Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 35 страниц)
Він ударив коня п'ятою в пах, у шалі чвалу зачепив і повалив на землю пекаря, який ніс кошика; паляниці, булочки і рогалики градом полетіли в болото, і за мить їх втоптали в багно підкови коней Стерчів. Рейневан навіть не озирнувся, бо значно більше, аніж те, що за ним, його цікавило те, що попереду, а попереду просто на очах виростав візок із високо наваленим хмизом. Візок перегороджував майже всю вуличку, а там, де він її не перегороджував, вовтузилася групка напіводягнених дітлахів, котрі дуже зосереджено виколупували з гною щось надзвичайно цікаве.
– Попався, Беляу! – заревів позаду Вольфгер Стерча, що також побачив перегороджену дорогу.
Кінь мчав так, що про те, аби стримати його, не могло бути й мови. Рейневан припав до гриви і заплющив очі. Тому-то він і не побачив, як напівгола дітлашня шаснула на всі боки зі швидкістю та грацією щурів. Він не озирнувся, тож не побачив і того, як селянин в овчині, який тягнув візок із хмизом, спантеличено обернувся, повернувши заодно і дишель з візком. Не побачив він також того, як Єнч Кнобельсдорф вилетів із сідла, змівши собою не менш як половину хмизу, навантаженого на візок.
Рейневан промчав чвалом по вулиці Святого Яна, поміж ратушею і будинком бургомістра, а тоді з розгону вилетів на величезний олесницький ринок. Проблема полягала в тому, що на ринку, хоч він і був величезний, аж роїлося від людей. І розверзлося пекло. Узявши напрямок на південний в'їзд і помітний при ньому череватий чотирикутник вежі над Олавською брамою, Рейневан вигарцьовував поміж людьми, кіньми, волами, свиньми, возами, лавицями й прилавками, залишаючи за собою побоїще. Людиська верещали, завивали і проклинали, рогата худоба мукала і мекала, нерогата кувікала, перекидалися ятки і лавки, з них градом розліталися навсібіч найрізноманітніші предмети: горщики, миски, цебра, мотики, коцюби, рибальські ятери, овечі шкіри, фетрові шапки, липові ложки, воскові свічки, ликові лапті та глиняні півники зі свищиком. Дощем сипалися довкола яйця, сири, випічка, горох, крупа, морква, ріпа, цибуля, ба навіть живі раки. Літало у хмарах пір'я і надривалося на всяк голос розмаїте птаство. А Стерчі, які усе ще дихали в спину Рейневанові, довершували руйнування.
Кінь Рейневана, наполоханий гускою, яка шугонула йому під самісіньким носом, сіпнувся і наскочив на прилавок із рибою, розбиваючи дощівки й перевертаючи бочки. Розлючений рибалка з розмаху вгаратав підсакою, і хоч не поцілив у Рейневана, зате влучив у круп коня. Кінь заіржав і рвонувся вбік, перекинувши переносний прилавок із крамом – нитками і стрічечками, кілька секунд витанцьовував на місці, борсаючись у сріблястій смердючій масі плотви, лящів і карасів, змішаних із феєрією кольорових шпульок. Рейневан не впав тільки чудом. Краєм ока він зауважив, як торговка нитками біжить до нього з величезною сокирою, самому лише богу відомо, на що придатною в торгівлі нитками. Він виплюнув гусячі пера, які поприлипали до губів, дав собі раду з конем і галопом рвонув у вуличку Різників, звідки, як він знав, було рукою подати до Олавської брами.
– Я тобі яйця повідриваю, Белява! – ревів ззаду Вольфгер Стерча. – Повідриваю і повпихаю до горлянки!
– Поцілуй мене в сраку!
Переслідувачів було уже тільки четверо: Роткірха стягнули з коня і власне тепер лупцювали розлючені ринкові перекупники.
Рейневан стрілою промчав між рядами підвішених за ноги туш. Різники налякано відскакували, але й так він зачепив одного, який ніс на плечі великий бичачий окіст. Не втримавшись на ногах, той упав разом з окостом під копита Віттіхового коня, кінь сахнувся і став дибки, а ззаду на нього наскочив кінь Вольфгера. Віттіх вилетів із сідла просто на різникову ляду, втелющившись носом у печінки, нирки та легені, згори на нього впав Вольфгер. Його нога застрягла в стремені, і він, перш ніж зумів вивільнитися, розвалив, борсаючись, чималу частину яток і по вуха виквацявся у крові та болоті.
Рейневан швидко, вже в останню мить, нахилився до кінської шиї – й завдяки цьому вмістився під дерев'яною вивіскою з намальованою поросячою головою. Дітер Гакст, який уже наступав йому на п'яти, нахилитися не встиг. Дошка з парсункою радісно усміхненої свинки бебехнула його по голові так, що аж луна покотилася. Дітер вилетів із сідла і впав на купу відходів, переполохавши котів. Рейневан озирнувся. За ним гнався уже тільки Ніклас.
На повному галопі він вилетів із завулка різників на майданчик, де працювали кожум'яки. А коли просто перед носом у нього раптом виріс обвішаний мокрими шкурами стелаж, Рейневан підняв коня дибки і примусив його скочити. Кінь скочив. А Рейневан втримався у сідлі. Знову чудом.
Та Ніклас не мав такого щастя. Його кінь перед самісіньким стелажем врився у землю копитами – а тоді протаранив його, ковзаючись по болоті, шматках м'яса та жирних обрізках. Наймолодший Стерча беркицьнувся через кінську голову. І зробив це дуже і дуже невдало. Пахом і животом – на залишеного кожум'яками мездрувального ножа.
Спочатку Ніклас узагалі не зрозумів, що сталося. Він підхопився з землі, підбіг до коня і схопив його за віжки. І тільки коли кінь захрипів і позадкував, коліна під ним підломилися. Далі не дуже усвідомлюючи, що діється, наймолодший Стерча поїхав по болоті слідом за конем, що задкував і фиркав. Врешті-решт відпустив віжки і спробував звестись на ноги. Збагнув, що щось негаразд, глянув на свій живіт. І закричав.
Він стояв навколішки посеред калюжі крові, яка швидко збільшувалася.
Під'їхав Дітер Гакст, зупинив коня, зіскочив із сідла. Те саме за якусь мить зробили і Вольфгер та Віттіх Стерчі.
Ніклас важко сів. Знову глянув на свій живіт. Крикнув, а тоді розплакався. Його очі почали братися паволокою. Кров, що цебеніла з нього, змішувалася з кров'ю зарізаних тут уранці биків і кнурів.
– Нікла-а-а-асе!
Ніклас Стерча закашлявся, захлиснувся. І вмер.
– Ти вже труп, Рейневане Беляу, – проревів у бік брами блідий від люті Вольфгер Стерча. – Я зловлю тебе і вб'ю, знищу, зі світу зведу разом із усім твоїм гадючим кодлом! Із усім твоїм гадючим кодлом, чуєш?!
Рейневан не чув. Під цокіт підків по дошках мосту він саме в цю мить виїжджав з Олесниці й повертав на південь, на вроцлавський тракт.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
у якому читач довідується про Рейневана ще більше, і притім переважно з розмов, що їх ведуть про нього різні люди, як доброзичливі, так і зовсім навпаки. Тим часом сам Рейневан блукає підолесницькими лісами. Автор не розщедриться на опис його блукань, отож читач nolens volens[38]38
Хоч-не-хоч (лат.).
[Закрыть] повинен сам їх собі уявити.
– Сідайте, сідайте, панове, до столу – запросив членів магістрату Бартоломій Захс, бургомістр Олесниці. – Що маю казати подавати? З вин, щиро кажучи, у мене немає нічого, що могло би вам припасти до смаку. Але от пиво, ого, нині мені просто зі Свидниці привезли – вистояне, першого вару, з глибокої холодної пивнички.
– Коли так, то пива, пане Бартоломію, – потер руки Ян Гофріхтер, один із найбагатших купців міста. – Наше то питво – пиво, а вином нехай шляхта й різні собі панки нутрощі квасять… Перепрошую, ваша велебносте…
– Нічого, нічого, – посміхнувся велебний Якуб фон Галль, пробощ від Святого Йоанна Євангеліста. – Я вже не шляхтич, я – плебан. А плебан, як і з самої назви видко, завсігди з народом, а відтак і мені пивом гидувати не випадає. А випити можу, бо вечірню вже відправлено.
Вони сіли до столу у великій, низькій, свіжопобіленій залі ратуші, звичному місці засідань магістрату. Бургомістр – на своєму звичному стільці, спиною до каміна, велебний Галль – збоку, обличчям до вікна. Навпроти сів Гофріхтер, поруч із ним – Лукас Фрідман, популярний і заможний золотар, який у своєму модно ватованому каптані й оксамитному капелюсі на гарно укладеному волоссі виглядав достоту як шляхтич. Бургомістр прокашлявся і, не чекаючи прислуги з пивом, почав.
– І що ж ми маємо? – промовив, сплітаючи пальці на округлому череві. – Що ж це зволили нам улаштувати у нашому городі шляхетні панове лицарі? Бійка в августинців. Кінні, теє-то, гонитви вулицями міста. Буча на ринку, кілька побитих, у тому числі одна дитина серйозно. Понищене майно, перепсутий товар. Значні втрати, теє-то, матеріальні. Майже до самісінької вечері до мене сюди пропихалися merkatores et institores[39]39
Купці та дрібні торговці (лат.).
[Закрыть], вимагаючи відшкодування збитків. Воістину, мені треба було б відсилати їх із претензіями до панів Стерчів, у Берутів, Ледну і Стерцендорф.
– Краще не треба, – сухо порадив Ян Гофріхтер. – Хоч і я переконаний, що панове лицарі останнім часом у нас надміру розбуянилися, однак не можна забувати ні про причини справи, ані про її наслідки. А наслідком, до того ж трагічним, є смерть юного Нікласа де Стерча. Причиною ж – розбещеність і розпуста. Стерчі захищали честь брата, гналися за перелюбником, який спокусив братову, осквернив подружнє ложе. Щоправда, вони у своєму запалі трохи перегнули палку…
Купець замовк під багатозначним поглядом ксьондза Якуба. Бо коли ксьондз Якуб давав поглядом зрозуміти, що бажає висловитися, замовкав навіть сам бургомістр. Якуб Галль був не тільки пробощем міської парафії, але водночас і секретарем олесницького князя Конрада і каноніком у капітулі вроцлавського кафедрального собору.
– Чужолозтво є гріхом, – проказав ксьондз, випростовуючи за столом свою худу статуру. – Чужолозтво є також і злочином. Але за гріхи карає Бог, а за злочини – закон. Самосудів же й убивств ніщо не виправдовує.
– От-от-от, – притакнув credo[40]40
Тут – погоджуючись. Credo – вірити, вважати (лат.).
[Закрыть] бургомістр, проте відразу вмовк і зосередився на оце якраз принесеному пиві.
– Ніклас Стерча, що нас болить вельми, – додав ксьондз Галль, – загинув трагічно, але внаслідок нещасного випадку. Проте якби Вольфгер з компанією зловили Рейнмара де Беляу, то ми в нашій юрисдикції мали би справу з убивством. Невідомо, зрештою, чи ще не будемо мати. Нагадую, що пріор Штайнкеллер, благочестивий старець, страшно побитий братами Стерчами, лежить, не приходячи до тями, в августинців. Якщо внаслідок того побиття він помре, буде клопіт. І то якраз для Стерчів.
– Що ж до злочину чужолозтва, – злотник Лукас Фрідман приглядався до перснів на своїх доглянутих пальцях, – то завважте, шановні панове, що це зовсім не наша юрисдикція. Хоч в Олесниці й мала місце розпуста, делінквенти[41]41
Правопорушники, злочинці (з лат. delinquens).
[Закрыть] підпорядковані не нам. Гельфрад Стерча, зраджений дружиною чоловік, – васал зембицького князя. Так само і спокусник, молодий медик Рейнмар де Беляу…
– У нас сталася ця розпуста, і в нас був цей злочин, – жорстко промовив Гофріхтер. – Та ще й немалий, якщо вірити тому, у чому Стерчева дружина зізналася в августинців. Що її отой медикус чарами звабив і чорнокнижництвом довів до гріха. Змусив її – проти її волі.
– Усі так говорять, – загудів із кухля бургомістр.
– Тим більше, – позбавленим емоцій тоном додав злотник, – коли їм приставляє ножа до горла хто-небудь на кшталт Вольфгера де Стерча. Правильно сказав велебний отець Якуб, що чужолозтво – це злочин, crimen, і як такий вимагає розслідування і суду. Нам тут не потрібна кровна помста й побоїща на вулицях, ми не допустимо, щоби панки, розбуянившись, піднімали тут руку на священиків, вимахували ножами і затоптували кіньми людей на площах. У Свидниці за те, що вдарив зброяра й кордом йому погрожував, пішов сидіти у вежу один із Панневіців. І так має бути. Не можуть повернутися часи лицарської сваволі. Справа мусить дійти до князя.
– Тим більше, – підтримав кивком голови бургомістр, – що Рейнмар із Беляви – шляхтич, а Аделя Стерчева – шляхтянка. Ми не можемо його висікти, а її вигнати з міста як першу-ліпшу перелюбницю. Справа має потрапити перед князеві очі.
– Поспішати із цим не варто, – розважливо мовив, дивлячись у стелю, пробощ Якуб Галль. – Князь Конрад виїжджає до Вроцлава, перед виїздом має на голові безліч справ. Чутки, як воно є із чутками, напевне, вже дійшли до нього, одначе зараз не час надавати цим чуткам офіційного статусу. Досить буде викласти справу князеві, коли він повернеться. А тим часом багато що може вирішитися саме собою.
– Я теж так вважаю, – знову кивнув головою Бартоломій Захс.
– І я, – додав злотник.
Ян Гофріхтер поправив кунячий ковпак, здмухнув із кухля піну.
– Князя, – заявив він, – інформувати наразі не варто, почекаємо, поки він повернеться, у цьому я з вами згоден, шановні. Але Святу Курію повідомити мусимо. І то вже. Про те, що ми у медикуса в робітні знайшли. Не крутіть головою, пане Бартоломію, і не треба корчити мін, шановний пане Лукасе. А ви, велебний, не зітхайте і не рахуйте мух на стелі. Мені це все так само потрібне, як і вам, і я так само хочу тут Інквізиції, як і ви. Але під час відкривання робітні медикуса були присутні чимало людей. А де багато людей, там завжди – думаю, я не відкриваю вам страшної таємниці – знайдеться принаймні хтось один такий, що донесе Інквізиції. А коли вже в Олесниці з'явиться візитатор, то нас він перших запитає, чого ми зволікали.
– Я ж, – пробощ Галль відірвав погляд від стелі, – зволікання роз'ясню. Я, особисто. Бо це моя парафія, і саме на мені лежить обов'язок інформувати єпископа і папського інквізитора. Мені також належиться оцінювати, чи виникли обставини, що обґрунтовують виклик і завантаження роботою курії та Святого Суду.
– А чарування, про яке репетувала в августинців Аделя Стерчева, хіба не обставина? Робітня – не обставина? Алхімічна реторта і пентаграма на підлозі – не обставини? А мандрагора? А черепи, руки кістяків? Кристали і дзеркала? Бутлі й флакони із чортзна-яким плюгавством або ж отрутою? А жаби і ящірки в банках? Це не обставини?
– Ні. Інквізитори – люди серйозні. Їхня справа – inquisitio de articulis fidei[42]42
Розслідування про правила віри (лат.).
[Закрыть]. He якісь там бабські теревені, забобони й жаби – я й не подумаю забивати їм ними голови.
– А книги? Ті, що тут лежать?
– У книги, – спокійно відповів Якуб Галль, – спочатку треба вчитатися. Вдумливо і без поспіху. Святий Суд не забороняє читання. Ані володіння книгами.
– У Вроцлаві, – понуро сказав Гофріхтер, – оце недавно двоє опинилися на вогнищі. І подейкують, що власне за книги, які вони мали.
– Аж ніяк не за книги, – сухо заперечив пробощ, – а за контумацію, за погірдливу відмову зректися того, про що йдеться в цих книгах. Серед яких були писання Вікліфа і Гуса, лолардський «Флоретус»[43]43
Книга, яку переслідувала католицька церква, своєрідний «маніфест» єретиків – лолардів та вікліфістів.
[Закрыть], празькі статті та численні інші гуситські лібели[44]44
Пасквілі, памфлети, тут – будь-які тексти антикатолицького спрямування.
[Закрыть] і маніфести. Нічого подібного я не бачу серед книг, реквізованих у кабінеті Рейнмара з Беляви, а бачу майже виключно медичні твори. Зрештою, переважно або навіть і всі вони є власністю скрипторію монастиря августинців.
– Повторюю, – Ян Гофріхтер підвівся, підійшов до викладених на столі книг. – Повторюю, я зовсім не горю бажанням мати тут єпископську чи папську Інквізицію, ні на кого доносити не хочу, ані бачити, як хто-небудь шквариться на вогнищі. Але тут і про наші задниці йдеться. Щоби й нас за ці книги не звинуватили. А що ми тут маємо? Крім Галена, Плінія і Страбона? Саладін де Аскуло, «Compendium aromatorium». Скрибоній Ларгус, «Compositiones medicamentorum». Бартоломій Англікус, «De proprietatibus rerum», Альберт Великий, «De vegetalibus et plantis». «Великий», xa, прізвисько воістину гідне чаклуна. А онде, прошу дуже, Сабур бен Саль. Абу Бекраль-Разі. Язичники! Сарацини!
– Цих сарацинів, – спокійно пояснив, розглядаючи свої персні, Лукас Фрідман, – викладають у християнських університетах. Як медичних авторитетів. А ваш «чаклун» – це Альберт Великий, єпископ Регенсбургський, учений теолог.
– Так кажете? Гм-м… Дивимося далі… О! «Causae et curae», написана Хільдегардою Бінгенською. Мабуть, відьма ця Хільдегарда!
– Не дуже, – посміхнувся велебний Галль. – Хільдегарда Бінгенська – пророчиця, прозвана Рейнською Сивіллою. Померла в ореолі святості.
– Гм. Але якщо ви стверджуєте… А це що таке? Джон Герард, «General… Historie… of Plantes». Цікаво, по-якому це, либонь, по-жидівському. Але й це, мабуть, ще один святий. А тут у нас «Herbarius» Томаса Богемського.
– Як ви сказали? – підняв голову ксьондз Якуб. – Томаса Чеха?
– Так тут написано.
– А ну покажіть… Гм-м… Цікаво, цікаво… Усе, виявляється, залишається в сімейному колі. І навколо рідні обертається.
– Якої рідні?
– Настільки рідної, – Лукас Фрідман і далі, здавалося, цікавився тільки своїми перснями, – що далі нікуди. Томас Чех, або Богемець, автор цього «Гербарію», – прадід нашого Рейнмара, любителя чужих жінок, який наробив нам стільки колотнечі і клопотів.
– Томас Богемець, Томас Богемець, – зморщив чоло бургомістр. – Званий також Томасом Медиком. Чув. Він був другом котрогось із князів… Не пам'ятаю…
– Князя Генріха VI Вроцлавського, – тут же спокійно пояснив злотник Фрідман. – Справді, цей Томас був його другом. Кажуть, то був великий учений, талановитий лікар. Учився в Падуї, у Салерно і Монпельє…
– Казали також, – втрутився Гофріхтер, який уже кілька хвилин кивками голови підтверджував, що вже також собі пригадав, – що він був чарівником і єретиком.
– Учепився ти, пане Яне, – скривився бургомістр, – того чаклунства, як вош кожуха. Дай спокій.
– Томас Богемець, – зазначив злегка суворим тоном пробощ, – був духовною особою. Вроцлавським каноніком, потім навіть суфраганом дієцезії[45]45
Суфраган – єпископ без єпархії.
[Закрыть] та почесним єпископом Сарепти[46]46
Сарепта – Оскільки це місто у Фініки, на землях у долині р. Тигр, після загибелі держави хрестоносців було відвойоване мусульманами, звання єпископа Сарепти було хоч і почесним, але суто номінальним.
[Закрыть]. Був особисто знайомий із папою Бенедиктом XII.
– Про цього папу також різне казали, – не збирався відступати Гофріхтер. – А чарівники траплялися і серед інфулатів[47]47
Прелат, який має право одягати митру.
[Закрыть]. Інквізитор Швенкефельд свого часу…
– Та облиште ви нарешті, – обірвав його ксьондз Якуб. – Нас тут зараз не це має цікавити.
– Отож-бо, – підтвердив злотник. – І я якраз знаю, що. У князя Генрика не було нащадка чоловічої статі, а тільки три дочки. Із наймолодшою, Маргаритою, наш ксьондз Томас дозволив собі завести роман.
– І князь не заперечував? То їхня дружба була аж такою міцною?
– Князь на той час уже упокоївся, – знов пояснив злотник. – А княгиня Анна або не бачила, до чого йде, або не хотіла бачити. Томас Богемець тоді ще не був єпископом, але мав прекрасні відносини з рештою Шльонська: з Генріхом Вірним у Глогові, Казимиром у Цешині та Фриштадті, свидницько-яворським Болеком Малим, битомсько-козельським Владиславом, Людвіком із Бжега. Бо ж уявіть собі, панове: той, хто не просто буває в Авіньйоні у Святого Отця, а ще й може витягти з нього сечовий камінь так спритно, що після операції в пацієнта не тільки залишається кутасик, а ще й навіть йому встає. Якщо навіть не щодня, то все-таки… Хоч, може, це й звучить трохи кумедно, проте я анітрохи не жартую. Прийнято вважати, що саме завдяки Томасові ми ще й донині маємо П'ястів[48]48
Королівська династія в середньовічній Польщі.
[Закрыть] на Шльонську. Позаяк він однаково вправно допомагав і чоловікам, і жінкам. А також парам, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
– Боюся, – сказав бургомістр, – що ні.
– Він примудрявся допомогти подружжю, якому не таланило в спальні. Тепер розумієте?
– Тепер так, – кивнув головою Ян Гофріхтер. – Значиться, вроцлавську князівну він теж обробив, мабуть, за всіма правилами медичного мистецтва. Природно, що з того була дитина.
– Природно, – підтвердив ксьондз Якуб. – Справу вирішили звичайним способом. Маргариту замкнули в сестер-кларисок[49]49
Черниці ордену святої Клариси.
[Закрыть], дітвак же опинився в Олесниці, у князя Конрада. Конрад виховував його як сина. Томас Богемець ставав дедалі значнішою фігурою, до того ж усюди: у Шльонську, у Празі в імператора Карла IV, в Авіньйоні, тому кар'єра хлопця була забезпечена ще з дитинства. Духовна кар'єра, ясна річ. Залежно від того, наскільки розумним він виявиться. Був би дурним – одержав би сільську парафію. Був би середньо дурним – його зробили б абатом де-небудь у цистерціанців. Був би розумним – на нього чекав би капітул[50]50
Колегія каноніків.
[Закрыть] котроїсь із колегіат[51]51
Костел, при якому діє капітул.
[Закрыть].
– І яким же він виявився?
– Недурним. Вродливим, як батько. І відважним. Ніхто ще нічого не встиг зробити, а майбутній ксьондз уже бився з великополянами при боці молодшого князя, майбутнього Конрада Старого. І бився так хоробро, що не було виходу – довелося посвятити його в лицарі. І дати наділ. Так-то і помер ксьондзик Тимо, хай живе рітер Тимо Бегем з Беляви, фон Беляу. Лицар Тимо, який невдовзі непогано породичався, взявши за жінку наймолодшу доньку Гайденрайха Ностіца.
– І Ностіц видав доньку за ксьондзівського байстрюка?
– Ксьондз, батько байстрюка, став тим часом вроцлавським суфраганом і єпископом Сарепти, знався зі Святим Отцем, зробився радником Вацлава IV та був запанібрата з усіма князями Шльонська. Старий Гайденрайх, напевне, сам радо висватав за нього свою донечку.
– Може бути.
– Зі шлюбу Ностіцівни з Тимо де Беляу народилися Генрик і Томас. У Генрикові, видко, озвалася дідова кров, бо він став священиком, закінчив навчання в Празі й до смерті, зовсім недавньої, був схоластиком[52]52
Священик, який керував кафедральною школою.
[Закрыть] у Святого Хреста у Вроцлаві. Томас же взяв за дружину Богушку, доньку Мікші з Проховіц, і народив із нею двох дітей. Петра, прозваного Петерліном, і Рейнмара, прозваного Рейневаном. Петерлін, тобто Петрушка, і Рейневан, тобто Пижмо. Такі-от овочево-трав'яні когномени[53]53
Імена, прізвиська (лат.).
[Закрыть], уявлення не маю, чи то самі вони собі їх повигадували, чи це фантазія батька. Він же, якщо вже про нього згадка, поліг під Танненбергом.
– На чиєму боці?
– На нашому, християнському.
Ян Гофріхтер похитав головою, відсьорбнув із кухля.
– А цей Рейнмар-Рейневан, який звик підбиратися до чужих жінок… Хто він між августинцями? Облат?[54]54
Член чернечого ордену, а відповідно – і спільноти, який не складає обітниці.
[Закрыть] Конверс?[55]55
У деяких католицьких орденах – «світський чернець», особа, що постійно перебуває в монастирі, виконуючи роботу на потреби монастирської общини, прийняла деякі обітниці, але не прийняла чернечого сану.
[Закрыть] Послушник?
– Рейнмар Беляу, – всміхнувся ксьондз Якуб, – медик, який навчався в празькому Карловому університеті. Ще до університету хлопчина вчився в кафедральній школі у Вроцлаві, потім вивідував таємниці травознавства у свидницьких аптекарів та в святорухівців[56]56
Святорухівці – ченці ордену святого Духа, які займалися в основному опікою над хворими.
[Закрыть] у Бжегському притулку для старих і хворих. Саме святорухівці й дядько Генрик, вроцлавський схоластик, помістили його до наших августинців, які спеціалізуються на лікуванні травами. Хлопець щиро і з захватом, доводячи своє покликання, попрацював для шпиталю і лепрозорію. Потім, як було сказано, вивчав медицину в Празі, також, зрештою, за протекцією дядька і на гроші, що їх дядько мав від канонії. В університеті, певно, дуже старався, бо вже за два роки став бакалавром мистецтв, artium baccalaureus. З Праги виїхав відразу після… Гм-м…
– Відразу після дефенестрації[57]57
Дефенестрація (лат. defenestratio – викидання через вікно) – початок збройного етапу гуситського руху; викидання 30 липня 1419 року через вікно з празького магістрату на підставлені піки і мечі сімох радників.
[Закрыть], – не побоявся докінчити бургомістр. – І це переконливо доводить, що його ніщо з гуситською, теє-то, єрессю не пов'язує.
– Ніщо його з нею не пов'язує, – спокійно підтвердив злотник Фрідман. – Я добре знаю це від сина, який у той час також навчався в Празі.
– Дуже добре також склалося, – додав бургомістр Захс, – що Рейневан повернувся у Шльонськ, і добре, що до нас, до Олесниці, а не в Зембицьке князівство, де його брат по-лицарськи служить князеві Янові. Це добрий хлопчина й розумний, хоч молодий, а в лікуванні зіллям настільки вмілий, що мало кого такого знайдеш. Жоні моїй чиряки, які в неї на, теє-то, тілі з'явилися, вилікував, а доньку від постійного кашлю збавив. Мені на очі, які сльозилися, дав відвар – і минулося, ніби рукою зняло…
Бургомістр замовкнув, прокашлявся, засунув руки в обшиті хутром рукава делії. Ян Гофріхтер на нього поглянув з розумінням.
– Отак-то, – заявив він, – нарешті в мене в голові прояснилося. З цим Рейневаном. Я вже все знаю. Хоч і по-байстрючому, але кров п'ястівська. Син єпископа. Улюбленець князів. Родич Ностіців. Небіж схоластика вроцлавської колегіати. Для синів багатіїв – товариш з університету. До того ж, немовби всього цього не досить, успішний медик, мало не чудотворець, який уміє завоювати вдячність владоможців. А від чого ж це він вас вилікував, велебний отче Якубе? Від якої, цікаво знати, хвороби?
– Хвороби, – холодно відповів ксьондз, – це не тема для обговорення. Отож скажу без подробиць, що вилікував.
– Таку людину, – додав бургомістр, – не варто втрачати. Шкода дозволити такому загинути від кровної помсти тільки тому, що він про все забув заради пари прекрасних, теє-то, очей. То нехай же він служить громаді. Хай лікує, якщо вміє…
– Навіть, – фиркнув Гофріхтер, – з використанням пентаграми на підлозі?
– Якщо вона зцілює, – серйозно сказав ксьондз Галль, – якщо допомагає, якщо погамовує біль, то навіть так. Такі здібності – це дар Божий, Господь обдаровує ними зі Своєї волі та з тільки Йому одному відомим наміром. Spiritus flat, ubi vult[58]58
Дух витає, де бажає (лат.).
[Закрыть], шляхи Господні несповідимі.
– Амінь, – підсумував бургомістр.
– Коротше кажучи, – не здавався Гофріхтер, – така людина, як Рейневан, винною бути не може? Про це йдеться? Га?
– Хто без вини, – відповів з кам'яним обличчям Якуб Галль, – нехай першим кине камінь. А Бог нас усіх розсудить.
На якусь хвилину запала тиша, така глибока, що чути було шурхотіння крил нічних метеликів, які билися у вікна. Від вулиці Святого Яна долинув протяжний і співучий голос міського сторожа.
– Отже, підсумовуємо, – бургомістр випрямився за столом так, що вперся в нього животом. – У розгардіяші в граді нашому Олесниці винні брати Стерчі. У матеріальних збитках і тілесних ушкодженнях, завданих на ринку, винні Стерчі. У втраті здоров'я його велебністю пріором Штайнкеллером, а не приведи Господи, і в його смерті винні брати Стерчі. Вони і тільки вони. Що ж до того, що сталося з Нікласом фон Стерча, то це було нещасним, теє-то, випадком. Так я і представлю події князеві, як тільки він повернеться. Згода?
– Згода.
– Consensus omnium[59]59
Загальна згода (лат.).
[Закрыть]
– Concordi voce.[60]60
Одноголосно (лат.).
[Закрыть]
– А якби Рейневан десь об'явився, – додав після хвилинного мовчання велебний Галль, – то раджу тихцем його спіймати і зачинити. Тут, у карцерику нашої ратуші. Заради його ж власної безпеки. Поки справа не вляжеться.
– Добре було б, – додав, розглядаючи свої персні, Лукас Фрідман, – зробити це швидко. Перш ніж про всю цю аферу стане відомо Таммо Стерчі.
* * *
Виходячи з ратуші просто в темряву вулиці Святого Яна, купець Гофріхтер краєм ока вловив рух на освітленій місяцем стіні вежі – невиразний силует, що пересувався, трохи нижче вікон міського сурмача, але вище вікон кімнати, де щойно закінчилася нарада. Глянув, прикриваючи очі, щоб не засліплювало, від світла ліхтаря, який ніс слуга. «Якого чорта, – подумав він і негайно перехрестився. – Що це там лазить стіною? Пугач? Сова? Кажан? А може…»
Гофріхтер здригнувся, ще раз перехрестився, аж на самі вуха насунув кунячий ковпак, закутався в шубу і швиденько подався у бік дому.
Тому він і не побачив, як велетенський стінолаз[61]61
Птах родини пищух (Tichodroma muraria).
[Закрыть] розправив крила, злетів із підвіконня і безшелесно, як привид, як нічна примара, почав ширяти над дахами міста.
* * *
Апечко Стерча, пан з Ледної, не любив бувати в замку Стерцендорф. Причина була одна-єдина, до того ж проста: Стерцендорф був садибою Таммо фон Стерча, глави, старійшини і патріарха роду. Або, як казали деякі, – тирана, деспота і мучителя.
У кімнаті було задушливо. І темно. Таммо фон Стерча не дозволяв відчиняти вікон, побоюючись, щоб його не продуло, віконниці теж весь час мали бути закриті, бо світло разило очі каліки.
Апечко був голодний. І весь у дорожній куряві. Але ніколи було ані поїсти, ані почистити вбрання. Старий Стерча не любив чекати. І не мав звичаю частувати гостей. А надто родичів.
Тому Апечко ковтав слину, щоби промочити горло, – випити йому, звісно ж, нічого не подали – і переповідав Таммо олесницькі події. Робив він це неохоче, але що ж – мусив. Каліка чи ні, паралітик чи ні, але Таммо був патріархом роду. Патріархом роду, який не терпів непослуху.
Старий слухав повідомлення, вмостившись у кріслі у звичній для нього неймовірно перекособоченій позі. «Старий покручений пердун, – подумав Апечко. – Клятий поламаний дідуган».
Причини стану, в якому перебував патріарх роду Стерчів, не до кінця і не всім були відомі. Згода панувала стосовно єдиного – Таммо звалив удар, бо Таммо розлютився понад усяку міру. Одні стверджували, що старець розгнівався, дізнавшись, що його особистий ворог, ненависний вроцлавський князь Конрад одержав єпископське свячення і став наймогутнішою особою на Шльонську. Інші запевняли, що фатальний вибух спричинила теща, Анна з роду Погожелів, якій підгоріла улюблена страва Таммо – гречана каша зі шкварками. Як воно було насправді, невідомо, однак результат був наочний і не помітити його було неможливо. Після цього випадку Стерча міг рухати – зрештою, дуже незграбно – тільки лівою рукою і лівою ногою. Його права повіка була завжди опущена, з-під лівої, яку йому іноді вдавалося підняти, цівочкою сочилися слизуваті сльози, а з кутика перекошеного в потворній гримасі рота текла слина. Нещастя призвело також до майже цілковитої втрати мови, з чого взялося і прізвисько старого – Балбулус. Заїка-недоріка.
Але втрата здатності говорити не потягла за собою того, на що сподівалася вся рідня, – втрати контакту зі світом. О ні. Пан Стерцендорфа, як і раніше, тримав рід у кулаку, і всі його боялися. І те, що він хотів сказати, казав, бо в нього завжди напохваті був хтось, хто міг зрозуміти й перекласти людською мовою його булькотіння, хрипіння, гугнявлення і крики. Цим кимсь, як правило, була дитина – котресь із численних внуків або правнуків Балбулуса.
Зараз мову його тлумачила десятирічна Офка фон Барут, яка, сидячи біля ніг старця, наряджала ляльку в клаптики кольорового шмаття.
– Так от, – Апечко Стерча закінчив розповідати і, відкашлявшись, перейшов до висновків. – Вольфгер через посланця просив повідомити, що зі справою впорається швидко. Що Рейнмара Беляу буде схоплено на вроцлавському тракті і його покарають. Однак зараз руки у Вольфгера зв'язані, бо трактом подорожує олесницький князь з усім своїм двором та різні важливі духовні особи, тож поки що нема як… Нема як погоню вести. Але Вольфгер присягається, що виловить Рейневана. Що йому можна довірити честь роду.
Повіка Балбулуса підскочила, з рота витекла цівочка слини.
– Ббббх-бхх-бхх-бхубху-бххуаха-ррххха-пххх-ааа-ррх! – пролунало в покої. – Ббб… хрррх-урррхх-бхуух! Гуггу-ггу…
– Вольфгер – довбаний кретин, – переклала тонесеньким мелодійним голосочком Офка фон Барут. – Дурень, якому я не довірив би навіть коновки із блювотинням. А єдине, що він може вхопити, – це його власний кутас.
– Батьку…
– Ббб-брррх! Бххррхуу-пхр-рррххх!
– Мовчати! – переклала, не піднімаючи голови, зайнята лялькою Офка. – Слухати, що я скажу. Що наказуватиму.
Апечко терпляче перечекав хрипи і скрипи, дочекався їхнього перекладу.
– Передусім, Апеч, велиш з'ясувати, – наказував Таммо Стерча вустами дівчинки, – якій берутовській бабі було доручено наглядати за бургундкою. І до якої не дійшла справжня мета цих благодійних походів бургундки до Олесниці. Імовірно, вона була в змові з перелюбницею. Бабі тридцять п'ять розмашистих різок. По голій задниці. Тут, у мене, на моїх очах. Хай я маю хоч трохи тієї радості.
