Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 35 страниц)
– У такому разі, – очі домініканця блиснули з-над ложки, – я радив би уважно за ним стежити. Я далекий від того, щоб кого-небудь обвинувачувати, але єресь – мов сажа, немов смола. Як лайно! Той, хто крутиться поблизу, не може не забруднитися.
Рейневан швидко опустив голову, відчуваючи, як у нього знову червоніють вуха і кров приливає до щік.
– Де там, – засміявся князь, – нашому схолярові до єресі. Таж він же з порядної родини, на священика і медика в празькому університеті вчиться. Чи так, Рейнмаре?
– З дозволу вашої милості, – Рейневан ковтнув, – я в Празі вже не вчуся. За порадою брата я покинув Каролінум у дев'ятнадцятому році, невдовзі після святих Абдона і Сена… Себто відразу після дефенес… Ну, знаєте коли. Тепер думаю, може, до Кракова по науку спробую… Або до Лейпцига, куди більшість празьких професорів пішли… До Чехії не повернуся. Доки тривають заворушення.
– Заворушення! – з рота збудженого чеха вилетіли і прилипли до ладанки кілька смужок капусти. – Гарне слівце, нічого сказати! Ви тут, у мирній країні, навіть уявити собі не можете, що в Чехії єресь витворяє, ареною яких жахливих речей є ця нещасна країна. Під'юджуваний єретиками, вікліфістами, вальденсами й іншими слугами сатани набрід повернув свою бездумну злість проти віри і церкви. У Чехії знищують Бога і палять Його святині. Убивають слуг Божих!
– Звістки до нас доходять, – підтвердив, облизуючи пальці, Мельхіор Барфусс, вікарій любушського єпископа, – справді страшні. Вірити не хочеться…
– А треба вірити! – ще голосніше крикнув Ян Неєдлий. – Бо жодна звістка не перебільшена!
Пиво з його кухля вихлюпнулося. Агнєшка Кантнерівна мимоволі сахнулася, затуляючись, мов щитом, стегенцем каплуна.
– Хочете приклади? Прошу дуже! Різня ченців у Чеському Броді й Помуці, убиті цистерціанці в Збраславі, Велеграді й Мніховому Градищі, убиті домініканці в Піску, бенедиктинці в Кладрубах і Постолопртах, убиті невинні премонстратки в Хотишові, убиті священики в Чеському Броді і Яромержі, розграбовані та спалені монастирі в Коліні, Мілевську і Златій Коруні, збезчещені вівтарі й образи святих у Бржевнові й Воднянах… А що витворяв Жижка, цей скажений пес, цей антихрист і диявольське поріддя? Кривава різня в Хомутові й Прахатіцах, сорок священиків спалено живцем у Бербуні, спалені монастирі в Сазаві та Вілемові, святотатства, яких не допустив би й турок, жахливі злочини і жорстокість, звірства, побачивши які, здригнувся би й сарацин! О, воістину, Боже, доки ж ти не судитимеш і каратимеш за кров нашу?
Тишу, в якій чути було тільки, як шепоче молитву олесницький капелан, перервав глибокий і дзвінкий голос смагляволицього і широкоплечого лицаря, гостя князя Конрада Кантнера.
– Цього могло б не бути.
– Тобто? – підняв голову домініканець. – Що ви хочете цим сказати, пане?
– Усього цього можна було легко уникнути. Досить було не спалювати Яна Гуса в Констанці.
– Ви, – примружився чех, – уже там, тоді захищали єретика, кричали, протестували, петиції складали, я знаю. А рації не мали ні тоді, ні тепер. Єресь шириться як кукіль, а Святе Письмо наказує бур'яни випалювати вогнем. Папські булли повеляють…
– Облиште булли, – урвав його смагляволиций, – для соборних диспутів, вони кумедно звучать, коли на них посилаються в корчмі. А в Констанці я мав рацію, можете собі казати, що хочете. Люксембуржець королівським словом і охоронною грамотою гарантував Гусові безпеку. І слово, і клятву він порушив, тим самим заплямувавши честь монарха і лицаря. Спокійно дивитися на це я не міг. І не хотів.
– Лицарська клятва, – пробурчав Ян Неєдлий, – має даватися для служіння Богу, байдуже, хто клянеться, зброєносець чи король. Ви називаєте служінням Богу дотримання клятви і слова, даних єретикові? Ви називаєте це честю? Я називаю це гріхом.
– Я, якщо взагалі даю слово, то даю лицарське слово перед лицем Бога. Тому дотримую його навіть із турками.
– Із турками дотримувати слова можна. А з єретиками – ні.
– Воістину, – дуже серйозно сказав Мацєй Кожбок, познанський офіціал. – Мавр або турок загрузнув у поганстві через темноту й дикість. Його можна навернути. Відщепенець же і схизматик від віри і Церкви відвертається, насміхається над ними, блюзнірствує. Тому-то він Богові у сто разів огидніший. І будь-який спосіб боротьби з єрессю добрий. Адже ніхто, хто йде на вовка чи на пса скаженого, не стане, якщо він при здоровому глузді, просторікувати про честь і лицарське слово. Проти єретика все годиться.
– У Кракові, – гість Кантнера повернув до нього засмагле обличчя, – канонік Ян Ельгот, коли треба впіймати єретика, за ніщо має таємницю сповіді. Єпископ Анджей Ласкаж, якому ви служите, велить робити те ж саме священикам познанської єпархії. Усе годиться. Воістину.
– Не приховуєте, пане, своїх симпатій, – кисло промовив Ян Неєдлий з Високого. – Тож і я своїх не приховуватиму. І повторю: Гус був єретиком і мусив був піти на вогнище. Король римський, угорський і чеський слушно вчинив, не дотримавши слова, даного чеському єретикові.
– І за це, – парирував смуглолиций, – так його тепер чехи люблять. Через це він утікав з-під Вишеграда з чеською короною під пахвою. І тепер королює над Чехією, але в Буді, бо на Градчани його нескоро впустять.
– Насміхатися з короля Сигізмунда собі дозволяєте, – зауважив Мельхіор Барфусс. – А ви ж йому служите.
– Саме тому.
– А може, з іншої якоїсь причини? – в'їдливо скреготнув чех. – Адже ви, лицарю, під Танненбергом билися проти госпітальєрів Діви Марії на боці поляків. На боці Ягайла. Короля-неофіта, явного симпатика чеської єресі, що охоче прислухається до схизматиків і вікліфістів. Племінник Ягайла, віровідступник Корибутович, любісінько господарює в Празі, польські лицарі в Чехії убивають католиків і грабують монастирі. І хоч Ягайло вдає, нібито це все діється без його волі й згоди, та чомусь сам із військом проти єретиків не рушає! А якби рушив, якби з королем Сигізмундом у хрестовому поході об'єднався, то з гуситами було би покінчено за одну мить! То чому ж Ягайло цього не робить?
– Отож-бо, – смагляволиций знову посміхнувся, й усмішка його була дуже багатозначною. – Чому? Цікаво.
Конрад Кантнер голосно кашлянув. Барфусс почав вдавати, нібито його цікавить виключно капуста з горохом. Мацєй Кожбок прикусив губу й похитав головою зі сумним виразом обличчя.
– Що правда, – визнав він, – то правда. Римський король не раз показав, що він не друг польській короні. Звичайно, на захист віри кожен великополянин, бо за них я можу ручатися, охоче встане. Але тільки якщо Люксембуржець дасть гарантію, що коли ми рушимо на південь, то ні хрестоносці, ні бранденбуржці до нас не вторгнуться. Але як би він мав таку гарантію дати, якщо разом із ними замислив поділ Польщі? Чи я не маю рації, князю Конраде?
– Та про що тут розводитися, – винятково нещиро посміхнувся Кантнер. – Ми вже надміру, здається мені, політикуємо. А політика не йде у парі з їжею. Яка, до речі, холоне.
– А от якраз і треба про це говорити, – запротестував Ян Неєдлий, на радість молодих лицарів: до них дісталися уже два горщики, яких вельможі, що поринули у розмову, майже не торкнулися. Одначе радість виявилася передчасною: вельможі довели, що можуть балакати і їсти одночасно.
– Ви ж подивіться, шановні, – продовжував, поглинаючи капусту, колишній пріор монастиря Святого Климентія, – це не тільки чеська справа – оця вікліфівська зараза. Чехи, а я їх знаю, готові й сюди прийти, як ходили на Моравію і до Ракус[72]72
Давня польська і сучасна чеська назви Австрії.
[Закрыть]. Можуть прийти і до вас, панове. До вас усіх, як ви отут сидите.
– Пхе, – надув губи Кантнер, копирсаючись ложкою в мисці в пошуках шкварок. – У це я не повірю.
– А я тим більше, – фиркнув пивною піною Мацєй Кожбок. – До нас, до Познані, їм дещицю задалеко буде.
– До Любуша і Фюрстенвальда, – проговорив з повним ротом Мельхіор Барфусс, – теж із Табора неблизька дорога. Овва, та я не боюся.
– Тим більше, – додав із негарною усмішкою князь, – що скоріше самі чехи гостей дочекаються, ніж на когось підуть. А надто зараз, коли Жижки не стало. Я так собі гадаю, що гості от-от з'являться, чехи їх уже з дня на день чекати повинні.
– Хрестовий похід? А ви, може, щось знаєте, ваша милосте?
– Аж ніяк ні, – відповів Кантнер із гримасою, яка свідчила про щось зовсім протилежне. – Тільки-от так собі міркую. Господарю! Пива!
Рейневан тихцем вислизнув на подвір'я, а з подвір'я за хлів – і в кущі, за город. Коли йому як слід полегшало, повернувся. Проте не в кімнату. Вийшов через ворота, довго дивився на тракт, який зникав у синій імлі, й на якому він не побачив братів Стерчів, котрі б чвалом під'їжджали до корчми, і це його неабияк заспокоїло.
«Аделя, – раптом подумав він. – Аделя аж ніяк не у безпеці в ліготських цистерціанок. Я мушу…»
«Мушу. Але боюся. Того, що можуть зробити зі мною Стерчі. Того, про що вони з такими подробицями розповідають».
Він повернувся на подвір'я. Остовпів, побачивши князя Кантнера і Хаугвіца, які бадьоро і легко виходили з-за хлівів. «У принципі, – подумав він, – а чому тут дивуватися? У кущі за хлівами ходять навіть князі і сенешалі. Та ще й пішки».
– Настав-но вуха, Беляу, – безцеремонно сказав Кантнер, миючи руки в ківшику, який йому поспішно підставила служниця. – І слухай, що я скажу. Ти не поїдеш зі мною до Вроцлава.
– Ваша князівська…
– Стули писок і не розкривай його, поки я не накажу. Я роблю це заради твого добра, молокососе. Бо я більш ніж упевнений, що у Вроцлаві мій брат-єпископ засадить тебе до вежі раніше, ніж ти встигнеш вимовити «benedictum nomen Iesu»[73]73
«Хай святиться ім'я Ісуса» (лат.).
[Закрыть]. Єпископ Конрад дуже затятий, коли йдеться про чужоложців, певно, хе-хе, не любить конкуренції, хе-хе-хе. Отож візьмеш того коня, якого я тобі позичив, і поїдеш до Малої Олесниці, в йоаннітську командорію. Скажеш командорові Дітмарові де Альцею, що я прислав тебе на покуту. Там посидиш тихо, поки я не викличу. Зрозуміло? Має бути зрозуміло. А на дорогу ось тобі калитка. Знаю, що мала. Дав би тобі більше, але мій скарбівничий відрадив. Ця корчма надто підірвала мій фонд на представницькі витрати.
– Вельми дякую, – промимрив Рейневан, хоча вага калитки на подяку ніяк не заслуговувала. – Вельми дякую вашій милості. От тільки…
– Стерчів не бійся, – перебив князь. – В йоаннітському домі вони тебе не знайдуть, а в дорозі туди ти будеш не сам. Так складається, що в тому самому напрямку, себто до Морави, їде мій гість. Ти, певно, бачив його за столом. Він погодився, щоби ти їхав з ним. Щиро кажучи, не відразу. Але я його переконав. Хочеш знати як?
Рейневан покивав головою на знак, що хоче.
– Я сказав йому, що твій батько загинув у хоругві мого брата під Танненбергом. А він там теж був. Тільки він каже: «під Грюнвальдом». Бо він був на протилежному боці. Так що бувай здоров. І – не супся, хлопче, не супся. Нарікати на мою ласку ти не можеш. Коня маєш, якийсь гріш маєш. Та й захист у дорозі забезпечений.
– Як – забезпечений? – наважився подати голос Рейневан. – Милостивий князю… Вольфгер Стерча їздить сам-шестеро… А я… З одним лицарем? Навіть якщо він зі зброєносцем… Ваша милосте… Це ж усього лише один лицар!
Рудігер Хаугвіц фиркнув. Конрад Кантнер поблажливо надув губи.
– Ох і дурний же ти, Беляу. Ніби й учений бакалавр, а славетного чоловіка не розпізнав. Для цього лицаря, телепню, ті шестеро – дурничка.
І бачачи, що Рейневан усе ще не розуміє, пояснив:
– Це ж Завіша Чорний із Гарбова[74]74
Завіша Чорний із Гарбова, гербу Сулима – польський лицар, взірець лицарських чеснот, справедливість, мужність і сила якого стали легендарними. Він був свого часу широко відомий у всій Європі завдяки перемогам у лицарських турнірах. Учасник багатьох походів, герой Грюнвальдської битви (1410). Усе своє життя був на службі у Сигізмунда Люксембурзького. Під час походу на турків у 1428 році Завішу Чорного взяли в полон і замордували.
[Закрыть].
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
у якому Рейневан і Завіша Чорний з Гарбова розводяться про те і про се на бжегському тракті. Потім Рейневан лікує Завішу від газів, а Завіша віддячує йому корисними повчаннями у царині новітньої історії.
Трохи стримуючи коня, щоби відстати, лицар Завіша Чорний із Гарбова припіднявся в сідлі і протяжно перднув. Потім глибоко зітхнув, сперся обіруч на луку і перднув ще раз.
– Це та капуста, – діловито пояснив він, наздогнавши Рейневана. – У моєму віці не можна їсти стільки капусти. Клянуся кістьми святого Станіслава! Коли я був молодий, то міг з'їсти ого-го! Кофлик, себто більш ніж півгарнця[75]75
Гарнець – давньослов'янська міра об'єму, близько чотирьох літрів.
[Закрыть] капусти з'їдав за три отченаші[76]76
Популярне старопольське визначення часу, потрібного, щоби змовити «Отче наш…».
[Закрыть]. І нічого мені не було. Я міг їсти капусту в будь-якому вигляді, хоч би й двічі на день, аби тілько кмину в ній не бракло. А тепер, тілько-но троха з'їм, зразу мені в животі аж кипить, а гази, сам бачиш, хлопче, ледь мене не розривають. Старість, пся мать, не радість.
Його кінь, могутній вороний жеребець, тяжко брикнув, ніби рвався в атаку. Жеребець весь, аж по ніздрі, був покритий чорною попоною, прикрашеною на клубах Сулимою[77]77
Сулима – польський лицарський герб; як і інші найдавніші польські герби, він належав не одному шляхетному роду.
[Закрыть], гербом лицаря. Рейневан дивувався, як же це він відразу не розпізнав цей славетний знак, та ще й такий нетиповий у польській геральдиці – і за почесною фігурою, і за мобіліями[78]78
Почесна фігура – зображення у верхній частині поділеного навпіл щита. Мобілії – геральдичні символи в нижній частині, що походять з давніх племінних знаків. Для польської геральдики поділ поля щита на частини був нетиповим.
[Закрыть].
– Ти чого такий мовчкуватий? – зненацька запитав Завіша. – Їдемо, їдемо, а ти якщо за весь цей час десяток слів зронив, то таки не більше. Та й то коли тягти тебе за язика. Дуєшся на мене? Про Грюнвальд ідеться, га? Знаєш що, хлопче? Я міг би тебе запевнити, що ніяк не можу бути тим, хто вбив твого батька. Мені було б зовсім не важко сказати, що я не міг би із твоїм батьком зіткнутися в бою, бо краківська хоругва була в центрі бойового порядку польсько-литовських військ, а хоругва Конрада Білого – на лівому крилі хрестоносців, аж за Стемборком. Але я того не скажу, бо це була би брехня. Тоді, в день Розсилання Апостолів[79]79
День Грюнвальдської битви, 15 липня.
[Закрыть], я вбив багатьох людей. У суцільному замішанні та диявольській колотнечі, у якій мало що було видно. Бо це була битва. Та й годі.
– Батько, – відкашлявся Рейневан, – носив на щиті…
– Я не пам'ятаю гербів, – різко й досить грубо перебив Сулимець. – У загальній сутичці вони не мають для мене жодного значення. Важливо, в який бік повернута голова коня. Якщо в бік, протилежний тому, в який повернута голова мого жеребця, то я рубаю, хоч би в того лицаря й сама Богородиця була на щиті. Зрештою, коли кров поналипає на пил, а пил – на кров, то й так на щитах дідька лисого побачиш. Повторюю, Грюнвальд – то була битва. А в битві – як у битві. І на цьому покінчимо. Не дуйся на мене.
– Та я й не дуюся.
Завіша трохи притримав коня, піднявся в сідлі й перднув. З придорожніх верб зірвалися наполохані галки. Почет лицаря з Гарбова, у складі сивоволосого зброєносця і чотирьох озброєних пахолків, який їхав позаду, завбачливо тримався віддалік. І зброєносець, і пахолки їхали на чудових конях, а одяг мали багатий і чистий. Як і годиться слугам того, хто був крушвіцьким і спишським старостою і стягував, як подейкували, орендну плату круглим рахунком із тридцяти сіл. Однак ні зброєносець, ні пахолки не скидалися на шовкових панських пажів. Зовсім навпаки, вони мали вигляд міцних зарізяк, а зброю, якою вони були обвішані, аж ніяк не можна було би назвати парадною оздобою.
– Значить, – почав Завіша, – ти не дуєшся. То чого ж тоді ти такий мовчазний?
– Бо здається мені, – наважився сказати Рейневан, – що це ви більше дуєтеся на мене. І знаю чому.
Завіша Чорний повернувся в сідлі й довго вдивлявся у нього.
– От, – промовив він нарешті, – озвалася жалібним голосом покривджена невинність. То знай же, синку, що нікуди це не годиться – грати чужих жінок. І якщо хочеш знати мою думку, це підлий вчинок. І заслуговує на покарання. Щиро кажучи, ти в моїх очах нітрохи не кращий за того, хто зрізає в натовпі гаманці або обкрадає курники. І той, і інший, думаю собі, – дрібний негідник, мізерний ґунцвот, якому вдалося скористатися з оказії.
Рейневан не прокоментував.
– Давно тому був у Польщі звичай, – продовжував Завіша Чорний, – коли упійманого любителя чужих дружин відводили на міст і до цього мосту залізним цвяхом прибивали його мошонку з яйцями. А поруч із перелюбником клали ножа. Мовляв, якщо хочеш на волю, то можеш собі відрізати.
Рейневан не прокоментував і цього разу.
– Зараз уже так не прибивають, – зітхнув лицар. – А шкода. Мою пані Барбару легковажною не назвеш, проте як подумаю, що її хвилину слабкості, може, використовує там, у Кракові, який-небудь джинджик, якийсь, хлопче, подібний до тебе красунчик… А, та що тут говорити…
Тишу, яка настала на кілька хвилин, знову перервала з'їдена лицарем капуста.
– Та-а-а-к, – полегшено простогнав Завіша і подивився на небо. – Але знай, хлопче, що я тебе не засуджую, оскільки лише тому каміння метати личить, хто сам без гріха. І таким-от робом усе це підсумувавши, давай-но вже більше до цієї розмови не повертатися.
– Любов – то велика річ, і багато в неї імен, – промовив Рейневан злегка ображеним тоном. – Слухаючи пісень і романсів, ніхто не присікується ні до Трістана й Ізольди, ні до Ланселота й Гіневри, ні до трубадура Гільйома де Кабестена і мадам Маргарити з Руссільйона. А нас з Аделею пов'язує аж ніяк не менш велика, палка й щира любов. І на тобі маєш, усі немов заповзялися…
– Якщо ця любов така велика, – Завіша вдав, ніби зацікавився, – то чому ти не біля своєї коханої? Чому fugas chrustas[80]80
Втікаєш у кущі (лат. макаронізм).
[Закрыть], достоту як застуканий злодюжка? Трістан, щоби бути поруч з Ізольдою, знайшов спосіб, переодягнувся, якщо мені пам'ять не зраджує, у лахміття запаршивілого жебрака. Ланселот, щоби врятувати свою Гіневру, сам-один виступив проти всіх лицарів Круглого Столу.
– Не так воно просто, – Рейневан густо спалахнув, аж йому побагряніли лиця. – Що ж їй з того, якщо мене схоплять і уб'ють? Про себе самого я вже й не згадую. Але спосіб я знайду, не бійтеся. Хоч би й переодягнувшись, як Трістан. Любов завжди переможе. Amor vincit omnia.[81]81
Любов усе переможе (лат.).
[Закрыть]
Завіша знову звівся в сідлі й перднув. Важко було оцінити, чи це був коментар, чи тільки капуста.
– Єдина з цього диспуту користь, – сказав він, – що ми побалакали, бо тоскно було їхати мовчки, з похнюпленим носом. Балакаймо далі, юний пане сілезцю. На якусь відсторонену тему.
– А чому, – наважився за якийсь час Рейневан, – ви цим шляхом їдете? Хіба не ближче з Кракова на Мораву через Ратибор? І Опавсько?
– Може, й ближче, – погодився Завіша. – Але я, бач, ратиборців терпіти не можу. Недавно померлий князь Ян, царство йому небесне, був неабиякий сучий син. Він підіслав убивць до Пшемека, сина цешинського князя Ношака, а я і Ношака знав, і Пшемек був мені другом. Так що ратиборською гостинністю я ані колись не користувався, ані тепер не буду, бо синулько Янів, Міколаєк, кажуть, доблесно ступає слідами батька. Крім того, я зробив гак, бо було про що з Кантнером поговорити в Олесниці, я вирішив повторити йому те, що сказав про нього Ягайло. До того ж дорога через Нижній Шльонськ зазвичай багата на атракції. Хоч бачу тепер, що така її слава трохи перебільшена.
– А! – зметикував Рейневан. – От чому ви в повному обладунку їдете! І на бойовому коні! Бійки шукаєте? Я вгадав?
– Вгадав, – спокійно визнав Завіша Чорний. – Казали, у вас тут аж кишить раубрітерами[82]82
Лицарі-розбійники, грабіжники (нім. Raubritter).
[Закрыть].
– Не тут. Тут безпечно. Тому-то так людно.
Справді, на брак товариства нарікати вони не могли. Самі, щоправда, вони не наздогнали нікого, і їх ніхто не обганяв, зате в протилежному напрямку, із Бжега до Олесниці, рух був жвавий. Вони розминулися вже з кількома купцями на тяжко завантажених возах, які залишали за собою глибокі колії, під ескортом кільканадцяти озброєних людей із винятково бандитськими пиками. Проминули пішу колону нав'ючених баклагами дігтярів, про наближення яких заздалегідь стало відомо з різкого запаху дьогтю. Розминулися з групкою кінних хрестоносців із Зіркою, пройшли повз молодого йоанніта з личком херувима, що подорожував зі зброєносцем, минули погоничів, які гнали волів, а також п'ятьох підозрілих на вигляд пілігримів, котрі, хоч вони цілком ґречно запитали дороги на Ченстохову, в очах Рейневана підозрілими бути не перестали. Розминулися з голіардами, які їхали на драбинястому возі, веселими і не зовсім тверезими голосами горланячи «In cratere meo»[83]83
«У моїй чаші» (лат.).
[Закрыть], пісню, складену на слова Гуго Орлеанського. А тепер оце – лицаря з жінкою і невеликим почтом. Лицар був у розкішному баварському обладунку, а здиблений двохвостий лев на щиті засвідчував належність до великого роду Унругів. Лицар – це було видно – вмить розпізнав герб Завіші, відтак привітав його поклоном, але таким гордовитим, щоб було зрозуміло, що не гірші Унруги за Сулимців. Одягнена у світло-фіолетову сукню супутниця лицаря їхала по-дамському на гарній каро-гнідій кобилиці і не мала – о диво! – жодного головного убору, вітер вільно грався її золотим волоссям. Проїжджаючи повз них, жінка підняла голову, злегка усміхнулася й подарувала Рейневанові, який вирячився на неї, такий зелений і промовистий погляд, що юнак аж затремтів.
– Ой-ой, – сказав Завіша, коли ті вже від'їхали. – Не помреш ти, хлопче, своєю смертю.
І перднув. Із силою бомбарди середнього калібру.
– Щоб довести, – сказав Рейневан, – що я на вас за ваші кпини й шпильки зовсім не ображаюся, я вилікую вас від цих здуттів і газів.
– Цікаво, як це.
– Побачите. Хай-но лише трапиться пастух.
Пастух трапився досить навіть швидко, але, вздрівши, як до нього з тракту звертають вершники, кинувся у паніці втікати, упірнув у хащі й зник, немов якийсь сон золотий. Залишилися тільки бекаючі вівці.
– Треба було, – розважив, стаючи на стременах, Завіша, – хитрістю його брати, із засідки. Бо тепер його вже по цих вертепах не наздоженемо. Пастуха ніби вітром здуло, і, судячи зі швидкості, він уже встиг відгородитися від нас Одрою.
– Або й Нисою, – додав Войцех, зброєносець лицаря, доводячи свою дотепність і знання географії.
Однак Рейневан зовсім не звернув уваги на глузування. Зліз з коня, впевненою ходою подався до вівчарського куреня, звідки невдовзі появився з великим пучком сухого зілля.
– Не пастуха мені було треба, – пояснив він спокійно, – а оцього. І ще треба трошечки окропу. Горщик знайдеться?
– Усе, – сухо сказав Войцех, – знайдеться.
– Якщо кип'ятити, – Завіша поглянув на небо, – тоді привал. До того ж довгий, бо ніч уже близько.
* * *
Завіша Чорний зручніше всівся на накритому кожухом сідлі, зазирнув у тільки що спустошений кухоль, понюхав.
– Направду, – прорік він, – на смак воно немов нагріта сонцем вода з рову, а смердить котом. Але помічне, клянуся муками Господніми, помічне! Уже після першого кухля коли мене просрало, я відчув себе краще, а тепер-то вже як рукою зняло. Я тебе визнав, Рейнмаре. Брехня, видно, буцім університети можуть навчити тільки пияцтву, розпусті та лихослів'ю. Брехня, воістину.
– Дрібка знання про трави, і нічого більше, – скромно відповів Рейневан. – А от що вам насправді допомогло, пане Завішо, то це те, що ви зняли лати та відпочили в зручнішому, ніж у сідлі, положенні…
– Ти надто скромний, – перебив його лицар. – Я свої можливості знаю, знаю, скільки часу можу витримати в сідлі й обладунку. Маєш знати, що я часто подорожую вночі, з ліхтарем, без привалу. По-перше, це скорочує час на подорож, по-друге, якщо не вдень, то, може, хоч потемки хто-небудь зачепить… І тим хоч трохи мене розважить… Але раз ти кажеш, що тут місця спокійні, то навіщо коней мучити, посидьмо при вогні до світанку, побалакаймо… Зрештою, це теж розвага. Може, й не така добра, як випустити фляки з пари раубрітерів, та все ж таки…
Вогонь весело спалахнув, освітивши ніч. Зашкварчав і запахтів жир, що скрапував із ковбас і шматків грудинки, які зброєносець Войцех з пахолками присмажували на прутиках. Войцех і пахолки дотримувалися мовчання і відповідної дистанції, але в поглядах, які вони нишком кидали на Рейневана, була помітна вдячність. Видно, вони зовсім не поділяли любові свого пана до всенощних поїздок із ліхтарем.
Небо над лісом іскрилося зорями. Ніч була холодна.
– Та-а-ак, – Завіша обома руками помасував живіт. – Допомогло, допомогло краще і швидше, ніж молитви до святого Еразма, патрона нутрощів, що їх зазвичай рекомендують. Що ж це була за герба така магічна, що за чудодійна мандрагора? І чому ти її шукав саме у пастуха?
– Після святого Яна, – пояснив Рейневан, радий, що може показати свої знання, – пастухи збирають різноманітні тільки їм відомі зела. В'язку з них спочатку носять прив'язаною до гиркавиці, як по-чеськи називають вівчарський ціпок. Потім зела сушать у курені. І роблять з них відвар, яким…
– Яким напувають худобу, – спокійно докінчив Сулимець. – Значить, ти поставився до мене, як до роздутої корови. Ну, але раз допомогло…
– Не сердьтеся, пане Завішо. Мудрість народна безмежна. Нею не нехтував ніхто з великих медиків і алхіміків, ні Пліній, ні Гален, ні Валафрид Страбон, ні вчені араби, ні Герберт Орільякський, ні Альберт Великий. Медицина чимало взяла від народу, а особливо від пастухів. Вони-бо володіють великим і безмірним знанням про трави та їхню лікувальну силу. І про… інші сили.
– Справді так?
– Справді, – підтвердив Рейневан, підсуваючись ближче до багаття, щоб краще бачити. – Ви не повірите, пане Завішо, скільки сили криється в цій в'язці, в цьому сухому віхті з пастушої буди, за який ніхто не дав би й ламаного шеляга. Гляньте: ромашка, латаття, ніби нічого особливого, а якщо приготувати настій, то вони здатні робити чудеса. Також і ті, які я вам дав: котяча лапка, борщівник, дягель. А ось ці по-чеськи називаються «споржічек» і «седмікраска». Мало який медик знає, наскільки вони ефективні. А виваром з тих, що звуться «якубки», пастухи для захисту від вовків скроплюють овець у травні, на день святих Пилипа і Якова. Хочете вірте, хочете – ні, але покроплених овець вовк не зачепить. А це – ягоди святого Венделіна, а це – травичка святого Лінгарта, обидва святі, як ви, мабуть, знаєте, поряд із Мартіном є покровителями пастухів. Якщо давати ці трави худобі, треба закликати саме цих святих.
– Те, що ти бурмотав над казанком, не було про святих.
– Не було, – зізнався, відкашлявшись, Рейневан. – Я ж вам казав: народна мудрість…
– Така мудрість надто вже пахне вогнищем, – серйозно сказав Сулимець. – На твоєму місці я би дивився, кого лікую. З ким розмови веду. І в чиїй присутності посилаюся на Герберта з Орільяка. Я б остерігався, Рейнмаре.
– А я й остерігаюся.
– А я, – озвався зброєносець Войцех, – думаю, що якщо чари існують, то краще їх знати, ніж не знати. Я думаю…
Він замовк, помітивши грізний погляд Завіші.
– А я думаю, – різко сказав лицар з Гарбова, – що все зло цього світу – від думання. Особливо у виконанні людей, які зовсім не мають до цього схильності.
Войцех ще нижче нахилився над збруєю, яку чистив і змазував салом. Рейневан, перш ніж відізватися, перечекав кілька хвилин.
– Пане Завішо?
– Га?
– У корчмі, у суперечці з тим домініканцем, ви не приховували… Ну… що ніби… ви за чеських гуситів. Принаймні більше за, ніж проти.
– А тобі що – мої роздуми і розмірковування одразу нагадали єретичні думки, єресь?
– І це також, – зізнався, помовчавши, Рейневан. – Але ще більше мене цікавить…
– Що тебе цікавить?
– Як воно було… Як воно було під Німецьким Бродом у двадцять другому році? Коли ви в чеський полон потрапили. Бо вже легенди ходять…
– І які ж?
– А такі, що вас гусити схопили, бо втікати вам видалося недостойним лицаря, а битися ви не могли, тому що були послом.
– Так кажуть?
– І ще… Що король Сигізмунд покинув вас у скрутному становищі. А сам ганебно втік.
Завіша якийсь час мовчав.
– А ти, – озвався він нарешті, – хотів би знати правдиву версію, так?
– Якщо, – невпевнено відповів Рейневан, – вам це не заважатиме…
– А що би мені мало заважати? За теревенями час летить швидше. То чому ж не потеревенити?
Усупереч сказаному лицар з Гарбова знову довго мовчав, крутячи у руках порожній кухоль. Рейневан не був упевнений, чи Завіша не чекає на його нові запитання, але задавати їх не поспішав. І, як виявилося, не помилився.
– Починати треба, – заговорив Завіша, – здається мені, від початку. А початок такий, що король Владислав послав мене до римського короля з досить делікатною місією… Йшлося про мар'яж з королевою Євфемією, братовою Сигізмунда, удовою чеського Вацлава. Як нині відомо, нічого з того не вийшло, Ягайло волів Соньку Гольшанську, але на той час того відомо не було. Король Владислав доручив мені обговорити з Люксембуржцем що треба, а головним чином – посаг. Я й поїхав. Але не в Пожонь[84]84
Пожонь (а також Преславбург, Пресбург, Браславград, Поссен, Прешпорк та ін.) – нинішня Братислава.
[Закрыть], і не в Буду, а на Мораву, звідки Сигізмунд власне вирушав на своїх непокірних підданих з черговим хрестовим походом, з твердим наміром здобути Прагу й остаточно викорінити в Чехії гуситську єресь.
Коли я туди доїхав, а доїхав я на святого Мартіна, хрестовий похід Сигізмунда розвивався цілком непогано. Хоч армія в Люксембуржця була трохи ослаблена. Уже встигла розійтися по домівках більшість очолюваного ландвійтом Румпольдом війська з Лужиці, задовольнившись спустошенням земель навколо Хрудима. Повернувся додому шльонський контингент, у якому, до речі, був і наш недавній господар і співрозмовник, князь Конрад Кантнер. Так що в поході на Прагу короля по-справжньому підтримували тільки ракуське лицарство Альбрехта та моравське військо єпископа з Оломоуца. Ну, але самої тільки угорської кінноти Сигізмунд мав більш ніж десять тисяч.
Завіша на хвилину замовкнув, вдивляючись у тріскуче багаття.
– Хоч-не-хоч, – продовжив він, – довелося мені, щоб із Люксембуржцем Ягайлів мар'яж обговорювати, у тому їхньому хрестовому поході взяти участь. І різних речей я став свідком. Дуже різних. Хоча б такої, як захоплення Полічки та влаштованої після цього різні.
Пахолки і зброєносець сиділи нерухомо, хтозна, може, й спали. Завіша говорив тихим і досить монотонним голосом. Заколисуючим. А надто для того, хто вже, мабуть, не раз чув цю розповідь. Або й узагалі брав участь у тих подіях.
– Після Полічки Сигізмунд рушив на Кутну Гору. Жижка перегородив йому шлях, відбив кілька атак угорської кінноти, але коли рознеслася чутка про захоплення міста через зраду, відступив. Королівські війська ввійшли в Кутну Гору, сп'янілі від тріумфу… Ха-ха, побили самого Жижку, сам Жижка від них утік. І тоді Люксембуржець зробив непростиму помилку. Хоч його відмовляли від цього і я, і Філіп Сколларі…
– Себто Піппо Спано? Цей знаменитий флорентійський кондотьєр?
– Не перебивай, хлопче. Усупереч моїм і Піпповим порадам король Сигізмунд, переконаний, що чехи панічно втікали і не зупиняться до самої Праги, дозволив угорцям роз'їхатися по всій окрузі, щоб, як він це назвав, пошукати зимовищ, бо мороз був лютий. Мадяри розпорошилися і проводили Святці[85]85
Період зимових свят, починаючи від Різдва.
[Закрыть], грабуючи, ґвалтуючи жінок, спалюючи села і вбиваючи тих, кого вони вважали єретиками або такими, що співчувають єресі. Інакше кажучи – кожного, хто потрапляв під руку.
Уночі в небо здіймалися заграви, удень – дими, а король у Кутній Горі бенкетував і вершив суди. І тут, на Трьох Царів[86]86
на Трьох Царів – 6 січня.
[Закрыть], вранці, розійшлася чутка: йде Жижка. Жижка не втік, а тільки відступив, перегрупував військо, підсилив його, а тепер іде на Кутну Гору з усією силою Табора і Праги, він вже в Каньку, вже в Небовидах! І що? Що зробили доблесні хрестоносці, довідавшись про це? Побачивши, що вже немає часу на те, щоби зібрати докупи армію, яка порозповзалася по околицях, вони просто втекли, покинувши чимало зброї і майна, підпаливши за собою місто. Піппо Спано на якийсь час стримав паніку і виставив бойові порядки на півдорозі між Кутною Горою і Німецьким Бродом.
