Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 35 страниц)
* * *
Погода почала псуватися, грізно потемніли гнані вітром хмари, ліс шумів, перші краплі дощу почали залишати мокрі сліди на каптурах, опончах, крупах коней і мішковині чорного воза. Рейневан наблизив свого коня до Тибальда Раабе, вони поїхали, торкаючись стременами.
– Гарна розповідь, – стиха заговорив він. – Про оселедці. І кантилена про Вікліфа теж нічого так. Дивно тільки, що ти не підсумував усього, як там, у Кромоліні, читанням чотирьох празьких статей. А от цікаво, податковий колектор знає щось про твої переконання?
– Дізнається, – тихо відповів голіард, – коли настане час. Бо є, як говорить Екклезіаст, час мовчати і час говорити. Час шукати і час утрачати, час зберігати і час викидати, час любити і час ненавидіти, час війні і час миру.[376]376
Книга Екклезіаста, 3; 1–8.
[Закрыть] На все свій час.
– Цього разу я погоджуся з тобою цілком і повністю.
* * *
На роздоріжжі, серед світлого березняку, стояв кам'яний покутний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття.
Навпроти хреста яснів піщанистий тракт, в інші сторони вели похмурі лісові дороги. Вітер шарпав крони дерев, жбурляв сухим листям. Дощ – наразі ще тільки дрібний – сік по обличчі.
– На все свій час, – сказав Рейневан Тибальду Раабе. – Так говорить Еклезіаст. Тож і нам настав час попрощатися. Я повертаюся до Зембиць. Нічого не кажи.
Колектор дивився на них. А також брати-мінорити, прочани, солдати, Хартвіг фон Штітенкрон і його донька.
– Я не можу, – почав Рейневан, – залишити друзів, які можуть бути в біді. Так не годиться. Дружба – річ велика і прекрасна.
– Чи ж я щось кажу?
– Їду.
– Їдьте, – кивнув голіард. – Але якби вам довелося змінити плани, якби ви все-таки надали перевагу Бардо й дорозі в Чехію… Ви легко нас наздоженете. Ми будемо їхати повільно. А біля Сціборової Вирубки плануємо зробити довший привал. Сціборова Вирубка, запам'ятаєте?
– Запам'ятаю.
Прощання було коротким, навіть дещо побіжним. Звичайні собі побажання щастя і Божої допомоги. Рейневан розвернув коня. У пам'яті залишився погляд, яким попрощалася з ним донька Штітенкрона. Погляд телячий, масний, погляд водянистих і тужливих очей з-під вищипаних брів.
«Така бридуля, – подумав у галопі проти вітру й дощу Рейневан. – Такий страхопуд, такий страхополох. Але вдатного чоловіка помітить відразу, і зуміє розпізнати».
Кінь подолав галопом десь гону, перш ніж Рейневан усе обміркував і збагнув, який же він дурний.
* * *
Вилетівши на них поблизу великого дуба, він навіть не дуже здивувався.
– Го-го! – крикнув Шарлей, стримуючи танцюючого коня. – Клянуся всіма духами! Та це ж наш Рейневан!
Зіскочили з сідел, за мить Рейневан застогнав у сердечних обіймах Самсона Медка, які, проте, загрожували поламати йому ребра.
– Ну-ну-ну, – говорив трохи зміненим голосом Шарлей. – Утік від зембицьких катів, утік від пана Біберштайна із замка Штольц. Моє шанування! Поглянь-но лише, Самсоне, який здібний юнак. Усього лише якісь два тижні зі мною, а скільки навчився. Спритний став, мать його, як домініканець!
– Він їде до Зембиць, – зауважив Самсон, здавалося б, холодно, але в його голосі теж бриніло зворушення. – А це виразно свідчить супроти спритності. І заперечує розум. Як воно, Рейнмаре?
– Зембицьку справу, – сказав Рейневан, зціплюючи зуби, – я вважаю закінченою. Ніби її й не було. Мене вже ніщо не пов'язує з… з Зембицями. Мене вже ніщо не пов'язує з минулим. Але я боявся, що вас там схопили.
– Вони? Нас? Та ти жартуєш!
– Я радий вас бачити. Я справді дуже тішуся.
– Сміятимешся. Ми – теж.
Дощ посилився, вітер шарпав гілля дерев.
– Шарлею, – мовив Самсон. – Гадаю, нам уже нічого далі їхати слідом… Те, що ми збиралися зробити, уже не має ні мети, ні сенсу. Рейнмар вільний, його ніщо не зв'язує, давай дамо коням шпори, і гайда до Опави, до угорського кордону. Пропоную залишити за спиною Шльонськ і все шльонське. У тому числі й наші відчайдушні плани.
– Які плани? – зацікавився Рейневан.
– Не має значення. Шарлею, що скажеш? Я раджу відмовитися від наших намірів. Розірвати угоду.
– Не розумію, про що це ви.
– Потім, Рейнмаре. То що, Шарлею?
Демерит голосно кашлянув.
– Розірвати угоду, – повторив він за Самсоном.
– Розірвати.
Було видно, що Шарлей бореться з власними думками.
– Настає ніч, – нарешті сказав він. – А ніч приносить раду. La notte, як кажуть в Італії, porta consiglio.[377]377
«Ніч приносить пораду» (італ.), тобто: «Завтра буде видніше».
[Закрыть] Але за умови, додам уже від себе, що цю ніч спати в сухому, теплому і безпечному місці. По конях, хлопці. І за мною.
– Куди?
– Побачите.
* * *
Було вже майже зовсім темно, коли перед ними забовваніли плоти і будинки. Розгавкалися собаки.
– Що це? – запитав Самсон із занепокоєнням у голосі. – Невже…
– Це Дембовець, – перебив Шарлей, – грангія[378]378
Грангія – у цистерціанців господарський центр, влаштований на взірець монастиря, але населений не ченцями, а конверсами.
[Закрыть], що належить монастирю цистерціанців у Кам'янці. Коли я сидів у демеритів, мені, бувало, наказували тут працювати. У порядку покарання, як слушно підозрюєте. Тому я й знаю, що це місце сухе і тепле, ніби створене для того, щоб добряче виспатися. А вранці вдасться і з їжі щось організувати.
– Я так розумію, – сказав Самсон, – що цистерціанці тебе знають. Що ми попросимося до них на нічліг…
– Нема хап-хап, – знову перебив його демерит. – Триножте коней. Залишимо їх тут, у лісі. А самі – за мною. Навшпиньках.
Цистерціанські собаки заспокоїлися, гавкали вже тихіше і знехотя, коли Шарлей спритно виламував дошку в стіні стодоли. За хвилину вони вже були в темному, сухому, теплому приміщенні, що приємно пахло соломою і сіном. Ще за якусь-то мить, залізши по драбині на перекриття, вони вже закопувалися в сіно.
– Давайте спати, – пробурмотів Шарлей, шелестячи. – Шкода, що на голодний живіт, але з їдженням пропоную стриматися до ранку, тоді напевне вдасться вкрасти чогось поживного, от хоч би і яблук. Але якщо несила ждати, то можу піти хоч зараз. Якщо хтось до ранку не витримає. Га, Рейнмаре? Я в першу чергу тебе мав на увазі – як особу, яка має труднощі з опануванням примітивних потягів… Рейнмаре?
Рейневан спав.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
у якому з'ясовується, що наші герої дуже невдало вибрали місце для ночівлі. Підтверджується також – хоч це стає зрозуміло набагато пізніше – відома істина, що в історичні часи навіть найдрібніша подія може виявитися обтяженою історичними наслідками.
Рейневан, попри втому, спав погано і неспокійно. Перш ніж заснути, довго перевертався в колючому, повному остюків сіні й крутився між Шарлеєм і Самсоном, заробивши кілька прокльонів і стусанів. Потім стогнав уві сні, бачачи кров, що тече з рота прохромленого мечами Петерліна. Зітхав, бачачи голу Аделю де Стерча, що сидить верхи на князі Яні Зембицькому; йойкав, бачачи, як князь грається її персами, що ритмічно підтанцьовують, гладить їх і стискає. Потім, на Рейневанів жах і розпач, місце, звільнене Аделею, зайняла на князеві Ніколетта Світловолоса, себто Катажина Біберштайн, об'їжджаючи невтомного П'яста з не меншими, ніж Аделя, енергією й ентузіазмом. І з не меншим у фіналі задоволенням.
Потім були напівголі дівчата з розвіяним волоссям, які гасали на мітлах по підсвіченому загравами небі, серед зграй каркаючих ворон. Був стінолаз, що повз по стіні, беззвучно роззявляючи дзьоб. Був загін закритих каптурами лицарів, які чвалували полями, вигукуючи щось незрозуміле. Була turris fulgurata, вежа, що розвалювалася від удару блискавки, і була людина, яка падала з неї. Була палаюча людська постать, що бігла по снігу, вся охоплена полум'ям. Потім була битва, грім гармат, стрілянина самострілів, тупіт копит, іржання коней, брязкіт зброї, крики…
Розбудили його тупіт копит, іржання коней, брязкіт зброї, крики. Самсон Медок вчасно прикрив йому рот рукою.
На подвір'ї грангії аж роїлося від піших і кінних.
– Ото вже влипли, – буркнув Шарлей, спостерігаючи за майданом крізь щілину між колодами. – Ну от чисто тобі як муха в мед.
– Що це – погоня? Із Зембиць? За мною?
– Гірше. Це якийсь, холера, з'їзд. Ціла купа людей. Бачу вельмож. І лицарів. Псякрев, саме тут? На цьому відлюдді?
– Гайда звідси, поки є час.
– На жаль, – Самсон показав головою у бік кошари, – часу вже немає. Збройні щільно оточили весь терен. Здається, що для того, аби нікого сюди не допустити. Але сумніваюся, що вони захочуть когось випустити. Запізно ми прокинулися. Аж дивно, що нас не розбудили запахи, м'ясо печуть від самого світанку…
Справді, з боку подвір'я долітав дедалі міцніший запах печені.
– Ці збройні, – Рейневан знайшов і для себе щілинку, щоб дивитися, – носять єпископські кольори. Це може бути Інквізиція.
– Чудово, – буркнув Шарлей. – Курва, як чудово! Єдина наша надія – на те, що вони не заглянуть до стодоли.
– На жаль, – повторив Самсон Медок. – Даремна надія, бо саме сюди вони й ідуть. Треба запорпатися в сіно. А якби нас знайшли, прикинутися ідіотами.
– Тобі легко казати.
Рейневан докопався крізь сіно аж до дощок стелі, знайшов шпаринку, припав до неї оком. Завдяки цьому він побачив, як у стодолу вбігли кнехти, на його все більший жах, перевіряючи всі закамарки, протикаючи глевіями навіть снопи і солому в засіку. Один виліз на драбину, але заходити на піддашшя не став, задовольнившись побіжним оглядом.
– Восславімо і восхвалімо, – прошептав Шарлей, – споконвічну солдатську ледачість.
На жаль, і це ще було не все. Після кнехтів до стодоли поналазило пахолків і ченців. Долівку прибрали і підмели. Насипали пахучого ялицевого гілля. Понапритягували лавок. Встановили соснові хрестовини, на них поклали дошки. Дошки накрили полотниною. Ще до того, як внесли барила й кубки, Рейневан уже знав, що воно має бути.
Минуло трохи часу, перш ніж до стодоли ввійшли вельможі. Зробилося кольорово, посвітліло від обладунків, клейнодів, золотих ланцюгів і застібок, словом, речей, які анітрохи не пасували до непривабливого приміщення.
– Зараза… – шепнув Шарлей, теж притискаючи око до щілини. – І треба ж їм було саме в цій стодолі влаштувати таємну раду. Неабиякі люди… Конрад, єпископ вроцлавський, власною персоною. А біля нього – Людвіг, князь Бжега і Легниці…
– Тихіше…
Рейневан теж упізнав обох П'ястів. Конрад, ось уже вісім років єпископ у Вроцлаві, дивував своєю істинно лицарською поставою і здоровим обличчям[379]379
[Примітка автора] «Конрад, уже вісім років єпископ у Вроцлаві, дивував своєю істинно лицарською поставою» – описуючи особу Конрада, п'ястівського князя з олесницької лінії, я суворо дотримувався – якщо йдеться про його характер, – хронікера, особливо вподобання єпископа до трунків і протилежної статі, про які Длугош говорить прямо. Однак я дозволив собі деякі вільності в описі самої постаті, її фізичних ознак. По-перше, опис постаті в Длугоша («…орнявий злюка… невисокого зросту, грубого тіла… очі мав гнійні… у мові заїка і недоріка…» абсолютно не вкладався мені у фабулу і не пасував. По-друге, Бог його знає, хто має рацію: Длугош міг паскудно і не зовсім достовірно змальовувати людей, які йому не сподобались або які йому чимось наразилися. А те, що до вроцлавського єпископа хронікер симпатії не почував, це точно.
[Закрыть], що вражало, якщо брати до уваги його пристрасть до пияцтва, обжерливості й розпусти, загальновідомих пороків церковного достойника, які вже стали притчею во язицех. Мабуть, це було заслугою міцного організму і здорової п'ястівської крові, бо інші достойники, навіть ті, які жлуктили менше і курвилися рідше, у Конрадовому віці вже мали животи до колін, мішки під очима і червоно-сині носи – якщо взагалі ще мали носи. А Людвіг Бжегський, за плечима якого було вже сорок весен, нагадував короля Артура з лицарських мініатюр: довге хвилясте волосся немов ореолом оточувало його обличчя – натхненне, як у поета, але водночас мужнє.
– Прошу до столу, шляхетні панове, – промовив єпископ, знову вражаючи, цього разу дзвінким і дуже молодим голосом. – Хоч це стодола, а не палац, почастуємо, чим хата багата, зате до простої сільської їжі будемо призволитися таким угорським вином, яке і в короля Сигізмунда в Буді не завжди подають. Що нам підтвердить королівський канцлер, його милість пан Шлік. Якщо, звичайно ж, визнає цей напій власне таким.
Молодий чоловік, який, проте, був багато вбраний і виглядав дуже достойно та вельможно, поклонився. На лентнері він носив герб – срібний клин на червоному полі й три кільця оберненої тинктури.
– Каспар Шлік, – шепнув Шарлей, – особистий секретар, довірена особа і радник Люксембуржця. Зовсім непогана кар'єра для такого головуса…
Рейневан витягнув соломинку з носа, надлюдським зусиллям стримавши бажання чхнути. Самсон Медок застережливо шикнув.
– Особливо сердечно вітаю, – вів далі єпископ Конрад, – його достойність Джордано Орсіні, члена колегії кардиналів, а тепер легата Його Святості папи Мартіна. Вітаю також представника орденської держави, шляхетного Готфріда Роденберга, війта з Липи. Вітаю теж нашого поважного гостя з Польщі та гостей з Моравії і Чехії. Здрастуйте і сідайте.
– Аж сюди сраного хрестоносця принесло, – бурчав Шарлей, намагаючись ножем розширити щілину в перекритті. – Війт з Липи. Де ж це? Либонь, у Пруссії. А решта хто? Там-он бачу пана Путу з Частоловиць… Отой широкоплечий, з чорним левом на золотому полі, це Альбрехт фон Колдіц, свидницький староста… А той, з одривусом у гербі, напевне, котрийсь із панів з Краваржа.
– Сиди тихо, – шикнув Самсон. – І перестань длубатися… Бо нас викриють через те, що до їхніх кубків сиплються тріски…
Унизу, справді, вже піднімали кубки і пили за здоров'я один одного, слуги бігали з глеками. Канцлер Шлік похвалив вино, але важко було сказати, чи не з дипломатичної ввічливості. Виглядало на те, що ті, хто сидів за столом, були знайомі між собою. За деякими винятками.
– А ким є, – поцікавився єпископ Конрад, – ваш юний супутник, монсиньоре Орсіні?
– Це мій секретар, – відповів папський легат, маленький сивий дідок з милою усмішкою. – Звати його Миколай з Кузи. Я пророкую йому велику кар'єру на службі нашої Церкви. Vero[380]380
Воістину (іт.).
[Закрыть], він дуже прислужився мені у моїй місії, бо, як ніхто інший, уміє спростовувати єретицькі, особливо ж лолардські і гуситські тези. Його достойність єпископ краківський може підтвердити.
– Єпископ краківський… – прошипів Шарлей. – Зараза… Це ж…
– Збігнев Олесницький, – пошепки підтвердив Самсон Медок. – У Шльонську, веде закулісні переговори з Конрадом. Холера, оце так ми влипли. Сидіть тихо, як ті миші. Бо якщо нас викриють, то нам кінець.
– Коли так, – промовив унизу єпископ Конрад, – то, може, велебний Миколай з Кузи розпочне? Адже саме це і є метою наших зборів: покласти край гуситській заразі. Перш ніж нам подадуть їжу і вино, перш ніж ми наїмося і нап'ємося, нехай-но ксьондзик спростує для нас Гусові повчання. Слухаємо.
Прислуга внесла на ношах і звалила на стіл печеного вола. Зблиснули і пішли в рух кинджали і ножі. Молодий Миколай з Кузи встав і почав промову. І хоча очі юного священика спалахнули, коли він побачив печеню, голос його не задрижав.
– Іскра – річ невелика[381]381
[Примітка автора] «Іскра – річ невелика» – «проповідь» славнозвісного згодом Миколая з Кузи (який у 1425 році налічував лише двадцять чотири весни життя) я сконструював на підставі значно пізніших, контрреформаційних одкровень Петра Скарги, єзуїта, що містяться у його «Житіях Святих Старого і Нового Завіту».
[Закрыть], – почав він натхненно, – але як на суху річ потрапить, то містам, мурам, лісам великим згубу чинить. Закваска теж здається річчю малою і нікчемною, а всі діжі заквашує. А дохла муха, мовить Екклезіаст, зіпсує посудину пахучого єлею. Так і недобре вчення від когось одного починається, заледве двох чи трьох слухачів має на початку, але поволі канцер у тілі шириться, а як кажуть: погана вівця всю отару запоганює. А тому належить іскру тієї ж миті, як з'явиться, гасити, і закваску до діжі не допускати, і нездале тіло відтинати, і погану вівцю з кошари виганяти, щоб дім весь, і тіло, і діжа, і худоба не загинули.
– Нездале тіло відтинати, – повторив єпископ Конрад, шарпаючи зубами шматок воловини, що стікав жиром і кривавим соком. – Добре, воістину добре правите, молодий пане Миколаю. Вся справа в хірургії! Залізо, гостре залізо – найкраща медицина на гуситський канцер. Вирізати! Різати єретиків, різати, і безжально!
Зібрані за столом теж засвідчили згоду, бубонячи з повними ротами і жестикулюючи обглоданими костомахами. Віл помалу перетворювався на воловий кістяк, а Миколай Кузанський спростовував одну за одною гуситські помилки, по черзі оголюючи всі недоречності вчення Вікліфа: заперечення таїнства Перетворення, заперечення існування чистилища, відкидання культу святих та їх зображень, відкидання усної сповіді. Нарешті дійшов до причастя sub utraque specie[382]382
Під двома видами (лат.).
[Закрыть] – і його також спростував.
– Під одним, – кричав він, – під хліба лише видом має бути для вірних причастя. Гласить-бо Матвій: «Хліб наш насущний, panem nostrum supersubstantialem[383]383
Євангеліє від св. Матвія, 6; 11.
[Закрыть] дай нам сьогодні. Гласить Лука: «Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: «Це Тіло Моє».[384]384
Євангеліє від св. Луки, 22; 19.
[Закрыть] Де тут про вино сказано?[385]385
Миколай Кузанський дещо замовчує: див. Євангеліє від св. Луки, 22; 17.
[Закрыть] Воістину, один і тільки один є Церквою схвалений і підтверджений звичай, щоби проста людина під одним тільки видом причастя приймала. І на цьому кожен, хто сповідує, стояти повинен!
– Амінь, – закінчив, облизуючи пальці, Людвіг Бжегський.
– Як на мене, – гаркнув по-левиному єпископ Конрад, жбурнувши кістку в куток, – гусити можуть собі приймати причастя хоч би й навіть під видом клістиру, з боку задниці! Але ці сучі сини хочуть мене пограбувати! Кричать про беззастережну секуляризацію церковних багатств, про нібито євангелічну бідність кліру! Тобто це в мене відібрати – і помежи себе порозтягувати? О ні, клянуся муками Господніми, не бути цьому! Через мій труп! А швидше – через їхнє єретичне стерво! Бодай би вони повиздихали!
– Наразі вони живі, – кисло промовив Пута з Частоловиць, клодзький староста, якого якихось п'ять днів тому Рейневан і Шарлей бачили на турнірі в Зембицях. – Наразі вони живі – й ведеться їм цілком добре, абсолютно усупереч тому, що пророкували після смерті Жижки. Мовляв, перегризуться між собою Прага, Табор і Сирітки. Нічого не вийшло, панове. Якщо хтось на це розраховував, то гірко обманувся.
– Небезпека не тільки не зменшується, а й навіть зростає, – загримів глибоким басом Альбрехт фон Колдіц, староста і земський гетьман вроцлавсько-свидницького князівства. – Мої шпигуни повідомляють про дедалі тіснішу співпрацю пражан і Корибута зі спадкоємцями Жижки: Яном Гвєздою із Віцеміліц, Богуславом зі Швамберка і Рогачем з Дубе. Вголос говорять про спільні військові походи. Пан Пута має рацію. Помилилися ті, хто після смерті Жижки розраховував на чудо.
– І годі, – з усмішкою докинув Каспар Шлік, – розраховувати на подальші чудеса. Як і на те, що проблему чеської схизми за нас вирішить Пресвітер Іоанн[386]386
Міфічний правитель і священик, який, за легендою, правив десь в Азії чи на Аравійському півострові у XII ст.
[Закрыть], що прийде з Індії з тисячами коней і слонів. Ми, ми самі повинні вирішити це питання. Саме у цій справі прислав мене сюди король Сигізмунд. Ми повинні знати, на що реально можемо розраховувати в Шльонську, Моравії, в Опавському князівстві. Добре було б також довідатися, на що реально ми можемо розраховувати в Польщі. Про це, сподіваюся, нас повідомить його достойність єпископ краківський. Адже його непримиренне ставлення до польських поплічників вікліфізму широко відоме, а його присутність тут доводить схвалення політики римського короля.
– Ми в Ромі знаємо, – вставив Джордано Орсіні, – з яким запалом і самовідданістю бореться з єрессю єпископ Збігнеус. Ми знаємо про це в Ромі і не забудемо винагородити.
– То я можу вважати, – знову посміхнувся Каспар Шлік, – що Королівство Польське підтримує політику короля Сигізмунда? І підтримає його ініціативи? Ділом?
– Я був би дуже радий, – фиркнув хрестоносець Готфрід фон Роденберг, який розвалився за столом, – воістину, був би дуже радий почути відповідь на це запитання. Довідатися, коли ж ми можемо чекати дієвої участі польських військ в антигуситському хрестовому поході. З об'єктивних вуст хотів би про це довідатися. То я слухаю, монсиньйоре Орсіні. Ми всі слухаємо!
– Так-так, – посміхнувшись, додав Шлік, не зводячи очей з Олесницького. – Ми всі слухаємо. Які наслідки вашої місії в Ягелла?
– Я довго розмовляв з королем Ладиславом, – промовив дещо засмученим голосом Орсіні. – Але, гм-м… Без особливого результату. Від імені і за уповноваженням Його Святості я вручив польському королеві неабияку реліквію… один із цвяхів, якими наш Спаситель був прибитий до хреста. Vero, якщо така реліквія не в змозі надихнути християнського монарха на антиєретицький хрестовий похід, то…
– То він не християнський монарх, – докінчив за легата єпископ Конрад.
– Ви помітили? – глумливо скривився хрестоносець. – Краще пізно, ніж ніколи!
– Видно, – вставив Людвіг Бжегський, – на підтримку поляків істинна віра розраховувати не може.
– Королівство Польське і король Владислав, – уперше заговорив Збігнев Олесницький, – підтримують істинну віру і Петрову Церкву. У найкращий із можливих способів. Себто динаріями святого Петра[387]387
Динарій святого Петра – данина на користь папи римського, запроваджена спочатку в Англії у VIII ст., а потім і в інших католицьких країнах; у Польщі – від кінця X або лише від початку XII ст. Від 1318 і до 1556 року – як подушне.
[Закрыть]. Жоден із представлених тут володарів цього про себе сказати не може.
– Ет! – махнув рукою князь Людвіг. – Теревеньте собі, скільки влізе. Нічогенький собі з Ягелла християнин. Це неофіт, під шкурою якого все ще сидить диявол!
– Його язичництво, – скипів Готфрід Роденберг, – найвиразніше виявляється в лютій ненависті до всієї німецької нації, що є опорою Церкви, особливо ж до нас, госпітальєрів Пресвятої Діви, antemurale christianitatis[388]388
Форпост християнства (лат.).
[Закрыть], а ми ж бо своїми грудьми захищаємо католицьку віру від поган, причому вже двісті років! Правда й те, що цей Ягель – неофіт й ідолопоклонник, який, щоб орден змогти побороти, не те що гуситів, а й саме пекло готовий взяти за союзника. О, воістину, не про те нам тут зараз треба радитися, як переконати Ягеля і Польщу приєднатися до хрестового походу, а повернутися до того, про що ми в Пресбурзі[389]389
Німецька назва Братислави (Словаччина).
[Закрыть] тоді, два роки тому, на Трьох Царів радилися, – як на саму Польщу з хрестовим походом вдарити. І на шматки роздерти це неоковирне утворення, це байстря Городельскої унії[390]390
У місті Городло (нині село в Польщі на кордоні з Україною) в 1413 р. било укладено союз Польщі та Литви.
[Закрыть]!
– Ваші слова, – дуже холодно промовив єпископ Олесницький, – здається, достойні самого Фалькенберга. І це не дивно, адже не секрет, що й горезвісні «Сатири» Фалькенбергові надиктували не де-небудь, а саме в Мальборку. Нагадую вам, що цей пасквіль було засуджено собором, а самому Фалькенбергу довелося зректися своїх обурливих і єретичних тез під загрозою вогнища. Тож воістину дивно звучать вони у вустах того, хто називає себе antemurale christianitatis…
– Не треба сердитися, єпископе, – примирливо вставив Пута з Частоловиць. – Адже це правда, що ваш король підтримує гуситів, і явно, і таємно. Ми знаємо і розуміємо, що цим самим він тримає хрестоносців у страху, а що мусить тримати їх у страху, то в цьому, щиро кажучи, нічого дивного немає. Але результати такої політики для всієї християнської Європи можуть виявитися згубними. Ви ж і самі це знаєте.
– На жаль, – підтвердив Людвіг Бжегський. – А результати ми бачимо. Корибутович – у Празі, а з ним – цілі роти поляків. У Мораві – Добко Пухала, Пйотр з Ліхвіна і Федір з Острога. Вишек Рачинський – коло Рогача з Дубе. Ось де поляки, ось де на цій війні видно польські герби й чути польські бойові кличі. Ось як Ягелло підтримує істинну віру. А його едикти, маніфести, укази? Ними він нам очі замилює, от що.
– А тим часом свинець, коні, зброя, провіант, різні товари, – сумно додав Альбрехт фон Колдіц, – безупинно течуть з Польщі в Чехію. Як же це так, єпископе? Одною дорогою динарії, якими ви так хвалилися, шлете до Рима, а іншою – порох і ядра для гуситських гармат? Воістину, це в дусі вашого короля, в якого, як-то кажуть, Богу свічка, а чорту кочерга.
– Над деякими проблемами, – зізнався після недовгого мовчання Олесницький, – і я вболіваю. Щоб ішло на краще, докладу старань, хай мені Бог допоможе. Але мені шкода слів, щоби повторювати ті самі контраргументи. Тож скажу коротко: доказом намірів Королівства Польського є моя тут присутність.
– Яку ми цінуємо, – ляснув по столу єпископ Конрад. – Але чим є нині це ваше Королівство Польське? Це ви, цний пане Збігнев? Чи Вітольд? Чи Шафранські? Чи, може, Остророги? Чи Ястшембці та Біскупці? Хто в Польщі править? Адже ж не король Владислав, немічний старець, який навіть власною дружиною не годен покерувати. Бо, може, то Сонька Гольшанська в Польщі владарює? І її коханці – Цьолек, Гіньча, Куровський, Заремба? Чи хто там ще цю русинку попихає?
– Vero, vero, – сумно покивав головою легат Орсіні. – Сором, щоби такий король був cornuto[391]391
Рогоносець (іт.).
[Закрыть]…
– Ніби й серйозне це зібрання, – наморщив чоло краківський єпископ, – а плітками забавляється, наче ті баби. Чи бурсаки у борделі.
– Ви ж не заперечите, що Сонька Ягеллі роги наставляє і ганьбою його покриває.
– Заперечу, бо це vana rumoris[392]392
Безпідставні чутки (лат.).
[Закрыть]. Чутки, які Мальборк розпускає і підтримує.
Хрестоносець піднявся з-за столу, червоний і готовий заперечити, але Каспар Шлік зупинив його швидким жестом.
– Pax! – обрізав він. – Облишмо цю тему, є важливіші. Наскільки я розумію, збройна участь Польщі в хрестовому поході наразі під питанням. Що ж, хоч мені й шкода, беру це до уваги. Але клянуся мушлями святого Якова, допильнуйте, єпископе Збігневе, щоб фактично виконувалися положення кежмарокської угоди[393]393
30 березня 1423 р. у м. Кежмарок (Словаччина) було укладено угоду між Сигізмундом Люксембурзьким і Владиславом Ягеллом, за якою Ягелло офіційно відмовився підтримувати гуситів.
[Закрыть] і Ягеллові едикти з Теребовлі і Велюні[394]394
Едикт короля Ягелла проти гуситів, виданий 9 квітня 1424 року в м. Велюнь. Теребовлянський едикт – очевидно, виданий під час шлюбної подорожі Ягелла по галицьких землях.
[Закрыть]. Ці едикти начебто закривають кордони, начебто служать острахом тим, хто торгує з гуситами, а товари і зброя, як слушно зауважив пан свидницький староста, і далі з Польщі в Чехію переправляються…
– Я ж пообіцяв, – нетерпляче перервав Олесницький, – що докладу старань. І це не порожні обіцянки. Тих, хто зноситься з чеськими єретиками, у Польщі каратимуть, є королівські едикти, iura sunt clara[395]395
Закони чіткі (лат.).
[Закрыть]. Однак панові свидницькому гетьману і його превелебності єпископові вроцлавському нагадаю слова Писання: «Чому ви бачите заскалку в очах брата, а в своєму колоди не помічаєте?» Половина Шльонська торгує з гуситами, і ніхто нічого проти цього не починає.
– Помиляєтеся, цний князю Збігневе, – перегнувся через стіл єпископ Конрад. – Позаяк починаємо. Запевняю вас, що вжито заходів. Жорстких заходів. Без едиктів, без маніфестів, без жодних пергаментів якось обійдеться, але деякі defensores haereticorum[396]396
Захисники єретиків (лат.).
[Закрыть] на власній шкурі відчують, що значить з єретиками куматися. А інших, запевняю вас, смертельний страх охопить. Тоді світ побачить різницю між істинним і показним діянням. Між істинною боротьбою і окозамилюванням.
Єпископ говорив так ущипливо, у голосі його було стільки запеклої ненависті, що Рейневан відчув, як йому волосся стає дуба. Серце почало стукотіти так сильно, що він злякався, що ті, внизу, можуть почути це серцебиття. Але ті, внизу, мали інші клопоти. Каспар Шлік знову втихомирив зібрання і припинив суперечки, після чого закликав до конкретного і спокійного обговорення ситуації в Чехії. Сперечальники в особах єпископа Конрада, Готфріда Роденберга, Людвіга Бжегського й Альбрехта фон Колдіца замовкли, а слово взяли чехи й моравці, які доти мовчали. Ні Рейневан, ні Шарлей, ні Самсон Медок не знали нікого з них, але було очевидно – чи майже очевидно, – що це пани з кола пльзенського ландфриду і вірної Люксембуржцеві моравської шляхти, згрупованої навколо Яна з Краваржа, пана на Їчіні. Швидко з'ясувалося, що один із присутніх і є тим самим знаменитим Яном з Краваржа власною персоною.
Саме Ян з Краваржа, поставний, чорноволосий і чорновусий, колір обличчя якого доводив, що він більше часу проводить у сідлі, ніж за столом, найбільше міг сказати про теперішню ситуацію в Чехії. Його ніхто не перебивав, коли він говорив спокійним, навіть трохи безпристрасним голосом, усі, схилившись, мовчки вдивлялися в карту Королівства Чехії, розкладену на столі, саме на тому місці, з якого прислуга прибрала начисто обгризений кістяк вола. Згори подробиць на карті не було видно, тож Рейневанові довелося покластися на уяву, коли пан на Їчіні говорив про напади гуситів на Карлштайн і Жебрак, на щастя, невдалі, і на Швігов, Обожище і Кветницю, на жаль, цілком вдалі. Про дії на заході, проти вірних королю Сигізмунду панів із Пльзеня, Локеця і Моста. Про атаки на півдні, які наразі вдало відбиває католицька спільнота пана Олдржиха з Ружомберока. Про загрозу Їглаві й Оломоуцу, створену союзом Корибутовича, Боржека з Мілетінка і Рогача з Дубе. Про небезпечні для північної Морави дії Добека Пухали, польського лицаря гербу Венява.
– Страшенно сцяти хочу, – прошепотів Шарлей. – Не годен втриматися…
– Може, тобі допоможе втриматися думка, – прошепотів у відповідь Самсон Медок, – що коли тебе викриють, то вдруге висцишся вже в петлі.
Унизу заговорили про Опавське князівство. І негайно спалахнула суперечка.
– Пшемка Опавського, – заявив єпископ Конрад, – я вважаю сумнівним союзником.
– У чім річ? – підняв голову Каспар Шлік. – У його одруженні? Що він нібито взяв за дружину вдову Яна, князя Ратибора? Що вона ягеллонка, донька Дмитра Корибута, племінниця польського короля і рідна сестра Корибутовича, через якого маємо стільки клопотів? Запевняю вас, панове, що короля Жигмонда зовсім не хвилює цей союз. Ягеллони – родина вовча, там частіше гризуться, аніж об'єднують зусилля. Пшемко Опавський не укладе союзу з Корибутовичем тільки тому, що це його шурин.
– Пшемко вже уклав союз, – заперечив єпископ. – У березні, у Глубочках. І в Оломоуці, на святого Урбана. Воістину, швидко Опава і моравські пани з єретиками домовляються, швидко укладають союзи. Що ви на це скажете, пане Яне з Краваржа?
– Не наговорюйте ні на мого тестя, ні на моравську шляхту, – буркнув у відповідь пан на Їчіні. – І знайте, що завдяки пактам з Глубочок і Оломоуца ми маємо зараз мир у Мораві.
– А гусити, – зарозуміло посміхнувся Каспар Шлік, – мають вільні торгові шляхи до Польщі. Мало, ой як мало ви тямите в політиці, пане Яне.
– Якби нас… – засмагле обличчя Яна з Краваржа почервоніло від злості. – Якби нас тоді… Коли на нас ішов Пухала… Якби нас Люксембуржець підтримав, нам не довелося би укладати пакти.
– Та що вже тепер якбикати, – знизав плечима Шлік. – Головне, що через ваші переговори гусити тепер мають вільні торгові шляхи через Опаву і Мораву. А згаданий Добко Пухала і Пйотр Поляк тримають Шумперк, Унічув, Одри і Доляни, практично блокують Оломоуц, рейдами грабують і тероризують всю округу. Це в них там мир, а не у вас. Нікудишній ви зробили інтерес, пане Яне.
– На рейдах, – вставив зі злою усмішкою вроцлавський єпископ, – не тільки гусити спеціалізуються. Я дав гуситам цибульки в двадцять першому році у Броумові і під Трутновом. Там гуситські трупи складали штабелями у людський зріст, а від диму вогнищ небо було чорним. А кого ми не вбили і не спалили, того позначили. По-нашому, по-шльонськи. Як побачиш тепер чеха без носа, руки або ноги, то можеш бути впевненим, що це після того нашого вдалого походу. А що, панове, чи не повторити нам велике святкування? 1425 рік – рік святий… Може, вшанувати його винищенням гуситів? Я не люблю порожньої балаканини, не звик також з гадинами домовлятися і мир з ними укладати! Що ви на це, пане Альбрехте? Пане Пута? Додайте обидва до моїх ще по двісті списів і піхоту з вогневою зброєю, і ми навчимо єретиків добрим манерам. Запалає загравами небо від Трутнова до Градця-Кралове. Обіцяю…
– Не обіцяйте, – перебив Каспар Шлік. – І притримайте свій запал до відповідного моменту. До хрестового походу. Бо не в рейдах справа. Не в тому, щоб рубати руки і ноги, бо королеві Жигмонду ні до чого безрукі й безногі піддані. Та й Його Святість не вирізати чехів прагне, а в лоно істинної Церкви навернути. І не у винищенні цивільного населення справа, а в тому, щоб розбити таборсько-оребіцькі війська. Так розгромити, щоби вони на переговори згодилися. Тому перейдімо до справи. Які сили виставить Шльонськ, коли буде оголошено хрестовий похід? Прошу конкретно.
