Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 35 страниц)
– Але, – священик уп'явся поглядом у Рейневана, – заради пам'яті Петера з Беляви я цього не зроблю. Ну що ж, примирюся з утратою єпископських грошей, видно, не були вони мені призначені. Але з вами ми поквиталися. Геть із моїх очей. Забирайтеся звідси під три чорти.
– Достойний брате, – Шарлей відкашлявся. – Не кажучи вже про непорозуміння… Ми розраховували…
– На що? – фиркнув у бороду Амброж. – На те, що я дозволю вам приєднатися до нас? Що візьму під своє крило? Що доставлю в безпеці на чеський бік, у Градець? Ні, пане Шарлею. Ви були в'язнями Інквізиції. А хто там сидів, того могли перетягнути на свій бік. Коротше кажучи, ви можете виявитися шпигунами.
– Ви нас ображаєте.
– Краще вас, ніж власний розум.
– Брате, – розрядив напруженість, підійшовши, один із гуситських командирів – симпатичний грубань із зовнішністю збирача пожертв або ковбасника. – Брате Амброж…
– Що там, брате Глушічка?
– Городяни принесли викуп. Виходять, як було умовлено. Спочатку баби з дітьми.
– Брат Велек Храстицький, – показав рукою Амброж, – бере кінних і патрулює навколо міста, щоби ніхто не вислизнув. Решта за мною, всі. Усі, я сказав. Панові з Клінштейна доручаю тимчасово наглядати за нашими… гістьми. Уперед, ходімо!
З брами Радкова й справді виходила колона людей, які перестрашено і невпевнено вступали поміж наїжачені вістрями шеренги гуситів. Амброж і його штаб зупинилися недалеко від колони, розглядали тих, хто виходив. Дуже уважно. Рейневан відчув, як йому волосся стає сторч. У передчутті чогось жахливого.
– Брате Амброж, – запитав Глушічка. – Чи ви виголосите перед ними проповідь?
– Перед ким? – знизав плечима священик. – Перед цією німецькою голотою? Вони по-нашому не розуміють, а мені по-їхньому говорити не хочеться, бо… Гей! Там! Там!
Його очі зблиснули по-орлиному і хижо, обличчя раптом застигло.
– Там, – гаркнув він, показуючи. – Там. Хапай!
Він показав на закутану в опанчу жінку, яка несла дитину. Дитина виривалася і ревла, аж заходилася. Збройні підскочили, розштовхали юрбу ратищами гізарм, витягли жінку, зірвали опанчу.
– Це не баба! Це хлоп, перебраний за жінку! Ксьондз! Папіст! Папіст!
– Давайте його сюди!
Притягнутий і кинутий на коліна ксьондз тремтів від страху і вперто опускав голову. Дивитися в обличчя Амброжу його змусили силою. Але й тоді він стулив повіки, а губи його ворушилися в беззвучній молитві.
– Гляньте, гляньте, – Амброж взявся в боки. – Які люблячі парафіянки. Щоб урятувати свого ксьондзика, дали йому не тільки бабські лахи, а й немовля. Яка жертовність! Ти хто такий, ксьондзе?
Священик ще міцніше замружився.
– Це Миколай Мегерлейн, – озвався котрийсь із селян, що супроводжували гуситський штаб. – Пробощ тутешньої парафіяльної церкви.
Гусити зашуміли. Амброж почервонів, голосно втягнув повітря.
– Отець Мегерлейн… – протяжно промовив він. – Оце так-так. Який щасливий випадок. Ми мріяли про таку зустріч. Від часу останнього єпископського рейду на Трутновсько. Ми від такої зустрічі багато для себе сподівалися.
– Браття! – випростався він. – Дивіться! Ось ланцюговий пес вавилонської курви! Злочинне знаряддя в руках вроцлавського єпископа! Той, хто переслідував істинну віру, видавав добрих християн на муки і на страту! А під Візмбурком власноручно проливав невинну кров! Бог віддав його в наші руки! Нам доручив покарати зло і неправедність!
– Чуєш, проклятий ксьондзе? Убивце? Ти що, заплющуєш очі на правду? Закриваєш вуха, як змій, гаспид з Біблії? Ну ж бо, кабане єретицький, ти, мабуть, не знаєш Писання, не читав, для тебе єдиний оракул – твій розпусний єпископ, твій продажний Рим і твій папа-антихрист! І твої блюзнірські позолочені образи? То я тебе, свиня, зараз навчу слова Божого! Апокаліпсис Йоанна, чотирнадцять, дев'ять: «Хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву! І буде мучений в огні й сірці»[553]553
Об'явлення св. Івана Богослова, 14; 9-10.
[Закрыть]. У вогні й сірці, папісте! Гей, сюди! Узяти його! І утеплити! Так, як ми робили з монахами в Бероуні та Прахатіцах!
Пробоща схопили декілька гуситів. Він побачив, що несуть інші, і почав кричати. Дістав древком сокири по обличчі й затих, повиснувши на руках, які його тримали.
Самсон рвонувся, але Шарлей і Горн негайно його схопили. Побачивши, що двох може виявитися замало, Галада поспішив їм на допомогу.
– Мовчи, – сичав Шарлей. – Ради Бога, мовчи, Самсоне…
Самсон повернув голову і подивився йому в очі.
Пробоща Мегерлейна обклали чотирма снопами соломи. Подумали – і додали ще два, так що голова священика повністю сховалася в колоссі. Усе старанно і міцно обв'язали ланцюгом. І підпалили з кількох боків. Рейневан відчув, що йому стає недобре. Відвернувся.
Він чув дике, нелюдське ревіння, але не бачив, як вогняна лялька біжить, заточуючись, по неглибокому снігу крізь шеренги гуситів, які відштовхували її списами та алебардами. Як врешті-решт падає, борсається і сіпається в диму й іскрах.
Солома, згораючи, не дає достатньої температури, щоб убити людину. Але дає температуру, достатню для того, аби перетворити людину на щось, що на людину мало схоже. На щось, що тіпається в конвульсіях і нелюдськи виє, хоч уже не має рота. На щось, що треба врешті-решт втихомирити милосердними ударами палиць і сокир.
У юрбі радків'ян голосили жінки, плакали діти. Там знову виник розгардіяш, і невдовзі перед лице Амброжа притягли і кинули на коліна ще одного священика, худорлявого старого. Цей не був переодягнений. І тремтів як осиковий лист. Амброж нахилився над ним.
– Ще один? І хто це?
– Отець Штраубе, – послужливо поспішив пояснити доноситель-селянин. – Він був тут пробощем раніше. До Мегерлейна…
– Ага. Значить, ксьондзус emeritus[554]554
Тут – пенсіонер; від лат. emerere – заслужити (лат.).
[Закрыть]. Ну, діду? Твоє земне життя, як бачу, добігає кінця. Чи не час подумати про вічне? Про те, щоби відкинути папістські помилки і гріхи та і зректися їх? Ти ж не будеш спасенний, якщо залишишся при них. Ти бачив, що ми зробили з твоїм побратимом? Прийми Чашу, присягни чотирма статтями.[555]555
Прийняті в 1420 р. т. зв. «Чотири празькі статті», які об'єднували всі течії гуситів: вільна проповідь слова Божого, причастя з чаші для всіх віруючих, позбавлення церкви права володіти майном (секуляризація церковної власності), публічні покарання за гріхи проти моральності не тільки для мирян, а й для духовенства.
[Закрыть] І будеш вільний. Нині і навіки.
– Пане! – промимрив дідок, падаючи на коліна і молитовно складаючи руки. – Пане добрий! Змилуйся! Як же так? Відректися? Це ж бо моя віра… Адже… Петро… Перш ніж півень заспівав… Я так не можу… Боже, змилуйся…. Ніяк не можу!
– Розумію, – кивнув Амброж. – Не схвалюю, але розумію. Що ж, Бог дивиться на нас усіх. Будьмо милосердними. Брате Глушічка!
– Я!
– Будьмо милосердними. Без страждань!
– Слухаюся!
Глушічка підійшов до одного з гуситів, взяв у нього ціп. А Рейневан вперше в житті побачив у дії цей інструмент, який уже всюди асоціювався з гуситами. Глушічка замахнувся ціпом, крутнув ним – і з усієї сили влупив отця Штраубе по голові. Під ударом залізного била череп тріснув, як глечик, бризнули кров і мозок.
Рейневан відчув, як у нього підгинаються коліна. Він бачив зблідле обличчя Самсона Медка, бачив, як руки Шарлея й Урбана Горна знову стискають плечі гіганта.
Бразда з Клінштейна не відривав погляду від останків пробоща Мегерлейна, які тліли і димілися.
– Мегерлін, – сказав він раптом, потираючи підборіддя. – Мегерлін. Не Мегерлейн.
– Що?
– Церковника, який був із єпископом Конрадом у рейді на Трутновсько, звали Мегерлін. А оцей був Мегерлейн.
– Тобто?
– Тобто цей ксьондзик був невинний.
– Нічого, – раптом глухо озвався Самсон Медок. – Нічого особливого. Бог неодмінно це розпізнає. Залишімо це Богові.
Амброж різко обернувся, вп'явся в Самсона очима – і дивився довго. Потім подивився на Рейневана і Шарлея.
– Блаженні вбогі духом, – сказав він. – Ангел часом промовляє вустами юродивих. Але наглядайте за ним. Хтось врешті-решт може подумати, що цей дурень розуміє те, що говорить. І якщо цей хтось буде менш поблажливим, аніж я, то це погано закінчиться. Як для нього, так і для його хлібодавців.
– Але загалом, – додав він, – дурник має рацію. Бог розсудить, відокремить кухіль від зерна, а винних від невинних. Зрештою, жоден папістський священик не є невинним. Кожен прислужник Вавилона заслуговує на кару. А рука вірного християнина…
Його голос наростав, гримів дедалі могутніше, підносився над головами збройних людей, злітав, здавалося, понад димом, що все ще, попри погашені пожежі, клубочився над містечком. З якого, заплативши викуп, уже виходила довга вервичка втікачів.
– Рука вірного християнина не може здригнутися, коли карає грішника! Бо поле – це світ, добре насіння – сини Царства, бур'яни ж – сини Лихого. Тому як збирають бур'яни і палять їх вогнем, так буде і наприкінці світу. Син Людський пошле ангелів Своїх, ті зберуть з Його Царства всю розпусту і всіх тих, хто чинить неправедність, і кинуть їх у піч розпалену; там буде плач і скрегіт зубів.[556]556
Див. Євангеліє від св. Матвія, 13; 38,40–42.
[Закрыть]
Натовп гуситів заревів і завив, заблищали підняті алебарди, захиталися сулиці, вила і ціпи.
– А дим їхніх мук, – гримів Амброж, вказуючи на Радків, – дим їхніх мук повіки віків буде здійматися, і не мають спочинку ні вдень, ні вночі ті, що поклоняються Звірові й образу його!
Він повернувся. Уже спокійніший.
– А ви, – сказав він до Рейневана і Шарлею, – тепер маєте нагоду переконати мене у ваших справжніх намірах. Ви бачили, що ми робимо з папськими ксьондзами. Ручаюся, що це дрібничка порівняно з тим, що стається з єпископськими шпигунами. Для таких у нас немає милосердя і змилування, навіть якщо вони є рідними братами Петера з Беляви. То що ж? Ви і далі благаєте про допомогу, бажаєте приєднатися до мене?
– Ми не шпигуни! – вибухнув Рейневан. – Нас ображають ваші підозри! І ми зовсім не благаємо про допомогу! Навпаки, це ми можемо допомогти вам! Хоча б заради пам'яті про мого брата, про якого тут багато говориться, але, воістину, пустими словами! Хочете? – будь ласка, я доведу вам, що ви мені ближчі, ніж вроцлавський єпископ. Що ви скажете на інформацію, що готується зрада? Змова? Замах на життя?! На ваше, між іншим…
Амброж примружився.
– На моє? Між іншим? Між яким, якщо можна запитати?
– Я знаю, – Рейневан вдавав, ніби не бачить розпачливих знаків і гримас Шарлея. – Знаю про змову, яка має на меті знищити керівників Табора. Повинні померти: Богуслав зі Швамберка, Ян Гвєзда з Віцеміліц…
Штаб Амброжа раптом зашумів. Священик не зводив з Рейневана очей.
– Справді, – сказав він нарешті. – Цікава інформація. Дійсно, молодий пане з Беляви, ти вартий того, щоб забрати тебе до Градця.
* * *
Поки гуситська армія займалася швидким, активним та інтенсивним пограбуванням міста Радків, Бразда з Клінштейна, Велек Храстицький і Олдржих Галада роз'яснювали Рейневанові, у чому річ.
– Ян Гвєзда з Віцеміліц, гетьман Табора, – оповідав Бразда, – розпрощався з цим світом останнього дня жовтня. А його наступник, шляхетний пан Богуслав зі Швамберка, віддав Богу душу менше тижня тому.
– Тільки не кажіть, – насупив брови Шарлей, – що вони обидва загинули від рук таємних убивць.
– Обидва померли від ран, отриманих у бою. Гвєзду поранило стрілою в обличчя під Младою Вожицею, у переддень святого Луки, і невдовзі він помер. Пан Богуслав був поранений у бою за ракуське місто Рец.
– Значить, це не замахи, – зробив глузливу міну Шарлей, – а смерть для гуситів ледь не природна!
– Не зовсім. Кажу ж, і той, і іншій померли через якийсь час після поранення. А може, були б одужали? Якби їм хтось, скажімо, не дав трутки? Дивний, погодьтеся, збіг обставин: два великі таборитські вожді, обидва спадкоємці Жижки, вмирають один за одним протягом місяця…
– Для Табора величезна втрата, – докинув Велек Храстицький. – А для ворогів наших вигода настільки велика, що вже й раніше були підозри. А зараз, після сенсаційних заяв молодого пана Беляви, справа повинна прояснитися до кінця. Повністю прояснитися.
– Ну та зрозуміло, – кивнув Шарлей, удавано серйозний. – Настільки повинна, що коли знадобиться, то візьмуть молодого пана Беляву на тортури. Адже ніщо, як відомо, так не прояснює підозрілих справ, як розпечене залізо.
– Та що ви, – посміхнувся Бразда, але якось не дуже переконливо. – Ніхто про таке навіть і не думає.
– Таж пан Рейнмар, – додав настільки ж малопереконливо Олдржих Галада, – брат пана Петера! А пан Петер з Беляви був наш. Та й ви теж наші…
– І як такі, – глузливо вставив Урбан Горн, – вони вільні, правда? Можуть, якщо захочуть, піти собі куди захочуть? Хоч би й зараз? Га? Пане Бразда?
– Ну… – запнувся гетьман градецької кінноти. – Теє-то… Ні. Не можуть. У мене інший наказ. Тому що, бачите…
– Небезпечно тут навколо, – відкашлявся Галада. – Ми повинні вас… Гм-м… Старанно охороняти.
– Зрозуміло. Повинні.
* * *
Усе було зрозуміло. Амброж уже більше не цікавився ними і не звертав на них уваги, але вони перебували під постійним контролем і наглядом гуситських воїнів. Здавалося б, вони були зовсім вільні, ніхто їм не нав'язувався, зовсім навпаки, до них ставилися як до товаришів, мало того, їх навіть озброїли і майже включили до складу легкої Браздової кінноти, яка тепер, після об'єднання з головними силами, налічувала понад сотню вершників. Але вони були під вартою, і заперечувати цей факт було неможливо. Шарлей спочатку скреготав зубами і тихо матюкався, та врешті-решт махнув на це рукою.
Залишалася справа нападу на колектора, і про неї ні Шарлей, ні Рейневан не збиралися забувати. Ані закривати її.
Хоч Тибальд Раабе старанно уникав розмови, його врешті-решт приперли до стіни. Точніше – до воза.
– А що мені було робити? – спалахнув він, коли йому нарешті дали можливість говорити. – Пан Самсон натискав! Треба було щось скомбінувати! Думаєте, якби не чутка про гроші, Амброж дав би нам кіннотників? Ага, дірку від бублика! Так що вам годилося би мені подякувати, а не кричати на мене! Якби не моя ідея, то ви сиділи б зараз у Вежі блазнів і чекали на інквізитора!
– Твоя побрехенька могла коштувати нам життя. Якби Амброж був жадібнішим до грошей.
– Якби, якби! Овва! – голіард поправив пом'ятий Шарлеєм каптур. – А я що, не бачив, як він цінував пана Петера? Сумніву не було, що панича Рейнмара він не зачепить. Це по-перше. А по-друге…
– Що по-друге?
– Я справді думав… – Тибальд Раабе кілька разів кашлянув. – Що тут казати… Я був майже впевнений, що саме ви обчистили колектора на Сціборові Вирубці.
– А хто його обчистив?
– А хіба не ви?
– Ти, братику, напрошуєшся на копняка в зад. Добре, розкажи, як тобі вдалося втекти під час нападу?
– Як? – спохмурнів голіард. – А бігцем! Я швидко перебирав ногами. І не озирався, хоча ззаду кричали: «Рятуйте!»
– Вчися, Рейнмаре.
– Вчуся щодня, – урвав його Рейнмар. – А решта, Тибальде? Що там сталося з рештою? З колектором? З францисканцями? З лицарем фон Штітенкроном? З його… З його донькою?
– Я вже вам казав, паничу. Я не озирався. І не питайте більше ні про що.
Рейневан не питав.
* * *
Настали сутінки, але, на превеликий подив Рейневана, армія не зупинилася на постій. Нічним маршем гусити дійшли до села Ратно, нічну пітьму освітили заграви пожеж. Залога ратненського замку проігнорувала ультиматум Амброжа, парламентаріїв обстріляли з арбалетів, тому при світлі палаючих халуп почався штурм. Фортеця захищалася хоробро, але впала ще до світанку. Захисники заплатили за впертість – їх вибили до ноги.
На світанку марш продовжився, а Рейневан уже зрозумів, що рейд Амброжа на клодзьку землю має характер відплати, є помстою за осінній рейд на Наход і Трутнов, за різанину, яку війська вроцлавського єпископа Конрада і Пути з Частоловиць вчинили під Візмбурком і в селах уздовж ріки Метуї. Після Радкова і Ратна за Візмбурк і Метую заплатила Сьцінавка, що належала Янові Хаугвіцу, який брав участь у єпископському «хрестовому поході». Сьцінавку було за це покарано: її спалили дощенту. Згорів – за два дні до свята своєї покровительки – костелик Святої Варвари. Пробощ устиг утекти – і цим врятував голову від ціпа.
Стоячи спиною до палаючого костелу, Амброж відправив службу Божу – була, виявляється, неділя. Служба була типово гуситською: під відкритим небом, на звичайному столі. Амброж, правлячи, не зняв із пояса меча.
Чехи молилися голосно. Самсон Медок, нерухомий, як антична статуя, стояв і дивився на палаючу пасіку, на солом'яні шапочки вуликів, які займалися вогнем.
Після служби, залишивши за спиною попелище, над яким ще здіймався дим, гусити рушили на схід, пройшли по сідловині між засніженими горбами Голінця і Копця, надвечір добралися до Войбужа. Це був маєток роду фон Цешау. Запеклість, з якою гусити накинулися на село, свідчила про те, що хтось із цього роду теж побував з єпископом під Візмбурком. Не вціліли жодна халупа, жодна стодола, жоден курінь і жодна кліть.
– Ми аж за чотири милі від кордону, – навмисне голосно і демонстративно заявив Урбан Горн. – І всього за милю від Клодзька. Ці дими видно здалеку, а вісті розходяться швидко. Ми ліземо левові в пащу.
Лізли. Коли, закінчивши грабіж, гуситська армія вийшла з Войбужа, зі сходу з'явився лицарський загін силою приблизно в сто коней. У загоні було чимало йоаннітів, герби на корогвах свідчили про присутність Хаугвіців, Мушенів і Цешау. Від самого вигляду гуситів загін перелякано втік.
– Де ж цей лев, брате Горн? – в'їдливо поцікавився Амброж. – Де ж ця паща? Уперед, християни! Уперед, Божі воїни! Уперед, ма-а-а-арш!
* * *
Не було сумнівів, що метою гуситів було Бардо. Якщо навіть якийсь час Рейневан сумнівався – зрештою, Бардо було чималим містом і трохи завеликим шматком навіть для такого собі Амброжа, – то сумніви швидко розвіялися. Армія зупинилася на ніч у лісі поблизу Ниси. І до півночі стукали сокири. Виготовляли остереви – схожі на герб Роновиців тички, з яких стирчали обрубки гілок: просте, зручне, дешеве і дуже ефективне пристосування для того, аби брати приступом фортечні стіни.
– Будете штурмувати? – прямо запитав Шарлей.
Разом з гетьманами Амброжевої кінноти вони сиділи навколо паруючого казана з гороховою кашею і заковтували вміст, дмухаючи на ложки. З ними був Самсон Медок, останнім часом – після Радкова – дуже мовчазний. Велетень не цікавив Амброжа і мав цілковиту свободу, але її він, на диво, використовував, щоби добровільно допомагати на польовій кухні, яку обслуговували жінки і дівчата з Градця-Кралове – похмурі, небалакучі, неприступні і безстатеві.
– Будете штурмувати Бардо, – сам себе переконав Шарлей, бо відповіддю на його запитання було лише плямкання і дмухання в ложки. – Невже у вас і там якісь особисті порахунки?
– Угадав, брате, – витер вуса Велек Храстицький. – Цистерціанці з Барда били в дзвони і служили месу для убивць єпископа Конрада, які у вересні йшли на Находсько, щоби грабувати, палити, убивати жінок і дітей. Ми повинні продемонструвати, що таке не минає безкарно. Ми повинні показати їм, що таке страх.
– Крім того, – облизав ложку Олдржих Галада, – Шльонськ застосовує проти нас торгову блокаду. Ми повинні їм продемонструвати, що ембарго ми здатні зламати, що це невигідно. Ми повинні також підбадьорити наляканих актами терору купців, які з нами торгують. Підбадьорити родичів убитих, показавши, що на терор ми відповімо терором, а наймані убивці не залишаться непокараними. Правда, юний паничу з Беляви?
– Наймані вбивці, – глухо промовив Рейневан, – не повинні залишатися безкарними. У цьому сенсі я з вами, пане Олдржиху.
– Якщо ви хочете бути з нами, – виправив його, хоч і без натиску, Галада, – то повинні казати «брате», а не «пане». А показати, за кого ви, зможете завтра. У пригоді стане кожен меч. Бій обіцяє бути запеклим.
– Авжеж, – Бразда з Клінштейна, який доти мовчав, показав на місто. – Вони знають, навіщо ми сюди насправді прийшли. І будуть це захищати.
– У Барді, – з глузливим тоном зауважив Урбан Горн, – є два цистерціанські костели, обидва дуже багаті. Збагатилися на пілігримах.
– Ти все, – приснув Велек Храстицький, – зводиш до задоволення, Горне.
– Такий вже я є.
* * *
З боку табору перестали постукувати сокири. Натомість залунав і почав наростати різкий розмірений дзенькіт брусків, від якого мороз ішов поза шкірою. Військо Амброжа гострило зброю.
* * *
– Стань-но до мене фронтом, – наказав Шарлей, коли вони залишилися самі. – Покажися-но. Гм. Ти ще не нашив собі чаші на груди? «Я з вами, я за вас»? Це що за заяви, Рейнмаре? Чи ти часом не почав перейматися роллю?
– Ти про що?
– Ти прекрасно знаєш, про що. За те, що ти розпатякав перед Амброжем стосовно грангії в Дембовці, я сварки не починаю і тобі не докоряю, хтозна, може, воно й на користь нам вийде, якщо ми ненадовго сховаємося під гуситську протекцію. Але будь ласкавий пам'ятати, до дідька, що Градець-Кралове – аж ніяк не наша мета, а тільки зупинка на шляху в Угорщину. А їхня гуситська справа для нас – дурниця і фунт клоччя.
– Їхня справа для мене – не фунт клоччя, – холодно заперечив Рейневан. – Петерлін вірив у те, у що вірять вони. Одного цього мені досить, бо я знав свого брата, знаю, якою він був людиною. Якщо Петерлін присвятив себе їхній справі, значить, вона не може бути поганою. Мовчи, мовчи, я знаю, що ти хочеш сказати. Я теж бачив, що зробили з радківськими священиками. Але це нічого не змінює. Петерлін, повторюю, не підтримав би неправого діла. Петерлін знав те, що і я тепер знаю: у кожній релігії, серед людей, які її сповідують і за неї борються, на одного Франциска Ассизького припадає легіон братів Арнульфів.
– Хто такий брат Арнульф, я можу тільки здогадуватися, – знизав плечима демерит. – Але метафору розумію, тим більше що вона далеко не нова. Якщо ж чогось не розумію… Чи ти, хлопче, вже перейшов у гуситську віру? І чи ти вже, як і кожен неофіт, берешся навертати інших? Якщо так, то стримай, прошу тебе, свій євангелічний запал. Бо ти спрямовуєш його зовсім не за призначенням.
– Поза сумнівом, – скривився Рейневан. – Тебе вже не треба навертати. Це ж бо вже доконаний факт.
Очі Шарлея злегка звузилися.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік, – промовив Рейневан після хвилинного мовчання. – Вроцлав. Нове Місто. Кривавий понеділок. Канонік Беесс видав тебе паролем, що його я сказав тобі тоді, у кармелітів. А Буко Кроссіг упізнав тебе і викрив тієї ночі в Бодаку. Ти брав участь, причому активну, у вроцлавському бунті в липні року Божого 1418. А що вас тоді сколихнуло й обурило, якщо не смерть Гуса й Ієроніма? За кого ви вступилися, якщо не за переслідуваних бегардів і вікліфістів? Що ви захищали, якщо не вільне право на причастя під обома видами? Називаючи себе iustitia popularis[557]557
Народне правосуддя (лат.).
[Закрыть], проти чого ви виступали, якщо не проти багатства і розбещеності кліру? До чого закликали на вулицях, якщо не до реформи in capite et in membris[558]558
У голові та в членах (лат.), тобто згори до низу, від верхівки до рядових учасників.
[Закрыть], Шарлею? Як це було?
– Як було, так було, – відповів, помовчавши, демерит. – А було це сім років тому. Тебе, може, це здивує, але деякі люди вміють учитися на помилках і робити висновки.
– На початку нашого знайомства, – сказав Рейневан, – так давно, що здається, ніби минули століття, ти, як я пригадую, почастував мене такою сентенцією: «Творець створив нас за своїми образом і подобою, але подбав про індивідуальні риси». Я, Шарлею, не перекреслюю минулого і не забуваю про нього. Я повернуся до Шльонська і зведу порахунки. Зведу всі порахунки і розплачуся з усіма боргами, з відповідним відсотком. А з Градця-Кралове до Шльонська ближче, ніж з Буди…
– І тобі сподобалося, – перебив його Шарлей, – те, у який спосіб зводить свої порахунки градецький пробощ Амброж? Чи я не мав рації, Самсоне, що це неофіт?
– Не зовсім, – Самсон підійшов так тихо, що Рейневан не помітив його і не почув. – Не зовсім, Шарлею. Тут йдеться про інше. Про панну Катажину Біберштайн. Наш Рейневан, здається, знову закохався.
* * *
Перш ніж засірів морозний світанок, відбулися прощання.
– Бувай, Рейнмаре, – потиснув Рейневанові руку Урбан Горн. – Я зникаю. І так уже надто багато людей бачили моє обличчя, а це в моїй професії небезпечна річ. А я ж бо збираюся і далі нею займатися.
– Вроцлавський єпископ уже знає про тебе, – попередив Рейневан. – Думаю, що знають і ті чорні вершники, які кричать «Adsumus».
– Доведеться затаїтися і перечекати. Серед доброзичливих людей. Спочатку я поїду до Глогувка. А потім у Польщу.
– У Польщі небезпечно. Я тобі розказав, що ми підслухали в Дембовці. Єпископ Збігнев Олесницький…
– Польща, – перебив Горн, – це не тільки Олесницький. Навпаки, Польща – це дуже незначною мірою Олесницький, Ласкаж чи Ельґот. Польща, мій хлопче, це… Це інші… Європа, хлопче, незабаром зміниться. І якраз через Польщу. Бувай, хлопче.
– Ми, напевно, ще зустрінемося. Ти, наскільки я тебе знаю, повернешся у Шльонськ. І я туди повернуся. У мене там ще є кілька справ, які треба вирішити.
– Хтозна, може, вирішимо їх разом. При якійсь оказії. Але щоби так могло статися, прислухайся, будь ласка, до доброї поради, Рейнмаре з Беляви: не викликай демонів. Не берися більше за це.
– Не буду.
– І друга порада: якщо ти всерйоз думаєш про майбутню співпрацю при вирішенні наших справ, то повправляйся з мечем. З кинджалом. І з арбалетом.
– Повправляюся. Бувай, Горне.
– Бувайте, паничу, – підійшов Тибальд Раабе. – І мені вже час. Треба працювати для нашої справи.
– Бережи себе.
– А як же без цього?
* * *
Хоча Рейневан і справді був готовий стати пліч-о-пліч з гуситами зі зброєю в руках, йому це не судилося. Амброж категорично зажадав, щоб вони із Шарлеєм під час штурму Барда були при ньому, при його штабі. Тому Рейневан і Шарлей, за якими пильно стежив ескорт, залишалися при штабі, тоді як гуситська армія у снігопад переправилася через Нису й у зразковому порядку стала перед містом. З північного боку в небо вже здіймалися дими: у рамках диверсійної операції кіннотники Бразди і Храстицького вже встигли підпалити млин і халупи підгороддя.
Бардо підготувалося до оборони, на стінах було повно озброєних, розмахували штандартами, кричали. Голосно били дзвони обох церков, чеської і німецької.
А перед стінами в чорних колах попелищ стояли дев'ять обсмалених паль. Вітер доносив кислий сморід горілого.
– Гусити, – пояснив котрийсь із селян-доносителів, яких уже кільканадцятеро послужливо супроводжували армію Амброжа. – Гусити, впіймані чехи, бегарди й один жид. Для постраху. Як тільки вони, вельможний пане, вивідали, що ви йдете, то всіх повитягали з льоху і попалили. Єретикам… Себто, даруйте… Вам… Для постраху та на зневагу.
Амброж кивнув головою. Не сказав ані слова. Лице його було скам'яніле.
Гусити швидко і справно зайняли позиції. Піхота встановила і підперла щити і загорожі. Приготувалася й артилерія. Зі стін кричали й обсипали їх прокльонами, час від часу гриміли постріли, часом сипалися арбалетні стріли.
Каркали і металися по небу налякані ворони, шугали розгублені галки.
Амброж піднявся на віз.
– Праведні християни! – закричав він. – Правовірні чехи!
Армія затихла. Амброж дочекався абсолютної тиші.
– Я побачив, – гаркнув він, вказуючи на обвуглені палі й попелища багать, – під жертівником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?»[559]559
Об'явлення св. Івана Богослова. 6; 9 – 10.
[Закрыть]
– І бачив я ангела, що на сонці стояв! І він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: «Ходіть, і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней і тих, хто сидить на них»! І побачив я Звіра![560]560
Об'явлення св. Івана Богослова, 19; 17–19.
[Закрыть]
Зі стін почувся галас, полетіли прокльони і матюки. Амброж підняв руку.
– Ось, – крикнув він, – птахи Божі над нами, які вказують дорогу! А он там, перед вами, – Звір! Он Вавилон, що напився крові мучеників! Он ославлене забобоном гніздо гріха і зла, укриття слуг антихриста!
– На них! – заволав хтось з юрби воїнів. – Сме-е-е-ерть!
– Бо ось наступає, – ревів Амброж, – той день, що палає, як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваоф, який не позоставить їм кореня, ані галузки.[561]561
Книга пророка Молахії, 4; 1.
[Закрыть]
– Па-а-али-и-ити їх! Сме-е-е-ерть! Бий! Убивай! Гир на них![562]562
Гир – у чеській мові (і в українських діалектах) є відповідником спонукального вигуку «ату».
[Закрыть]
Амброж здійняв руки до неба, юрба відразу притихла.
– Чекає нас справа Божа, – закричав він. – Справа, до якої треба братися з чистим серцем, помолившись! На коліна, вірні християни! Помолімося!
Армія з брязкотом і скреготом стала на коліна за стіною зі щитів і загорож.
– Otče náš, – почав голосно Амброж, – jenž jsi na nebesích, bud' posvĕčeno tvé jméno…[563]563
«Отче наш, іже єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє…» (чеськ.).
[Закрыть]
– Přijd' tve království! – в один голос гучно гримнуло військо, ставши навколішки. – Staň se tvá vůle! Jako v nebi, tak і na zemi![564]564
«Нехай прийде царствіє Твоє… Нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі…» (чеськ.).
[Закрыть]
Амброж рук не складав і голови не опускав. Він дивився на стіни Барда, і в його погляді палала ненависть. Його зуби були вишкірені, на губах біліла піна.
– І прости нам, – кричав він, – борги наші! Як і ми прощаємо…
Хтось із тих, хто стояв на колінах у першому ряду, замість того, щоб прощати, випалив у бік мурів з пищалі. Зі стін відповіли, зубці затягло димом, кулі й арбалетні стріли засвистіли і градом забарабанили по щитах.
– І не введи, – ревіння гуситів було гучнішим за гуркіт пострілів, – нас у спокусу!
– Ale vysvobod' nás od zlého![565]565
«..Ллє визволи нас від лукавого…» (чеськ.).
[Закрыть]
– Амінь! – заревів Амброж. – Амінь! А тепер уперед, правовірні чехи! Vpřed, boží bojovnicí![566]566
Вперед, Божі воїни! (чеськ.).
[Закрыть] Смерть прислужникам антихриста! Убивай папістів!
– Гир на них!
Плюнули вогнем і свинцем гуфниці й тарасниці[567]567
Слово «тарасниця» походить від «тарасу» (тераси) – підвищення, збитого з дощок, на якому нерухомо змонтовані лафет і ствол. Гусити застосовували легкі тарасниці (2 м завдовжки, калібром бл. 25–30 мм), розміщуючи їх не на стінах укріплень, а на своїх возах, і отримуючи в такий спосіб пересувну артилерію. Тарасниці стріляли на віддаль бл. 300 м свинцевими кулями.
[Закрыть], гримнули гаківниці[568]568
Гаківниці – важкі рушниці, важили до 10 кг і мали велику силу віддачі, отже, щоби вистрелити. Їх треба було на щось сперти; під дулом біля верхнього кінця містився гак, яким зброю спирали на мур, звідси й назва. Гусити спирали гаківниці на вози.
[Закрыть], просвистіли стріли – і ця смертельна злива просто змела оборонців зі стін. Другий залп, цього разу запалювальних ядер, звалився на дахи будинків, ніби вогняні птахи. З-за піднятої загорожі вдарила гармата, затягнувши все підворіття густим смердючим димом. Ворота не встояли проти п'ятдесятифунтового кам'яного ядра, розлетілися на друзки. У пролом рвонулися атакуючі. Інші, немов мурашки, лізли на стіни по остеревах. Вирок смерті місту Бардо було винесено за кілька хвилин. Тільки його виконання трохи затяглося. Але ненадовго.
– Гир на них! Убива-а-а-ай!
Дикий крик, виття, вереск, від якого волосся ставало дуба.
Бардо вмирало. Вмирало під бамкання своїх дзвонів. Дзвони Барда, ще кілька хвилин тому голосні, як сполох, ще хвилину тому горді, як заклик до зброї, стали розпачливими, як волання про допомогу. І нарешті перетворилися на спазматичний, хаотичний, тремтливий стогін умираючого. І, немов умираючий, вони затихали, давилися смертю, догоряли. Нарешті остаточно замовкли, стихли. І майже тієї ж миті обидві дзвіниці затяглися димом, почорніли на тлі полум'я. Полум'я, що рвалося в небо, можна сказати, – відлітаюча душа міста, яке померло.
Бо місто Бардо – померло. Нестримна пожежа була вже тільки похоронним вогнищем. А крики убієнних – епітафією.
* * *
Незабаром з міста вийшла вервичка втікачів – жінок, дітей і тих, кому гусити дозволили вийти. Втікачів уважно перевіряли селяни-доносителі. Раз у раз кого-небудь упізнавали. Витягували. І чинили над ними розправу.
