Текст книги "Літа зрілості короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 60 страниц)

А от і ні. Ніхто цього Роні не розумів, хоч усі бачили його завжди за роботою. В чому він сильний, до чого прагне? Підірвати вежу, заклавши під неї багато пороху, зуміє будь-хто. Коли була нагода підкупити губернатора, він як посередник без великих хитрощів здобув для короля місто Руан, але посади начальника артилерії для себе не здобув. Вона дісталась батькові «любої владарки», бовдурові, який що день то більше зсовується з глузду. Пан де Роні, як відомо, не пробачив цього. Усі знали, що він ладнає з «любою владаркою», як собака з кішкою; у глибині серця, коли припустити, що цей чоловік із кам'яним обличчям має там якусь глибину, він ненавидів і короля – щодо цього не було сумнівів. Пан де Вільруа потай розказав це, і воно розійшлося. Пан де Роні ненавидить короля, він тільки слушно боїться, що буде вбитий, як покине його. А з другого боку – зажерливий він дивовижно, тож ми легко перетягнемо його на свій бік обіцянками та завдатками, які легко буде повернути собі після його передчасної смерті. Власне, він цього від нас і чекає; цей шахрай пише свої доповіді, аби тільки витиснути з нас більше.

Пан де Вільруа, який помилявся щодо Роні так прикро, взагалі бачив у світі самих тільки шахраїв: власний досвід не навчив його, що можна чогось досягти й не таким шляхом. Він сам он скільки разів продавав то короля Лізі, то Лігу королю, і то без якихсь особливих хитрощів та хисту до прикидання, які давали змогу освіченому гуманістові й мухоловові Бріссаку майстерно розігрувати комедію й ошукувати байдуже кого, просто для власної приємності. Така манера не була властива панові де Вільруа, куди брутальнішому пройдисвітові. Анрі, що знався на людях, принаймні на чоловіках, першого ж таки дня призначив його до своєї фінансової ради. Там Вільруа крав, мав повні руки діла і завдяки тому вже не піддавався ще гіршим спокусам, як-от: викрасти короля, завезти його до одної з іще не підкорених провінцій і розпочати торг за його життя чи смерть. Якщо заплатять більше проводирі заколотників – він загине. Якщо ж він сам – то лишиться живий.

Чудово знаючи пана де Вільруа і все його поріддя, Анрі поки що давав їм змогу збагачуватись, хоч це й не заважало йому остерігати їх – завжди жартівливо, завжди по-простацькому, навіть тоді, коли не довіряв цієї остороги поголосці, а висловлював її у вічі. Пан де Вільруа має чудовий маєток, король навідується туди – цілком випадково, скромно, десяток-півтора дворян, без слуг і без припасів, усі зголоднілі. Король іде прямо до корівні; там якась жінка доїть корів.

– Величносте, ви добрий владар, – каже вона.

– Я добрий до всіх, хто чесно трудиться, як ти, – відказує він і просить налити йому молока. Всі дворяни сідають з королем за стіл у багатія Вільруа, але король не дозволяє подавати ніяких страв, тільки молоко в мисках. Та багатій Вільруа не бентежиться. Адже король – романтик, він любить прості дари природи.

– На ще якісь страви в цій корчмі нам не стане грошей, – каже Анрі, висьорбавши молоко, бо не вміє мовчати й конче мусить посмішити товариство. Пан де Вільруа сміється разом з усіма. Цей хвацький жартун – не з тих королів, що можуть піймати його, Вільруа. Про Людовіка Одинадцятого та його катів згадувати не варто. Оті стовпчики цифр, що виводить якийсь там Роні, можуть тільки знудити цього відчайдуха кіннотника. Артилерист проїдатиме вуха кіннотникові господарськими заходами, що збурять проти нього народ і всіх значних людей, коли він захоче здійснити ці заходи. І це неминуче коштуватиме йому королівства, казав потім Вільруа у фінансовій раді, де його слухали з порозумінням. Нова влада однаково довго не втримається, тож нащо скидати її,– вона ще має дати нам багато грошей, поки впаде.

А пан де Роні їхав до Лувру. То ще були перші дні нової влади, квітнева негода, вершник попав під рясний дощ. А він цінував добру одежу: не годиться, щоб капелюх намок і втратив форму, а збрижений комір розм'як і обвис. А як же із діамантами, що оздоблюють і одне, й друге, та ще й кавалерів плащ? Перед старим Сен-Мішельсьішм мостом, по якому плюскотіла злива, пан де Роні звернув у одне підворіття; супровід його міг побути й під дощем. І там він став свідком однієї сценки – на жаль, досить звичайної. Якийсь чоловік збирався скочити з мосту в воду. Його наміри були очевидні; на безлюдному мосту він був перед очима в усіх, якщо тільки хто дивився з будинків обабіч. Та глядачів не було: чи то через дощ, чи просто таке видовище вже давно стало для них нецікаве. Самогубець скинув черевики – хтозна й нащо, бо з них і так небагато зосталось. І каптан – дірка на дірці – теж кинув поперед себе у воду. Сорочки на ньому не було – голе тіло, самі ребра; пан де Роні подумав, що такому й справді не варто триматись за цей світ. І все ж він гукнув би своїм людям, але той хирляк уже видерся на поруччя, перевалився через них – тільки пуститись руками, і все, ніхто б уже не встиг добігти до нього.

Та ні. З того боку – так швидко, що годі було добрати, звідки, – хтось не прибіг, а, можна сказати, прилетів – такими величезними стрибками мчав він. Ухопив самогубця за ногу й шарпнув назад. Той скрикнув: шершаве каміння, по якому його тягли, обдирало йому шкіру. Закривавлений, принижений, розлючений став він перед своїм рятівником, уже підніс кулак – і раптом опустив його, а сам упав па коліна. Його рятівник був король.

Цього разу емальово-голубі очі папа де Роні розплющились так широко, що далі нікуди. Йому було не до вподоби те, що він побачив, але він відчував, що тут потрібні ще й інші глядачі – щоб береги не були такі пустельні. До цієї вистави, акторами в якій виступали король і врятований, пасував би натовп. Пан де Роні був певен, чи майже певен, що сценку підготовано, хоча й не так детально, як ту, що в чинбаря. Крім того, негода розігнала публіку. Та все ж трохи глядачів зібралось, бо хмари розійшлись і дощ тільки ледь накрапав. Пан де Роні побачив, що король скидає з себе плаща, – так, справді,– й накидає його на голе тіло самогубцеві.

Кинувши погляд круг себе, пан де Роні пересвідчився, що принаймні цей хід не лишився непомічений, а потім вирішив, що і йому слід показатись на сцені. Він вивів коня на міст і запропонував його королю якнайуклінніше, неначе самому святому Мартінові. Анрі від усього серця засміявся й сказав:

– Гляньте на цей плащ! Чи він набагато кращий від того каптана, що поплив за водою? Дайте цьому бідоласі грошей. Якщо я не маю для нього роботи, то мушу годувати його. Пошліть кого-небудь із ним до лікарні, щоб його там прийняли.

І вихопився на коня. Сценка була коротка, але кожне слово влучало в ціль. Хто з глядачів не зрозумів і не відчув нічого, той не був і варт її. Врятований чемно вклонився й проказав останню репліку.

– Величносте! – мовив він не без вишуканості.– Мене чекає смерть. Ваша величність не спроможеться прогодувати всіх таких, як я, коли ні сукна не тчуться, ні шкіра не чиниться, а родюча земля лежить облогом. А що я колись вивчав богослов'я, то вже зумію на тому світі розповісти про велику, діяльну любов до людей нашого короля Анрі.

І пішов до лікарні в супроводі одного солдата; в очах натовпу, бо вже зібрався таки справжній натовп, його роль була найголовніша: адже він побував так близько до того світу! Кожен би залюбки доручив йому щось переказати там. А король поряд із ним уже здавався персонажем хоч і значним, проте другорядним, неспроможним зворушити серця. Коли він пустив коня риссю, люди розступилися, щоб їх не забризкало, але не виявили ні приязні, ні неприязні. Він ще швидше пустив сивого коня пана де Роні, а той їхав на півкорпуса позаду на коні того солдата, що спішився й повів урятованого до лікарні. Невеличка кавалькада – шестеро чи семеро вершників, – не привертаючи особливої уваги, скоро доїхала до Луврського палацу Там Роні попросив аудієнції, і король завів його до великої порожньої кімнати вікнами на річку, відкритої вітрові та сонцю, квітневому сонцю, що саме пробилося крізь хмари. Анрі, ходячи по кімнаті, сказав:

– Оця стоятиме порожня, поки не привезуть меблі з мого замку в По. Ні в якій більше я не хочу жити. Бо мої меблі в По найкращі, найпрекрасніші з усіх, які я за цілий вік свій бачив у палацах королівства.

Хоч яке обмежене було коло почуттів і знань Роні, але тут він щось зрозумів чи відчув. Його владар хоче тяжкі обставини, в яких опинився тепер, пов'язати з колишніми, легшими. Може, йому потрібне підбадьорення? Чи, може, успадковане вмеблювання материного дому своїм виглядом має нагадувати йому, як високо він піднісся?

– Величносте! – почав щирий слуга. – Те, що владу взяв у свої руки принц крові, зрозуміле всім. Справжньому королю нема потреби начіплювати на себе ланцюжки та персні, як простому дворянинові, що не має досі ні посади, ні титулу. І все ж не виїздіть із Лувру без супроводу кількох осіб, що мають такий вигляд, як я! Тоді вам можна, коли вже так треба, носити й старого плаща, щоб подарувати його при нагоді комусь голому.

Ці слова здивували Анрі – не тим, що були такі сміливі, а тим, що вони грунтувались на хибних припущеннях. Насправді він опинився без ніякого ескорту біля Сен-Мішельського мосту зовсім не тому, що там на нього, як на рятівника, чекав самогубець. Замість відповіді він розповів таке:

– Вчора я сам-один їхав Сен-Жерменським шляхом. Хотів побачити, чи справді на ланах не працюють, бо мої селяни через надмірний утиск воліють іти в розбійники. І таки справді пересвідчився: сам попав розбійникам у руки. Їхній отаман був не селянин, а якийсь аптекар. Я спитав його, чи він для того підстерігає подорожніх на шляху, щоб ставити їм клістири, згідно зі своїм фахом. Уся ватага зареготала, і я був уже наполовину врятований. А коли повивертав кишені, мене відпустили.

Може, почуте налякало Роні, чи обурило, чи приголомшило; але його обличчя лишилось незворушне. Тільки мовчанка його затяглася ледь-ледь задовго. А коли король, швидко пройшовшись по кімнаті, повернувся і втупив у нього очі, Роні не без поспіху видобув свою доповідь.

Анрі стояв на місці – незвичайна для нього річ – і дивився в ті аркуші, з яких усе читав і читав Роні. Коли починалися колонки цифр, Анрі водив по них пальцем, не задовольняючись тим, що пробігав їх очима з-під високо піднятих брів. Ось вони дійшли до шести тисяч безробітних сукнярів.

– Ви правильно обрахували число, – сказав Анрі. Панові де Роні аж мову відібрало, і король пояснив: – Мені назвав його один чоловік на Сен-Мішельському мосту. Один богослов, що зі скрути подався в сукнярі, але й там годі було заробити шматок хліба: їх уже шість тисяч голодують. Паризькі фарбарні раніш обробляли за рік шістсот тисяч сувоїв сукна, а тепер – тільки сто тисяч. Ви маєте ці цифри, Роні? А, бачу, ось вони записані. Ви добре рахуєте. А я добре чую – особливо коли студент, що хотів стати сукнярем, а тоді зовсім зблизька побачив той світ, розповідає мені про цей. Ми з вами, друже мій, справні трудівники. Нам лишається тільки з'ясувати, що ми повинні робити, щоб усе стало інакше.

– Ваша величність це знає,– сказав Роні не принижено й не підлесливо, щоб не зрівнятись із звичайними придворними. – Ви схоплюєте все напрочуд легко й тонко, я таким похвалитись не можу. – А проте виклав свою програму, спочатку щодо сільського господарства. Одна з вимог була – очистити шляхи від розбійників.

– Це я пообіцяв і своєму аптекареві,– докинув Анрі.

– Як ви вже зауважили, величносте, я не приніс вам нічого нового. Браконьєри – це ті самі розбійники. Треба повісити кількох, як осторогу для всього селянського бидла, що полює в королівських лісах.

– А що мені робити з тими дворянами, чиї копі й собаки витолочують селянам посіви, пане де Роні? – спитав король; із його скісно нахиленого обличчя було видно, що він трохи побоюється відповіді.

– Величносте! Полювання – це давній привілей дворянства. Ваші провінційні дворяни крім цього мало що мають, а вони ж постачають вас офіцерами.

– Треба бути справедливим, – сказав Анрі. Це можна було витлумачити і так, і сяк. Але дальші слова він вимовив із притиском, а голову випростав: – На селянах непосильний тягар.

– Ось, – тільки й відказав Роні; погортав свої папери й підніс королю сторінку. Заглянувши в неї, Анрі поблід.

– Так докладно я цього не знав, – промурмотів він. – Погане діло.

– Величносте, тут нема нічого нового. Нове тільки те, що тепер у нас досвідчений і відважний король. Він ще давно не боявся в своєму маленькому королівстві Наваррі, навіть і під час війни, робити те, що має зробити зараз.

– Війни більш не буде, – рішуче сказав Анрі.– Я не хочу воювати з власними підданими. Краще я повикупляю свої провінції, хоч би довелось іти жебрати до Англії чи до Голландії. Руан і Париж коштували мені викупу. Ви знаєте, якого, і знаєте, чи довго ще можна так робити.

– Звичайно, – Роні кивнув головою і обвів поглядом голу кімнату, яка тільки підсилювала враження тимчасовості й ненадійності. Але Анрі відмів геть усі сумніви.

– Хай буде, що буде, але податки з селян треба зменшити на третину.

Великий рахівник мовчки показав йому готовий, ретельно розроблений план, що передбачав поступове зменшення податків із селянства. Анрі прочитав і сказав:

– Навіть не на третину. І розтягнено на кілька років. Цим я свого селянства не здобуду.

Ще одна сторінка перегорнулась ніби сама собою. Там були перелічені внутрішні мита, що відгороджували провінцію від провінції й душили торгівлю виробами сільського господарства. З усіх колонок цифр ця була найгустіша.

Анрі ляснув себе по стегну.

– Оце для мене новина. Тут я наведу лад. Пане де Роні, ви той, хто мені потрібен.

Ці його слова почув не тільки Роні. В ту саму мить відчинилися двері, і на порозі стала люба владарка. Щирому слузі не сподобалося, що їх перебили, проте він низько вклонивсь. А Анрі поквапився назустріч їй. Поважність і стурбованість умить покинули його, і він урочисто ввів її до кімнати.

– Люба владарко, ми страшенно раді, що ви прийшли, – сказав він.

– Величносте, той, хто вам потрібен, – це пан де Роні,– відказала вона, і страдницька усмішка її віддалась болем у його серці, але й сповнила його щастям. – У вас із ним важливі справи. А я хотіла тільки побачити вас.

На це він церемонно відповів:

– Пані, там, де з'являєтесь ви, кожен, навіть пап до Роні, забуває, що він хотів сказати.

– Величносте! – вигукнув пан де Роні.– Я б сам у цьому признався, якби ви не випередили мене. Стільця для ласкавої пані! – гукнув він і, перше ніж з'явився служник, сам побіг по стільця. Повертаючись до кімнати, він застиг на порозі й хотів було відвернутись. Бо король уже став на одне коліно, а на друге поставив ніжку любої владарки й гладив її. Розумний Роні збагнув, що доведеться схвалити й це. Він вніс стільця, і Габрієль сіла. Тоді подала руку королю, і той підвівся. Немовби нічого й не було, він повів мову далі.

– Це для мене новина, пане де Роні. Збіжжя не матиме твердої ціни, поки провінції будуть розмежовані митом. Я його скасую. Бо в одній провінції голодують, а в іншій селянин нічого не одержує за свою зайвину. Я скасовую мито. Моя воля така, щоб обіг товарів у всьому королівстві був вільний.

Роні розтулив був рота, але Анрі відмахнувся:

– Ви хочете сказати – сполучення. Його нема. Я його налагоджу. По всіх шляхах і путівцях мають їздити підводи, з ранку до вечора, і що дванадцять – п'ятнадцять миль мінятимуться коні.– Він постукав пальцем по оправі доповіді, яку Роні вже згорнув, ніби вона була тепер зайва.

– Там це є,– сказав Анрі задоволено.

– Так, величносте, там це є, тільки на одній із дальших сторінок, ви її ще не бачили. Ваш розум крилатий. А перо мого писаря повзе.

– Ну, як ми вам подобаємось, пані? – спитав Анрі.

Габрієль, приклавши до щоки пальчик своєї прекрасної руки, мовчала.

– Роботи собі завдали на десять років. Бог відає, чи побачимо її скінченою, – сказав він і несподівано перехрестився. – Але ми починаємо! – вигукнув він радісно. – Сьогодні ж таки, коли нашкрябаємо перші кілька тисяч екю, щоб усе це оплатити.

– Величносте, ваші фінанси можна направити, – сказав пан де Роні спокійно й упевнено. Анрі й Габрієль уважно й очікувально глянули на нього. – Коли ваша величність не має грошей і навіть сорочок, винен тут загальний непорядок, усілякі зловживання, крадійство й марнотратство без кінця й краю, щедрість без усякої міри. – Перелічуючи ті причини, він дедалі дужче запалювався. – Порядкування вашою скарбницею пройшло всі щаблі безгосподарності – від звичайного шахрайства і до безсоромного роздаровування державних прибутків можновладним людям, яких я можу назвати на ім'я, маю намір це зробити і ось тут уже списав їх усіх. – Він різко ляснув по оправі доповіді.– І не заспокоюсь, поки їх не буде скинуто й покарано.

В ту мить і Габрієль, і Анрі звернули увагу на його очі: вони потемніли й стали несамовиті. Химерні, завжди чітко вималювані рум'янці від бурхливого хвилювання розлились по всьому обличчі. Такого вони ще не бачили в нього. Вони вгледіли іншого Роні, не повсякденного, але, можливо, справжнього. Габрієль злякалась, бо відчула: «Цей ніколи не пробачить мені». Вражений Анрі дивився на свого щирого слугу з глибоким зацікавленням. Він збагнув виразніше, ніж будь-коли, що відданість і віра – це не дрібнички і що вони, коли справді глибокі, не можуть існувати в людині так, між іншим. Ні, вони є пристрастю. «Кам'яний лицар, що його я зняв для себе з соборного фасаду, тепер ожив, у ньому є життя, та ще й яке! Якби дати йому волю, він би шаленів. Його неймовірна чесність легко може коштувати йому життя, та це вже його діло. Але мені вона врешті-решт пошкодить більше, ніж усі злодії вкупі. Треба стерегтися кам'яного чоловіка!»

– Друже мій, – сказав Анрі.– Ваша відданість і непохитна віра добре мені відомі, краще, ніж ваші стовпчики цифр, і я повною мірою користатимуся з них на добро собі й своєму королівству. Роботою я вас забезпечу на все життя. Але ви ніколи не зможете вичавити з моїх фінансових установ стільки грошей, скільки там застрягає.

– Зможу, – запевнив Роні шанобливо і вже зовсім заспокоєно; очі в нього знов були голубі, а щоки – як у дівчини.

– Як же?

– Ризикуючи власною головою.

Пояснювати він не став, але його словам можна було повірити.

Анрі:

– Ну, гаразд. Покажіть мені найближче ваше бойовище і того, кого ви збираєтесь там розбити.

Роні:

– Багатьох, і саме там, де вони відчувають за собою право. Бо найжахливіші зловживання відбуваються законним шляхом. Мито на сіль передане на відкуп, і до державної каси потрапляє заледве чверть його. А решта збагачує кількох панів і дам. Вони поділили між собою паї, але не заплатили за них нічого. Величносте! Вам важко буде повірити, але до цього причетний сам головний управитель вашого фінансового відомства пан д'О.

– Саме лиш О, і більш нічого, – Анрі загадково усміхнувся й глянув на Габрієль. – Старий парубок, черево як бодня, чи принаймні було. Тепер він, певне, зовсім стух.

– Невже ви не знаєте, пане де Роні? Він лежить при смерті,– озвалась Габрієль.

Ні. Чоловік з арсеналу почув новину. Всі його дні минали за рахунками. Але він дивувався недовго і вмить запропонував:

– Конфіскуємо його майно, як тільки він помре. Такі люди разом із життям утрачають і спільників, що могли б захистити їх.

– Це треба обміркувати, – сказав Анрі, але в думці вирішив обмірковувати ще довгенько. – Самі розумієте, пане де Роні, що не слід надто поквапно відбирати роботу в інших, навіть у смерті.

Кам'яний лицар із собору, чоловік з арсеналу вмовк. Анрі не порушував того мовчання. Порушила його Габрієль, її голос задзвенів дзвіночком.

– Величносте, – промовила Габрієль д'Естре, – я прошу у вас ласки. На місце того, хто має померти, поставте пана де Роні.

Більше вона нічого не сказала, а стала чекати. Пан де Роні не був її другом, це вона знала, на жаль. Але ж король сказав йому: «Ви той, хто мені потрібен»; а на початку нової влади тим, у чиїх вона руках, слід триматися разом. Їх і так поки що лиш троє – троє в голій кімнаті. Очі в жінки стали напрочуд промовисті, вони волали до слуги короля: «Ми одне без одного не обійдемось. Я допоможу тобі. А ти допоможи мені!»

Але незворушний Роні подумав: «Тинди-ринди. Ти, моя красунечко, ніколи не станеш королевою. А я працюю – і дійду до своєї мети, хоч як далеко вона тим часом».

Анрі не сказав нічого – або сказав дуже багато. Він узяв руку своєї любої владарки й поцілував її.