Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 53 (всего у книги 60 страниц)

Давид і Голіаф

Шведський посол при французькому дворі звався Гроцій і був ученим, славним на весь світ. Король Анрі запросив його ще до того, як учений дістав посаду посла. Часом він замикався з паном Гроцієм у своєму кабінеті[106]106
  Часом він замикався з паном Гроцієм у своєму кабінеті…– Голландський учений і дипломат Гроцій – Гуно де Гроот (1583–1645) – був одним з основоположників буржуазної теорії «природного права», тобто принципів і прав, які органічно властиві природі людини і незалежні від суспільних умов.


[Закрыть] – невідомо навіщо. Двір підозрював протестантську змову проти християнського світу. Та сама ворожа недовірливість супроводила й інші його дії – прийняття чужоземних депутацій, як-от ганзейської; не менш підозрілими здавались його власному дворові військові готування короля. А його висловлювання про те, що прирейнські герцогства не повинні відійти до Габсбургів, обернув у підступну зброю проти нього не хто інший, як його власний міністр Вільруа.

По всій Європі раз у раз поширювали звинувачення, ніби він загарбник і великої війни слід чекати тільки з його боку. Народи в це не вірили. Вони бачили й не могли не відчувати, хто доводить їхню скруту до крайнощів наверненням силоміць у католицтво, тортурами, відніманням дітей і садиб. Німці, яким сили зла дошкуляли найдужче, створили королю Франції славу визволителя. Він був Безсторонній, обидва віровизнання сподівались від нього свого права на віру її на безпеку. Правда, думку світу творять письменні, от тільки кому вони служать! Звиклих однаково незаперечно доводити і правду, й брехню, їх навряд чи могло заохотити до щирості те, що діялося в них перед очима. Але ж ім'я Гроція всім відоме, і цей світоч науки, поборник народних прав нібито став порадником короля Франції, а це не може свідчити про ниці заміри. Обережно, тут недовго позбутись і власної доброї слави!

При імператорському дворі казали:

– Нехай він володіє імперією. Нехай буде справжнім королем римлян, а папі зоставить тільки його первосвященство. – Так говорили поміж себе, а не йому, аби спокушати його, як колись.

Озброєна слава, яка до того ж володіє мечем духу, діє на людей невідпорно. Ті звинувачення, які мали відштовхнути від нього Європу, натрапляли на сумніви й на відсіч. Непевність чуток про Великий план додавала йому і принадності, й загрозливості в очах тих самих людей. При імператорському дворі вже схилялися до того, щоб скласти зброю, – не тільки тому, що вже відчули її слабкість. А може, вона від того й стала слабша, що нікому не зрозумілі спокуси, звані Великим планом, приваблюють навіть ворогів короля Анрі, і вони вагаються.

Курфюрст Саксонський дозволив у своїй присутності виголосити проповідь щодо очевидної подібності короля Анрі до Давида, Голіафового переможця. У Швейцарії вийшла книжка під назвою «Воскресіння Карла Великого». Венеціанці, тільки-но вгледівши якогось француза, кидались до нього й гукали: «Ти бачив його?» Навіть більше – з'явились іспанці, що вірили в нього.

В тодішньому його становищі спостережливих людей вражала подібність до перших років його піднесення, коли поголоска ще аж ніяк не називала його королем Європи – навіть королем Франції тільки в крайньому разі. Та він іще й не був ним насправді, бо мав владу майже там тільки, де стояло його військо. Тоді король мав на своєму боці думку королівства. А нині має свій Великий план, у якому вже знаходять певну правдоподібність, хоча ще й не розуміють його. Люди просто гадають, що його військо завжди перемагатиме, бо звикло до цього. Принаймні його начальник артилерії переконаний у цьому. Він викладає думки свого владаря на папері – і ось вони вже спотворені. Він бачить тільки, що король збирається завдати удару – чим скоріше, тим краще; а решта – то вже наш клопіт. «Те, що він там вимудровує з паном Гроцієм, і те, з чим він довірився чужоземним купцям (та й сам я раз у раз довідуюсь про якісь нові задуми, хоч і з запізненням), – це все врешті-решт фантазії. Що ж, нехай: король, який стільки діяв, має право й помріяти. А ми ретельно запишемо все, коли він, трохи помулявшись, зажадає нашої згоди. Він її матиме. Але найпростіше було й буде – вдарити».

Для короткого й рішучого удару, на думку начальника артилерії й короля, найкраще підходили Нідерланди. Та війну довелось відкласти, – і сам Роні мусив визнати наявність поважної перешкоди, – коли Генеральні штати уклали з Іспанією сепаратне перемир'я. То був зустрічний удар Габсбурга, бо вже здавалося, що вся Європа ось-ось упаде в обійми своєму рятівникові. Король Франції записує в рахунок програш – але не в очах народів, що без тями люблять його, особливо найдальші. Але держави бачать, що найближчий союзник ухиляється ще до випробування сил.

– Величносте! Ваша перемога була поза сумнівом, – каже Роні,– Я гадаю, що вона й тепер забезпечена, хоч би навіть іншим нашим союзникам захотілося вчинити так, як принц Оранський.

Король почув із тих слів, що треба почекати нової нагоди. Її вже не буде, в глибині душі він це знає. Ти на вершині успіху – не чекай же, поки посунешся вниз. І що таке, врешті, твій успіх? Власна готовність, що променіє з тебе. Завдяки твоїй силі духу перед тобою вже нема байдужих. Друг чи ворог – усі однаково заворожені. Але цю владу свого духу найважче розтягти надовго. Не проґав слушної миті! Не зупиняйся! Тепер або ніколи – вирушай на свою війну, а ні, то вона вже програна.

Анрі, досі від природи рухливий, майже весь час на ногах, тепер чимраз частіше сидів за столом. Його кабінет був просто-таки сповнений думками, що з'являлись непрохані й знову відлітали. Хоч йому не хотілось признаватися в цьому, але в тому кабінеті він ховався від власного двору – з усіх дворів Європи найскептичнішого. Тут сумнівалися в королі, бо знали його як людину, або важились оцінювати його, кожен виходячи зі свого власного досвіду, мізерного, але традиційного й перевіреного. Король – запеклий картяр, підтоптаний бабій і безвірник. Такий невгамовний дух був би небезпечний у кожному державці, а в тому, для кого нема нічого святого, – й поготів. Він природжений руйнівник. Якби він спіткав свій кінець іще двадцятирічним, у Варфоломіївську ніч, то не мусив би шукати його тепер у якійсь війні проти цілої Європи.

Він підніс простолюд, принизив вельмож і, ставши першим зневажником спадкових прав, сам зрадник, хоче карати інших за зраду. Страчує маршалів, захоплює герцогства. Нa Новому мосту велить поставити свою бронзову статую для поклоніння черні – протестантам, неодмінним учасникам усіх його неподобств. Аби лиш його не стало – вмить запанували б мир і спокій. Цьому королівству вже набридло, остобісіло бути грозою й пострахом християнського світу. Хоч би вже швидше скінчилось його владарювання! Регентство королеви – ось що нам потрібне. Тоді б відновився лад у світі і в нас у країні.

Отак, за наказами згори, кричали з амвонів. Тож як могли декотрі миряни не підпасти під цей настрій? Таке саме говорили й з кам'яних тумб на вуличних перехрестях, серед юрби випадкового люду, але той люд звик думати інакше. Він пам'ятав про діла короля Анрі, проти яких слова – тільки пустий звук. Люди поділяли в ним любов до рідної країни. Важко було очорнити перед ними загальний добробут, не легше – й державну віротерпимість, бо і те, її друге витримало довгі й тяжкі випробування. Без нього вони б і не пробували цього досягти, а він діяв за них і з ними. Простий люд – ремісники і хто там ще товчеться на вулицях – відчував свою таємну єдність із королем Анрі, хоча й не щохвилини пам'ятав про ту єдність. І тому промовці на перехрестях часто мали в нього успіх. Так трапилось одного разу, коли сам король, повертаючися в полювання, застряг у натовпі.

Той натовп запрудив вулицю Ла-Феронрі коло одного будинку з вирізьбленою емблемою – серце, увінчане короною й пробите стрілою. Продажний крикун на наріжній тумбі кричав хрипко: горлянку йому роз'їли виразки. Колись він був писарем у суді й брав від позовників могоричі, але вигнали його не за це, а тому, що він підхопив ганебну хворобу. Тепер він пропивав і проїдав по шинках те, що заробив горланням на перехрестях, хоча голос у нього часом зовсім пропадав. Тоді він висолопляв язика на цілий лікоть і соромітно кривлявся, а за хвильку знов обзивав короля розпусним дідком. Усе це він робив коштом герцога д'Епернона, того самого, що їхав тепер на коні поруч короля. З другого боку їхав герцог де Бельгард. Позаду в оточенні придворних їхала карета королеви; біля неї сиділа па подушках маркіза де Верней: обидві дами вже заприязнилися.

Д'Епернон не сподівався, що вони натраплять на вуличного промовця. Крім того, він був глухуватий і мучився від подагри. Проте, впізнавши власного посіпаку, він не розгубився й дав коню остроги. Та це йому не помогло. В крикуна саме пропав голос; зате якась жінка завела пісню. То була пісня короля, і ось вона залунала знову, її підхопили всі, її не забули. Йому й самому не лишилося більше нічого, як натягти повід і зупинитись.

– Бляклий Листе, – сказав він, – це ми наче вже колись чули.

 
Чарівній Габрієлі
«Прощай» сказав увіч.
Минули дні веселі,
Лечу на Марсів клич.
 

Пісня розходиться вшир, наче псалом. Карета, що їхала далі, скоро наздогнала вершників, що зупинилися. Королева в нестямній люті гукнула візничому: «Їдь прямо на них!» Звернути, щоб її пропустити, не було куди, й королю довелось рушити далі. Він чув, як позаду даленіло й затихало:

 
Прощання, повне болю,
Жорстока мить.
Вернути б серцю волю —
Або не жить!
 

Король їхав усе швидше й швидше. Від нього відстали всі, крім першого стайничого.

– Д'Епернон! – наказала королева підстаркуватому кавалерові, що запобігливо зазирнув у віконце карети. – Накажіть укинути до в'язниці стільки цієї безсоромної черні, скільки пощастить схопити.

Герцог кілька разів перепитав «га?» та «що?», поки зрозумів і запевнив її величність, що такий наказ уже віддано. Настала черга маркізи; вона могла б розчулити будь-кого. Людині, в якої все життя неначе ламається голос, дуже легко це зробити.

– Про себе я вже не думаю, я звикла до образ і вже давно живлюсь самими слізьми. Тільки доля вашої величності тривожить мене й лякає. Від владаря, що може поводитись так жорстко, як ми оце бачили й чули, слід сподіватись чого завгодно, навіть найгіршого. Страшно сказати, але тут на карті стоїть саме життя королеви. Пане д'Епернон, доведіть, що це неправда, і я перша дякуватиму вам навколішки.

– Га? Що? – перепитав подагрик. Він перехилявся з сідла з надзвичайною догідливістю, справді властивою йому; от тільки на думці у нього було вбивство.

В новій змові сподвижник короля і його коханка відігравали головні ролі. Д'Епернона попереджено: начальник артилерії вже добирається до нього, він уже зловив Бірона й Тюренна, не розминеться й з ним, якщо його не випередити. Те саме раз і назавжди вирішено в маленькій злій голівці молодої Анрієтти. Що б там не судилось королю Анрі, воно вже передбачене підстаркуватим вельможею, чиї останні привілеї під загрозою, і жінкою, що закидає королю не меншу провину. Лишається втовкмачити королеві, що це мусить статися; вона ще не знає, що саме. Та не квапитись, бо тепер вона ще може злякатись і в усьому признатися чоловікові. Треба спершу довести її до того, щоб вона спокійно вислухала слова: «Він має вмерти», – та не турбуймося, все йдеться до того, а вимовлене слово – це вже діло.

Тепер карета їхала повільно: так наказала королева, що вже не поспішала. Вулиці збезлюдніли, бо настала година вечері. Вже смеркало. В друге вікно до Марії заговорив її кавалер для послуг – Кончіні. Вона його ненавиділа, бо він не спав з нею, але любила бачити його на коні. Нe могла нічого вдіяти з собою – такий він був гарний. Вона відверто грала роль його дами серця на турнірах, де він змагався за неї. На тих турнірах просто грали в серсо – сміх, та й годі. Король і справді сміявся. А коли йому було й соромно, то в цьому він признавався самому тільки Роні.

Лакеєві, котрому так безсоромно щастить, як Кончіні, важко напускати на нахабне обличчя невинний вираз. Але він робив, що міг: говорячи у віконце до королеви, нарікав на становище короля.

– Його нещирі друзі порадили йому вбити мене.

Марія відповіла навдивовижу тихо:

– Коли він посміє це…

Всі загамували дух: зараз вона сама вимовить потрібне слово, і зайвим стане їхній клопіт. Але вона сказала:

– Тоді я ладна повірити, що він і мене отруїть.

Більш нічого, тільки одна думка, що давно вже запала в її вбогий мозок, здавалося, міцно засіла там. «Вона непрощенно дурна», – подумала маркіза, що сиділа на тій самій подушці. «А я думав, що з нею буде легше домовитись, бо вона ж Медічі», – подумав д'Епернон, зрозумівши. А невідступний лакей з другого боку карети закусив білими зубами стеблинку квітки й усміхнувся.

Батьківські втіхи

Анрі сплигнув з коня перед вартівнею Лувру. Коли він уже виходив з-під склепіння брами, хтось сильно штовхнув його й не вибачився; а втім, було темно. Бельгард, що йшов слідом, зупинив неотесу, налаяв його відповідним словом і спитав: невже він не знає короля? Невідомий відрубав: аякже, він і в темряві знає, кого треба впізнавати, а кого ні! Тоді його збили з ніг, а коли він схопився, вже наспіла варта.

В своєму кабінеті Анрі застав першого камердинера.

– Глянь на моє ліве плече.

– Нічого не видно, величносте, – сказав пан д'Арманьяк. – Та коли у вас там свербить, то ви, певне, роздушили якусь блощицю.

Анрі відказав:

– У таких старих палацах, як цей, завжди повно всякої нечисті. Треба взятись і викурити її.

Арманьяк зітхнув. Сам до себе він сказав просто, без метафор, що його владар у невигідному становищі порівняно зі своїми підступними ворогами: його роззброює внутрішня шляхетність. «Колись замолоду ми ледь-ледь не вклали на місці герцога Гіза, і це з ним справді сталось, коли він надміру піднісся. А нині піднеслись ми й почуваємо до всякої дрібної потолочі недозволенну неповагу. І ця неповага нам так не минеться. Нікчемам ніщо так не дошкуляє, як те, що їх щадять із внутрішньої шляхетності. Якби ж то ми жили в своєму земному палаці Луврі, а не в наших Великих планах чи в емпіреях!»

Отак міркував старий без метафор, поки можна було обійтися без них. Зітхнувши раз, удруге, він вийшов, бо помітив, що його владар замислився. Тим часом Анрі просто вчувався спів. «Пісня пролунала просто на вулиці, як і колись. Дофін уже великий. Небіжчиця давно вже спить вічним сном. Але коротка війна і вічний мир, п'ятнадцять держав і остаточний лад у Європі – коли вони були вперше звістовані мені? Коли я сказав, що хочу здійснити все це, хочу повалити владу темряви? Тоді був феєрверк – у парку в Монсо. Стоячи коло своєї любої владарки, я дивився, як вогняне колесо розсипає срібло, а над ним завис лебідь. Все небо моєї душі тоді зайнялось полум'ям, і я побачив вільний союз королівств та республік. Тоді моєю метою стало домогтися, щоб народи жили живим і розумним життям, а не мучилися від страшних снів у роздутому череві всесвітньої монархії, що поглинула їх усі. Ось коли насправді зродився мій Великий план. Досить мрійницький; але кожна натхненна ідея врешті-решт стає на тверезий грунт. Ось тепер пан Гроцій розписує його на параграфи, а Роні вираховує кошти.

Спочатку я ухилився від Великого плану, забув про нього, прогнав його в емпіреї, в нетутешні висоти. Та він розвивався незалежно від моєї волі, він зазнавав багатьох змін. Правда, відтоді я не мав просвітку від усіляких нагальних справ, часом хибних. День у день я мусив чинити добро й зло. Вчинки робляться швидко, але наслідки їхні не мають кінця. У мене померла кохана. І ще багато людей померло, або ж я вбив їх. І тепер живу в своєму Луврі серед самих зрадників, і цьому вже не даси ради. Це така правда, як те, що Бірон був зрадником. Пан Кончіні збирається купити князівське володіння за кілька мільйонів. Кого б мені знайти, щоб остеріг його? Мені це не личить; і народи, й двори не звикли бачити мене в ролі одуреного, що просить тільки дотримувати зовнішньої пристойності.

Вони бачать мене озброєним до зубів, у спілці з усім світом, і якщо я даю своїм ворогам ще звести дух, то тільки з милосердя. Я щодня виявляю милосердя до власної королеви. Вона підтримує змовників, хоча наступник її дядька у Флоренції зв'язаний зі мною угодою. У них в усіх зі мною угоди, і вони їх дотримають чи зламають залежно від того, житиму я чи ні. Але я житиму, бо Великий план – це вже природна дійсність: я не обрав її, вона породжена природою. Ми не вмираємо. Хто має час дозріти, той дізнається, що буде колись, хоч би його самого вже сто років не було на світі. Але я з божою поміччю здійсню все – тільки ще трохи вичекаю і вдарю. А Кончіні остережу через когось».

І він негайно доручив це герцогині де Сюллі – дамі, якій, здавалось, був забезпечений шанобливий послух де завгодно, бо й сама вона була на диво сувора, і чоловік її навіював страх. Але вийшло не так. Пані де Сюллі, щоб не вийшло скандалу, звернулась не до королевиного кавалера, а до самої королеви – звичайно, вкрай обережно: не годиться, щоб про її величність пліткували. Та кавалер, чи то чічісбей, нестямно розлютився. Він навіть не поїхав сам до дами, а викликав її до Лувру, ніби палац уже належав йому. В присутності королеви він учинив неприступній протестантці якнайбрутальнішу сцену. Стара кочерга, вона, мабуть, хоче підсипатись до нього – сміх, та й годі! Нехай розкаже своєму королю, хто тут чхає на нього! Кончіні метався, мов шалений, і вираз у нього був, як у хижого звіра. Він боїться короля? Аякже! Хай той король мовчить собі та дише, а то щоб не було йому лиха.

Дама не втратила самовладання, їй тільки соромно було за цю вульгарну нестриманість. А лакей ще довго шаленів, коли вона вже пішла. Де це чувано, щоб чоловік посмів розсердитись на лицаря своєї дружини – та ще який чоловік! Король уже не тямить, хто він і що з ним. Усі тільки й чекають, коли вже його не стане, і в цьому дуже просто допомогти йому. Для втаємничених уже почалось регентство королеви.

Все це слухала й вона сама. За своєю люттю і за люттю її красеня-лицаря вона навіть не помітила, про що тут уперше йшла відверта мова: про те, щоб убити її чоловіка. Вона не сприйняла цього поважно, вирішив Анрі, коли йому про все сказали. Не пані де Сюллі – та міцно стиснула свої тонкі губи. Це зробив дофін; він слухав усе з тихого куточку й аж горів у душі, хоч на виду тільки бліднув. Він дав собі слово, що відбере життя в пана Копчіні,– і дотримав цього слова, коли став королем.

Дофін Луї у батька в кабінеті:

– Величносте! Вас хочуть убити. І моя бідолашна матуся теж у цій змові.

Анрі:

– Синку, я знаю твою матусю на дев'ять місяців довше, ніж ти. Вона гарячкує й бурчить, вона любить наказувати, але твоя матуся – не вовчиця.

Лyi:

– Зате той другий був наче ціла зграя вовків, він гасав по всій кімнаті. Мене ті вовки з'їли б із кісточками.

Анрі:

– А що ж королева?

Луї:

– Вона покірна йому, шановний мій тату, ви самі це знаєте.

Анрі:

– Вона з ним не спить. Треба тобі знати, що тут головне. Без цього жінки не можна підкорити.

Луї:

– Величносте! Накажіть мені знешкодити вашого вбивцю.

Анрі:

– Не він мій убивця. Він не гідний твоєї руки.

Луї – блідий, дуже високий як на свої літа, – душиться слізьми:

– Тату, мій рідненький тату! Нехай це буде іншим страшна наука. Щоб труп лежав на внутрішньому луврському мосту. І хто входитиме та виходитиме, щоб переступав через нього.

Так воно й буде – за часів короля Луї. Але поки що його великий, шанований батько обнімає його й каже йому в обличчя:

– Ти ще довго будеш дитиною. Не забувай: сьогодні ми з тобою говорили, як дорослі чоловіки. Одними вчинками ми набуваємо собі ворогів, іншими – повинні їх перемагати. Це ніколи не кінчається, і, вбивши одного, нічого не доведеш. Я більше боюсь за твою матір, її треба жаліти – вона ж весь час вагітна.

Видно було, що дофін ось-ось заридає. Король хутенько затулив йому рота: за дверима почулася чиясь хода. Коли двері відчинились, король уже бігав по кабінету на всіх чотирьох. Дофін сидів на ньому верхи й правував ним за ріжки хусточки, накинутої йому на шию. А той, хто ввійшов, був іспанський посол. Дон Ініго де Карденас приїхав до Парижа з надзвичайним дорученням: достеменно вивідати все про воєнні готування й про наміри короля. А при нагоді зажадати й пояснень. Цього разу обставини здались йому невідповідними для такої розмови.

Дон Ініго був не тільки гордий іспанець, а ще й сором'язливий. Відмежованість від інших людей, успадкована від довгої низки предків, у нього врешті набула викривленого сенсу і вже не могла б називатися самовпевненістю. Дон Ініго від дверей дивився на химерні верхогони по всій кімнаті й почував себе зайвим, невчасним гостем. Він був не так шокований, як засмучений. А король підскакував ще вище, ніби хотів скинути з себе дофіна. Той міцно чіплявся за нього й аж вищав від збудження та втіхи. Високий зріст і поважне бліде обличчя не в'язалися з дитинною вдачею.

Король зупинився. Не підводячись із підлоги, він спитав:

– Пане посол, ви маєте дітей? Так? Тоді я ще побігаю.

І рушив далі по колу. Дофін промовив, затинаючись:

– М-ми ч-часто так робимо.

Щойно, розмовляючи з батьком, він не затинався нітрохи.

Дон Ініго вийшов. Перше його враження було таке, що цей король не становить небезпеки для всесвітньої держави.