Текст книги "Вежа блазнів"

Автор книги: Анджей Сапковський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 35 страниц)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

у якому знову з'являються червоний голіард і чорний віз, а на возі – п'ятсот з гаком гривень. А все через те, що Рейневан знову погнався за спідницею.

Десь ополудні дорогу йому перегородив бурелом – широчезна смуга землі, аж до далекої стіни бору, заповнена поламаними стовбурами, які лежали покотом. Захаращеність порозбиваними колодами, безлад переплетеного гілля, хаос повикручуваних, немовби у муках, вирваних із землі коренів і лабіринт вирв були суголосними стану його душі. Алегоричний краєвид не тільки затримав його, а й змусив замислитися.

Після прощання з князем Больком Волошеком Рейневан апатично їхав на південь, туди, куди вітер гнав кучугури чорних хмар. Власне, він і не знав, чому вибрав саме цей напрямок. Чи тому, що перш ніж від'їхати, Рейневанові вказав цей напрямок Волошек? Чи він інстинктивно вибрав шлях, який віддаляв його від місць і справ, що викликали в ньому страх і відразу? Подалі від Стерчів, Стшегома і пана фон Лаасана, від Гайна фон Чірне, свидницької Інквізиції, замку Штольц, Зембиць, князя Яна…

І від Аделі.

Вітер гнав хмари так низько, що здавалося, ще трохи – і вони зачепляться за верхівки дерев, що стояли за буреломом. Рейневан зітхнув.

Ох, як заболіли, як зачепили за серце і вгризлися в печінки холодні слова князя Болька! У Зембицях йому вже нічого шукати! Господи! Ці слова, можливо, саме тому, що такі безжалісно відверті, такі правдиві, заболіли Рейневанові більше, ніж холодний і байдужий погляд Аделі, ніж її жорстокий голос, коли вона нацьковувала на нього лицарів, ніж удари, які через це посипалися на нього, аніж навіть ув'язнення. У Зембицях йому вже нічого шукати. У Зембицях, до яких він прагнув, сповнений надії і любові, попри небезпеки, ризикуючи здоров'ям і життям. У Зембицях йому вже нічого шукати!

«Отже, – подумав він, вдивляючись у плутанину коренів і гілок, – у мене вже ніде нічого не залишилося. То, може, замість того, щоб утікати, щоб шукати того, чого вже нема, краще повернутися до Зембиць? Знайти можливість зустрітися віч-на-віч з невірною коханкою? Щоби, немов той лицар із балади, котрий за кинутою легковажною дамою рукавичкою ввійшов у клітку до левів і пантер, кинути Аделі в обличчя, ніби рукавичку, гіркий докір і холодне презирство? Подивитися, як негідниця блідне, як бентежиться, як заламує руки, як опускає очі, як тремтять у неї губи. Так, так, хай буде що буде, аби тільки побачити, як вона блідне, як соромиться, поганьблена своєю власною зрадою. Зробити так, щоб вона мучилася! Щоб їй дошкуляло сумління, щоб її доймали докори…»

«Ще чого, – озвався Рейневанів здоровий глузд. – Докори? Сумління? Дурню ти! Вона розсміється, накаже знову тебе побити і засадити у вежу. А сама піде до князя Яна, і вони обоє вляжуться в постіль, і будуть кохатися, та де, трахатися так, що ложе затріщить. І не буде там ні докорів, ні жалів. Буде хіба що сміх, бо насмішки над наївним дурнем, Рейнмаром з Беляви, додадуть любовним забавам смаку і вогню, немов пряна приправа».

Здоровий глузд, як констатував Рейневан без ані найменшого подиву, промовляв голосом Шарлея.

Кінь Генрика Гакеборна заіржав, затрусив головою. «Шарлей, – подумав Рейневан, поплескуючи його по шиї. – Шарлей і Самсон. Вони залишилися в Зембицях. Залишилися? А може, як тільки мене було заарештовано, відразу вирушили в Угорщину, раді, що нарешті позбулися клопоту? Шарлей ще зовсім недавно вихваляв дружбу, мовляв, це така велика і прекрасна річ. Але дещо раніше – і звучали ці слова якось правдивіше і щиріше – заявляв, що для нього має значення лише його власна вигода, його власне благо і щастя, а решта може йти під три чорти. Так він казав, і взагалі…

Взагалі, я дедалі менше йому дивуюся.»

Кастилець Гакеборна знову заіржав. І йому відповіло іржання.

Рейневан різко підняв голову, саме вчасно, щоби встигнути помітити вершника на краю лісу.

Амазонку.

«Ніколетта, – здивовано подумав він. – Ніколетта Світловолоса! Сіра кобила, світла коса, сіра накидка. Це вона, однозначно вона, однозначно!»

Ніколетта побачила його майже тієї самої миті, що й він її. Але, всупереч очікуванням, не помахала йому рукою, не гукнула радісно і весело. Де там! Вона розвернула коня і кинулася втікати. Рейневан не замислювався довго. Точніше кажучи, не замислювався ані миті.

Він зірвав кастильця з місця і кинувся вслід, краєм бурелому. Галопом. Вирви і ями загрожували поламати ноги жеребцеві та зламати шию верхівцеві – але, як було сказано, Рейневан не думав. Кінь – також.

Коли він слідом за амазонкою влетів у бір, то вже знав, що помилився. По-перше, сивий кінь був не вже знайомою йому чистокровною і жвавою кобилою, а кістлявою і незграбною шкапою, яка йшла чвалом по папоротях важко й зовсім не граціозно. Дівчина, яка сиділа на шкапі, жодним чином не могла бути Ніколеттою Світловолосою. Смілива і рішуча Ніколетта, себто Катажина Біберштайн, виправив він себе подумки, не їхала би, по-перше, в дамському сідлі. По-друге, не зіщулювалася би в ньому так ганебно, не озиралася би з переляку. І не пищала б так пронизливо. Абсолютно точно – вона би так не пищала.

Коли нарешті до нього дійшло, що він, ніби кретин чи збоченець, ганяється по лісах за незнайомими дівчатами, було вже занадто пізно. Амазонка під тупіт копит і з вереском виїхала на галявину, Рейневан виїхав зразу за нею. Він хотів було стримати коня, але норовистий лицарський жеребець не дав себе зупинити.

На галявині були люди, коні, цілий невеликий кортежик. Рейневан помітив кількох пілігримів, кількох францисканців у коричневих рясах, кількох озброєних алебардників, огрядного сержанта, запряжений парою коней фургон, накритий чорною просмоленою мішковиною. Чоловіка на вороному коні, в бобровому ковпаку і плащі з бобровим коміром. Чоловік, своєю чергою, помітив Рейневана, вказав на нього сержанту та збройним.

«Інквізитор», – з жахом подумав Рейневан, але відразу зрозумів свою помилку, згадав. Він уже бачив цей віз, бачив уже суб'єкта в бобровому ковпаку і комірі. Хто це, їм сказала Дзержка де Вірсінг – у фільварку, де вона стояла зі своїм табуном. Це був колектор. Збирач податків.

Вдивляючись у накритий чорною мішковиною віз, він усвідомив, що бачив цей екіпаж і дещо пізніше. Згадав також і супутні обставини, через що йому тої ж миті захотілося втікати. Не встиг. Перш ніж Рейневан зумів розвернути коня, що переступав ногами і шарпав головою, до нього чвалом під'їхали озброєні люди, оточили його, відрізавши від лісу. Побачивши, що став мішенню для кількох натягнутих арбалетів, Рейневан відпустив повіддя і підняв руки.

– Я випадково! – закричав він. – Через помилку! Без лихих намірів!

– Будь-хто може так сказати, – відповів, під'їхавши, бобровий колектор. Він дивився надзвичайно похмурим поглядом, розглядав його настільки уважно і підозріливо, що Рейневан завмер, очікуючи неминучого і найгіршого. Тобто що колектор його впізнає.

– Гоп-гоп! Стривайте. Я цього молодця знаю!

Рейневан ковтнув слину. Це явно був день відновлення знайомств. Тим, хто кричав, виявився голіард, із яким Рейневан познайомився в раубрітерському Кромоліні, той самий, котрий читав гуситський маніфест, а потім разом з Рейневаном ховався в сирниці. Немолодий, у кабаті з вирізаною зубчиками баскою та в червоному рогатому каптурі, з-під якого вибивалися кучеряві пасма волосся з уже доволі виразною шпакуватою сивиною.

– Я добре знаю цього юнака, – сказав він, під'їхавши. – Він із порядної шляхти. Його звати… Рейнмар фон Хагенау.

– Чи не нащадок, – риси обличчя бобрового колектора трохи злагідніли, – того відомого поета?

– Ні.

– А чому це він стежить за нами? Їде слідом за нами? Га?

– Та яким же слідом? – випередив, фиркнувши, червоний голіард. – Сліпі ви, чи що? Таж він з бору виїхав! Якби стежив, їхав би трактом, слідами коліс.

– Ніби й, гм-м-м, правда. То, кажете, ви знайомі?

– Як пити дати, – весело підтвердив голіард. – Я ж його ім'я знаю. А він моє. Що мене звати Тибальд Раабе. От скажіть-но, паничу Рейнмаре, як мене звати?

– Тибальд Раабе.

– От бачите!

На такий неспростовний доказ колектор кашлянув, поправив бобровий ковпак, наказав солдатам відійти.

– Вибачте, гм-м-м… Справді, надто вже я обережний… Але я змушений бути пильним! Більше тут сказати нічого. Що ж, пане Хагенау, можете…

– …їхати з нами, – радісно докінчив голіард, перед тим непомітно підморгнувши Рейневанові. – Ми до Барда. Разом. Бо так вкупі воно надійніше і… безпечніше.

* * *

Кортежик рухався повільно, вибоїста лісова дорога обмежувала швидкість запрягу до такої, яку легко могли підтримувати піші: четверо прочан з костурами і четверо францисканців, що тягнули маленький візочок. Прочани, всі як один, мали синьо-червоні носи, які переконливо свідчили про любов до міцних напоїв та інші гріхи молодості. Францисканці були молоді люди.

– Прочани і брати-мінорити, – пояснив голіард, – теж прямують до Барда. До святої Фігури на Горі, знаєте, Мадонни Бардської…

– Знаю, – перебив Рейневан, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує, особливо колектор, що їхав біля чорного фургона. – Знаю, пане… Тибальде Раабе. А якщо чогось не знаю…

– То так уже воно, видно, й має бути, – обрізав голіард. – Не задавайте зайвих запитань, паничу Рейнмаре. І будьте Хагенау. Не Беляу. Так безпечніше.

– Ти був, – здогадався Рейневан, – у Зембицях.

– Був. І дещо чув… Того вистачило, аби здивуватися, побачивши вас тут, у Голеньовських борах. Бо розійшовся поголос, що ви у вежі сидите. Ой і гріхів же вам понаприписували… Пліткували… Якби я вас не знав…

– Проте знаєш.

– Знаю. І добре до вас ставлюся. Тому й кажу: їдьте з нами. До Барда… Ради Бога! Та не витріщайтеся ви на неї так, паничу. Мало того, що ви її по лісі ганяли?

Коли панна, що їхала на чолі кортежику, обернулася вперше, Рейневан навіть зітхнув. Вражений. І здивований. Як він міг сплутати цю бридулю з Ніколеттою? З Катажиною Біберштайн?

Волосся в неї було, що правда то правда, майже того ж кольору – світле, як солома, частий у Шльонську результат змішування крові світловолосих батьків з-над Лаби й світловолосих матерів з-над Варти і Просни. Але на цьому подібність і закінчувалася. У Ніколетти шкіра була як алебастр, чоло ж і підборіддя оцієї-от дівчини прикрашали цяточки вугрів. У Ніколетти були очі як волошки, а в прищуватої дівчини – ніякі, водянисті й увесь час по-жаб'ячому вибалушені, що можна було приписати переляку. Ніс надто малий і кирпатий, але зате губи надто тонкі й бліді. Щось там, видно, почувши про моду, вона вискубала собі брови, проте з жалюгідним результатом – замість того, щоб виглядати по-модному, виглядала, як дурна. Враження доповнював одяг – вона носила тривіальну шапочку з кроля, а під опанчею – сіру сукеночку простого крою, пошиту з нікудишньої, нерівно пряденої, покуйовдженої вовни. Катажина Біберштайн, мабуть, своїх служниць у ліпше вбирала.

«Погануля, – подумав Рейневан, – бідна погануля. Їй бракує ще тільки цяточок віспи. Але в неї ще все попереду».

Лицар, який їхав пліч-о-пліч з дівчиною, мав – цього не можна було не помітити – віспу вже позаду, коротка сива борода не могла приховати її слідів. Упряж гнідка, на якому він їхав, була сильно обтріпана, а кольчуг на кшталт тієї, що була на ньому, не носили вже з часів легніцької битви. «Убогий лицар, – подумав Рейневан, – яких багато. Дрібнопомісний vassus vassallorum[368]368
  Васал васала (лат.).


[Закрыть]. Везе доньку в монастир. Бо куди ж їй іще? Хто б такої захотів? Тільки клариски або цистерціанки».

– Та перестаньте ж, – шикнув голіард, – витріщатися на неї. Так не личить.

Що ж, так справді не личило. Рейневан зітхнув і відвів погляд, повністю зосередившись на дубах і грабах, що росли при дорозі. Але було вже пізно.

Голіард стиха вилаявся. А вбраний у легніцьку кольчугу лицар зупинив коня і почекав, поки до нього під'їдуть. Міна в нього була дуже серйозна і дуже похмура. Він гордо підняв голову, вперся рукою в стегно, біля самої рукояті меча. Такого ж немодного, як і кольчуга.

– Шляхетний пан Хартвіг фон Штітенкрон, – відкашлявшись, представив його Тибальд Раабе. – Пан Рейнмар фон Хагенау.

Шляхетний Хартвіг фон Штітенкрон якийсь час дивився на Рейневана, але всупереч очікуванням не запитав про кревну спорідненість зі славетним поетом.

– Ви налякали мою доньку, мосьпане, – гордовито заявив він, – ганяючись за нею.

– Прошу вибачити, – Рейневан поклонився, відчуваючи, як у нього червоніють щоки. – Я їхав за нею, позаяк… Помилково. Прошу вибачити. І її теж, якщо дозволите, попрошу, стану навколішки…

– Не ставайте, – відрізав лицар. – Залиште її у спокої. Вона боязка. Несмілива. Але добра дитина. До Барда її везу…

– У монастир?

– Чому, – лицар насупив брови, – ви так вважаєте?

– Бо ви вельми побожні, – виручив Рейневана зі скрутного становища голіард. – Бо ви обоє виглядаєте надзвичайно побожними.

Шляхетний Хартвіг фон Штітенкрон перехилився із сідла, захарчав і сплюнув – зовсім не побожно і зовсім не по-лицарському.

– Дайте спокій моїй дочці, пане фон Хагенау, – повторив він. – Цілком і назавжди. Зрозуміли?

– Зрозумів.

– От і добре. Кланяюся.

* * *

За якусь годину їзди накритий чорною мішковиною віз загруз у болоті. Щоб його витягнути, довелося солідарно залучити всі сили, не виключаючи братів міноритів. Звичайно, до фізичної праці не опустилися ні шляхта, тобто Рейневан і фон Штітенкрон, ні культура і мистецтво в особі Тибальда Раабе. Бобрового колектора цей інцидент страшенно рознервував, він бігав, лаявся, сипав командами, неспокійно оглядався на бір. Видно, він помітив погляди Рейневана, бо як тільки екіпаж вивільнили і кортеж рушив, вирішив, що треба пояснити, у чому річ.

– Вам варто знати, – почав він, завівши коня між Рейневана і голіарда, – що йдеться про вантаж, який я везу. Щиро кажучи, неабиякий.

Рейневан не прокоментував. Зрештою, він прекрасно знав, про що йдеться.

– Так-так, – колектор понизив голос, дещо боязко роззирнувся. – На цьому возі ми веземо не абищо. Іншому комусь я би не сказав, але ж ви шляхтич, з порядного роду, і погляд у вас чесний. Тому вам скажу: ми веземо зібраний податок.

Він знову зробив паузу, почекав, чи не буде запитань. Не дочекався.

– Податок, – продовжив він, – ухвалений франкфуртським рейхстагом. Спеціальний, одноразовий. На війну з чеською єрессю. Кожен платить залежно від маєтності. Лицар – п'ять гульденів, барон – десять, духовні особи – по п'ять від сотні зі свого річного доходу. Розумієте?

– Розумію.

– А я – колектор. Зібране везу на возі. У скрині. А є того, треба вам знати, чимало, бо в Зембицях я отримав належне не від якогось там барончика, а від Фуггерів. Тому не повинно дивувати, що я обережний. Усього тиждень, як на мене напали. Неподалік Рихбаха, біля села Лютомія.

Рейневан і цього разу не озвався і нічого не запитав. Тільки покивав головою.

– Лицарі-грабіжники. Та ще й така зухвала шайка! Сам Пашко Римбаба, його впізнали. Нас би неодмінно повбивали, але, на щастя, пан Зейдліц прийшов на допомогу, прогнав негідників. Сам у сутичці отримав поранення, і це його страшенно розлютило. Клявся, що раубрітерам відплатить, і слова свого таки дотримає, Зейдліци – вони пам'ятливі.

Рейневан облизнув губи, все ще машинально киваючи головою.

– Пан Зейдліц у запалі кричав, що всіх їх переловить і так зробить, так замучить, що навіть цешинський князь Ношак розбійника Хшана так не замучив, того, знаєте, що його сина вбив, молодого князя Пшемека. Пам'ятаєте? На розпеченого мідного коня велів його посадити, розжареними до білого щипцями і гаками тіло рвати. Пам'ятаєте? Гм, з вашої міни бачу, що пам'ятаєте.

– Мгм.

– Значить, добре склалося, що я міг панові Зейдліцу сказати, хто ті грабіжники були. Пашко, як я вже сказав, Римбаба, а де Пашко, там і Куно Віттрам, а де ці обидва, там, годі й гадати, Ноткер Вейрах, старий розбійник. Але й інші там були, тих я теж панові Зейдліцу описав. Величезне якесь одоробало, а пика дурнувата, ну зовсім ніби несповна розуму. Менший типчик – такий собі горбоніс, як тільки глянеш – відразу збагнеш, що мерзотник. І ще молодик, парубійко, вашого віку, такої ж, що й ви, статури, трохи навіть на вас схожий, здається мені… Та ні, що я верзу, ви юнак пригожий, шляхетний з виду, достоту як святий Себастьян з образа. А в того по очах було видно, що покидьок.

Отже, розказую я, розказую, а пан Зейдліц як не крикне! Мовляв, знає він цих гультіпак, чув про них, його свояк, пан Гунцелін фон Лаасан, теж таких переслідує, цих двох – горбоносого і парубійка – за напад, що його ті в Стешгомі вчинили. Ви тільки гляньте, як долі переплітаються… Дивуєтеся? Зачекайте, зараз ще краще буде, отоді вже буде чому дивуватися. Я вже от-от мав із Зембиць виїжджати, аж тут мені пахолок доносить, що хтось коло воза крутився. Я зачаївся – і що бачу? Той самий горбоніс і той самий велетень-телепень! Чи ви таке бачили? Які зухвалі негідники!

Колектор аж захлиснувся від обурення. Рейневан кивав головою і ковтав слину.

– Тоді я щодуху, – продовжив митар, – до ратуші, повідомив, подав донесення. Уже їх там, певно, і впіймали, уже їх у підземеллі майстер на колесо прилаштовує. А міркуєте, що було задумано? Оті два лотри, з тим третім, парубійком, не інакше як для раубрітерів шпигували, давали знати банді, на кого влаштувати засідку. Я боявся, чи вже десь на мене на гостинці не зачаїлися, сповіщені. А ескорт мій, як бачите, більш ніж скромний! Усе зембицьке лицарство воліє турніру, учти, забави, тьху, танців! Так що страх – бо ж і життя мені миле – але ж шкода, щоби до лап грабіжникам потрапили ці п'ятсот із лишком гривень… Адже на святе діло призначені.

– Ну певно, – додав голіард, – що шкода! І певно, що на святе. Ба, на святе і добре, а вони не завжди в парі йдуть, хе-хе. Отож я і дорадив пану колектору уникати головних трактів, а тихцем, лісами, прошмигнути, шах-мах, до Барда.

– І хай нас, – колектор підняв очі догори, – береже Бог. І патрони податкових збирачів, святі Адавкт і Матвій. І Матір Божа Бардська, котра чудесами славиться.

– Амінь, амінь! – загукали, почувши це, прочани з костурами, що йшли біля воза. – Слава Пресвятій Діві, покровительці та заступниці.

– Амінь! – заволали хором брати мінорити, що йшли по інший бік воза.

– Амінь, – додав фон Штітенкрон, а погануля перехрестилася.

– Амінь, – закінчив колектор. – Святе місце, пане Хагенау, скажу я вам, Бардо, видно, полюбила його Матір Божа. Знаєте, люди говорять, що вона знову на Бардській горі з'явилася. І знову плаче, як тоді, у чотирьохсотому році. Одні розповідають, що це віщує нещастя, які незабаром упадуть на Бардо і весь Шльонськ. Інші кажуть, що Матір Божа плаче, бо віра занепадає, схизма шириться. Гусити…

– Ви всюди тільки, – перебив голіард, – гуситів бачите і єресь винюхуєте. А чи не здається вам, що Пресвята Діва може плакати зовсім з інших причин? Може, в неї сльози ллються, коли вона дивиться на священиків, на Рим?

Коли бачить симонію, безсоромну розпусту, злодійство? Віровідступництво і єресь, врешті-решт, бо чим же, як не єрессю, є діяння всупереч Євангеліям? Може, Матір Божа плаче, коли бачить, як Пресвяті Таїнства стають фальшю та іграми шарлатанів, бо їх уділяє священик, що перебуває у гріху? Може, її обурює і засмучує те, що засмучує й обурює багатьох: чому папа, багатший за магнатів, не на свої власні гроші, а на гроші вбогих вірних будує Петрову церкву?

– Ой, замовкли би ви краще…

– Може, плаче Матір Божа, – не дав себе зацитькати голіард, – коли бачить, як замість того, щоб молитися і жити в благочесті, священики рвуться до війни, до політики, до влади? Як вони правлять? А до їхнього правління дуже добре підходять слова пророка Ісаї: «Горе законодавцям несправедливим, та писарям, які пишуть на лихо, щоб від правосуддя усунути бідних, і щоб відняти права від убогих народу Мого, щоб стали вдовиці здобиччю їм, і пограбувати сиріт».[369]369
  Книга пророка Ісаї, 10; 1–2.


[Закрыть]

– Заправду, – криво посміхнувся колектор, – різкі слова, різкі, мосьпане Раабе. А сказав би я, що й до вас самих можна їх застосувати, що й самі ви не без гріха. Промовляєте, як політик, щоб не сказати – як священик. Замість того, щоб як вам належить, триматися лютеньки, рими і співу.

– Рими і співу, кажете? – Тибальд Раабе зняв з луки лютню. – Як побажаєте!

 
Цісарські попове
то антихристове;
їх міць не від Христа,
але від антихриста
із цісарського листа [370]370
  «Цісарські попове» – кантилена, тобто «Пісня про Вікліфа» Єнджея Галки, була написана, звичайно, набагато пізніше, імовірно, близько 1440 року. Галка, як я підрахував, був приблизно ровесником Рейневана. Вважають, однак (див. Pawel Kras, Husyci w pietnastowiecznej Polsce, Towarzystwo Naukowe KUL, Lublin 1998), що це була переробка якоїсь гуситської пісні. То, може, складеної моїм голіардом? Або яку він десь почув?


[Закрыть]!
 

– Зараза, – пробурмотів, озираючись, колектор. – Уже краще були б ви говорили.

 
За твої, Христе, рани
дай нам, Боже, капеланів,
щоб до правди вели,
антихриста звели,
нас к Тобі привели.
І ляхи, й німаки
ще й усі язики,
Як вомпите в мові,
Вірте Вікліфові,
Правди скаже слові!
 

«Правди скаже слові, – машинально повторив подумки заслуханий Рейневан. – Правду скаже. Де я вже чув ці слова?»

– Ще вам колись, пане Раабе, буде біда за ці приспівки, – кисло говорив тим часом колектор. – А вам, братики, я дивуюся: як ви можете все це так спокійно слухати.

– У піснях, – посміхнувся один із францисканців – дуже часто ховається правда. А правда – це правда, її не викривиш, треба стерпіти, хоч би й боліло. А Вікліф? Що ж, блукав, але libri sunt legendi, non comburendi[371]371
  Книги існують на те, щоби їх читати, а не палити (лат.).


[Закрыть].

– Вікліф, прости його Господи, – докинув другий, – не був першим. Уболівав про те, про що тут йшлося, наш великий брат і патрон, Бідняк з Ассізі. Нема чого заплющувати очі й відвертати голову: недобре діється. Віддаляються духовні від Бога, світських речей пильнують. Замість того, щоби скромно жити, бувають вельможнішими за князів і баронів…

– А казав же Ісус, як свідчить Євангеліє, – тихо додав третій, – nolite possidere aurum neque argentum neque pecuniam in zonis vestris[372]372
  «Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів» (лат.). Євангеліє від Матвія, 10; 9.


[Закрыть].

– А слів Ісусових, – вставив, кашлянувши, гладкий сержант, – ні поправляти, ні змінювати не може ніхто, навіть папа. А якщо він це робить, то він не папа, а, як сказано в пісні, справжній антихрист.

– Ага! – загорлав, потираючи сизий ніс, найстарший прочанин. – Так воно і є!

– Ну Бога ради! – жахнувся колектор. – Та цитьте ви! Ну й компанія мені дісталася! Таж це один в один вальденські і бегардські балачки. Гріх!

– Буде вам відпущений, – пирснув, настроюючи лютню, голіард. – Ви ж збираєте податок для святої мети. За вас заступляться святі Адавкт і Матвій.

– Ви помітили, пане Рейнмаре, – промовив колектор з виразною образою в голосі, – як уїдливо він це сказав? Поза сумнівом, кожен усвідомлює, що податки стягують на богоугодні цілі, що вони ведуть до загального блага. Що платити треба, бо такий порядок. Усі це знають. І що? Ніхто митарів не любить. Буває, побачать, що я наближаюся, і в ліс утікають. Буває, що собаками зацькують. Брудне слово кинуть. І навіть ті, котрі платять, дивляться на мене, як на зачумленого.

– Тяжка доля, – кивнув головою голіард, підморгнувши Рейневану. – А ви ніколи не хотіли цього змінити? Маючи стільки нагод?

* * *

Тибальд Раабе, як виявилося, був людиною кмітливою і здогадливою.

– Не вертіться в сідлі, – тихо мовив він Рейневану, підвівши коня зовсім близько. – Не озирайтеся на Зембиці. Зембиць вам треба уникати.

– Мої друзі…

– Я чув, – перебив голіард, – що говорив колектор. Іти на допомогу друзям – справа шляхетна, але ваші друзі, дозвольте вам зауважити, не справляли враження таких, які самі не дадуть собі ради. Які дозволять себе заарештувати зембицькій міській сторожі, яка, звісно ж, славиться, як і всі стражі закону, підприємливістю, запалом, швидкістю дії, відвагою й розумом. Не думайте, повторюю, про повернення. З вашими друзями в Зембицях нічого не станеться, а для вас це місто – погибель. Їдьте з нами до Барда, паничу Рейнмаре. А звідти я особисто проведу вас у Чехію. Що ви так витріщаєтеся? Ваш брат був мені близьким соратником.

– Близьким?

– Ви б здивувалися, наскільки. Здивувалися б, як багато нас пов'язувало.

– Мене вже ніщо не здивує.

– Це вам так тільки здається.

– Якщо ти справді був Петерлінові другом, – сказав після недовгого вагання Рейневан, – то тебе втішить звістка, що його убивць досягла кара. Кунца Аулока і всієї його компанії вже немає серед живих.

– Скільки мотузочці не витися, а кінець буде, – повторив зачовгану приказку Тибальд Раабе. – Чи не від вашої руки вони загинули, паничу Рейнмаре?

– Байдуже від чиєї, – Рейневан злегка почервонів, вловивши в голосі голіарда глузливу нотку. – Головне, що землю гризуть. А Петерлін відімщений.

Тибальд Раабе довго мовчав, спостерігаючи, як над лісом летить ворон.

– Я далекий від того, – сказав він нарешті, – щоб шкодувати Киріелейсона чи оплакувати Сторка. Нехай смажаться у пеклі, заслужили. Але це не вони вбили пана Петера. Не вони.

– Хто ж… – поперхнувся Рейневан. – Хто ж тоді?

– Не ви один хотіли б це знати.

– Стерчі? Чи за намовою Стерчів? Хто? Говори!

– Тихіше, паничу, тихіше. Не так голосно. Буде краще, якщо цього не почують невідповідні вуха. Я не можу сказати вам нічого понад те, що сам чув…

– А що ти чув?

– Що до справи причетні… темні сили. Рейневан якийсь час мовчав.

– Темні сили, – повторив він уїдливо. – Так, я теж уже це чув. Про це говорили конкуренти Петерліна. Що йому добре велося в справах, бо йому допомагав диявол, взамін за продану душу. І що цей диявол якогось дня забере його до пекла. Воістину, темні і сатанинські сили. І подумати тільки, що я вважав тебе, Тибальде Раабе, людиною серйозною і розсудливою.

– Уже мовчу, – голіард знизав плечима і відвернувся. – Більше ні слова не промовлю, паничу. Тому що боюся розчарувати вас іще більше.

* * *

На привал кортежик зупинився під величезним дубом – древнім деревом, яке пам'ятало десь не одне століття. По дубі весело гасали білки, нітрохи не дбаючи про поважність і гідність. Коней випрягли з накритого чорною мішковиною воза, а компанія розсілася під кроною. Незабаром, як і припускав Рейневан, почалися політичні дискусії, які, згідно з його очікуваннями, стосувалися загрози гуситської єресі з боку Чехії, і великого хрестового походу, що міг початися з дня на день і мав покласти край цій єресі. Але хоч тема і справді була досить банальною і передбачуваною, дискусія не пішла сподіваним руслом.

– Війна, – ні з того ні з сього заявив один із францисканців, потираючи тонзуру, на яку білка скинула жолудь. – Війна – це зло. Сказано-бо: «Не убий».

– А захищаючи себе? – запитав колектор. – І своє майно?

– А захищаючи віру?

– А захищаючи честь? – сіпнувся Хартвіг фон Штітенкрон. – Що тут балакати! Честь належить захищати, а образи – змивати кров'ю!

– Ісус у Гетсиманії не захищався, – тихо відповів францисканець. – І наказав Петрові сховати меч. Хіба ж він був безчесний?

– А що пише Августин, Doctor Ecclesiae, у «De civitate Dei»[373]373
  «Про Град Божий» (лат.).


[Закрыть]? – вигукнув один із прочан, демонструючи свою начитаність, – досить несподівано, бо колір його носа свідчив радше про інші вподобання. – Таж там йдеться про справедливу війну. А що може бути справедливішим, ніж війна з поганством і єрессю? Хіба така війна не мила Богу? Хіба Йому не приємно, коли хтось убиває Його ворогів?

– А Йоанн Златоуст, а Ісидор – вони що пишуть? – заволав другий ерудит, з таким самим червоно-сизим носом. – А святий Бернард із Клерво? Він велить убивати єретиків, маврів і безбожників. Називає їх нечистими кабанами. Таких убивати, рече він, то не гріх! То во славу Божу!

– Та хто я такий, Господи помилуй, – склав руки францисканець, – щоб заперечувати святим і докторам Церкви? Я ж не встряваю у диспут. Я лише повторюю слова Христа із Нагорної Проповіді. А він наказав любити ближнього свого. Прощати тим, хто провинився перед нами. Любити ворогів і молитися за них.

– А Павло наказує ефесянам, – додав другий з ченців не менш тихим голосом, – проти сатани озброїтися любов'ю і вірою, а не списами.

– Дасть Бог, амінь, – перехрестився третій францисканець, – любов і віра переможуть. Згода і pax Dei[374]374
  Мир Божий (лат.).


[Закрыть] запанують між християнами. Бо гляньте лише, хто з диференцій[375]375
  Суперечність, суперечка (лат.).


[Закрыть] між нами користається? Бусурманин! Сьогодні ми сперечаємося з чехами про Слово Боже, про вид причастя, а завтра що може статися? Магомет і півмісяці на церквах!

– Ну що ж, – пирснув найстарший прочанин, – може, й чехи прозріють, відречуться від єретицтва. Може, їм у цьому голод допоможе! Бо вся Європа приєдналася до ембарго, заборонила торгівлю і будь-які промисли з гуситами. А їм потрібні зброя і порох, сіль і продовольство! Якщо їм цього не вистачить, то їх буде і роззброєно, і заморено голодом. Коли кишки марша гратимуть, гусити здадуться, от побачите.

– Війна, – повторив з натиском перший францисканець, – це зло. Це ми вже з'ясували. А вам що, здається, ніби ця блокада – суголосна з Ісусовим вченням? Велів Ісус на Горі морити голодом ближнього? Християнина? Відкинувши релігійні диференції, чехи – теж християни. Нікуди не годиться таке ембарго.

– Твоя правда, брате, – докинув слово Тибальд Раабе, що розвалився під дубом. – Так не годиться. І ще вам скажу, що такі блокади часом перетворюються на палку з двома кінцями. Щоб тільки вони нас до біди не довели, як довели лужичан. Щоб не обійшлися Шльонську так само дорого, як Верхній Лужиці минулорічна Оселедцева війна.

– Оселедцева війна?

– Так її назвали, – спокійно пояснив голіард. – Тоді-бо теж ішлося і про ембарго, і про оселедці. Як хочете, то розповім.

– Авжеж, хочемо. Хочемо!

– А було воно, – Тибальд Раабе випростався, зрадівши, що всі зацікавилися, – так: пан Гинек Бочек з Кунштата, чеський шляхтич, гусит, страшенно любив оселедці, мало що він їв з таким задоволенням, як балтійські оселедці по-голландському, особливо під пиво чи горілку або ж у піст. А верхньолужицький лицар Генріх фон Дона, пан на Графенштайні, знав про апетит пана Бочека. Оскільки ж рейхстаг саме радився стосовно ембарго, то вирішив пан Генріх перетворити слово на діло і на власний розсуд гусита пригнобити. Та й заблокував йому постачання оселедця. Розізлився пан Бочек, узявся просити, мовляв, релігія релігією, але оселедець оселедцем! Воюй собі, такий-сякий папісте, за доктрину і літургію, але оселедці мені залиш, бо я їх люблю! А пан Дона йому на це: оселедців до тебе, єретику, не пропущу, жери, Бочек, копчений бочок, себто грудинку, навіть по п'ятницях. І це переповнило чашу! Зібрав розлютований пан Гинек дружину, рушив на лужицькі землі, несучи туди меч і вогонь. Першим пішов з димом замок Карлсфрід, прикордонний митний пункт, де затримували оселедцеві транспорти. Але панові Бочеку цього було мало, так страшно він розізлився. Запалали села навколо Гартау, костели, фільварки, ба, заграва пожеж засвітила в очі навіть передмістям самої Житави. Три дні пан Бочек палив і грабував. Не окупилася, ой не окупилася лужичанам Оселедцева війна! Не бажаю Шльонську нічого подібного.

– Буде так, – промовив францисканець, – як Бог дасть. Усі надовго замовкли.