Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 35 страниц)
– Це могли зробити, – похмуро вставив Гунтер фон Бішофсгейм, – ті відьми на мітлах, які на нас учора вночі біля багаття немовби з неба звалилися! Клянуся шапочкою святого Антонія! От потроху і починає розв'язуватися загадка! Я ж вам казав, що між дияволицями був Рейнмар де Беляу, що я його розгледів і впізнав! А достеменно відомо, що де Беляу – чарівник, в Олесниці чорною магією займався, на жінок чари наводив. Тамтешні панове можуть підтвердити!
– А я от нічого не знаю, – промимрив, дивлячись на Бенно Еберсбаха, Бичок Кромпуш. Обидва вони вчорашньої ночі впізнали Рейневана серед відьом, що летіли по небу, але воліли цього не зраджувати.
– Ну, атож, – відкашлявся Еберсбах. – Ми в Олесниці буваємо рідко. Пліток не слухаємо…
– Це не плітки, – поглянув на нього Рунге, – а факти. Белява займався чаклунством. Проклятий начебто власного брата вбив, як Каїн, коли той виявив його чортові практики.
– Годі сумніватися, – підтакнув Євстахій фон Рохов. – Про це говорив пан фон Рейдебург, стшелінський староста. А до нього такі вісті дійшли з Вроцлава. Від єпископа. Юний Рейнмар де Беляу зшаленів від чаклунства, диявол його з глузду зсунув. Диявол його рукою керує, до злочинів підштовхує. Убив він власного брата, убив пана Альбрехта Барта з Карчина, убив купця Ноймаркта, убив купця Гануша Троста, ба, на зембицького князя, кажуть, замахнувся.
– Таки замахнувся! – підтвердив Шпачок. – І до вежі за це потрапив. Одначе втік. З диявольською поміччю, бо як же ще.
– Якщо це чортова справа, – неспокійно роззирнувся Кунад фон Нойдек, – то їдьмо звідсіль чимшвидше… Бо ще, чого доброго, до нас щось нечисте причепиться…
– До нас? – Румфольд фон Опельн пацнув долонею по підвішеному біля сідла щиту, який вище гербового срібного багра був перепоясаний стрічкою з червоним хрестом. – До нас? До цього знака? Та ми ж хреста взяли, ми ж хрестоносці, з єпископом Конрадом хрестовим походом на Чехію йдемо, бити єретиків, Бога захищати і релігію! Ні, не може до нас чорт підступитися. Бо ми milites Dei, ангельська міліція!
– Як ангельська міліція, – зауважив фон Рохов, – ми маємо не тільки привілеї, а й обов'язки.
– Що ви хочете цим сказати?
– Пан фон Бішофсгейм упізнав Рейнмара з Беляви серед чарівниць, які летіли на шабаш. Про це, як тільки приїдемо у Клодзько, на збірний пункт хрестового походу, треба буде донести Святій Курії.
– Доносити? Пане Євстахію! Таж ми лицарі!
– Донос стосовно чарів і єресі лицарської честі не заплямовує.
– Завжди заплямовує!
– Не заплямовує!
– Заплямовує, – прорік Румфольд фон Оппельн. – Але донести треба. І донесемо. А тепер далі, панове, у дорогу, у Клодзько, нам, ангельській міліції, не можна спізнитися на збірний пункт.
– Сором був би, – тонко підтвердив Шпачок, – якби єпископський хрестовий похід без нас на Чехію рушив.
– То їдьмо, в дорогу, – Кауффунг повернув коня. – Тим більше, що нам тут робити нічого. Як я бачу, цією справою займуться інші.
Справді, гостинцем наближалися збройні люди бургграфа з Франкенштейна.
* * *
– Ось, – Дзержка де Вірсінг зупинила коня, глибоко зітхнула, притулений до її спини Рейневан відчув це зітхання. – Ось і Франкенштейн. Міст на ріці Будзувці. Ліворуч від дороги – госпіс божогробців, костел Святого Георгія і Вежа блазнів. Праворуч – млини і буди фарбарів. Далі, за мостом, – міська брама, яку називають Клодзькою. Там – князівський замок, там – вежа ратуші, там – фара[464]464
Парафіяльний костел.
[Закрыть] Святої Анни. Злазь.
– Тут?
– Тут. Я й не подумаю показуватися коло міста. Та й тобі варто було б над цим замислитися, родичу.
– Я мушу.
– Так я і думала. Злазь.
– А ти?
– А я не мушу.
– Я питаю, куди ти поїдеш?
Дзержка подмухом відкинула пасмо волосся. Подивилася на нього. Він зрозумів її погляд і більше ні про що не запитував.
– Бувай, родичу. До побачення.
– Дай Боже, аби у кращі часи.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
у якому в місті Франкенштейні зустрічається багато старих – хоч і не обов'язково добрих – знайомих.
Майже посередині ринку, між ганебним стовпом і колодязем, розкинулася чимала калюжа, що смерділа гноєм і пінилася від кінської сечі. У калюжі плюскалося досить багато горобців, а навколо сиділа купка обдертих, розпатланих і брудних дітей, які бабралися в болоті, обхляпували одне одного, зчиняли галас і пускали човники з кори.
– Так, Рейнмаре, – Шарлей доїв юшку і тепер шкрябав ложкою по дну миски. – Треба визнати, твій нічний політ справив на мене враження. Летів ти справді непогано, можна сказати – орел. Король літунів. Пам'ятаєш, я тобі щось таке пророкував, тоді, після левітації в лісових відьом? Що ти станеш орлом. Ось ти і став. Хоча думаю, що не без допомоги Гуона фон Сагара, та все-таки. Клянуся своїм кутасом, хлопче, при моєму боці ти робиш величезні успіхи. Ще трохи постараєшся – і буде з тебе Мерлін. І збудуєш нам тут, у Шльонську, Стоунхендж. Такий, що той англійський сховається.
Самсон пирснув.
– А що, – продовжив за мить демерит, – із Біберштайнівною? Ти доставив її у безпеці до брами татусевого замку?
– Майже, – Рейневан зціпив зуби. Він шукав Ніколетту – безуспішно – цілий ранок, по всьому Франкенштейну, зазирав у постоялі двори, виглядав після меси під костелом Святої Анни, забрів до Зембицької брами і на дорогу, що веде до Штольца, випитував, тинявся суконними рядами на ринку. І саме там, у крамниці, наткнувся – на свою превелику радість і полегшення – на Шарлея і Самсона.
– Мабуть, – додав він, – дівчина вже вдома.
На це він сподівався, на це розраховував. Замок Штольц відділяла від Франкенштейна неповна миля, шлях до Зембиць та на Ополе був людним, Катажині Біберштайн досить було назвати себе – і підводу та супровід їй надав би кожен купець, кожен лицар або чернець. Тому Рейневан був майже впевнений, що дівчина вже безпечно дісталася до місця. Але його мучило те, що це не його заслуга. Зрештою, не тільки це його мучило.
– Якби не ти, – Самсон Медок ніби читав його думки, – дівчина не вийшла б живою із замка Бодак. Ти врятував її.
– А може, і нас також, – Шарлей облизав ложку. – Старий Біберштайн тільки так розіслав погоні, а ми – якщо хтось із вас цього ще не помітив – дуже близько від місця нападу, набагато ближче, ніж учора ввечері. Якби нас зловили… Гм-м-м… Може, панна, пам'ятаючи про порятунок, прийде нам на допомогу і заступиться за нас, виблагає у батечка цілість наших членів?
– Якщо захоче, – тверезо зауважив Самсон. – І якщо встигне.
Рейневан не прокоментував. Доїв суп.
– Ви, – сказав він, – теж справили на мене враження. У Бодаку було п'ятеро озброєних рубак-раубрітерів. А ви дали собі з ними раду…
– Вони були п'яні, – скривився Шарлей. – Якби не це… Але факт залишається фактом, я з непідробним здивуванням дивився на бойові подвиги присутнього тут Самсона Медка. А якби ти бачив, Рейнмаре, як він висаджував браму! Слово честі, якби королева Ядвіга мала когось такого для допомоги під брамою Вавеля, то зараз ми мали би Габсбургів на польському троні… А потім наш Самсон розгромив негідних філістимлян. Коротко кажучи: саме завдяки йому ми обидва живемо.
– Але, Шарлею…
– Завдяки тобі ми живі, скромний чоловіче. Крапка. Завдяки йому ж, знай це, Рейнмаре, ми знайшли тебе. На роздоріжжі, коли довелося вибирати, я схилявся радше до Бардо, але Самсон уперся, щоби таки Франкенштейн. Стверджував, що в нього – передчуття. Зазвичай я висміюю такі передчуття, але в цьому випадку, маючи справу з істотою надприродною, прибульцем з потойбіччя…
– Ти послухався, – урвав його Самсон, який уже призвичаївся не зважати на глузування. – Як виявилося, це було мудре рішення.
– Нема що казати. Ех, Рейнмаре, як же я зрадів, уздрівши тебе на ринку славного міста Франкенштейна, на тлі прилавка з пантофлями, у тіні вежі ратуші. Чи я вже говорив тобі, як сильно…
– Говорив.
– Радість від того, що я тебе бачу, – не дав перебити себе демерит, – вплинула також – і про це я хотів би тебе повідомити – на незначні поправки в моїх планах. Після твоїх останніх діянь, особливо після цирку з Гайном фон Чірне, показового виступу на зембицькому турнірі та пашталакання перед Буко з приводу колектора, я пообіцяв собі, що коли ми нарешті доберемося до Угорщини, коли ти опинишся у безпеці, я відразу ж після прибуття в Буду відведу тебе на міст через Дунай і так копну в дупу, що ти злетиш у ріку. Втішений і зворушений, нині я скасовую свої наміри. Принаймні на якийсь час. Гей, господарю! Пива! Швидко!
Довелося зачекати, корчмар не надто квапився. Спочатку його ввели в оману вираз обличчя і гордовитий голос Шарлея, однак він не міг не помітити, що ще раніше, замовляючи суп, гості досить гарячково підбили баланс, випорпуючи скойці і гелери з дна гаманців і з закамарків кишень. У корчмі, розташованій в аркадній галереї навпроти ратуші, аж ніяк не кишіло клієнтами, одначе корчмар надто себе цінував, щоб із зайвою послужливістю реагувати на окрики перших-ліпших лапсердаків.
Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем.
– Діти – майбутнє нації, – піймав його погляд Шарлей. – Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По-перше, убогим. По-друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим.
– Справді так, – погодився Самсон. – Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє – забезпечене.
– І хто ж, по-твоєму, повинен цим зайнятися?
– Не я, – знизав плечима велетень. – Мене це не стосується. У мене у вашому світі однаково немає майбутнього.
– Правда. Я й забув, – Шарлей кинув шматок змоченого в супі хліба собаці, що крутився поблизу. Собака був настільки худий, що аж зігнувся в три погибелі. А хліб він не з'їв, а проковтнув, як кит Йону.
– Цікаво, – замислився Рейневан, – чи цей псисько коли-небудь бачив костомаху?
– Напевно, тоді, – знизав плечима демерит, – коли мав зламану лапу. Але, як справедливо мовить Самсон, мене це не стосується. У мене також немає тут майбутнього, а якщо навіть і є, то воно здається мені ще більш засраним, ніж оці дітваки, і жалюгіднішим, ніж оцей-от собака. Країна мадярів видається мені зараз віддаленішою, ніж Ultima Thule[465]465
Ultima Thule (лат.) – край землі, міфічний острів на краю світу (з Вергілія).
[Закрыть]. Мене не обдурить хвилинна ідилія у вигляді тихого містечка Франкенштейна, пива, квасолевого супу і підсоленого хліба. За мить Рейневан зустріне яку-небудь панну, і станеться те, що й завжди. Знову доведеться брати ноги на плечі й утікати, щоби врешті-решт опинитися десь у глушині. Або в поганому товаристві.
– Але, Шарлею, – Самсон теж кинув собаці хліба, – від Опави нас відділяє тільки трохи більше ніж двадцять миль. А від Опави до Угорщини – всього якихось вісімдесят. Це не так уже й багато.
– Я бачу, ти там, у потойбіччі, вивчав географію східних окраїн Європи?
– Я багато різного вивчав, але не в цьому річ. Річ у тім, аби мислити позитивно.
– Я завжди мислю позитивно, – Шарлей відпив пива. – Мій оптимізм тільки зрідка щось порушує. І це має бути щось серйозне. Щось таке, скажімо, як перспектива далекої подорожі при цілковитій відсутності готівки. Наявність на трьох двох коней, причому в одного – запалення копит. А також той факт, що один із нас поранений. Як там твоя рука, Самсоне?
Велетень не відповів, зайнятий пивом, лишень ворухнув перев'язаною рукою, показуючи, що з нею все гаразд.
– Я радий, – Шарлей глянув на небо. – Однією проблемою менше. Але інші нікуди не дінуться.
– Дінуться. Принаймні частково.
– Що ти хочеш цим сказати, дорогий наш Рейнмаре?
– Цього разу, – Рейневан гордо підняв голову, – нам допоможуть не твої, а мої зв'язки. Я маю у Франкенштейні знайомих.
– А чи не йдеться часом, дозволю собі запитати, – зацікавився Шарлей, – про яку-небудь заміжню жінку? Удову? Дівицю на виданні? Черницю? Іншу дочку Єви, представницю прекрасної статі?
– Невдалі жарти. І даремні побоювання. Мій тутешній знайомий – диякон костелу Воздвиження Святого Хреста. Домініканець.
– Ха! – Шарлей енергійно поставив кухоль на стіл. – Якщо так, то краще вже чергова заміжня жінка. Рейнмаре, дорогий, чи ти часом не відчуваєш постійного болю голови? Не маєш нудоти і запаморочень? В очах тобі не двоїться?
– Знаю, знаю, – махнув рукою Рейневан, – що ти хочеш сказати. Domini canes[466]466
Пси Господні (лат.) – загальноприйнята у Середньовіччі формула стосовно ордену домініканців, хоча назва ордену походить від імені св. Домініка.
[Закрыть], собаки, шкода тільки, що скажені. Повсякчас до послуг Інквізиції. Банально, мосьпане, банально. До того ж, треба тобі знати, диякон, про якого я говорю, має переді мною борг вдячності, неабиякий борг вдячності. Петерлін, мій брат, колись йому допоміг, витяг із важких фінансових клопотів.
– І ти думаєш, що це що-небудь значить? Як звати того диякона?
– А ти що, знаєш усіх?
– Знаю багатьох. Як його на ім'я?
– Анджей Кантор.
– Фінансові клопоти, – сказав, замислившись на хвильку, демерит, – здається, у цій родині спадкові. Чув я про Павла Кантора, якого половина Шльонська переслідувала за борги і махінації. А в кармелітів зі мною сидів Матеуш Кантор, вікарій із Длуголенки. Він програв у кості ковчежець і кадильницю. Я боюся навіть подумати, що програв твій диякон.
– Це давня справа.
– Ти мене не зрозумів. Я боюся навіть подумати, що він програв останнім часом.
– Не розумію.
– Ох, Рейнмаре, Рейнмаре. Ти вже, думаю, бачився з цим Кантором?
– Так, бачився. Але я все ще не…
– Що йому відомо? Що ти йому сказав?
– Практично нічого.
– Перша добра новина. Тому даруймо собі як це знайомство, так і домініканську допомогу. Потрібні нам кошти зберемо в інший спосіб.
– Цікаво, який?
– Та от хоч би продавши оцей майстерної роботи кухлик.
– Срібний. Звідки він у тебе?
– Я ходив по базару, розглядав торгові прилавки, а кухлик раптом опинився в мене в кишені. От загадка!
Рейневан зітхнув. Самсон зазирнув у кухоль, тужно дивлячись на залишки піни. Шарлей натомість взявся розглядати лицаря, який у найближчій аркаді саме кляв на чім світ стоїть зігнутого в поклоні єврея. Лицар носив малинової барви шаперон і багатий лентнер, оздоблений спереду гербом, на якому було зображене млинове коло.
– Шльонськ як такий, – мовив демерит, – я залишаю за собою, в принципі, без жалю. Я кажу «в принципі», бо одного мені таки шкода. Отих п'ятисот гривень, які віз збирач податків. Якби не обставини, гроші могли бути нашими. Мене злить, зізнаюся, думка, що ними збагатився, випадково і незаслужено, який-небудь бовдур на кшталт Буко фон Кроссіга. Хтозна, може, отой Рейхенбах, який отам якраз у цю хвилину обзиває ізраеліта жидом пархатим і свинею? А може, хтось із тих біля будки лимаря?
– Щось сьогодні тут винятково багато збройних людей і лицарів…
– Багато. А оно, гляньте, нові під'їжджають…
Демерит раптом затнувся і голосно втягнув повітря. Зі Срібногірської вулички, що вела від Підвальної брами, на ринок саме в'їжджав раубрітер Гайн фон Чірне.
Шарлей, Самсон і Рейневан не чекали. Зірвалися з лави, щоб потихеньку дати драла, перш ніж їх помітять. Але було вже пізно. Їх помітив сам Гайн, їх помітив Фричко Ностіц, який їхав поруч із Гайном, їх помітив італієць Вітелоццо Гаетані. В останнього, коли він побачив Шарлея, від люті зблідла все ще опухла і прикрашена свіжим шрамом фізіономія. Наступної секунди ринок міста Франкенштейна заполонили крики і тупіт копит. А ще за якусь мить Гайн зганяв злість на корчмаревій лаві, рубаючи її на друзки сокирою.
– Догнати! – ревів він своїй озброєній свиті. – За ними!
– Туди! – репетував Гаетані. – Вони туди втекли!
Рейневан біг, що мав сили, ледве встигаючи за Самсоном.
Шарлей мчав першим, вибирав дорогу, спритно звертаючи в щонайвужчі завулки, а потім продираючись через садки. Тактика, здається, виправдовувала себе: раптом тупання копит і крики погоні за ними стихли. Вони вискочили на вуличку Нижньолазняну, яка пінилася від мильної води, звернули до Зембицької брами.
Від Зембицької брами, перемовляючись і ліниво погойдуючись у сідлах, наближалися Стерчі, а з ними Кнобельсдорф, Гакст і Роткірх.
Рейневан став як укопаний.
– Беляу! – заревів Вольфгер Стерча. – Попався, сучий сину!
Його ревіння ще не перестало звучати, а Рейневан, Шарлей і Самсон уже гналися, важко дихаючи, вузькими вуличками, перестрибуючи через плоти, продиралися крізь гущавину садків і кущі на городах, заплутувалися в простирадлах, які сохнули на шнурах. Чуючи зліва крики людей Гайна, а позаду – ревіння Стерчів, вони бігли на північ, у той бік, звідки саме почав долинати дзвін з домініканського костелу Воздвиження Святого Хреста.
– Паничу Рейнмаре! Тут! Сюди!
У стіні розкрилися маленькі дверцята, а в них стояв Анджей Кантор, домініканський диякон. Той, який мав перед Беляу борг вдячності.
– Сюди, сюди! Швидше! Немає часу!
Справді, часу не було. Вони забігли в тісні сіни, які, як тільки Кантор замкнув дверцята, потонули в пітьмі й запаху прілого шмаття. Рейневан з неймовірним гуркотом перевернув якусь бляшану посудину, Самсон спіткнувся й упав з грюкотом. Шарлей також на щось наскочив, бо брудно вилаявся.
– Сюди! – гукав Анджей Кантор звідкись спереду, звідки пробивалося невиразне світло. – Сюди! Тут! Тут!
Вузькими східцями Рейневан радше скотився, ніж зійшов. Нарешті він вибрався на денне світло, на малесеньке подвір'ячко поміж стінами, оброслими диким виноградом. Самсон, який вибігав за ним, наступив на кота, кіт дико занявчав. Перш ніж нявчання затихло, з обох аркад вискочили і накинулися на них кільканадцятеро людей у чорних куртках та в круглих фетрових капелюхах.
Хтось накинув Рейневанові мішок на голову, хтось копняком підбив йому ноги. Він повалився на землю. Його придавили, викрутивши руки. Поруч він відчував і чув шарпанину, люте хекання, звуки ударів і болісні зойки, які свідчили про те, що Шарлей і Самсон не дають себе взяти без боротьби.
– Чи Свята Курія… – долинув до нього тремтячий голос Анджея Кантора. – Чи Свята Курія встановила… За піймання цього єретика… Якусь винагороду? Хоч би невеличечку? Єпископський significavit не згадує, але я… Я маю клопоти… Я у великій фінансовій потребі… Саме тому…
– Significavit – наказ, а не торговий контракт, – відповів дияконові сердитий і хрипкий голос. – А можливість надати допомогу Святій Інквізиції – це вже достатня нагорода для кожного доброго католика. Чи ти не добрий католик, брате?
– Кантор… – прохрипів Рейневан з повним ротом пилюки і клоччя, видертого з мішка. – Канто-о-ор! Ти курвий сину! Ти кунделю церковний! Ти в сраку йоба…
Йому не дали докінчити. Рейневан дістав по голові чимось твердим, з очей посипалися іскри. Потім дістав ще раз, біль паралізуюче розбігся по тілу, пальці рук раптом змертвіли. Той, хто його бив, ударив ще раз. І ще раз. І ще раз. Біль змусив Рейневана кричати, кров запульсувала у вухах, позбавляючи його свідомості.
* * *
Очуняв він у майже цілковитій темряві, з пересохлим горлом та твердим, як кілок, язиком. Голова пульсувала болем, що охоплював скроні, очі, навіть зуби. Він зробив глибокий вдих – і аж закашлявся, так навколо смерділо. Рейневан ворухнувся – і зашелестіла втрамбована солома, на якій він лежав. Неподалік хтось жахливо бурмотів, ще хтось кашляв і стогнав. Зовсім поруч щось дзюркотіло, лилася вода. Рейневан облизнув покриті липким нальотом губи. Підняв голову – й аж застогнав, так загупав у ній біль. Він підвівся – обережно, поволі. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що він у великому підвалі. У льоху. На дні глибокого кам'яного колодязя. І що він не один.
– Отямився, – констатував факт Шарлей. Він стояв за кілька кроків і з голосним дзюркотінням справляв у горщик потребу.
Рейневан відкрив рот, але не зумів видати ні звуку.
– Це добре, що ти отямився, – Шарлей застебнув штани. – Бо я саме мушу тобі заявити, що стосовно мосту на Дунаї ми повертаємося до первісного задуму.
– Де… – нарешті проскрипів Рейневан, насилу ковтнувши слину. – Шарлею… Де… ми…
– У храмі святої Димпни.
– Де?
– У притулку для божевільних.
– Де?!
– Кажу ж тобі. У божевільні. У Narrenturm – Вежі блазнів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
у якому Рейневан із Шарлеєм упродовж досить тривалого часу мають спокій, лікарську опіку, духовну розраду, регулярне харчування і товариство непересічних людей, з якими можуть досхочу розмовляти на цікаві теми. Словом, мають те, що зазвичай можна мати у божевільні.
– Слава Ісусу Христу. Благословенне ім'я святої Димпни.
Пансіонери Вежі блазнів відреагували шурхотом соломи й недоладним маловиразним бурмотінням. Божогробець бавився палицею, ляскаючи нею по розкритій лівій долоні.
– Ви двоє, – сказав він Рейневану і Шарлею, – новенькі в нашій Божій череді. А ми тут даємо новеньким нові імена. А оскільки сьогодні ми вшановуємо святих мучеників Корнелія і Купріяна, то один із вас буде Корнелієм, а другий – Купріяном.
Ні Корнелій, ні Купріян не відповіли.
– Я, – байдуже продовжував чернець, – госпітальний метр і опікун Вежі. Звати мене брат Транквілій. Nomen omen.[467]467
Ім'я – знамення (лат.), тобто ім'я, яке можна розуміти буквально. Транквілій (лат. tranquillus) – тихий, спокійний.
[Закрыть] Принаймні доти, доки хто-небудь мене не роздражнить. А роздражнює мене, мусите знати, коли хто-небудь галасує, гарячкує, зчиняє гармидер і ґвалт, забруднює себе і місце довкола себе, вживає негарних слів, блюзнірствує з Бога і святих, не молиться і заважає молитися іншим. І взагалі грішить. А на грішників у нас тут є різні способи. Дубовий кийок. Цеберце зі студеною водою. Залізна клітка. І ланцюжок при стіні. Зрозуміло?
– Зрозуміло, – в унісон відповіли Корнелій і Купріян.
– Тоді, – брат Транквілій позіхнув, поглянув на свою палку – добре вислужений і відполірований дубець, – розпочинайте лікування. А якщо вимолите прихильність і заступництво святої Димпни, то вас, дасть Бог, полишать шаленство й божевілля, і ви повернетеся, вилікувані, у здорове лоно суспільства. Димпна славиться серед святих своєю милістю, так що шанси у вас чималі. Але не переставайте молитися. Зрозуміло?
– Зрозуміло.
– Ну то з Богом…
Божогробець вийшов рипливими сходами, які звивалися навколо муру і закінчувалися десь угорі дверима – масивними, судячи зі звуку, з яким їх відчиняли й зачиняли. Щойно у кам'яному колодязі відзвучала луна, Шарлей піднявся.
– Ну, брати по нещастю, – сказав він весело, – вітаю вас, ким би ви не були. Виходить, що якийсь час нам доведеться провести разом. Хоч і не з власної волі, та одначе. То, може, все-таки варто познайомитися?
Як і годину тому, йому відповів шурхіт і шелест соломи, фиркання, тиха лайка та декілька інших слів і звуків, переважно непристойних. Однак цього разу Шарлей не відмовився від свого наміру. Він рішуче підійшов до одного із солом'яних лігов, що їх кільканадцять було сформовано попід стінами вежі та довкола напівзруйнованих стовпів і арок, які розділяли дно. Темряву лише незначною мірою розвиднювало світло, що просочувалося згори, з маленьких віконечок біля самого вершечка. Але очі вже призвичаїлися, і дещо вже можна було розгледіти.
– Доброго дня! Я – Шарлей!
– А чи не пішов би ти, – пробурчав чоловік з лігва. – Чіпляйся, безумцю, до собі подібних. Я при здоровому глузді. Нормальний!
Рейневан розкрив було рота, швидко закрив і знову розкрив. Він-бо бачив, чим займається той, хто хотів вважатися нормальним, а займався він енергійними маніпуляціями з власними геніталіями. Шарлей кашлянув, знизав плечима, пішов далі, до наступного лігва. Чоловік, який лежав на ньому, не рухався, якщо не рахувати легкого здригання і дивних спазмів обличчя.
– Доброго дня! Я – Шарлей…
– Б-б-б… б-б-у-у-б… бле-бле-е-е… Бле-е-е…
– Так я і думав. Ходімо далі, Рейнмаре. Доброго дня! Я…
– Стій! Куди прешся, божевільний? На креслення? Очей не маєш?
На твердій як камінь долівці, серед відгорнутої соломи, виднілися нашкрябані крейдою геометричні фігури, креслення і стовпчики цифр, над якими сліпав сивий дідуган із лисою як коліно маківкою. Креслення, фігури і цифри також повністю покривали стіну над його лігвом.
– Ах, – відступив Шарлей. – Перепрошую. Розумію. Як я міг забути: noli turbare circulos meos[468]468
«Неруш моїх кіл» (лат.) – слова, які приписують Архімеду.
[Закрыть].
Старий підняв голову, показав почорнілі зуби.
– Учені?
– Деякою мірою.
– Тоді займіть собі місця біля стовпа. Біля того, який позначено омегою.
* * *
Вони зайняли місця і, нагорнувши соломи, вимостили собі лігва під зазначеним стовпом, позначеним нашкрябаною грецькою літерою. Ледве встигли впоратися із завданням, як з'явився брат Транквілій, цього разу в товаристві кількох інших ченців у рясах із подвійним хрестом. Охоронці єрусалимського Гробу Господнього принесли паруючий казан, але пацієнтам вежі дозволили наблизитися до нього з мисками лише після того, як ті хором змовили «Pater noster», «Ave», «Credo», «Confiteor» і «Miserere»[469]469
Молитви: «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую», «Слава Тобі, Господи», «Господи, помилуй».
[Закрыть]. Рейневан ще не підозрював, що це був початок ритуалу, якому він муситиме підкорятися довго. Дуже довго.
– Вежа блазнів, – озвався він, тупо вглядаючись у дно миски, у прилиплі рештки пшоняної каші. – У Франкенштейні?
– У Франкенштейні, – підтвердив Шарлей, длубаючись у зубах соломинкою. – Вежа – при госпісі Святого Георгія, який утримують божогробці з Ниси. Перед міськими стінами, біля Клодзької брами.
– Знаю. Я проходив поблизу. Учора. Здається, вчора… Як ми сюди потрапили? Чому нас узяли за розумово хворих?
– Найімовірніше, – демерит пирснув сміхом, – хтось проаналізував наші останні вчинки. Ні, дорогий Купріяне, я пожартував, аж настільки нам не пощастило. Це не тільки Вежа блазнів, це також… тимчасово… в'язниця Інквізиції. Оскільки карцер тутешніх домініканців зараз на ремонті. У Франкенштейні є дві міські в'язниці, у ратуші та під Кривою вежею, але обидві завжди переповнені. Тому сюди, у Вежу блазнів, саджають заарештованих за наказом Святої Курії.
– Однак цей Транквілій, – не відступав Рейневан, – ставиться до нас як до таких, що несповна розуму.
– Професійна аберація.
– Що із Самсоном?
– Що, що, – відмахнувся Шарлей. – Подивилися на його мармизу – та й відпустили. Іронія, га? Відпустили, бо взяли за ідіота. А нас запхали межи психів. Щиро кажучи, претензій я не маю, звинувачую тільки себе. Їм ішлося про тебе, Купріяне, ні про кого більше, бо тільки про тебе згадував significavit. Мене посадили, бо я чинив опір, роз'юшив пару носів, гм, не буду хвалитися, одначе пара копняків теж влучила туди, куди мала влучити. Якби я повівся спокійно, як Самсон…
– Між нами кажучи, – додав він після довгого тяжкого мовчання, – тільки на нього, Самсона, я й маю надію. Що він що-небудь придумає й організує. Причому швидко. Інакше… Інакше в нас можуть бути неприємності.
– З Інквізицією? А в чому нас обвинуватять?
– Проблема, – голос Шарлея був дуже засмучений, – не в тому, в чому нас обвинуватять. Проблема в тому, в чому ми зізнаємося.
* * *
Пояснень Рейневан не потребував, бо знав, про що йдеться. Те, що вони підслухали в цистерціанській грангії, означало смертний вирок, але спочатку – тортури. Про те, що вони підслухали, ніхто не міг дізнатися. Не вимагав пояснень багатозначний погляд, яким демерит вказав на інших пансіонерів Вежі. Рейневанові також було відомо, що в Інквізиції був звичай поміщати серед ув'язнених шпиків і провокаторів. Шарлей, щоправда, обіцяв, що таких він швидко викриє, але порадив обережність і конспірацію і щодо решти, які здавалися порядними. Навіть з ними, зазначив він, не треба бути відвертим. Не треба, заявив, щоб вони що-небудь знали і мали про що говорити.
– Позаяк, – додав він, – людина, розтягнута на «скрипці», говорить. Говорить багато, говорить усе, що знає, говорить, про що тільки можна. Бо поки говорить, доти не припікають.
Рейневан зажурився. Настільки явно, що Шарлей навіть вирішив за необхідне додати йому бадьорості, подружньому ляснувши по спині.
– Вище голову, Купріяне, – утішив він. – За нас іще не взялися.
Рейневан зажурився ще дужче, і Шарлей здався. Він не знав, що Рейневана непокоїть зовсім не те, що на муках він розповість про підслухані в грангії переговори. Що в сто разів сильніше його жахає думка про те, що він зрадить Катажину Біберштайн.
* * *
Трохи відпочивши, обидва мешканці квартири «Під Омегою» поробили наступні знайомства. Йшло їм по-різному. Одні пансіонери Вежі блазнів розмовляти не хотіли, інші не могли, перебуваючи в стані, що його доктори празького університету визначали – за школою Салерно – як dementia або debilitas[470]470
Набуте слабоумство (на противагу вродженому) або кретинізм.
[Закрыть]. Ще інші були більш схильні до розмов. Але й вони не надто поспішали повідомляти свої персонали, тому Рейневан подумки дав їм відповідні прізвиська.
Їхнім найближчим сусідом був Тома Альфа – він мешкав під стовпом, позначеним саме цією грецькою літерою, а у Вежу блазнів потрапив у день святого Томи Аквінського, сьомого березня. За що потрапив і чому так довго сидить, він не сказав, але на Рейневана аж ніяк не справив враження божевільного. Він називав себе винахідником, однак Шарлей на підставі маньєризмів мови визнав його за втеклого ченця. Пошуки ж діри в монастирському мурі, заявив він, не можуть претендувати на звання справжнього винахідництва.
Недалеко від Томи Альфи, під літерою «тау» і видряпаним на стіні написом POENITEMINI[471]471
Спокутування (лат.).
[Закрыть], мешкав Камедула. Цей свого духовного сану приховати не міг, його тонзура ще не заросла волоссям. Більше про нього нічого не було відомо, оскільки він мовчав, як справжній брат з Камальдоли[472]472
Місцевість, що дала назву чернечому ордену камедулів, які давали обітницю мовчання.
[Закрыть]. І як справжній камедула він мовчки і без жодного слова скарги зносив надзвичайно часті у Вежі блазнів пости.
На протилежному боці, під написом LIBERA NOS DEUS NOSTER[473]473
Визволи нас, Боже наш (лат.).
[Закрыть], сусідили два суб'єкти, які за іронією долі були сусідами і на волі. Обидва заперечували, що вони божевільні, обидва вважали себе жертвами хитро сплетених інтриг. Один, міський писар, якого божогробці за днем його прибуття охрестили Бонавентурою, вину за арешт покладав на дружину, яка тимчасом була рада безперешкодно розважатися з коханцем. Бонавентура негайно вділив Рейневанові та Шарлею довжелезної лекції про жінок, які за самою своєю природою і натурою є підлими, підступними, хтивими, розпусними, непорядними і зрадливими. Лекція надовго занурила Рейневана в похмурі спогади і ще похмурішу меланхолію.
Другого із сусідів Рейневан подумки назвав Інститором, бо той весь час і вголос переживав за своє institorium, тобто багату і прибуткову крамницю на Ринку. Волі, стверджував він, його позбавили власні діти, які донесли на нього, щоб заволодіти крамницею і прибутками від неї. Як і Бонавентура, Інститор зізнавався, що цікавиться наукою: обидва вони по-аматорськи займалися астрологією й алхімією. Обидва дивно примовкали, почувши слово «Інквізиція».
Неподалік від сусідів, під написом «Дупа», мав своє лігво ще один громадянин Франкенштейна, який не приховував свого імені, – Миколай Коппірніґ, місцевий вільний муляр[474]474
Вільний муляр – франкмасон. Насправді масонство зародилося на початку XVIII ст., тобто тут це вказівка і на професію персонажа (вільний – себто не член цеху), і на його вільнодумство.
[Закрыть] та астроном-аматор, – на жаль, тип небалакучий, буркітливий і нетовариський.
Далі, під стіною, трохи віддалік від анклаву науковців, сидів Циркулос Меос, скорочено – Циркулос. Він сидів, нагорнувши соломи, як пелікан у гнізді. Таке враження підсилювали лисий череп і чимале воло на шиї. Те, що він ще не вмер, доводив живим смородом, виблискуванням лисини і безперервним шкряботінням крейдою по стіні чи долівці, яке всіх дратувало. З'ясувалося, що він не був, як Архімед, механіком, а креслення і фігури мали інше призначення. Саме через них Циркулос потрапив до божевільні.
