Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 60 страниц)

Опівночі

Ось він, маленький, обгороджений садочок біля замку Фонтенбло, сад випроби: випробовуваний розмовляв тут зі своїм сумлінням. Ніхто не смів тривожити його, хоча здалеку за ним стежать: королева й міністр із вікон, а цікаві, теж нишком, – крізь живоплоти.

Всі ті кілька днів, поки Бірон їде сюди, Анрі думкою з ним. То радить йому повернутись і втікати; а то, частіше, просить його покаятись, упасти йому на груди. Тринадцятого червня, рано вранці в тому саду він думав: «Не приїде!» – і каже це своїм людям, що стоять напоготові поза живоплотами. Бірон чоловік запальний: свого ворога Роні він заприсягся заколоти кинджалом, та що йому втрачати, навіть ставши убивцею короля? Анрі заспокоює всіх щодо цього.

Це вперше в житті він без страху чекає ножа. «Невже в мені погасла жадоба життя? А була ж така сильна! Бірон… Його шлях сюди, шлях до смерті, такий довгий і тяжкий, я проходжу разом з ним. І по щасливих шляхах цього королівства ми колись їздили пліч-о-пліч». Він мав на думці більше батька, ніж сина, об'єднував їх у одну людину, як народ. «Чи мусив я розлучитися й розмежуватися зі своїми сподвижниками? Що скоїлось зі мною, через віщо вони вважають за безпечніше перекидатись до моїх подоланих ворогів? Покидають лиш того, хто сам себе покидає, і хто б мене зрадив, якби я не зрадив сам себе?»

Він заглиблювався в себе, він розпачливо шукав джерел зради… Ет! Нічого вони не пояснюють.

«Чи це я спустив з неба на землю освячену богом величність? Я ніколи не вірив у власне творіння. Для мене не кожен день – ясне свято. Я не був тим тираном, котрого вони могли б ненавидіти й божествити. Марне діло – у одних віднімати тільки зайвину, але не все зразу, а іншим давати ситість тільки по неділях. Кого я врятував від його дурості, кого – від божевілля? Хто на це неспроможен, той не рятівник. Мої звичаї призвели до того, що я мусив затаювати й замовчувати останній замах на моє життя. Біроне, звільни мене від мого безчестя, воно було б занадто гучне. Як жахливо волає воно з твого ешафоту!»

За живоплотами почувся гомін. Анрі вже вирішив, що настала страшна для нього година. Але то був лише якийсь невідомий городянин – він добивався до короля з таким запалом і в такому відчаї, що його нарешті впустили до альтанки. Він упав навколішки й почав просити в короля помилування для свого небожа, якого суд засудив на страту. Король уже підписав вирок, він знав обставини злочину, що не дозволяли помилування. Дивлячись на горе цієї людини біля його ніг, він поблід. Якийсь нещасний юнак зійде на ешафот, а ти, король, борешся в душі зі зрадником, щоб він тебе пощадив.

Чоловікові біля своїх ніг він сказав:

– Ви чините так, як слід чинити дядькові. А я мушу вчинити так, як слід чинити королю.

З тої хвилини він відкинув усі вагання. А тоді з'явився Бірон, як його й чекали, і нітрохи не перемінився душею, як і передбачали теж. З-за живоплотів стежили, як вони вдвох крокують алеєю: король тихий і рішучий, маршал – у нестямній люті через несправедливу підозру, а найбільш через те, що його обеззброєно. Він то гатив кулаком у свої невинні груди, то нарікав на віроломного Роні, що так зрадив ного.

– Може, і я вас зрадив? – спитав Анрі, і затятий брехун затнувся.

Тоді король обняв його, показав жестом, що вони самі, тож хай маршал довіриться йому.

– Я? – вигукнув Бірон. То був голос похмурої одержимості.

Всі побачили, як вони виходять: один був веселий, а другий аж душився від нестерпних образ. За обідом, у присутності всього двору, Бірон сидів навпроти короля, і мова йшла тільки про обложене Остенде. Анрі сказав: його брат, король Іспанії, разом з іспанськими міністрами мусять тремтіти зі страху, що він покарає своїх зрадників. І тоді Іспанія дуже скоро програє війну у Фландрії. Бірон поглинав страви й затято мовчав, але читати його думки було нелегко. «Посмій-но! – промовляло його почервоніле обличчя. – Для своїх дворян ти вже не король. Скликай свій простолюд: побачимо, чи захоче він віддавати життя за тебе, як ми колись віддавали».

Після обіду Анрі повів бідолаху в той самий садочок. Він боровся за людську душу так, немовби ще ніщо не пропало; а та душа вже відмерла.

– Пане маршале, отямтеся! Це ж ви, а ось перед вами ваш король Анрі. Ви не знайдете іншого короля, що любив би вас. Забудьте про всі докази, що має проти вас герцог Савойський, забудьте про обіцянку мовчати, якою вас переслідує Іспанія, забудьте їх! Я забуду все після першого вашого щирого, вільного слова.

Але Бірон уже не був вільний. У Ліоні, попри весь свій гнів і пиху, він, може, ще був такий. А тут він поривається до своєї долі, хоч і не вірить у неї: він застиг, уражений німотою і вже звернений обличчям до ешафоту. Анрі все відтягував: ще чверть години, ще чверть… Нарахував чотири чверті – кінець. Ні, додав ще й п'яту. Тоді раптом урвав мову на півслові, опустив руку й швидко пішов у дім. Там він замкнувся з Роні й королевою.

Міністр заради безпеки держави вимагав провинної голови, але багато говорити не потребував; найзавзятіша була королева. Її чоловік збирається пощадиш зрадника; це його діло, коли він хоче позбутися трому, але Марія Медічі на таке не згодна. Вона знає, що колись король на випадок своєї смерті обрав цього самого Бірона, щоб той захистив його коханку та її незаконного сина. Коли він не вміє вибирати довірених осіб, то чого за це має поплатитись Марія? Свого сина, дофіна, вона виростить сама – як регентка.

Нарешті це слово вимовлене – регентство. Марія знає його будь-якою мовою. Проте в найважливіших для неї питаннях вона вже висловлюється французькою – не дуже приємно для слуху, зате влучно. Анрі розуміє, що тут уже сподіваються на його смерть і розрахували, що робити після неї. Він лиш тимчасово ще на цьому світі. Померти, негайно померти мусить друг його юності, супутник на крутому шляху до трону, супутник його сторіччя, вже минулого. Це не дуже приємне для слуху – незалежно від чужинчиної французької вимови. Те, чим йому тичуть у вічі,– необхідність, природний закон; і все ж у нього холоне серце.

Життя міняється надто швидко для того вразливого віку, в який він уже вступив. Зостатись зовсім самотньому, посилати на смерть останніх, перше ніж і він піде за ними, – і так негайно? Ну, про чужинку шкода мови. Але…

– Пане де Роні, що скажете ви?

– Величносте! Маршал Бірон більш не може мати сумнівів щодо ваших намірів, тож напевне втече. Треба його взяти під арешт.

– Зачекаймо до півночі,– вирішив Анрі.

Того вечора грали в карти. Нарешті товариство розійшлось, але Бірон зостався з королем – без запрошення. Анрі бачив, що цей чоловік і не думає про втечу. Якщо його розум не потьмарився зовсім, у цю годину він напевне проясниться. Від цієї надії в короля аж серце забилося. Ще раз він заклинально нагадав про давню дружбу, та у відповідь зустрів сухий погляд, побачив уста з печаттю мовчання; і ось вибило північ.

Анрі відвернувся, помалу, нога за ногою, рушив до свого кабінету, ще повагався, зачиняючи за собою двері. Ще хвилина тяжкої муки, і він знову відчинив їх. Бірон стояв непорушно, скутий своїм божевіллям.

– Що ж, бог із вами, бароне Біроне, – Анрі назвав його по-давньому, як протягом двадцяти років спільних небезпек і знегод. Та ніхто вже цього не чує – Ви розумієте, що я сказав?

Ні.

Тут-таки в передпокої Бірона взяли під арешт. Він незграбно вдав, ніби вважає це за поганий жарт, і далі грав роль оббреханої безвинності – і в Бастілії, де якийсь чернець іще раз наказав йому мовчати про все, і на суді, попри всі наочні докази і власноручні його листи, що виказували провину. Він сторопів, побачивши ті листи, і все ж розлючено відмагався від них. Він розраховував, що тиск із боку змовників та чужоземних держав змусить короля відпустити ного. Його спільники сильні й сміливі, судді побояться їхньої помсти й не засудять Бірона. Серед них самих є прибічники давньої Ліги, а вона тепер ожила, ніби єретик ніколи не перемагав її, ніби років правління цього короля й не було зовсім.

На шляхах знову стало небезпечно, шість сотень родичів оскарженого приїхали з Гасконі, озброєні банди чинять напади. Того викажчика, що подав письмові докази, вбито в самому Парижі, хоч його й охороняли, і вбивцям дали втекти. Королю Анрі потрібна вся його велика відвага; для того, щоб судити зрадника, – ще більша відвага, ніж для відсічі ворогові, якби той удерся до країни. Ворог буває найстрашніший тоді, коли він здалеку підриває країну, підготовляє завоювання грішми, друкованими пасквілями, розпалюванням внутрішніх чвар.

Анрі мусив це пережити: всі його досягнення, умиротворення й розквіт королівства все ж не врятували його від того, що йому тоді довелось покинути свою столицю й вичікувати за її мурами, з ногою в стремені. Не зрадник, а король мусив утікати. Свого міністра Сюллі він наполегливо остерігав, щоб той не дався в руки змовникам, бо тоді вони скористаються ним як заручником за Біронове життя. Роні, звичайно, вжив заходів остороги і, напевне, по-своєму розважив, що тільки неправедне діло може спиратись на злочини, – адже вони не мають коріння. Виростає і вкорінюється тільки велич, тільки володіння, і те, й друге дбайливо виплекане, і плекав його найкращий слуга. Та хоч би як багато міг здійснити такий міністр, королівство належить не йому. Його велич – це велич його владаря, а він сам у найгіршому разі може попасти ворогам у руки. Один лиш Анрі тоді, з ногою в стремені, осягнув ненадійність, тимчасовість усього свого набутку та й самого свого життя. Поки що він його зберігає,– а на те, що далі, розраховують дурні. Те, що він пережив у ті дні,– це нескінченні дванадцять опівнічних ударів годинника.

Там, за містом, він приймав родичів в'язня, говорив з ними лагідно й співчутливо, як уповноважений правосуддя й державної необхідності, в яких він неспроможен змінити нічого. Відмовив їм, не давши взнаки, чого він боїться й чого справді міг чекати, – насильного звільнення в'язня, відвертого бунту столиці. Настрій люду був достатньо підготований для цього. Бірон – добрий католик, за те й страждає. По місту ходив зворушливий лист; Бірон його ніколи не писав, але в ньому висловлював королю все, що могло викликати до того ненависть. Добрий католик у в'язниці не пам'ятав навіть отченаша, зате вдарився в астрологію, бо дуже хотів жити, та його й запевняли, що смертного вироку не буде. Король слабкий, страх зломить його. Судді його тремтять уже й тепер.

Проте Анрі мав у своєму парламенті не тільки таких людей, котрі виправдовувались нежиттю чи ще яким приводом, аби ухилитись від участі в процесі. З великих вельмож, рівних Біронові, ніхто взагалі не погоджувався судити його. Зоставалися старі вчені правники короля Анрі, що колись були з ним у Турі, ще як Париж був у руках Ліги, що колись лежали на соломі у в'язницях, що колись були бідні. Тепер вони покинули свої м'які ліжка, свої вигідні оселі; перед лицем небезпеки вони стали такими, як давніше. Вони знайшли в собі мyжнicть для боротьби. Якщо потім королівству судилось загинути, перші загинуть вони; але ці гуманісти рятували його, нападаючи. Вони зводили очі на короля й бачили, що він не піддасться ніякій спокусі: його веління – задовольнити правосуддя.

Це правда, що на його бік ставали й інші. Як часто Роні, прикрившись сильною охороною, приїздив до нього за місто. І стара Єлизавета, його друг, писала йому, намагаючись передати цьому королю трохи своєї невблаганної волі. Вона знає, що її французькому королю не до мислі дивитись із вікна на черепи, а надто якщо він колись цілував ту плоть, яка їх укривала. Вона все знає, бо вона вже близька до свого кінця, і її сторіччя, відходячи, забере з собою, заздалегідь забере з собою тих нечисленних обранців, що творили велике, як вона.

Зате Бірон – чоловік повнокровний, йому потрібні кровопускання, але про смерть у нього ані гадки. Перед своїми наглядачами й перед тими відвідувачами, котрих пускали до нього, він презирливо передражнював судовий процес, кривляючись і горлаючи. Глумлива зневага й певність своєї перемоги позбавляли його будь-якого стриму. Він до останку вірив, що на його боці і сила, і право. Сила – бо поки він тут шаленіє від незужитої снаги, там, на волі, змова, певне, досягла своєї мети й іспанські солдати вже простують сюди визволити його. А право – з трьох причин. По-перше, зрада завжди була священним правом сильнішого, а він вважав себе таким. По-друге, король у Ліоні все пробачив йому – звичайно, за винятком того, в чому Бірон не захотів признатися. Ну, та це вже копирсання в дрібницях; як може воно вилинути на ухвалу суддів?

По-третє, і головне, – для всіх багатих і могутніх існує непохитний закон і моральна заповідь: захищати своє багатство. Те саме багатство, що дало їм велику могутність, при першій загрозі вони повинні використовувати проти держави й нації – отакий у них закон і моральна заповідь. А на крайній випадок ця заповідь вимагає: заклич у країну ворога, щоб він урятував твоє майно. Щоправда, ворог здебільшого дбатиме не про це; але так вірять багаті. Зі своєю вірою й сумлінням у них цілковита злагода, тому вони можуть іще сказати на прощання, як зрадник Бірон: «Панове, перед вами той, кого король посилає на смерть за те, що він добрий католик». Він не пам'ятав навіть отченаша, але вірив у багатство і з цією вірою пішов на той світ – не без бравури й великого галасу. Ката він трохи не задушив, хоч і вважав, що це просто підмана. Йому, чоловікові в розквіті сили й повнокровності, король наважився прислати ката! Аякже!

Король Анрі, звичайно, знав, яку ціну доведеться заплатити за цю страту. Але перший успіх виправдав її: змова розпалася, змовники затаїли дух. Смерть самого лише Бірона розвіяла загрозу заколоту й війни, привид Ліги розтанув так само раптово, як і з'явився. Коли король повертався до столиці, його зустріли радісні юрби, і люд знову був одностайний з ним: він – батько нашого миру, нашого життя, наших надій на щастя. Слава, слава! Але все це дуже швидко лишається й забувається – тим швидше, чим скоріше знов наповняться скарбниці в королівстві й досягнуть розквіту ремесла.

У переможених пам'ять не така коротка. Вони без кінця правлять меси за душу свого мученика, що мусив зійти на ешафот. Минають роки, і за цією змовою йдуть нові й нові. Їх придушують; Роні не спить, а король уже ніколи не піддаватиме сумніву його порад, бо в нього він один. І все ж – обидва вони зняли руку на багатство, на владу багатства. Останнє слово страченого було: «Бо я був добрий католик». І цього досить, щоб приректи короля до смерті від руки вбивць – якщо він доти не був до неї приречений. Віднині він ходитиме по своєму королівству в постійному чеканні. Роки його владарювання – найплідніші для королівства, але сам владар весь час чує позад себе кроки. Не чує – відчуває. Хто озирнеться – не побачить нічого. Лишається жити сьогоднішнім днем, а той день завжди досить світлий, поки б'ється серце.

Якось, їдучи людною вулицею Ла-Феронрі, він побачив перед собою чийсь паланкін. Випередити його не можна було, довелося притримати коней. Це сталось перед будинком з відкритим склепистим підворіттям, над яким був вирізьблений знак: серце, увінчане короною й пробите стрілою. Король нахилився, хотів неодмінно зазирнути в той паланкін, але він уже замішався в натовп. І ніхто не зрозумів, чому король, хоч йому вже звільнили дорогу, замислився й не їде далі.

Він тоді звик присягатись такими словами: «Це така правда, як те, що Бірон був зрадник». Невдовзі і після страти зрадника він приїхав у арсенал до свого міністра й звернувся до нього так: «Маркізе де Сюллі», Найкращий слуга подякував, але не дуже палко – так, немов з обов'язку: він сподівався, що, стане герцогом і пером. Такі були титули зрадника, і дістались вони йому без заслуги, завдяки любові короля. А до найкращого слуги Анрі почував замість любові тільки подив і пошану, занадто беззастережну, щоб терпіти її без ніякого опору. Для того, щоб Сюллі міг виступити в усьому блиску й стати великим міністром, мусила померти Габрієль д'Естре. Помирає Бірон – і Сюллі стає маркізом. Стане він і герцогом, але для цього доведеться скласти голови ще кільком. Чи ж легко терпіти цього бездоганного чоловіка, що звільняє нас від усіх, кого ми любимо?

Величезний стіл міністра був завалений паперами. Ось він сидить над своїми рахунками, що служать процвітанню королівства. Анрі повертає голову до своїх супутників:

– Стільки сидіти! Хотіли б ви бути на його місці? Я б не витримав.

Заглянувши в один стосик списаних аркушів, Анрі змовк, бо побачив: то були нотатки про нього самого. Його Роні мав лише спомини, пов'язані з ним. Як і слід було сподіватися, в більшості записів ішлося за процвітання королівства, вони й заголовок мали: «Королівське господарство». Міністр, що насправді все писав сам, на тих сторінках нібито вів діалоги зі своїми секретарями: вони мали щоразу нагадувати йому про всі його діла, труди й заслуги, ніби він сам не знав про них. «Гординя, – сказав Анрі подумки. – Як може хтось писати таке про себе, коли життя кожного сповнене ганьби?»

Та воднораз йому на очі мимохіть набігли сльози. Він звелів усім, щоб вийшли. А зоставшись наодинці з Роні, обняв його й сказав:

– Віднині я люблю тільки вас.

Жало?ба

Коли її величність королева Британії в квітні 1603 року навіки склепила очі, не стало однієї з найвеличніших постатей проминулого сторіччя. Давня союзниця короля Франції проти всесвітньої держави, Іспанії, вона допомогла йому здобути трон і утвердитись на ньому. А його приязнь убезпечувала її острів від висадки іспанців. Обидві держави могли витривати тільки разом, обоє державців протягом двадцяти років і на день не забували одне про одного. Та коли Єлизавета померла, Анрі не вдягнув жалоби і не наказав цього своєму дворові, бо його, можливо, послухались би не без нехоті. Та й сам двір підтримав його в тому: всі, ніби змовившись, уникали згадувати ім'я небіжчиці.

Король і королева Франції жили у своєму палаці Луврі, багатому домі, який віднедавна годі було впізнати, бо його наново розкішно опорядили. Зважте лишень, що за коштовностями їх величностей наглядав окремий ювелір, Нікола Роже. Королева користалася золотим умивальником. Її придворний штат налічував чотириста шістдесят п'ять осіб, із яких сто сімдесят п'ять перебували на повному утриманні, або «годувалися при дворі», як самі казали. Півтори тисячі придворних чинів короля майже всі діставали платню, хоч і невелику, і кожен мав якийсь титул. У палаці бракувало місця, щоб оселити їх усіх, а ночами покої та входи охороняло сімсот солдатів.

Відколи Єлизавета померла, Анрі засинає важко. За спальню йому править кабінет, тільки тепер у глибині його спорудили різьблений і позолочений альков. Ліворуч від ліжка є двері, що ведуть до королевиної опочивальні. Анрі вже кілька разів замикав ті двері на ніч – відколи померла Єлизавета. Тут він перебуває одну з перших ночей, коли вона вже лежить у своїй домовині, й думає про неї, бо вдень його обступають юрби живих і згадувати її ім'я заборонено. Адже вона була єретичка, вона утверджувала в світі нову релігію з таким успіхом, як ніхто більше, коли не рахувати короля Франції, його битв і його едикту. Одначе він зважився на свій смертельний стрибок і зрікся давньої віри – спочатку тільки вдавано, і Єлизавета добре його розуміла, хоча зразу й не схвалювала. І коли він згодом удав, ніби диспут кардинала дю Перрона з паном дю Морнеєм справді переконав його в істинності його нового віровизнання, вона погодилась і з цим. Обоє вони однаково вважали істинним своїм віровизнанням гуманізм, який є вірою в те, що земне призначення людини – бути розумною й хороброю, вільною, заможною і щасливою.

«Вона багато вбивала, хоч і не жадала крові. Я теж її не жадаю, а проте стратив Бірона. Гуманістам належить бути войовничими і здіймати зброю щоразу, коли ворожі сили захочуть перешкодити людині в її призначенні. Мої воїни-гугеноти захищали право й віру, і те саме весь час робив я, – це така правда, як те, що Бірон був зрадник. Ми з Єлизаветою мусили бути сильними й піднести королівську владу незмірно – не на те, щоб принизити людей. Нехай люди бачать і пізнають у величності короля свою власну, земну велич.

Я не встигну передумати своїх думок, поки ніч мине. Чи це вже падає з неба перше світло, а річка відбиває його в моє вікно? Годинник виб'є п'яту, і наш двір буде тут як тут. Виб'є шосту, і почнеться наше з королевою урочисте вставання. До зали поряд ніхто не має права ввійти з покритою головою. Кожне вклоняється моєму парадному ліжкові, хоч мене в ньому нема. Всі повинні дотримуватись належної відстані, самий лише доторк до ліжка був би злочином проти священної особи короля. Один із камергерів стоїть на варті коло ліжка, і навіть гучно вимовлене слово було б замахом на мене. Та я знаю інакші замахи – і пізна?ю ще інакші.

Вони за весь цей час так і не навчились шанувати себе, а тому не шанують і життя. Вбивство коштує в моїй столиці чотири екю. Скільки ж то заплатять за моє, і чи носитимуть по мені жалобу? Дрімота змагає мене, і думка збивається на манівці. Зостається тільки дозволити їм, щоб ушановували моє ліжко як символ, хоч його значення їм незрозуміле. Людські помисли спрямовані тепер тільки на церемоніал, а я цього не хотів; вони стають строкатіші, а не простіші Як це я ще живу серед цих людей, чому я так загаявся? Та я, правда, вже не весь тут, покійна Єлизавета забрала часточку мене з собою.

Нe прокидатися! Можливо, я врешті-решт таки визнаю єзуїтів, бо їх уже визнало це сторіччя. І коли я закличу їх назад, щоб вони примирили мене з нинішньою добою, Єлизавета у своїй вічності про це не дізнається. Щаслива! Часточка мене – вже там, із нею. Чи ми там упізнаємо одне одного? На цьому світі ми ніколи не бачились.

Ми бачили одне одного тільки на портретах. Коли я був ще юнаком, їй пропонували малого Наварру за чоловіка, але то були тільки хитрощі: так моя партія позбулась би проводиря, а країна спливла б кров'ю в міжусобній війні. Згодом я прилюдно цілував її портрет, щоб вона про це дізналась і підтримала мене. А ще згодом уклав мир з іспанцями щодо Голландії, незважаючи на угоду з нею. Урешті ми проґавили Остенде й марно чекали одне на одного: вона – на своєму узбережжі, і в ті мури, що на них я зійшов тут, у себе, хлюпало те саме море. Ми проґавили нагоду, не побачились – а проте, чи багато людей були такі близькі мені, як вона? Так прислужились мені, а я їм? Хто, крім неї, був рівний мені?»

Цього питання він досі не ставив собі, бо Єлизавета була жива і здавалося, що він іще встигне зустрітися з нею. Воно виринуло само в напівсні цієї ранішньої години. Не забарилась і відповідь: «Ми зустрінемось у майбутньому житті, ми не помремо». Та навіть у дрімоті Анрі зразу поправив себе. «Звичайно, наше життя скінчиться. Проте слід нашої свідомості перейде в інші голови, потім у ще інші. Через кілька сторіч з'являться люди, що будуть діяти й думати так, як ми. Разом з нашим сторіччям ми не помремо. Я і мій друг, королева Англії, знатимемо одне одного нічно».

Він схопився: вже вибило шосту. Оскільки король не давав знаку, до нього не входили ні п'ятеро його камердинерів, ні ті обранці з числа придворних, котрі мали право бути присутніми при його вставанні. Ще кілька хвилин – і ось позаду алькова ледь прочинились потайні двері. В щілину зазирнув пан д'Арманьяк. Він уже не прислуговував королю особисто, зате тим пильніше стежив за часом і в належну хвилину був на місці. Тепер він побачив свого пана вже одягненого, і так само, як він заглядав до кабінету крізь щілину, так і король крізь двері праворуч визирав до парадної зали.

Та парадна зала була тридцять футів завдовжки й двадцять заввишки, з трьох її вікон двоє дивились на Сену, одне – на захід. На знаменитій стелі довкола королівських гербів були прегарно, символічно розміщені зображення всілякої зброї, вирізьблені з дубового, горіхового та липового дерева й укриті позолотою, що вже почала тьмяніти. Стіни завішані гобеленами на античні сюжети, товсто витканими з шовку та золотих ниток. Меблі обтягнені оксамитом кольору засохлих троянд. Ліжко стояло на підвищенні.

Той поміст, що на ньому між своїми запонами височіло парадне ліжко їхніх королівських величностей, називався «паркет» і був обгороджений позолоченою балюстрадою. Вздовж неї навшпиньки проходили дами й кавалери, і кожне повертало весь стан, щоб віддати уклін щільним запонам ліжка. За тими запонами – королівська величність, байдуже, присутня вона у плоті чи ні. Замикали собою той хід принцеси Конде й Конті. Коли Анрі вже надивився й хотів увійти, в залі з'явилася ще одна жінка – вона дожидала, поки збереться весь двір. Вона повільно проходила урочистим шляхом, якомога силкуючись приховувати кульгавість. Перед парадним ложем короля герцогиня де Бар, її високість сестра короля, схилила коліно дуже низько. Ти вклоняєшся, Катрін.

Анрі хутко причинив двері й стояв за ними, прикривши очі рукою, але бачив дуже багато. «Сестро, це парадне ліжко було в тебе на думці, ще як ми були зовсім молоді й нічого не важили. Ти досягла цього, та щасливою не стала. Може, й ти думаєш про те, що це парадне ліжко порожнє, а Єлизаветі дала притулок домовина? Вклонися їй! Ти мовчиш про неї, як і всі, але знаєш: ми самотні й теж маємо покинути цей світ. А побачення на тому світі навряд чи варто бажати після всього, що ми заподіяли одне одному тут, особливо я тобі. Або з Біроном – чи зміг би я знов зустрітися? Або навіть із моїм другом, королевою Англії? Хіба що ми стали б на той час усевідцями, і тоді жодне б не могло чимось дорікнути іншому».

Після кількох таких ночей стало добре видно, що він страждає. Загальна згода мовчати про небіжчицю лишилась непорушна, і король навіть перший дотримував її. Він виконував свої щоденні обов'язки; найголовніше – бути про своєму ділі, не занедбувати його. І все ж видно було, що думкою він не тут: під час найжвавішої розмови часом він раптово змовкав і заплющував очі.

Одного разу таке сталося при двох придворних – звали їх Монтіньї й Сігоннь. Обидва здогадались, яка причина, і вирішили, що здобудуть прихильність короля, першими вимовивши заборонене ім'я. Спочатку вони впевнилися, що їх ніхто не почує і що їм нема чого боятись один одного. Потім Монтіньї тихо сказав, що він поділяє горе короля. І Сігоннь півголосом почав зізнаватись, як глибоко шанував він королеву Єлизавету. Анрі розплющив очі й мовчки окинув обох украй відчуженим поглядом.

Вони перелякалися. Король, що завжди волів ставитися до всіх як до рівних йому і щойно розмовляв з ними саме так, раптом виявив сувору неприступність. Вони наштовхнулись на холодну зневагу й заквапилися геть. Вони досі гадали, що король повинен зберігати певну відстань між собою й іншими, але це тільки його обов'язок, а не природжена вдача. Може, в нього були якісь спільні таємниці з тією, котрої вже нема й котра вже ніколи не з'явиться тут? Їх довго не залишав подив від цього відкриття, але вони, звичайно, остерігались говорити про нього. Двір напевне не пробачив би їм того, що вони випадково відкрили щось нове у владарі, якого всі завжди мали перед очима й гадали, ніби в ньому нема нічого понад те, що вони бачать.

Цим самим придворним стало моторошно, коли через кілька днів король викликав їх до свого саду. Кожен з них почав сушити собі голову, чи нема за ним у минулому якоїсь провини. Монтіньї колись був дуже близьким свідком одного замаху на короля, бо саме цілував його в коліно. Сігоннь, автор алегоричних п'єс, любив вихваляти великого короля бундючною мовою богів та героїв. Але щоденна його мова була зовсім не урочиста, і його язик частенько зачіпав герцогиню де Бофор. Обидва були звичайні й звичні царедворці, таких у Анрі хоч греблю гати. І саме тому він викликав їх того дня до себе, до своєї зеленої зали, перекритої листям, так що з вікон Лувру туди не зазирнеш. Своїм давнім друзям і бойовим сподвижникам він би не звірив того, що сказав тепер цим двом:

– Ви щасливіші за мене. Я б хотів умерти!

Вони схилили голови й спини. А він, ходячи ще швидше, провадив: якби він тільки міг, то зрікся б і корони, й влади. Він прагнув би самотності і знайшов би нарешті справжній душевний спокій.

– Пустельникові не бракує нічого. З неба падає манна, крук приносить йому хліб небесний.

Після цього признання він тужно зітхнув, міцно стулив губи й розтулив їх лиш тоді, коли віднайшов твердість духу. А тоді повів далі:

– Але таке життя – не для державців, вони народжені не ради нього, а ради своїх держав і народів, над якими їх поставлено.

Така мова короля була несподіванкою для його слухачів: досі вони вважали, що він має коротку пам'ять на все пережите, й називали його «вічним веселуном». Того, що на дні його душі таїться смуток, ніхто не знав, бо такі слова він вимовляв хоч уже й не раз, але не перед чужими. Він, власне, зразу й пошкодував, що виставив себе перед Монтіньї та Сігоннем таким витончено-сумним, а тому додав іще дещо – хай кінець його мови прозвучить так, як слід, щоб вони потім могли переказувати його слова без шкоди:

– Для державців на світовому морі є тільки одна гавань – могила, і помирати їм падає в самому розпалі діяльності.

Обидва зберегли в пам'яті насамперед ці слова і потім, звісно, розповідали про почуте, бо самі були приголомшені такою відвертістю й не могли мовчати. Але ці слова про смерть у розпалі діяльності, коли вони згодом справдяться, обидва витлумачать як пророцтво. Король був таки справді сповнений гордині. Він скінчив життя так, як сам хотів.

Анрі сумує за Єлизаветою тільки до цієї години, але не далі.