Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)
– Що ми з ним зробимо? – зненацька запитав Вітелоццо Гаетані. – Будемо тягти із собою через усі гори? Чи ослабимо загін, давши йому ескорт до Свидниці? Га?
– Я ще не знаю, – у голосі Гайна фон Чірне чулося роздратування. – Думаю.
– А чи, – не відступав італієць, – та нагорода аж така велика? І чи за мертвого дають набагато менше?
– Мені йдеться не про нагороду, – огризнувся Чірне, – а про добрі відносини зі Святою Курією. І взагалі, годі теревенити! Я сказав – думаю.
Вони виїхали на тракт, Рейневан зрозумів це зі зміни звуку й ритму стукоту копит по ґрунту. Він здогадувався, що це був гостинець, який вів до Франкенштейна, найбільшого з тутешніх міст. Але він втратив орієнтацію і не міг вгадати, чи вони їдуть у напрямку міста, чи віддаляються від нього. Обіцянка доставити його у Свидницю свідчила якраз про друге, однак визначені на підставі зірок сторони світу могли вказувати на те, що вони їдуть таки до Франкенштейна – скажімо, на нічліг. Він ненадовго перестав докоряти собі власною дурістю і взявся гарячково міркувати, придумуючи, що би то такого викинути і як би то його втекти.
– Х-о-о-о-о! – закричав хтось попереду. – Хо-о-о-о!
Спалахнув ліхтар, вихопивши з мороку кутасті контури возів і силуети вершників.
– Є, – тихо сказав Чірне. – Пунктуально! І там, де домовлено. Люблю таких. Але не завжди варто довіряти очам. Пане Гаетані, залишіться позаду і будьте пильні. Пане Ностіц, пильнуйте родича. Решта за мною. Х-о-о-о-о! Суди!
Ліхтар з протилежного боку затанцював у ритмі кроку коня. Наближалися троє вершників. Один закутаний, мов лялька, у важку широку шубу, що вкривала круп коня, у супроводі двох арбалетників, ідентичних зі стрільцями Чірне, – вбраних у хундсгугелі, залізні коміри та бригантини.
– Пан Гайн фон Чірне?
– Пан Гануш Трост?
– Люблю людей пунктуальних і які дотримують слова, – шморгнув носом чоловік у шубі. – Бачу, що наші спільні знайомі не перебільшували, коли порекомендували вас і дали якнайкращу характеристику. Радий вас бачити і тішуся, що співпрацюємо. Думаю, можемо рушати?
– Співпраця зі мною, – відповів фон Чірне, – коштує сто гульденів. Наші спільні знайомі не могли не поінформувати вас стосовно цього.
– Але ж, мабуть, таки не наперед, – фиркнув чоловік у шубі. – Ви ж, пане, либонь, не думали, що я на це погоджуся. Я – купець, ділова людина. А в нас прийнято так, що спочатку послуга, а потім оплата. Ваша послуга – це безпечно переправити мене через Срібний перевал до Броумова. Зробите – буде заплачено. Сто гульденів, гелер у гелер.
– Краще, – багатозначно наголосив Гайн фон Чірне, – щоби так і було. Справді краще, пане Трост. А на возах що везете, якщо можна запитати?
– Товар, – спокійно відповів Трост. – А який – моя справа. І того, хто за нього заплатить.
– Зрозуміло, – кивнув головою Чірне. – Зрештою, мені й не треба цього знати. Мені лише досить знати, що ваш товар напевне не гірший, ніж той, яким останнім часом торгували інші. Фабіан Пфефферкорн. І Миколай Ноймаркт. Про інших уже й промовчу.
– Може, воно й добре, що промовчите. Забагато балачок. А час би вже рушати. Пощо на роздоріжжі вистоювати, біду спокушати?
– Ваша правда, – Чірне розвернув коня. – Нічого ми тут не вистоїмо. Дайте знак, хай вози рушають. А щодо біди, то не бійтеся. Ота біда, яка останнім часом так лютує в Шльонську, має звичку бити з ясного неба. Якраз ополудні. Воістину, як говорять попи, daemonium meridianum, демон, що знищує опівдні. А тут навколо, погляньте лишень: темрява.
Купець погнав коня, порівнявся з вороним раубрітера.
– На місці демона, – сказав він, помовчавши, – я змінив би звички, бо вони стали надто вже відомими і передбачуваними. А той же псалом згадує і про темряву. Не пам'ятаєте? Negotium perambulans in tenebris.[332]332
«Зараза, що в темряві ходить», Псалом 90: 6.
[Закрыть]
– Якби я знав, – у похмурому голосі Чірне забриніла весела нотка, – що ви так боїтеся, то підвищив би ставку. До півтораста гульденів щонайменше.
– Я заплачу стільки, – сказав Трост так тихо, що Рейневан ледь розчув. – Сто п'ятдесят гульденів у руки, пане Чірне. Коли безпечно дістанемося на місце. Бо таки правда, що я боюся. Алхімік у Ратиборі складав мені гороскоп, ворожив на курячих кишках… Вийшло, що смерть витає наді мною…
– Ви вірите в такі речі?
– Донедавна не вірив.
– А тепер?
– А тепер, – твердо сказав купець, – я втікаю зі Шльонська. Sapienti sat[333]333
Розумному досить (лат.).
[Закрыть], я не хочу скінчити, як Пфефферкорн і Ноймаркт. Виїжджаю в Чехію, там до мене не добереться жоден демон.
– Факт, – підтвердив Гайн фон Чірне. – Там не добереться. Гуситів навіть демони бояться.
– Виїжджаю в Чехію, – повторив Трост. – А ваша справа – зробити так, щоб я дістався туди безпечно.
Чірне не відповів. Вози торохкотіли, скрипіли на вибоїнах осі й маточини.
Вони виїхали з лісу на відкритий простір, тут стало ще холодніше і ще більш імлаво. Почули шум води на каменях.
– Венжа, – показав Чірне. – Річка Венжа. Звідси до перевалу неповна миля. Хо-о-о! Поганяй! Поганяй, пога-а-аняй!
Під підковами коней й обіддям коліс застукотіли і заскрипіли окатиші, незабаром вода захлюпала і спінилася біля кінських ніг. Річка була не дуже глибока, але стрімка.
Гайн фон Чірне зненацька зупинився посеред броду, завмер у сідлі. Вітелоццо Гаетані повернув коня.
– Що таке?
– Тихо. Ні слова.
Вони побачили ще до того, як почули. А побачили білі бризки води, що бурунилася під копитами коней, які мчали на них руслом Венжі. Тільки потім вони помітили постаті вершників, помітили плащі, що розвівалися, ніби примарні крила.
– До зброї! – гаркнув Чірне, вихоплюючи меч. – До зброї! Арбалети!
У них ударив вітер, різкий, дикий, виючий вихор, який сік обличчя. А потім в них ударив нестямний крик.
– Adsumus! Adsuuumuuuus!
Тенькнули тятиви арбалетів, заспівали стріли. Хтось скрикнув. А за мить вершники наскочили на них, здіймаючи бризки води, навалилися, як ураган, рубаючи мечами, перекидаючи і топчучи. Завирувало, ніч роздерли крики, вигуки, грюкіт і брязкіт заліза, скімлення та іржання коней. Фричко Ностіц звалився у ріку разом з конем, що брикався, а поруч зі сплеском звалився зарубаний армігер. Хтось зі стрільців завив, виття перейшло у хрип.
– Adsuuuumuuus!
Гануш Трост, утікаючи, повернувся в сідлі, заверещав, бачачи за крок від себе вишкірену кінську морду, а за нею чорну фігуру в каптурі. Це було останнє, що він побачив на землі. Вузьке вістря меча поцілило йому в обличчя між оком і носом, із хрускотом прохромило череп. Купець напружився, затріпав руками і впав на каміння.
– Adsumus! – тріумфально заволав чорний вершник. – In nomine Tuo![334]334
Ми тут! Bo ім'я Твоє! (лат.).
[Закрыть]
Чорні вершники пришпорили коней і кинулися в пітьму. З одним винятком. Гайн фон Чірне кинувся слідом за ними, зіскочив із сідла, вчепився в одного, обидва вони впали у воду, обидва підхопилися на ноги, засвистіли і з дзенькотом зіткнулися мечі. Вони билися запекло, стоячи по коліно в пінистій річці, снопи іскор сипалися з клинків.
Чорний лицар спіткнувся. Чірне, досвідчений боєць, такої нагоди пропустити не міг. Він ударив з півоберту, в голову, важкий пассавський клинок розітнув каптур, розрубав і повалив шолом. Чірне побачив перед собою залите кров'ю, мертвенно-бліде, страхітливо спотворене обличчя, він раптом збагнув, що цього обличчя не забуде ніколи. Поранений загарчав і напав, навіть і не думаючи падати, хоча впасти би мусив. Чірне вилаявся, схопив меч обіруч і рубонув ще раз, замахнувшись усім корпусом, пласко, по шиї. Бризнула чорна кров, голова впала на плече, звисла, тримаючись, мабуть, лише на шматочку шкіри. Але безголовий лицар ішов далі, розмахуючи мечем і розбризкуючи кров навколо себе.
Хтось зі стрільців завив з жаху, ще двоє кинулися панічно втікати. Гайн фон Чірне не відступив. З його уст вилетіла страшна і надзвичайно безбожна лайка, він міцніше став на ноги і рубонув ще раз, цього разу вже остаточно відрубавши голову і відпанахавши майже все плече. Чорний лицар звалився у мілку воду при самому березі й борсався там, смикався і перебирав ногами у конвульсіях. Минуло чимало часу, перш ніж він завмер.
Гайн фон Чірне відіпхнув від колін труп арбалетника в бригантині, який закрутило течією. Він важко дихав.
– Що це було? – врешті-решт запитав він. – Що це, клянуся Люцифером, було?
– Ісусе, змилосердися, – бурмотав Фричко Ностіц, стоячи поруч. – Ісусе, змилосердися…
Річка Венжа співучо шуміла на каменях.
* * *
Рейневан тим часом утікав, і це йому так добре вдавалося, ніби він усе життя не робив нічого іншого, а тільки галопував – весь у путах. Бо галопував він як належить, міцно зачепившись зв'язаними зап'ястями за луку сідла, припавши головою до гриви, щосили стискаючи колінами боки коня, він мчав таким чвалом, аж земля двигтіла і вітер свистів у вухах. Кінь, люба серцю тварина, здавалося, розумів, у чім річ, витягував шию і видавав із себе все, на що був здатний, доводячи, що останні п'ять-шість років він не даремно їв овес. Підкови лупили по затверділому ґрунті, шуміли кущі та високі трави, потривожені дикою гонитвою, шмагали гілки. «Шкода, що Дзержка де Вірсінг цього не бачить, – подумав Рейневан, хоча, в принципі, усвідомлював, що його здібності їздця зараз зводяться радше тільки до того, щоб якось втриматися в сідлі. – Але, – відразу подумав він, – навіть і це вже багато».
Подумав він про це, може, трішечки зарано, бо кінь саме вирішив перескочити через повалений стовбур. І перескочив, і дуже навіть удатно, от тільки за стовбуром виявилася вирва. Струс послабив хватку, Рейневан вилетів у лопухи, на щастя, такі великі і густі, що вони змогли хоча б частково пом'якшити падіння. Але удар об землю однаково вибив у нього з легень усе повітря і змусив застогнати та згорнутися калачиком.
Випростатися він уже не встиг. Вітелоццо Гаетані, який його переслідував, зіскочив з сідла біля нього.
– Хотів утекти? – прохрипів він. – Від мене? Ах ти, вишкребку!
Він примірився копнути, але не копнув. Шарлей виріс як з-під землі, гупнув його в груди й почастував своїм улюбленим копняком під коліно. Однак італієць не упав, тільки похитнувся, вихопив з піхов меч і рубанув від вуха. Демерит спритно відскочив із зони досяжності вістря, оголив власну зброю – криву шаблю. Крутонув нею, свиснув навхрест, шабля миготіла в його руці, як блискавка, і сичала, як змія.
Гаетані не злякався продемонстрованої вправності у фехтуванні, дико крикнув і кинувся на Шарлея з мечем. Клинки зіткнулися з дзенькотом. Тричі. Вчетверте італієць не встиг парирувати удар набагато швидшої шаблі. Дістав по щоці, її одразу ж заюшила кров. Гаетані цього було мало, він, може, бився б і далі, але Шарлей не дав йому шансів. Прискочив, оголовком шаблі врізав межи очі. Гаетані завалився у лопухи. Завив тільки тоді, коли упав:
– Figlio di puttana![335]335
Син повії (італ.) – брудна лайка.
[Закрыть]
– Так кажуть, – Шарлей витер клинок листком. – Але що поробиш, мати лише одна.
– Я не хочу псувати вам забаву, – сказав Самсон Медок, з'являючись із туману з трьома кіньми, у тому числі з храпаючим і змиленим Рейневановим гнідком. – Але, може, ми би вже рушали? І, може, галопом?
* * *
Молочна пелена розірвалася, туман піднявся, розвіявся в променях сонця, що пробивалося з-за хмар. Занурений у chiaroscuro[336]336
Світлотіні (італ.).
[Закрыть] довгих тіней світ раптом посвітлішав, заблищав, заграв пломенистими барвами. Зовсім як у Джотто. Якщо, звичайно, хтось бачив фрески Джотто.
Заблищали червоною черепицею вежі недалекого Франкенштейна.
– А тепер, – сказав, надивившись, Самсон Медок, – тепер – до Зембиць.
– До Зембиць, – потер руки Рейневан. – Рушаємо до Зембиць. Друзі… Як мені вам віддячити?
– Ми подумаємо про це, – пообіцяв Шарлей. – А наразі… Злізь із коня.
Рейневан послухався. Він знав, чого йому чекати. І не помилився.
– Рейневане з Беляви, – промовив Шарлей сповненим достоїнства та урочистим голосом. – Повторюй за мною: «Я дурень!»
– Я дурень…
– Голосніше!
– Я дурень! – довідувалися Божі створіння, які проживали власне у цих місцях і саме прокидалися: миші-крихітки, ропухи, жерлянки, хом'яки, куріпки, вівсянки й зозулі, ба навіть строкаті мухоловки, ялинові шишкарі й плямисті саламандри.
– Я дурень, – повторював за Шарлеєм Рейневан. – Я патентований дурень, тупак, кретин, ідіот і блазень, який заслуговує, щоб його зачинити в Narrenturm'i! Хоч що би я не придумав, воно виявляється вершиною дурості, хоч що би я не зробив, воно перевищує ці вершини. Урочисто присягаюся, що я виправлюся.
– На щастя для мене, – котилася мокрими лугами ранкова літанія, – на моє зовсім не заслужене щастя, у мене є друзі, які не звикли кидати у біді. У мене є друзі, і я завжди можу розраховувати на них. Тому що дружба…
Сонце піднялося вище і залило золотим світлом поля.
– Дружба – річ велика й прекрасна!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
у якому наші герої потрапляють у Зембицях на дуже європейський лицарський турнір. Для Рейневана ж контакт із Європою виявляється дуже прикрим. Ба навіть болючим.
Вони були вже так близько до Зембиць, що могли бачити у всій красі імпозантні мури та вежі, що піднімалися з-за порослого лісом пагорба. Навколо світліли стріхи халуп підгороддя, на полях і лугах працювали селяни, над самісінькою землею слався брудний дим: палили бур'яни. Пасовиська були повні овець, луги над ставками аж біліли від гусей. Ішли навантажені кошиками люди, поважно ступали вгодовані воли, торохкотіли вози, наповнені сіном та яриною. Словом, куди не глянь, усюди впадали в око прикмети добробуту.
– Приємний край, – оцінив Самсон Медок. – Працьовита, заможна сторона.
– І правова, – Шарлей показав на шибеницю, що аж вгиналася під вагою повішених. Поруч, на радість воронам, кільканадцять трупів гнили на палях, біліли також кістки на колесах.
– Дійсно! – зареготав демерит. – Видно, що право тут право означає, а справедливість – справедливість.[337]337
Шарлей цитує хрестоматійний вірш «Молитва» (зі збірки «Польські квіти») польського поета XX століття Юліана Тувіма:
«Niech prawo zawsze prawo znaczy,A sprawiedliwosc – sprawiedliwosc.»
[Закрыть]
– Де справедливість?
– Тут, оно.
– А.
– Звідси, – вів своєї Шарлей, – й береться заможність, яку ти, Самсоне, так до речі зауважив. Воістину такі місця варто відвідувати з розумнішою метою, ніж та, яка нас сюди привела. Наприклад, щоб обдурити, обшахрати й обвести навколо пальця когось із добре забезпечених мешканців цієї багатої царини, а це було б неважко, позаяк добробут просто масово плодить бовдурів, фраєрів, простаків і дурнів. А ми їдемо, щоб… Ет, шкода слів…
Рейневан не прокоментував того жоднісіньким словом. Йому не хотілося. Він слухав такі, як цей, тексти протягом уже дуже довгого часу.
Вони виїхали з-за пагорба.
– Ісусе Христе, – відсапнув Рейневан. – Але ж людей насходилося! Що це?
Шарлей притримав коня, піднявся на стременах.
– Турнір, – відгадав він, придивившись. – Це турнір, дорогі панове. Torneamentum. Який сьогодні день? Хтось пам'ятає?
– Восьмий, – порахував на пальцях Самсон. – Mensis Septembris[338]338
Місяць вересень (лат.).
[Закрыть], природно.
– О! – Шарлей глянув на нього скоса. – То у вас там, у позасвітті, такий самий календар?
– Загалом, так. – Самсон не відреагував на зачіпку. – Ти питався про дату, я відповів. Хочеш ще чогось? Якихось точніших даних? Сьогодні свято Різдва Діви Марії, Nativitas Mariae.
– А значить, – констатував Шарлей, – турнір відбувається саме з цієї нагоди. Їдьмо, панове!
Підміські заболоні були заповнені людьми, видно було також тимчасові трибуни для глядачів вищої категорії, оббиті кольоровим сукном, прикрашені гірляндами, стрічками, п'ястівськими орлами і гербовими щитами лицарства. Біля трибун стояли будки ремісників і прилавки продавців їжі, реліквій і сувенірів, а понад усім цим майоріла феєрія різнобарвних прапорів, хоругв, вимпелів і гонфалонів[339]339
Різновид прапора (італ. gonfalon) у формі прямокутника, який підвішувався горизонтально, коротшою стороною, причому протилежна сторона була зрізана у формі трикутника.
[Закрыть].
Крізь гамір юрби раз у раз пробивався мідний голос сурем і труб.
Подія, в принципі, нікого не мала дивувати. Зембицький князь Ян разом з кількома іншими шльонськими князями і вельможами належав до «Руденбанду», Товариства Нашийника, члени якого були зобов'язані виступати на турнірах принаймні раз на рік. Але на відміну від більшості князів, які виконували недешевий обов'язок досить неохоче і не вельми регулярно, Ян із Зембиць влаштовував турніри раз за разом. Князівство, як не крути, невеличке, було, хоч це й не впадало у вічі, малоприбутковим, хтозна, чи не найбіднішим у цьому сенсі в цілому Шльонську. Незважаючи на це, князь Ян позичав гроші під заставу і надимав губу. Він по самі вуха заборгував євреям, продав усе, що міг продати, і здав в оренду усе, що міг здати. Від фінансової руїни його врятував шлюб із Ельжбетою Мельштинською, дуже багатою вдовою краківського воєводи Спитека. Княгиня Ельжбета, поки ще жила, трохи стримувала Яна та його широкі жести, але після її смерті князь із подвоєною енергією взявся розтринькувати спадщину. У Зембицях відновилися турніри, розгульні бенкети і помпезні полювання.
Знову загриміли труби, загаласував натовп. Вони були вже настільки близько, що згори бачили арену – класичну, довжиною двісті п'ятдесят і шириною сто кроків, огороджену подвійним плотом з колод, особливо солідним із зовнішнього боку, здатним витримати напір юрби. Усередині арени поставили бар'єр, уздовж якого, нахиливши списи, якраз мчали один на одного двоє лицарів. Юрба ревла, свистіла і плескала в долоні.
– Цей турнір, – оцінив Шарлей, – це hastiludium[340]340
Турнір на списах (лат.).
[Закрыть], яке ми спостерігаємо, полегшить наше завдання. Тут зібралося все місто. Гляньте, ондечки навіть на дерева повилазили. Можу побитися об заклад, Рейневане, що твоєї коханої ніхто не пильнує. Злазьмо з коней, щоб не впадати в око, обійдемо цей гучний ярмарок, змішаємося із селянами і ввійдемо в місто. Veni, vidi, vici![341]341
Прийшов, побачив, переміг (лат.). Юлій Цезар.
[Закрыть]
– Перш ніж ми підемо за Цезарем, – покрутив головою Самсон Медок, – треба було би перевірити, чи Рейнмарової коханої випадково немає серед глядачів турніру. Якщо зібралося все місто, може, і вона тут?
– А що Аделя, – Рейневан зліз з коня, – мала би робити в такій компанії? Нагадую, що її тут тримають ув'язненою. А в'язнів не запрошують на турніри.
– Певно що так. Але що нам заважає перевірити?
Рейневан знизав плечима.
– То ходімо далі.
Йти їм довелося обережно, щоби не вступити в купу. Навколишні гайочки перетворилися, як і завжди з оказії якого-небудь турніру, на всезагальний нужник. Зембиці нараховували близько п'яти тисяч жителів, але турнір міг привабити ще й гостей, і разом це давало десь приблизно п'ять з половиною тисяч осіб. Скидалося на те, що кожен із цих п'яти з половиною тисяч відвідав кущі щонайменше двічі – щоб виоратися, висцятися і викинути недогризений бублик. Смерділо як від ста чортів. Це був явно не перший день турніру.
Труби затрубили, натовп знову крикнув в один великий голос. Цього разу подорожні були вже настільки близько, щоби спершу почути тріск, із яким ламалися списи, і грюкіт зіткнення чергових суперників.
– Імпозантний турнір, – оцінив Самсон Медок. – Імпозантний і багатий.
– Як і завжди у князя Яна.
Повз них пройшов дебелий парубок, який вів у кущі гожу, рум'яну й вогнеоку красуню. Рейневан із симпатією подивився на пару, подумки бажаючи їм знайти потаємну місцинку, до того ж вільну від лайна. Його думки заполонив нав'язливий образ того, чим ця парочка зараз займатиметься в кущах, і в промежині приємно залоскотало. «Нічого, – подумав він, – нічого, мене від подібних утіх з Аделею також відділяють уже тільки хвилини».
– Туди, – Шарлей із притаманною йому інтуїцією повів їх поміж будками ковалів і зброярів. – Давайте-но коней сюди, до плоту. І ходіть осюди, тут вільніше.
– Спробуймо підійти ближче до трибуни, – сказав Рейневан. – Якщо Аделя тут, то…
Його слова заглушили фанфари.
– Aux honneurs, seigneurs chevaliers et escuiers![342]342
З честю, панове лицарі та зброєносці (фр.).
[Закрыть] – голосно викрикнув маршал герольдів, коли фанфари затихли. – Aux honneurs! Aux honneurs!
Девізом князя Яна була сучасність. І європейськість. Виділяючись у цьому навіть з-поміж шльонських П'ястів, зембицький князь потерпав від комплексу провінціала, переймався тим, що його князівство лежить на периферії цивілізації і культури, на рубежі, за яким уже немає нічого, тільки Польща та Литва. Князь важко це переживав і просто хворобливо пхався в Європу. Для оточення це часто бувало дуже обтяжливо.
– Aux honneurs! – кричав по-європейськи маршал герольдів, одягнений у жовтий табарт[343]343
Просторий каптан із гербом феодала, який носили герольди та деякі інші слуги.
[Закрыть] з великим чорним п'ястівським орлом. – Aux honneurs! Laissez les aller![344]344
Тут: Починайте! (фр.).
[Закрыть]
Ясна річ, маршал, старий добрий німецький Marschall, у князя Яна звався по-європейськи Roy d'armes[345]345
«Король герольдів» (фр.).
[Закрыть], йому допомагали герольди – європейські персеванти[346]346
Інша назва герольда.
[Закрыть], а гонитва зі списами через загорожу, старе добре Stechen über Schranken, називалася культурно й по-європейськи: la jouste[347]347
Турнір на списах (фр.).
[Закрыть].
Лицарі вклали списи в токи[348]348
Опора на обладунку для списа.
[Закрыть] і під тупіт копит пішли один на одного уздовж бар'єра. Один, як випливало з гербів на попоні, що зображували вершину гори над срібно-червоною шахівницею, походив з роду Гобергів. Другий лицар був поляком, про це свідчив герб Єліта на щиті та цап у клейноді модно заґратованого турнірного шолома.
Європейський турнір князя Яна привабив безліч гостей зі Шльонська і з-за кордону. Простір між плотами арени і спеціально обгороджену площу заповнювали фантастично строкаті лицарі і зброєносці, серед них і представники найзнатніших шльонських родів. На щитах, кінських попонах, лентнерах і вапенроках виднілися оленячі роги Біберштайнів, баранячі голови Хаугвіців, золоті клямри Цедліців, турячі голови Цеттріців, шахівниці Боршніців, схрещені ключі Ухтеріців, риби Сейдліців, стріли Больців і дзвінки Куасів. Так, ніби цього було замало, то тут, то там можна було побачити чеські та моравські герби: остереви панів з Липи і Ліхтенбурга, одривуса панів із Краваржа, Дубе і Бехині, сукуватки Міровських, лілії Звольських. Не бракувало й поляків: Староконів, Авданців, Долівів, Ястжембців і Лодзів.
Підтримувані могутніми руками Самсона Медка Рейневан і Шарлей повибиралися на кут, а потім і на дах будки коваля. Звідти Рейневан уважно дослідив уже доволі близько розташовану трибуну. Почав з кінця, від менш значних персон. Це була помилка.
– О Боже, – дуже голосно зітхнув він. – Аделя там! Так, душею клянуся… На трибуні!
– Котра?
– Та, що в зеленій сукні… Під балдахіном… Поруч…
– Поруч із самим князем Яном, – не укрилося від Шарлея. – Справді, красуня. Що ж, Рейнмаре, вітаю, ти маєш смак. А от привітати зі знанням жіночої душі не можу. Підтверджується, ой, підтверджується моя думка, що наша зембицька одіссея від самого початку була невдалим задумом.
– Це не так, – запевнив сам себе Рейневан. – Це не може бути так… Вона… Вона – бранка…
– Чия, давай-но подумаємо? – Шарлей прислонив очі долонею. – Поруч із князем сидить Ян фон Біберштайн, пан на замку Штольц, за Біберштайном – літня пані, якої я не знаю…
– Євфемія, старша сестра князя, – упізнав Рейневан. – За нею… Це що, Болько Волошек?
– Поміщик з Глогувка, син опольського князя. – Шарлей, як завжди, виявляв неабияку обізнаність. – Біля Волошека сидить клодзький староста, пан Пута з Частоловиць з дружиною, Анною з Колдіців. Далі сидять Кіліан Хаугвіц і його дружина Людгарда, далі старий Герман Цеттріц, далі Янко з Хотемиць, пан на замку Ксьонж. Він саме встає й аплодує Гоче Шаффу з Грайфенштайна, з дружиною, здається, біля неї сидить Миколай Цедліц з Альценау, староста отмуховський, біля нього Гунчель Свинка зі Свин, далі хтось із трьома рибами на червоному полі, значить, Зейдліц або Курцбах. А з іншого боку я бачу Отто фон Боршніца, далі когось з Бішофсгаймів, далі бачу Бертольда Апольду, це чашник із Шенау. Далі сидять Лотар Герсдорф і Гартунг фон Клюкс, обидва – лужичани. На нижній лаві сидять, якщо мені не зраджує зір, Борута з Венцемежиць і Секіль Рейхенбах, пан на Цепловодах… Ні, Рейнмаре. Я не бачу нікого, кого можна було би вважати стражником твоєї Аделі.
– Там далі, – пробурчав Рейневан, – сидить Трістрам фон Рахенау. Він родич Стерчів. Як і фон Барут, той, що з туром у гербі. А там… Ох! Псякрев! Не може бути!
Шарлей міцно схопив його за плече, якби не це, Рейневан був би впав з даху.
– Кого ж це ти побачив, – холодно запитав він, – що тебе так ошелешило? Бачу, що твої витріщені очі прилипли до діви зі світлим волоссям. Тієї, до якої саме в цю мить залицяються молодий фон Дона і якийсь польський Равич. Ти її знаєш? Хто вона?
– Ніколетта, – тихо сказав Рейневан. – Ніколетта Світловолоса.
* * *
План, здавалося б, геніальний у своїй простоті і водночас зухвалості, провалився, задумане на вдалося по всьому фронті. Шарлей це передбачав, але Рейневана годі було стримати.
До задвірка турнірної трибуни прилягали тимчасові конструкції, збудовані з паль та риштувань, обтягнутих полотном. Глядачі – принаймні найблагородніші і найбагатші – проводили там перерви в турнірі, розважаючи один одного розмовами, фліртуючи і хизуючись вбранням. А ще вони пригощалися стравами і напоями: у бік цих наметів прислужники раз у раз котили бочки, носили барила і барильця, тягали ноші з кошиками. Задум прокрастися в кухню, змішатися зі слугами, схопити кошик з булками і вирушити з ним до намету Рейневан якраз і вважав геніальним. Даремно.
Йому вдалося добратися лише до присінків, місця, в якому продукти складали і з якого їх далі розносили пажі. Рейневан, послідовно втілюючи свій план, поставив кошик, непомітно вислизнув з вервички слуг, що поверталися до кухні, і прокрався за намет. Витягнув стилет, щоби вирізати в полотні дірку для спостереження. Отут його і цапнули.
Рейневана знерухомили кілька пар міцних рук, залізна долоня стиснула горло, друга, не менш залізна, вичавила стилет з пальців. Усередині заповненого лицарями намету він опинився набагато швидше, ніж сподівався, хоч і не зовсім так, як сподівався.
Його сильно штовхнули, він упав, просто перед собою побачив модні чижми з неймовірно довгими носаками. Такі чижми називали пуленами, а назва, хоч і європейська, походила зовсім не з Європи, а з Польщі, бо саме таким взуттям прославилися на весь світ краківські шевці. Рейневана смикнули, він піднявся. Того, хто його смикнув, він знав в обличчя. Це був Трістрам Рахенау. Родич Стерчів. Його супроводжували кілька Барутів з чорними турами на лентнерах, також Стерчевих свояків. Гірше втрапити Рейневан не міг.
– Посягач, – представив його Трістрам Рахенау. – Таємний убивця, милостивий князю. Рейнмар з Беляви.
Лицарі навколо князя грізно зашуміли.
Князь Ян Зембицький, вродливий і поставний сорокалітній чоловік, був одягнений у чорний облягаючий жустакор[349]349
Різновид камзола, від justaucorps (фр.) – обтислий одяг.
[Закрыть], поверх якого він носив багатий, модно обшитий соболями бордовий упелянд[350]350
Різновид вільного довгого плаща, часто із великим хутряним коміром.
[Закрыть]. На шиї мав важкий золотий ланцюг, на голові – модний шаперон-тюрбан з опадаючою на плече ліріпіпою з фламандського мусліну. Темне волосся князя було підстрижене також за найновішими європейськими зразками й модами – «під макітерку» навколо голови, на два пальці вище вух, спереду гривка, ззаду виголене по саму потилицю. На ногах князь мав червоні краківські пулени із модними довгими носаками, ті самі, якими Рейневан щойно милувався з рівня підлоги.
Князь, і це Рейневан констатував водночас із болісним спазмом горла та діафрагми, тримав під руку Аделю де Стерча, в сукні наймоднішого кольору vert d'emeraude[351]351
Смарагдово-зелений колір (фр.).
[Закрыть], зі шлейфом, з розрізаними рукавами, що звисали до самої землі, у золотій сіточці на волоссі, з низкою перлів на шиї, з декольте, що пишно визирало з-під тісного корсета. Бургундка дивилася на Рейневана, а погляд її був холодний, мов у змії.
Князь Ян узяв двома пальцями стилет Рейневана, поданий йому Трістрамом фон Рахенау, оглянув його, потім підняв очі.
– Подумати тільки, – промовив він, – що я не дуже-то вірив, коли тебе звинувачували в злочинах. В убивстві пана Барта з Карчина і свидницького купця Ноймаркта. Не хотів вірити. І ось, прошу, тебе ловлять на місці злочину, коли ти з ножем у руках намагаєшся підкрастися до мене з-за спини. Чи ти аж так мене ненавидиш? А може, хтось тобі за це заплатив? Чи ти просто божевільний? Га?
– Милостивий князю… Я… Я не таємний убивця… Правда, що я підкрався, але я… Я хотів…
– Ах! – князь Ян зробив тонкою долонею дуже князівський і дуже європейський жест. – Розумію. Ти прокрався сюди з кинджалом, щоби передати мені петицію?
– Так! Тобто ні… Ваша князівська милосте! Я ні в чому не винен. Навпаки, мені самому заподіяно кривди! Я жертва, жертва змови…
– Ну звичайно, – надув губи Ян Зембицький. – Змова. Так я і знав.
– Так! – вигукнув Рейневан. – Саме так! Стерчі вбили мого брата! Замордували його.
– Брешеш, псякрев, – гаркнув Трістрам Рахенау. – Не гавкай, раджу тобі, на моїх свояків.
– Стерчі вбили Петерліна! – шарпнувся Рейневан. – Якщо не власноручно, то через найманих убивць! Кунца Аулока, Сторка, Вальтера де Барби! Негідників, які й на мене чигають! Ваша милосте князю Яне! Петерлін був твоїм васалом! Я вимагаю правосуддя!
– Це я його вимагаю! – крикнув Райхенау. – Я, правом крові! Цей сучий син убив в Олесниці Нікласа Стерчу!
– Правосуддя! – заволав один з Барутів, певно, Генріх, бо Барути рідко хрестили хлопчиків іншими іменами. – Князю Яне! Кари за це вбивство!
– Це брехня і наклеп! – закричав Рейневан. – Це Стерчі винні в убивстві! А мене обвинувачують, щоб самим обілитися! І з помсти! За любов, яка пов'язує мене з Аделею!
Обличчя князя Яна змінилося, і Рейневан збагнув, яку страхітливу дурницю ляпнув. Він дивився на байдуже обличчя своєї коханої – і поволі, поволі до нього починало доходити…
– Аделю, – озвався в абсолютній тиші Ян Зембицький. – Про що це він говорить?
– Бреше, Ясику, – посміхнулася бургундка. – Мене з ним ніщо не пов'язує і ніколи не пов'язувало. Це правда, що він нав'язував мені свої афекти[352]352
Почуття (застар.).
[Закрыть], настирливо залицявся, але впіймав облизня, нічого не добився. Навіть за допомогою чорної магії, якою він мене зваблював.
– Це неправда, – Рейневан ледве видобув голос із горла, перехопленого спазмом. – Це неправда! Брехня! Обман! Аделю! Скажи… Скажи, що ти і я…
Аделя різко повернула голову, рухом, що його Рейневан так добре знав: вона так повертала голову, коли кохалася з ним у своїй улюбленій позі, сидячи на ньому верхи. Її очі зблиснули. Цей блиск він знав так само.
– У Європі, – голосно сказала вона, роззираючись, – не могло б статися нічого подібного. Щоби брудним натяком було зневажено гідність доброчесної дами. До того ж на турнірі, на якому цю даму лише вчора проголосили La Royne de la Beaulte et des Amours[353]353
Королева краси і кохання (фр.).
[Закрыть]. У присутності лицарів турніру. Але якби навіть щось подібне і сталося в Європі, то такий mesdisant[354]354
Наклепник (фр.).
[Закрыть], такий mal-faiteur[355]355
Негідник (фр.).
[Закрыть] жодної миті не залишався би безкарним.
Трістрам Рахенау на льоту зрозумів натяк і з розмаху зацідив Рейневану кулаком по шиї. Генріх Барут додав з іншого боку. Бачачи, що князь Ян не реагує, що він дивиться вбік з кам'яним обличчям, попідбігали наступні, серед них якийсь Зейдліц чи Курцбах з рибами на червоному полі. Рейневан дістав під око, світ зник у величезному спалаху. Він скорчився під градом ударів. Підбіг хтось іще, Рейневан упав на коліна, діставши по плечі турнірним дубцем. Прикрив руками голову, дубець боляче луснув його по пальцях. Дістав по нирках, упав на землю. Його стали копати ногами, тож він згорнувся клубком, захищаючи голову й живіт.
