Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 60 страниц)

Бельгард подивився на заручених дітей. Малий Вандом занадто швидко розвивався, був високий і товстенький; це йому не сподобалось. І все ж він знову розчулився – тільки він один. «Бідний хлопчик, – сказав він сам до себе. – По суті, нічого не сталось. Хто знає кінець цієї пісні…»

Едикт

Свята на честь великої угоди, хоч подивуватись на них і зійшлася сила народу, одним розчарували всіх. Найвродливіша з жінок не показувалася. Стан її вже не дозволяв їй брати участь у публічних церемоніях. Як тільки в короля з'явилася змога її супроводити, вони вдвох поїхали до Нанта, і там люба владарка народила йому другого сипа – Александра. Після Цезаря – Александр, а як дитя французького королівського роду, дитя Франції, він дістав титул «монсеньйор».

Місто й фортеця Нант тільки нещодавно здались королівському війську. А що королю Анрі зразу після прибуття до міста був подарований Александр-монсеньйор, то він у пориві батьківської радості підписав Нантський едикт. Так зрозуміли це всі, і сумнівів майже не було. Та незадовго перед тим укладено велику угоду, в якій заручення двох дітей включало в себе повернення королю останньої його провінції й применшувало цю подію – навряд чи навмисно. Хто мав би зняти крик, тепер замовк, невідомо тільки, чи надовго. І ось ми опинились в іншому залі, тут підписують Нантський едикт.

– Ось де ми опинились, – говорили між собою католицькі вельможі.– Ось куди хотів завести нас цей король. Переможені – ми.

Кардинал де Жуайоз:

– Він дарує свободу совісті. Настав його день. Чи він і досі гугенот, як і був? Чи, може, він відтоді не вірить уже ні в що?

Конетабль де Монморансі:

– Мене він величає своїм кумом. Але я його зовсім не знаю.

Кардинал:

– Колись під Кутра він розбив і повбивав обох моїх братів. Я не можу бути йому другом. Але я дивуюсь його наполегливості.

Конетабль:

– Чи бажаємо ми величі цього королівства? Тільки ціною свободи совісті ми уклали мир у Вервені як переможці. А що в нього на думці далі, я не знаю.

Кардинал:

– Свобода совісті… Той, хто мислить по-християнському, а не по-мирському, як наша свята церква, той сам би дарував її. Одначе нам доводиться мислити по-мирському, аби витривати.

Конетабль:

– Він прагне витривати, це вже напевне. Він називає свій едикт непохитним.

На ті слова кардинал повернув простягнену руку долонею донизу. Конетабль зрозумів знак: повалений лежить ницьма.

– Ми – переможені,– казали ті католики, котрі не воліли тільки мовчки думати так. – Король дає волю єресі, та якби ж то тільки це. Вам, протестантам, лишаються ваші укріплені міста. А де наші укріплені міста? – питали вони кого-небудь з інаковірців, що в тісній залі відбився від своїх і опинився тут поблизу. Досі мало хто пам'ятав, якої віри той чи той. А сьогодні віри порізнили їх. – Вам дозволяється правити свою службу божу в католицьких містах; нам у ваших – ні. Ви матимете всі громадянські права, будете урядовцями, навіть суддями.

– А ви хіба ні? – гукнув через кілька голів Агріппа д'Обіньє.– Хто, як не ми, віддавав королю всю свою кров? Якщо ми досі живі, то не своєю заслугою. А скількох я знаю таких, що вельми завзято помагали іспанцям занапащати цю державу! А тепер, коли наш король зійшов на трон завдяки боям, виграним нами, хто вимагає всіх посад і державної скарбниці тільки для себе? Ті, хто зраджував його й ладен зрадити знову.

Слово «зраджував» Агріппа вимовив трохи надміру гучно; з ним почали сперечатись, але голоси притишили: король саме зачитував едикт. За це слово ті, кому Агріппа гукнув його, охоче провчили б його. Відважного Агріппу врятував маленький зріст: його не видно було за вищими протестантами, і ті хутенько відтіснили його назад, щоб він сховався.

А в протестаптів маршал де Роклор казав панові Філіппові дю Плессі-Морнею:

– Чого у вас така кисла міна? Хіба сьогодні не радісний день?

– Так називали ми й день після Кутра, – відказав Морней. – Тоді ми були військом бідних. Військом гнаних за правду.

Роклор:

– У нашого короля були запалі щоки, я й досі бачу.

Морней:

– Оберніться й побачите: щоки в нього й досі запалі, його битва не скінчилась. – Він охочо додав би: «А в мене війна не на життя, а на смерть з паном де Сен-Фалем. І ще гірше: коли вийде в світ мій трактат про месу, я позбудусь ласки короля». Та маршал перебив його.

Роклор:

– Король сьогодні справджує дане нам слово, але не більше. Ми мали б стати в державі першими, а одержуємо такі права, які дають тим, кого лише терплять, і ніякої запоруки, що це надовго. А ми ж двадцять років боролись за свободу совісті!

Морней:

– Ми здобули її незаперечно. Король каже правду. – Але думав він так: «Свобода совісті – набуток духовний. Ще настануть часи, коли ми зможемо її зберігати тільки в серці та на вигнанні».

Між обома протестантами настала багатозначна мовчанка, виникла з думок, які звичайно не висловлюються. Нарешті Роклор усе ж таки сказав:

– Колись він не мав королівства й не був великий. Ми з ним їли сухий хліб і молились: «Усі язики обступили мене, та ім'ям господнім я їх розіб'ю». Хто ж тепер розбитий? Та й марне воно було б. Справджені надії розчаровують, – збентежено додав пан де Роклор, відомий при дворі як веселун і дотепник.

Філіпп Морней із мукою в серці відповів, не дивлячись на співрозмовника, що теж не дивився на нього:

– Не можна старіти. Ось ми маємо одного такого, що не старіє.– І повернувся всім тілом до свого владаря, якого обрав ще змолоду.

Король Анрі па підвищенні під балдахіном оголошує свій едикт. Не доручив нотареві зачитати його; сам виголошує з пам'яті, як свою тверду й вільну волю. Хто тримається належного тону – між наказом і виявом ласки, – той, слухаючи власний голос, може забути, що він насправді оголошує тут під балдахіном: недосконалий, неповноцінний підсумок, викривлюваний і затаюваний до останньої години. «Переговори й удавані поступки, чвари, розкол, нова згода між сторонами, у вічі – гарні слова, позаочі – лиха плутня, впертість, ненависть і невигубна жадоба своєї вигоди, – все це передувало моєму едиктові. 1 мої двадцять років боротьби. Ще як мізерний король Наваррський, зовсім не певний свого життя й трону Франції, я вже мав перед очима цей далекий день. Це міг би бути нічим не прикметний виступ під звичайним балдахіном, і едикт був би нічого не вартий; одначе королівство – це щось більше, ніж гроші та майно, більше, ніж проста влада над людьми. Нарешті я почуваю себе досить сильним, щоб сказати вам: віднині вам вільно вірити й мислити. От якби тут був і чув мене один чоловік, чиї очі й вуха вже вкрила земля! Пане Мішелю де Монтень, ми з вами колись розмовляли на морському березі. «Що я знаю?» сказали ви. Ми пили вино в розбитому ядрами будинку, ми співали рядки з Горація – ви і ваш мізерний учень, що тепер стоїть під балдахіном і оголошує свій едикт. Ви потішились би. Я тішуся».

Він єдиний тут відчував задоволення – і розумів це. Жодна з двох партій не була задоволена, вони тільки приймали те, що він їм уділив, бо нарешті став досить сильним для цього: свободу совісті разом з її наслідками. До підвищення, де він стояв, були звернені всі очі, немовби самої царственої величі вистачить, щоб змінити устрій суспільства, і немовби цьому дню не передували всілякі пригоди війни та миру. Анрі думає: «Труди були довгі, успіх непевний, радість недовга. Не тягнімо ж, а кінчаймо, поки вони ще не зовсім приголомшені. Заручини дітей, народження мого сина – ось що ми святкуємо, і з самого лише надміру батьківського щастя я роблю всіх вас рівними, відбираючи у вельмож їхні провінції, їхню владу. В цій державі вас уже не будуть розрізняти за віровизнанням, а отже – і за станом ледве чи будуть. Нe прислухайтесь так пильно, ми зараз кінчаємо».

– Я поділяю протестантів свого королівства на десять округ, і кожною з них правитимуть вони самі в особі своїх представників: двох пасторів, чотирьох міщан та селян і чотирьох дворян. А їхні незгоди та претензії владнуватиму я сам.

Король скінчив. Він бере з рук свого канцлера, пана де Шеверні, пергамент, підписує його й прощається зі зборами. «Це вони прийняли, – думає Анрі.– А надалі – лагідність і вмиротворення, щоб вони звикли».

Більшість просто споглядали царствену велич. Декотрі, що все зрозуміли, перемовлялися:

– Четверо дворян на шістьох із третього стану. Він починає з протестантів.

– Це влада простолюду.

– Коли не всевладдя державця.

Анрі вже був на дверях, коли в залі загукали:

– Хай живе великий король!

Але він вийшов, наче йшлося не про нього.

VI. ВЕЛИЧ І ВОЛОДІННЯ

Подорож річкою

Любій владарці не можна було пускатись у важку дорогу. Король повіз її на судні від Нанта до Орлеана – довга й приємна подорож. Річка Луара блищала під м'яким травневим сонцем, на небі пливли й танули білі хмари. Віяв легенький вітрець, і королівська барка під вітрилами повільно пливла проти води між тихими, рівнинними берегами. Аж до обрію стелились квітчасті луки та хлібні лани, а на обрії синіли ліси. Попереду виринали замки – грізне громаддя, але вежі обплетені трояндами. Хай навіть тільки одну з чотирьох веж молодить то плетиво – у воді відбивається вже не стародавній і дикий образ, а казковий, мрійний.

Міста Анжер, Тур і Блуа одне за одним занурюють у потік свої мирні віддзеркалення, а між ними на широкому просторі розкинулись села, хутори, садиби. І коли барка пропливає повз них, діти, що бавляться над річкою, зразу помічають: це не просте собі судно. І, застигши на місці, дожидають його, повипинавши животики, покидавши все з рук, з поважними й зосередженими очима.

Над палубою нап'ято дах із тканини. З нього аж до води звисають гірлянди, так що барку супроводять квіти. Облавки гарно вигнуті, помальовані, вітрила надимає вітер. Позолочена різьблена фігура на носі сурмить у сурму – і те саме, певно, робить богиня слави, чи принаймні чутка. Унизу в барці є спочивальні для всіх панів і дам; тільки король і герцогиня де Бофор мешкають на палубі, їжу споживають у наметах, схожих на альтанки. Тут, на цій блаженній річці, король обідає вже не осібно, за столом на підвищенні. Він сидить серед усіх інших, і розсаджуються всі як трапиться – веселун поряд із бурмилом, гордовита дама поруч скромної.

Вони всі в добрій злагоді, бо захоплені радісною подорожжю й розуміють: щоб подорож була радісна, такі мають бути й вони самі. Любу владарку короля всі ладні на руках носити і звертаються до неї святобливим голосом. Такий голос прорізався й у маршала Бірона, цього неотеси. Та навіть Роні, цей кам'яний чоловік, видимо злагіднів. Його дружина ще перевершили його, вона присилувала себе поводитись люб'язно. Пані де Роні, природно, ненавиділа Габрієль іще лютіше, ніж її чоловік: адже вона ще роздмухувала в собі його ненависть. До того ж вона не може, як він, потай бути інколи поблажливою до неї, визнаючи її заслуги, бо не знає про них: чоловік їй цього ніколи не відкриває. А сліпа ненависть дружини знов же підігріває його ненависть, не зовсім сліпу.

Вона в нього друга дружина – багата вдова з довжелезним носом, височенним лобом, ріденькими бровами й такими тонкими губами, що їх і не видно. Вона раз у раз кліпала очима, а коли ця пристаркувата жінка хотіла усміхнутись, вигляд її ставав безпорадний, і цим вона розчулила Габрієль. Герцогиня попросила свою любу приятельку, її високість сестру короля, щоб та посунулась і дала місце пані де Роні між ними двома. Того дня хмара, проклинаючи вгорі, покропила намет дощиком. Селянки в полі не кинули роботи, тільки задерли верхні спідниці аж на голови, а селяни накрили голови мішками, але врешті всі побігли шукати захисту. Пані де Роні аж заливалась:

– Вельможна герцогине, я така рада! Ми всі радіємо вашому щастю. Самі ж бачите, як оті селяни збігаються сюди привітати вас, про чию красу, добрість і розум аж сюди долинули вісті.

– Ласкава пані, хіба ви не бачите, що вони просто тікають від дощу? – спитала Габрієль. Марна річ – солодкомовну жінку годі було спинити. Її короткозорі очі добачили все, що вона хотіла, а більше нічого.

– Це ж оті пастушки? та пасту?шки з вашого парку в Монсо, тільки тут вони в натуральному вигляді. Всі такі охайні та милі, як лишень ви можете бажати. Це ваша заслуга, – лебеділа підлесниця.

Габрієль відповіла просто:

– Пані моя, я задоволена, що у вас такі приємні враження. Що ви думаєте, те й кажете. Та король гадає, що ці люди надто бідні: серед таких буйних пасовиськ, таких родючих ланів, таких густих лісів вони могли б жити й заможніше. А замки тут аж надто горді. Він має надію, що тепер його селяни не так часто постують, як до нього. Але але він не заспокоїться, аж поки врешті кожен із них щонеділі матиме курку в горщику.

«Ох ти ж, мудра зміє! Все спихаєш на нього», – подумала лицемірка. А тоді почала вдавати недосвідчену в господарстві, хоч насправді була вкрай зажерливою поміщицею, і селянам у неї жилось не з медом. Габрієль про це знала; в тим яскравішому світлі вона виставляла пана до Роні та його труди. Добробуту народу, а головне – процвітання сільського господарства без нього й не уявиш. Король ніколи не розлучиться з ним, запевняла вона – собі ж таки на шкоду. Пані де Роні злякалася цих слів – вона зрозуміла їх так, що коханка короля, як тільки дістане таку змогу, усуне його міністра. Треба неодмінно розповісти це чоловікові. Ще кілька влесливих слів, і вона відійшла. Своєю ненавистю до Габрієлі, що була, власне, його ненавистю, вона ніби лихварювала й віддавала йому проценти.

Але її чекала несподіванка. Роні втупив у неї суворий погляд і сказав:

– Ми маємо великого короля. Ми маємо такого короля, чиє щастя ніколи не потьмяніє.

Пан де Роні дуже добре знав, що має на увазі. Незабаром до річки вилетів загін вершників; вони зупинились па березі й замахали капелюхами. Король наказав причалити.

– Маршале де Матіньйон! – гукнув він на берег. – Добра звістка?

Голос його звучав твердо, хоч душевне напруження було таке, що він боявся впасти неживим, перше ніж почув звістку.

Матіньйон капелюхом окреслив у повітрі коло, а тоді дзвінким голосом сповістив:

– Величносте! У Вервені укладено мир. Іспанські посли підписали все. Вони їдуть до Парижа віддати шану вашій величності. Це королівство здобуло мир навіки, бо великий король переміг.

Останні слова Матіньйон вигукнув назад себе, в поля, і їх там почуто. Хоч люди ще не зрозуміли, що сталось, але з цікавості покидали лани й хатини. Так, усі збігались до річки. Коло причалу збився цілий натовп, задні ставали на возах, дітлахи видирались на яблуні, найменших батьки піднімали на руках. Усі притихли в чеканні й бачили, як король ворушить губами, але слів не чули. Та врешті він голосно, по-вояцькому гукнув:

– Мир! Мир!

А потім тихо додав:

– Маєте мир, діти мої.

Одні, почувши перший вигук короля, задивились на його поставу, але погляди інших після другого, тихого, прикипіли до його очей. Вони не квапились, пильно розглядали його, а тоді попадали навколішки – спочатку лиш кілька душ. Коли повклякали всі, серед них підвівся один селянин, чоловік у розквіті віку. Він промовив:

– Пане! Ви наш король. Коли настане яка біда, кличте нас!

Король у біді – з цих слів на барці поблажливо всміхнулись. Але Габрієль д'Естре злякалась і вхопилась за його руку. Вона б упала, якби він її не підтримав. А дужий селянин знову гукнув – уже грізно, як здалося декому:

– Пане! Вашу королеву ми боронитимемо, як вас самих!

Тепер усі на барці, навпаки, споважніли, відчули збентеження й застигли нерухомо. Добре, що саме принесли білий хліб і червоне вино. Діти піднесли це частування королю, але він розділив його з тим селянином, котрий промовляв. Кожен із двох з'їв половину хліба, і обидва випили вина з одного келиха.

Барка попливла далі, а добра вість про мир линула попереду. Віднині щоразу, як тільки пропливали повз якісь селища, знаходились руки, що кидали з берега чалку, щоб судно спинилось на часину. Люди, стуливши долоні, святобливо підносили і опускали їх. А коли барка пропливала мимо, безліч рук оберемками кидали на неї квіти. Кавалери ловили їх у повітрі й клали на коліна дамам. Так, приймаючи вітання й квіти, барка підпливала то під один, то під другий берег; часто над нею нависало віття дерев, і на палубу снігом сипались пелюстки.

Під містом Туром короля дожидали чужоземні посли: в каретах вони доїхали сюди з Нанта швидше, бо, хоч як легко барка ковзала по Луарі, вона мусила ніби пробиватися крізь вияви народного захвату. Посли, котрі від дружніх держав, сповістили, що слава короля гучно лунає при їхніх дворах і в країнах. Він наважився дарувати своїм протестантам едикт, і це не перешкодило тому, що його католицька величність король Іспанії прийняв мир на умовах, які визначив він, Анрі, чи то Генріх Четвертий. А може, й саме тому, що він спершу показав свою рішучість і дозволив свободу совісті. Виявившись досить сильним для цього, він став і для ворогів, і для друзів наймогутнішим королем світу.

Посли Голландії, Швейцарії, німецьких князів, королеви Англії та й ще дальших країн супроводили короля до його міста Тура так гордо й радісно, наче він був їхній власний король. Церковні дзвони, зустріч перед брамою, процесія по святково прибраних вулицях, вигуки: «Хай живе!», «Слава!» – а потім бенкет у замку. Колись цей замок був останнім притулком покійного короля, що втікав від ворогів. Тоді його вирятував зі скрути Анрі Наваррський, що й у ті дні вже здобував перемоги – для свого попередника, але той урешті загинув від ножа.

За столом, серед гомону, такий собі пан д'Антраг сказав:

– Тому я підтримував підборіддя на смертному ложі. Кому ж іще доведеться мені притискати його, щоб не відпадало?

Кардинал де Жуайоз:

– Разом з перемогами множаться спокуси. І наш король це знає. Він стережеться їх, шануючи волю божу, він – взірець християнина. Тільки сміхові його я вірю не більше, ніж його сльозам.

Далі за столом її високість сестра короля говорила:

– Мій вінчаний брат, король, завжди йшов прямим шляхом. Звідси його велич. Страх перед людьми не вгодний богові, ласка божа сходить на того, хто серцем твердий.

Маршал де Матіньйон:

– Ото був шлях! Від недолі до всесвітпьої слави, – і як він його пройшов! Без ніяких зусиль, сказав би я нині, хоч як часто бачив його вкритого потом. На крилах пісні, скажу я, бо я сам складаю пісні – і латиною, і рідною мовою.

– Чи то ж надовго, – буркнув Тюренн, герцог Буйонський, що сидів трохи далі.

– Коли це велич, то надовго, – прощебетала пані де Роні досить голосно, щоб почула й Габрієль. А та зразу нахилилась до свого коханого владаря:

– Величносте! Тут кажуть, що велич – це неминуще володіння.

– Але ніхто не знає, в які короткі хвилини свого життя він справді, може, був великий, – відказав Анрі на вухо чарівній Габрієлі.– Та навіть якби ми втратили все, – шепотів він їй, – то не втратили б нашого кохання.

Вже вечоріє, і всі спускаються на берег, щоб пливти далі на щасливому судні. Та стійте, хто це йде назустріч? Кілька збройних людей, посередині заарештований: пан де Сен-Фаль. Попався нарешті! Морней! Де ж це Морней?

Кинулись його шукати і знайшли в одному з тайників міського муру. Він і слухати не хотів про зустріч із ворогом, хоча стільки місяців прагнув цього, домагався, благав, маячив цим. А тепер, коли вони опинились віч-на-віч – побитий і напасник, – із них двох поблід і затремтів тільки один. Другий став навколішки, ніби так і слід, і слово за словом повторив з наказу перепрошення. Він говорив з таким штучним запалом, так перебільшував свою скруху, що всі бачили – він грає комедію. Так, видно було, що пан де Сен-Фаль розважається, і коли хто тут і остудив свою злість, то аж ніяк не Філіпп Морней.

Той озирнувся на короля й попросив дозволу сказати кілька слів віч-на-віч. Вони відійшли трохи далі, а Сен-Фаль стояв навколішки, поки ще не вирішили, що зробити з ним.

– Величносте! – сказав Філіпп. – До мене повернувся розум. Ви ж знаєте, що я на час позбувся його. Зробіть мені ласку – відпустіть пана де Сен-Фаля й не кидайте його до в'язниці.

– Пане де Морней, закон вимагає, щоб він відсидів своє. Він образив дворянина й короля.

– Мені належить помста, каже господь.

– Філіппе, слухати господа треба було раніше.

Та побитий іще раз скрушно попросив короля, і Анрі вирішив так: нехай Філіпп сам підведе свого кривдника з колін, і тоді милосердя заступить закон. Морней справді підійшов до Сен-Фаля:

– Пане мій, устаньте, король прощає вам.

– Але ви самі, пане мій, ніяк не можете мені простити, – відказав Сен-Фаль, відверто й безсоромно тішачись блідим обличчям свого ворога, його почервонілим носом. – Ніяк не можете, а тому мені лишається тільки відбути кару за свій вчинок.

Морней сказав:

– Ви не гідні того, щоб я вас підводив. Але так мені й треба. – І підхопив ницого глумителя під пахви.

Той опирався, не хотів підводитись. Урешті засапались обидва, а в стовпищі глядачів хто сміявся, а хто ціпенів з жаху.

Сен-Фаль сопів:

– Піду до в'язниці – тобі на злість.

Морней хекав:

– А я щодня молитимусь за тебе, хочеш ти цього чи ні.

Тоді король наказав воякам, щоб підвели заарештованого на ноги. Вони виконали наказ за допомогою штурханів і копняків, та й далі не шкодували їх. Сен-Фаля повели геть, і аж тоді йому сяйнуло, що в Бастілії з ним поводитимуться не як із дворянином.

Філіпп Морней попросив короля відпустити його, бо хотів повернутись до Сомюра.

– Пане дю Плессі,– спитав Анрі.– Адже ваш трактат про месу так і зостається під замком у вас у бібліотеці?

– Величносте! Знати правду й не сказати – це для мене найтяжчий гріх.

По тих протестантових словах король відвернувся від нього. Всі бачили: протестант у неласці. І декотрі пішли геть із полегкістю на серці.