Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 35 страниц)
– Авжеж, – погодився ксьондз, – було серед них багато людей побожних і самовідданих. Але були і відступники, і грішники. Багато бегінаріїв, та й тих їхніх хвалених госпісів, виявилися розсадниками гріха, святотатства, єресі та нечестивої розпусти. Чимало зла поширилося і від мандрівних бегардів.
– Ваше право так вважати.
– Моє право?! – вражено вигукнув Ґранцішек. – Та я простий ксьондз з Олави, що я там можу вважати або не вважати? Бегардів засудив В'єннський собор і папа Климентій, приблизно за сто років до мого народження. Мене ще на світі не було, коли в тисяча триста тридцять другому році Інквізиція виявила серед бегінок і бегардів такі жахливі речі, як розкопування могил і глумління над трупами. Мене не було на світі й у сімдесят другому році, коли, згідно з новими папськими едиктами, було відновлено Інквізицію у Свидниці. Слідство довело єретичність бегінок та їх зв'язок з ренегатським Братством і Сестринством Вільного Духа, з пікардською і турлупинською гидотою, внаслідок чого вдова князя Агнєшка закрила свидницькі бегінарії, а бегардів і бегінок…
– Бегардів і бегінок, – докінчив Урбан Горн, – переслідували і ловили по всьому Шльонську. Але ти і тут, певно, радо вмиєш руки, олавський плебане, бо це сталося до твого народження. Знай, що й до мого теж. Та це не заважає мені знати, як воно було насправді. Що більшість схоплених бегардів і бегінок замордували в катівнях. А тих, які вижили, спалили. При цьому чимала група переслідуваних, як воно зазвичай буває, врятувала свою шкуру, донісши на інших, пославши на тортури і смерть товаришів, друзів, навіть близьких родичів. Частина зрадників потім вбралася у домініканські ряси і продемонструвала воістину неофітський запал у боротьбі з єрессю.
– Ви вважаєте, – різко глянув на нього ксьондз, – що це недобре?
– Доносити?
– Із запалом боротися з єрессю. Вважаєте, що це недобре?
Горн різко повернувся в сідлі, вираз його обличчя змінився.
– Не випробовуй, – просичав він, – мене цими штучками, патере. Не будь, курва, таким собі Бернаром Гі[120]120
Один з найвідоміших і найбільш кривавих інквізиторів середньовіччя,
автор «підручника» для інквізиторів. Діяв у Лангедоці (Франція).
[Закрыть]. Що тобі з того, що ти впіймаєш мене на каверзному запитанні? Подивися навколо. Ми не в домініканців, а в Бжезьмежських борах. Якщо я відчую небезпеку, то просто дам тобі по голові й кину в яму від бурелому. А в Стшеліні скажу, що ти дорогою вмер від раптового перегрівання крові, припливу флюїдів і гуморів.
Священик сполотнів.
– На наше спільне щастя, – спокійно докінчив Горн, – до цього не дійде, бо я не бегард, не єретик і не сектант із Братства Вільного Духа. Але інквізиторські штучки облиш, олавський пробощу. Згода? Га?
Філіп Ґранцішек не відповів, лише кілька разів кивнув головою.
* * *
Коли вони зупинилися, щоби розпростати кістки, Рейневан не втримався. Відійшовши трохи убік, він запитав Урбана Горна про причину його різкої реакції. Горн спочатку не хотів говорити, обмежився кількома прокльонами і бурчанням про холерних доморослих інквізиторів [121]121
[Примітка автора] «холерних доморослих інквізиторів» – спеціально для мовних пуристів та інших одержимих, які люблять повторювати, що «тоді так не говорили», пояснюю: слово «холера» як назву хвороби вживав ще Гіппократ, стосовно паскудних шлункових недуг. А оскільки люди у всі часи лаялися «хворобливо», отже, вже від часів Гіппократа слово «холера» могло вживатися як лайка. Брак доказів, що так було, зовсім не означає, що так не було.
[Закрыть]. Але бачачи, що Рейневанові цього мало, присів на повалений стовбур, підкликав собаку.
– Ті всі їхні єресі, Ланселоте, – почав він тихо, – мене цікавлять не більше, ніж торішній сніг. Тільки дурень, а я себе таким не вважаю, не помітив би, що це signum temporis[122]122
Знамення часу (лат.).
[Закрыть] і що настав час перейти до висновків. Що, може, є сенс щось змінити. Реформувати, чи що? Я намагаюся зрозуміти. І можу зрозуміти, що їх також заносить і розпирає від люті, коли вони чують, що Бога нема, що на десять заповідей можна і треба плювати, а поклонятися слід Люциферу. Я їх розумію, коли у відповідь на такі заяви вони верещать про єресь. Але що ж виявляється? Що їх бісить найдужче? Не відступництво і безбожництво, не заперечення таїнств, не ревізія догм або їх заперечення, не демонолатрія[123]123
Поклоніння дияволу.
[Закрыть]. До найлютішого шалу їх доводять заклики до євангельської бідності. До смиренності. До самовідданості. До служіння. Богу і людям. Вони несамовитіють, коли від них вимагають відмовитися від влади і грошей. Тому з такою люттю вони накинулися на б'янкі, на гуміліятів, на братство Герарда Гроота, на бегінок і бегардів, на Гуса. Псякрев, та я вважаю просто чудом, що вони не спалили Поверелло, Франциска Бідняка! Але, боюся, щодня десь палає вогнище, а на ньому – якийсь анонімний, нікому не відомий і забутий Поверелло.
Рейневан покивав головою.
– Тому, – докінчив Горн, – це мене так нервує.
Рейневан кивнув ще раз.
Урбан Горн уважно дивився на нього.
– Щось я надто розпатякався. А таке патякання може бути небезпечним. Уже не один сам собі, як кажуть, горло власним задовгим язиком перерізав… Але я тобі довіряю, Ланселоте. Ти навіть не знаєш чому.
– Та знаю, – вимушено посміхнувся Рейневан. – Якщо ти запідозриш, що я доношу, то даси мені по голові, а в Стшеліні скажеш, що я помер від раптового припливу флюїдів і гуморів.
Урбан Горн посміхнувся. Дуже по-вовчому.
* * *
– Горне?
– Слухаю тебе, Ланселоте.
– Легко помітити, що ти чоловік бувалий і досвідчений. А чи часом не знаєш, хто з владоможців має маєтності поблизу Бжега?
– А з чого б то, – очі Урбана Горна звузилися, – ця цікавість? Така небезпечна в теперішні часи?
– З того, що й усе. З цікавості.
– Ну бо звідки ж іще, – Горн ледь підняв у посмішці кутики губів, але з його очей аж ніяк не зник підозріливий блиск. – Що ж, задовольню твою цікавість у міру своїх скромних можливостей. Поблизу Бжега, кажеш? Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми, Гермсдорф – маєток Галлів… У Шенау ж, наскільки мені відомо, сидить чашник Бертольд де Апольда[124]124
[Примітка автора] «Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми…» – у питанні назв місцевостей я дотримуюся історичних джерел, а згідно з ними теперішнє Пшилєсє біля Бжега в XV столітті називалося Конрадсвальдау, теперішній Скарбімєж – Гермсдорф, а теперішня Крушина – Шенау. Натомість назва Янковіце для того самого періоду є історично правильнішою, ніж онімечене (пізніше) Єнквіц. У подальшому тексті подекуди – дбаючи про читача, щоб зовсім не заплутався, – я все-таки вживаю сучасні назви, навіть якщо з невеликою шкодою для історичної істини. Дуже, зрештою, відносної.
[Закрыть]…
– А хтось із них має доньку? Молоду, світловолосу…
– Аж так далеко, – обрізав Горн, – мої відомості не сягають. І сягати не звикли. Та й тобі цього не раджу, Ланселоте. Звичайну цікавість панове лицарі ще стерплять, але вони дуже не люблять, коли хтось занадто цікавиться їхніми доньками. І дружинами…
– Розумію.
– От і добре.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
у якому Рейневан і його супутники в'їжджають у Стшелін у переддень Успення Діви Марії – і, як виявилося, якраз на автодафе. Потім ті, кому належить, вислуховують повчання каноніка вроцлавського кафедрального собору. Одні з більшою, інші з меншою охотою.
За селом Хекріхт, поблизу Вйонзова, порожній до цього часу тракт дещо пожвавився. Крім селянських підвід і купецьких возів, появилися кінні й озброєні люди, тож Рейневан вирішив за краще прикрити голову каптуром. За Хекріхтом дорога, яка бігла мальовничим березняком, знову спорожніла, і Рейневан полегшено зітхнув. Трохи передчасно.
Вельзевул черговий раз довів свою велику собачу мудрість. Досі він жодного разу навіть не загарчав на солдатів, які проходили повз них, зараз же, безпомилково рознюхавши наміри, пес коротким, але різким гавкотом попередив про озброєних вершників, які зненацька виїхали з березняку обабіч дороги. Він зловісно гаркнув, коли, уздрівши собаку, один із пахолків, які супроводжували лицарів, зняв зі спини арбалет.
– Гей, ви там! Стояти! – крикнув один з лицарів, молодий і поцяткований веснянками, як перепелине яйце. – Стояти, кажу! На місці!
Кінний пахолок, що їхав поруч із лицарем, встромив ступню в стремінце арбалета, спритно натягнув тятиву і наклав стрілу. Урбан Горн легкою ходою виїхав трохи вперед.
– Не надумай тільки стріляти в собаку, Нойдеку. Спершу роздивися його. І тоді зрозумієш, що ти його колись уже бачив.
– Рани Господні! – веснянкуватий затулив очі рукою, щоби захиститися від сліпучого мерехтіння березового листя, яке ворушилося під подувами вітру. – Горн? Це справді ти?
– Ніхто інший. Накажи пахолкові облишити арбалет.
– Добре, добре. Одначе пса притримай. Крім того, ми тут у справі розслідування. З погонею. Так що мушу тебе запитати, Горне, хто це з тобою? Хто їде?
– Перш за все, – холодно сказав Урбан Горн, – уточнимо от що: кого ж це ваші милості переслідують? Бо якщо крадіїв худоби, скажімо, то ми відпадаємо. З багатьох причин. Primo, у нас немає худоби. Secundo…
– Гаразд, гаразд, – веснянкуватий уже встиг роздивитися священика і рабина, зверхньо махнув рукою. – Скажи-но мені лише: ти їх усіх знаєш?
– Знаю. Цього досить?
– Досить.
– Просимо вибачити, велебний, – другий лицар, у саладі[125]125
Салад (sallet) – півкруглий шолом з вузькими оглядовими щілинами, злегка загнутими крисами і витягнутим «хвостом» ззаду.
[Закрыть] та при повному обладунку, злегка поклонився ксьондзові Ґранцішеку, – але ми турбуємо вас аж ніяк не для розваги. Скоєно злочин, і ми йдемо слідами вбивці. За наказом пана фон Райдебурга, стшелінського старости. Отой – це пан Кунад фон Нойдек. А я – Євстахій фон Рохов.
– Що ж це за злочин? – запитав ксьондз. – Господи! Убили когось?
– Убили. Недалеко звідси. Шляхетного Альбрехта Барта, пана у Карчині.
Якийсь час панувала тиша. У ній пролунав голос Урбана Горна. І цей голос змінився.
– Як? Як це сталося?
– Дивним чином це сталося, – повільно відповів Євстахій фон Рохов за хвилину, протягом якої підозріливо розглядав Рейневана. – По-перше, у самісінький полудень. По-друге, в бою… Якби це не було неможливо, я б сказав, що у поєдинку. То був один чоловік, верхи, озброєний. Убив ударом меча, та ще й дуже впевненим, який вимагає великої вправності. В обличчя. Між носом і оком.
– Де?
– Чверть милі за Стшеліном. Барт якраз повертався з гостини в сусіда.
– Сам? Без людей?
– Він так їздив. У нього не було ворогів.
– Упокій, Господи, – промурмотав Ґранцішек, – його душу. І освяти…
– У нього не було ворогів, – повторив, перериваючи молитву, Горн. – Але підозрювані є?
Кунад Нойдек під'їхав ближче до воза, з явною цікавістю подивився на бюст Дороти Фабер. Куртизанка обдарувала його приємною посмішкою. Євстахій фон Рохов теж під'їхав. І теж вишкірив зуби. Рейневан був дуже радий. Бо на нього не дивився ніхто.
– Підозрюваних, – Нойдек відвів погляд, – є кілька. Тут поблизу вешталася досить підозріла компанія. Чи то якась погоня, чи то кровна помста, щось таке. Тут навіть бачили таких суб'єктів, як Кунц Аулок, Вальтер де Барби і Сторк із Горговиць. Подейкують, що якийсь молодик збаламутив лицареві дружину, а той не на жарт заповзявся на вертихвоста. І ганяється за ним.
– Не можна виключати, – додав Рохов, – що саме цей переслідуваний вертихвіст, випадково на пана Барта наткнувшись, запанікував і пана Барта вбив.
– Якщо так, – Урбан Горн подлубався у вусі, – то ви легко дістанете цього, як ви кажете, вертихвоста. Він мусить мати не менше семи футів зросту і чотири фути в плечах. Такому важкувато сховатися серед звичайних людей.
– Це правда, – сумно визнав Кунад Нойдек. – Слабаком пан Барт не був, першому-ліпшому хирлякові не піддався б… Але може бути, що там були застосовані чари або закляття. Кажуть, той звабник чужих жінок водночас є чаклуном.
– Матінко Пресвята Богородице! – вигукнула Дорота Фабер, а ксьондз Філіп перехрестився.
– А втім, – докінчив Нойдек, – там видно буде, що й до чого. Бо як тільки ми того перелюбника схопимо, то вже випитаємо у нього подробиці, ох і випитаємо… А розпізнати його так чи сяк не буде важко. Ми знаємо, що він молодечої статі та що на сивому коні їде. Якби вам такий трапився…
– То ми негайно про це донесемо, – спокійно пообіцяв Урбан Горн. – Удатний молодик, сивий кінь. Не проґавиш. І ні з ким не переплутаєш. Бувайте.
– А чи ви, панове, не знаєте, – зацікавився ксьондз Ґранцішек, – чи в Стшеліні іще перебуває вроцлавський канонік?
– Атож. Суд вершить у домініканців.
– А чи це його милість нотар Ліхтенберг?
– Ні, – заперечив фон Рохов. – Його звати Беесс. Отто Беесс.
– Отто Беесс, препозит[126]126
Старший із каноніків капітулу.
[Закрыть] при Святому Йоанні Хрестителі, – забурмотів ксьондз, як тільки лицарі пана старости рушили своєю дорогою, а Дорота Фабер вйокнула на мерина. – Суворий муж. Вельми суворий. Ой, ребе, даремні твої сподівання, що він тебе вислухає.
– А от і ні, – озвався Рейневан, який уже кілька хвилин радісно усміхався. – Вас приймуть, ребе Хіраме. Я вам це обіцяю.
Усі подивилися на нього, а Рейневан тільки таємничо посміхнувся. Після чого, дуже повеселілий, зіскочив з воза і пішов поруч. Трохи відстав, а тоді до нього під'їхав Горн.
– Тепер ти бачиш, – стиха сказав він, – як воно все обертається, Рейнмаре Беляу. Як швидко слава прилипає. Околицями роз'їжджають наймані вбивці, мерзотники на кшталт Киріелейсона і Вальтера де Барби, а як кого уб'ють, то тебе ж першого підозрюють. Зауважуєш, яка у долі іронія?
– Зауважую, – відбуркнув Рейневан, – дві речі. По-перше, те, що ти все-таки знаєш, хто я такий. Мабуть, від самого початку.
– Мабуть. А по-друге?
– Що ти знав убитого Альбрехта Барта із Карчина. І голову даю навідсіч, що саме до Карчина їдеш. Чи їхав.
– Ну бач, – трохи помовчавши, мовив Горн, – який ти здогадливий. І самовпевнений. Я навіть знаю, з чого береться твоя самовпевненість. Добре мати знайомих на високих посадах, га? Вроцлавських каноніків? Людина відразу починає почувати себе краще. І безпечніше. Але оманливе це буває почуття, ой, оманливе.
– Знаю, – кивнув головою Рейневан. – Я весь час пам'ятаю про буреломи. Про гумори і флюїди.
– І дуже добре, що пам'ятаєш.
* * *
Дорога вела під пагорб, на якому стояла шибениця, а ній висіли три повішеники, усі висушені як таранька. А внизу перед подорожанами розкинувся Стшелін з його барвистим підгороддям, міською стіною, замком часів Болеслава Суворого, древньою ротондою Святого Готарда і сучасними дзвіницями монастирських костелів.
– Ой! – зауважила Дорота Фабер. – Там щось відбувається. Свято нині якесь, чи що?
Справді, на вільному просторі під міською стіною зібрався чималий натовп. З боку брами було видно, що в той бік іде процесія.
– Здається, хресний хід.
– Радше містерія, – заявив Ґранцішек. – Сьогодні ж чотирнадцяте серпня, переддень Успення Діви Марії. Їдьмо, їдьмо, панно Дорото. Подивимося зблизька.
Дорота цмокнула на мерина. Урбан Горн підкликав пса і взяв його на повідок, видно, усвідомлюючи, що в тисняві юрми навіть такий мудрий пес, як Вельзевул, може втратити самовладання.
Процесія, що рухалася з боку міста, наблизилася вже настільки, що в ній можна було розрізнити кількох священиків у літургійних шатах, кількох чорно-білих домініканців, кількох бурих францисканців, кількох кінних лицарів у прикрашених гербами яках[127]127
Накидка на латах у вигляді туніки, переважно із вишитим на ній гербом.
[Закрыть], кількох городян у деліях[128]128
Різновид довгого плаща, підбитого хутром.
[Закрыть] майже до самої землі. А також кільканадцятеро алебардників у жовтих туніках і капалінах[129]129
Капалін – піхотний шоломом напівсферичної форми, що мав криси з прорізами для очей.
[Закрыть], які матово поблискували.
– Єпископське воїнство, – тихо пояснив Урбан Горн, уже вкотре доводячи добру поінформованість. – А он той великий лицар, той, що на гнідому коні, зі знаком шахівниці, – це Генріх фон Райдебург, стшелінський староста.
Єпископські солдати вели під руки трьох осіб – двох чоловіків і жінку. На жінці було біле гезло[130]130
Найпростіша, нічим не оздоблена біла полотняна сорочка. Такі сорочки використовувалися як одяг для засуджених на страту.
[Закрыть], на одному з чоловіків – гостроверхий, яскраво помальований ковпак.
Дорота Фабер ляснула віжками, прикрикнула на мерина і на юрбу міщан, які неохоче розступалися перед возом. Але з'їхавши з пагорба, пасажири воза втратили можливість хоч що-небудь бачити: для цього довелося б встати, а для того, щоби встати, екіпаж треба було зупинити. Зрештою, далі однаково не можна було б їхати, люди стояли вже аж надто тісно.
Звівшись на ноги, Рейневан розгледів голови і плечі тих трьох, двох чоловіків і жінки. А понад їхніми головами – стовпи, до яких вони були прив'язані. Куп хмизу, накиданих під стовпами, він не побачив. Однак знав, що вони там були.
Він чув голос, збуджений і гучний, але невиразний, приглушений і розірваний джмелиним гудінням юрби. Рейневан насилу розрізняв слова.
– Злочини проти суспільного порядку… Errores Hussitarum… Fides haeretica.. [131]131
Гуситські помилки. Єретична віра (лат.).
[Закрыть] Розпуста і святотатство… Crimen.[132]132
Злочин (лат.).
[Закрыть] Слідством доведено…
– Здається, – сказав, стоячи на стременах, Урбан Горн, – що зараз тут будуть наочно підсумовувати наш дорожній диспут.
– До того йде, – сковтнув слину Рейневан. – Гей, люди! Кого будуть страчувати?
– Гаратиків, – пояснив, повертаючись, чоловік із зовнішністю жебрака. – Схопили гаратиків. Кажуть, гусів чи якось так…
– Не гусів, а гусонів, – виправив його інший, так само обдертий, і з таким же польським акцентом. – Палити їх будуть за святотатство. Бо гусакам святе причастя давали.
– Ет, темнота! – прокоментував з другого боку возу прочанин із нашитими на плащ мушлями[133]133
За традицією, пілігрими у Святу Землю, зокрема до неймовірно популярної серед паломників могили святого Якова, а також до інших святинь, запускали бороду і вбиралися у специфічний одяг: коричневий чи сірий плащ та капелюх з дуже широкими крисами, які зазвичай розшивали мушлями. Мушля вважалася символом паломництва. Іноді пілігрими нашивали не власне равликів, а їхнє символічне зображення у формі спіралі.
[Закрыть]. – Нічого вони не знають!
– А ти знаєш?
– Знаю… Слава Ісусу Христу! – прочанин помітив тонзуру ксьондза Ґранцішека. – Єретики звуться гуситами, а береться це від їхнього пророка Гуса, а зовсім не від гусаків. Вони кажуть, гусити тобто, що чистилища нема зовсім, а причастя приймають обома способами, тобто sub utraque specie[134]134
В обох видах (лат.).
[Закрыть]. Тому-то й кажуть теж на них – утраквісти[135]135
Помірковані гусити, які хотіли безкровної соціальної та політичної реформи церковного життя в Чехії.
[Закрыть]…
– Не вчи нас, – перебив його Урбан Горн, – бо ми й так уже вчені. Цих трьох, питаю, за що палити будуть?
– А от цього я й не знаю. Я нетутешній.
– Он той, – поспішив роз'яснити якийсь тутешній, судячи з замазаного глиною фартуха, цегляр. – Той у ганебному ковпаку – чех, гуситський посланець, ксьондз-відступник. З Табора переодягненим примандрував, людей до бунту підбивав, церкви палити. Його впізнали його ж власні земляки, ті, що після дев'ятнадцятого року з Праги втекли. А той другий – Антоній Нельке, учитель парафіяльної школи, тутешній спільник чеха-єретика. Притулок йому давав і з ним гуситські писання поширював.
– А жінка?
– Ельжбета Ерліхова. Вона тут іншої води риба. При оказії. Чоловіка свого отруїла у змові з коханцем. Коханець утік, а якби не це, теж би на вогнище пішов.
– А нині вилізло шило з мішка, – втрутився худий тип у фетровому капелюсі, який щільно прилягав до черепа. – Це ж бо був другий її чоловік, Ерліхової тобто. Першого як пити дати теж отруїла, відьма.
– Може, отруїла, може, й не отруїла, бабка надвоє ворожила, – включилася в диспут гладка міщанка в гаптованому півкожушку. – Кажуть, той попередній на смерть упився. Швець був.
– Швець – не швець, отруїла вона його, мови нема, – припечатав худий. – Там і чари які-небудь мусили бути, раз уже вона під домініканський суд підпала…
– Якщо отруїла, то так їй і треба.
– Аякже!
– Ану цитьте, – крикнув, витягаючи шию, ксьондз Ґранцішек. – Ксьондзи вирок читають, а нічого не чути.
– А навіщо чути? – уїдливо запитав Урбан Горн. – І так усе відомо. Ті, котрі на багаттях, – це haeretici pessimi et notorii[136]136
Найгірші і затяті єретики (лат.).
[Закрыть]. А Церква, яка воліє кров'ю руки не бруднити, передає покарання винних brachium saeculare, світській десниці.
– Та тихо ви, я ж казав!
– Ecclesia non sitit sanguinem, – долинув з боку вогнищ розірваний вітром і приглушений гудінням юрби голос. – Церква не прагне крові і відмовляється від неї… Тож нехай суд і покарання звершить brachium saeculare, світська десниця. Requiem aeternam dona eis…[137]137
«Вічний спочинок даруй їм…» – початкові слова католицької заупокійної молитви (лат.).
[Закрыть]
Натовп голосно заревів. Біля багать щось відбувалося. Рейневан піднявся, але надто пізно. Кат був уже біля жінки, щось зробив у неї за спиною, ніби поправляв накинуту на шию петлю. Голова жінки упала на груди, м'яко, ніби зрізана квітка.
– Він її задушив, – тихо зітхнув ксьондз, зовсім так, ніби раніше нічого подібного не бачив. – Зламав їй шию. Тому вчителю теж. Певно, вони обоє під час слідства покаялися.
– І кого-небудь видали, – додав Урбан Горн. – А як же інакше.
Чернь підвивала і лихословила, незадоволена з ласки, виявленої вчителеві й отруйниці. Крики посилилися, коли з в'язанок хмизу бухнуло синє полум'я, бухнуло різко, вмить охопивши все багаття разом зі стовпами і прив'язаними до них людьми. Вогонь загудів, здійнявся високо, юрба під натиском жару позадкувала, через що тиснява ще більше посилилася.
– Партацтво! – крикнув цегляр. – Гівняна робота! Сухого хмизу взяли, сухого! Горить як солома!
– Воістину партацтво, – погодився худий у фетровому капелюсі. – Гусит ані писнути не встиг! Не вміють палити. От у нас, у Франконії, абат з Фульди, о, той уміє! Сам за багаттями доглядав. Колоди укладати велів так, щоб спочатку тільки ноги присмажувало, до колін, потім вище, до яєць, а потім…
– Злодій! – тонко завила захована в натовпі жінка. – Зло-о-оді-і-ій! Лови злодія!
Десь у юрмі плакала дитина, хтось награвав собі на дуді, хтось матірно кляв на чім світ стоїть, хтось сміявся, заходячись нервовим, кретинським реготом.
Багаття стугоніли вогнем, вдаряючи у людей сильними подмухами жару. Вітер повіяв у бік подорожан, доносячи гидотний, задушливий, солодкуватий запах паленого тіла. Рейневан прикрив ніс рукавом. Ксьондз Ґранцішек закашлявся. Дороті дим встав поперек горла. Урбан Горн сплюнув, немилосердно скривившись. Однак усіх шокував рабин Хірам. Єврей вихилився з воза, і його настільки ж різко, наскільки й щедро знудило – на прочанина, на цегляра, на міщанку, на франконця, а також і на всіх інших, хто виявився поблизу. Навколо відразу ж стало просторо.
– Вибачте мене… – ледве зміг проговорити рабин між кількома черговими спазмами. – Це ніяка не політична демонстрація. То звичайна блювота…
* * *
Канонік Отто Беесс, препозит у Святого Йоанна Хрестителя, всівся зручніше, поправив пілеус[138]138
Фетровий головний убір, який щільно прилягав до скронь (лат.).
[Закрыть], подивився на кларет[139]139
Легке сухе червоне вино.
[Закрыть], який погойдувався в келиху.
– Дуже прошу, – сказав він своїм звичайним деренчливим голосом, – простежити, щоб вогнище старанно прибрали й розграбали. Усі рештки, навіть найменші, прошу зібрати і висипати в ріку. Бо множаться випадки, коли люди підбирають обвуглені кісточки. І вшановують їх як реліквії. Прошу шановних радників подбати про це. А братів – доглянути за цим.
Присутні в кімнаті замку стшелінські радники мовчки поклонилися, домініканці та мінорити схилили тонзури. І ті, й інші знали, що канонік звик просити, а не наказувати. Знали також, що різниця полягає тільки у слові.
– Братів Проповідників, – продовжував Отто Беесс, – прошу й далі, відповідно до вказівок булли Inter cunctas[140]140
Перші два слова першої фрази булли папи Мартіна V, яка вимагала більш пильно стежити за діями гуситів.
[Закрыть], уважно стежити за всіма проявами єретицтва і діяльністю таборитських емісарів. І доповідати навіть про найменші та, на перший погляд, незначні явища, пов'язані з такою діяльністю. У цьому я також розраховую на допомогу світської десниці. Про що прошу вас, шляхетний пане Генріх.
Генріх Райдебург нахилив голову, але тільки злегка, після чого відразу ж випростав свою масивну постать в оздобленому шахівницею вапенроці[141]141
Туніка з гербом, яку одягали поверх обладунків (нім.).
[Закрыть]. Староста Стшеліна не приховував погорди та пихи, він навіть не думав вдавати з себе смиренного і покірного. Було видно, що візит церковного ієрарха він терпить, бо мусить, але тільки й чекає, щоби канонік нарешті забрався з його території.
Отто Беесс про це знав.
– Прошу також, пане старосто Генріху, – додав він, – докласти більше, ніж досі, старань у розслідуванні скоєного під Карчином убивства пана Альбрехта фон Барта. Капітул дуже зацікавлений у викритті винних у цьому злочині. Пан фон Барт, попри певну різкість і неоднозначність поглядів, був мужем благородним, vir rarae dexteritatis[142]142
Муж рідкісної прозірливості (лат.).
[Закрыть], великим благодійником генриківських і бжегських цистерціанців. Ми вимагаємо, щоб його убивць заслужено покарали. Зрозуміло, йдеться про справжніх убивць. Капітул не задовольниться обвинуваченням першого-ліпшого. Бо ми не віримо, що пан Барт загинув від руки спалених сьогодні вікліфістів…
– У цих гуситів, – відкашлявся Райдебург, – могли бути якісь спільники…
– Ми цього не виключаємо, – канонік пробуравив лицаря поглядом. – Не виключаємо нічого. Надайте, лицарю Генріху, більшого розмаху розслідуванню. Попросіть, якщо треба, допомоги у свидницького старости, пана Альбрехта фон Колдіца. Попросіть, зрештою, допомоги у кого хочете. Були б результати.
Генріх Райдебург натягнуто поклонився. Канонік повернув уклін, однак досить недбало.
– Дякую вам, шляхетний лицарю, – промовив він голосом, що пролунав так, немов відкривали заржавілу цвинтарну браму. – Я вас більше не затримую. Панам радникам і благочестивим братам також дякую. Не перешкоджатиму у виконанні обов'язків, яких, гадаю, у вас безліч.
Староста, радники і ченці вийшли, човгаючи черевиками і сандаліями.
– Панове клірики і диякони, – додав після паузи канонік вроцлавського кафедрального собору, – також, думаю, пам'ятають про свої обов'язки. Тому прошу до них приступити. Негайно. Брат секретар і отець сповідник хай залишаться. А також…
Отто Беесс підняв голову і прошив Рейневана поглядом.
– Ти також залишися, хлопче. Мені треба з тобою поговорити. Але спочатку прийму прохачів. Прошу викликати ксьондза з Олави.
Ксьондз Ґранцішек, увійшовши, мінявся на лиці, незбагненним чином то червоніючи, то бліднучи. І негайно бухнувся на коліна. Канонік не наказав йому підвестися.
– Твоя проблема, отче Філіпе, – деренчливо почав він, – полягає у браку поваги і довіри до начальства. Індивідуальність і власна думка – безперечно, цінні, часом більше заслуговують визнання і похвали, ніж тупа і бараняча покірливість. Але є такі питання, в яких керівництво має цілковиту рацію і є абсолютно безпомилковим. Як, приміром, наш папа Мартін V у суперечці з конциліяристами[143]143
Священики, які усупереч прийнятій за догму тезі про безгрішність папи та абсолютність його авторитету утверджували верховенство соборів.
[Закрыть], всякими там Герсонами і різними полячками: Влодковицями, Вишами і Ласкажами, яким хотілося б кожне рішення Святого Отця виносити на обговорення. І інтерпретувати відповідно до власних забаганок. А це не так, не так і ще раз не так! Roma locuta, causa finita[144]144
«Рим сказав своє слово, справу закінчено»(лат.), тобто Курія ухвалила своє рішення.
[Закрыть]. Тому-то, дорогий отче Філіпе, якщо церковне керівництво говорить тобі, що ти повинен проповідувати, ти зобов'язаний виявити покірність. Тому що тут цілком виразно йдеться про вищу мету. І цього, природно, чекають від тебе. І від усієї твоєї парафії. Бачу, ти хочеш щось сказати. То кажи.
– Три чверті моїх парафіян, – витиснув із себе ксьондз Ґранцішек, – люди не дуже тямущі, я б сказав, pro maiore parte illiterati et idiote[145]145
Переважно безграмотні та дурні (лат.).
[Закрыть]. Але залишається ще одна чверть. Та, якій я ніяк не можу говорити в проповідях того, що вимагає курія. Звичайно, я кажу, що гусити – єретики, убивці та виродки, а Жижка і Коранда – втілення диявола, злочинці, блюзніри і святотатці, що на них чекає вічне прокляття і пекельні муки. Але я не можу стверджувати, що вони поїдають немовлят. І що мають спільних жінок…
– Ти не зрозумів? – різко перервав його канонік. – Ти не зрозумів моїх слів, плебане? Roma locuta! А для тебе Рома – це Вроцлав. Ти повинен проповідувати те, що тобі наказано, ксьондзе. Про спільних жінок, про поїдання немовлят, про живцем зварених черниць, про виривання язиків у католицьких священиків, про содомію. Якщо тобі накажуть, ти будеш говорити, що від причастя з гуситської чаші виростає волосся на піднебінні, а собачі хвости – із задниць. Я зовсім не жартую, бо я бачив відповідні листи в єпископській канцелярії.
– Зрештою, – додав він, з легким жалем дивлячись на скоцюбленого Ґранцішека, – звідки тобі знати, що хвости в них не ростуть? Ти був у Празі? У Таборі? У Краловім Градці? Приймав причастя sub utraque specie?
– Ні! – ледве не задихнувся на вдиху ксьондз. – Ні в якому разі!
– От і пречудово. Causa finita.[146]146
Справа закінчена (лат.).
[Закрыть] Аудієнція – теж. У Вроцлаві скажу, що тобі досить було вказати на огріхи і що більше з тобою клопотів уже не буде. А тепер, щоб у тебе не склалося враження, ніби твоя поїздка була марною, ти висповідаєшся моєму сповідникові. І відбудеш спокуту, яку він тобі накаже. Отче Феліціяне!
– Так, ваша превелебносте?
– Нехай полежить хрестом перед головним вівтарем у Святого Готарда всю ніч, від комплети до прими[147]147
Комплета – вечірня молитва (близько 18.00). Прима – молитва перед світанком (близько 6.00). Тобто ксьондз Ґранцішек мав би пролежати перед вівтарем не менше 12 годин.
[Закрыть]. Решта на твій розсуд.
– Хай береже його Господь.
– Амінь. Бувай здоров, плебане.
Отто Беесс зітхнув, простягнув порожній келих у бік клірика, який негайно налив кларета.
– Сьогодні більше ніяких прохачів. Що там у тебе, Рейнмаре?
– Велебний отче… Перш ніж… У мене є прохання.
– Слухаю тебе.
– Мене в дорозі супроводжував і прибув разом зі мною рабин із Бжега…
Отто Беесс жестом віддав розпорядження. Через хвилину клірик увів Хірама бен Еліезера. Єврей глибоко поклонився, підмів підлогу лисячою шапкою. Канонік уважно дивився на нього.
– То чого ж, – заскрипів він, – хоче від мене посланець бжегського кагалу? У якій справі прибуває?
– Шановний пан ксьондз питає, з якою справою? – підняв кущуваті брови ребе Хірам. – Боже Авраама! А в якій справі, я вас питаю, може приходити єврей до шановного пана каноніка? Про що може, я вас питаю, йтися? Ну то я скажу – про істину. Євангельську істину.
– Євангельську істину?
– Саме так.
– Говори, ребе Хіраме. Не змушуй мене чекати.
– Якщо шановний ксьондз канонік наказує, то я відразу ж говорю, чому б мені не говорити? Я говорю так: ходять різні особи духовного звання по Бжегу, по Олаві, по Гродкову, а також і по навколишніх селах, і закликають бити мерзенних убивць Ісуса Христа, грабувати їхні будинки і ганьбити дружин і дочок. При цьому ці підбурювачі посилаються на шановних панів прелатів, мовляв, от, таке побиття, грабіж і ґвалтування чиняться з Божої і єпископської волі.
– Говори далі, друже Хіраме. Ти ж бачиш, я терплячий.
– Що ж тут багато говорити? Я, рабин Хірам бен Еліезер із бжегського кагалу, прошу вельмишановного пана ксьондза берегти євангельські істини. Якщо вже так треба бити і грабувати убивць Ісуса Христа, то прошу дуже, бийте! Але, ради праотця Мойсея, бийте тих, кого треба. Справжніх убивць. Тих, які розіпнули. Тобто римлян!
Отто Беесс мовчав довго, розглядаючи рабина з-під напівприкритих повік.
– Та-а-ак, – промовив він нарешті. – А чи знаєш ти, друже Хіраме, що за такі розмови тебе можуть посадити? Я, звичайно, говорю про світську владу. Церква великодушна, але brachium saeculare може бути важкою, коли йдеться про глумління. Ні, ні, помовч, друже Хіраме. Говорити буду я.
Єврей поклонився. Канонік не змінив пози на стільці, навіть не поворухнувся.
– Святий отець Мартін, п'ятий з таким іменем, йдучи слідом своїх освічених попередників, зволив був заявити, що євреї, хоч це може здаватися неочевидним, також створені за подобою Божою і частина з них, хоч і невелика, дочекається спасіння. У зв'язку з цим недоречними є щодо них переслідування, репресії, утиски і всіляке інше гноблення, у тому числі насильницьке хрещення. Ти ж, мабуть, не сумніваєшся, друже Хіраме, що воля папи – наказ для кожної духовної особи. Чи сумніваєшся?
– Як я можу сумніватися? Таж то вже десь десятий підряд пан папа говорить про це… Тому це, мабуть, правда, поза всяким сумнівом…
– Якщо не сумніваєшся, – перебив канонік, вдаючи, що не розчув іронії у словах єврея, – то маєш розуміти, що обвинувачення духовних осіб у підбурюванні до нападів на ізраелітів є наклепом. Додам: наклепом, що заслуговує на покарання.
Єврей мовчки поклонився.
– Звичайно, – Отто Беесс злегка примружився, – світські особи про папські накази знають мало або взагалі нічого. Та й зі Священним Писанням у них кепсько. Бо вони, як мені хтось зовсім недавно сказав, pro maiori parte illiterati et idiote.
Ребе Хірам навіть не здригнувся.
– Твоє ж ізраелітське плем'я, рабине, – продовжував канонік, – вперто і завзято дає черні підстави. То ви викличете епідемію чуми, отруївши криниці, то невинну християнську дівчинку замучите, то з дитини кров для маци випустите. Крадете й безчестите облатки. Займаєтеся безчесним лихварством, а з боржника, який ваших грабіжницьких відсотків не в змозі виплатити, живцем шматки м'яса вирізаєте. І різними іншими ганебними справами займаєтеся. Оце так я собі думаю.
