Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 60 страниц)

_{В другому, як і в першому томі дилогії діють десятки персонажів, чиї прототипи існували в реальній дійсності, були активними учасниками подій, доклали праці до творення самої історії. Зображуючи їх, романіст відштовхувався від відомих йому наукових та архівних матеріалів, широко використовував збережені народною пам'яттю перекази, веселі та сумні історичні анекдоти (вони дуже пожвавлюють розповідь, допомагають у створенні соковитих жанрових сцен). Проте чимало важила й інтуїція письменника, що допомагала йому заповнити лакуни там, де не міг зарадити жоден документ, підказувала єдино правильний вибір психологічно переконливого рішення.}

_{Генріх Манн майстер скрупульозного портрета, він полюбляв акцентувати увагу на характерних рисах облич своїх персонажів або на своєрідності їхніх постатей. Такий портрет не завжди розгорнутий, часто на різних сторінках роману згадуються окремі риси й рисочки. Але, відібрані дуже точно, вони закарбовуються в пам'яті, і зрештою в уяві читача виникає цілісний, зримий образ.}

_{Романіст, як уже згадувалося вище, дуже цікавився іконографією відповідної історичної доби й був добре обізнаний з нею. Наділений здібностями до малювання, майбутній письменник певний час мріяв навіть присвятити себе образотворчому мистецтву. Манн став художником слова, але все життя цікавився історією мистецтв.}

_{В роботі над романом про Генріха IV знання живопису, зокрема портретного, стало йому дуже в пригоді. Коли ми читаємо рядки, які змальовують нам портрети Філіппа, Єлизавети, Марії Медічі, Габрієлі д'Естре, в нашій свідомості вони асоціюються з картинами видатних живописців доби Генріха IV, на яких зображені ці люди. Генріх Манн писав свої портрети, так би мовити, з натури, тільки за натуру в цьому випадку йому правили живописні чи графічні зображений. Скажімо, марнославну Марію Медічі увічнив пензель самого Рубенса. Написані ним на її замовлення портрети й велика серія алегоричних картин з її життя зберігаються у спеціальній галереї Лувру. Ці полотна, – згадаймо хоча б одне: «Заручини Марії Медічі», – дали письменникові багатющий матеріал для створення деяких сцен. Костюми доби, одяг придворних, воїнів, городян, архітектура, спосіб, у який прикрашали церкви й вулиці в урочисті дні, – все це можна знайти на картинах Рубенса, що зображують життя Марії Медічі, а також на картинах його французьких, іспанських та англійських сучасників.}

_{Філіппа II не раз малював великий Тіціан. Щоправда, він виконував портрети короля, коли той був ще зовсім молодий. А зовнішність Філіппа II, яким він постає із сторінок роману, зазнала з віком разючих змін. Але відомі також портрети 80-х, 90-х років XVI ст. Іспанських живописців – Алонсо Санчеса Коельйо і Хуана Пантохи де ла Крус. Останній портрет короля Філіппа, намальований за кілька місяців до його смерті, зберігається в палаці Ескуріал. Портрет цей «цінний і як твір живопису, і як історичний документ… Перед глядачем стоїть знесилений, одягнений у чорне старий чоловік, що вже ледве тримається на хворих подагричних ногах. Худе обличчя вирізняється своєю блідістю, кутики уст опущені, важкі повіки томлено прикривають безбарвні очі» [1]} 1
  Левина И. Искусство Испании XVI–XVII веков. – М., 1966, с. 73.


[Закрыть] _.

_{Королева Єлизавета любила позувати художникам. Збереглися десятки її портретів від наймолодших років і аж до старості. Фаворитам вона дарувала медальйони із зображенням свого обличчя, які чудово малював придворний художник Ніколас Хіллард. Йому ж належать портрети всіх відомих воєначальників та політичних діячів єлизаветинської доби. В останні роки життя королеву малював Маркус Герертс Молодший, йому ж належить і вишуканий портрет Єлизаветиного фаворита – рудобородого красеня герцога Ессекса.}

_{Габріель д'Естре разом з її сестрою увічнив якийсь із художників майстерні Клуе, того самого Клуе, який намалював портрети всіх останніх королів з династії Валуа. Відомо, що саме до його спадщини Г. Манн звертався найохочіше, вірив йому як художнику-психологу. Можливо, саме ця картина підказала Г. Манну риси прекрасного обличчя коханої короля Анрі – високі дуги брів, маленькі вуста, пишне волосся – і її прозоро-мармурове тіло, про яке так часто згадується в романі.}

_{Доба, про яку йдеться в романі, – час піднесення мистецтва барокко. Цей мистецький напрям відбився не тільки в іконографічному матеріалі, який вивчав автор дилогії, а й у стильових моментах самого роману. В деяких описах, картинах подій, масових сценах, здається, аж шумує бароккова пишнота, ряснота, навіть надмірність деталей, подробиць, барв. Згадаймо наведені на початку передмови слова Томаса Манна про те, що його брат був «одним з найбільших поетів німецької мови». Саме в історичній дилогії Генріх Манн блискуче доводить свою мовну майстерність, демонструє багатство й поетичність мовних скарбів, якими він володів. Видатний стиліст, письменник рафіновано тонко відтворював стиль доби, про яку писав, вільно оперував різними стильовими засобами, вдавався до стилізації й робив це напрочуд вишукано. Коли в романах про сучасність ми натрапляємо в нього на імпресіоністичну, натуралістичну, близьку до експресіонізму манеру, то в романі про Генріха IV це передусім подібність до образотворчого мистецтва бароко, хоча в цілому роман написаний у міцній реалістичній стилістиці.}

_{Порівнюючи перший і другий том дилогії, навіть мимоволі доходиш висновку: кожен з них відрізняється своїм загальним колоритом. Якщо її перших розділах книги про літа зрілості французького короля ще відчутний той самий живий, енергійний настрій, який попри всі випробування і драми характерний для світовідчуття Генріха в роки його юності й молодості, то далі похмурі інтонації густішають. І це ніяк не ознака того, що з роками Генріх старішає, втрачай бадьорість і сили. Ні, він залишається такий же енергійний, по-молодому сповнений задумів і мрій, але щодалі чіткіше і ясніше розуміє, що за його життя ці мрії здійснитися не можуть. Всіх його зусиль не досить, щоб подолати опір доби. Він випередив свій час. Те, що він хотів збудувати на землі Франції, – суспільство миру, щастя і добробуту громадян, – можливе лише в майбутньому. Він відчуває свою перевагу над більшістю тих, хто його оточує, не раз йому була дана радість здійснити свою волю, перемогти в борні, і водночас на схилі віку він пізнає гіркоту нездійсненності задумів. Звідси й похмурість інтонацій, а інколи й нотки трагізму, що з'являються в другому романі. Більшість сучасників починають сумніватись у слушності ідей короля, відходять від нього, вважаючи його за дивака-ідеаліста на троні. Вбивство Генріха (завершення одного з численних замахів на його життя) – перемога насильства, сліпої люті над розумом і гуманізмом. Але це лише тимчасова перемога, яка на певний час може затримати історичний поступ, але не здатна повернути рух історії назад. Тому в філософському задумі роману таку велику роль відіграє останній короткий розділ, який називається «Звернення Генріха IV, короля Франції і Наварри, з хмари, що розступилася, відкривши його, а потім зступилася перед ним». Автор не хотів закінчувати свій великий твір трагічною нотою загибелі героя, який так і не завершив свого задуму. Крім того, «Зверненням» він наче перекидає міст з минулого в сучасність, різко й чітко прокреслюючи лінії, що їх зв'язують: «Я не маю чим докорити вам, рідні мої сучасники, що відстали від мене на три сторіччя. Одне а тих сторіч я побачив: воно було вже не моє. Я стояв вище за нього, хоч це й не перешкоджало мені вже й тоді бути уламком минулих часів. Може, й тепер я такий серед вас? Мабуть, ні: ви б визнали мене, я очолив би вас, і все б можна було почати спочатку. Можливо, цього разу я й не загинув би. Правда, я сказав, що не хочу воскресати. Але ж я й не вмирав. Я живу, так, живу, і то не в якомусь містичному розумінні. Мов життя триває у вашому.}

_{Не втрачайте ні крихти мужності серед жахливої колотнечі, в якій вам загрожує стільки могутніх ворогів. Гнобителі народу, ненависні мені, були і є; вони навіть не змінили свого обличчя, хіба що одіж. Я ненавидів короля Іспанії – ви його знаєте під іншим ім'ям…}

_{Я хочу нагадати: людству нема потреби зрікатися своїх мрій, бо мрії – це тільки що не пізнана дійсність. Щастя існує. Вдоволеність і достаток – ось-ось, тільки рукою сіпнути. А кинджалом цілого народу по вб'єш. Не бійтеся тих убивць, що їх підсилають до вас. Я марно жахався їх. А ви будьте розумніші. Я вичікував надто довго. Революції не приходять на замовлення, і тому їх треба доводити до кінця, хни навіть силою».}

_{Зрозуміло, що це не так слова літературного героя, як-самого Генріха Манна, що ними письменник-борець, письменник-антифашист ввертається до своїх сучасників, закликаючи їх до послідовної мужньої революційної боротьби. В період завершення дилогії Генріх Манн, за своїми переконаннями, за своєю напруженою політичною діяльністю, був близький до комуністів, бачив майбутнє людства в побудові демократичного, соціалістичного суспільства, в перемозі ідей демократії і братства народів. Саме ці переконання, до яких великий письменник ішов усе своє життя, надають завершенню дилогії її історичного оптимізму, гідно увінчують цю величезну творчу працю.}

_{Історична дилогія про юність і літа зрілості короля Генріха IV не старіє з часом. Її автор спромігся створити таку жанрову єдність, яку ми можемо по праву назвати найбільш характерним для XX сторіччя типом історичного роману, в якому об'єдналися наукове розуміння історії, знання її фактів і документів з чудовим летом художньої фантазії, вірність зображеному часу – з посланництвом, зверненим до сучасності і майбутнього. В цьому творі історія стала не об'єктом для яскравих ілюстрацій, оживлених картин, а скарбницею, з якої людство постійно має черпати досвід, повчання і приклад.}

_{Кіра ШАХОВА}

ЛІТА ЗРІЛОСТІ КОРОЛЯ ГЕНРІХА IV

І. ВОЄННИЙ ТАЛАН

Поголоска

Король переміг. Уперше він відкинув, упокорив ворога. Правда, ще не зломив його могутності, не зупинив його остаточно. Королівству, як і доти, загрожує смертельна небезпека, та воно поки що й не під його владою. Воно досі під владою Ліги, бо за цілі десятиріччя міжусобних війн розперезаність сучасників, їхній опір ладові й розумові дійшли вже справжнього божевілля. А скоріше – людей опанувало щось іще гірше, ніж явне божевілля: тупе призвичаєння до розбещеності й нерозуму, сумне примирення з власною ганьбою.

Одна-єдина перемога короля ще не може цього змінити. Окрема нетривка удача – скільки тут випадковості, а скільки присуду долі? Така удача ще не може переконати більшість одноплемінців, що вони помилялись. Як же так? Виходить, що той протестант із півдня – не розбійницький отаман, а справжній король! А хто ж тоді всі оті могутні проводирі Ліги – адже кожен з них володіє цілою провінцією або править цілою округою, і то править по-справжньому, власною особою, маючи там повну владу. А цей король владарює, можна сказати, лиш де стоїть його військо. Правда, думками королівство – за нього; це визнає багато хто, визнає не без тривоги чи скрухи. Думки – це щось менше, ніж справжня влада, але водночас це й щось більше. Королівство – це не тільки якась підвладна територія; королівство – це те саме, що воля, воно тотожне з правом.

Коли на нас погляне з небес правічна справедливість, вона, певне, бачить, як жахливо ми впосліджені, і навіть більше: що ми – тлін і порох, мальовані гробниці. Заради щоденних потреб ми підкорились наймерзеннішим зрадникам і через них мусимо опинитись під п'ятою володарки світу – Іспанії. Із звичайнісінького людського страху ми терпимо у себе в країні неволю, духовне здичавіння, зрікаємось найвищого добра – свободи совісті. Ми, вбогі дворяни, що служимо у війську Ліги або займаємо державні посади, і ми, достойні городяни, що постачаємо їй припаси, і ми, простий люд, що йдемо за нею, – ми всі не завжди дурні, а часом і не безчесні. Але що ж нам діяти? Хіба пошепотітися поміж собою, нишком помолитися богу, а після несподіваної перемоги короля під Арком у нас на короткий час спалахне надія, що день настає!

Дивна річ: з певної відстані ми здебільшого бачимо значення подій краще, ніж зблизька. Король здобув перемогу на узбережжі Північного моря; здається, тим, хто живе в околі двох-трьох днів дороги, слід би замислитися. А надто отим парижанам варто б озирнутись на себе й узятися нарешті за розум, не триматись більше так уперто за свої давні хибні погляди. Та де там! На півночі, звісно, багато людей бачили на власні очі, як розбите велетенське військо Ліги розсипалось на окремі ватаги й сіє пострах по всьому краю; але до голови їм це не доходило. Для них Ліга лишалася непереможною; король, мовляв, завдяки густому туманові, що насунув в моря, та ще примсі воєнного талану відвоював нікчемний клапоть землі – оце й усе.

Зате для внутрішніх земель королівства справді видимо наблизилася сподівана розв'язка. На річці Луарі й у місті Турі, згадуючи давнє, вже чекали, що врешті король власною особою прибуде до них. Уже не одне сторіччя вони стрічали королів інколи як нещасних утікачів, та врешті-решт як державців. А що вже казати про далекі провінції заходу й півдня! Там люди бачили оту битву під Арком, немовби вона ще раз відбулася перед їхніми очима, немовби то було грізне веління самого неба. Завзяті протестанти в фортеці Ла-Рошель, над океаном, співали: «О господи, яви свій вид», – той самий псалом, що з ним їхній король домігся перемоги. А весь південь країни, навскоси вниз від Бордо, в невтримному захваті наперед тішився подіями, які ще тільки мріли в далекому майбутньому: підкоренням столиці, покаранням можновладних зрадників, велеславним об'єднанням королівства зусиллями їхнього Анрі[2]2
  Очевидно, під впливом німецької мови у нас склалася традиція називати французьких королів Генріх I, Генріх II і т. д. Але французькою це ім'я звучить Анрі (Henri), і Г. Манн, порушуючи відповідну німецьку традицію, пише Henri, a не Heinrich. У перекладі збережено цю особливість оригіналу. (Прим. перекладача)..


[Закрыть] чи то Генріха Четвертого, що народився серед них, звідси виступив у похід, в тепер піднісся так високо!

Чи справді його земляки забігали думкою далі за всіх? Великою найлегше назвати людину, якої ви й у вічі не бачили. А його земляки з півдня не раз здибувалися з ним і добре знали, що він середній на зріст, ходить у повстяному капелюсі й у витертому камзолі й ніколи не має грошей. Вони пригадували його лагідні очі; про що, власне, свідчила та лагідність – про життєрадісну вдачу чи про пережиті скорботи? Та хай там як, а розум у нього меткий, і він уміє розмовляти з простими людьми – а надто з жінками. З них чимало – ніхто не відає, скільки, – могли б виказати його таємниці. Але, звичайно такі пащекухи, вони враз замовкають, як дійде до цього. Одне слово, тут його добре знають у обличчя, тільки не були при ньому там, у його останньому ділі, на півночі, де стояв туман, де наші співали псалом, коли вдарили на величезне військо і розбили його. То була велика, дуже велика праця, і, поки вона робилася, земля й небо затамували дух.

А тепер і в дуже далеких краях довідалися, чим вона скінчилась. Про самого короля туди ще не дійшли ніякі звістки. Здалеку така новенька слава здається неземною й бездоганною. І той, кого вона сповила, враз постає ніби велетнем. Світ дожидав його, світові вже остогидло терпіти Філіппа Іспанського як єдиного пана і владаря – все того самого завжди понурого Філіппа. Пригноблений світ уже давно благав, щоб з'явився визволитель, – і ось він тут! Його перемога – невелика битва, аж ніяк не різкий злам у становищі; і все ж вона важливіша, ніж недавній розгром Армади. Бо тут хтось тільки своєю власною силою трусонув трон володаря світу. Хай не дуже трусонув, але струс той усе ж відчули й за кордонами, і за горами, і за морем. Адже в одному славнозвісному заморському місті процесія, кажуть, носила по вулицях його портрет. Тільки чи то справді був його портрет? Десь у крамничці старих речей розшукали потемнілу картину, відмили… «Король Франції!» – загукав люд, і зразу зібралась процесія, навіть священики пристали до неї. Поголоска знає все на світі й летить, мов на крилах.

Дійсність

Сам він не святкував своєї перемоги. Бо одне успішно завершене діло зразу тягне за собою інше; і хто досяг успіху не хитрістю, а чесно виборов його, той, власне, й не відчуває якоїсь там перемоги, а сп'яніння – й поготів. Король думав тільки про те, щоб захопити зненацька свою столицю Париж, поки туди ще не дістався герцог де Майєнн з розбитим військом Ліги. Король був швидший; до того ж у Парижі повірили чуткам, ніби їхній Майєнн розбив його і він утікає скільки духу, і це дало йому ще більшу перевагу. Та, поки він прибув, Париж устиг отямитись і приготувався до оборони – щоправда, не вельми розумно. Бо парижани, замість обороняти міцні мури та вали довкола центру міста, вирішили утримувати й передмістя. А це було якраз до речі королю, що сподівався зім'яти їх там, а потім на плечах утікачів удертися в міські брами.

Зовнішні укріплення він узяв легко, одначе брами перед ним устигли зачинити. Скінчилося тим, що його військо – всі оті швейцарці, німецькі ландскнехти, чотири роти всяких шукачів пригод, чотири тисячі англійців, шістнадцять французьких полків – кинулося плюндрувати, різати й грабувати. Більше не досягнуто нічого. Правда, короля зустрічали вигуками «слава!» – але серед грабунку та різанини. Хоч він і наказав бити з гармат понад мури, проте вже бачив, що своєї столиці не здобуде й цього разу. І він подався спочивати до палацу, названого його родовим ім'ям: Малого Бурбонського. Анрі довелося ввійти туди, як чужому, і навіть путньої постелі він там не знайшов – тільки свіжу солому. На сон йому лишилося всього три години, та й з тих частину зайняли думки та всякі зіставлення.

«У Парижі стоїть Луврський палац, до я пробув у неволі кілька років і чимало за ті роки навчився: на мені й досі їхня познака. Невже я ніколи не побачу цього міста як вільна людина й король? Колись, у Варфоломіївську ніч, у палаці полягли майже всі мої друзі, а в місті – більшість моїх одновірців. Через вісімнадцять років за вас відплачено! Сьогодні на одному тільки перехресті мої вояки вклали вісімсот ворогів, вигукуючи: «Святий Варфоломій!» Яке страхіття, що все вертається і ніщо, ну таки ніщо не може назавжди зникнути з цього світу! Я волів би забуття й прощення, я волів би людяність. Бо чия правда в наших чварах? Що я знаю? Певно тільки одне: що ми вбиваємо і в міських мурах, і поза ними. Якби ж мені пощастило прорватися до брами, поки її не зачинили! Вони б побачили милостивого переможця й справжнього короля. Королівство мало б столицю, люди – мету, що запалювала б доброту в їхніх очах. А так – тільки трохи вгамовано помсту, та, як завжди, розлито кров, та ще – воєнний талан».

Анрі, що за свої тридцять шість років звідав удосталь страхів і терпеливої праці, але й радощів зазнав без ліку завдяки веселій натурі, лежить тепер на свіжій соломі, біля ніжок великого обіднього столу. Він іще раз схоплюється; наказ короля – не займати церков. «Та й людей!» – гукає він навздогін капітанові. А потім таки засинає, бо навчився володіти собою – як у невдачах та прикрощах, так і в дні, коли доля напрочуд зичлива. Сон – його щирий друг, він з'являється на перший поклик і здебільшого приносить саме те, чого потребує Анрі: не страхи, а добрі провістя. Тієї ночі Анрі приснилося, що до нього пливуть кораблі. Спочатку вони тільки мріли в імлі на обрії, потім виросли й заполонили осяяне сонцем море; могутні й пишні велетні, вони наближались, вони шукали його. Серце в нього забилось, він уві сні здогадався, що це за гості. Про щось таке справді говорили незабаром після тієї виграної битви. Але він тоді не дослухався, бо мав негайні, невідкладні справи й клопоти. Хіба до казок йому тоді було! А коли він прокинувся після тригодинного сну, від того видива – кораблів – у пам'яті не лишилося й сліду.

Настав день усіх святих; котрі з королівського війська були католики, ті порозходилися по церквах передмість. А обложеним було не до свята, вони оплакували своїх убитих і трусилися зі страху за себе. Але надвечір вони вже були врятовані: підійшло військо Ліги, і король не зміг перешкодити йому ввійти до міста з другого боку, – нагоду прогавлено. Він дозволив, щоб його вояки ще захопили одне абатство й вимордували три сотні парижан. То було прощання – не скажеш, що гарне, це він сам розумів краще, ніж будь-хто. Він і покарав себе: щоб глянути на місто, піднявся на дзвіницю, взявши за провідника якогось ченця. А нагорі, в тісноті, наодинці з тим ченцем, йому стислося серце: він згадав свого попередника, Генріха Третього. Адже його вбив чернець. І на нього самого, на Генріха Четвертого, не раз уже з рукава сутани блискав ніж. Анрі метнувся за спину свого супутника й міцно вхопив його за обидві руки. Чернець, хоч був високий і дужий, не ворухнувся. Анрі недовго дивився згори на свою столицю; спускаючися з вежі, він пропустив підозрілого ченця вперед, а сам ішов на кілька сходинок позаду. Внизу він зустрів свого маршала Бірона.

– Величносте, – сказав Бірон, – ваш чернець вибіг як опечений і втік.

Саме в ту мить залунав радісний крик парижан: прибув їхній полководець Майєнн власною особою, і вони зустрічали на вулицях його військо. Наступного дня король вишикував свої сили в бойові лави й лишив ворогові три години на те, щоб вийти з мурів. Марно; Майєнн не наважився. Тоді король відступив від міста. Дорогою він брав фортеці, але декотрі з його полків розбіглися, бо він заборгував їм платню. З рештою король подався до свого міста Тура, щоб там прийняти послів Венеції. Поголоска справджувалася: стара республіка послала до нього з такої далечі свої кораблі. Посольство зійшло на берег і, поки король підкоряв менші міста, неквапно посувалося через королівство на північ, щоб віддати йому шану.