Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

Коли щаслива барка під нічним вітром пливла до Блуа й Орлеана, на ній було вже не так людно. Більшість пішли спати, лиш декотрі зоставались па палубі з королем та герцогинею де Бофор. Пан де Роні відіслав свою дружину вниз, бо незлагідна вдова тільки перешкодила б йому в здійсненні одного наміру, задля якого він ушанував високих осіб своїм товариством. Крім нього, нагорі зоставалися тільки маршал де Матіньйон, залюблений у поетичні ночі, та ще один паж на ім'я Гійом де Сабле. Двадцятирічний Гійом нічим не відзначався, крім хіба великої родимки на правій щоці, яку успадкував від матері і в якій убачали схожість із різними речами: то з трояндою, то з фортецею, а то навіть із жіночим лоном. Габрієль уже хотіла була відіслати Гійома від двору, але Анрі попросив її, щоб вона тим часом просто не дивилась на нього.

– Він і не вродливий, і не приємний із себе, – погоджувався з нею король. – Що в ньому таїться, я не знаю. Одначе я певен, що він не звичайний собі юнак. Він нагадує мені тих юнаків, кому було двадцять років водночас зі мною. Тепер вони здебільшого вже зовсім забули той час, та це дарма: наше покоління інколи дає такі от парості.

Обидва придворні з юнаком відійшли трохи вбік. Тепер Габрієль спочиває в невисокому, наче для дитини, кріслі. Анрі напівлежить біли її ніг. Він то кладе голову їй на коліно й споглядає зорі, то спирається на нього підборіддям, і тоді осяйні світи освітлюють для нього її обличчя. А вона проводить пальцями по його чолу, відчуває, яке воно гаряче, й просить Анрі віддатися неподільно цій щасливій годині. День був багатий на радісні події, і їхнє відлуння ще бринить у серці в обох. Відлуння те бринить і словами, але обоє не знають і не шукають їх:

 
О сміх дзвінкий, вінки і плин води —
Лиш добрі вісті хай летять сюди.
 

Анрі відповідає сузір'ю, що іскриться над ним. Якби він хотів викласти свою відповідь словами, вона була б така:

«Труди породжують нові труди, і так аж до смерті, а далі мої надії не сягають. Довгий час гнітить нас. Нема нічого кращого за спокій, але він може тривати не довше одного віддиху. Радість, спокій і надія – біла з пелюсток завія. Подорож із тобою».

– З тобою, – промовляє Габрієль, бо вона думає й почуває в унісон з ним. – З тобою я дійду до нашої мети й до нашого кінця. Мій любий владарю, на це я надіюся.

Вона цілує його, і він її – довгим, міцним, на все життя цілунком. Вони самі пливуть річкою Луарою кудись у безвість, а в серцях бринить відлуння:

 
О сміх дзвінкий, вінки і плин води —
Лиш добрі вісті хай летять сюди.
 

Зіперши підборіддя їй на коліно, він дивиться їй у обличчя, а вона – йому.

– Твоя велич, владарю, – каже Габрієль. – Віднині в ній – віра всього світу, і скінчитись вона вже не може.

Анрі тихо сміється, з неї сміється, а вона з нього. «Ми ж обоє знаємо. Вода в нашій річці жодної миті не лишається та сама. Та й де вона, та річка? Чи не влилась вона, поки ми на неї дивилися, в море, безпам'ятне море?» Він подумав так – і зразу ж те саме відчула й вона. В обох забриніло те, що можна б виразити такими словами: все на світі нетривале і якраз тому прекрасне. Радість, спокій і надія – біла з пелюсток завія… Не лишиться нічого з тіла – то й велич щоб не відлетіла?..

В ту мить вони почули віддалік замріяний голос маршала де Матіньйона. Він натхненно говорив про замки над річкою, про їхні безмовні віддзеркалення в блискітливому потоці, про те, що й самі замки – тільки марева, і ніхто в цю ніч не проходить крізь їхні зачаровані брами, й ніхто не хоче володіти ними.

Співрозмовників не було видно; ось йому відповів напрочуд виразний і тверезий голос:

– Аякже! Ніхто не хоче володіти ними. Ось зараз ми пропливатимемо повз замок Сюллі, що належить панові де ла Тремоїлю. Спитайте-но його, чи віддасть він його задарма, чи зажадає за маєток і замок Сюллі сто двадцять тисяч ліврів.

– Не про це ж ідеться, – відповів настроєний на інакший лад Матіньйон.

– Як то не про це! – заперечив пан де Роні й ще раз назвав довжелезне число, чітко вимовляючи кожне слово окремо. – Якби це не такі страшенні гроші, я б, їй же богу, купив Сюллі. Правда, я міг би придбати його й дешевше, а то навіть задарма, але для цього треба всупереч своїй честі підтримувати герцога Буйонського, а не лишатись вірним слугою короля. А я про таке й думати не хочу. Ні заради найпишнішого замку, ні заради найприбутковішого маєтку.

Він замовк, полишивши силуетові замку промовляти за себе. Вежі та шпичасті покрівлі виринали одна за одною, підносились над чорними купами дерев і, осяяні, вітали подорожніх. Маршал і міністр, невидні, мабуть, відповідали на те вітання, кожен на свій лад захоплено. Світлі мури попереду купались у воді: замок обмивали Луара та її притока. Далі, в глибину, замок виростав: на острові були дві найвищі вежі, иайбільший із шпичастих дахів, і все це осяяне зоряним небом та блискітливою річкою.

– Як гарно! – сказала Габрієль.

– Маєток, гідний вас, пані,– сказав Роні, вийшовши наперед.

– Не мене, – заперечила Габрієль. – Найкращого слуги. Так, я певна, гадає й король.

Анрі повторив, ніби думаючи про щось інше:

– Так гадаю і я. – Тоді повернувся думкою до дійсності й вирішив: – Пане де Роні, ми забезпечимо вам щастя, коли ваше щастя в цьому. Про гроші на купівлю замку ми ще поговоримо.

Роні з радості аж злякався – він не сподівався, що так легко добуде маєток. Він був не з тих, котрі легковірно надіються на успіх свого задуму, хоч би й пожертвували йому сном і отиралися вночі коло свого владаря. З переляку він хотів був поцілувати короля в руку, та Анрі вже десь подівся, і Роні довелося звернути свою подяку до любої владарки. Цього разу його не дуже чутливе серце було таки справді зворушене.

Анрі тим часом зайшов у тінь від намету, став коло облавка барки й задивився на береги. Позаду замок Сюллі повільно ховався за деревами, зблиснув востаннє і зник. Його це не засмутило, він міркував собі: «Володіння… а коли ми, власне, володіємо? Замок із усім господарством може згоріти, королівство можна втратити. Смерть весь час стоїть над душею, свого часу вона забере і те, й те. Ця подорож була щаслива, я заволодів останньою зі своїх провінцій і виборов у ворога мир. Я досяг і ще більшого, важчого: утвердив свободу совісті,– а до цього я ж прагнув здавна. Я володію цим королівством, як не володів ним іще жоден король, – і плоттю його, й духом. Але чим я володію насправді?»

Саме коли він думав так, певний, що сам вільно спрямовує плин своїх міркувань, перед ним непрохано постав образ давнього Анрі, вісімнадцятирічного, того, який не володів іще нічим. Із друзями, двадцятирічними юнаками, він їхав кінно до Парижа, а приїхавши, дізнався, що його любій матусі відібрано життя, та й сам попав під владу старої королеви, що у своїй нечестивій душі вже виносила Варфоломіївську ніч. Коли та ніч надійшла і його друзів вимордувано, молодий Анрі Наварра надовго став бранцем чаклунки. Чи передчуває він це, коли в тісному гурті, в оточенні інших, їде до Парижа, а за ним – іще багато вершників?

Тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних… У селах вони зводять дівчат, але поміж себе часто говорять про свою віру. Всі вони бунтують проти можновладців, бо ті відступились від бога. Бог – з ними, з двадцятирічними, і щохвилини Ісус у плоті може виїхати з розпадини в скелях попереду, щоб повести їх за собою. Для них усіх його рани свіжі, вони ще кривавляться. Його історія злипається я їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони переживають його життя як своє. «Ісусе!» – вигукує один із них, і це Філіпп Морней. Вигукує з таким запалом, що всі притихають і озираються, готові оточити господа й голосно звернутись до нього: «Ваша величносте! Того разу вороги подужали вас і розіп'яли на хресті. Та цього разу, з нами, ви переможете. Повбиваймо їх! Повбиваймо!»

На сорок восьмому році життя Анрі знов побачив те давнє видиво; його облило жаром, він міцніш ухопився за облавок своєї щасливої барки і вже хотів тяжко-тяжко зітхнути. Та вчасно згадав, що пливе на щасливому судні й уже володіє тим, чого прагнули колись молоді відчайдухи. «Чи зі мною господь? Що я знаю? Ще тоді я не вірив, ніби Ісус може сподобити нас свого товариства тому лише, що ми – протестанти. Всі інші по-справжньому чекали його, і я любив їх за це».

– Та он же ще стоїть один із них.

Це Анрі сказав, побачивши пажа Гійома де Сабле. Юний Гійом теж стояв коло поруччя сам. Він неначе виріс, бо ніч і те таємниче, що діялось у ньому і в ній, підносило його над собою. Видно було, що він близький до зірок, їхнє світло спливало йому по щоці, круг загадкової родимки. Він міцно стискав зуби, і на худорлявому обличчі випиналися м'язи. Очі відбивали осяйні світи й запал його душі.

– Про що ти мрієш? – спитав чийсь голос. Паж озирнувся, нікого не побачив, але невидимець казав далі: – Ти мрієш, ніби став маршалом Франції. Може, ти коли й станеш ним. З нами пливе один маршал – він складає вірші. Ти, напевне, вважаєш себе поетом. Спробуй-но, зримуй доладні слова про короля, що здобув свій найдорожчий скарб і володіє ним. І коли йому доводилось розлучатися з тим скарбом, ніякі бої, ніякі перемоги не могли втишити болю розлуки. Війною й перемогою можна здобути королівство, але не прекрасну зірку, на яку нам хочеться дивитись, поки ми й самі не згаснемо.

Голос у темряві змовк, і юний Гійом відчув, що він уже сам.

Анрі вже якусь часину сидів коло Габрієлі. Панове Роні й Матіньйон розважали короля і його кохану, всі були окрилено веселі, навіть новий володар замку Сюллі всупереч своїм звичкам сміявся. І ось до цих чотирьох осіб скромно й статечно підійшов юний Сабле. Вклонившись, він став чекати королевого наказу. Король кивнув йому й сказав:

– Ну, проспівай свою пісню!

І тоді нежданий гість низько вклонився герцогині де Бофор і справді заспівав:

– Ану, спочатку, – зажадав король. – Нехай і корабельники послухають.

Бо до них, почувши дзвінкий і ніжний голос, що завів пісню, підійшли кілька корабельників, що ставили вітрила на щасливій барці. Вони стояли й шанобливо слухали, попід облавками таємниче схлипувала вода, а Гійом, якого ніхто й не подумав перебивати, співав:

 
Чарівній Габрієлі
«Прощай» сказав увіч.
Минули дні веселі.
Лечу на Марсів клич.
 
 
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
 
 
За сурмою Ерота
Мені б летіти в бій,
Щоб тугу побороти,
Узрівши образ твій.
 
 
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
 
 
Над рідним краєм владу
Здобуду я в бою,
Але тобі в обладу
Всю землю віддаю.
 
 
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
 
 
О зоре, о надіє!
О мріє наяву!
Від муки я блідію,
Явись – і оживу.
 
 
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
 

Коли Гійом скінчив[73]73
  Автором стансів, які співає Сабле, деякі сучасники вважали Генріха IV.


[Закрыть], довго стояла тиша, тільки щось таємниче схлипувало, наче вода попід облавками. Нарешті підвелась герцогипя де Бофор. У світлі зірок поблідла родимка на щоці пажа Гійома де Сабле, схожа чи то на троянду, чи то на фортецю, чи то на жіноче лоно. Габрієль поцілувала його в ту родимку. Корабельники піднялись на щогли до вітрил і там нагорі почали наспівувати те, що запам'ятали з нової пісні. Гійом сказав до короля:

– Величносте, це ваша пісня.

– Так, я підказав тобі слова, але ж не я їх зримував, – відповів Анрі й подав юнакові руку. А тоді кинув погляд на нового власника замку Сюллі – з трохи насмішкуватим виразом. Але не сказав того, що подумав. «Наше володіння? Це пісня, яку співатимуть усі».

Та вмить той вираз змінився ніжно-розчуленим: він згадав давні псалми, які часто співав. Його пісня була схожа на них. Він шепнув це на вухо чарівній Габрієлі, відводячи її до намету.

При французькому дворі тоді їли добре. Після переможного миру перша турбота короля була – замовити зі своєї батьківщини, Беарну, найжирніших гусей. Бенкетами, ловами, святковими розвагами він хотів переконати себе й увесь світ, що ніяких загроз уже нема, що він міцно володіє набутим. І світ, здавалося, повірив у це. На частих парадних бенкетах король демонстрував свій усім відомий апетит, але насправді втратив його.

– Колись не було нічого, – сказав він у дружньому колі.– А тепер не хочеться нічого.

Товариш його юнацьких років, маршал Роклор, пояснив йому, в чому річ:

– Величносте, колись ви були відлучені від церкви. А такі люди завжди глитають, як диявол.

Та король сам знав причину краще.

Він добився до гавані, хай тимчасової, хай не дуже безпечної. Якби він тепер розпочав діла ще більші, то справді став би рятівником усієї Європи; досі він і був ним у очах інших, проте не в своїх власних. Він знав свою місію, але розважно відкладав її здійснення, зрікався її – не зі страху за себе самого, бо йому ця місія могла б тільки дати славу, а з турботи про свій народ, бо тому припав би тільки тягар. Миру! Миру!

Мілорда Сесіла і принца Нассауського[74]74
  Принц Нассауський, Моріц Оранський (1567–1625) – син Вільгельма Оранського і Луїзи де Коліньї. Був намісником Нідерландів з 1584-го по 1625 p., відомий своїми воєнними перемогами.


[Закрыть] прийняли в Луврі ще перше, ніж із великою помпою прибули іспанські посли. Король швидко рушив назустріч їм.

– Дон Філіпп помер. – Він скинув капелюха, але зразу жбурнув ним об підлогу й попросив своїх союзників зробити так само. – Іспанський церемоніал відслужив своє.

Мілорд Сесіл:

– Звичайно, старий паскудник помер. Та й що йому більше лишалося робити після того, як ви його розбили.

Принц Нассауський:

– Йому самому більш нічого не лишалося. Що ж до Іспанії…

Король Анрі:

– Ви маєте на увазі всесвітню монархію?

Принц Нассауський:

– Я маю на увазі отих розбійників, що всі прикуті до своєї галери і так правлять світом.

Мілорд Сесіл:

– Мене тішить думка, що загарбники, хоч поки що й плюндрують нашу нещасну Європу, принаймні скуті всі одним ланцюгом, і як упаде перший, то потягне за собою ще кількох.

Король Анрі:

– Панове, є час для війни і є час для миру.

Мілорд Сесіл:

– Щодо мене, то я стою за мир.

Принц Нассауський:

– Мир лише тоді буде справжнім миром, коли його жадатимуть обидві сторони: не тільки ми, а й загарбник. А тепер він тільки вдає миролюбця. Після вашої уславленої Вервенської мирної угоди, величносте, в Європі вже не видно іспанських військ.

Мілорд Сесіл:

– Натомість з'явилися загони добровольців – я б назвав їх розбійницькими бандами й поспіль перевішав. Добровольці! Називають себе іспанцями, збіглися з усіх країв, але жодна держава їх не посилала, жодна не оголошує війни й не збирається оголошувати, боронь боже! Новітній спосіб, дуже хитро придуманий, химерна картина для британського прихильника миру.

Принц Нассауський, забувшися, схоплюється й кричить:

– Та не для нідерландського! І не для німецького! Моя країна гине. Мій народ винищують. Це гірше, ніж оголошена війна, це жахливіше, для душі воно ще відворотніше. Величносте! Допоможіть. Ви єдиний король, що владає мечем.

Король Анрі мовчить.

Мілорд Сесіл:

– Сядьте, Нассау. Все можна сказати спокійно. Король, як і ми, знає, що діється. Ті розбійницькі банди, що начебто не належать нікому, хоч усі знають, хто їх нацьковує,– вони з'їдають не тільки Голландію, вони вже взялись і до Німеччини. Вони вгороджують зуби в німців – байдуже, протестантів чи католиків. Але католики й протестанти теж почали вже винищувати одні одних. Це дає певну вигоду.

Принц Нассауський:

– Вигоду! Я ладен головою об стіну битись…

Мілорд Сесіл:

– Не варто. Вашим землякам і так порозбивають голови. Я хочу сказати – вигоду для загарбника. Він же ні за що не відповідає, як ми вже сказали. По-друге, ця шахрайська війна не коштує йому й щербатого мідяка, – його банди самі добувають свою плату. А третє, і головне, – таке може тривати скільки завгодно. Воно не скінчиться, поки розбійники всесвітньої монархії матимуть у цьому потребу.

Принц Нассауський:

– Ціле сторіччя!

Мілорд Сесіл:

– Півсторіччя. Цього вистачить, щоб уся Європа озвіріла. Я казав «з'їдають», «вгороджують зуби» фігурально. Але люди ще навчаться й насправді їсти одні одних.

Принц Нассауський:

– І що ж вирішить той король, у кому Європа бачить свого рятівника?

Король Анрі:

– Мілорде, а ваша велика королева підтримає мене, як підтримувала вже багато разів?

Мілорд Сесіл підводиться.

Принц Нассауський схоплюється.

Король Анрі уже встав.

Мілорд Сесіл:

– Її величність згодна й готова підтримати це діло своєю військовою силою на морі й на суходолі.

Принц Нассауський:

– Нідерландські Генеральні штати віддадуть усе, що зможуть.

Король Анрі:

– Тоді я справді був би найсильніший. Був би досить сильний, щоб відвернути велику війну, й моє ім'я благословили б сам бог і люди. І тільки надзвичайно поважні причини можуть заборонити мені навіть спасіння своєї душі, не кажучи вже про повагу всього світу. Так, війна мені заборонена, кажу я, і прошу вас, панове, дослухати мене до кінця. Я теж мусив вислухати папського легата, коли він отут, у цій кімнаті, заявив мені, що я врешті здійму зброю проти всього католицького світу. Мене, мовляв, підозрюють у тому, що я хочу повсюди брати під захист протестантство, але не заради самої віри, а тільки щоб самому прославитись. Відтоді я ще й підкріпив легатову підозру, оголосивши в Нанті свій едикт.

Мілорд Сесіл і принц Нассауський палко заговорили, перебиваючи один одного.

Король Анрі:

– Панове союзники! Прихильники миру й людяних звичаїв! Те, що робить загарбник, – мерзота. Світ був повний мерзоти, відколи я маю справу з ним. Та мене це не знеохочувало. Я завжди провадив війну тільки для захисту людяності. Я робив це у своєму королівстві й так само рушив би в похід проти ваших розбійників.

Мілорд Сесіл і принц Нассауський заговорили одночасно:

– Домовлено! Ви втрутитесь. Ви наш великий проводир. І нехай їхня Священна Римська імперія розсиплеться, хай їхня свята церква впаде в порох.

Король Анрі:

– Саме так висловився легат і ще додав, що я тоді стану володарем усього світу.

Мілорд Сесіл, облишивши принца Нассауського, відступає назад:

– Це, мабуть, жарт. Її величність королева Британії далека від думки провадити війну з такою метою.

Король Анрі:

– Я теж; тому й не буду провадити її.

Принц Нассауський – його душать сльози:

– Величносте! Невже вам не жаль цього нещасного світу?

Король Анрі:

– Жаль. І насамперед жаль мені свого народу й королівства. Бо в них за плечима вже двадцять років війни, і нинішньому поколінню вона довіку втямки буде. Я не паную над долею і взяв би на себе забагато, якби захотів уберегти інші країни від великої релігійної війни – такої, як пережила й витримала моя країна. Моє королівство винесло з тривалих злигоднів нову схильність до розумного життя, і цю схильність я хочу підтримувати, а не уривати. Кордони його не захищені, фортеці занедбані, морський флот у жалюгідному стані, декотрі провінції війна обернула в пустелю. Щоб мій народ мав що їсти й міг народжувати дітей, мені треба облишити війну.

Принц Нассауський:

– Для того, щоб ваші французи жили в достатку й спокої, ви прирікаєте більшу частину Європи на неймовірні страхіття. Коли ви вийдете з війни, розбійникам більш не буде чого боятись.

Мілорд Сесіл:

– Одначе це правда, що тут, у Франції, селяни й ремісники заживуть куди щасливіше.

Король Анрі:

– А люди на те й створені, щоб стати щасливими. Крім того, якби я не прагнув цього для них, вони б мене, просто прогнали. Моє власне щастя й доля держави залежать від одного чи двох програних боїв. Панове, хочу я того чи не хочу, а мушу розпустити своє військо.

Іспанські посли прибули до Парижа. Вони в'їхали до міста урочисто, як вимагав нелегко досягнутий, навічно укладений мир. Тим більше здивувала їх невимушена поведінка двору й короля, якого вважали великим. На них він такого враження не справив. Король Франції насамперед повів їх до зали для гри в м'яч, і там вінценосець почав затято змагатись у грі зі своїм маршалом Біроном-молодшим, та з принцом де Жуенвілем. З галереї за стрибками та кидками невгамовної величності стежили дами в масках. Дон Луїс де Веласко, адмірал Арагонський, граф Аренберг і вся іспанська делегація зразу почали вгадувати, котра з масок – герцогиня де Бофор, і легко вгадали. Увага всіх була спрямована тільки на неї. Король, як помітили іспанці, грав для неї, грав у духоті переповненої зали, в червневу спеку.

Він, певне, мав також намір показати їм, що він і досі спритний, гнучкий, молодий, одне слово – що його слід боятись. Про це посли здогадалися потім, коли писали свій звіт. А поки що в них переважав холодний подив, що цей найхристиянніший король так занедбує перед ними свою гідність, складаючи її до ніг жінки. Після гри він попросив свою кохану відкрити обличчя, щоб посли його католицької величності могли як слід роздивитись його.

Та згодом їх спіткали ще непристойніші речі. Через два дні відбувся великий бенкет, а ввечері – бал. За столом на чільному місці, під балдахіном, сиділа поруч короля герцогиня де Бофор, і їй прислуговували вельможні дами; найвисокородніша з них була мадемуазель де Гіз. А вона ж походила з Лотарінзького дому, того, котрий ще так недавно в союзі з Іспанією являв грізну небезпеку для короля Франції. І ось тепер дочка того дому, що з волі Іспанії мав би владарювати в цій країні, мусить подавати страви – і кому!

Пізніш король сказав іспанцям:

– Під Ам'єном ви б могли перемогти. Моє найслабше місце було саме там, де стояв намет герцогині.

Дон Франсіско де Мендоса відповів поважно, як годиться:

– Навіть заради перемоги ми б не стали штурмувати бордель.

Всі іспанці на ті слова надуто мовчали, але тим щиріше зареготав король. Тоді вони побачили, що не зможуть принизити його нічим. Вечірній бал давала її високість сестра короля, але поруч неї була герцогиня де Бофор у смарагдовому шовку, а в косах у неї іскрились діамантові зірки, й урешті навіть ці іспанці не могли не визнати, що вона гарна аж надміру.

Проте їх і далі обурювало те, що при французькому дворі весь час попереду жінки. Ось танці припинилися, розкішні криноліни дам утворили посеред зали коло – і в те коло вступив якийсь юнак із родимкою на лівій щоці. Під музику він проспівав пісню, що починалася словами: «Чарівній Габрієлі…»

Іспанці аж до свого від'їзду чули ту пісню часто й повсюди і врешті почали ловити себе на тому, що й самі мугикають її. А коли весь Париж на власні очі побачив переможених ворогів короля й вони поїхали, відбувся урочистий в'їзд самого короля. Відбувся з такою пишнотою, як лишень можливо. Тільки сам король Анрі, що їхав верхи, був одягнений просто: в шкіру й чорну крицю, а на голові – білий плюмаж, як під Іврі. Таким знав його світ – і таким хотів його бачити. І він на догоду світові показав йому той образ великого короля, що жив у всіх в уяві.

Першими бучно привітали його чужинці, що з'їхалися з усіх країн. А тоді, після хвилинної нерішучості, буйний захват пойняв усю столицю. Недалеко від Луврського палацу король зупинився; з обох боків вулиці, з вікон будинків і з дахів лунав такий захоплений вітальний крик, якого він ще ніколи не чув – та навряд чи й почує вдруге. Він простяг руку перед собою. Якраз під долонею, біля його ніг, стояв паланкін, що його поставили носії. Анрі вигукнув:

– Ось вам мій мир і ваше добро – воно й моє!

Тоді в'їхав до свого палацу; але люди чудово зрозуміли його, й усі здогадалися, кого несли в паланкіні й кого король обрав за символ кращих часів. І вся вулиця, будинки, дахи заспівали «Чарівній Габрієлі».

Першу годину після свого тріумфу Анрі ніяк не міг зостатись на самоті, хоча в нього було таке почуття, наче він чогось не зробив, про щось забув. Надто великий був наплив людей: йому хотіли віддати шану двір і парламент, паризький магістрат, його маршали, його фінансова рада, а крізь ту тисняву збройні герольди в кольчугах і золотих лілеях прокладали шлях чужоземним послам.

Сюди з'їздилися, сюди квапилися, щоб своєю появою засвідчити тріумф короля Франції, повноважні й надзвичайні посли – не тільки знайомі йому, а й зовсім несподівані, і не всі були йому друзями, аж ніяк. Навпаки, вороги з'явились раніше, а поперед усіх – не відверті, не Іспанія й не Відень, чиї депутації ще не з'являлись та, може, й не з'являться. Першими прибігли приховані ненависники. Сусідня Савойя потай тягне руку за ворогом, а що герцог Савойський однією ногою стоїть у королівстві, то сутичка неминуча. Габсбург має слухняних поплічників у італійських державцях; їхні посланці вже тут, складають йому шану, а потім пошлють повідомлення про те, як сприймає свій тріумф король Франції. Та й рейнські владарі, духовні й світські, устами своїх підглядачів виливають захват перед великим королем.

Ці чужинці зображують захват дуже вміло, їм можна було б вірити, якби не знати, що джерело їхніх почуттів – ляк. Їхніми устами промовляє недавня приголомшеність, бо перемога короля виявилася для них такою цілковитою, що їхні владарі не зможуть утримати своїх позицій між ним та імператором. На заході Німеччини бояться могутності своєї, імператорської влади, що звичайно сама лишається невидима, але нагадує про себе в подобі нібито нічиїх, начебто нікому не підвладних розбійницьких банд. Поки ніхто не хоче визнавати їх своїми, їх називають іспанськими. А крім того – і понад усе – там бояться короля Франції з його військом, що розбило іспанців: воно ж найближче до Рейну, і хто його зупинить? Одягнений у чорне верховний володар всесвітньої монархії сидить у далекому віденському палаці, ніколи його не покидаючи; а єдиний король, що владає мечем, – ось він, тут, а в подвигах своїх він присутній усюди.

Посланці німецьких курфюрстів сподівались від цього таємного протестанта найстрашнішого. В головному вони сподівались якось викрутитися, хоч би вдавшись до чистісінького безглуздя. Розпач не вибирає, просто не має часу вибирати. Ну, а потім уже видно буде, що діяти. Кільком курфюрстам одночасно набігла думка обрати короля Анрі імператором Священної Римської імперії – принаймні зробити йому таку пропозицію, аби виграти час. І ось їхні посли один по одному просили його величність ласкаво вислухати віч-на-віч дуже конфіденційне, вкрай невідкладне повідомлення.

Та яке могло бути «віч-на-віч» у цій штовханині? До Луврської галереї набилось повно люду, всі виходи запрудили цехові депутації, яким не терпілося стати перед очі його величності. Кілька скромніших чужоземних послів усе-таки сподівались уловити зручну нагоду, а поки що силкувались відстояти своє місце й самих себе під натиску юрби. Як було заведено в цього короля, до палацу впускали й простолюд. Особливих наказів він не давав, командири варти чинили за його постійним правилом, і насилу вдавалося зберегти трохи вільного простору круг нього самого. В найгустішій тисняві кілька дам зомліло.

Король стояв не на підвищенні, а врівень з усіма, що крутились коло нього, швидко змінюючи одні одних, і вимовляли слова шаноби й хвали – коли довго слухати їх, вони ставали одноманітні й утрачали будь-який зв'язок із дійсністю. «Вони кажуть: великий, – думає Анрі.– Раз у раз називають мене великим королем, хоч ці слова нічого не означають, і вони могли б це знати. Одна перемога – чи так уже багато? Я перемагав не більше, ніж було потрібно й дозволенно для збереження мого королівства. Але остаточна перемога, визволення Європи від влади всесвітньої монархії, яка врешті-решт перетворює народи в розбійницькі банди, – така перемога виходила за ці межі, і я мусив зректися її. Я не смію допомогти. Я мусив вибирати між миром і війною – і вибрав. Стати великим я не смію».

Та ці думки не збивали його з пантелику, і він давав кожному гідну й стриману відповідь, якої від нього сподівались і яка личила великому королю. А в глибині душі був певен, що світової слави, мабуть, ніколи не слід сприймати цілком поважно, та й взагалі вона не витримала б іспиту, якби наважитись на нього. «Та це б означало образити людей, бо слава й велич їм дорожчі, ніж мені». Він повертав голову й весь повертався на всі боки спритно, як вправний гравець у м'яча. Він кивав головою, задирав її, переступав з ноги на ногу – і все це з міною й милостивою, і владною. Ні, йому не можна було закинути брак величі, і всі відчували її повною мірою, відчували справжній трепет шаноби. Правда, він не передбачав, що цей тріумф буде такий бучний, – через це й недоречна тиснява. Сам він репрезентував і зображував велич. «Але я ще навчуся втілювати її досконало», – вирішив він.

«Вони кажугь: великий. Якби вони оце тепер побачили мене в похідному таборі, вкритого окопною грязюкою, а бій був би ще попереду, – вони говорили б не так. Вони, очевидно, не вірять у небесний призвіл, бо приписують моє щастя випадковості й саме через це раді падати мені до ніг. Ще важче їм зрозуміти, що інколи тут, на землі, може звитяжити й розум – хай навіть тимчасово. А людину, яка просто скористалася здоровим глуздом, вони зустрічають несусвітнім безглуздям, – така їхня відсіч. Хочуть обрати мене римським імператором – немовби і я, й самі вони подуріли».

– Шляхетні панове, я не стільки чую, скільки вгадую вашу гідну уваги пропозицію, бо гамір тут великий, а ви маєте підстави говорити тихо. Ваші сподівання на те, що я дотримаю таємниці, роблять вам честь. Звичайно, ваші слова прикро вразили б слух його апостольської величності. Я бачу, що ви в чудовому настрої і що взагалі ви мої щирі друзі.

Його відповіді послам курфюрстів чемно ставили під сумнів їхній здоровий глузд, адже вони плели маячню, їхні прохання щодо таємної аудієнції він пускав повз вуха, прощався з ними й кивав новим. Усі рухались по колу: хто проходив перед королем, той опинявся перед герцогинею де Бофор. Вона сиділа, оточена принцесами, й чула, як її владар відбувається від своїх спокусників. А втім, посли курфюрстів не проминали нагоди попросити підтримки й у неї, і вона мусила обіцяти. Видно було, що обличчя в неї поблідло, – мабуть, із невтримної радості. Ті, котрі бачили, як гордощі красять іще дужче цю вельможну даму, дорого б дали, аби тільки довідатись, від чого ж ті гордощі.

Але герцогиня, кивнувши, підкликала свого щирого друга – хороброго Крійона. І за хвильку варта почала звільняти виходи й пробивати дорогу від того місця, де стояв король, до далекого кутка, до зібрався гурток скромних людей, що досі насилу оборонялись під тиску та штовханини. Самі вони, мабуть, ніколи не пробились би до короля. А тепер його величність, ведучи за високо підняту руку герцогиню де Бофор, сам попростував назустріч тим фламандцям. То були старшини міст, нещодавно покинутих іспанцями. То були старости сіл, знищених війною, і священики, чиїх амвонів уже не було. Вони не здогадались упасти навколішки перед своїм визволителем – вони вже забагато стояли навколішки.