Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 60 страниц)

Єлизавета подивилась на нього, задоволено покивала головою і тільки й відповіла, що з ревності він спроможен на те, чого йому не дала природа: на поетичний вимисел.

– Si natura negat, facit indignatio versum[42]42
  Навіть як хисту нема, обурення вірші породить (латин.).


[Закрыть],– сказала вона. Правда, це означало також: «Усе це ваша вигадка, і ви несповна розуму». Але вона говорила приязним тоном. А далі почала його напучувати:

– Ваші слова про боротьбу за свободу, мій любий, дуже гарні. Це все, що він має, щоб стати великим. І тому він навіть після переміни віри воюватиме з його католицькою величністю королем Іспанії й перемагатиме його. За це я певна й буду його підтримувати. Але боротьба за віру… – Єдина гостра нота прозвучала в її голосі.– Пане дю Плессі, де ви були останні десять років?

Він зрозумів: «Я програв і більш не потребую прикидатись, а можу говорити як християнин». І сказав:

– Славити бога не менш важливо, ніж служити державцеві.

Почувши ті слова, Єлизавета наче враз постаріла зовсім.

– З такими думками готуйтеся до нового вигнання, – тремтячим голоском промовила вона, зворушена, здавалося, до сліз. – Ви наділені силою уяви й силою переконання. Ви таки добре напосілись на мене, але я стара королева й знаю, як воно буває. Ваш владар обніматиме вас, протестантів, бо в нього нібито добре серце, та як ви по-справжньому почнете йому опиратись, він почне стинати вам голови. Я й сама так робила зі своїми католиками, тільки що не обнімала їх. А воля божа – тут вона така, там інакша. Стинати голови… – повторила стара жінка скрушно і якби вона говорила інакше, у подобі самодержиці, звичнішим своїм ясним голосом, це прозвучало б огидно й нестерпно. Уже й тепер Морнеєві хотілось утекти.

Вона ще сказала, немов згадавши про нього:

– Але вас я порятую! Вам не станеться нічого, за вас я заступлюсь перед ним. Ви служили мені, як своєму королю, а такого я не забуваю. Але як його посол ви до мене більш не з'явитесь.

З кожним словом вона ставала природніша й молодша.

– Своєї протестантської слави він позбувся, коли взяв собі нову коханку. – Морней хотів заперечити, та вона відмахнулась. – Королеви знають і такі речі. Хто ж тепер буде кувати змови проти його католицької слави? До змов завжди причетні коханки. – Вона сиділа прямо, стискаючи пальцями кулі на кінцях брилець, і очі в неї стали схожі па пташині – сіро-блакитні, наче без повік. Схопилася, швидко ступила кілька кроків; через плече спитала, аж крикнула: – Ви його бачили?

Морней заціпенів, побачивши перед собою фурію.

– Я знаю його! – крикнула uoua. – Вже почала його розгадувати. Тоді ми насилу витягли його з під Руана, а краще було зоставити його там, – я ж наче й тоді вже мала досвід.

Рвучко ступаючи цибатими ногами, вона підійшла до Морнея й нахилилась над ним.

– Отой сувій паперу, га? Ви зрозуміли справжній сенс усієї церемонії? Він попереду всіх, а я – тільки напоказ? Тоді затямте, яка на вигляд небезпека. Ваш король це називає смертельним стрибком. Але я не хочу стрибати… – її крик перейшов у жалібний лемент. – Вашому королю доведеться стинати голови тим, кого він найбільше любив. Скажіть йому це! Нe забудьте остерегти його, щоб він випереджав усіх змовників. Він муситиме розгадувати їх, перше ніж вони самі втямлять, куди їх заведе їхній шлях.

Ця жінка вже плакала щиро, вопа впала ницьма на скриню, на оксамитові подушки: нещасна фурія страждала простодушно й не соромлячись. «Мені не слід дивитися, – подумав Морней, але й не ворухнувся. – Це ж королева!» Його пронизував дрож – важко сказати, чи з відрази, чи від шаноби. Під личиною старості й упокорення вона все ж таїла пристрасті – хай там уже які. «Не за віру вона так уболіває, а за владу й за своє королівство», – подумав праведник, відганяючи ще гірші підозри. І все ж у його уяві постав чорний ешафот, і він побачив, хто сходить на нього.

Він чекав, відвернувшись. А коли нарешті оглянувся, Єлизавета вже сиділа за столом із книжками. Одну з них вона розгорнула й читала, ворушачи губами. А помітивши його погляд, звернулася до нього:

– Ви задумались, пане посол. А я тим часом читала латиною, не французькою, бо цю мову, як вам відомо, я знаю не дуже добре. Ви, напевне, думали про тяжкі часи, що настануть для вас. Можливо, й справді настануть… Знову вигнання – у ваші літа, коли людині вже треба спокою. Але я до вас прихильна, як і давніше, і надам вам притулок.

З цими словами вона відпустила Морнея, і той повернувся до свого готелю над Темзою. Йому зараз не хотілось їхати ні до кого – ні до постійного посла, ні тим більше до лорда Барлі. Його кімната наслідувала палацову розкіш – без права на те й без сенсу, і нещасливець добачив у тому алегорію його власного становища. «Віднині ми – просто мальована гробниця. Якби я хоч мав мужність, потрібну для мого нового становища. До королеви я прийшов іще як жива людина; і їй довелось мені сказати, що мене викинуто між мерців». Він згадував: «Кілька разів я владнував дипломатичні справи, запевняючи, що мій король перемінить віру; але сам я вважав, що це неправда. А тепер це стало правдою, і одурений – я сам». Згорблено стояв він біля вікпа, під яким, виблискуючи, текла річка. Були ж колись літні дні, і на Темзі вода, повітря й берег мерехтіли світлими вологими барвами. Від цього всі обертались у щасливих дітей, навіть вигнанець. Були ж тут колись літні дні…

Морней був не така людина, щоб поринати в розчулення надовго, і в розпач він не вдався. Наступний тиждень він просидів у своїй кімнаті,– сказавши, що нездужає; але насправді він писав учений, бездоганно обгрунтований трактат про необхідність галліканської державної церкви. Якби він міг негайно, в цій-таки кімнаті, скликати собор пасторів та прелатів, з участю короля, то напевне переконав би їх. Та роботу зроблено, а кімната, як була, пустельна й порожня… Морней розпалив камін і вкинув усе написане у вогонь. А тоді відвідав посла Бо-вуара, нічого не прикрашуючи розповів про свою невдачу в королеви, але й запевнив: коли наполягати, вона ще може поступитися – вій її давно знає. Нехай Бовуар виклопоче йому ще одну аудієнцію: Морней уже почував у собі силу домагатись від королеви, щоб вона висловила королю свій протест проти його зречення. Вона остереже його від хибного кроку, наголошував Морней. Бонуар погодився, хоча не хотів такого втручання англійської королеви, а Морнея вважав скоріш за богослова, ніж за вправного дипломата, хоча той і вдавав, ніби йому йдеться про справи земні. А втім, Єлизавета відповіла, що не має тепер часу, але вона сподівається незабаром знов побачити пана дю Плессі-Мориея, і її адмірал надасть йому для повернення до Франції судно з королівського флоту.

Перше ніж те судно було готове, Морней іще попрощався зі своїм єдиним у Англії другом. Цього разу перший лорд-скарбничий не змусив його проходити через канцелярію з писарями, а відчинив йому потайні дверцята. Морней, нахилившись, пройшов до оздобленого чорним деревом кабінету. На столі стояла пляшка кларету – улюбленого вина короля Франції – і два келихи.

– Випиймо за його щастя й удачу, – сказав лорд Барлі, і вони стоячи випили.

Тоді сіли й помовчали.

– Тепер ви знаєте все, – нарешті мовив достойний лорд і скривився, ніби вино раптом здалось йому кислим. – Ваш король, як і перше, має союзницю проти Іспанії.

І проти нашої віри, подумали обидва. І проти справедливості. Такий наш світ, подумали вони. Жодному державцю не уникнути хиб і спокути. Морней говорив дуже повільно, бо намагався й почуттям вивірити свої слова:

– Наш король, наважуючись на свій смертельний стрибок, виявляє велику самопожертву – ми на таку не здатні. І де знайти мені слова, щоб гідно вславити мудрість вашої великої королеви! Її величність просто-таки чудесним чином просвітила мене щодо того, що таке правда і кривда.

– Чудесним чином, – повторив за ним Барлі. В нього заблищали очі, і він підніс вказівного пальця, ніби в його пам'яті зринали давні явлення про чудеса. – Розумію, – сказав він просто, як завжди. – Ваша спроба була марна. Пробачте мені, друже, що я не сказав вам про це наперед. Я знав королевину мудрість, знав і те, що з мудрістю важче боротись, ніж із пристрастями, а пристрасті свої вона вже поборола.

Морней не відповів, він змовчав про те, як Єлизавета оголила перед ним душу, і волів би зовсім не бачити того. Натомість він сказав:

– Між мною і моїм королем не зміниться ніщо. Я знаю свій обов'язок і після переходу короля в іншу віру виконуватиму його ще ревніше, бо мій владар опиниться в більшій небезпеці, ніж доти.

Барлі глянув на нього скоса й докинув:

– Вам самому доведеться перемінити віру.

– Ні! – вигукнув Морней, але отямився й закінчив уже тихіше – чи то з покори, а чи з упертості: – Хто я такий, щоб заперечувати істину? Я дивуюся, що королі це роблять, а світ не завалюється.

– Випийте ще келих, поки я щось розшукаю – попросив Барлі, підвівся й натиснув на одну панель у стіні. Панель повернулась. Він якусь хвильку пошукав, а тоді розгорнув на столі аркуш паперу, пожовклий і протертий па згинах. Малюнок, як і колись, зображував предковічну будівлю християнства, що спиналась угору дедалі вужчими ярусами – найвищі зникали у високості. Обидва мовчки розглядали його: як між колони вбігає загадковий лиходій зі смолоскипом, і колони вже горять, а християнин, охоплений жахом, стоїть і не робить нічого, але будівля все ж витає, цілісінька, над зруйнованими підпорами. Нарешті Барлі заговорив:

– «Містерія кривди», – так назвали ви тоді мій малюнок. І скільки ми знали тоді – поки ще не дізналися?..

– І на що лишень ми сподіваємося й досі, коли вже нема на що сподіватись? – відказав Морней.

Друг простяг йому аркуш, він склав його по протертих згинах і взяв із собою.

– Прощавай, Філіппе, – сказав йому друг. Жоден з них не пролив і сльози; навпаки, обличчя їхні посуворішали. Та, проти свого звичаю, вони обнялися.

Переможений

Його католицька величність, стоячи навколішки, прийняв відпущення гріхів. Сповідник доторкнувся долонею до ріденьких пасемець на схиленій голові, а тоді допоміг королю підвестись.

– Відхили завіску! – наказав дон Філіпп патерові так зневажливо, ніби говорив з лакеєм. У ту мить він не визнавав над собою ніякої духовної влади, бо очистився від усіх гріхів. «Усі вони такі, поки не приповзуть знову», – подумав патер, поширивши свій загальний досвід і на його католицьку величність. Одначе скорився, відхилив завісу на вікні й погасив свічку – останню, котра ще горіла. Вона була прикріплена на стіні біля самого столу, і срібний щиток відбивав світло па папери. Спочатку їх освітлювало кілька пломінчиків, та вони один по одному догоріли, поки минала безсонна для короля ніч.

До кімнати вже проникав сірий весняний світанок. Патер побачив, що в короля червоні повіки, й спитав, чи не треба відчинити вікно.

– Зачекай, поки я сам тобі накажу, – буркнув старий державець. – Meні не кортить починати день. – Він сів і заплющив очі.– Не кортить до гамору й штовханини, а ще менше – до пустих людських жадань. – Він був весь у чорному, тільки комір білий. Усе пом'яте, руки в пилюці й чорнилі. Підборіддя косо лежало на брижах коміра: хоч уже й не цупкий, зім'ятий, той комір змушував до такої незручної постави голову, що шукала спочинку на власних грудях, бо не знаходила його більше ніде. Король хропнув, і патер виглянув у вікно, на вулицю, де в ту пору ще нічого не діялось. Навпроти, за рогом, валявся кінський труп – ще від учора чи й з минулого тижня; видно було тільки здуте черево. Зійде сонце – налетить мушва. Поки що будинки, які тісним широким півколом обступають королівський палац, безбарвні, вони паче попригиналися ще дужче, ще запобігливіше – хай видніша буде відстань між палацом і ними: їх, нікчемні, ще огортає густа тінь, і тільки палац підноситься вгору, назустріч першому промінню.

Унизу під вікном вигулькнув хлопчик-жебрак, він тяг за собою непомірно гладку жінку, обшарпану, як і саме хлоп'я, тільки втричі старшу. Обоє ночували на кам'яній лаві між палацовими колонами, це знали всі; а тепер вони квапились підібрати з землі найкращі покидьки, поки їх не випередили інші жебраки. Тільки-но хлопчик помічав щось їстівне, він ляскав нечупару по заду, і вона квапилась туди. Паном був він. Патер зневажливо згадав усіх земних панів над людьми, зокрема того, що хропів у нього за спиною. Але сонний Філіпп стрепенувся, враз пробудився й сказав:

– Досить. Світ не знає спокою. У ньому ще ніколи не вдавалось установити цілковитий спокій.

– Навіть на майдані під вашими власними вікнами, – підтвердив патер. – Мир і спокій – тільки у бога. Короля настановлено, щоб він карав людей за їхні марні жадання… і ляскав по заду, – тихо додав він крізь зуби, для себе.

– Мене настановлено, – повторив король. – Чому ж воно не вдається мені – вдається дедалі менше? Я вже не раз був недалеко від того, щоб поширити свою державну владу й суворий спокій на весь християнський світ. І щоразу знаходиться якийсь бунтівник і перешкоджає мені. Ви можете пояснити, чому бог попускає, щоб якийсь зухвалий розбишака…

– Єретик, – поправив патер. – Єретики богові необхідні, бо їхня згуба весь час примножує його славу.

– І мої клопоти. Моє безсоння, тілесні недуги й духовні спокуси. На цій здичавілій землі нема ладу. Один би день без бунту і єресі – і я нарешті дозрів би для найвищого миру.

– Амінь, – докінчив патер.

– Натомість я програю битви, а зухвалий розбишака виграє їх. І яке мені пуття з моєї католицької величності! В Парижі його обирають королем Франції. В мене з рук вислизає королівство – єдине, від якого все залежить, останнє, яке я повинен приєднати до володінь мого батька, імператора, щоб цей світ був підкорений, щоб у нього прийшло спасіння.

– Це вам не підвладне. Упокортеся.

Дон Філіпп закричав несподівано високим голосом:

– А той розбишака упокориться? Він зречеться своєї єресі, увійде в лоно церкви і зразу стане королем Франції. І ви це допускаєте. Єпископи Французького королівства нині всі зібралися круг нього, напучують його у вірі, а він посміється з них і визнає все, чого вони хочуть. А тоді вступить у Париж зі своєю полюбовницею, бунтівник, єретик, розпусник, – і ви це дозволяєте.

– Ви ж дали тільки вісімдесят тисяч пістолів, щоб купити Францію.

– Я не тільки давав гроші, я зробив багато більше. Від папи Климента я домігся[43]43
  Від папи Климента я домігся… – Йдеться про папу римського Климента VIII (1536–1605). При ньому папська влада стала вивільнятися від впливу Іспанії, 1595 р. він зняв з Генріха IV церковне прокляття.


[Закрыть], щоб до єретика не наближався жоден священик. А тепер бач – усі вони зібралися круг нього і виявляють злочинну поблажливість до цього поганина й філософа, що ставить їм умови. Я тільки тому втратив це королівство, що ви зрадили віру.

– Ні, скоріш ви проґавили це королівство з чисто людської слабості.– Патер нахилився до нього. – Чому ви самі не поїхали до Парижа разом з інфантою й не добилися, щоб її проголосили королевою Франції? Той розбишака сам, власною особою обстоює себе. А ви хочете здобути й те королівство, не встаючи з-за цього столу, але ви вже занадто старі, а стіл бачте який хиткий! – Патер поторгав стіл. Король хотів схопитись, та він зупинив його.

– Річ зовсім не в тому, чи церква добре служить вам. Це гординя. Річ у тому, чи ви ще служите церкві,– ось що зважують у Римі.

Тоді король весь знітився; крісло стало наче завелике для нього, а патер бовванів перед ним чорним велетнем. Від завданого йому удару в дона Філіппа обличчя зморщилось так, що й очі, й ніс, і губи – все стало просто клаптем зморшкуватої шкіри. Від зіжмаканого обличчя лишились тільки ріденька борода та ще вузький лоб, зверху освітлений сірим світанком. На гострому тім'ї стирчали рідкі біляві кучерики.

Пауза минула, ляк переможено. Дон Філіпп повернув крісло спиною до вікна, і патерові довелось обійти його.

– Служіння, – сказав король, подумав і повторив: – Служіння – ось чим було все моє життя. Зважуйте як завгодно, хоч і в самому Римі,– ви нітрохи нн зміните того, чим був я!

Патер, не знайшовши що відповісти, мружився від дедалі яснішого світла, а обличчя дона Філіппа стало таке, як і було, – свавільне, відчужене від людей, котяче, як у ті години, коли він наказував. Йому не треба було говорити голосно: кожен, у найдальших краях і королівствах, підвладних йому, з самого страху зрозумів би його.

– Я правив всесвітньою державою з-за цього столу, не користуючись руками й ногами, бо це принизливо й сміховинно. Самому лиш моєму духові земна куля виявляла покору, вона була наче грудка м'якої глини, й самим лише велінням волі я ліпив з неї, що хотів. А тим часом дурні розбишаки ганяли по колу, тупцювали на місці, не бачачи вищої мети. Я – розслаблений? То розбишака такий, а я був швидкий, мов янгол.

Патер і бровою не повів.

«Це ще пусте, – думав він. – Та зараз він почне звеличувати себе й скінчить дитинячим блюзнірством».

– І чистий, як янгол. Я, наче безтілесна істота, утримувався від усього плотського, і то тільки силою свого духу, як і в усьому. Ви примушували мене молитись і каятись; тим легше я міг би пестити грубу плоть, як і розбишака, бо ви б мені відпустили цей гріх. Навіть сам господь всевишній не допомагав мені вподібнитись до святих. Це все зробили мій дух і воля – і тому я правив усесвітньою державою, не підпадаючи під владу людської плоті й не доторкаючись до неї. Груба плоть не піддавалась під моїми руками, вона не обдавала мене своїм запахом, не зволожувалася хіттю й не зачинала. Всією грубою плоттю я поступився розбишаці, бо йому ніколи й нізащо не досягти царства небесного.

«Що з того, – подумав безмовний патер, – коли у вашій мові плоть виринула вже десять разів, а в думках ваших– і не злічити».

– Врешті-решт влучний удар скине його в геєну вогненну. – Дон Філіпп уже не стримував свого запалу, він не говорив, а співав, очі йому закотились під лоба. – А мене руки господні скоро піднімуть до його трону. Стрімкі колони, і з них струменить сяйво, а не від самого господа – бо він тримається в тіні, як я тут. Але в тому сяйві спочиває плоть, безтілесна плоть янголів. У них напрочуд пишні жіночі форми, і їх можна торкатись, але неземним доторком, зовсім не подібним до насолоди грубою плоттю, що дісталася розбишаці.

Патер вирішив, що настала його хвилина. Він сказав підкреслено лагідно:

– Що ви знаєте про небо, доне Філіппе? Всесвітня держава не наблизилась до неба завдяки вашим зусиллям, а опинилась у тяжкій скруті. Між вами, що цілком належите до цього, земною світу, і вічним спасінням стоїть церква, не забувайте цього.

Дон Філіпп утупився в нього з затятим, але безпорадним виразом. Спробував заперечити: він, мовляв, говорить як християнин, що тільки-но висповідався і в цю мить вільний від гріхів. Та це не могло збентежити патера, навпаки, він заговорив суворо.

– Гріховні помисли. Все, в чому ви мені сповідаєтеся щоразу, знов і знов, – це гріховні помисли. І ви вже знов загрузли в цьому гріху по шию. Ви хочете стати святим? Це залежить тільки від мене. Моє слово відкидає в небуття ваші вчинки й стирає те, що ви подумали.

– Ви певні? – спитав дон Філіпп, зовсім розгубившись: патер побачив це по його бляклих очах.

– Засніть, – звелів він, – і стережіться снів. Розпусне життя короля Франції – це потаємна причина ваших спокус; я знав це раніше за вас. Засніть, а я вимолю в бога, щоб ви прокинулися безгрішним – до наступного разу.

Дон Філіпп склепив повіки, але голова його не знайшла спокою і на власних грудях; їй би слід було лежати й шукати забуття на інших грудях, щоб жадана плоть піддавалась під вагою тієї голови, обдавала її своїм запахом. Дона Філіппа тяжко турбувало те, що патер, стоячи на варті коло нього, розгадує чи навіть просто бачить кожен його гріховний помисел. Він довгенько вдавав, ніби спить. А коли вдав, ніби прокидається, патера вже не було. Дон Філіпп важко підвівся, дочовгав до вікна, прочинив його й вистромив голову надвір.

Сонце вже підбилось височенько, і біла повінь світла заливала землю по цей бік вулиці. По другий бік і далі, в глибині, будинки були ще темні, ще позамикані. Світло вирізняло на небрукованій землі різкі, глибокі вибоїни, в западинах купами лежали всякі нечистоти, і ранковий вітер мів понад ними пилюку. З-за рогу вибігли малі жебраки. Дон Філіпп утяг голову, бо вирішив, що його побачили. Та ні; з-за рогу на площу виїхав візок на двох колесах, запряжений трьома мулами. На візку – шовкові подушки, балдахін із золотої парчі. Погонич ішов поряд і махав батогом на хлопчаків, але марно. Їх було багато, вони спинили мулів, підкотившись їм під ноги цілим клубком з рук і ніг і ледве не перекинувши візка. Погонич облишив відганяти їх, служниця кинула крикунам грошей. З подушок підвелася пані.

То була пишнотіла, багата дама, але не з придворних – король зразу це визначив. Вона роззирнулась довкола – чи то шукаючи допомоги, чи то цікавлячись, хто на неї дивиться; але, звичайно, в таку ранню годину нікого не побачила. Дон Філіпп підглядав, сховавшись за завісою. Пишна плотська врода, великі перса, облямовані чорним шовком, а зверху відкриті напоказ: мереживо зсунулось, і красуня не поправляла його. Навпаки, вона виставила й ногу, збираючись зійти з візка та подивитися зблизька, як вовтузиться жсбрачня. Донові Філіппу здалося, що вона більше хоче показати себе, і то саме йому, хоча він, напевне, помилявся. Адже година рання, і така особа не встане з ліжка в зухвалій надії, що старий повелитель світу після безсонної ночі визиратиме крізь завіси на вулицю. Його підманює нечисте сумління, а коло вікна тримає гріховний помисел.

«Хто я такий? Цілі народи мусять гребти на моїх галерах. А я? Каторжник – без радості, без плоті. Десять кроків – крізь оті дверцята – до каплиці, де я спілкуюся з господом, бо інше товариство мені не личить. Патер ніколи про це не дізнається, але господь розмовляє зі мною довірчо, як з єдиним рівним йому. А потім, правда, відпускає мене до мого столу». І він уголос промовив:

– Я – каторжник, я, Філіпп, другий після бога.

– Не блюзни! – озвався патер. – Другий після бога – і воднораз каторжник, де такс чувано! – це вже відверто глузуючи.

Король процідив крізь зуби:

– Мовчи!

Він ледве повернув голову – патер уже не лякав його. Ні тим, що з'явився не знати коли й звідки, ні силою й суворістю. Постійному своєму наглядачеві дон Філіпп звелів:

– Скажи мені, хто ця жінка.

Патер тільки зиркнув у вікно.

– Хто її не знає. Найзнаменитіша блудниця. Вона сповідається в мене. Щоб ви знали, таким чином я розкриваю змови проти вашої безпеки.

– Приведи її сюди.

– Нащо? Вона недавно сповідалась і не скаже нічого нового.

– Коли хочеш жити, піди й приведи її до мене.

Тепер патер зрозумів і не став приховувати огиди. В тій огиді був і побожний жах, і звичайна зневага, але водночас на його виду з'явився і фамільярний вираз.

– Я чиню тяжкий гріх, – сказав він як священик. – А крім того, будуть свідки, бо в палаці вже дехто встав. Почекайте до вечора.

Дон Філіпп тільки глянув на нього, але глянув так, що патер сахнувся до дверей.

– Я мушу спитати своїх старших. Може, справді ваш намір можна виправдати – адже гріховні помисли змагають вас. – І вийшов.

Дон Філіпп, неначе на варті, почав ходити перед вікном туди й сюди, а повертаючись, щоразу пересвідчувався, що візок іще стоїть, а плоть збирається вилізти з нього. Вигодувана розпустою, пишна плоть вульгарно кричала й лаялась, бо жебрачня порвала одну посторонку, і погоничеві довелось перепрягати мула. Дон Філіпп ходив туди й сюди швидко, не човгаючи ногами, і з кожним поворотом у ньому наростали збудження й страх. Поки хитрий патер вийде з палацу, візок із плоттю поїде геть. І враз, попри своє хвилювання й метушню, він помітив, що в кімнаті щось ворухнулось, якась тінь під стіною. То був придворний, що приніс шоколад; він мав бути нечутний і невидимий, як тінь. Дон Філіпп у нестямі крикнув:

– Випий сам!

Чашка забряжчала, придворний перелякався. Чашку йому дав ключник, що одержав її від пажа, а паж – від служника, а той – від ще одного служника, і всі вони разом прийняли тацю від величного кухаря, а йому теж принесла її ціла вервечка кухарчуків, і на самому початку її стояла якась нечупарна проява, що зварила шоколад. Бідолаха придворний поквапно, бо його підганяв страх, перебрав усю ту низку. Пройшовши через стільки рук, шоколад устиг вихолонути, але якась невідома рука могла й підсипати туди отрути. «А король дізнався про це і тепер звинувачує мене, тому я й мушу випити шоколад!» Він випив – і зразу впав, зомлілий. Дон Філіпп не звернув на те уваги, бо патер нарешті вийшов до плоті.

Патер ішов не манівцями, а навпростець. Знаменита блудниця вислухала запрошення, висловлене п'ятьма сухими словами, і дуже спокійно відхилила його, так що довелось пообіцяти більшу плату. Бона, мовляв, їде до утрені й має на те причини, тож хай її не затримують, бо здоров'я їй дорожче, ніж примха якогось старого пана. Дон Філіп здогадався, як ідуть переговори. Він подзвонив; пронизливий дзвінок не розбуркав зомлілого придворного, але секретар, що чекав за дверима, стрімголов убіг до кімнати.

– Біжи швидше вниз. Дай більше за патера. Удвічі більше.

Ціна вже й так була до того безсоромна, що патерові аж дух забило:

– Що це ви собі надумали, небого? Та ви ще мусили б доплатити, дочко моя!

Одначе вона стояла на тому, що зібралась до утрені й має на те поважні причини. Коли прибіг секретар, вона тільки голосно засміялась у відповідь на його пропозицію.

– Паскудник, – сказала вона й уперше підвела обличчя просто до того вікна, з якого дивився король. Дона Філіппа наскрізь пройняло дрожем. Він забув відступити назад, і тепер вони дивились одне на одного, ніби оцінюючи: повелитель світу й знаменита плоть. Її очі жаріли крізь мереживну вуаль, а його зір насилу проникав крізь серпанок його маячні, його муки.

Жінка влізла у візок, уже готовий рушати далі, і дала знак рукою. Патерові й секретареві вона вже відповідала через плече. Дон Філіпп одним стрибком опинився біля дворянина, що саме прокидався, блідий, із млості.

– Спини її! Спини її, скажи, що вона одержить, скільки хоче.

Коли так, то нічого не вдієш, подумала знаменита повія, завернула візок і пішла за офіцером. Вона вже доволі тлумачила їм, що хоче до утрені й має на те поважні причини. Вона попередила. Ще вчора вона помітила підозрілі ознаки й саме вибралась у таку ранню, безлюдну годину помолитися, щоб бог не допустив до хвороби. А їй не дали помолитись, і тому вона захворіла. А через кілька днів виявилося: дон Філіпп, повелитель світу, заразився.