Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 35 страниц)
Звичайнісінько і цілком прозаїчно у нього почав накульгувати кінь.
Рейневан зліз із сідла відразу ж, як тільки відчув неправильний, збитий ритм ходи коня. Він оглянув ногу і підкову сивка, але йому нічого не вдалося з'ясувати. Тим більше – він нічого не міг зробити, а міг тільки йти, ведучи кульгаючу тварину за віжки. «Чудесно, – думав він. – Від середи до п'ятниці: одного коня я загнав, інший став кульгавим. Чудесно. Непоганий результат».
На додачу до всього з правого, високого берега Стобрави раптом долинули посвисти, іржання, прокльони, які викрикував знайомий голос Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон. Рейневан затягнув коня в щонайгустіші чагарі, а тоді вхопив за храпи, щоби той, бува, не заіржав. Крики і прокльони затихнули вдалині.
«Наздогнали дівчину, – подумав він, і серце в нього впало аж у низ живота – як від страху, так і через докори сумління. – Впіймали».
«Не наздогнали і не впіймали, – заспокоював його розум. – Якщо й наздогнали, то хіба що її почет, і тоді переслідувачі мусили зрозуміти свою помилку. «Ніколетта» підняла їх на сміх і глум, безпечна серед своїх лицарів і слуг.»
«Значить, вони повернулися, кружляють, вистежують. Ловці».
* * *
Ніч він просидів у гущавині, клацаючи зубами й відганяючи від себе від комарів. Не змруживши очей. А може, й змруживши, але тільки на коротку мить. Мабуть, він усе-таки заснув і бачив сни, бо як же інакше він міг побачити дівчину з корчми, ту сіру, якої ніхто не помічав, ту– із перстеником калюжниці на пальці? Як же іще, якщо не в сонному маренні, вона могла до нього прийти?
«Нас уже так мало залишилося, – сказала дівчина, – так мало. Не дай себе схопити, не дай вистежити. Що не залишає сліду? Птах у повітрі, риба у воді».
«Птах у повітрі, риба у воді.»
Він хотів її запитати, хто вона, звідки знає магічні нав'язи, чим – адже ж не порохом – викликала вибух у каміні. Хотів запитати її багато про що.
Не встиг. Прокинувся.
* * *
Ще до світанку Рейневан вирушив у дорогу. Він керувався течією ріки. Йшов десь із годину, тримаючись високих листяних лісів, аж поки внизу під ним зненацька розляглася широка ріка. Така широка, яка лише одна є в цілому Шльонську.
Одра.
* * *
Одрою йшов під вітрилом проти течії невеликий баркас, граційно здіймаючи хвилю, неначе пташка-норець, яка спритно пливе краєчком світлої мілини. Рейневан пожадливо в нього вдивлявся.
«Такі-то ви вправні, – подумав він, дивлячись, як вітер напинає вітрило баркаса, а перед носом спінюється вода. – Такі-то ви мисливці, пане Киріелейсон et consortes[105]105
… І компанія (лат.).
[Закрыть]? Так-то ви мене, на вашу думку, вистежили, обклавши лігво? Заждіть-но, я вам іще викину коника. Прорвуся, виберуся з вашої пастки так по-молодечому, з таким розмахом, що ви дідькові хвоста обгризете, перш ніж знову візьмете мій слід. Бо доведеться вам того сліду шукати під Вроцлавом.
Птах у повітрі, риба у воді…»
* * *
Він потягнув сивка в бік битого шляху, що вів до Одри. Але для певності не йшов дорогою, а тримався лозняку та верб. Дорога ж, на його думку, вказувала напрямок до річкової пристані. І він не помилився.
Іще здалеку він почув збуджені голоси людей на пристані, роздратовані чи то внаслідок сварки, чи то в запалі торгу або комерційних переговорів. Однак легко можна було впізнати мову, якою ці люди розмовляли. А розмовляли вони польською.
Тому ще до того, як Рейневан вийшов із лозняку й побачив із кручі пристань, він уже знав, кому належали як голоси, так і пришвартовані до паль невеликі барки, баркаси і човни. Це були Wasserpolen, «водяні поляки», одрянські плотарі та рибалки, товариство, організоване радше як клан, ніж як цех; артіль, яку, окрім професії, поєднували мова й міцне почуття національної окремішності. Водяні поляки тримали в руках значну частину шльонського рибальства, їм належала суттєва частка у сплаві лісу і ще суттєвіша – у малому річковому транспорті, й у цьому вони цілком успішно конкурували з Ганзою. Ганза не добиралася Одрою вище Вроцлава, а водяні поляки возили товари аж до Ратибора. Униз же по Одрі вони плавали до Франкфурта, Любуша і Костшина, і навіть, незбагненним чином оминаючи неймовірно суворий франкфуртський закон складування[106]106
У тогочасній Європі (до XVIII ст.) існувала система торговельних привілеїв, за якою деякі міста отримували право затримувати в себе упродовж певного часу та частково або повністю реалізовувати товари, що їх провозили купці. Непродані товари могли бути вивезені з міста лише після закінчення визначеного терміну.
[Закрыть], – іще далі вниз, аж за устя Варти.
Від пристані відгонило рибою, тванню і смолою.
Рейневан ледве-ледве звів накульгуючого коня по слизькій глині крутого схилу, а тоді наблизився до пристані, зайшовши поміж сараї, куреники й вивішені для просушування сіті. Помостом тупотіли і ляскали босі ноги, тривало розвантаження і завантаження. З однієї барки – вивантажували, на іншу – завантажували. Частину товару, що складався в основному із дублених шкур і бочівок, невідомо чим наповнених, із пристані переносили на вози; за операцією наглядав бородатий купець. На одну із барок заводили бика. Бугай ревів і тупотів так, що здригався весь поміст. Плотарі лаялися по-польськи.
Невдовзі усе вгамувалося. Вози зі шкурами і бочками від'їхали. Бугай робив спроби рогом розвалити тісну загорожу, в якій його замкнули. Водяні поляки, згідно зі своїм звичаєм, почали сварку. Рейневан знав польську достатньо добре, щоби зрозуміти, що це сварка за звичкою, ні про що.
– Чи пливтиме, якщо можна запитати, хтось із вас униз по ріці? До Вроцлава?
Водяні поляки перервали дискусію і подивилися на Рейневана не вельми доброзичливими поглядами. Один сплюнув у воду.
– А якщо й так, – буркнув він, – то що? Вельможний пане шляхтичу?
– Мій кінь закульгав. А мені треба до Вроцлава.
Поляк відмахнувся, харкнув, знову сплюнув.
– Ну, – не здавався Рейневан. – То як же воно буде?
– Я не вожу німців.
– Я не німець. Я сілезець.
– Он як?
– Он як.
– Ну, тоді скажи: сочевиця, коло, меле, млин.
– Сочевиця, коло, меле, млин. А ти скажи: стіл з повиламуваними ногами.
– Стіл з пови… мила… вали… Сідай!
Рейневан не змусив повторювати собі двічі, але поляк різко остудив його запал.
– Чекай! Куди? По-перше, я пливу тільки до Олави. По-друге, це коштує п'ять скойців. За коня додаткові п'ять.
– Якщо не маєш, – втрутився з лисячою усмішкою другий васерполяк, бачачи, як Рейневан з розгубленим виразом обличчя порпається в калитці, – то я цього коня відкуплю. За п'ять… Ну, нехай буде – за шість скойців[107]107
Скоєць – дрібна польська монета вартістю два срібні гроші.
[Закрыть]. Дванадцять грошів. У тебе буде точно на рейс. А за коня, якого в тебе не буде, платити вже не доведеться. Чиста вигода.
– Цей кінь, – зауважив Рейневан, – вартий щонайменше п'ять гривень.
– Цей кінь, – проникливо зауважив поляк, – гівна вартий. Бо ти не доїдеш на ньому туди, куди так поспішаєш. Ну то що? Продаси?
– Якщо додасте ще три скойці за сідло й упряж.
– Один.
– Два.
– Згода.
Кінь і гроші поміняли власників. Рейневан на прощання поплескав сивка по шиї, погладив по загривку, шморгнув носом, прощаючись, як би там не було, з другом і супутником у недолі. Схопився за линву і застрибнув на палубу. Хазяїн барки скинув швартов з палі. Барка здригнулася, повільно ввійшла у нурт. Бугай ревів, риба смерділа. На помості водяні поляки оглядали ногу сивка і сварилися ні про що.
Барка пливла вниз по ріці. До Олави. Сіра вода Одри хлюпала і пінилася біля об бортів.
* * *
– Мосьпане.
– Що? – Рейневан підхопився, протер очі. – Що таке, пане шкіпер?
– Олава перед нами.
Від устя Стобрави до Олави Одрою неповних п'ять миль. Таку відстань барка, яка іде за течією, може подолати не довше, ніж за десять годин. За умови, що пливе вона без тривалих стоянок і, крім подорожі, в неї немає інших занять.
Васерполяк – хазяїн барки – мав занять без ліку. Та й на брак стоянок по дорозі Рейневан теж не міг поскаржитися. Проте в цілому він не мав жодних причин нарікати. Хоча замість десяти годин він провів на барці півтора дня і дві ночі, однак був у відносній безпеці, подорожував зі зручностями, відпочив, добре виспався, наївся досхочу. Ба, навіть порозмовляти мав нагоду.
Водяний поляк – хоч не назвався Рейневанові на ім'я і від нього не вимагав назватися – був, загалом, людиною цілком симпатичною і приємною в спілкуванні. Маломовний, він хоч і був буркотуном, однак грубим і неґречним він аж ніяк не був. Хоч і простий, він аж ніяк не був дурним. Барка лавірувала між острівцями і мілинами, підходила до пристаней то на лівому, то на правому березі. Екіпаж із чотирьох чоловік крутився як ошпарений, шкіпер лаявся і підганяв. Стерно впевнено тримала дружина васерполяка, жінка значно за нього молодша. Рейневан, щоби не зловживати люб'язністю, намагався, наскільки це було можливо, не дивитися на її круті та міцні стегна, що визирали з-під підкасаної спідниці. Відводив, коли йому це вдавалося, погляд, коли під час маневрів стерновим веслом напиналася сорочка на грудях, достойних Венери.
Рейневан відвідав, пливучи баркою, надодрянські пристані з такими назвами, як Язиця, Загвіздя, Клемби і Монт, був свідком колективної риболовлі й торгових угод, а також сватання. Спостерігав завантаження і розвантаження найрізноманітніших товарів. Побачив речі, яких йому ніколи до того бачити не доводилося, як-от сома у п'ять ліктів завдовжки, що важив сто двадцять п'ять фунтів. Та й їсти йому довелося таке, чого ніколи доти не куштував, як-от засмажене над приском філе з цього сома. Принагідно Рейневан дізнався, як уберегтися від потопельця, нікса і вирника. Яка різниця між неводом і волоком, яка – між греблею і загатою, яка – між косою і застругою, і яка – між лящем і густиркою. Він також наслухався дуже негарних слів про німецьких панків, що гнобили водяних поляків грабіжницькими митами, зборами і податками.
А наступного ранку виявилося, що це неділя. Водяні поляки і місцеві рибалки не працювали. Вони довго молилися перед досить незугарно зробленими фігурами Божої Матері та святого Петра, потім трохи побенкетували, потім влаштували щось на кшталт сеймику, а потім напилися і побилися.
Так що подорож, хоч і затяглася, але зовсім не була нудною. А тепер настав світанок, точніше, ранок. І місто Олава виднілося за вигином ріки. Дружина васерполяка натиснула на стерно, її груди натиснули на сорочку.
– В Олаві, – озвався шкіпер, – мені піде на різні справи день, щонайбільше два. Якщо ви зможете стільки зачекати, я візьму вас до Вроцлава, юний пане сілезцю. Без додаткової оплати.
– Дякую, – Рейневан простягнув руку для потиску, усвідомлюючи, що його щойно спіткала висока честь вияву симпатії. – Дякую, але дорогою я мав час обдумати кілька справ, і тепер Олава підходить мені навіть краще, ніж Вроцлав.
– Воля ваша. Висаджу вас, де хочете. На лівому березі чи на правому?
– Я хотів би на стшелінський тракт.
– Тоді на лівому. Я розумію також, що самої міської рогатки ви воліли б уникнути?
– Волів би, – зізнався Рейневан, здивований кмітливістю поляка. – Якщо вам це не перешкоджає.
– Та що би то мені мало перешкоджати? Стерно ліво на борт, Марисько. Пливи під Дроздову загату.
За Дроздовою загатою розлягалася широка стариця, вся покрита килимом квітів жовтого латаття. Над старицею висіла імла. Було чути далекі голоси олавського передмістя, що вже прокинулося: кукурікання півнів, гавкіт собак, дзенькіт металу об метал, баламкання дзвонів на дзвіниці.
Йому подали знак – і Рейневан зіскочив на хисткий поміст. Барка шурнула об палю, розгорнула носом водорості, ліниво повернулася на стрижень.
– Увесь час греблею! – крикнув йому васерполяк. – І так, щоби сонце було за спиною! Аж до мосту на Олаві, а потім до лісу. Буде струмок, а за ним уже стшелінський тракт. Заблукати нема як!
– Дякую! З Богом!
З ріки став швидко насуватися туман, барка почала зникати. Рейневан закинув на плече вузлик.
– Пане сілезцю! – долинуло від ріки.
– Га?
– Стіл з повиламуваними ногами!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
у якому Рейневан спершу дістає прочухана, а тоді вирушає в дорогу до Стшеліна в товаристві чотирьох людей та одного собаки. Дорожню нудьгу скрашує диспут про єресі, котрі нібито розповзаються, як кукіль.
Узліссям бору, між зеленими споришами, весело котячи воду, на якій виблискували сонячні лелітки, звивно біг потічок, шукаючи для себе дороги уздовж ряду верб. Там, де починалася просіка, а дорога вступала у ліс, береги струмка з'єднував місток із товстих колод, колод чорних, замшілих і древніх настільки, що здавалося, ніби їх тут покладено ще за часів Генрика Побожного[108]108
Князь вроцлавський, краківський, а в 1238 році – великопольський (1191–1238).
[Закрыть]. На містку стояв віз, у який була впряжена гніда худувата шкапа. Віз сильно перехилився. І було видно чому.
– Колесо, – констатував факт Рейневан, підходячи. – Маєте клопіт, правда?
– Гірший, ніж думаєте, – відповіла, розмазуючи по спітнілому чолі дьоготь, молода, рудоволоса і гарна, хоча й трохи занадто повна жінка. – Віська у нас зломилася.
– Гм. Ну то без коваля не зрушите.
– Вай-вай! – схопився за лисячу шапку другий із подорожніх, бородатий єврей у скромній, проте доглянутій та аж ніяк не убогій одежині. – Господи Ісаака! Біда! Нещастя! Що ж нам робити?
– Ви їхали, – здогадався Рейневан, бачачи, в який бік показував дишель, – на Стшелін?
– Ви вгадали, молодий пане.
– Я допоможу вам, а ви за те підвезете мене. Мені, бачте, теж у той бік. І я також маю клопіт…
– Легко здогадатися… – єврей ворухнув бородою, а його очі хитро зблиснули. – Що ви шляхтич, молодий пане, і що не з простих – це видно. А де ж ваш кінь? Хоч ви й не Ланселот, – та що, возом думаєте подорожувати? Проте нехай. Очі маєте добрі. Я – Хірам бен Еліезер, рабин бжегського кагалу. У дорозі до Стшеліна…
– А я, – весело перебила його рудоволоса жінка, наслідуючи спосіб висловлювання єврея, – Дорота Фабер. На шляху в широкий світ. А ви, молодий пане?
– Мене звати, – після недовгого вагання вирішив сказати Рейневан, – Рейнмар Беляу. Послухайте. Зробімо так. Якось мусимо стягнути віз із містка, тоді випряжемо кобилу, я на ній охляп скочу із цією віссю в передмістя Олави до коваля. Якщо треба буде, то й коваля сюди привезу. Ану, за роботу!
Та виявилося, що все не так просто.
Від Дороти Фабер користі було мало, від старого рабина – жодної. Хоч худюща шкапа завзято гамселила копитами об підгнилі колоди та впиралася в хомут, віз посунувся не більше Рейневан сам-один
підняти його не зміг би. Тож врешті-решт вони повсідалися біля зламаної осі і, важко дихаючи, почали розглядати міног і пічкурів, від яких аж ворушилося піщанисте дно річки.
– Ви казали, – запитав Рейневан рудоволосу, – що ви на шляху в широкий світ. І куди ж провадить ваш шлях?
– За шматком хліба, – невимушено відповіла та, витираючи носа тильним боком долоні. – Поки що, раз уже пан єврей милостиво взяв мене на воза, їду з ним до Стшеліна, а потім, хтозна, хоч би й до самого Вроцлава. Я завжди знайду роботу за своєю професією, але все-таки хотілося б якнайліпшої.
– За вашою… професією? – до Рейневана почало доходити. – Це… це значить… що…
– Ось-ось. Я… Як це ви кажете… Ця, ну… Блудниця. Донедавна була в бжегському борделі «Під короною».
– Розумію, – серйозно кивнув головою Рейневан. – І ви їхали разом? Ребе? Ти? Взяв на віз… Гм… Куртизанку?
– А чого б то я мав не взяти? – широко розплющив очі ребе Хірам. – Узяв. Таж, прошу пана, я би почувався жахливим ханжею, якби того не зробив.
Замшілі колоди задвигтіли від кроків.
– Маєте клопіт? – запитав один із трьох чоловіків, що вийшли на міст. – Може, допомогти?
– Добре було б, – визнав Рейневан, хоча неприємні пики добровільних помічників та їхні бігаючі очі йому дуже, ну просто дуже не сподобалися. Як виявилося, не дарма. Одразу ж після того, як кілька пар міцних рук зіштовхнули віз із колод і він опинився на лужку за містком, найвищий із трьох типів, зарослий бородою по самі очі, заявив, розмахуючи дрючком:
– Ну! Роботу зроблено, теперка тра платити. Випрягай, пархатий, коня, скидай шубу, жени калитку. Ти, паничу, знімай куртку і вилазь із чобіт. А ти, красулько, вилазь із усього, що на тобі, інакше тобі прийдеться платити. Ану, до голої дупи!
Камрати зареготали, вишкіряючи свої попсуті зуби. Рейневан нахилився і підняв кілок, яким підважував віз.
– Диви-но, – тицьнув у його бік дрючком бородатий, – який панич бойовий. Ще його життя не навчило, що як кажуть чоботи віддати, то тра віддати. Тому що босяка ходити можна, а от на поламаних куксах – ніяк. Гей! Ану, лупіть його!
Субчики спритно відскочили від свистячого кола, яким оточив себе Рейневан, один напав ззаду і вправним копняком під коліно повалив хлопця на землю, але ж і сам завив та заточився, прикриваючи очі від пазурів Дороти Фабер, яка сіла йому на карк. Рейневан дістав дрючком по плечах, скулився під копняками й ударами кийків, побачив, як один з типів ударом кулака звалив єврея, який спробував було втрутитися. А потім побачив чорта.
Розбійники почали кричати. Страшно.
Те, що напосілося на розбійників, було, звісно, ніяким не чортом. Був то величезний смоляно-чорний пес у нашийнику, наїжаченому голками. Пес метався поміж розбійниками, немов чорна блискавка, а нападав не як пес, а як вовк. Рвав іклами і відпускав. Щоби взятися за іншого. Щоби кусати за литки. За стегна. За задниці і ще дещо. А коли вдавалося – за руки і за лице. Вереск розбійників став навдивовижу пронизливим. Аж волосся ставало сторч.
Пролунав голосний, із переливами свист. Чорний собацюра тої ж миті відскочив від розбійників, сів і завмер з настовбурченими вухами. Ніби статуя з антрациту.
На міст виїхав вершник. Вбраний у короткий сірий плащ, стягнутий срібною пряжкою, облягаючий вамс[109]109
Верхній одяг з відкритою горловиною.
[Закрыть] і шаперон[110]110
Популярний у середньовіччі головний убір, переважно у формі тюрбана. Як правило, мав довгого «хвоста» – ліріпіпу.
[Закрыть] із довгим хвостом, який спадав на плече.
– Щойно тільки сонце опиниться понад вершечком он тієї ялини, – голосно промовив вершник, випроставши в сідлі вороного огиря свою аж ніяк не могутню фігуру, – я пущу Вельзевула вашим слідом, мерзотники. Ось скільки у вас часу, негідники. І оскільки Вельзевул бігає швидко, раджу вам не баритися. А от чого не раджу, то це зупинятися, як уже побіжите.
Негідникам не треба було казати двічі. Вони побігли до лісу, накульгуючи, зойкаючи і боязко озираючись. Вельзевул же, ніби знаючи, чим їх страшніше налякати, дивився не на них, а на сонце і верхівку ялини.
Вершник вйокнув до жеребця. Під'їхав ближче, з висоти сідла подивився на єврея, Дороту Фабер і Рейневана, що якраз підводився з землі, обмацуючи ребра і витираючи кров з носа. При цьому від уваги юнака не сховалося, що особливо уважно вершник придивлявся до Рейневана.
– Ну-ну, – сказав той нарешті, – класична ситуація. Як у казці. Болото, міст, колесо і великі клопоти. Та ще й порятунок, як на замовлення. Чи ви, бува, не прикликали когось на допомогу? Не боїтеся, що я накажу вам підписати цирографи[111]111
Власноручно підписане письмове зобов'язання (заст.).
[Закрыть]?
– Ні, – відповів равин. – Не та казка.
Вершник пирснув тамованим сміхом.
– Я – Урбан Горн, – повідомив він, усе ще дивлячись просто на Рейневана. – То кому ж це ми із моїм Вельзевулом так вчасно допомогли?
– Ребе Хірам бен Еліезер із Бжега.
– Дорота Фабер.
– Ланселот із Воза, – Рейневан, попри все, якось не мав довіри до рятівника.
Урбан Горн знову пирснув, стенув плечима.
– Гадаю, шлях ваш лежить у бік Стшеліна. Я обігнав на тракті подорожнього, який їде у той самий бік. Якщо дозволите дати пораду, то вам краще було би попросити його підвезти вас, ніж стирчати тут до ночі над зламаним колесом. Так буде краще. І безпечніше.
Ребе Хірам бен Еліезер кинув на свій екіпаж тужливий погляд, але киванням бороди визнав за чужаком рацію.
– А тепер, – чужак глянув понад ліс, на верхівку ялини, – бувайте. Мене кличе обов'язок.
– Я думав, – наважився Рейневан, – що ви їх просто лякали…
Вершник подивився йому в очі, і погляд його був холодний. Просто-таки крижаний.
– Лякав, – зізнався він. – Але я, Ланселоте, ніколи не лякаю на вітер.
* * *
Подорожанином, про якого казав Урбан Горн, був ксьондз. Він їхав на чималому возі, товстенький, із глибоко виголеною тонзурою, одягнений у плащ, облямований тхорячим хутром.
Ксьондз зупинив коня, не злазячи з козел, вислухав розповідь, подивився на віз зі зламаною віссю, уважно роздивився кожного з трьох прохачів і нарешті втямив, про що ці прохачі уклінно просять.
– Себто як це? – поцікавився він нарешті з великою недовірою. – До Стшеліна? На моєму возі?
Прохачі стали у ще більш прохальні пози.
– Я – Філіп Ґранцішек з Олави, плебан церкви Розради Божої Матері, добрий християнин і католицький священик, маю взяти на віз жида? Повію? І волоцюгу?
Рейневан, Дорота Фабер і ребе Хірам бен Еліезер перезирнулися, при цьому міни в них були неймовірно сконфужені.
– Сідайте, – врешті сухо сказав ксьондз. – Тому що я би почувався жахливим ханжею, якби вас не взяв.
* * *
Не минуло й години, як перед буланим мерином, що тягнув віз священика, виріс Вельзевул, шерсть якого лисніла від роси. А трохи пізніше на тракті з'явився Урбан Горн на своєму вороному.
– Поїду з вами до Стшеліна, – запросто кинув він. – Звичайно, якщо ви не заперечуєте.
Ніхто не заперечував.
Долею розбійників ніхто не поцікавився. А в мудрих очах Вельзевула не прочитувалося нічого. Або ж прочитувалося все.
* * *
І так вони собі й простували по стшелінському тракту, долиною ріки Олави, то серед густих лісів, то серед вересових полів і широких лугів. Попереду, як вістовий, біг Вельзевул. Собака патрулював дорогу, часом зникаючи в лісі, нишпорив по заростях та у травах. При цьому він не ганявся з гавкотом за зайцями або наполоханими сойками. Це було нижче гідності чорного собацюри. Урбанові Горну, таємничому незнайомцеві з холодними очима, що їхав поруч із возом на своєму вороному жеребцеві, не доводилося сварити або підкликати собаку.
Священиковим возом, у який було запряжено буланого коня, правила Дорота Фабер. Рудоволоса бжегська блудниця випросила це для себе у ксьондза, явно вважаючи, що це може бути платою за проїзд. А візником вона виявилася пречудовим, давала собі раду з возом із великою вправністю. Завдяки цьому ксьондз Філіп Ґранцішек, який сидів поруч із нею на козлах, міг, не побоюючись за екіпаж, подрімувати або дискутувати.
На возі, на мішках з вівсом, також дрімали або розмовляли – залежно від обставин – Рейневан та рабин Хірам бен Еліезер.
За возом, прив'язана до драбини, дріботіла худюща євреєва кобила.
Так вони собі і їхали, дрімали, дискутували, зупинялися, дискутували, дрімали. Потім трохи попоїли. Випили баклажечку горілки, яку витяг був із сапета[112]112
Дорожня скриня, яку, щоби зробити їі легшою, іноді сплітали із лози, як кошик.
[Закрыть] ксьондз Ґранцішек. Випили й другу, яку витягнув з-під шуби ребе Хірам.
Незабаром, одразу за Бжезьмежем, виявилося, що і ксьондз, і рабин їхали до Стшеліна з практично однією й тією ж метою – на прийом до каноніка вроцлавського капітулу, який відвідав місто і прихід. Але якщо ксьондз Ґранцішек їхав, як він сам зізнався, на виклик, щоби не сказати – «на килим», то рабин усього лише сподівався отримати аудієнцію. Ксьондз був переконаний, що шансів у рабина небагато.
– Велебний канонік, – мовив він, – має там силу-силенну роботи. Цілу купу справ і судів, безліч прийомів. Важкі-бо настали для нас часи, ох, важкі.
– А ніби, – натягнула віжки Дорота Фабер, – часи коли-небудь були легкими.
– Я говорю про часи, важкі для Церкви, – уточнив ксьонз Ґранцішек. – І для істинної віри. Шириться-бо, шириться кукіль єресі. Зустрінеш когось, він тебе привітає в ім'я Господнє, а ти і не знаєш, чи він, бува, не єретик. Ви щось казали, ребе?
– Возлюби ближнього свого, – пробурмотів Хірам бен Еліезер, невідомо, чи не крізь сон. – Пророк Ілія може з'явитися в будь-якій іпостасі.
– Ет, – зневажливо махнув рукою ксьондз Філіп. – Жидівська філософія. А я кажу вам: уважність і праця, уважність, праця й молитва. Бо дрижить і хитається Петрова твердиня. Розповзається, шириться довкола кукіль єресі.
– Оце-ось, – Урбан Горн притримав коня, щоб їхати поруч з возом, – ви вже говорили, патере.
– Бо такою і є правда, – ксьондза Ґранцішека, видно, зовсім покинула сонливість. – Скільки її не повторюй, така правда. Шириться єретицтво, множиться віровідступництво. Як гриби після дощу виростають лжепророки, готові своїми брехливими повчаннями спотворювати Божий Заповіт. Істинно, істинно пророком був апостол Павло, коли писав до Тимофія: «Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматися, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться»[113]113
Друге послання апостола Павла до Тимофія, 4; 3, 4.
[Закрыть]. І запевнятимуть, змилуйся Христе-боже, що в ім'я істини чинять те, що чинять.
– Усе на цьому світі, – зауважив знічев'я Урбан Горн, – діється під гаслом боротьби за істину. І хоча зазвичай мова йде про дуже різні істини, тільки одна з цього виграє. Істинна істина.
– Єретично воно прозвучало, – наморщив чоло ксьондз. – Те, що ви оповіли. Мені, дозвольте вам сказати, у сенсі істини більше по дорозі з тим, що магістр Йоганн Нідер у своєму «Формікаріусі» написав [114]114
[Примітка автора] [6] «…що магістр Йоганн Нідер у своєму «Формікаріусі» написав» – «Formicarius» Нідера, звичайно, анахронізм, цей сумнозвісний домініканський твір виник лише в 1437 році.
[Закрыть]. А порівняв він єретиків із тими мурахами, які в Індії живуть та які з піску золоті піщинки працьовито визбирують і до мурашника зносять, хоча жодного пожитку з того металу не мають, бо й не з'їдять його, і нічого з того не урвуть. Так само, пише у «Формікаріусі» магістр Нідер, і єретики, котрі у Священному Писанні копирсаються і зерна істини в ньому шукають, хоча й самі не знають, що їм з цією істиною робити.
– Дуже гарно це сказано, – зітхнула Дорота Фабер, підганяючи мерина. – Про отих мурах, тобто. Ох, справді, коли я когось такого мудрого слухаю, то мені аж під ложечкою ссати починає.
Ксьондз не звернув уваги ні на неї, ні на її ложечку.
– Катари, – правив він далі, – чи, інакше кажучи, альбігойці, що руку, котра прагнула їх у лоно Церкви повернути, яко вовки кусали. Вальденси і лоларди, які насмілювалися зневажати Церкву і Святого Отця, а літургію собачим гавкотом називати. Мерзенні відступники богомили та їм подібні павликіяни. Алексіяни і патрипасіяни, що наважуються заперечувати Святу Трійцю. «Брати» ломбардські, ці ганчірники і розбійники, у яких на совісті не один священик. Їм подібні дульчиністи, прихильники Фра Дольчіно. Item різні інші відступники: присциліяни, петробрузіяни, арнольдисти, спероністи, пасагіяни, месаліяни, апостольські брати, пасторели, патарени й аморикани. Поплікани і турлупіяни, що заперечують divinitatem[115]115
Божественність (лат.).
[Закрыть] Христа і відкидають таїнства, а поклоняються дияволу. Люциферіяни, назва яких явно свідчить, кому вони по-блюзнірськи поклоняються. Ну і певно що гусити, вороги віри, Церкви і папи…[116]116
Вальденси (ліонські бідняки) – послідовники ліонського купця Петра Вальда, який у 1173 р. роздав своє майно, навернувся до життя в апостольській бідності та закликав своїх послідовників проповідувати Писання, перекладене народною мовою. Лоларди – народні проповідники, учасники антикатолицького селянсько-плебейського руху в Англії й інших країнах Зах. Європи (вперше з'явилися в Антверпені на поч. XIV ст.). Арнольдисти – послідовники Арнольда з Брешії. Присцилліани – прихильники Присцилліана, єпископа Аквілеї. вважали земний світ творінням Сатани. Петробрузіани – прихильники Петра з Брюї. Поплікани – інша назва павликіян. Патарени – інша назва катарів. Той, хто зацікавиться цим докладніше, може довідатися про решту єретичних рухів у відповідних джерелах.
[Закрыть]
– А щоби було смішніше, – вставив з посмішкою Урбан Горн, – усі названі вами єретики себе якраз і вважають істинно правими, а інших мають за ворогів віри. Що ж до папи, то визнайте все ж таки, отче, що часом важко буває з багатьох вибрати єдиного істинного. А щодо Церкви, то всі в один голос кричать про необхідність реформи, in capite et in membris[117]117
«У голові та членах» (лат.) – тобто «Зверху – і донизу», тобто як у середовищі церковної верхівки, так і серед простих віруючих. Один із ключових лозунгів Реформації.
[Закрыть]. Вас це не змушує замислитися, велебний отче?
– Я не дуже розумію слова ваші, – зізнався Філіп Ґранцішек. – Але якщо вам йшлося про те, що в лоні самої Церкви зростає єресь, то ви праві. Дуже близькі до гріха єресі ті, які у вірі блукають, у писі своїй із побожністю переборщують. Corruptio optimi pessima.[118]118
«Падіння найкращого є найгіршим падінням» (лат.). Інакше кажучи, найстрашнішим є падіння найдоброчесніших, їхня деморалізація.
[Закрыть] От хоч би казус усім відомих бичувальників, або флагелянтів. Ще в 1349 папа Климентій VI оголосив їх єретиками, прокляв і звелів карати, та чи це допомогло?
– Нітрохи не допомогло, – заявив Горн. – Вони й далі вешталися по всій Німеччині, людям на потіху, бо дівок серед них була незліченна кількість, а ті займалися самобичуванням до пояса голі, з цицьками наверха. Часом із дуже навіть гарними цицьками, і я знаю, що кажу, бо бачив їхні походи в Бамбергу, у Госларі й у Фюрстенвальді. Ох як підскакували в них ці циценьки, ох як підскакували! Останній собор знову їх засудив, але це теж нічого не дасть. Прийде яка-небудь моровиця чи інше лихо, і знову почнуться процесії бичувальників. Їм це, мабуть, просто-на-просто подобається.
– Один учений магістр у Празі, – включився у диспут трохи розморений Рейневан, – доводив, що це хвороба. Що деякі жінки саме в тому знаходять блаженство, що голими хльостають себе в усіх на очах. Тому-то серед флагелянтів було і є стільки жінок.
– Я не радив би посилатися на празьких магістрів у нинішні часи, – в'їдливо зауважив ксьондз Філіп. – Але щось у цьому таки є. Брати Проповідники доводять, що багато зла йде від тілесної хтивості, а вона в жінках непогамовна.
– Жінкам, – несподівано озвалася Дорота Фабер, – ліпше дайте спокій. Бо й самі ви не без гріха.
– У райському саду, – покосився на неї Ґранцішек, – змій не на Адама, а на Єву ополчився – і напевне знав, що робить. Так само й домініканці напевне знають, що кажуть. Але мені йшлося не про те, щоби жінок обмовляти, а тільки про те, що чимало з нинішніх єресей, за дивним збігом, якраз на хіть і на блуд спираються, через якусь, мабуть, мавпячу підступність, мовляв, раз Церква забороняє, то давайте чинити їй наперекір. Церква наказує бути скромним? То ми виставимо голий зад! Закликає до стриманості і доброчесності? То давайте злягатися як коти в березні. Пікарди й адаміти в Чехії зовсім нагими ходять, і трахаються всі з усіма, погрязнувши в гріху, ніби вони собаки, а нелюди. Так само робили «апостольські брати», себто секта Сегарельї. Кельнські condormientes, тобто «ті, що сплять разом», співживуть тілесно один з одним – не зважаючи на стать і споріднення. Патерніянці, названі так за іменем їхнього негідного апостола Патерна з Пафлагоні[119]119
Історична область у Малій Азії. Нині – на території Туреччини.
[Закрыть], таїнства шлюбу не визнають, що не заважає їм віддаватися спільній розпусті, особливо такій, яка унеможливлює зачаття.
– Цікаво, – задумливо промовив Урбан Горн.
Рейневан почервонів, а Дорота пирснула, чим довела, що предмет розмови їй не зовсім незнайомий.
Віз підстрибнув на вибоїні так, що ребе Хірам прокинувся, а ксьондз Ґранцішек, який саме готувався до чергової проповіді, прикусив собі язик. Дорота Фабер цмокнула на мерина, хльоснула віжками. Пресвітер зручніше влаштувався на козлах.
– Були і є й інші, – тягнув далі він, – які тим самим грішать, що й бичувальники, перебільшеною, себто, побожністю, від якої лише крок до збочень і єресі. Як-от хоча б подібні до бичувальників такі disciplinati, як battuti, як циркумпеліони, як bianchi, себто «білі», як гуміліяти, як так звані «ліонські брати», як йоахіміти. Ми знаємо це, бо воно і в нас у Шльонську під носом. Я маю на увазі свидницьких і ниських бегардів.
Рейневан, хоча й був дещо іншої думки про бегардів і бегінок, покивав головою. Урбан Горн не покивав.
– Бегарди, – спокійно сказав він, – яких звуть fratres de voluntaria paupertate, убогі з власної волі, могли бути зразком для багатьох священиків і ченців. Мали вони й чималі заслуги перед громадою. Досить буде сказати, що саме бегінки у своїх шпиталях зупинили моровицю в шістдесятому році, не дали поширитися епідемії. А це означає, що тисячі людей було врятовано від смерті. Воістину, бегінкам за це гарно відплатили. Звинуваченням в єресі.
