Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 35 страниц)
На очах у Рейневана селянка в опанчі вказала гуситам на молодого чоловіка. Його витягли, а коли зірвали каптур, то модно підстрижена чуприна зрадила, що він лицар. Селянка сказала щось Амброжу і Глушічці. Глушічка віддав короткий наказ. Ціпи піднялися й опустилися. Лицар звалився на землю, лежачого закололи вилами і сулицями.
Селянка зняла каптур, відкривши товсту світлу косу. І пішла. Накульгуючи. Накульгуючи настільки характерно, що Рейневан зумів визначити уроджений вивих стегна. На прощання вона послала йому багатозначний погляд. Упізнала його.
* * *
З Бардо виносили здобич, з пекла пожеж і клубів диму виходила колона навантажених різним добром чехів. Здобич завантажували на вози. Гнали корів і коней.
На самому кінці колони з палаючого міста вийшов Самсон Медок. Він був чорний від сажі, подекуди підсмалився, у нього не було вже ні брів, ані вій. Він ніс на руці кошеня, наїжачене чорно-біле створіннячко з величезними, дикими, наляканими очима. Кошеня судомно чіплялося кігтиками за рукав Самсона і раз у раз беззвучно відкривало ротик.
Обличчя Амброжа було немов висічене з каменю. Рейневан і Шарлей мовчали. Самсон підійшов, зупинився.
– Учора ввечері я думав про порятунок світу, – промовив він дуже м'яко і тепло. – Сьогодні вранці – про порятунок людства. Але що ж, доводиться узгоджувати сили з намірами. І рятувати те, що можна.
* * *
Розграбувавши Бардо, армія Амброжа повернула на захід, до Броумова, залишаючи на свіжому і білесенькому снігу широкий чорний слід.
Кінноту розділили. Частина, під командою Бразди з Клінштейна, поїхала вперед як так званий «пршедвой», тобто передовий загін. Решта, силою в тридцять коней, ввірена під командування Олдржиха Галади, становила ар'єргард. У ньому опинилися Рейневан, Шарлей і Самсон.
Шарлей посвистував, Самсон мовчав. Рейневан, який їхав пліч-о-пліч з Галадою, вислуховував повчання, набував добрих манер і позбувався поганих. До останніх, досить суворо пояснив Галада, належить використання слова «гусити», оскільки так говорять тільки вороги, папісти і взагалі люди, які ставляться до гуситів з неприязню. Треба казати: «правовірні», «добрі чехи» або «божі воїни». Польова армія з Градця-Кралове, повчав далі гетьман божих воїнів, є збройним крилом Сиріток, тобто правовірних, які посиротіли після смерті великого і незабутнього Яна Жижки. Поки Жижка був живий, Сирітки, ясна річ, іще не були Сирітками, а називалися Новим або Малим Табором – для того, щоби відрізнятися від Старого Табора, тобто від таборитів. Новий, або Малий, Табор Жижка заснував, спираючись на оребітів, тобто тих правовірних, які збиралися на горі Ореб, неподалік Тршебеховіц, на відміну від таборитів, що збиралися на горі Табор біля ріки Лужніце, і там побудували своє Градіште. Не можна, суворо пояснював правовірний гетьман Сиріток з Нового Табора, плутати оребітів з таборитами, і вже зовсім кари гідне пов'язання котроїсь із цих груп з калікстинами з Праги. Якщо на Новому Празькому Місті ще можна зустріти воістину правовірних, повчав оребіт із гори поблизу Тршебеховіц, то вже Старе Місто – це гніздо поміркованих угодовців, які називають себе калікстинами або утраквістами, а добрі чехи не хочуть, щоб їх з ними плутали, то їх і не треба плутати. Але і пражан не можна називати гуситами, бо так говорять тільки вороги.
Рейневан трохи сонно погойдувався в сідлі і час від часу казав, що розуміє, хоч це було неправдою. Знову пішов сніг, швидко перетворюючись на хурделицю.
* * *
За лісом, на роздоріжжі, поблизу спаленого Войбужа, стояв кам'яний покаянний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття. Учора, коли палили Войбуж, Рейневан хреста не помітив. Був вечір, сутінки, ішов сніг. Багато чого можна було не помітити.
Рамена хреста закінчувалися у формі листочків конюшини. Біля хреста стояли два вози, не бойові, а звичайні, для перевезення вантажів. Один сильно перехилився на бік, спираючись на маточину колеса із зовсім поламаним ободом. Четверо чоловіків марно намагалися підняти віз, щоб двоє інших могли зняти поламане колесо і надягти запасне.
– Підсобіть! – заволав один. – Братове!
– Розвантажте віз! – крикнув Галада. – Легше буде!
– То не йно колесо, – крикнув у відповідь візник. – Штельвагу виламали-смо, запрягти годі! Най котрийсь скочить допереду, заверне яку запряжку. Перевантажимо добро…
– До дідька добро. Не бачите, як снігом замітає? Хочете тут лишитися?
– Добутку шкода!
– А дупи тобі не шкода? За нами можуть гнатися… Голос застиг Галаді в горлі. Бо в лиху, дуже лиху годину він вимовив ці слова.
Захрапали коні, з лісу виїхав шерег лицарів у повних обладунках. Їх було близько тридцяти, в основному – йоанніти.
Вони їхали ступою, рівно, дисципліновано, жоден кінь не вистромляв носа з шерегу.
З іншого боку гостинця виїхав з-за дерев інший загін, такої ж сили. Під корогвою з баранячою головою Хаугвіців. Заходячи лавою, лицарі спритно відрізали Сиріткам дорогу до втечі.
– Пробиваймося! – крикнув один з молодих кіннотників. – Брате Олдржих! Пробиваймося!
– Як? – прохрипів Галада. – Крізь списи? Понастромляють нас на них, як курчат на рожен. З коней! І поміж вози! Дешево шкуру не продамо!
Не можна було втрачати ні хвилини, лицарі, які їх оточували, уже пускали коней клусом, йоанніти закривали заборола арметів, нахиляли списи. Гусити позіскакували з коней, сховалися за возами, деякі навіть залізли під них. Ті, для кого укриття не вистачило, опустилися на коліна з натягнутими арбалетами. На возах, як виявилося, окрім награбованого літургійного посуду, завдяки справді щасливому випадку везли зброю, переважно на ратищах. Чехи моментально поділили між собою алебарди, партизани і гізарми. Рейневанові хтось тицьнув у руку спис із довгим і тонким, як шило, вістрям.
– Готуйся! – крикнув Галада. – Йдуть!
– Втрапили ми в бездонне гівно, – Шарлей натягнув і зарядив арбалет. – А я так розраховував на ту Угорщину. Такий, курва, мав апетит на справжній бограч-гуляш[569]569
Бограч-гуляш (угор. bogracsgulyas – «гуляш із казанка», від gulyas – пастух) – популярний угорський м'ясний суп з паприкою; перша, а не друга страва.
[Закрыть]!
– Бог і святий Георгій!
Йоанніти і Хаугвіци погнали коней в атаку. І з ревінням ринулися на вози.
– Зараз! – крикнув Галада. – Зараз! Бий! По них!
Дзенькнули тятиви, град стріл задзвенів по щитах і збруї. Упало кілька коней, кілька вершників. Решта навалилися на захисників. Довгі списи досягли до цілей. Тріск зламаних ратищ і крики тих, у кого влучили списи, злетіли до неба. Рейневана оббризкало кров'ю, він бачив, як зовсім поруч один з візників б'ється у конвульсіях, пробитий навиліт, як з іншого боку спішений кіннотник Галади намагається вирвати з грудей вістря, помітив, як іще одного кіннотника величезний лицар з багром Оппельнів на щиті піднімає на спис і кидає у сніг, стікати кров'ю. Побачив, як Шарлей стріляє з арбалета, зблизька всадивши стрілу в горло одному списнику, як іншому Галада розрубує шолом і голову бердишем, як третій, зачеплений гаками двох гізарм, падає між возами і гине, зарубаний і заколений. Спінена і вишкірена морда коня нависла над самою Рейневановою головою, він побачив блиск меча, не роздумуючи, штрикнув списом, тригранне вістря щось пробило і в щось встромилося. Рейневан ледве не впав під напором, побачив, як йоанніт, у якого він всадив спис, хитається в сідлі. Він натиснув на ратище, йоанніт відхилився назад, тонким голосом закликаючи святих. Але не впав, підтриманий високою задньою лукою сідла. Допоміг хтось із Сиріток, вгамселивши йоанніта алебардою: проти такого удару опора луки виявилася замалою, лицаря просто знесло із сідла. Майже тієї ж миті чех дістав булавою по голові, удар вбив йому капалін аж до підборіддя, з-під капаліна бухнула кров. Рейневан штрикнув того, хто вдарив і, вивергаючи прокляття, збив його із сідла. Поруч упав з коня інший, застрелений Шарлеєм. Третій, зарубаний дворучним мечем, тицьнувся чолом у гриву і залив її кров'ю. Навколо возів стало просторіше. Панцирні відступили, насилу стримуючи коней.
– Дуже добре! – волав Олдржих Галада. – Дуже добре, братове! Дали ми їм! Так тримати!
Вони стояли серед крові та трупів. Рейневан з жахом констатував, що живих їх залишилося не більше п'ятнадцяти, з яких на ногах могли триматися хіба що з десяток. Більшість із тих, хто міг стояти, теж стікали кров'ю. Він зрозумів, що живі вони тільки тому, що списники, наступаючи, заважали один одному: битися біля возів могла тільки частина з них. Ця частина, зрештою, заплатила за цей привілей, заплатила страшну ціну. Вози оточувало кільце убитих людей і покалічених коней, які звискували і хрипіли.
– Готуйся, – прохрипів Галада. – Зараз ударять знову…
– Шарлею?
– Живий.
– Самсоне?
Велетень відкашлявся, стер із брів кров, яка сочилася з рани на чолі. Він був озброєний колючою булавою і щитом, що його якийсь доморослий художник прикрасив агнцем, променистою облаткою і написом: BŮH PÁN NAŠ[570]570
Бог пан наш (чеськ.), тобто Бог наш Господь.
[Закрыть].
– Готуйся! Йдуть!
– Цього, – констатував крізь зуби Шарлей, – нам уже не пережити.
– Lasciate ogni speranza[571]571
«Облиште всяку надію» (італ.) – частина напису на воротах Пекла у «Божественній комедії» Данте Аліґ'єрі. Повністю речення звучить так: «Lasciate ogni speranza, voi ch'entrate» – «Облиште всяку надію ті, хто входить сюди».
[Закрыть], – спокійно погодився Самсон. – Справді, щастя, що я не взяв із собою того кошеняти.
Хтось подав Рейневанові гаківницю: хвилинна передишка дозволила Сиріткам набити їх кілька. Він спер ствол на віз, зачепивши гак за борт, підніс ґніт до запалу.
– Святий Гео-о-о-оргі-і-ій!
– Gott mit uns![572]572
3 нами Бог (нім.).
[Закрыть]
У тупоті копит йшла наступна атака, з усіх боків. Загриміли пищалі й гаківниці, у дим полетів залп з арбалетів. А вже за мить були довгі списи, бризки крові та нестямні крики тих, у кого влучило. Рейневана врятував Самсон, прикривши його щитом з облаткою та агнцем. За мить щит уберіг від смерті й Шарлея: велет давав собі раду з величезним щитиськом однією рукою, ніби з іграшковим, а могутні удари списів відбивав так, ніби це був пух кульбабки.
Йоанніти і панцирники Хаугвіца ввірвалися поміж вози, рубали, стоячи в стременах, мечами і сокирами, гамселили буздуганами серед крику і брязкоту. Гусити гинули. Вмирали один за одним, огризаючись як собаки, стріляючи списникам прямо в обличчя з арбалетів і рушниць, штрикаючи і ріжучи гізармами й алебардами, луплячи булавами, колючи списами. Поранені заповзли під вози й підрізали коням бабки, посилюючи сум'яття, хаос і колотнечу.
Галада заскочив на віз, ударом бердиша зніс із сідла йоанніта, сам зігнувся від уколу. Рейневан ухопив його, потягнув. Двоє важко озброєних верхівців нависли над ним, піднімаючи мечі. Життя Рейневанові та Шарлею знову врятував Самсон і BŮH PÁN NAŠ на величезному щиті. Один із лицарів, судячи із зображеної на щиті пряжки, Цедліц, упав разом з конем, якому перерізали бабки. Іншого, який сидів на закутому сивому коні, Шарлей рубонув по голові впущеним Галадою бердишем. Шолом тріснув, панцирний зігнувся, захлипавши кров'ю бляшаний кринет. Тієї ж миті на Шарлея наїхали і повалили конем. Рейневан з розмаху штурхнув вершника списом, вістря загрузло в блясі. Рейневан відпустив ратище, розвернувся, скулився, панцирні були всюди, всюди були хаос потворних шпичастих хундсгугелів, мигтіння хрестів і гербів на щитах, ураган блискучих мечів, вир кінських зубів, грудей і копит. «Вежа блазнів, – гарячково думав він, – це все ще Вежа блазнів, маячня, шаленство і божевілля».
Він послизнуся на крові, впав. На Шарлея. У Шарлея в руках був арбалет. Він глянув на Рейневана, підморгнув. І вистрілив. Вертикально вгору. Просто в живіт коня, який навис над ними. Кінь звискнув. А Рейневан дістав копитом у голову. «Це кінець», – подумав він.
– Боже пом-а-а-ага-а-ай! – почув він, мов крізь вату, паралізований болем і слабкістю. – Підмо-о-ога-а-а! Під-мо-о-ога-а-а!
– Підмога, Рейнмаре! – кричав, смикаючи його, Шарлей. – Підмога! Живемо!
Він став навкарачки. Світ і далі танцював та плавав у нього перед очима. Але той факт, що вони жили, було неможливо не помітити. Він закліпав.
З поля долетів лемент і дзенькіт, іоанніти і панцирники Хаугвіца билися з прибулою підмогою, закованою в повні пластинчасті обладунки. Бій був недовгим: трактом із заходу вже мчала галопом, горлаючи на всю міць легень, кіннота Бразди, за нею, горлаючи ще голосніше, мчала гуситська піхота з піднятими ціпами. Побачивши це, йоанніти і люди Хаугвіца повернули задом і поодинці та групами почали втікати до лісу. Підмога дихала їм у спину, безжально ріжучи і рубаючи, аж пагорбами розходилася луна.
Рейневан сів. Обмацав голову і боки. Він був увесь у крові, але скидалося на те, що чужій. Коло нього, все ще зі своїм щитом, сидів, спершись на віз, Самсон Медок із закривавленою головою, густі краплі капали з його вуха на плече. Кілька гуситів підводилися з землі. Один плакав. Одного нудило. Один, затягуючи зубами ремінь, намагався зупинити кров, яка дзюркотіла з кукси відрубаної руки.
– Живемо, – повторив Шарлей. – Живемо! Гей, Галада, чу…
Він осікся. Галада не чув. Він уже не міг чути.
До возів під'їхав Бразда з Клінштейна, під'їхали панцерні з підмоги. Усе ще розпалені битвою, галасливі, вони відразу замовкали і затихали, коли під копитами коней починало чвакати криваве болото. Бразда оцінив поглядом побоїще, подивився в осклілі очі Галади, нічого не сказав.
Командир панцирних з підмоги придивлявся до Рейневана, примружуючи очі. Було видно, що він намагається пригадати. Рейневан упізнав його відразу, і не тільки за трояндою на гербі – це був раубрітер із Кромоліна, протектор Тибальда Раабе, поляк Блажей Порай Якубовський.
Чех, який плакав, опустив голову на груди і вмер. У тиші.
– Дивно, – сказав нарешті Якубовський. – Дивіться на цих трьох. Навіть не дуже потовчені. Ну ви й щасливчики! Або якийсь демон вас оберігає.
Він їх не впізнав. Зрештою, в цьому не було нічого дивного.
* * *
Хоч Рейневан і сам ледве тримався на ногах, він відразу взявся перев'язувати поранених. У цей час гуситська піхота дорізала і обчищала від збруї іоаннітів і списників Хаугвіца. Убитих витрушували з блях, почалися сварки, кращу зброю і дорожчі панцирі виривали з рук, доходило і до кулаків.
Один із лицарів, що лежали під возом, який здавався мертвим, як і інші, зненацька поворухнувся, забряжчав обладунком, застогнав із глибини шолома. Рейневан підійшов, став на коліна, підняв хундсгугель. Вони довго дивилися один одному в очі.
– Давай… – прохрипів лицар. – Добий мене, єретику. Ти убив мого брата, убий і мене. І хай тебе пекло поглине…
– Вольфгер Стерча.
– Щоб ти здох, Рейневане Беляу.
Наблизилися два гусити із закривавленими ножами. Самсон встав і загородив їм дорогу, а в його очах було щось таке, що гусити швидко відійшли.
– Добий мене, – повторив Вольфгер Стерча. – Чортове поріддя. Чого ти чекаєш?
– Я не вбивав Нікласа, – сказав Рейневан. – Ти чудово це знаєш. Я все ще не впевнений в тому, яку роль ви зіграли в убивстві Петерліна. Але знай, Стерча, що я сюди повернуся. І розрахуюся з винними. Знай це сам і передай іншим. Рейнмар з Беляви повернеться у Шльонськ. І зажадає розрахунку. За все.
Обличчя Вольфгера зм'якло, розслабилося, Стерча грав зуха, але тільки тепер зрозумів, що має шанс вижити. Попри це він не сказав ні слова, відвернув голову.
Поверталася з погоні та розвідки кіннота Бразди. Піхотинці, яких підганяли командири, покинули оббирати полеглих, сформували маршовий стрій. Підійшов Шарлей із трьома кіньми.
– Вирушаємо, – кинув він коротко. – Самсоне, зможеш їхати?
– Зможу.
* * *
Вирушили вони тільки через годину. Залишивши за спиною кам'яний покутний хрест, одну з численних у Шльонську пам'яток злочину і запізнілого каяття. Тепер, крім хреста, роздоріжжя позначав ще й курган, під яким поховали Олдржиха Галаду і двадцятьох чотирьох гуситів – Сиріток із Градця-Кралове. На кургані Самсон застромив щит. Із променистою облаткою і чашею.
І написом: BŮH PÁN NAŠ.
* * *
Армія Амброжа йшла на захід, до Броумова, залишаючи за собою широку чорну смугу зораного колесами й вимішаного чобітьми болота. Рейневан обернувся в сідлі, подивився.
– Я сюди повернуся, – сказав він.
– Якраз цього я і боявся, – зітхнув Шарлей. – Якраз цього я і боявся, Рейнмаре. Що ти власне це скажеш. Самсоне?
– Що?
– Ти щось бурмочеш собі під ніс, до того ж по-італійськи, тож, гадаю, це знову Данте Аліг'єрі?
– Правильно гадаєш.
– І, певно, уривок, що пасує до нашої ситуації? До того, куди ми оце прямуємо?
– Авжеж.
– Гм-м-м… Fuor de la queta… Отже, ми йдемо, ти вважаєш… Я не буду занадто настирливий, якщо попрошу перекласти?
– Не будеш.
Йдемо туди, де жаль повітря крає;
і ось ми там, де вже немає світла [573]573
[Примітка автора] «…туди, де жаль…» – Данте, «Божественна комедія», пісня четверта, переклад як вище. В оригіналі: Fuor de la queta, ne I'aura che trema. E vegno in parte ove non e che luca. (Данте Аліґ'єрі, «Божественна комедія», ч. 4. Переклад М. Стріхи.)
[Закрыть].
* * *
На західному схилі Голінця, у тому місці, звідки як на долоні видно було долину й армію на марші, на гілку ялини сів великий стінолаз, обтрусивши сніг із глиці. Стінолаз повернув голову, його нерухоме око, здавалося, виглядало когось у колоні.
Стінолаз, видно, нарешті побачив те, що хотів побачити, бо розтулив дзьоб і заскрекотів, і в цьому скрекоті був виклик. І страшна погроза.
* * *
Гори потопали в каламутному sfumato[574]574
Розмитість контурів, імла.
[Закрыть] похмурого зимового дня.
Знову пішов сніг. Засипав сліди.
