Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц)
– Добре, добре, – обірвав Шарлей. – Нехай сидить, де сидить, аби тільки тихо. Починаємо. Магістре Рейнмаре…
Рейневан, наслідуючи Шарлея, повісив собі на шию єпитрахиль, склав руки, схилив голову. Він не знав, прикидається Шарлей чи ні, але сам молився щиро й гаряче. Він, що й казати, страшенно боявся. Шарлей натомість виглядав абсолютно впевненим у собі, владним, аж по вінця сповненим авторитету.
– Моліться, – наказав він бенедиктинцям. – Змовляйте Domine sancte[211]211
«Святий Господь, Отець-Вседержитель», католицька молитва.
[Закрыть].
Сам став над катафалком, перехрестився, сотворив знак хреста над братом Деодатом. Дав знак, Рейневан покропив одержимого свяченою водою. Одержимий, звичайно ж, не відреагував.
– Domine sancte, Pater omnipotens, – гул чернечої молитви стугонів відлунням, яке вібрувало і множилося у зіркоподібному склепінні, – aeterne Deus, propter tuam largitatem et Filii tui…
Шарлей потужно кашлянув, прочищаючи горло.
– Offer nostras preces in conspectu Altissimi [212]212
[Примітка автора] «Offer nostras preces in conspectu Altissimi» – молитва до святого Михаїла Архангела, Oratio ad Sanctum Michael, частина ритуалу екзорцизму в римському обряді, авторства, як вважають, папи Лева XIII. У перекладі (моєму) виглядає так: «Молитви наші зносимо перед обличчя Всевишнього, щоб зійшла на нас милість Господня, щоб був упійманий дракон, змій стародавній, який зветься диявол і сатана, щоб був зв'язаний і скинутий у безодню, щоб не зводив більше народів. Тож здані на Твій захист ми, священики, даною нам владою беремося відігнати підступні зазіхання диявольського шахрайства в Ім'я Христа Господа нашого…»
[Закрыть], – промовив він голосно, викликаючи ще сильніше відлуння, – ut cito anticipent nos misericordiae Domini, et apprehendas draconem, serpentem antiquum, qui est diabolus et satanas, ac ligatum mittas in abyssum, ut non seducat amplius gentes. Hinc tuo confisi praesidio ac tutela, sacri ministerii nostri auctoritate, ad infestationes diabolicae fraudis repellendas in nomine Iesu Christi Dei et Domini nostri fidentes et securi aggredimur.[213]213
«Піднеси молитви наші перед погляд Всевишнього, хай швидко постигне нас милосердя Господнє і хай приборкаєш ти дракона, змія древнього, котрий є диявол і сатана, і хай скинеш його скованого у безодню, щоб не спокушав більше народи. Звідси й ми, упевнившись у твоєму за хисті і заступництві, владою священного нашого служіння дерзаємо вигнати заразу обману диявольського іменем Бога і Господа нашого Icyса Христа» (Шарлей починає від звичайного на ті часи «Екзорцизму папи Лева XIII», однак далі вносить деякі, часом суттєві, зміни).
[Закрыть]
– Domine, – включився на поданий знак Рейневан, – exaudi orationem meam.[214]214
Господи, почуй молитву мою (лат.).
[Закрыть]
– Et clamor meus ad te veniat.[215]215
І волання моє хай дійде до Тебе (лат.).
[Закрыть]
– Amen.
– Princeps gloriosissime caelestis militiae, sancte Michael Archangele, defende nos in praelio et colluctatione. Satanas! Ecce Crucem Domini, fugite partes adversae! Apage! Apage! Apage![216]216
Княже преславний небесного воїнства, святий Архангеле Михаїле, захисти нас у бою і в борні. Сатано! Ось Хрест Господній, утікайте, ворожі сили! Відійди! Відійди! Відійди! (лат.).
[Закрыть]
– Amen!
Брат Деодат на катафалку не подавав ознак життя. Шарлей крадькома витер чоло кінцем єпитрахилі.
– Отже, – не опустив він очей під запитальними поглядами бенедиктинців, – вступ ми вже пройшли. І знаємо одне: що маємо справу не з якимось хиренним дияволом, бо такий уже був би втік. Доведеться викотити важчі бомбарди.
Абат заморгав і неспокійно поворушився. Самсон-богатир, що сидів на підлозі, пошкрябався в промежині, шмаркнув, харкнув, перднув, насилу відліпив від живота глечик із медом і зазирнув у нього, перевіряючи, чи там ще щось залишилося.
Шарлей обвів ченців поглядом, який, на його думку, був водночас мудрим і натхненним.
– Як учить нас Святе Письмо, – промовив він, – Сатана відзначається пихою. Ніщо інше, а тільки гординя безконечна привела Люцифера до бунту проти Господа, за пиху він був покараний зверженням у пекельну безодню. Але диявол і далі пихатий! Тому найперша заповідь екзорциста – уразити диявольську пиху, гордість і самозакоханість. Коротше кажучи: добряче образити його, обсипати прокльонами, принизити, облаяти і пообзивати. Зневажити, і тоді він втече як обпльований.
Ченці чекали, переконані, що це ще не кінець. І мали рацію.
– Тому зараз, – тягнув далі Шарлей, – почнемо чорта ображати. Якщо хтось із братів вразливий на грубі висловлювання, нехай негайно звідси йде. Підійди, магістре Рейнмаре, промов словами Євангелія від Матвія. А ви, братіє, моліться.
– Потому Ісус погрозив йому; і демон вийшов із нього. І одужав хлопець тієї години! Тоді підійшли учні насамоті до Ісуса й сказали: «Чому ми не могли його вигнати?» А Він їм відповів: «Через ваше невірство».[217]217
Євангеліє від св. Матвія, 17; 18–20.
[Закрыть]
Гудіння молитви, яку читали бенедиктинці, змішувалося з речитативом. Шарлей же поправивши на шиї єпитрахиль, став над нерухомим і скам'янілим братом Деодатом і розпростер руки.
– Мерзенний дияволе! – гаркнув він так, що Рейневан затнувся, а абат аж підскочив. – Наказую тобі: негайно вийди з цього тіла, нечиста сило! Геть від цього християнина, ти, брудна, жирна й розпусна свиня, бестія найбестійніша з усіх бестій, ганьба Тартару, безчестя Шеолу! Виганяю тебе, щетиниста жидівська свиня, у пекельний хлів, щоб ти втопився там у гівні!
– Sancta Virgo virginem, – шепотів абат, – ora pro nobis…[218]218
Пресвята Діво, молися за нас (лат.).
[Закрыть]
– Ab insidiis diaboli, – вторили йому ченці, – libera nos…[219]219
Від підступів диявола визволи нас… (лат.).
[Закрыть]
– Ти, старий крокодил! – ревів Шарлей, наливаючись кров'ю. – Здихаючий василіск, обісрана мавпа! Ти, надута жаба, ти, кульгавий осел із набитим задом, ти, тарантул, який заплутався у власному павутинні! Ти, обпльований верблюд! Ти, жалюгідний хробак, що повзає у смердючому падлі на самому дні Геєни, ти, бридкий гнойовик, що сидить у лайні. Слухай, як я називаю тебе твоїм справжнім іменем: scrofa stercorata et pedicosa, свиня нечиста і вошива, о ти, наймерзенніший з мерзенних, о найдурніший з дурнів, stultus stultorum rex! Ти, вугляр тупий! Ти, швець пропитий! Ти, цап з розпухлими яйцями!
Брат Деодат, що лежав на марах, навіть не здригнувся. Хоч Рейневан кропив його свяченою водою, скільки влізло, краплі мляво стікали по застиглому обличчю старця. На обличчі Шарлея заграли жовна. «Наближається кульмінація», – подумав Рейневан. І не помилився.
– Вийди з тіла цього! – заволав Шарлей. – Ти, в сраку йобаний катаміт[220]220
Катаміт – хлопчик, якого в античності тримали для заспокоєння статевих збочень. Лат. catamitus походить від спотвореного давньогр. Ganymedes – Ганімед, юний прислужник Зевса.
[Закрыть]!
Один із молодших бенедиктинців утік, затуляючи вуха й закликаючи ім'я Господнє надаремно. Усі інші були або дуже бліді, або дуже червоні.
Стрижений велетень постогнував і пойойкував, намагаючись засунути в глечик з медом цілу долоню. Це було неможливо, бо долоня була вдвічі більша за глечик. Велетень високо підняв посудину, задер голову і роззявив рота, але мед не витікав, його просто-напросто було замало.
– То як там, – насмілився видушити з себе абат, – із братом Деодатом, майстре? Що зі злим духом? Чи він уже вийшов?
Шарлей нахилився над екзорцизмованим, мало не притуляючи вухо до його блідих губів.
– Уже коло самого верху, – оцінив він. – Зараз ми його виженемо. Треба лише вразити його смородом. Чорт чутливий до смороду. Ану ж бо, братіє, принесіть горщик з гівном, сковороду і жаровню. Будемо смажити під носом в одержимого свіже гівно. Зрештою, придасться все, що добре смердить. Сірка, вапно, асафетида[221]221
Речовина з дуже неприємним запахом, яку отримують із камеді.
[Закрыть]… А найкраще – тухла риба. Сказано-бо у книзі Товита: incenso іесоге piscis fugabitur daemonium[222]222
«Спалити печінку риби, і дим вижене демона» (Книга Товита, 6; 10).
[Закрыть].
Кілька братів побігли виконувати замовлення. Силач, що сидів під стіною, подлубався пальцем у носі, роздивився палець, витер його об холошу. Після чого знов узявся вибирати рештки меду з глечика. Тим самим пальцем. Рейневан відчув, як з'їдений бобровий плюск підступає йому до горла, здіймаючись на хвилі хрінового соусу.
– Магістре Рейнмаре, – різкий голос Шарлея повернув його до світу. – Не треба припиняти зусиль. Євангеліє від Марка, будь ласка, відповідний абзац. Моліться, братіє.
– А Ісус, як побачив, що натовп збігається, то нечистому духові заказав, і сказав йому: «Духу німий і глухий, тобі Я наказую: вийди з нього і більше у нього не входь!»[223]223
У Євангелії від Марка: «Ісус же йому заказав: «Замовчи і вийди з нього!». І затряс дух нечистий того, і скрикнувши голосом гучним, вийшов із нього» (1; 25–26).
[Закрыть]
– Surde et mute spiritus ego tibi praecipio, – повторив грізно і наказовим тоном Шарлей, схиляючись над братом Деодатом, – ехі ab ео! Imperet tibi Dominus per angelum et leonem! Per deum vivum! Justitia eius in saecula saeculorum![224]224
Духу німий і глухий, тобі Я наказую: вийди з нього! Наказує тобі Господь ангелом і левом! Богом живим! Справедливість Його вовіки віків! (лат.).
[Закрыть] Нехай сила Його вижене тебе і змусить вийти разом із усією твоєю зграєю!
– Ego te exorciso [225]225
[Примітка автора] «Ego te exorciso…» – фрагменти ритуалів і заклинань екзорцистів, почерпнуті мною із найрізноманітніших джерел. З певною, визнаю, дещицею безладності. Але запланованої.
[Закрыть] per caracterum et verborum sanctum! Impero tibi per clavem Salomonis et nomen magnum Tetragrammaton![226]226
Я тебе виганяю літерою і словом святим! Наказую тобі ключем Соломоновим та великим іменем Тетраграмматона! (лат.).
[Закрыть]
Велетень, який жер мед, раптом закашлявся, обплювався й обшмаркався. Шарлей витер із чола піт.
– Важкий і складний цей казус, – пояснив він, уникаючи дедалі більш підозріливого погляду абата. – Доведеться застосувати ще потужніші аргументи.
Якийсь час було так тихо, що чутно було навіть відчайдушне дзижчання мухи, впійманої павуком у розтягнуте у віконній ніші павутиння.
– Іменем Апокаліпсиса, – пролунав у тиші вже трохи прихриплий баритон Шарлея, – словами якого Господь відкрив речі, що настати мають, і підтвердив ці речі вустами присланого Ним ангела, проклинаю тебе, сатано! Exorciso te, flumen immundissimum, draco maleficus, spiritum mendacii![227]227
«Виганяю тебе, потік найнечистіший, дракон злочинний, дух обману!» (Лат.).
[Закрыть]
– Сімома свічниками золотими й одним свічником, що між сімома стоїть! Голосом, що є голосом багатьох вод, який промовляє: Я є той, хто вмер, і той, хто воскрес, той, хто живе і жити буде вічно, хто тримає ключі від смерті і пекла, кажу тобі: іди геть, духу нечистий, що знаєш кару вічного прокляття!
Результату як не було, так і не стало. На обличчях бенедиктинців, які спостерігали за всім цим, відбивалися різні, дуже різні почуття. Шарлей набрав повні груди повітря.
– Хай поб'є тебе Агіос, як побив він Єгипет! Хай тебе каменують, як Ізраїль каменував Ахана! Хай потопчуть тебе ногами і піднімуть на вилах, як підняли п'ятьох царів аморейських! Хай приставить Господь до чола твого цвях і хай лупне по тому цвяху молотком, як зробила Сисері жона Яель! Нехай у тебе, як у проклятого Дагона, голова вража й обидві руки відрубані будуть! І нехай тобі хвіст відітнуть при самій твоїй диявольській дупі!
«Ой, – подумав Рейневан, – це погано закінчиться. Погано закінчиться».
– Духу пекельний! – Шарлей різким рухом розкинув руки над братом Деодатом, який і далі не подавав ознак життя. – Заклинаю тебе Ахароном, Егеєм, Гомусом, Афанатосом, Ісхіросом, Екодесом і Альманахом! Заклинаю тебе Аратоном, Бефором, Фалегом і Огом, Пофіелем і Фулем! Заклинаю тебе могутніми іменами Шміля і Шмуля! Заклинаю тебе найжахливішим з імен, іменем переможного і жахливого Семафора!!!
Семафор подіяв не краще, ніж Фуль і Шмуль. Цього не можна було приховати. Шарлей також це бачив.
– Йобса, гопса, афія, альма! – закричав він дико. – Мелах, Берот, Нот, Беріб et vos omnes[228]228
Та ви всі (лат.).
[Закрыть]! Гемен етан! Гемен етан! Гав! Гав! Гав!
«Здурів, – подумав Рейневан. – А нас зараз почнуть бити. Зараз вони допетрають, що все це нісенітниця і пародія, аж настільки дурними вони бути не можуть. Зараз це все закінчиться страшним побиттям».
Шарлей, уже як хлющ зіпрілий і добряче захриплий, упіймав його погляд і підморгнув з аж надто виразним проханням підтримати, підкріпивши своє прохання досить різким, хоч прихованим жестом. Рейневан здійняв очі до склепіння. «Що завгодно, – подумав він, намагаючись пригадати древні книги і бесіди з приятелями-чарівниками, – буде краще, ніж «гав-гав-гав».
– Гакс, пакс, макс, – завив він, розмахуючи руками. – Абеор супер аберер! Ає Сарає! Ає Сарає! Альбедо, рубедо, нігредо!
Шарлей, важко дихаючи, поглядом висловив йому вдячність, жестом велів продовжувати. Рейневан набрав повні легені повітря.
– Тумор, рубор, кальор, дольор! Per ipsum, et cum ipso, et in ipso![229]229
Через Самого, і з Самим, і в Самому! (Лат.; формула з канонічної меси).
[Закрыть] Йобса, гопса, et vos omnes! Et cum spiritu tuo![230]230
І з Духом Твоїм (лат.).
[Закрыть] Мелах, Малах, Молах!
«Зараз нас уже таки справді будуть бити, – гарячково подумав Рейневан, – а може, навіть і ногами копати. Зараз, за хвилиночку – малесеньку, коротесеньку. Нічого не поробиш. Треба вдаватися до крайніх заходів. До арабської. Не залишай мене, Аверроесе! Порятуй, Авіценно!»
– Куллу-аль-шайтану-аль-раджім! – гаркнув він. – Фаана-сахум Таріш! Касура аль-Зоба! Аль-Ахмар, Баракан аль-Абаяд! Аль-шайтан! Хар-аль-Сус! Аль-оуар! Мохефі аль реліль! Ель феурдж! Ель феурдж!
Останнє слово, як він собі невиразно пригадував, означало по-арабськи «розкішниця» і мало небагато спільного з екзорцизмом. Він усвідомлював, яку величезну дурницю робить. Тим сильніше вразив його ефект.
Йому здалося, що світ на якусь мить завмер. І тоді, в абсолютній тиші, серед застиглого на тлі сірих стін tableau[231]231
Жанрова сценка (фр.).
[Закрыть] бенедиктинців у чорних рясах, щось раптом здригнулося, щось сталося, щось рухом і звуком порушило мертвий спокій.
Тупоокий одоробало, який сидів під стіною, різко, з огидою і почуттям відрази відкинув брудний і липкий глечик з медом. Глечик стукнувся об підлогу, проте не розбився, а покотився, розтинаючи тишу глухим, але гучним торохкотінням.
Велетень підніс до очей липкі від солодкого пальці. Якийсь час він розглядав їх, а на його одутлому місяцеподібному обличчі намалювалися спочатку недовіра, а потім жах. Рейневан дивився на нього, важко дихаючи. Він відчував на собі спонукальний погляд Шарлея, але був уже не в змозі вичавити з себе жодного слова. «Кінець, – подумав він. – Кінець».
Силач, усе ще дивлячись на пальці, застогнав. Несамовито.
І тої ж миті брат Деодат, що лежав на марах, заохав, закашляв, захарчав і дригнув ногами. А потім вилаявся, аж надто по-світськи.
– Свята Єфросиніє… – зойкнув абат, падаючи на коліна. Решта ченців зробили те саме. Шарлей розкрив було рота, але відразу опам'ятався і закрив. Рейневан приклав руки до скронь, не знаючи, молитися йому чи втікати.
– Зараза, – деренчливо промовив Деодат, сідаючи. – Але ж мене сушить… Що? Я проспав вечерю? Холера на вас, братове… Я ж хотів тільки подрімати… Але просив же я розбудити мене до вечірні…
– Чудо! – вигукнув один із ченців, що стояли навколішки.
– Настало Царство Боже, – другий упав хрестом на підлогу. – Igitur pervenit in nos regnum Dei![232]232
«Настало для нас Царство Боже!» (З Євангелія від св. Матвія, 28; 12).
[Закрыть]
– Алилуя!
Брат Деодат, сидячи на марах, спантеличено поводив довкола себе очима: від побратимів, які стояли на колінах, – до Шарлея з єпитрахиллю на шиї, від Рейневана – до велетня Самсона, який усе ще розглядав своєї руки і живіт, від абата, який молився, до ченців, які саме цієї миті надбігли з горщиком лайна та мідною сковородою.
– Чи хто-небудь, – запитав недавній одержимий, – пояснить мені, що тут діється?
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
у якому Шарлей, після того як вони залишили монастир бенедиктинців, викладає Рейневану свою екзистенційну філософію, зводячи її – у найбільш спрощеному вигляді – до тези, що вистачить спустити штани і на мить втратити пильність, як хто-небудь недоброзичливий добереться до твоєї задниці. Невдовзі життя підтверджує ці міркування у всій повноті та в кожній подробиці. Зі скрутного становища Шарлея рятує той, кого читач уже знає – або принаймні йому здається, що знає.
Екзорцизм у бенедиктинців – хоч він, в принципі, й увінчався успіхом – ще більше посилив неприязнь Рейневана до Шарлея, неприязнь, що з'явилася, можна сказати, з першого погляду й загострилася після випадку з дідом-жебраком. Рейневан уже встиг зрозуміти, що він залежить від демерита і не дасть собі без нього ради, що, зокрема, операція звільнення його коханої Аделі самотужки має нікчемно малі шанси на успіх. Розуміння розумінням, залежність залежністю, але неприязнь була, докучала і злила, як надламаний ніготь, як надкришений зуб, як скалка в подушечці пальця. А пози і висловлювання Шарлея її тільки поглиблювали.
Суперечка – або радше диспут – почалася ввечері, після того як вони залишили монастир і знаходилися, якщо вірити демериту, зовсім недалеко від Свидниці. Парадоксально, але Рейневан згадав екзорцистичне шельмівство Шарлея і взявся йому випоминати це під час споживання дарів, саме завдяки шельмівству здобутих: на прощання вдячні бенедиктинці вручили їм чималий згорток, що містив, як виявилося, житній хліб, дюжину яблук, кілька крутих яєць, кружальце копченої яловичої ковбаси і грубу польську кров'янку.
Тож на тому місці, де вже частково зруйнована гребля загатила річку, аж та розлилася, на сухому схилі на краю бору, подорожани сиділи й вечеряли, поглядаючи на сонце, що спускалося дедалі нижче, до верхівок сосон. І дискутували. Рейневан було розігнався вихваляти етичні норми і ганити крутійство. Шарлей негайно осадив його.
– Я не приймаю, – заявив він, випльовуючи шкаралупки з не досить старанно облупленого яйця, – моральних повчань від того, хто звик грати чужих жінок.
– Скільки ще разів, – обурився Рейневан, – тобі треба буде повторювати, що це не одне й те саме. Що цього не можна порівнювати.
– Можна, Рейнмаре, можна.
– Цікаво!
Шарлей впер паляницю об живіт і відкраяв чергову скибку.
– Нас відрізняє, – почав він невдовзі з повним ротом, – як легко помітити, досвід і життєва мудрість. Тому те, що ти робиш інстинктивно, керуючись простим, навіть дитячим прагненням задовольняти пристрасті, я роблю обдумано і планово. Але в основі лежить щоразу одне і те ж – переконаність, до речі, цілком справедлива, що маю значення я, моє благо і моє задоволення, а все інше, якщо тільки воно нічого не дає моєму благу й моєму інтересу, спокійно може йти собі до дідька, бо що ж мене ця решта може обходити, якщо ні до чого мені не служить. Не перебивай. Принади твоєї любої Аделі були для тебе, як цукерка для дітвака. Щоби мати змогу полизати і поцюцькати, ти забув про все, мало значення тільки твоє задоволення. Ні, не намагайся розводитися тут мені про любов, цитувати Петрарку і Вольфрама фон Ешенбаха. Любов – також задоволення, до того ж одне із найбільш егоїстичних, що я знаю.
– Я не хочу цього слухати.
– In summa[233]233
Загалом (лат.).
[Закрыть], – незворушно продовжував демерит, – наші екзистенційні програми нічим не розрізняються, оскільки ґрунтуються на принципі: усе, що я роблю, має служити мені. Мають значення тільки моє особисте благо, задоволення, вигода і щастя, а решта може йти до дідька. А те, що нас усе-таки відрізняє…
– То все-таки…
– …це вміння мислити перспективно. Я, попри часті спокуси, стримуюся – в міру можливості – від того, щоб мантачити чужих дружин, бо перспективне мислення підказує мені, що це не тільки не принесе мені користі, а зовсім навпаки – завдасть клопотів. Жебраків, як-от того позавчорашнього діда, я не розбещую подаяннями не через скнарість, а тільки тому, що така доброчинність нічого не дає, ба навіть заважає… грошей меншає, а про тебе починають думати як про дурня і йолопа. А оскільки йолопів і дурнів infinitus est numerus[234]234
Нескінченна кількість (лат.).
[Закрыть], то я й сам виманюю, як і скільки вдасться. Не застосовуючи ніяких пільгових тарифів до бенедиктинців. А також до інших чернечих орденів. Ти зрозумів?
– Зрозумів, – Рейневан відкусив шматок яблука, – за що ти сидів під замком.
– Нічого ти не зрозумів. Але час навчитися ти ще матимеш, до Угорщини дорога далека.
– А чи я туди доберуся? Цілим?
– Що ти хотів цим сказати?
– Та бо от слухаю я тебе, слухаю – і почуваюся чимдалі більшим йолопом. Який у будь-який момент може стати жертвою, принесеною на вівтар твоєї особистої вигоди. Тією «рештою», яка може йти до дідька.
– Ну от бачиш, – втішився Шарлей, – ти все-таки робиш успіхи. Починаєш мислити розважливо. Якщо оминути безпідставний сарказм, ти вже починаєш вловлювати основний життєвий принцип: принцип обмеженої довіри. Він учить, що навколишній світ безперестанку чигає на тебе, ніколи не пропустить нагоди заподіяти тобі прикрість або кривду чи зневажити. Що він тільки й чекає, коли ти спустиш штани, щоби тої ж миті добратися до твоєї голої дупи.
Рейневан пирснув.
– З чого, – не дав збити себе з пантелику демерит, – випливають два висновки. Primo: ніколи не довіряй і ніколи не вір у наміри. Secundo: якщо ти сам вчинив комусь прикрість або кривду, не муч себе докорами сумління. Просто ти виявився спритнішим, вжив запобіжних заходів…
– Замовкни!
– Що значить – замовкни? Я говорю щиру правду і сповідую принцип свободи слова. Свобода…
– Замовкни, псякрев. Я щось чую. Сюди хтось підкрадається…
– Мабуть, вовкулака! – зареготав Шарлей. – Страшний людинововк, пострах тутешніх місць.
Коли вони залишали монастир, турботливі ченці застерегли їх і порадили бути пильними. Неподалік, сказали вони, особливо під час повні, уже якийсь час хазяйнує страшний lykanthropos, тобто людинововк, або вовкулака, або перевертень, людина, перетворена пекельними силами на вовкоподібне чудовисько. Попередження це неабияк розвеселило Шарлея, який добрих кілька гонів сміявся до сліз і потішався над марновірними ченцями. Рейневан також не надто вірив у людинововків і вовкулаків, проте не сміявся.
– Я чую, – сказав він, нашорошивши вуха, – чиїсь кроки. Хтось наближається, однозначно.
У хащі тривожно заскрекотіла сойка. Коні зафоркали. Хруснула гілка. Шарлей прикрив очі дашком долоні, призахідне сонце сліпило.
– Най би то чорт, – буркнув він собі під носа. – Тільки цього нам бракувало. Ти лише поглянь, хто до нас завітав.
– Та невже… – заїкнувся Рейневан. – Та це ж…
– Бенедиктинський вернигора, – підтвердив його підозри Шарлей. – Монастирський велетень, медожерний Беовульф, горшколиз із біблійним іменем. Як там його звали? Голіаф, чи як?
– Самсон.
– Самсон, авжеж. Не звертай на нього уваги.
– Що він тут робить?
– Не звертай уваги. Може, піде. Своєю дорогою, куди б вона не вела.
Але зовсім не скидалося на те, що Самсон збирається піти кудись деінде. Зовсім навпаки, скидалося на те, що він дійшов до кінця свого шляху – він усівся на пень за три кроки від них. І сидів, повернувши до них своє одутле дурнувате обличчя. Утім, обличчя було чисте, набагато чистіше, ніж до цього, зникли й зашкарублі шмарклі з-під носа. Та й лапсердак, що його Самсон тепер мав на собі, був новий і чистенький. Попри те, від гіганта все ще долинав слабкий запах меду.
– Ну що ж, – відкашлявся Рейневан. – Ґречність зобов'язує…
– Я знав, – перебив Шарлей і зітхнув. – Я знав, що ти це скажеш. Гей, ти там! Самсоне! Грозо філістимлян! Ти голодний?
– Голодний? – Шарлей, не дочекавшись реакції, потрусив у бік здорованя шматком кишки, зовсім так, ніби підманював собаку або кішку. – На! Ти мене розумієш? На, сюди, сюди, на! Гам-гам! Ням-ням! З'їси?
– Дякую, – раптом відповів гігант, несподівано чітко й осмислено. – Але не скористаюся. Я не голодний.
– Дивно, дивно, – забурмотів Шарлей, схиляючись до Рейневанового вуха. – Звідки він тут узявся? Ішов за нами? Але ж він нібито постійно волочиться за братом Деодатом, нашим недавнім пацієнтом… Від монастиря нас відділяє добра миля, щоби аж сюди дістатися, він мав вирушити відразу ж після нас. І швидко йти нашими слідами. З якою метою?
– Запитай його.
– Запитаю. Коли настане час. А наразі для певності давай розмовляти латиною.
– Bene.[235]235
Добре (лат.).
[Закрыть]
* * *
Сонце опускалося над темним бором все нижче, відкурликали журавлі, які летіли на захід, почали гучний концерт жаби в болоті біля річки. А на сухому схилі на краю лісу, ніби в університетській залі, звучала мова Вергілія.
Рейневан вже бозна-вкотре – але вперше по-латинському – розповідав свою недавню історію й описував перипетії. Шарлей слухав – або вдавав, що слухає. Монастирський силач Самсон тупо розглядав невідомо що, а на його одутлій фізіономії, як і раніше, не можна було зауважити жодних поважних емоцій.
Розповідь Рейневана була, ясна річ, лише вступом до основної справи – до чергової спроби втягнути Шарлея в наступальну операцію проти Стерчів. Звичайно, нічого з цього не вийшло. Зокрема й тоді, коли Рейневан узявся спокушати демерита перспективою великих грошей – уявлення, зрештою, не маючи, звідки в разі чого взяти такі гроші. Однак проблема ця мала суто академічний характер, оскільки Шарлей пропозицію відкинув. Відновилася суперечка, в якій обидва диспутанти активно допомагали собі класичними цитатами – від Тацита до Екклезіаста.
– Vanitas vanitatum, Рейнмаре! Суєта суєт і всяко єсть суєта! Не будь запальним, гнів таїться в грудях дурнів. Запам'ятай – melior est canis vivus leone mortuo, краще живий собака, ніж мертвий лев.
– Бо що?
– Якщо ти не відмовишся від дурних планів помсти, то загинеш, бо ці плани для тебе – певна смерть. А мене, навіть якщо не вб'ють, то знову засадять у в'язницю. Але цього разу не на відпочинок у кармелітів, а до льоху, ad carcerem perpetuum[236]236
На вічне ув'язнення (лат.).
[Закрыть]. Або на довголітнє in pace[237]237
Умиротворення («в мирі», лат.).
[Закрыть] у монастирі, що вони вважають ласкою. Ти знаєш, Рейнмаре, що це таке – in pace? Це поховання живцем. У підземеллі, у тісній келії, такій низькій, що там можна тільки сидіти, а в міру накопичення екскрементів треба дедалі більше гнути спину, щоб не шкребтися тіменем об стелю. Ти, либонь, з глузду зсунувся, якщо думаєш, що я ризикну таким заради твоєї справи. Справи темної, щоби не сказати: смердючої.
– Що є для тебе смердючим? – обурився Рейневан. – Трагічна смерть мого брата?
– Обставини, за яких вона сталася.
Рейневана заціпило, він замовк і відвернувся. Якийсь час Рейневан дивився на Самсона-вернигору, який сидів на пеньку. «Самсон виглядає якось інакше, – подумав він. – Щоправда, фізіономія, як і перше, кретинська, але щось у ній змінилося. Що?»
– В обставинах смерті Петерліна, – заговорив він, – немає нічого незрозумілого. Його вбив Киріелейсон. Кунц Аулок et suos complices. Ex subordinatione[238]238
…І його компанія. За наказом… (лат.).
[Закрыть] і за гроші Стерчів. Тому Стерчі повинні понести…
– Ти не слухав того, – перебив його Шарлей, – що говорила Дзержка, твоя своячка?
– Слухав. Але значення тому не надавав.
Шарлей витягнув із саков і розкоркував бутлик, навколо запахло наливкою. Бутлика, поза будь-яким сумнівом, серед прощальних дарів бенедиктинців не було. Рейневан уявлення не мав, коли і в який спосіб демерит заволодів ним. Але підозрював щонайгірше.
– Це велика помилка, – Шарлей ковтнув із бутлика, подав його Рейневанові. – Великою помилкою є не слухати Дзержки, бо вона зазвичай знає, що каже. Обставини смерті твого брата незрозумілі, хлопче. Принаймні аж ніяк не настільки зрозумілі, щоб негайно братися за кровну помсту. У тебе немає жодних доказів вини Стерчів. Tandem[239]239
Нарешті (лат.).
[Закрыть], у тебе немає жодних доказів вини Киріелейсона. Ба, in hoc casu[240]240
У цьому випадку (лат.).
[Закрыть] немає навіть передумов і мотивів.
– Що ти… – Рейневан похлинувся наливкою. – Що ти верзеш? Аулока і його банду бачили в районі Бальбінова.
– Як доказ non sufficit[241]241
Недостатньо (лат.).
[Закрыть].
– У них був мотив.
– Який? Я уважно вислухав твою розповідь, Рейнмаре. Киріелейсона найняли Стерчі, швагри твоєї любки. Щоби він схопив тебе живим. Обов'язково живим. Події в тій корчмі під Бжегом доводять це неспростовно. Кунц Аулок, Сторк і де Барби – професіонали, вони роблять тільки те, за що їм заплачено. А заплачено їм за тебе, а не за твого брата. Навіщо їм залишати за собою труп? Такий залишений на шляху cadaver[242]242
Труп (лат.).
[Закрыть] – це для професіоналів зайвий клопіт: загрожує переслідування, закон, помста… Ні, Рейнмаре. У цьому немає логіки ні на гріш.
– То хто ж тоді, по-твоєму, убив Петерліна? Хто? Cui bono?[243]243
«Кому це вигідно?» (Лат.).
[Закрыть]
– Отож-бо. Варто, справді варто над цим замислитися. Ти повинен більше розповісти мені про свого брата. По дорозі в Угорщину, звичайно. Через Свидницю, Франкенштейн, Нису й Олаву.
– Ти забув про Зембиці.
– Факт. Але ти не забув. І, боюся, не забудеш. Цікаво, коли він це помітить?
– Хто? Що?
– Бенедиктинський Самсон-Медок. У пеньку, на якому він сидить, є гніздо шершнів.
Велетень схопився на рівні ноги. І знову сів, зрозумівши, що його підловили.
– Так я й думав, – вишкірився Шарлей. – Ти розумієш латину, братчику.
На очах украй здивованого Рейневана велетень відповів посмішкою на посмішку.
– Меа culpa[244]244
Моя провина (лат.).
[Закрыть], – відповів він із такою вимовою, якій віддав би належне і сам Ціцерон. – Але ж це не гріх. А якщо й так, то хто ж sine peccato est[245]245
Без гріха (лат.).
[Закрыть]?
– Я не назвав би чеснотою підслухувати чужі розмови, вдаючи, що не знаєш мови.
– Це правда, – злегка нахилив голову Самсон. – І визнав свою провину. А щоб не примножувати провин, відразу попереджу, що й перейшовши на мову франків, ви не збережете таємниці. Я знаю французьку.
– Он як, – голос Шарлея був холодний як лід. – Est-ce vrai? Справді?
– Справді. On dit, et il est verite.[246]246
Сказане – правда (фр.).
[Закрыть]
На якийсь час запанувала тиша. Нарешті Шарлей голосно кашлянув.
– Мовою англійців, – ризикнув він, – ти, не сумніваюся, володієш так само добре?
– Ywis, – відповів, не затнувшись, велет. – Herkneth, this is the point to speken short and plain. That ye han said is right enough. Namore of this.[247]247
«Слухайте, річ ось у чому, коротко й відверто мовлячи. Ви сказали достатньо багато». – Процитовано уривок із Джефрі Чосера (1340?-1400), автора «Кентерберійських оповідань». Тобто це явний анахронізм, бо перше видання «Кентерберійськихоповідань» датоване 1478 або 1479 роком, а інші тексти Чосера побачили світ аж у 1532 році.
[Закрыть] Бо навіть якби я говорив усіма мовами людськими й ангельськими, то став би я як мідь та дзвінка або бубон гудячий.[248]248
Перше послання св. ап. Павла до коринтян, 13; 1.
[Закрыть] Тож замість хизуватися красномовством, перейдімо до справи, бо час не терпить. Я йшов за вами не для розваги, а зі страшної необхідності.
– Справді? А в чому саме полягає, якщо можна поцікавитися, ця-от dira necessitas[249]249
Жорстока необхідність (лат.).
[Закрыть]?
– Подивіться на мене уважно і скажіть, поклавши руку на серце, – ви хотіли би так виглядати?
– Не хотіли б, – роззброююче чесно відповів Шарлей. – Але ти висловлюєш претензії не за тією адресою, братику. Своєю зовнішністю ти завдячуєш безпосередньо твоїм татусеві й мамусі. А посередньо – Творцеві, хоч багато що, здається, цьому суперечить.
– Моєю зовнішністю, – Самсон не звернув жодної уваги на Шарлеїв знущальний тон, – я завдячую вам. Вашим ідіотським екзорцизмам. Набешкетували ви, хлопці, чимало. Настав час подивитися правді в очі і почати розмірковувати, як виправити те, що ви вчинили. Та непогано б подумати і про відшкодування збитку тому, кому ви його заподіяли.
– Поняття не маю, про що ти кажеш, – заявив Шарлей. – Ти, друже, говориш багатьма мовами людськими й ангельськими, але всіма незрозуміло. Повторюю: я поняття не маю, про що тобі йдеться. Клянуся всім, що мені дороге, тобто своїм старим кукурайком. Je jure ca sur mon coullon.[250]250
Присягаюся на власний прутень (старофр.).
[Закрыть]
– Скільки красномовства, скільки запалу, – прокоментував велетень. – А здогадливості ні на гріш. Ти справді не розумієш, що сталося в результаті ваших дурних заклинань?
– Я… – пробурмотів Рейневан. – Я розумію… Під час екзорцизмів… щось сталося…
– Прошу дуже, – велетень глянув на нього, – як тріумфують молодість та університетська освіта, з огляду на колоквіалізми[251]251
Слова та вирази, які використовуються тільки в невимушеній, вільній розмовній мові.
[Закрыть], швидше за все, празька. Так, так, молодий чоловіче. Заклинання і закляття можуть давати побічні ефекти. Рече ж бо Святе Письмо: молитва смиренного проб'є хмари. От і пробила.
– Наші екзорцизми… – прошепотів Рейневан. – Я відчував це. Відчував несподіваний приплив Сили. Але хіба ж може бути, щоб… Хіба може бути…
– Certes.[252]252
Безсумнівно (лат.).
[Закрыть]
– Не будь дитиною, Рейнмаре, не дай себе збити з пантелику, – спокійно сказав Шарлей. – Не дай йому обдурити себе. Він знущається з нас. Прикидається. Вдає із себе диявола, випадково вивільненого силою наших екзорцизмів. Демона, викликаного з потойбіччя і пересадженого в тілесну оболонку Самсона Медоїда, монастирського ідіота. Він прикидається інклюзом, якого наші заклинання визволили з клейнода, джином, випущеним з пляшки. Що я ще забув назвати, прибульцю? Що ти таке? Хто ти такий? Король Артур, що повертається з Авалона? Огер Датчанин? Барбаросса, що з'явився з Кіффхаузена? Вічний Жид-Мандрівник?
– Чого ж ти замовк? – Самсон схрестив могутні руки на грудях. – Адже ти, у незмірній своїй мудрості, знаєш, хто я.
– Certes, – Шарлей зімітував акцент прибульця. – Знаю. Але це ти, братчику, підійшов до нашого бівуаку, а не навпаки. Тому саме тобі годиться назвати себе. Не чекаючи, поки тебе викриють.
– Шарлею, – досить серйозно втрутився Рейневан, – він, мабуть, каже правду. Ми викликали його за допомогою наших екзорцизмів. Чому ти не помічаєш очевидного? Чому не бачиш того, що є явним? Чому…
– Тому що я, – перервав демерит, – на відміну від тебе, не наївний. І чудово знаю, хто він, звідки взявся в бенедиктинців і чого хоче від нас.
– То хто ж я? – посміхнувся велетень зовсім не дурнуватою усмішкою. – Прошу, відкрий мені цей секрет. І якнайшвидше. Перш ніж я згорю від цікавості.
– Ти – розшукуваний утікач, Самсоне Медку, ось ти хто. Якщо зважити на колоквіалізми, швидше за все, – ксьондз-утікач. У монастирі ти ховався від переслідування, прикидався дурнем, у чому, не ображайся, тобі надзвичайно допомогла зовнішність. Явно не будучи недоумком, ти моментально розкусив нас… точніше, мене. Ти недарма нашорошував тут вуха. Ти хотів би утекти в Угорщину, але ти знав, що самому це важко зробити. Наше товариство, товариство людей спритних і бувалих, є для тебе подарунком небес. Ти хочеш приєднатися? Я помиляюся?
