Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 35 страниц)
Мороз попустив, стояла мряка, було сіро й мокро. І тоді ми ще здалеку почули… І побачили… Хлопче, нічого подібного я ще ніколи не чув і не бачив, а чув я і бачив чимало. Вони йшли на нас, таборити і пражани, йшли, несучи штандарти і дароносиці, прекрасними, рівними, дисциплінованими лавами, з піснею, що розкочувалася, як грім. На нас насувалися оті їхні славнозвісні вози, з яких на нас щирилися гармати, гуфниці і бомбарди[87]87
Гуфниця (нім. Haufnitz) – гармата для стрільби навісом (з великим кутом підйому ствола), тобто на ворога, схованого за муром чи валами; відповідає нинішнім гаубицям. Бомбарда – коротка гармата дуже великого калібру, якою розбивали мури, відповідає пізнішим мортирам.
[Закрыть]… І тоді зарозумілі німецькі гельди[88]88
Герої (нім.).
[Закрыть], чваньковиті ракуські панцирники Альбрехта, мадяри, моравська і лужицька шляхта, найманці Спано – усі як один кинулися втікати. Так, хлопче, тобі не причулося: ще не встигли гусити наблизитися на відстань пострілу, а вся Сигізмундова армія вже втікала у всеохопному переляку, в дикій паніці, не дивлячись під ноги, аж до Німецького Броду. Лицарі з мечами втікали, збиваючи один одного з ніг і затоптуючи, нажахано волаючи, від отих празьких шевців і канатників, від селян у личаках, яких вони іще зовсім недавно брали на кпини. Втікали в паніці та зі страхом, кидаючи зброю, яку під час цілого того хрестового походу піднімали в основному на беззбройних. Утікали, хлопче, просто на моїх очах, і я здивовано на це дивився, – як боягузи, як дрібні злодюжки, що їх садівник упіймав на крадіжці слив. Так, ніби злякалися… правди. Девізу VERITAS VINCIT[89]89
«Істина переможе» (лат.).
[Закрыть], вигаптуваного на гуситських штандартах.
Більшості угорців і «залізних воїнів» удалося втекти на лівий берег замерзлої Сазави. Але потім лід підломився. Раджу тобі, хлопче, від усього серця: якщо коли-небудь тобі доведеться воювати взимку, ніколи в обладунку не втікай по льоду. Ніколи…
І Рейневан заприсягнувся собі, що – ніколи. Сулимець перевів подих, відкашлявся.
– Як я й казав, – продовжував він, – лицарство, хоч і втратило честь, одначе врятувало шкуру. Переважно. Але піше військо, сотні списників, стрільців, щитників, найманих вояків із Ракус і Морави, озброєних городян з Оломоуца – цих гусити наздогнали і перебили, били страшно, били на протязі двох миль від села Габри до самого Німецького Броду. І сніг на цій дорозі зробився червоним.
– А ви? Як вас…
– Я не втікав із королівським лицарством, не втік і тоді, коли втікали Піппо Спано і Ян фон Хардегг, а вони, треба віддати їм належне, втекли одними з останніх, і не без бою. Я теж, усупереч тому, що балакають, бився, і бився сильно. Посол – не посол, а треба було битися. І я бився не один, стояли біля мене декілька поляків і дещо більше моравських панів. Таких, які не люблять утікати, особливо по крижаній воді. От ми й билися, і скажу тобі лише, що не одна там чеська мати через мене плаче. Але nec Hercules[90]90
Мається на увазі «Nec Hercules contra plures» (лат.) – «І Геркулес не дасть собі ради з багатьма».
[Закрыть]…
Пахолки, як виявилося, не спали. Тому що один із них якраз у цю мить підскочив, ніби його вкусила змія, другий приглушено крикнув, третій голосно брязнув металом, витягаючи корд. Зброєносець Войцех схопився за арбалет. Та всіх заспокоїв різкий голос і владний жест Завіші.
Із темряви щось вийшло.
Спочатку вони подумали, що це згусток, клубок темряви, темніший навіть, ніж сама пітьма, який відбрунькувався з непроглядної чорноти, вирізняючись антрацитовою глибиною в освітлюваному розблисками вогню мерехтливому мороці ночі. Коли полум'я спалахувало сильніше, жвавіше і яскравіше, цей кавалок темряви, анітрохи не втрачаючи своєї чорноти, усе-таки набував форми. І ставав постаттю. Постаттю невеличкою, міцною, з черевцем, постаттю чи то птаха, що настовбурчив пір'я, чи то звіра з наїжаченою шерстю. Втягнену в плечі голову створіння прикрашала пара великих гострих вух, як у кота, які стирчали вертикально і нерухомо.
Войцех поволі, не зводячи з істоти очей, відклав арбалет. Хтось із пахолків звернувся за заступництвом до святої Кінги, проте і його вгамував жест Завіші, жест не різкий, одначе сповнений влади й авторитету.
– Вітаю тебе, прибульцю, – промовив зі спокоєм, який викликав довіру, лицар із Гарбова. – Сідай без страху до нашого вогнища.
Створіння ворухнуло головою, Рейневан помітив короткий спалах величезних очей, у яких червоно відбився вогонь.
– Сідай без страху, – повторив Завіша голосом доброзичливим і твердим водночас. – Тобі не треба нас боятися.
– Я не боюся, – хрипко озвалося створіння. Усі аж остовпіли. Створіння ж простягнуло лапу. Рейневан був би відскочив, якби міг, проте він боявся навіть поворухнутися. І раптом з подивом усвідомив, що лапа вказує на герб на щиті Завіші. Потім, на його ще більший подив, створіння вказало на казанок з відваром трав.
– Сулима і Травник, – прохрипіло створіння. – Справедливість і знання. Чом же мені боятися? Я не боюся. Мене звати Ганс Майн Ігель.
– Вітаємо тебе, Гансе Майн Ігелю. Ти не голодний? Чи, може, хочеш пити?
– Ні. Тільки посидіти. Послухати. Бо почув, як розмовляють. І прийшов послухати.
– Ти – наш гість.
Створіння наблизилося до багаття, згорнулося клубочком, завмерло.
– Та-ак, – знову дуже спокійно промовив Завіша. – На чому це я зупинився?
– На тому… – Рейневан проковтнув слину, повернувши собі здатність говорити. – На тому, що пес Hercules…
– Атож… – прохрипів Ганс Майн Ігель.
– Ага, – спокійно сказав Сулимець, – так воно і було. Nec Hercules, вони нас перемогли. Їх була купа, гуситів себто. Нам і так неабияк пощастило, що на нас навалилася калішська кіннота, адже таборитські ціпники не знають таких слів, як «пардон» або «викуп». Коли мене врешті-решт вибили із сідла, хтось із тих, хто залишався біля мене, Мертвич чи Раровський, устиг крикнути, хто я такий. Що я був під Грюнвальдом з Жижкою і Яном Соколом з Ламберка.
Рейневан тихо зітхнув, почувши знамениті імена. Завіша довго мовчав.
– Те, що було потім, – сказав він врешті-решт, – ви маєте знати. Бо те, що було потім, не може дуже відрізнятися від легенди.
Рейневан і Ганс Майн Ігель мовчки кивнули головами. Минуло чимало часу, перш ніж лицар заговорив знову.
– Тепер, – сказав він, – так щось мені здається, що я собі під старість заробив на анафему чи що. Тому що коли мене з полону викупили і я повернувся до Кракова, то я про все, що тоді, у день Трьох Царів, бачив під Німецьким Бродом, а також все те, на що дивився наступного дня, після здобуття міста, розповів королю Владиславові. Просто розповів. Не дораджував, не ліз із власною думкою, не судив і не засуджував. Просто розповідав, а він, старий хитрий литвин, слухав. І до нього доходило. І ніколи, хлопче, будь певний, нехай навіть сам папа сльози литиме з приводу загрози для святої віри, а Люксембуржець буде лютувати і погрожувати, старий хитрий литвин не пошле на чехів польського і литовського лицарства. І зовсім не через злість на Люксембуржця за вроцлавське рішення[91]91
Це рішення, абсолютно несправедливе стосовно Польщі, оголосив у 1420 році у Вроцлаві король римський, чеський і німецький Сигізмунд Люксембурзький, обраний посередником у суперечці між Польщею та орденом хрестоносців.
[Закрыть], і аж ніяк не за переговори в Пожоні стосовно розділу Польщі, а завдяки моїй розповіді. І зробленого з неї єдино правильного висновку, що польське і литовське лицарство потрібні проти хрестоносців, і нерозумно, зовсім безглуздо було б топити його в Сазаві, Влтаві чи Лабі. Ягайло, вислухавши мою розповідь, нізащо не приєднається до походів проти гуситів. Завдяки, як уже було сказано, мені. Тому я їду на Дунай, на турків, перш ніж мене відлучать від церкви.
– Жартуєте, – промимрив Рейневан. – Та де б вас… Яке відлучення? Такого лицаря, як ви… Жартувати зволите.
– Авжеж – кивнув головою Завіша. – Авжеж, зволю. Але страх є.
Якийсь час вони мовчали. Ганс Майн Ігель тихо сопів. Коні в темряві неспокійно пофиркували.
– Невже, – ризикнув Рейневан, – це кінець лицарям? І лицарству? Піхота, щільна і дисциплінована, пліч-о-пліч, не тільки вистоїть проти кінних панцирників, а й навіть зуміє їх розбити? Шотландці під Баннокбурном, фламандці під Куртре, швейцарці під Семпахом і Моргартеном, англійці під Азенкуром, чехи на Віткові й під Вишеградом, під Судомиром і Німецьким Бродом… Може, це кінець… епохи? Може, закінчується час лицарства?
– Війна без лицарів і лицарства, – відповів, помовчавши, Завіша Чорний, – мусить врешті-решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів. Ні в чому такому я не хотів би брати участі. Але аж так швидко це не настане, тож не думаю, що я до цього доживу. Між нами кажучи, і не хотів би дожити.
Надовго запанувала тиша. Багаття догоряло, поліна жевріли рубінами, час від часу бухаючи синюватим полум'ям чи гейзером іскор. Котрийсь із пахолків захропів. Завіша тер чоло долонею. Ганс Майн Ігель, чорний, як згусток пітьми, ворушив вухами. Коли в його очах уже вкотре відбилося полум'я, Рейневан збагнув, що істота дивиться на нього.
– Любов, – раптом озвався Ганс Майн Ігель, – має багато імен. А тобі, юний Травнику, саме вона визначатиме долю. Любов. Життя врятує, коли ти навіть і знати не будеш, що це саме вона. Тому що багато імен у Богині. А ще більше – облич.
Рейневан вражено мовчав. Тим же, хто відреагував, був Завіша.
– Так-так, – сказав він. – Пророцтво. Як і будь-яке – малозрозуміле, як і будь-яке – годиться до всього й водночас ні до чого не придатне. Лише без образи, пане Гансе. А для мене? Чи є що-небудь для мене?
Ганс Майн Ігель ворухнув головою і вухами.
– На великій ріці, – сказав він нарешті своїм невиразним, хрипкуватим голосом, – стоїть на горі град. На горі, а вода його омиває. А зветься: Голубиний Град[92]92
Йдеться про місто Голубац над Дунаєм (нині це територія Сербії, недалеко від Белграда). Завіша Чорний в 1428 році справді був узятий в полон турками і вбитий під цим «Голубиним Градом».
[Закрыть]. Погане місце. Не їдь туди, Сулима. Погане місце для тебе той Голубиний Град. Не їдь туди. Зверни із дороги.
Завіша довго мовчав, було видно, що поринув у роздуми. Він мовчав так довго, що Рейневан вирішив, що Завіша перемовчить дивні слова дивної нічної істоти. Однак помилився.
– Я, – урвав своє мовчання Завіша, – меча залізного чоловік[93]93
«Меча залізного чоловік» є доволі впізнаваною цитатою із незакінченої драматичної поеми Юліуша Словацького «Завіша Чорний».
[Закрыть]. Я знаю, що мене чекає. Знаю свою долю. Знаю її вже майже сорок років, іще з того дня, як узяв у руки меч. Але я не буду озиратися. Не обертатимуся на залишені за конем гундсфельди[94]94
Болеслав III Кривоустий відбив вторгнення в Шльонськ німецького імператора Генріха V та завдав йому поразки у 1109 р. в битві під Глоговом (нім. Гундсфельд (Псяче Поле)), недалеко від Вроцлава (нім. Бреслау) на ріці Одра (нім. Одер). Після цієї битви, згідно з легендою, вбитих німців не встигали хоронити по-християнськи, і собаки пожирали мертві тіла. Про це пише, наприклад, Генрик Сенкевич у «Хрестоносцях» (II том, XXXV), і можна вважати, що саме Сенкевич є автором цієї інтерпретації. Зараз Гундсфельд знаходиться на території Польщі і називається Псє Полє.
[Закрыть], псячі могили і королівські підступи, на підлість, на ницість та на безбожність духу. Я не зверну з обраного шляху, милостивий Гансе Майн Ігелю.
Ганс Майн Ігель не промовив ані слова, але його величезні очі спалахнули ще яскравіше.
– Тим не менше, – Завіша Чорний потер чоло, – я волів би, щоб, як і Рейневанові, ти напророкував мені любові. Не смерті.
– Я також, – сказав Ганс Майн Ігель, – волів би. Бувайте.
Створіння раптом збільшилося, дуже настовбурчило шерсть. І зникло. Розчинилося в мороці, у тому самому мороці, з якого виринуло.
* * *
Коні форкали й тупцювали в темряві. Пахолки хропіли. Небо світлішало, над верхівками дерев блідли зорі.
– Надзвичайно, – сказав Рейневан. – Це було надзвичайно.
Сулимець, вихоплений із дрімоти, підняв голову.
– Що? Що надзвичайно?
– Цей… Ганс Майн Ігель. Знаєте, пане Завішо, що… Ну, я мушу визнати… Ви в мене викликали захват.
– Чим?
– Коли він виринув із пітьми, ви навіть не здригнулися. Ба, та у вас навіть голос не затремтів. А як ви потім із ним розмовляли – це було просто дивовижно… А то ж була… Нічна істота. Нелюдь… Чужий нам…
Завіша Чорний з Гарбова довго дивився на нього.
– Я знаю безліч людей… – відповів він нарешті дуже серйозним голосом, – безліч людей, набагато для мене чужіших.
* * *
Світанок був імлавий, вологий, краплини роси цілими гірляндами висіли на павутинках. Ліс був тихий, проте грізний, як сплячий хижак. Коні скоса позирали на випари, що стелилися над землею, форкали, трясли головами.
За лісом, на роздоріжжі, стояв кам'яний хрест. Одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. І вельми запізнілого каяття.
– Тут ми розстанемося, – сказав Рейневан.
Сулимець подивився на нього, але від коментарів утримався.
– Тут ми розстанемося, – повторив хлопець. – Як і вам, мені також не до смаку озиратися на гундсфельди. Як і вам, мені огидна думка про підлість і ницість духу. Я повертаюся до Аделі. Бо… Не має значення, що казав той Ганс… Моє місце коло неї. Я не втікатиму, як боягуз, як дрібний злодюжка. Я буду боротися з тим, з чим мені випаде боротися. Як боролися ви під Німецьким Бродом. Прощавайте, шляхетний пане Завішо.
– Прощавай, Рейнмаре із Беляви. Бережи себе.
– І ви себе бережіть. Хто знає, може, коли-небудь іще побачимося.
Завіша Чорний із Гарбова довго дивився на нього. Нарешті сказав:
– Не думаю.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
у якому Рейневан спершу на власній шкурі дізнається, як почувається вистежений вовк в обложеному лігві, а потім зустрічає Ніколетту Світловолосу. А потім пливе за течією.
За лісом, на роздоріжжі, стояв кам'яний покутний хрест. Одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. І вельми запізнілого каяття.
Плечі хреста закінчувалися у вигляді листочків конюшини. На його трохи розширеній внизу основі було висічено сокиру – знаряддя, за допомогою якого покутник відправив на той світ ближнього. Чи навіть кількох ближніх.
Рейневан уважно придивився до хреста. І дуже негарно вилаявся.
Це був точнісінько той самий хрест, біля якого биті три години тому він попрощався із Завішею.
Винен у цьому був туман, який іще від світанку, неначе дим, стелився полями і лісами, винна в цьому була мжичка, яка дрібними крапельками врізалася в очі, а коли припинилася, то туман став іще густішим. Винен у цьому був сам Рейневан, його втома і невиспаність, його неуважність, викликана безкінечними думками про Аделю фон Стерча та про плани її звільнення. А зрештою, хтозна. Бо, може, насправді винні у цьому були мамуни[95]95
За стародавніми народними віруваннями – духи у вигляді високих і дуже худих жінок, загорнутих у білі полотна.
[Закрыть], звідниці, лісовики, мавки, кобольди[96]96
У німецькій міфології – ласі до золота підземні істоти, подібні до гномів.
[Закрыть], домовики, ірліхти[97]97
3 нім. Irrlicht – блукаючий болотяний вогник.
[Закрыть] та інше чортовиння, яке масово населяє шльонські дрімучі ліси, спеціалізуючись на тому, щоб зводити подорожніх на манівці? Чортовиння, менш симпатичне і менш доброзичливе, ніж Ганс Майн Ігель, з яким він познайомився вночі, – якісь Гансові родичі та знайомі?
Але шукати винних не мало сенсу, і Рейневан знав про це аж надто добре. Треба було розумно оцінити ситуацію, що склалася, прийняти рішення і діяти відповідно до нього. Він зліз з коня, сперся на покутний хрест і почав посилено розмірковувати.
Замість того, щоби через три години їзди бути вже де-небудь на півдорозі до Берутова, він цілий ранок їздив колами й усе ще був там, звідкіля й виїхав, себто поблизу Бжега, та ще й не далі, ніж за милю від міста[98]98
[Примітка автора] «…не далі, ніж за милю від міста…» – у всій книзі слово «миля» означає старопольську милю, що її вживають, наприклад, Длугош і Янек з Чарнова, і яка дорівнює приблизно теперішнім семи кілометрам з невеликим гаком.
[Закрыть].
«А може, – подумав він, – може, мене провадила доля? Може, вона дала мені знак? Може, варто усе-таки скористатися з того, що я так близько, і податися до міста, в дружню лікарню Святого Духа, і там попросити допомоги? Чи краще не втрачати часу і, відповідно до первісного плану, їхати просто в Берутів, у Ліготу, до Аделі?».
«Міста треба остерігатися», – вирішив він, добре поміркувавши. Його добрі, ба навіть дружні зв'язки з бжегськими святодухівцями були відомі всім, а значить, і Стерчам. Крім того, через Бжег проходив шлях до йоаннітської командорії в Малій Олесниці – місця, в якому його хотів ізолювати князь Конрад Кантнер. При тому, що наміри князя були в принципі добрі, при тому, що, з іншого боку, Рейневан абсолютно не мав бажання провести кілька років на покуті в йоаннітів, – хто-небудь з почту Кантнера міг проговоритися або поласитися на гроші, а значить, тоді зовсім не можна було виключати того, що Стерчі зачаїлися біля бжегських рогаток.
«Значить, Аделя, – подумав він, – йду до Аделі. Виручати Аделю. Як Трістан до Ізольди, як Ланселот до Гіневри, як Гарет до Ліонесси, як Гінглен до Есмеральди, як Пальмерін до Полінарди, як Медоро до Анжеліки. Словом, усе це трохи немудро і трохи ризиковано, мало того, трохи по-божевільному, просто левові в пащу. Але, по-перше, цим я можу збити з пантелику переслідувачів, цього вони можуть не сподіватися. По-друге, Аделя в біді, чекає і, мабуть, тужить, а я не можу допустити, щоб вона чекала».
Рейневан аж просвітлів, а разом з ним, немов після доторку чарівної палички Мерліна, почало розпромінюватися й небо. Усе ще було туманно і волого, але вже відчувалося сонце, уже щось там угорі помалу прояснялося, а всюдисуща сірість почала набувати барв. Птахи, які досі понуро мовчали, почали несміливо озиватися, аж доки врешті-решт не розщебеталися остаточно. Краплини на павутинках срібно виблискували. А кілька шляхів, котрі відходили від роздоріжжя, потопаючи в ранковому тумані, здавалися якимись казково-неземними.
А на те, щоби не піддатися омані, теж існував спосіб. Сердячись на себе за те, що був надто самовпевненим і не подумав про це раніше, Рейневан розгорнув ногою бур'яни, якими поросло підніжжя хреста, а тоді пройшовся узбіччям дороги. Швидко і легко знайшов те, що шукав. Перистий луговий кмин, всіяну рожевими квіточками зубчатку, молочай. Очистив стебла від листків, склав їх разом. Трохи часу пішло на те, щоби згадати, як та на які пальці накручувати стеблини, як переплести, як зробити nodus, вузол. Та ще – як звучить заклинання.
Один зі шляхів, що відбігали від розпуття, невдовзі став яснішим, симпатичнішим, немовби запрошував. Цікаво, що без допомоги нав'язу Рейневан ніколи не припустив би, що саме ця дорога і є тією, потрібною йому. Але Рейневан знав, що нав'язи не обманюють.
* * *
Він проїхав десь уже зо три отченаші, коли почув гавкіт собаки й голосне, збуджене ґелґотання гусей. Незабаром його ніздрі приємно залоскотав запах диму. Диму коптильні, в якій, поза будь-яким сумнівом, висіло щось дуже привабливе. Може, шинка. Може, грудинка. А може, гусячий полоть. Рейневан так завзято внюхувався в цей запах, що забув про світ божий, тож, не помітивши навіть, як і коли, в'їхав за огорожу і опинився на подвір'ї придорожньої корчми.
Собака його обгавкав, але радше з обов'язку, гусак, витягуючи шию, засичав на кінські бабки. До запаху вудженого м'яса додався запах печеного хліба, що забивав навіть сморід величезної ями з гноївкою, яку густо обсіли гуси та качки.
Рейневан зліз із коня, прив'язав сивка до конов'язі. Стаєнний хлопчина, який неподалік опоряджував коней, навіть не зауважив Рейневана, такий був зайнятий. А от Рейневанову увагу привернуло дещо інше – на одному зі стовпів підсіння, на досить безладно змотаних різнокольорових нитках, висів гекс – три гілочки, зв'язані трикутником і обплетені вінком із прив'ялих квіточок конюшини і калюжниць. Рейневан задумався, але не надто здивувався. Магія була всюдисуща, люди використовували магічні атрибути, не знаючи навіть, що вони означають і для чого насправді служать. Однак істотним для Рейневана був той факт, що гекс, який захищає від злого, хоч, мабуть, і невміло зроблений, міг навести полуду на його нав'яз.
«То ось чому я потрапив сюди, – подумав Рейневан. – Псякрев. Та що ж, якщо вже я тут…»
Він увійшов, схиливши голову перед низьким одвірком.
Міхурі у малесеньких вікнах ледве пропускали світло, всередині панувала півтемрява, яку розвиднювали хіба лише розблиски вогню в каміні. Над вогнем висів казан, що час від часу скипав піною, на що вогонь реагував шипінням і димом, який додатково погіршував видимість. Гостей було небагато, тільки за одним столом, у кутку, сиділи четверо чоловіків, імовірно, селяни: у темряві важко було розгледіти.
Тільки-но Рейневан сів на лавку, як дівка-служниця в запасці поставила перед ним миску. Хоча спочатку він збирався лише купити хліба і їхати далі, однак заперечувати не став – пражуха[101]101
Страва із пряженої житньої або гречаної муки, запареної окропом і засмаченої солониною.
[Закрыть] смаковито і знадливо пахла топленою солониною. Він поклав на стіл гріш – один із небагатьох, що їх дав йому Кантнер.
Служниця злегка нахилилася, подаючи йому липову ложку. Від неї ледь чутно пахло зіллям.
– Ти вляпався по самі вуха, – тихенько зашепотіла вона. – Сиди спокійно. Вони тебе вже побачили. На тебе нападуть, щойно ти піднімешся з-за столу. Тому сиди і не рипайся.
Вона відійшла до вогнища, помішала в казані, з якого линула пара і летіли бризки. Рейневан сидів немов громом прибитий, не зводячи очей зі шкварок на галушках. Його очі вже призвичаїлися до мороку аж настільки, щоби побачити, що четверо чоловіків за столом у кутку мають надто багато зброї та обладунків, щоби могти бути селянами. І що всі четверо уважно його розглядають.
Він подумки прокляв свою дурість.
Служниця повернулася.
– Надто мало нас залишилося на цьому світі, – стиха мовила вона, вдаючи, ніби витирає стіл, – щоби я дала тобі згинути, синку.
Вона затримала руку, і Рейневан помітив на її мізинці калюжницю, подібну до тих, які були на гексі на стовпі. Зав'язану стебельцем так, що жовта квітка була ніби самоцвітом у персні. Рейневан зітхнув, мимоволі торкнувшись власного нав'язу – сплетених вузлом і засунених попід застібку куртки стебел молочаю, зубчатки і кмину. Очі дівки засвітилися в напівмороці. Вона кивнула головою.
– Я помітила, щойно ти увійшов, – шепнула вона. – І знала, що тамті полюють саме на тебе. Але я не дам тобі згинути. Мало нас уже зосталося, і якщо ми не станемо один одному допомагати, то вимремо як руді миші. Їж, не подавай вигляду.
Він їв дуже повільно, відчуваючи, як під поглядами людей у кутку по його спині бігають мурашки. Дівка погриміла пательнею, голосно озвалася до когось в іншій кімнаті, підкинула палива до вогню, а тоді повернулася. З мітлою.
– Я звеліла, – шепнула вона, підмітаючи, – відвести твого коня на гумно, за хлівець. Коли все почнеться, втікай через он ці двері, ззаду, за рогожею. За порогом будь обережний. Там буде оце.
Усе ще начебто прибираючи, вона підняла довгу соломину, крадькома, але швидко зав'язала на ній три вузлики.
– Про мене не турбуйся, – пошепки розвіяла вона його докори сумління. – На мене ніхто не зверне уваги.
– Гердо! – крикнув корчмар. – Хліб треба виймати! Ворушися, нехлюйко!
Дівка пішла. Згорблена, сіро-бура, ніяка. Ніхто не звертав на неї уваги. Ніхто, крім Рейневана, якому вона, відходячи, кинула палаючий, як головешка, погляд.
Четверо з-за столу в кутку заворушилися, повставали. Підійшли, дзенькаючи шпорами, скриплячи шкірою, побризкуючи кольчугами, спираючи долоні на рукояті мечів, кордів і баселярдів. Рейневан ще раз, цього разу міцніше, прокляв подумки своє недоумство.
– Пан Рейнмар Беляу. Ось, хлопці, самі бачите, що значить ловецький досвід. Звіра справно вислідили, лігвище справно взяли в облогу, усього лише трохи талану – і без здобичі не залишишся. А щастя нам нині таки усміхнулося.
Двоє поставали з боків, один справа, другий зліва. Третій зайняв позицію за спиною Рейневана. Четвертий, той, котрий говорив, вусатий, вбраний у густо всипану металевими кружками бригантину[102]102
Різновид простого обладунку у вигляді грубої шкіряної куртки, густо вкритої пластинами металу.
[Закрыть], встав навпроти. Після чого, не чекаючи на запрошення, сів.
– Ти ж не почнеш, – не запитав, а радше ствердив він, – кидатися, опиратися і влаштовувати тарарам? Га, Белява?
Рейневан не відповів. Він тримав ложку між ротом і краєм миски, ніби не знаючи, що з тою ложкою робити.
– Не почнеш, – сам себе запевнив вусатий тип у бригантині. – Бо ти ж знаєш, що це було б абсолютно нерозумно. Ми нічого проти тебе не маємо, просто це іще одна буденна робота. Але ми, щоб ти знав, звикли роботу собі полегшувати. Якщо почнеш шарпатися і галасувати, то ми раз-два зробимо тебе слухняним. Тут-о, на краєчку цього столу, зламаємо тобі руку. Це випробуваний спосіб, після такої операції пацієнта навіть зв'язувати не треба. Ти щось сказав – чи, може, мені здалося?
– Нічого, – Рейневан подолав спротив помертвілих губ, – я не казав.
– От і добре. Доїдай давай. До Стерцендорфа чималий шлях, не варто тобі голодним їхати.
– Тим більше, – процідив тип справа, у кольчузі і залізних аванбрасах на передпліччях, – що в Стерцендорфі тебе, напевне, не відразу нагодують.
– А якби навіть нагодували, – пирскнув від той, що стояв ззаду, невидимий, – то аж ніяк не тим, що припало б тобі до смаку.
– Якщо ви мене відпустите… я вам заплачу, – видушив зі себе Рейневан. – Заплачу вам більше, ніж дають Стерчі.
– Ображаєш професіоналів, – промовив вусатий у бригантині. – Я Кунц Аулок, на прізвисько Киріелейсон. Мене купують, але не перекуповують. Ковтай, ковтай свої галушки. Раз-два!
Рейневан їв. Пражухи втратили смак. Кунц Аулок – Киріелейсон – засунув за пояс булаву, яку доти тримав у руці, натягнув рукавиці.
– Треба було, – сказав, – не лізти до чужої баби.
А тоді, не дочекавшись відповіді, додав:
– Зовсім недавно я чув ксьондза, який по-п'яному цитував якийсь лист, либонь до гебреїв. Йшлося там про таке: за кожну провину буде справедлива розплата: iustam mercedis retributionem[103]103
З Послання до Євреїв, 2; 2, в перекладі Ієроніма Блаженного (Біблія Вульгата).
[Закрыть]. По-людськи це означає, що коли ти щось вчинив, то мусиш усвідомлювати наслідки своїх вчинків і бути до них готовим. Треба вміти приймати розплату з гідністю. От, скажімо, глянь праворуч. Це пан Сторк із Горговиць. Маючи вподобання, подібні до твоїх, він зовсім недавно разом із друзями зробив з однією опольською міщаночкою таке, за яке, якщо зловлять, то кліщами рвуть і колесують. І що? Дивися і захоплюйся, як достойно пан Сторк приймає свою долю, якими ясними є його лице та очі. Бери приклад.
– Бери приклад, – захрипів пан Сторк, у якого, до речі, обличчя було прищавим, а очі гноїлися. – І вставай. Час у дорогу.
Тої ж миті полум'я в каміні страшно гухнуло, зі страшним гуркотом виплюнуло в кімнату язики вогню, куряву іскор, клуби диму і сажі. Казан підлетів, немовби ним було вистрелено з мортири, гупнув об підлогу, хлюпнув окропом. Киріелейсон підскочив, а Рейневан сильним ударом ноги перекинув на нього стіл. Відкопнув назад лавку, а мискою з недоїденою пражухою зацідив пана Сторка просто по прищуватій пиці. І прожогом кинувся до дверей на гумно. Один із тих типів устиг схопити його за комір, але Рейневан мав позаду роки навчання у Празі, де його хапали за комір ледве не у всіх шинках Старого Міста й Малої Страни. Він вивернувся, ударивши ліктем так, що аж хруснуло, вирвався і прошмигнув у двері. При цьому він пам'ятав про пересторогу, а тому спритно оминув зав'язану вузлами солому, яка лежала за самим порогом.
Киріелейсон, що гнався за ним, ясна річ, про магічну солому не знав, тому одразу ж за порогом розтягнувся на весь зріст, з розгону ковзаючи по свинячому лайні. Слідом за ним на вузол соломи повалився Сторк із Горговиць, а на Сторка, який матюкався і кляв на чім світ стоїть, сторчголов гримнувся третій з типів. Тим часом Рейневан уже був у сідлі коня, що чекав на нього, вже пускав його у галоп, навпростець, городами, через грядки капусти, через агрусові живоплоти. Вітер свистів у нього у вухах, навздогін неслися страшні прокльони і свиняче кувікання.
Рейневан був уже між вербами над рибним ставком, з якого власне спустили воду, коли почув за собою тупіт копит і крики переслідувачів. Тому, замість того щоб оминути ставок, помчав по вузесенькій греблі. Серце в нього кілька разів завмирало, коли гребля обсипалася під копитами. Але нічого, вдалося.
Переслідувачі також вискочили на греблю, але їм вже так не пощастило. Перший кінь не добіг навіть до середини, осунувся та з іржанням аж по черево занурився в мул. Другий шарпнувся, остаточно розваливши греблю підковами, а тоді по круп з'їхав у грузьке баговиння. Вершники кричали, несамовито лаялися. Рейневан зрозумів, що повинен скористатися ситуацією й отриманою форою. Він ударив сивка п'ятами й учвал рушив через вересові зарості в напрямку покритих лісом пагорбів, за якими сподівався на рятівні бори.
Добре усвідомлюючи, чим ризикує, він усе ж таки змусив коня, який починав важко хрипіти, помчати галопом угору по схилі. На вершині Рейневан теж не дав сивкові відпочити, а відразу ж погнав його униз гайками, які густо вкривали схил. І тут, зовсім зненацька, дорогу йому загородив вершник.
Наляканий сивко з гучним іржанням став дибки. Рейневан втримався в сідлі.
– Непогано, – сказав вершник. Чи радше амазонка, бо то була дівчина.
Досить висока, у чоловічому одязі, в оксамитній курточці в обтяжку, з-під якої коло шиї визирали сніжно-білі брижі сорочки. З товстою світлою косою, яка збігала на плече з-під соболиної шапочки, прикрашеної пучком пір'я чаплі та золотою брошкою із сапфіром, що коштувала, мабуть, стільки ж, скільки добрий верховий кінь.
– Хто тебе переслідує? – крикнула вона, вміло стримуючи танцюючого коня. – Закон? Ану кажи!
– Я не злочинець…
– То за віщо?
– За любов.
– Ха! Я відразу так і подумала. Бачиш отой ряд темних дерев? Там тече Стобрава. Жени туди щодуху і заховайся в болотах на лівому березі. А я відведу їх від тебе. Давай опанчу.
– Та що ви, пані… Як же це…
– Давай опанчу, кажу! Ти вершник добрий, але я краща. Ах, оце так пригода! Ах, ото буде про що розповісти! Ельжбета й Анка почорніють від заздрощів!
– Пані… – промимрив Рейневан. – Я не можу… Що буде, якщо вас наздоженуть?
– Вони? Мене? – пирснула вона, примружуючи блакитні, як бірюза, очі. – Ти що, знущаєшся?
Її кобила, за збігом обставин також сива, різко хитнула зграбною головою, знову затанцювала. Рейневан мусив визнати, що дивна дівчина має рацію. Цей шляхетної крові, з першого ж погляду видно, що швидкий верховий кінь коштував набагато більше, ніж сапфірова брошка на шапочці.
– Це божевілля, – сказав він, кидаючи їй опанчу. – Але дякую. І я ще віддячуся…
Знизу пагорба долинули крики погоні.
– Не можна гаяти часу! – крикнула панна, накриваючи голову каптуром. – Далі! Туди, до Стобрави!
– Пані… Твоє ім'я… Скажи мені…
– Ніколетта. Мій Алькасине, якого переслідують за кохання[104]104
[Примітка автора] «Мій Алькасине, якого переслідують за кохання» – Aucassin et Nicolette («Пісня про Алькасина і Ніколетту»), популярна в середньовіччя, виникла в XIII ст. анонімна французька поема для співу і декламації (так звана chantefable), що оповідає про перипетії двох закоханих.
[Закрыть]. Бу-у-ува-а-ай!
Вона погнала кобилу галопом, що нагадував радше політ, ніж галоп. Вона злетіла зі схилу, мов ураган, у хмарі куряви, показалася переслідувачам і шугонула через зарості вересу таким шаленим чвалом, що Рейневан негайно позбувся докорів сумління. Він зрозумів, що світловолоса амазонка не ризикувала нічим. Важкі коні Киріелейсона, Сторка й усіх інших, які несли на собі двохсотфунтових хлопів, не могли конкурувати із чистокровною сивою кобилкою, яка, до того ж, несла всього лише легеньку дівчину і легке сідло. І справді, амазонка навіть не дала нагоди переслідувачам мати себе перед очима: вона надзвичайно швидко зникла за пагорбом. Але погоня пішла за нею впевнено і невблаганно.
«Вони можуть виснажити її рівномірним бігом, – злякано подумав Рейневан. – Її і ту її кобилу. Одначе, – заспокоював він своє сумління, – у неї ж, мабуть, десь поблизу є свита. На такому коні, так одягнена – адже ж зрозуміло, що це дівчина дуже високого роду; такі, як вона, поодинці не їздять», – міркував він і гнав коня галопом у вказаному панною напрямку.
«І, звісно, – подумав він, ковтаючи вітер: від швидкої їзди йому аж забивало дух, – Її звати зовсім не Ніколеттою. Покепкувала з мене, бідного Алькасина».
* * *
Захований між баговиння стобравської заплави Рейневан зітхнув з полегшенням, ба більше, відчув гордість і навіть запишався, істинний тобі Роланд або Огер, що обдурив і залишив ні з чим орди маврів, які його переслідували. Однак гордість і самовпевненість невдовзі покинули його, позаяк спіткала його пригода зовсім не лицарська, бо трапилося із ним те, чого ніколи, якщо вірити баладам, не траплялося з Роландом, Огером, Астольфом, Ренальтом з Монтальбана чи Раулем з Камбре.
