Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 35 страниц)
– Так, і до того ж дуже. І в принципі – у кожній із подробиць. Крім однієї: я таки справді тебе розкусив відразу.
– Ага, – Шарлей також піднявся. – То я, значить, помиляюся, а ти говориш правду. Ну, то давай доведи. Ти – істота надприродна, мешканець потойбіччя, звідки ми мимоволі висмикнули тебе екзорцизмами. Тож продемонструй свою силу. Нехай здригнеться земля. Нехай загримлять громи і блиснуть блискавки. Нехай сонце, яке тільки що зайшло, зійде знову. Нехай жаби в болоті, замість того щоб кумкати і квакати, заспівають хором: «Lauda Sion Salvatorem»[253]253
«Слав, Сіоне, Спасителя» (лат.), гімн.
[Закрыть].
– Я не зможу цього зробити. А якби й міг, хіба ти б мені повірив?
– Ні, – зізнався Шарлей. – Я за натурою не легковірний. До того ж Святе Письмо рече: не кожному духові вірте, бо неправдивих пророків багато з'явилося в світ[254]254
Перше соборне послання св. апостола Івана, 4; 1.
[Закрыть]. Простіше кажучи: брехун на брехунові сидить і брехуном поганяє.
– Я не люблю, – м'яко і спокійно відповів велетень, – коли мене називають брехуном.
– Ой, справді? – демерит опустив руки, злегка нахилився вперед. – І що ти тоді робиш? Я, наприклад, не люблю, коли мені брешуть просто в очі. Настільки не люблю, що часом мені навіть трапляється зламати брехунові носа.
– І не намагайся.
Хоча Шарлей був більш ніж на голову нижчий за Самсона, Рейневан анітрохи не сумнівався, що станеться. Таке він уже бачив. Копняк у гомілку, під саме коліно, вже в падінні ще один удар згори в ніс, кістка з хрускотом ламається, кров бризкає на одяг. Рейневан настільки був упевнений у такому перебігу подій, що подиву його не було меж.
Якщо Шарлей був швидкий, наче кобра, то величезний Самсон був, як пітон, він рухався з разюче звивно. Блискавичним контркопняком він парирував копняк Шарлея, вправно заблокував передпліччям удар кулака. І відскочив. Шарлей відскочив теж, блиснувши зубами з-під верхньої губи. Рейневан, сам не знаючи, навіщо це робить, заскочив поміж них.
– Мир! – розкинув він руки. – Pax! Добродії! Чи ж вам не соромно? Поводьтеся як цивілізовані люди!
– Ти б'єшся… – Шарлей випрямився. – Б'єшся, як домініканець. Але це тільки підтверджує мою теорію. А брехунів я продовжую не любити.
– Він, – сказав Рейневан, – можливо, говорить правду, Шарлею.
– Справді?
– Справді. Такі випадки вже бували. Існують паралельні світи, невидимі… Астральні світи… З ними можна зв'язатися, бували також… Гм-м-м… Випадки відвідувань.
– Що ти верзеш, надіє заміжніх?
– Я не верзу. Про це викладали в Празі! Про це згадує «Зогар». Про це пише в «De universo» Рабан Мавр. Існування паралельного духовного світу доводить також Дунc Скот. За Дунсом Скотом, materia prima[255]255
Первинна матерія (лат.).
[Закрыть] може існувати без фізичної форми. Неодухотворене людське тіло – це тільки forma corporeitatis[256]256
Форма тілесна (лат.).
[Закрыть], недосконала форма, яка…
– Досить уже, Рейнмаре, – перервав нетерплячим жестом Шарлей. – Погамуй свій запал. Ти втрачаєш слухачів. Принаймні одного. Бо я віддаляюся, щоб перед сном випорожнитися у гущавині. Це буде, до речі, діяльність у стократ більш плідна, ніж та, на яку ми витрачаємо тут час.
– Пішов випорожнитися, – помовчавши, сказав гігант. – Дунс Скот у могилі перевертається, як і Рабан Мавр разом з Мойсеєм Леонським та рештою кабалістів. Якщо навіть такі авторитети його не переконують, то які шанси в мене?
– Нікчемні, – визнав Рейневан. – Бо, щиро кажучи, мої сумніви тобі теж розвіяти не вдалося. І ти мало що робиш для цього. Хто ти? Звідки прибув сюди?
– Хто я, – спокійно відповів велетень, – ти не зрозумієш. Як і того, звідки я прибув. А того, як я опинився саме тут, я й сам до кінця не розумію. Як сказав поет: «Не знаю, як у ці місця я заблукав».
Іо non so ben ridir com'i' v'intrai,
tant'era pien di sonno a quel punto
che la verace via abbandonai [257]257
[Примітка автора] Io non so ben ridir com'i' v'intrai… – Данте Аліг'єрі, «Божественна комедія», Пісня І. У перекладі це звучить так: Не знаю, як прийшов під темні віти, бо ж був я наче сонний під ту пору, коли припало путь прямий згубити.
[Закрыть].
– Як на прибульця з того світу, – поборов здивування Рейневан, – ти непогано знаєш людські мови. І поезію Данте.
– Я… – промовив Самсон після недовгого мовчання. – Я Мандрівець, Рейнмаре. А Мандрівці знають чимало. Це називається «мудрість пройдених шляхів, відвіданих місць». Більше сказати тобі я не можу. Зате скажу, хто винен у смерті твого брата.
– Що? Ти щось знаєш? Кажи!
– Не зараз, спершу мені ще треба все обміркувати. Я чув твою розповідь. І в мене є певні підозри.
– То говори ж, заради Бога!
– Таємниця смерті твого брата криється у тому обгорілому документі, що його ти вихопив із вогню. Постарайся пригадати, що там було, уривки фраз, слова, букви, будь-що. Розшифруй документ, і я покажу тобі винного. Постався до цього як до послуги.
– А чому це ти робиш мені послуги? І чого очікуєш натомість?
– Щоби ти мені віддячив. Впливаючи на Шарлея.
– У якому сенсі?
– Щоби повернути назад те, що сталося, щоб я міг повернутися до своєї власної постаті і свого власного світу, треба якомога точніше повторити весь екзорцизм. Усю процедуру…
Розмову їх перервало дике вовче виття, яке долинуло з хащів. І моторошний крик демерита.
Обидва негайно кинулися туди; незважаючи на свою вагу, Самсон не дав себе випередити. Вони влетіли у занурену в густий морок гущавину, керуючись криком і хрускотом гілок. А потім побачили.
Шарлей боровся з потворою.
Величезне, людиноподібне, але заросле чорною шерстю чудовисько напало, мабуть, зненацька, ззаду, відразу вхопивши Шарлея у страхітливий нельсон кошлатих і пазуристих лап. Демерит, шия якого була зігнута так, що підборіддя впиралося в груди, вже не кричав, а тільки хрипів, намагаючись відсунути голову з досяжності зубастої пащеки, з якої капала слина. Він боровся, але безуспішно – чудовисько тримало його хваткою комахи-богомола, повністю знерухомлюючи одну руку й сильно обмежуючи другу. Попри це, Шарлей звивався, як ласка, і наосліп товк ліктем у вовчу морду, намагався відбрикуватися і давати копняки, але ці його спроби зводили нанівець спущені нижче колін штани.
Рейневан стояв як стовп, паралізований жахом і нерішучістю. Зате Самсон, не вагаючись, кинувся в бій.
Велетень, як ще раз з'ясувалося, умів рухатися зі швидкістю пітона та з грацією тигра. У три стрибки він опинився біля сплетених у боротьбі, точно, але при цьому з величезною силою садонув покруча кулаком просто у вовчу морду, розгубленого схопив за кошлаті вуха, відірвав від Шарлея, завертів, і на, котромусь із обертів копнув, цілячись на стовбур сосни, в який істота врізалася чолом з глухим стукотом, аж посипалася хвоя. Від такого удару череп людини розколовся б, як яйце, але вовкулака негайно схопився, завив по-вовчому і кинувся на Самсона. Він не атакував розкритою пащею й іклами, як можна було очікувати, а обсипав силача градом блискавичних, невловимих для ока ударів і копняків. Самсон парирував і відбивав їх усі, неймовірно швидкий і спритний, як на його статуру.
– Він б'ється… – простогнав Шарлей, якого Рейневан намагався підняти. – Він б'ється… як домініканець.
Відбивши серію ударів і вловивши відповідний момент, Самсон перейшов у контратаку. Вовкулака завив, діставши прямо в ніс, захитався від копняка в коліно, а від удару в груди полетів на стовбур сосни. Глухо стукнуло, але й цього разу череп витримав. Потвора загарчала й скочила, нахиливши голову, як атакуючий бик, збираючись із самого лише розгону повалити гіганта. Спроба не вдалася, Самсон навіть не здригнувся, обхопив вовкулаку руками, і так вони й стояли, достоту Тесей і Мінотавр, крекчучи, пхаючи один одного й орючи ногами підстилку. Нарешті переміг Самсон. Він відкинув потвору і вдарив її кулаком – а кулак був як таран. Глухо стукнуло – сосна-бо й далі стояла там, де й досі. Тепер Самсон не дав чудовиську часу для нападу. Підскочив – і вліпив кілька могутніх і точних ударів, від яких вовкулака став навкарачки. Самсон же опинився за ним. Зад потвори, не покритий шерстю і червоний, був прекрасною мішенню, промахнутися було неможливо, а черевики Самсонові були важкі. Від копняка вовкулака заверещав і полетів, уже вчетверте врізавшись мордою у стовбур нещасної сосни. Самсон дав йому піднятися рівно настільки, щоби зад знову зробився мішенню. І копнув ще раз, вкладаючи в копняк ще більше сили. Вовкулака шкереберть скотився з бережка, з плюскотом впав у річку, вискочив із неї, як олень, прохлюпав через болото, із тріском продерся крізь лозняк і втік у пущу. Завив він лише раз, уже звіддаля. Доволі жалібно.
Шарлей піднявся. Він був блідий. У нього тряслися руки й ходором ходили литки. Але він швидко себе опанував. Тільки тихо лаявся, потираючи і масуючи шию.
Підійшов Самсон.
– Ти цілий? – запитав він. – Неушкоджений?
– Підступом мене взяв, курвий син, – виправдовувався демерит. – Ззаду підійшов… Ребра мені трошечки надвередив… Але я й так би з ним упорався. Якби не штани… Я дав би собі раду…
Він опам'ятався під багатозначними поглядами.
– Кепські були мої справи, – зізнався він. – Замалим шию мені не зламав… Дякую за допомогу, братчику. Ти врятував мене. Я міг, що й казати, втратити життя ні за цапову душу.
– Життя життям, – перебив Самсон, – а от задницю свою ти б цілою не виніс. Тут цього ликантропа знають, вся округа його знає. Ще людиною він також мав пристрасть до збочень, і у вовчій шкурі це в нього залишилося. Тепер він чигає на таких, хто скидає штани і відкриває слабину. Звик, паскудник, іззаду цапнути, знерухомити… А потім… Сам розумієш.
Шарлей, поза сумнівом, розумів, бо помітно здригнувся. А потім посміхнувся і простягнув велетневі правицю.
* * *
Повний місяць світив-зачаровував, річка, що бігла дном котловинки, зблискувала в його світлі, як меркурій[258]258
Ртуть.
[Закрыть] у тиглі алхіміка. Багаття стріляло полум'ям, сипало іскрами, потріскували поліна і смолисті гілки.
Шарлей не проронив жодного уїдливого дотепу, жодного слова невдоволення – обмежився тим, що крутив головою і кілька разів зітхнув, чим засвідчив своє стримане ставлення до всього цього заходу. Але брати участь у заході не відмовився. Рейневан же взяв участь з ентузіазмом. І з оптимізмом. Передчасним.
На прохання дивного велетня вони повторили весь ритуал екзорцизму, виконаний у бенедиктинців, тому що, на думку Самсона, не можна було виключити, що в такий спосіб знову відбудеться трансформація, тобто він повернеться до свого звичного буття, а монастирський кретин – до свого великого тіла. Тому вони повторили екзорцизм, намагаючись нічого не оминути. Ні цитат з Євангелія, ні з молитви до Михаїла Архангела, ні з «Пікатрикса», перекладеного вченим королем Леона і Кастилії. Ні з Ісидора Севільського, ні з Цезаря Гайстербахського. Ні з Рабана Мавра, ні з Михайла Пселла.
Не забули повторити і заклинання – і проти Ахарона, Егея і Гомуса, і проти Фалега, Ога, Пофіеля і жахливого Семафора. Спробували все, не оминаючи ні «йобса, гопса», ні «гакс, пакс, макс», ні «гав-гав-гав». Рейневан із величезними зусиллями навіть згадав і повторив арабські – чи псевдоарабські – сентенції, почерпнуті з Аверроеса, Авіценни й Абу Бакра Мухаммеда ібн Закарія аль-Разі, відомого в західному світі як Разес.
І все надаремно.
Не вдалося вловити жодного здригання і зрушення Сили. Нічого не сталося і нічого не відбулося, якщо тільки не рахувати скрекоту птахів, що долинав із лісу, і фиркання коней, наляканих криками екзорцистів. Зокрема ж, дивний прибулець і далі був Самсоном, силачем з бенедиктинського монастиря. Якщо навіть прийняти, що стосовно невидимих світів, паралельних буттів і космосів не помилялися ні Дунс Скот, ні Рабан Мавр, ні навіть Мойсей Леонський разом із рештою кабалістів, досягти нової трансформації не вдалося. Як не дивно, найменш розчарованим здавався найбільш зацікавлений.
– Підтверджується теза, – проговорив він, – що в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі. Мені здається…
Він урвав себе, немовби чекаючи на запитання або коментар. Не дочекався.
– У мене немає іншого виходу, – закінчив він, – крім як триматися вас. Мені доведеться супроводжувати вас. Розраховуючи на те, що коли-небудь повториться те, чого котромусь із вас – або вам обом – вдалося випадково досягти в монастирській каплиці.
Рейневан з тривогою подивився на Шарлея, але демерит мовчав. Він мовчав довго, поправляючи компрес із листя подорожника, який Рейневан приклав до його подряпаної й покусаної шиї.
– Що ж, – сказав він нарешті, – я твій боржник. Попри сумніви, розвіяти які, братчику, тобі вдалося не до кінця, якщо ти хочеш супроводжувати нас у дорозі, я не заперечую. Ну його к бісу те, ким ти є. Але ти зумів довести, що в дорозі ти більше придасися, ніж завадиш.
Велетень мовчки поклонився.
– Тому-то, – вів далі демерит, – разом нам має добре й весело мандруватися. Якщо, природно, ти будеш ласкавий утримуватися від надмірної демонстративності в публічному проголошенні тез про своє потойбічне походження. Ти повинен – вибач за відвертість – радше взагалі утримуватися від будь-яких заяв. Твої висловлювання надто вже разюче суперечать твоїй зовнішності.
Гігант поклонився знову.
– А ким ти є насправді, повторюю, мені загалом байдуже, сповіді або зізнань я не чекаю і не вимагаю. Але я хотів би знати, яким іменем тебе називати.
– «Чому, – стиха процитував Рейневан, пригадуючи трьох лісових відьом та їхнє віщування, – ти питаєшся про моє ім'я? Воно дивне».
– Істинно так, – посміхнувся гігант. – Nomen meum, quod est mirabile…[259]259
Ім'я моє, що є дивним (лат.). Книга суддів Ізраілевих, 13; 18.
[Закрыть] Збіг цікавий і цілком очевидно – не випадковий. Адже це «Книга суддів Ізраїлевих». Слова відповіді, яку на своє запитання одержав Маноах… Батько Самсона. Так що нехай і далі буде Самсон, адже це ім'я нітрохи не гірше за інші. А прізвище, що ж, прізвищем я можу завдячувати саме твоїй, Шарлею, фантазії і винахідливості… Хоча зізнаюся, що мені темніє в очах від самої лише думки про мед… Щоразу, як тільки згадаю собі те своє пробудження, там, у каплиці, з липучим глечиком у руці… Але приймаю. Самсон Медок, до ваших послуг.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
який описує події, що відбуваються того ж таки вечора, що й у попередньому розділі, але в іншому місці: у великому місті, розташованому приблизно за вісім миль – польоту ворона – у північно-східному напрямку. Якщо подивитися на карту Шльонська, а до цього автор гаряче закликає читача, стане зрозуміло, про яке саме місто йдеться.
Стінолаз, що сідав на дзвіницю костелу, розполохав граків; чорні птахи злетіли з гучним карканням і почали ширяти донизу, на дахи будинків, обертаючись у повітрі, ніби клапті сажі, які з пожежі відносить вітром. Граки мали чисельну перевагу й не давали так легко зганяти себе з дзвіниць. Вони ніколи не капітулювали би перед звичайним стінолазом. Але це не був звичайний стінолаз, граки зрозуміли це відразу.
Сильний вітер дув над Вроцлавом, гнав темні хмари з боку Шленжі, під поривами вітру бралася брижами сіро-синя вода Одри, розгойдувалися гілки верб на Солодовому Острові, хвилювався густий очерет поміж старицями. Стінолаз розкинув крила, скрекотом кинув виклик гракам, які кружляли над дахами, здійнявся в повітря, облетів дзвіницю, сів на карниз. Протиснувшись крізь ажурне плетиво вікна, кинувся у темну безодню дзвіниці, полетів униз, викручуючи запаморочливу спіраль уздовж дерев'яних сходів. Приземлився, сів, б'ючи крилами і настовбурчуючи пір'я, на підлогу нефа, і майже відразу змінив зовнішність, перетворившись на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка.
З боку вівтаря наближався, гримотячи сандаліями і бурмочучи щось під ніс, ризничий, дідок із блідою пергаментною шкірою. Стінолаз гордо випростався. Ризничий, побачивши його, поблід іще більше, перехрестився, низько нахилив голову і швидко сховався до ризниці. Але стукіт його сандалій потривожив того, з ким Стінолаз хотів зустрітися. З-під аркади, за якою ховалася капличка, беззвучно з'явився високий чоловік з короткою гострою борідкою, загорнутий у плащ зі знаком червоного хреста і зірки. Вроцлавський костел Святого Матвія належав госпітальєрам cum Cruce et Stella[260]260
З Хрестом і Зіркою (лат.).
[Закрыть], їхній притулок був при самому костелі.
– Adsumus, – упівголоса привітався Стінолаз.
– Adsumus, – тихо відповів хрестоносець із Зіркою, складаючи долоні. – В ім'я Господнє.
– В ім'я Господнє, – Стінолаз мимоволі по-пташиному ворухнув головою і плечима. – В ім'я Господнє, брате. Як справи?
– Ми весь час напоготові, – госпітальєр і далі говорив тихо. – Постійно приходять люди. Ми ретельно записуємо все, про що вони доносять.
– Інквізиція?
– Нічого не підозрює. Вони відкрили нові власні пункти для доносів у чотирьох костелах: у Войцеха, Вінцентія, Лазаря і Діви Марії на Піску, таким чином, вони не збагнуть, що додатково діє наш. У ті самі дні й у той самий час, по вівторках, четвергах і неділях, від…
– Я знаю, коли саме, – безцеремонно перебив його Стінолаз. – Я прибув якраз у належну пору. Посиджу, послухаю, довідаюся, що непокоїть громаду.
Не минуло й трьох отченашів, як перед ґратами вклякнув перший клієнт.
* * *
– …не поважає начальства брат Тит, нікого не шанує… Раз, прости Господи, накричав на самого пріора, що той нетверезим месу править, а пріор же тільки капусечку тоді випив, бо що то є кварта[261]261
Давня міра рідких і сипких тіл (чверть гарнця), зазвичай трохи більша за літр.
[Закрыть] на трьох? А брат Тит без жодної поваги… Тоді пріор звелів пильніше до нього придивлятися… І тихцем, прости Господи, келію обшукати… І виявилися книги та брошури, під ліжком заховані. Важко повірити… «Trialogus» Вікліфа… «De ecclesia» Гуса… Писання лоллардів і вальденсів… А до того ж «Postilla apocalypsim», яку писав Петро Оліві, отой проклятий єретик, апостол бегардів і йоахімітів, і хто це має і читав, той неодмінно і сам є потаємним бегардом. А позаяк начальство веліло на бегардів доносити… То я й доношу… Прости Господи…
* * *
– Доношу покірно, що Гастон де Водоне, трубадур, котрий милості у князя, що на Глогові, запобіг, – то випивака, курвяр, пройдисвіт, єретик і безбожник. Своїми жалюгідними віршами потурає найнижчим смакам черні, достоту не знати, що вони в ньому знаходять, чому його примітивні рими ставлять вище за мої… я хотів сказати, за вітчизняні. На моє переконання, годилося би геть того приблуду вигнати, нехай вертається до свого Провансу, нам тут культурно чужі зразки не потрібні!
* * *
– …приховав, що має брата за кордоном, у Чехії. А було що приховувати, бо той його брат, до дев'ятнадцятого року диякон у Святого Штефана в Празі, тепер також служить за ксьондза, але вже в Таборі, у Прокопа, бороду носить, служби в чистому полі без альби[262]262
Білі шати католицьких священиків.
[Закрыть] й орнату[263]263
Священицька риза.
[Закрыть] править і причастя під обома видами вділяє. Хіба ж добрий католик, запитую я себе, приховував би, що має такого брата? Хіба може, питаю я, добрий католик узагалі мати такого брата?
* * *
– …і кричав, що швидше ксьондз власне вухо побачить, ніж від нього десятину, і щоб моровиця найшла на тих попів розбещених, і що гуситів на них треба, і щоб вони чимшвидше з Чехії прийшли. Так кричав, клянуся всіма реліквіями. І ще те скажу, що він злодій, козу мою украв… Каже, що то неправда, що то його коза, але ж я свою козу впізнаю, бо, бачте, у неї чорна цятка на кінці вуха…
* * *
– Я, ваша милосте, на Магду скаржуся… На підбурювачку, значить. Бо вона шльондра безсоромна… Вночі, коли дівер на постелі на неї вилізе, то сопе, зойкає, стогне, кричить, як кицька нявкоче. Та коби ж то тільки вночі, де там! Буває, що й удень, при роботі, коли думає, що ніхто не бачить… Кине мотику, нахилиться, вчепиться за тин, а дівер, спідницю їй аж на спину задерши, як той цап туди-сюди курбетить… Тьху, сороміття… А моєму хлопові, бачу, очі горять, не раз аж облизнеться… То я їй кажу, мовляв, май отримання, ти потіпахо їдна, чого чужим чоловікам голови крутиш? А вона мені: догоджай хлопу, як належить, то він не стане на інших оглядатися і вуха наставляти, коли інші вовну чешуть. І ще сказала, що тихцем кохатися і не подумає, бо їй приємно, а раз приємно, то вона стогне і кричить. А що ксьондз у костелі сказав, що таке задоволення – то гріх, то він, певно, дурний або збісився, бо втіха гріхом бути не може, бо то ж сам Господь Бог так усе й сотворив. А як я то все сусідці переповіла, то вона мені й каже, що такі балачки – то ніщо інше, як тільки герезія, і що тра наскаржитися на шльондру. Ну то от я і скаржуся…
* * *
– …варнякав, що в костелі, мовляв, на вівтарі, то аж ніяк не може бути тіло Христове, бо навіть якби й був Ісус такий великий, як цей-от, приміром, собор, то й тогді тіла не вистачило би на всі ті меси, вже би давно, мовляв, ксьондзи самі то все повиїдали. Таке брехав, цими самими словами, щоб я здох, коли неправду кажу, хай поможе мені Бог і Святий Хрест. А як його на вогонь поведуть і спалять, то покірно прошу, щоб ті його два морги біля струмка моїми були… Адже говорять, що заслуги, мовляв, зараховано буде…
* * *
– …Дзержка, вдова Збилюта із Шаради, яка після смерті чоловіка перемінилася на «де Вірсінг», кінний завод після покійного перейняла і кіньми торгує. Чи ж то личить, аби кобіта промислом і торгівлею займалася? Конкуренцію нам… Себто добрим католикам робила? Чому в неї так добре йде, га? Коли в інших не йде? Бо вона чеським гуситам коней продає! Єретикам!
* * *
– …тільки що на Сієнському соборі ухвалено і королівськими едиктами підтверджено, що з гуситською Чехією будь-який гендель заборонено, що якби хто з гуситами гендлював, має понести покарання майном і тілом. Навіть той польський поганий Ягелло знеславленням, вигнанням, позбавленням гідності і привілеїв карає тих, хто з єретиками знається, свинець, зброю, сіль або ж провіант їм продає. А в нас, на Шльонську? Сміються із заборон зарозумілі панове купці. Кажуть, що головне – це зарібок, що як заробити, то хоч би й з дияволом. Хочете прізвищ? Ось вони: Томас Гернроде з Ниси, Миколай Ноймаркт зі Свидниці, Гануш Трост із Ратибора. Цей самий Трост, додам, до того ще й обмовляв священиків, мовляв, розперезалися, свідків на те буде багато, бо відбувалося це в місті Вроцлаві, у корчмі «Під головою мавра» на Сольній площі vicesima prima iulii[264]264
Двадцять першого липня (лат.).
[Закрыть] у вечірні години. Ага, був би забув, із Чехією торгує ще такий собі Фабіан Пфефферкорн із Немодліна… А може, він уже помер?
* * *
– …називається Урбан Горн. Знають його, він підбурювач і палій, а до того ж, кажуть, єретик і перехресток. Вальденс! Бегард! Мати його була бегінкою, її спалили у Свидниці, а до того вона під тортурами зізналася в огидних практиках. Її звали Рот, Маргарита Рот. Цього-то Горна, він же Рот, я в Стшеліні на власні очі бачив. На бунт підбивав, з папи насміхався. Волочився за ним отой Рейнмар де Беляу, якийсь далекий родич Отто Беесса, каноніка при костелі Йоанна Хрестителя. Один другого вартий, самі перехрестки та єретики…
* * *
Уже смеркалося, коли останній клієнт залишив костел Святого Матвія. Стінолаз вийшов зі сповідальні, потягнувся, передав бородатому хрестоносцеві з Зіркою списані аркуші.
– Пріор Добенек, – запитав він, – ще не одужав?
– Не одужав, – підтвердив госпітальєр. – Усе ще неміччю звалений. Так що практично інквізитором a Sede Apostolica[265]265
Від апостольського престолу (лат.).
[Закрыть] є Гжегож Гейнче. Теж домініканець.
Госпітальєр легенько скривив губи, немовби відчув на них щось несмачне. Стінолаз це помітив. Госпітальєр помітив, що Стінолаз це помітив.
– Молодий він, цей Гейнче, – пояснив він, витримавши паузу. – Формаліст. На все вимагає доказів, надто рідко наказує брати на тортури. Раз у раз визнає підозрюваного невинним і відпускає. М'який.
– Я бачив попелища від багать під валами за Святим Войцехом.
– Усього лише два багаття, – знизав плечима госпітальєр. – За останні три тижні. За брата Швенкефельда було б їх уже зо двадцять. Щоправда, от-от палитимуть третього. Його велебність упіймав чаклуна. Той начебто з бебехами продався дияволу. Його якраз допитують із тортурами.
– У домініканців?
– У ратуші.
– Гейнче присутній?
– Як виняток, – недобре посміхнувся хрестоносець, – так.
– А що за чаклун?
– Захаріас Фойгт, аптекар.
– У ратуші, кажеш, брате?
– У ратуші.
* * *
Гжегож Гейнче, на практиці – теперішній inquisitor а Sede Apostolica specialiter deputatus[266]266
Спеціальний посол-інквізитор папського престолу (лат.).
[Закрыть] у Вроцлавській єпархії, фактично був чоловіком винятково молодим. Стінолаз не давав йому більше тридцяти років, а це означало, що вони були ровесниками. Коли Стінолаз спустився в підвал ратуші, інквізитор саме призволявся. Високо підгорнувши рукава, він охоче наминав просто із горщика кашу зі шкварками. При світлі скіпок і свічок видовище було мальовничим і ліричним: ребристе склепіння, голі стіни, дубовий стіл, розп'яття, свічники, оброслі фестонами воску, пляма білої домініканської ряси, кольорова глазур глиняного посуду, спідниця і запаска дівки-служниці – усе це поєднувалося одне з одним як на мініатюрі зі служебника, бракувало тільки віньєток.
Однак настрій псували й порушували пронизливі крики і зойки болю, що через регулярні проміжки часу долинали з іще глибшого підземелля, вхід у яке, немовби ворота пекла, осявало червоним мерехтливе світло полум'я.
Стінолаз затримався біля сходів, чекав. Інквізитор їв. Не поспішаючи. Він з'їв усе, до самого дна, навіть вишкріб ложкою те, що пригоріло. Тільки після цього підняв голову. Кущуваті брови над розумними очима грізно зрослися над переніссям і додавали його обличчю серйозності, робили його старшим на вигляд, ніж він був насправді.
– Від єпископа Конрада, правда? – здогадався він. – Ви пан…
– Фон Грелленорт, – нагадав Стінолаз.
– Звичайно, – Гжегож Гейнче стримано, рухом пальців, підкликав дівку, щоби та прибрала зі столу. – Біркарт фон Грелленорт, довірена особа і радник єпископа. Сідайте, будь ласка.
Катований завив з підземелля, закричав дико і неартикульовано. Стінолаз сів. Інквізитор витер з підборіддя рештки жиру.
– Єпископ, – заговорив він за якийсь час, – здається, залишив Вроцлав? Виїхав?
– Це ви зволили сказати, ваша велебносте.
– Певно, у Нису? Відвідати пані Агнєшку Зальцведель?
– Його достойність, – Стінолаз навіть найменшим рухом повіки не відреагував на ім'я найновішої єпископської коханки, яке утримувалося в найглибшій таємниці, – його достойність не звик інформувати мене про такі подробиці. Я ними також не цікавлюся. Той, хто пхає носа у справи інфулатів, ризикує його втратити. А я своїм носом дорожу.
– Не сумніваюся. Але ж я маю на увазі аж ніяк не сенсації, а лише здоров'я його достойності. Адже єпископ Конрад уже не першої молодості й повинен уникати надміру палких турбацій[267]267
Переживання (застар.).
[Закрыть]… А тим часом всього тільки тиждень минув відтоді, як він виявляв честь Ульриці фон Райн. До того ж ці візити до бенедиктинок… Ви здивовані, пане лицарю? Справа інквізитора – знати.
З підземелля почувся уривчастий крик, що перейшов у хрипіння.
– Справа інквізитора – знати, – повторив Гжегож Гейнче. – Тому я знаю, що єпископ Конрад подорожує Шльонськом не тільки заради того, щоби відвідувати заміжніх жінок, молодих вдовичок і черниць. Єпископ Конрад готує черговий похід на Брумовсько. Він намагається залучити до співробітництва Пшемека Опавського і пана Альбрехта фон Колдіца. Здобути збройну підтримку пана Пути з Частоловиць, клодзького старости.
Стінолаз не прокоментував цього, не опустив погляду.
– Єпископу Конрадові, – вів далі інквізитор, – здається, не заважає те, що король Сигізмунд і князі Імперії прийшли до зовсім іншого рішення. Що не можна повторювати помилок попередніх хрестових походів. Що треба все чинити обдумано і без ейфорії. Що треба підготуватися. Укласти союзи й альянси, зібрати кошти. Перетягнути на наш бік моравських панів. А до того часу утримуватися від військових авантюр.
– Його достойність єпископ Конрад, – перервав мовчання Стінолаз, – не мусить оглядатися на князів Імперії, бо на Шльонську він їм рівний… якщо не вищий. А добрий король Сигізмунд, здається, зайнятий… Як форпост християнства, він забавляється – зі зброєю у руках – із турками на Дунаї. Напрошується на новий Нікополь[268]268
Битва 28 вересня 1396 року між 200-тисячним турецьким військом і 60-70-тисячним військом хрестоносців на чолі з королем Сигізмундом під містом Нікополем (нині – Болгарія). Хрестоносці зазнали нищівної поразки, близько 10 тисяч полонених лицарів були вбиті турками.
[Закрыть]. А може, намагається забути інші прочухани, ті, що їх три роки тому дістав від гуситів під Німецьким Бродом, може, силкується забути, як утікав звідтіля. Але, мабуть, усе ще про це пам'ятає, бо якось не дуже поспішає братися до нового чеського походу. Тож на єпископа Конрада, бачить Бог, лягає обов'язок посіяти страх серед єретиків. Ви ж бо знаєте, ваша велебносте, si vis pacem, para bellum[269]269
Якщо хочеш миру, готуйся до війни (лат.).
[Закрыть].
– Я знаю також, – інквізитор легко витримав погляд Стінолаза, – що nemo sapiens, nisi patiens[270]270
Нерозумний той, хто нетерплячий (лат.).
[Закрыть]. Але облишимо це. У мене було до єпископа кілька справ. Кілька запитань. Та якщо він виїхав… Нічого не вдієш. Бо на те, що на ці запитання відповісте ви, пане Грелленорт, розраховувати я, мабуть, не можу, чи не так?
– Це залежить від характеру запитань, які ваша велебність зволить поставити.
Інквізитор якийсь час мовчав, скидалося на те, що він чекає, коли катований у підземеллі знову закричить.
– Йдеться, – промовив він, коли і цей крик затих, – про ті дивні випадки смертей, загадкові вбивства… Пан Альбрехт фон Барт, убитий під Стшеліном. Пан Петер де Беляу, убитий десь під Генриковом. Пан Чамбор з Гайссенштайна, таємно зарізаний у Собутці. Купець Ноймаркт, на котрого напали і якого вбили на свидницькому гостинці. Купець Пфефферкорн, убитий на самісінькому порозі Немодлінської колегіати[271]271
Костел, при якому діє капітул.
[Закрыть]. Дивні, таємничі, загадкові смерті, нез'ясовані вбивства трапляються останнім часом у Шльонську. Єпископ не міг про це не чути. Ви – теж.
– Щось там, не заперечую, долетіло і до наших вух, – байдуже погодився Стінолаз. – Але ми не надто забивали собі цим голови – ні єпископ, ні я. Відколи це вбивство стало чимось незвичайним? На кожному кроці хтось когось убиває. Замість того, щоб любити ближнього свого, люди ближнього свого ненавидять і готові за будь-яку дрібницю відправити його на той світ. Вороги є в кожного, а мотивів ніколи не бракує.
– Ви читаєте мої думки, – не менш байдуже кинув Гейнче. – І вириваєте слова в мене з уст. Те саме, на перший погляд, стосується і тих нез'ясованих убивств. На перший погляд, не бракує ні мотиву, ні ворога, на якого швидко падає підозра. Чи то сусідські суперечки, чи то подружні зради, чи то кровна помста – от тобі, здавалося б, винні, під рукою, усе зрозуміло. Але якщо придивишся до справи уважніше… тоді нічого не зрозуміло. І саме це в оцих-от убивствах і є незвичайним.
– Тільки це?
– Не тільки. До цього іще додається разюча, просто-таки неймовірна вправність злочинця… або ж злочинців. У всіх випадках напади чинилися зненацька, були достоту як грім з чистого неба. Буквально – з чистого. Бо всі вбивства ставалися опівдні. Майже точно опівдні.
– Цікаво.
– Оце я і мав на увазі.
– Цікаво, – повторив Стінолаз, – не це. Те, що ви не розпізнаєте слів псалма. Вам ні про що не говорить sagitta volans in die[272]272
Псалом 90; 5: «…Стріла, що вдень пролітає» (лат.).
[Закрыть]?.. Стріла, що вражає, мов блискавка, вістря, яке падає з чистого неба і несе смерть? Вам нічого не нагадує демон, який знищує опівдні[273]273
Псалом 90; 6.
[Закрыть]? Воістину, мені дивно.
