Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 35 страниц)
– Стійте! Досить! Негайно припиніть!
Стусани і копняки припинилися. Рейневан розплющив одне око.
Порятунок прийшов звідти, звідки його найменше можна було чекати. Мучителів зупинив грізний, сухий, неприємний голос і наказ худої як тріска немолодої жінки в чорній сукні і білій хустці– підвійці[356]356
Тонка світла хустка, переважно із шовку або іншої коштовної тканини або принаймні з найтоншого полотна, звичайно напівпрозора, яка щільно охоплювала щоки і підборіддя.
[Закрыть] під жорстко накрохмаленою токою[357]357
Жіночий головний убір з полотна, сукна або фетру, високий, прямий, без крисів.
[Закрыть]. Рейневан знав, хто це. Євфемія, старша сестра князя Яна, удова Фрідріха графа Еттінгена, яка після смерті чоловіка повернулася у рідні Зембиці.
– У Європі, яку я знаю, – сказала графиня Євфемія, – лежачих не б'ють. Цього не допустив би жоден із відомих мені європейських князів, мій пане-брате.
– Він провинився, – почав князь Ян. – Тому я…
– Я знаю, у чому він провинився, – сухо перебила його графиня. – Бо чула. А тепер я беру його під свій захист. Mercy des dames.[358]358
Милосердя дами, на яке міг розраховувати лицар, що якось провинився під час турніру (фр.).
[Закрыть] Бо лещу себе надією, що знаю європейські турнірні звичаї не гірше, ніж присутня тут законна дружина лицаря фон Стерча.
Останні слова було вимовлено із таким притиском і настільки дошкульно, що князь Ян опустив очі і почервонів аж по самісіньку виголену потилицю. Аделя ж очей не опустила, на її обличчі годі було шукати навіть сліду рум'янцю, та ненависть, що бризкала з її очей, могла налякати кого завгодно. Проте не графиню Євфемію. Євфемія, як подейкували, там, у Швабії дуже швидко і дуже ефективно давала собі раду з коханками графа Фрідріха. Боялася не вона, боялися її.
– Пане маршале Боршніц, – владно кивнула вона. – Прошу взяти під арешт Рейнемара де Беляу. Ти відповідаєш за нього переді мною. Головою.
– Слухаюся, ясновельможна пані.
– Легше, пані сестро, легше, – оговтався Ян Зембицький. – Я знаю, що значить mercy des dames, але тут ідеться про надто поважні граваміни[359]359
З лат. gravo – «обтяжувати», тіпає – «погрози»; тут – звинувачення.
[Закрыть]. Надто вже тяжкі звинувачення проти цього юнака. Убивства, чорна магія…
– Він буде під арештом, – відрізала Євфемія. – У вежі. Під охороною пана Боршніца. Постане перед судом. Якщо хто-небудь його обвинуватить. Я маю на увазі серйозні обвинувачення.
– Ет! – князь махнув рукою і розмашисто відкинув ліріпіпу на спину. – Ну його к бісу. У мене тут важливіші справи. Ну ж бо, панове, зараз почнеться бугурт[360]360
Бій (переважно спеціально затупленою зброєю) двох великих груп лицарів, наближений до справжньої битви.
[Закрыть]… Я не буду псувати собі турнір, бугурту не пропущу. Дозволь-но, Аделю. Перш ніж почати бій, лицарі повинні побачити на трибуні Королеву краси і любові.
Бургундка прийняла подану їй руку, підняла шлейф. Рейневан, якого вже в'язали зброєносці, впивався в неї поглядом, сподіваючись, що вона озирнеться, що очима або рукою дасть йому знак. Що це лише виверт, гра, фортель, і що насправді все так, як і було, що ніщо між ними не змінилося. Він чекав на цей знак до останньої миті.
Не дочекався.
Останніми з намету вийшли ті, хто споглядав сцену, яка розігралася, якщо й не з гнівом, то з відразою. Сивоволосий Герман Цеттріц. Староста клодзький Пута з Частоловиць і Гоче Шафф – обоє з дружинами, вбраними в конусоподібні ажурні хеніни[361]361
Середньовічний жіночий головний убір у формі сильно видовженого конуса (фр.).
[Закрыть], зморшкуватий Лотар Герсдорф із Лужиці. І Болько Волошек, син опольського князя, дідич у Прудніку, пан на Глогувку. А надто останній, перш ніж вийшов, особливо уважно стежив за подіями з-під примружених повік.
Затрубили фанфари, натовп здійняв голосну овацію, герольд викрикнув своє «laissez les allеer» та «aux honneurs». Починався бугурт.
– Ходімо, – наказав армігер, якого маршал Боршніц призначив конвойним. – Не опирайся, хлопче.
– Не буду. Яка у вас вежа?
– Ти вперше? Хе, бачу, що вперше. Пристойна. Як для вежі.
Рейневан намагався не оглядатися, щоб надмірним збудженням не зрадити присутності Шарлея і Самсона, щодо яких він був упевнений, що вони спостерігають за ним, змішавшись із натовпом. Але Шарлей, що й казати, був усе-таки надто хитрим лисом, щоби дати себе помітити.
Зате його самого помітив хтось інший.
Вона змінила зачіску. Тоді, під Бжегом, у неї була груба коса, а тепер її солом'яне, розділене посередині голови волосся було заплетене в дві кіски, згорнуті на вухах равликами. На чолі вона мала золотий обруч, на собі – блакитну сукню без рукавів, а під сукнею – білу батистову сорочку, шемізу.
– Ясна панянко, – армігер кашлянув, почухав голову під шапкою. – Не можна… У мене будуть клопоти.
– Я хочу, – вона смішно закусила губку й тупнула, трохи по-дитячому, – перекинутися з ним кількома словами. Кілька слів, не більше. Не кажи про це нікому, і клопотів не матимеш. А тепер відвернися. І не підслуховуй.
– За що цього разу, Алькасине? – запитала вона, злегка примружуючи блакитні очі. – За що – у путах і під конвоєм? Дивись мені! Якщо скажеш, що за любов, я дуже розгніваюся.
– І все-таки, – зітхнув він, – це правда. Загалом.
– А конкретно?
– Через любов і через дурість.
– Ого! Тут тобі вже більше можна вірити! Але поясни, будь ласка.
– Якби не моя дурість, я зараз був би в Угорщині.
– Я, – вона глянула йому просто в очі, – однаково все знатиму. Усе. Кожну дрібницю. Але я не хотіла би побачити тебе на ешафоті.
– Я радий, що тебе тоді не наздогнали.
– У них не було шансів.
– Ясна панянко, – армігер обернувся, закашляв у кулак. – Будьте ж милосердною…
– Бувай, Алькасине…
– Бувай здорова, Ніколетто.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
у якому черговий раз підтверджується стара істина, що на кого на кого, а на університетських товаришів завжди можна розраховувати.
– Знаєш, Рейневане, – сказав Генріх Гакеборн, – усі кажуть, що джерелом усіх нещасть, які валяться тобі на голову, усім злом і причиною твоєї нікчемної долі є та французка, Аделя Стерча.
Рейневан не відреагував на настільки новаторське твердження. Його свербіли крижі, а почухатися було ніяк неможливо, бо руки були зв'язані в зап'ястях і до того ж притиснуті до боків шкіряним ременем. Коні загону гупали копитами по вибоїстій дорозі. Стрільці сонно погойдувалися в сідлах.
Він просидів у вежі зембицького замку три доби. Але був далекий від того, щоб зламатися. Він був замкнений і позбавлений волі, це правда, не впевнений у завтрашньому дні, це теж правда. Однак поки що його не били, а годували, хоч і кепсько та одноманітно, зате щодня, а від цього він останнім часом був відвик – і з приємністю звикав знову.
Спав він погано, не тільки через бліх імпозантних розмірів, що промишляли в соломі. Як тільки заплющував очі, бачив бліде, пористе, ніби сир, обличчя Петерліна. Або Аделю і Яна Зембицького, в різних конфігураціях. Він і сам не знав, що гірше.
Заґратоване віконце в грубому мурі дозволяло бачити лише малесенький клаптичок неба, але Рейневан весь час висів у ніші, вчепившись за ґрати, сповнений надії, що от-от почує Шарлея, який по-павучому піднімається по мурі з терпугом у зубах. Або поглядав на двері, мріючи, що вони ось-ось вилетять із завіс під могутнім плечем Самсона Медка. Не позбавлена підстав віра у всемогутність друзів підтримувала його на дусі.
Цілком очевидно, жодний порятунок не надійшов. Раннім ранком четвертого дня його витягли з камери, зв'язали і посадили на коня. Із Зембиць він виїхав через Пачковську браму, під ескортом чотирьох кінних арбалетників, армігера і лицаря у повному обладунку, щит якого прикрашала восьмипромінна зірка Гакеборнів.
– Усі кажуть, – тягнув далі Генріх Гакеборн, – що то було таке твоє нещастя – зайнятися тією французкою. А те, що ти її під себе поклав, стало твоєю згубою.
Рейневан і цього разу не відповів, але не встежив за собою і замислено кивнув головою.
Як тільки зникли з очей міські вежі, Гакеборн, який справляв враження похмурого служаки – такого, що аж гидко, пожвавився, повеселішав і став говірким без жодного на те приводу. На ім'я він мав – як і половина німців – Генріх, і був, як виявилося, родичем впливових Гакеборнів із Пшевоза; лише два роки тому він прибув із Тюрінгії, де їхній рід сповзав дедалі нижче в табелі про ранги на службі ландграфів і, як наслідок, дедалі більше убожів. У Шльонську, де прізвище Гакеборн таки щось значило, лицар Генріх розраховував на службі в Яна Зембицького на пригоду і кар'єру. Пригоди він сподівався від очікуваного з дня на день великого антигуситського хрестового походу, кар'єри – від вигідного мар'яжу. Генріх Гакеборн зізнався Рейневану, що зараз зітхає за прекрасною і сповненою темпераменту Юттою де Апольда, донькою чашника Бертольда Апольди, пана на Шенау. Ютта, на жаль, зізнався далі лицар, не тільки не відповіла взаємністю на його почуття, а й дозволяє собі глузувати з його залицянь. Але це пусте, головне – витривалість, крапля камінь точить.
Рейневан, хоча сердечні перипетії Гакеборна його цікавили набагато менше, ніж торішній сніг, прикидався, начебто слухає, чемно підтакував, бо, врешті-решт, зі своїм ескортом не варто бути неґречним. Коли за якийсь час лицар вичерпав запас тем, якими він переймався, і замовк, Рейневан спробував задрімати, але з цього нічого не вийшло. Перед заплющеними очима постійно поставав мертвий Петерлін на марах або Аделя з литками на плечах князя Яна.
Вони були в Служеєвському лісі, барвистому і повному ароматів після ранкового дощику, коли лицар Генріх порушив мовчанку. Сам, з власної ініціативи, вибалакав Рейневанові мету подорожі: замок Штольц, гніздо впливового пана фон Біберштайна. Рейневан зацікавився й занепокоївся водночас. Він мав намір розпитати у базікала, але не встиг, бо лицар плавно змінив тему і взявся розводитися стосовно Аделі фон Стерча і нікчемної долі, яку приніс Рейневанові роман із нею.
– Усі вважають, – повторив він, – що то було таке твоє нещастя – те, що ти її під себе поклав.
Рейневан не став полемізувати.
– А це ж зовсім не так, – тягнув далі Гакеборн з міною всезнайка. – Навіть навпаки. Є такі, хто до цього додумався. І які знають. Те, що ти беркицьнув французку, врятувало тобі життя.
– Що?
– Князь Ян, – пояснив лицар, – без найменших вагань видав би тебе Стерчам. Рахенау й Барути міцно на нього тиснули. Але що би це означало? Що Аделя бреше, коли відпирається. Що ти її все-таки посував. До тебе доходить? З цих же причин князь не передав тебе кату на розслідування стосовно тих убивств, які ти нібито вчинив. Тому що знав, що на муках ти почнеш забагато говорити про Аделю. Розумієш?
– Трохи.
– Трохи! – розсміявся Гакеборн. – Це «трохи» врятує твою задницю, братику. Замість ешафота або катівні ти їдеш у замок Штольц. Тому що там про любовні перемоги в Аделиній постелі ти зможеш розповідати тільки мурам, а мури тамка грубі! Ну що ж, посидіти трохи посидиш, але збережеш голову та інші члени. У Штольці тебе ніхто не дістане, навіть єпископ, навіть Інквізиція. Біберштайни – могутні вельможі, не бояться нікого, а з ними задиратися ніхто не посміє. Так, так, Рейневане. Тебе врятувало те, що князеві Яну нема як визнати, що ти до нього крутив-вертів його метресу[362]362
Коханка, утриманка (заст., з фр.).
[Закрыть]. Коханка, розкішне поле якої доти орав лише законний чоловік, – майже незаймана, а така, яка вже давала іншим коханцям, – розпусниця. Бо якщо в її ложі побував Рейнмар де Беляу, то цілком міг би побувати і будь-хто інший.
– Ти дуже люб'язний. Щиро дякую.
– Не дякуй. Я сказав, що завдяки стрілі Амура ти врятований. Отак на це і дивися.
«Ой, не зовсім, – подумав Рейневан. – Не зовсім».
– Я знаю, про що ти думаєш, – здивував його лицар. – Про те, що мертвяк мовчатиме ще краще? Що в Штольці тебе захочуть отруїти або тишком-нишком скрутити тобі шию? А ось і ні, дурне гадаєш, якщо саме так гадаєш. І хочеш знати чому?
– Хочу.
– Потайки заховати тебе в Штольці запропонував князеві сам Ян фон Біберштайн. А князь відразу ж на це пристав. А тепер найцікавіше: ти знаєш, чому Біберштайн поспішив із такою пропозицією?
– Поняття не маю.
– А я маю. Бо чутка пішла Зембицями. Його про це попросила сестра князя, графиня Євфемія. А її князь дуже шанує. Кажуть, іще з дитячих років. Тому слово графині на зембицькому дворі має таку велику вагу. Хоча становища в неї ніякого немає, бо що вона за графиня, це порожній і нікчемний титул. Вона народила швабському Фрідріху одинадцятеро дітей, а коли овдовіла, то ці діти виставили її з Еттінгена, це ніяка не таємниця. Але в Зембицях вона пані на всю губу, нема що заперечувати.
Рейневан і не думав заперечувати.
– Не вона одна, – повів далі після паузи Гакеборн, – просила за тебе в пана Яна Біберштайна. Хочеш знати, хто ще?
– Хочу.
– Біберштайнова донька, Катажина. Ти їй, мабуть, в око впав.
– Така висока? Світловолоса?
– Не прикидайся дурнем. Ти ж її знаєш. Подейкують, що вона ще раніше рятувала тебе від погоні. Ех, як воно все дивно переплелося. Скажи сам, хіба це не іронія долі, комедія помилок? Хіба це не Narrenturm? Справжня Вежа блазнів?
«Це правда, – подумав Рейневан. – Це справжня Вежа блазнів. А я… Шарлей мав рацію – я блазень щонайбільший. Король дурнів, маршал ідіотів, великий пріор ордену кретинів».
– У вежі в Штольці, – весело продовжив Гакеборн, – ти довго не посидиш, якщо проявиш розсудливість. Готується, і я знаю це напевне, великий хрестовий похід на чеських єретиків. Даси обітницю, приймеш хрест – от тебе й відпустять. Повоюєш. А як матимеш заслуги в боротьбі зі схизмою, то тобі простять провини.
– Є тільки одна заковика.
– Яка?
– Я не хочу воювати.
Лицар повернувся в сідлі, довго дивився на нього.
– А це ж чому? – запитав він ущипливо.
Відповісти Рейневан не встиг. Пролунав пронизливий свист, сичання і негайно після цього – голосний хрускіт. Гакеборн захлиснувся, потягнувся руками до горла, з якого, пробивши бляху горжета[363]363
Комір (від фр. gorge – горло).
[Закрыть], стирчала арбалетна стріла. Густо вихлюпнулася кров, лицар повільно нахилився назад і впав з коня. Рейневан бачив його очі, широко розплющені, сповнені безмежного здивування.
Потім стало діятися багато і швидко.
– Напа-а-ад! – загорлав армігер, висмикуючи меч з піхов. – До збро-о-ої!
З кущів перед ними страшно гримнуло, зблиснув вогонь, заклубочився дим. Кінь під одним з пахолків упав, немовби громом прибитий, придавивши вершника. Решта коней поставали дибки, налякані пострілом, став дибки і кінь Рейневана. Зв'язаний Рейневан не зумів втримати рівноваги, впав, боляче вдарившись стегном об землю.
Із хащів вилетіли люди на конях. Рейневан, хоч і скорчився на піску, впізнав їх відразу.
– Бий, убивай! – ревів, обертаючи мечем, Кунц Аулок, відомий під прізвиськом Киріелейсон.
Зембицькі стрільці дали залп з арбалетів, але всі троє безбожно схибили. Вони хотіли втікати, однак не встигли, впали під ударами мечів. Армігер мужньо рубався з Киріелейсоном, коні хропли і витанцьовували, дзвеніли металом мечі. Кінець сутичці поклав Сторк із Горговиць, всадивши армігерові бурдер[364]364
Колюча зброя, різновид важкого довгого меча – канцера.
[Закрыть] у спину. Армігер напружився, і тоді Киріелейсон добив його уколом у горло.
Глибоко в лісі, у гущавині, тривожно кричала налякана сорока. Смерділо порохом.
– Так-так, – промовив Киріелейсон, тицьнувши в лежачого Рейневана носаком чобота. – Пан Белява. Давно не бачилися. Ти не радий?
Рейневан радий не був.
– Начекалися ми тут на тебе, – поскаржився Аулок, – у сльоті, в холоді і невигоді. Ну та finis coronat opus[365]365
Кінець – справі вінець (лат.).
[Закрыть]. Ти наш, Белява. Та ще й готовий, так би мовити, до вживання, вже зв'язаний, як пакунок. Ох, не твій оце день, не твій.
– Дай-но, Кунце, я копну його в зуби, – запропонував один з банди. – Він мені тоді око мало не вибив, у тій корчмі під Бжегом. То я йому теперечки зубоньки повилущую.
– Облиш, Сибеку, – буркнув Киріелейсон. – Тримай нерви в жмені. Йди краще й перевір, що той лицар мав у в'юках та у калитці. А ти, Белява, чого це так на мене свої баньки витріщив?
– Ти вбив мого брата, Аулок.
– Що?
– Ти брата мого вбив. У Бальбінові. Висітимеш за це.
– Тобі верзеться, – холодно сказав Киріелейсон. – Ти, певно, з коня на голову впав.
– Ти вбив мого брата!
– Ти повторюєшся у тому, що тобі верзеться.
– Брешеш!
Аулок став над ним, з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він вирішує дилему: копнути чи не копнути. Не копнув, явно просто погребувавши. Відійшов на кілька кроків, став над конем, якого вбило пострілом.
– Щоб мене чорти взяли, – сказав, киваючи головою. – Таки справді грізна і смертоносна зброя – ця твоя гандканона, Сторку. Подивися-но сам, яку діру в кобилі вивалила. Кулак поміститься! Воістину – це зброя майбутнього. Новочасність!
– До сраки така новочасність, – кисло відповів Сторк із Горговиц. – Не в коня, а в вершника я цілився із цієї холерної труби. І не в цього вершника, а в отого.
– То й що? Байдуже, куди цілився, головне, що влучив! Гей, Вальтере, ти що там робиш?
– Дорізаю тих, які ще дихають! – відповів Вальтер де Барби. – Свідків нам не треба, хіба ні?
– Ну то швидко! Сторку, Сибеку, раз-два, садіть Беляву на коня. На того лицарського кастильця. І міцно прив'яжіть його, бо воно збитошне. Пам'ятаєте?
Сторк і Сибек пам'ятали, ой як пам'ятали, бо перш ніж посадити Рейневана в сідло, пригостили його низкою стусанів і невибагливих прокльонів. Його зв'язані руки прикріпили до луки сідла, а литки – до стременних ременів. Вальтер де Барби закінчив дорізати, трупи зембичан затягли в кущі, коней прогнали, за командою Киріелейсона вся четвірка – плюс Рейневан – рушила з копита. Їхали швидко, явно прагнучи чимшвидше віддалитися від місця нападу і відірватися від імовірної погоні. Рейневан смикався в сідлі. Ребра кололи при кожному подиху, несамовито боліли. «Далі так бути не може, – подумав він ні з того ні з сього, – не може так бути, щоби мене раз по раз били».
Киріелейсон підганяв приятелів криком, їхали галопом. Весь час гостинцем. Вони явно віддавали перевагу швидкості над можливістю сховатися, густий ліс не дозволив би їхати навіть клусом, не кажучи вже про галоп.
Вони вилетіли на роздоріжжя. Простісінько на засідку.
З усіх доріг, в тому числі й ззаду, на них кинулися вершники, які доти ховалися в заростях. Разом їх було зо двадцять, причому половина – панцирних, у повних залізних обладунках. Киріелейсон і його компанія не мали жодних шансів, але все ж таки, треба визнати, вони чинили запеклий опір. Аулок звалився з коня першим, з головою, страшно розрубаною сокирою. Покотився під кінські копита і Вальтер де Барби, якого навиліт пробив мечем великий лицар з польським Огоньчиком на щиті. Дістав булавою по голові Сторк, Сибека з Кобиляглови посікли й покололи так, що кров рясно обляпала зіщуленого в сідлі Рейневана.
– Ти вільний, друже.
Рейневан закліпав очима. У голові в нього крутилося. Усе ставалося надто вже швидко, як на його смак.
– Дякую, Больку… Перепрошую… Ваша князівська милосте…
– Добре, добре, – перебив Болько Волошек, дідич Ополя і Прудника, пан на Глогувку, перетинаючи корделясом[366]366
Великий мисливський ніж.
[Закрыть] його пута. – Обійдемося без «милосте». У Празі тебе звали Рейневан, а мене Болько. І за пивом, і в бійці. І тоді, коли ми для економії брали одну курву на двох у борделі на Целетній у Старому Місті. Забув?
– Не забув.
– І я не забув. Як бачиш. Товариша-школяра в біді не лишають. А Ян Зембицький хай поцілує мене в сраку. Зрештою, із задоволенням констатую, що ми порубали зовсім не зембицьких. Хоч і випадково, але обійшлося без дипломатичного інциденту, бо ми, мушу визнати, чатуючи на дорозі до Штольца, чекали радше на зембицький ескорт. А тут на тобі, несподіванка. Що то за одні, пане підстаросто? Познайомся, Рейневане, це мій підстароста, пан Кших із Костельця. То що там, пане Кшиху? Когось упізнали? Може, хтось ще живий?
– Це Кунц Аулок і його компанія, – випередив Рейневана велетень із Огоньчиком на щиті. – А дихає ще тільки один. Сторк із Горговиць.
– Ого! – насупився і закусив губу пан на Глогувку. – Сторк. І живий? Давайте-но його сюди.
Волошек рушив коня, з висоти сідла подивився на вбитих.
– Сибек з Кобиляглови, – упізнав він. – Кільки разів уже втік від ката, але, як-то кажуть, скільки шнурочку не витися… А це Кунц Аулок – холера, з такої порядної родини. Вальтер де Барби, ну що ж, яке життя, така й смерть. А це хто такий? Пан Сторк?
– Змилуйтеся, – забелькотів Сторк із Горговиць, кривлячи залите кров'ю обличчя. – Пардону… Помилуйте, пане…
– Ні, пане Сторк, – холодно відповів Болько Волошек. – Ополе незабаром буде моєю цариною, моїм князівством. Тому зґвалтування опольської міщанки – це, на мій погляд, важкий злочин. Занадто важкий для швидкої смерті. Шкода, що в мене так мало часу.
Молодий князь підвівся на стременах, озирнувся.
– Зв'язати лотра, – наказав він. – І втопити.
– Де? – здивувався Огоньчик. – Тут же ніде немає води.
– Ось там, у рові, – показав Волошек, – є калюжа. Насправді невеличка, але голова якраз у ній поміститься.
Глогувські й опольські лицарі затягли Сторка, який ревів і виривався із пут, до рову, перевернули і, тримаючи за ноги, запхали головою в калюжу. Ревіння змінив відчайдушний булькіт. Рейневан відвернувся.
Це тривало довго, дуже довго.
Повернувся Кших з Костельця в супроводі другого лицаря, теж поляка, гербу Нечуя.
– Усю воду з калюжі вихлебтав, негідник, – весело сказав Огоньчик. – Вже аж тільки мулом подавився.
– Час би нам звідси зникати, ваша князівська милосте, – додав Нечуя.
– Ваша правда, – погодився Болько Волошек. – Ваша правда, пане Шляський. Послухай-но, Рейневане. Зі мною ти їхати не можеш, я не зможу тебе сховати в себе ні у Глогувку, ні в Ополі, ні в Немодліні. Ні батько, ні дядько Бернард не захочуть сварки із Зембицями, здадуть тебе Янові, як тільки він про це нагадає. А він нагадає.
– Знаю.
– Знаю, що знаєш, – молодий П'яст примружив очі. – Але не знаю, чи розумієш. Тому поясню тобі ще й деталі. Мені все одно, який ти вибереш напрямок, але Зембиці оминай. Оминай Зембиці, товаришу, раджу по старій дружбі. Оминай це місто і князівство здалеку. Повір, там тобі шукати нічого. Може, колись і було що, але тепер нічого. Тобі це зрозуміло?
Рейневан кивнув. Йому це було зрозуміло, але зізнання застрягало йому в горлі.
– Ну то, – князь смикнув віжки, розвернув коня, – їдьмо кожен своєю дорогою. Радь собі сам.
– Ще раз дякую. Я твій боржник, Больку.
– Нема про що говорити! – махнув рукою Волошек. – Я ж сказав: по старій школярській дружбі. Ех, ото були часи, в Празі… Бувай, Рейнмаре. Bene vale.[367]367
Доброго здоров'я (лат.).
[Закрыть]
– Bene vale, Больку.
Невдовзі на тракті затихли копита коней опольського кортежу, зник у березняку темно-гнідий кінь, яким їхав Рейневан, – кастилець, який донедавна належав Генріхові Гакеборну, лицареві з Тюрінгії, що приїхав у Шльонськ по власну смерть. На роздоріжжі все заспокоїлося, затихли крики сорок і сойок, знову заспівали іволги…
Не минуло й години, як перша лисиця почала обгризати обличчя Кунца Аулока.
* * *
Події на гостинці, що вів до Штольца, стали – принаймні на кілька днів – сенсацією, небилицею, модною темою розмов і пліток. Зембицький князь Ян кілька днів супився і ходив похмурий, влізливі придворні розповідали, що він дується на сестру, княгиню Євфемію, ірраціонально приписуючи їй провину за все. Рознеслася також чутка, ніби дуже боляче дістала по вухах служниця пані Аделі де Стерча. Подейкували, що за веселий настрій, за щебетання і за сміх – у той час, коли пані було зовсім не до сміху.
Гакеборни з Пшевоза пообіцяли, що убивць юного Генріха дістануть хоч би з-під землі. Прекрасна і сповнена темпераменту Ютта де Апольда смертю зальотника, як казали, не перейнялася аніскілечки.
Молоді лицарі організували погоню за злочинцями, чвалом від замку до замку, сурмлячи у роги і гримлячи підковами. Погоня більше нагадувала пікнік, і результати її також були пікнікові. Дещо з того, як-от вагітності і засилання сватів, – з великим запізненням.
Зембиці відвідала Інквізиція, але того, з чим вона прибула, з-за домініканських мурів не довідалися навіть найбільш пролазливі й жадібні до сенсацій пліткарі. Інші новини і чутки розходилися швидко.
У Вроцлаві, у Святого Яна Хрестителя, канонік Отто Беесс палко молився перед головним вівтарем, дякував Богу, опустивши чоло на складені долоні.
У Ксенгиницях, селі під Любіном, старенька, зовсім немічна мати Вальтера де Барби думала про зиму, яка наближалася, і про голод, який тепер, коли вона залишилася без опіки і допомоги, неодмінно мав убити її на переднівку.
У Немчі, у корчмі «Під дзвоником», якийсь час було дуже гамірно: Вольфгер, Морольд і Віттіх Стерчі, а з ними Дітер Гакст, Стефан Роткірх і Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач, галасували, лихословили і погрожували, випиваючи чвертку за чверткою і гарнець за гарнцем. Слуги, що підносили напої, від страху ховали голови в плечі, чуючи описи мук, що їх учасники учти збиралися в найближчому майбутньому завдати такому собі Рейневанові де Беляу. Над ранок настрій покращило несподівано тверезе зауваження Морольда. Немає такого поганого, відзначив Морольд, щоби на добре не вийшло. Оскільки Кунца Аулока чорти взяли, то, виходить, тисяча злотих ринських Таммо Стерчі залишиться в кишені. Тобто в Стерцендорфі.
Через чотири дні звістка дійшла і до Стерцендорфа.
* * *
Мала Офка Барут була дуже-дуже незадоволена. І дуже-дуже зла на економку. Офка ніколи не відчувала до економки жодної симпатії, надто вже часто її мати вдавалася до допомоги економки, щоби примусити Офку робити те, чого Офка не любила, – а надто їсти кашу й умиватися. Але сьогодні економка дошкулила Офці особливо страшно – силою відірвала її від забави. Забава полягала у киданні плаского камінця на свіжі коров'ячі купи, і завдяки своїй радісній простоті була останнім часом модною серед ровесників Офки, переважно дітей замкової сторожі й челяді.
Відірвана від розваг дівчинка марудила, дулася і старалася, як могла, ускладнити економці завдання. Вона – їй на зло – робила манюні крочки, через що економці доводилося майже тягти її силою. Офка реагувала на зауваження і на все, що економка говорила, злим фирканням. Бо це все її аніскілечки не обходило. З неї було досить перекладання промов дідуся Таммо, бо в дідуся в кімнаті смерділо, зрештою, дідусь і сам смердів. Її аніскілечки не обходило й те, що у Стерцендорф тільки що приїхав дядько Апеч, і що дядько Апеч привіз дідусеві страшенно важливі новини, що зараз він саме переказує їх, а коли закінчить, дідусь Таммо, як завжди, захоче багато чого сказати, а крім неї, родзоної панянки Офки, ніхто не розуміє того, що дідусь каже.
Родзона панянка Офка мала все це десь. Вона прагнула тільки одного – повернутися до замкового валу й кидати пласкі камені на коров'ячі купи.
Уже на сходах вона почула звуки, що долітали з кімнати дідуся. Новини, які переказав дядько Апеч, видно, були справді приголомшливі й страшенно неприємні, бо Офка ще ніколи не чула, щоби дідусь так ревів. Ніколи. Навіть тоді, коли довідався, що найкращий жеребець табуна чимось отруївся і здох.
– Вуаагга-вуага-буггауаггу-уууааха! – долинало з кімнати. – Гррргир-гггих… Уаарр-рааах! О-о-о-ооо…
Потім пролунало:
– Бзпппрррр… Пппппррррууу… І запала глуха тиша.
А потім з кімнати вийшов дядько Апеч. Він довго дивився на Офку. Ще довше – на економку.
– Прошу наготувати їжі на кухні, – сказав він врешті-решт. – Провітрити кімнату. І викликати священика. Саме в такій послідовності. Наступні розпорядження я зроблю, коли поїм.
– Багато, – додав він, бачачи погляд економки, яка, видно, вже вгадала правду. – Багато що тут відтепер зміниться.
