Анрі через плече. – Вони ще й бісів з одержимих знову виганяють. А я посилаю лікаря, як і перше робив. Мій звичай не змінився, можеш не боятись, що я поступлюся.

– А призвістки, – озвався ще один. – Ваші вороги, величносте, фальшують якісь там призвістки. Коли вже до цього дійшло, то стережіться!

На це Анрі не відповів, бо він знав: є такі призвістки, яких не сфальшуєш. А наше діло – уникати того, що вони віщують. Тим часом він упізнав галявину, на яку вони звернули; тут він захотів спішитись і попоїсти. Служники влаштували на пеньках стіл, довкола поклали колоди. Одну застелили попоною й прилаштували спинку; там Анрі посадив чарівну Габрієль.

На ній була зелена сукня зі срібною лямівкою й такий самий капелюшок. Холодне осіннє сонце не відбивалось від її волосся яскравим блиском святкових днів, коли в ньому іскрились діаманти. Та й навіщо? Спокійне сяйво, що огортає людину, яка ще з нами, але вже має покинути нас, проникає до сердець повільно, але несхибно. Анрі, подаючи їй наїдки, гладив її по кінчиках пальців. Щоки в неї – як сніг, що має розтанути, і крізь нього вже пробиваються троянди. О прекрасне життя! Як я тебе люблю! Це вона сказала давно, але її любий владар так досі й не розчув до кінця тону цих слів. Він вслухався в них, замислений, і всі розмови за їжею помалу затихли.

Підводячи Габрієль за руку, Анрі сказав їй:

– Відкрию вам таємницю, пані: з цього місця ми з Бляклим Листом тоді рушили до Кеврського замку, і я там побачив, як ви спускаєтеся сходами.

Герцог де Бельгард стояв у ту мить найближче до короля та його коханої: можна було подумати, ніби він там третій.

Потім вирішили справді пополювати; кавалери з їхньою єдиною дамою пішки заглибились у хащі, а там легко загубити одне одного, розминутись, і голос, що відповідає на твій оклик, слабшає, тихне, а врешті долинає звідусюди й нізвідки. Герцогиня де Бофор зникла, хоч Анрі майже весь час намагайся не губити її з очей. І перший стайничий, що нібито подався кудись навмання, зник теж. Король наказав своїм супутникам обшукати ліс. Сам він сів на коня; як він і сподівався, двох коней десь не було.

Спершу він погнав чвалом навпростець, через засіки, рови та яри. Зненацька йому пригадався пан де Роні. «Він має сумнів, чи Цезар мій син. Якби я спитав його в вічі, він би став відмагатись, а може, й ні, бо врешті завжди виявляється, що він мав рацію, як-от усього чотири дні тому». Анрі смикнув за повід і зупинив коня. Його взяв гнів на Роні, бо той завжди в усьому має рацію, і з самої злості вершник уже ладен був завернути коня. Він не хотів знати нічого, але грати роль дурня теж не хотів. Отож він довго стояв на місці, а його кінь бив землю копитом та іржав. Анрі ввижався попереду замок Кевр, хоч насправді звідти його ще не було видно. Мимоволі, попри весь його опір, погляд проникнув крізь мури в одну добре знайому кімнатку.

А як це вже сталось, йому нестерпно закортіло випити всю муку до дна, опинитись там, побачити навіч, а не тільки в уяві, як ті двоє лежать разом у ліжку. А самому – лежати під ним, як колись лежав той другий, що йому він кидав цукерки. «І всі ці сім років вони не переставали сміятися з мене. Невже це я, я сам давав усьому світові нагоду пліткувати про короля-рогача? І чому я вдавав із себе глухого?»

– Бо це все неправда! – гукнув він і рушив уперед із раптовою певністю, що не застане в замку нікого. «Сім років, і вона вже настільки моя, як ніщо в світі. У нас одна плоть і кров, і діти наші постали з неї, і серце в нас обох б'ється одне. Вона відчуває те, чого я ще й не сказав, а я знаю про неї все».

Він заприсягся: якщо не застане в замку нікого, то завтра примусить священика звінчати його з Габрієллю. Хтось спіймає облизня – власник маєтку Сюллі, начальник його артилерії. Ще не додумавши до кінця, він злякався майбутнього іспиту. В Кеврському замку на нього чекає вирок долі – хто ж це самохіть поспішає назустріч їй? Він завернув коня. Марна річ. Нестерпно буде не знати правди, і розум однаково не встоїть перед пристрастю, перед її свавільними здогадами та страхами. І він знову повернув до замку. Він хотів надолужити згаяний час, хотів устигнути – і боявся встигнути, то підганяв коня, то стримував його в спалахах то нетерплячки, то страху.

Доїхавши до звідного мосту, він подумав, що однаково спізнився: вони вже далеко, а він пошивсь у дурні. То була остання спроба втекти від долі. Та коли він в'їхав па подвір'я замку, його коня привітали двоє інших: їхнє іржання почулося з-за одного висунутого вперед крила будинку – лівого. Ажурна башточка – під нею припнуто коней. Третій кінь відповів їм; шкода – тих двох, що в кімнаті нагорі, передчасно сполохано. В якому ж вигляді він їх заскочить?

Увійшовши, Анрі побачив їх зовсім не такими, як сподівався. Габрієль дивилась у вікно, зіпершись па підвіконня, спиною до свого супутника, що був у чоботях з острогами. На плечі в неї Анрі помітив жовті листочки, що вчепились, коли вона їхала лісом. Хіба ті листочки зостались би там, яки вона тут роздягалась? Бельгард дивився на великого дикого птаха, що лежав зі зв'язаними лапами в нього коло ніг і відчайдушно бив крильми. Першому стайничому його здобич прикро забруднила руки – такими руками він ніяк не міг доторкатись до жінки.

Хоч Анрі збагнув усе це вмить, але нестерпний страх минулої години не хотів обернутись у сором і вилився врешті гнівом.

– Що це тут діється! – крикнув він. Ті двоє розгублено втупились у нього. Він, мабуть, теж з'явився перед ними не таким, як вони сподівались. Вони не думали, що він буде наче в корчах від хвороби й кричатиме, мов несамовитий. Перелякані, вони полишили йому шаленіти, поки він не вибився з сили – чи майже вибився. Габрієль відійшла від вікна й з благальною міною підступила до нього, а коли він після цілого потоку непогамовних слів замовк, наважилась узяти його за руку. Яка суха й гаряча була та рука! Габрієль сказала:

– Мій високим владарю! І нащо я це зробила… Я гадала дочекатись вас тут, щоб разом згадати минулі дні. А вийшло отаке лихо, і я дуже шкодую, що приїхала сюди, хоч і з добрими намірами.

Він відказав уже не так гучно, але не менш розлючено:

– Ви брешете, пані. Я знаю всю правду. Ви щойно виглядали у вікно, сподіваючись, що це приїхав не я. Тоді б ви до вечора мали час кілька разів поглумитися з рогоносця.

Бельгард стояв якось дивно згорблений, його обличчя враз помарніло. Він ухопив спійману птицю, що лежала в нього коло ніг, і хотів був вийти.

– Виправдайся, Бляклий Листе! – наказав йому Анрі. Зупинений тим наказом Бельгард обернувся боком і визнав:

– Я не можу, величносте.

– Ваш спільник виказує вас, пані! – вигукнув Анрі в новому нападі муки: досі він сам не вірив у те, що казав, а тепер мусив справді повірити.

Габрієль безпорадно здвигнула плечима. А Бельгард сказав:

– Величносте, мені лишається тільки проситись на службу до турецького султана. Він страчує своїх слуг, не допитуючи. А перед вами я ще маю й виправдовуватися. Я, той, хто був щиро відданий вам не тільки зі звички та з обов'язку. Ні, я довгі літа заглядав вам у душу й бачив – вона варта того, щоб заплатити за неї своїм життям, і така велика, що ви мали право забрати собі моє щастя. Я давно віддав вам і одне, й друге, і ви це самі знаєте, а найневніше моя відданість відома герцогині де Бофор. Інакше вона нізащо не дозволила б, щоб я супроводив її до цього замку й до цього покою.

Анрі відвів погляд від нього й буркнув ні до кого, навіть не до себе:

– Слова, хитрі слова. Розраховані на чулість.

Габрісль утрутилась саме вчасно:

– Він сказав не все. Він сказав, ніби я дозволила йому супроводити мене сюди. Ні. Я цього зажадала.

Вона не пояснила чому. Її коханий владар сам це збагнув: тільки-но ввійшовши, він розгадав усе. Він же знав її страждання, її страхи і зрозумів оцю відчайдушну спробу ще раз пробудити в ньому ревнощі. Вона хотіла повернути його в давні часи, в той забутий стан, коли він отак тремтів за неї, як вона тепер за нього. Тоді – чого лишень ви не зробили б мій високий владарю, щоб утримати мене! Любе моє дитя, чого лишень ти не зробила б тепер.

Він читав на її обличчі,– адже то було обличчя, в яке він вдивлявся найчастише, – читав на ньому все, що в неї на думці, що вона відчуває,– навіть її жалощі. Під час сцени з Роні він жалів її, тепер вона жаліє його. Не годиться нам давати привід для жалощів – ні тобі, ні мені. Ми сильні. Добре, що ви мені про це нагадали.

Спочатку він обняв Бельгарда й поцілував у обидві щоки. Коли настала черга його любої владарки, вона насилу зводила дух від пережитого хвилювання, і аж сяяла від здобутого успіху. Вона вже наперед чула те, що він хотів сказати. І справді, він, пригортаючи її до грудей, сказав:

– Завтра – все вже вирішено безповоротно. Завтра я покличу священика. Хоче він чи ні, а завтра він нас повінчає.

Вона повторила за ним: «Завтра», – так само сяючи, але подумала: «Якби ж то священик був зараз тут!»

Тільки-но від'їхавши від Кеврського замку, вони зустріли мисливців із собаками й гнались за оленем, поки не стемніло. Коли тварину нарешті звалили й випатрали, а собаки понажирались, мисливці обступили короля, що мусив сісти. Він сказав, що трохи забив коліно, нічого страшного. І враз у лісовій тиші почувся гамір інших ловів – гавкіт, покрики, звуки рога, все те не ближче як за півмилі. Та не встигли вони подумати, хто б це міг бути, як ті самі звуки почулися з відстані двох десятків кроків. Але не видно було нічого: між деревами вже залягла ніч.

Король здивовано спитав:

– Хто це сміє перебивати мені полювання? – і наказав графові де Суассону піти подивитися, хто там. Суассон подався в хащі й розгледів там якусь чорну постать, що з'явилась і вмить зникла, промовивши: «Не лякайся!» А може, то було: «Покайся!»