Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 35 страниц)
Лава ж тим часом рвонула просто у вікно, в холодну і темну ніч. І відразу ж стрімко спікірувала донизу.
– Тримайся! – крикнув Рейневан. Потік повітря заганяв йому слова назад у горло. – Три-и-има-а-а-айся!
– Сам тримайся! О Бо-о-о-оже-е-е-е!…
– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
* * *
Нюрнберзька колодка відпустила, балка з грюкотом упала. Тієї ж миті з тріском вивалилися двері, які вели у вежу, на кам'яні сходи висипали раубрітери, усі озброєні і всі розлючені, і до того ж настільки засліплені жадобою крові, що Буко фон Кроссіг, який гнався першим, спіткнувся на крутих сходах і повалився просто в купу гною. Решта накинулася на Самсона і Шарлея. Самсон заревів, як буйвол, відганяючи нападників дикими змахами сокири. Шарлей, теж ревучи, утворив навколо себе вільний простір підібраною біля воріт алебардою. Але перевага – у тому числі й у бойовій вправності – була на боці раубрітерів. Відступаючи від різких випадів і підступних змахів мечів, Самсон і Шарлей задкували.
Доти, доки не відчули спинами твердий опір муру.
* * *
І отут надлетів Рейневан.
* * *
Бачачи, як на очах ростуть кам'яні плити двору, Рейневан закричав, закричала й Ніколетта. Крик, модульований вихором, який перехоплював подих, у воістину пекельне виття, дав набагато кращий результат, ніж сама Рейневанова допомога. Крім Куно Віттрама, який тієї миті подивився угору, ніхто з раубрітерів узагалі не помітив вершників на літаючій лаві. Але виття мало просто-таки руйнівні психологічні наслідки. Вейрах упав навкарачки, Римбаба вилаявся, крикнув і розпластався, поруч звалився Тассіло де Тресков, непритомний, єдина жертва нальоту: лава, пікіруючи у двір, зачепила його, вдаривши в потилицю. Куно Віттрам перехрестився і заповз під візок із сіном. Буко фон Кроссіг скулився, коли краєчок котарді Ніколетти хльоснув його по вуху. Лава ж злетіла стрімко вгору – під акомпанемент ще гучнішого вереску літунів. Ноткер фон Вейрах витріщався на них, роззявивши рота. Йому пощастило, що краєм ока він помітив Шарлея – і в останню мить уникнув удару алебардою. Вейрах учепився за ратище, і вони обоє почали шарпанину.
Самсон відкинув сокиру, схопив одного з коней за вуздечку – і вже збирався схопити другого. Підскочив Буко і штрикнув його кинджалом. Самсон ухилився, але недостатньо швидко. Кинджал розпоров йому рукав. І передпліччя. Буко не встиг штрикнути знову. Дістав по зубах і покотився під браму.
Самсон Медок обмацав передпліччя, подивився на закривавлену долоню.
– Допіру зараз, – сказав він повільно і голосно. – Допіру зараз мене таки справді вкурвило.
Він підійшов до Шарлея і Вейраха, які все ще виривали один в одного ратище алебарди. І врізав Вейрахові кулаком із такою силою, що старий раубрітер накрився ногами. Пашко Римбаба підняв бердиша, щоби рубонути, Самсон обернувся – і глянув на нього. Пашко швиденько відступив на два кроки.
Шарлей ловив коней, Самсон же стягнув зі стояка при брамі круглий кутий залізом щит-калкан.
– На них! – заволав Буко, піднімаючи упущений Віттрамом меч. – Вейрах! Куно! Пашко! На них! 0 Боже…
Він побачив, що робить Самсон. Самсон же схопив щит за способом дискобола – і крутнувся, як дискобол. Колпак вистрелив із його руки, немов із балісти, ледь не зачепивши Вейраха, зі свистом перелетів через весь двір і гримнувся об кронштейн муру, розбивши його на друзки. Вейрах ковтнув слину, Самсон же зняв зі стояка другого щита.
– Господи… – видихнув Буко, бачачи, що велет знову починає розвертатися і крутитися. – Ховайтеся!
– Клянуся цицьками святої Агати! – вигукнув Куно Віттрам. – Рятуйся, хто може!
Раубрітери кинулися навтьоки, усі в різні боки, бо не можна було передбачити, у кого жбурне Самсон. Римбаба втік у стайню, Вейрах пірнув за купу дров, Куно Віттрам знову заповз під візок, Тассіло де Тресков, який тільки-тільки прийшов до тями, знову розпластався по землі. Буко фон Кроссіг на бігу зірвав з навчального манекена довгастий старомодний щит і, утікаючи, прикрив ним спину.
Самсон закінчив обертання на одній нозі, в класичній позі, достойній різця Мірона або Фідія. Кинутий щит зі свистом помчав до цілі, з голосним гучанням врізався у щит на спині Кроссіга. Сила інерції відкинула раубрітера не менше, ніж на п'ять сажнів, відкинула б і далі, якби не мур. Якийсь час здавався, що Буко розмазало по стіні, але ні, через кілька секунд він сповз по ній на землю.
Самсон Медок озирнувся. Метати не було в кого.
– До мене! – крикнув від брами Шарлей, який уже сидів у сідлі. – До мене, Самсоне! На коня!
Кінь, хоч і великий, злегка присів під тягарем. Самсон Медок заспокоїв його.
Вони погнали учвал.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
у якому – як у Беруля і Кретьєна де Труа, як у Вольфрама фон Ешенбаха і Гартмана фон Ауе, як у Готфріда Страсбурзького, Гільйома де Кабестена і Бертрана де Борна – йдеться про любов і смерть. Любов прекрасна. Смерть – ні.
Усе-таки могло виявитися правдою те, що один із празьких менторів Рейневана намагався доводити стосовно магічних польотів, а саме: що вони підпорядковуються ментальному контролю чарівниці або чарівника, які намазалися льотною субстанцією. Предмети ж, на яких вони летять, – мітла, коцюба, лопата чи будь-що інше – усього лише мертві предмети, нежива матерія, що підкоряється волі мага і повністю від цієї волі залежить.
Щось у цьому, мабуть, таки було, бо лавка, яка несла на собі Рейневана і Ніколетту, здійнявшись у нічне небо на висоту зубців вежі замку, літала по колу доти, доки Рейневан не побачив, як із замку виїжджають двоє кінних, причому один із них був неповторно велетенської статури. Лавка легко полинула слідом, ніби бажаючи заспокоїти його, показавши, що ані один із вершників, які мчали дорогою на Клодзько, серйозно не поранений, і що за ними нема погоні. І ніби справді відчуваючи його полегкість, вона зробила ще одне коло над Бодаком, після чого злетіла вгору, у височінь, понад залиті місячним сяйвом хмари.
Однак виявилося, що рацію мав і Гуон фон Сагар, коли стверджував, що будь-яка теорія – сіра, оскільки висновки празького доктора про ментальний контроль підтверджувалися лише в обмежених рамках. Причому – дуже обмежених. Переконавши Рейневана, що Шарлей і Самсон у безпеці, лавколіт цілковито перестав підкорятися його волі. Зокрема, аж ніяк не було Рейневановою волею мчати настільки високо, що до місяця, здавалося, було рукою подати, а мороз пробирав такий, що в нього з Ніколеттою зуби цокотіли, як іспанські кастаньєти. Далеким від волі Рейневана був і політ по колу на взірець птаха-мишоїда на полюванні. Його волею було летіти вслід за Самсоном і Шарлеєм – але саме цю волю лавколіт явно мав десь.
Рейневан також не мав ані найменшої охоти вивчати географію Шльонська з висоти пташиного польоту, тому невідомо було, яким чудом і під впливом чийого ментального контролю літаючий елемент інтер'єру знизився і полетів у північно-східному напрямку, над схилом Райхенштайна. Залишивши праворуч масиви Яворника і Борувкової, лавка невдовзі пролетіла над містом, оточеним подвійною стіною і наїжаченим баштами, містом, що ним міг бути тільки Пачкув. Потім понесла їх над долиною ріки, якою могла бути тільки Ниса. Невдовзі під ними проскочили дахи веж єпископського Отмухова. Одначе тут лавка змінила напрямок, описала широку дугу, повернулася до Ниси і полетіла цього разу в бік верхів'я ріки, повторюючи вигини блискучої стьожки води, яка переливалася сріблом у місячному сяйві. Серце Рейневана на якийсь момент пришвидшило ритм, бо скидалося на те, що лаві заманулося повертатися у Бодак. Але ні, вона раптом розвернулася і полетіла на північ, ширяючи над низиною. Невдовзі під ними промайнув монастирський комплекс Кам'янця, і Рейневан знову захвилювався. Врешті-решт, Ніколетта теж намазалася льотною сумішшю, а значить, теж могла впливати на лавколіт силою волі. Вони могли – напрямок, здавалося, вказував саме на це – летіти просто у Штольц, володіння Біберштайнів. Рейневан сумнівався, що його там добре приймуть.
Але лавка дещо відхилилася на захід, знову пролетіла над якимось містом, однак Рейневан потроху втрачав орієнтацію, переставав упізнавати краєвиди, що розгорталися перед очима, які сльозилися від вітру.
Висота, на якій вони летіли, була тепер не надто великою, тож літуни вже не тремтіли від холоду і не клацали зубами. Лавка летіла плавно і стабільно, без повітряної акробатики, нігті Ніколетти перестали впиватися в долоні Рейневана, дівчина – він відчув це виразно – трохи розслабилася. Сам він також – що тут казати – дихав вільніше і вже не задихався ні від сильного вітру, ні від адреналіну.
Вони летіли під підсвіченими місяцем хмарами. Унизу переміщалася шахівниця лісів і полів.
– Алькасине… – Ніколетта пересилила вітер. – Чи ти знаєш… куди…
Він притиснув її сильніше до грудей, знаючи, що так треба, що вона чекає цього.
– Ні, Ніколетто. Не знаю…
Він справді не знав. Але підозрював. І підозрював правильно. І навіть не дуже здивувався, коли тихий вигук дівчини звернув його увагу на те, що в них з'явилися супутники.
Відьма зліва, в розквіті віку і в чепчику заміжньої жінки, летіла класично, на мітлі, потік повітря розвівав поли її кожушка з овчини. Підлетівши трохи ближче, вона привітала їх піднятою рукою. Дещо повагавшись, вони відповіли їй тим же, і скоро вона залишила їх позаду.
Дві супутниці з правого боку не привіталися і, мабуть, навіть не зауважили їх, настільки були зайняті одна одною. Обидві дуже молоді, з розпущеними косами, вони сиділи верхи, одна за другою, на полозі від саней. Відьми пристрасно і ненаситно цілувалися, причому перша, здавалося, ризикувала скрутити собі шию, дотягуючись губами до вуст другої, яка сиділа ззаду. Ця друга була цілком зайнята грудьми першої, вивільненими з-під розстебнутої сорочки.
Ніколетта кхекнула, дивно якось кашлянула, завертілася на лавці, ніби хотіла відсунутися, віддалитися. Він знав, чому вона це робить, бо усвідомлював і своє власне збудження. Його причиною була не тільки ця еротична сцена, принаймні не тільки вона. Гуон фон Сагар застерігав від побічної дії препарату, і Рейневан пам'ятав, що в Празі теж про це говорили. Усі фахівці погоджувалися щодо факту, що втерта в тіло льотна мазь діє як сильний афродизіяк.
Небо не знати коли заполонили летючі відьми, тепер вони вже летіли довгою вервичкою чи радше ключем, голова якого губилася десь у люмінесценції хмар. Чарівниці, bonae feminae[452]452
Добрі жінки (лат.), тут – добродійки (ірон.).
[Закрыть], – хоча в ключі насправді було й кілька чарівників чоловічої статі – летіли верхи на найрізноманітнішому хатньому причандаллі: від класичних мітел і коцюб – до лавок, лопат, вил, мотик, дишлів, голобель, жердин, кілків з огорож і звичайнісіньких, навіть не очищених від кори, кийків і патиків. Попереду і за літунами мчали кажани, лилики, сови, пугачі та ворони-перевертні.
– Гей! Побратиме! Привіт!
Він озирнувся. І, що дивно, не здивувався.
Та, котра його покликала, мала на собі свій відьомський чорний капелюх, з-під якого розвівалося вогненно-руде волосся. За нею, ніби фата, летіла шаль із брудно-зеленої вовни. Поруч летіла та, що тоді віщувала, молода, з лисячим личком. Позаду погойдувалася на коцюбі темнолиця Ягна, звичайно ж, не зовсім твереза.
Ніколетта голосно кашлянула й озирнулася. Рейневан знизав плечима, зберігаючи невинний вираз обличчя. Рудоволоса засміялася. Ягна зригнула.
Це була ніч осіннього рівнодення, у народі – Ніч Свята Віяння, магічний початок сезону вітрів, які полегшують віяння зерна. У чарівниць же та в Древніх племен – Мабон, один із восьми шабашів року.
– Гей! – раптом крикнула рудоволоса. – Сестри! Побратими! Пограємося?
Рейневан був не в настрої гратися, тим більше, що уявлення не мав, у чому ця гра мала би полягати. Але лавка вже явно стала частиною зграї і робила те саме, що й зграя.
Помітивши світло багаття, досить численною ескадрою вони спікірували вниз. Мало не зачіпаючись за крони дерев, вони промчали, улюлюкаючи і галалакаючи, над галявиною, над вогнищем, навколо якого сиділи кільканадцятеро людей. Рейневан бачив, що люди дивляться вгору, майже чув їхні збуджені крики. Нігті Ніколетти знову вп'ялися йому в тіло.
Рудоволоса продемонструвала найбільшу зухвалість – спікірувала, завиваючи, наче вовчиця, так низько, що мітлою здійняла з багаття хмару іскор. Потім усі стрімко злетіли вгору, до неба, а їм навздогін неслися крики тих, які зупинилися на привал. «Якби вони мали арбалети, – здригнувся Рейневан, – хтозна, чим закінчилася б ця забава».
Ключ почав спускатися – у напрямку гори, що виринала з лісу, й сама була вкрита лісом. Але це ніяк не могла бути Шленжа, усупереч припущенням Рейневана, який вважав, що саме Шленжа є метою польоту. Як на Шленжу, гора була замалою.
– Горохова гора, – здивувала його Ніколетта. – Це Горохова гора. Недалеко від Франкенштейна.
* * *
На схилах гори горіли багаття, з-за дерев било угору жовте від живиці полум'я, червоний жар підсвічував магічні випари, які клубочилися в улоговинах. Долинали вигуки, спів, звуки флейт і пищання сопілок, брязкання тамбурина.
Ніколетта коло нього тремтіла, і швидше за все – не тільки від холоду. Він не надто їй дивувався. У нього самого мурашки бігали по спині, а серце, сильно гупаючи, підступило аж під саме горло: він ледве міг ковтати слину.
Біля них приземлилася і власне злазила з мітли вогненноока і розчухрана істота з волоссям морквяного кольору. Її лапи, тоненькі, як патички, були озброєні кривими пазурами шестидюймової довжини. Неподалік шварґотали й перекрикували один одного четверо гномів у шапочках у формі жолудів. Скидалося на те, що всі четверо прилетіли на великому веслі. З іншого боку чалапало, тягнучи за собою пекарську лопату, створіння в чомусь, що нагадувало вивернутий хутром назовні кожух, але це могло бути і натуральне хутро. Відьма в сніжно-білій і надто вже виклично розстебнутій сорочці, проходячи поруч, кинула на них недоброзичливий погляд.
Спочатку, ще під час польоту, Рейневан планував негайно втікати, відразу після посадки він хотів якомога швидше віддалитися, спуститися з гори, зникнути. Не вдалося. Вони приземлилися в групі, громадою, і громада понесла їх, як течія. Кожен рух, який не відповідав би загальному руху, кожен крок в іншому напрямку впадав би у вічі, був би помічений, викликав би підозрі. Рейневан вирішив, що підозр краще не викликати.
– Алькасине, – Ніколетта пригорнулася до нього, явно відчувши, про що він думає. – Ти знаєш таку приповідку: з ринви та під дощ?
– Не бійся, – він подолав опір свого горла. – Не бійся, Ніколетто. Я не дозволю, щоби з тобою сталося щось погане. Виведу тебе звідси. І напевне не залишу.
– Я знаю, – відразу ж відповіла вона, і промовила це так довірливо, так тепло, що до нього негайно повернулися сміливість і впевненість у собі – риси, які, щиро кажучи, він щойно значною мірою був утратив. Він сміливо підняв голову, по-світськи подав дівчині руку. І роззирнувся. З упевненим виразом. Ба, навіть гордовито.
Їх обігнала гамадріада, від якої пахло вологою корою, їх проминув, поклонившись, карлик, з-під верхньої губи якого стирчали зуби, а з-під короткуватої камізельки виступав голий живіт, який блищав, наче кавун. Схожого Рейневан колись уже бачив. На вонвольницькому цвинтарі, у ніч після похорону Петерліна.
На пологому схилі, під кручею, приземлялися наступні. Літунів і літунок дедалі більшало, потрохи починалася товкотнеча. На щастя, організатори подбали про порядок, призначені чергові скеровували тих, хто приземлявся, на галявину, де у спеціально влаштованій загорожі вони здавали на зберігання мітли та інше літаюче причандалля. Там треба було вистояти кілька хвилин у черзі. Ніколетта міцніше стиснула його руку, бо відразу за ними в чергу стала худа істота, закутана в саван, із відповідним могильним запахом. Перед ними ж, нетерпляче і нервово потупуючи ніжками, зайняли місце дві польові мавки, волосся яких було повне сухих колосків.
Невдовзі гладкий кобольд прийняв у Рейневана лаву і вручив йому квитанцію – раковину беззубки із намальованою на ній магічною ідеограмою та римським числом CLXXIII.
– Пильнувати, – звично буркнув він. – Не загубити. Я не стану потім шукати по всьому паркінгу.
Ніколетта знову сильніше притулилася до Рейневана, стиснула його руку. Цього разу – з більш конкретних і помітних причин. Рейневан теж їх помітив.
Вони раптом стали центром уваги, причому аж ніяк не доброзичливої. На них дивилися злими поглядами кілька відьом. Порівняно з кожною з них Формоза фон Кроссіг могла би вважатися юною дівчиною та чудом жіночої вроди.
– Дивіться, дивіться, – проскрипіла одна, яка виділялася потворністю навіть на настільки страхітливому тлі. – Певно, правда те, що кажуть! Що флюгцальбу[453]453
Льотна мазь (спотв. нім.).
[Закрыть] тепер можна купити в першій-ліпшій свидницькій аптеці! Кожен тепер літає – і рак, і риба, і гад! Того й дивися, сюди до нас почнуть злітатися черниці, клариски зі Стшеліна! І ми маємо це терпіти, питаю я вас? Що вони за одні?
– Правильно! – блиснула єдиним зубом друга мегера. – Маєте рацію, пані Шпренгерова! Хай скажуть, хто вони такі! І хто їм сказав про зліт!
– Правильно, правильно, пані Крамерова! – захрипіла третя, зігнута в дугу, з показною колекцією волохатих бородавок на обличчі. – Хай скажуть! Бо ж це можуть бути шпигуни!
– Заткни пельку, стара корово, – сказала, наближаючись, рудоволоса в чорному капелюсі. – Не вдавай із себе великого цабе! А цих двох я знаю. Цього досить?
Їмості Крамерова і Шпренгерова хотіли заперечити й зчинити сварку, але рудоволоса припинила дискусію, продемонструвавши стиснутий кулак, а Ягна підбила підсумок зневажливою відрижкою, гучною і протяжною, видобутою, можна сказати, із самого дна її нутрощів. Потім опонентів розділила зграйка відьом, які йшли схилом одна за одною.
Крім Ягни, рудоволосу супроводжувала дівчинка з лисячим личком і нездоровою шкірою, та, яка віщувала в урочищі.
Як і тоді, на її світлому волоссі був вінок з вербени й конюшини. Як і тоді, очі в неї блищали і були обведені темними колами. І вона безперервно вдивлялася ними у Рейневана.
– Інші теж до вас придивляються, – сказала рудоволоса. – Тому, щоб уникнути подальших інцидентів, вам, як новачкам, треба постати перед доміною[454]454
З лат. – пані, господиня, володарка.
[Закрыть]. Тоді вже ніхто не наважиться до вас чіплятися. Ходіть за мною. На вершину.
– А чи можу я, – відкашлявся Рейневан, – розраховувати на те, що нам ніщо не загрожуватиме?
Рудоволоса обернулася, втупилася в нього зеленим поглядом.
– Трохи пізно вже, – процідила вона, – побоюватися. Обережність була доречною, як ви натиралися маззю і сідали на лаву. Я не хочу, любий побратиме, бути занадто влізливою, але я ще під час першої зустрічі зрозуміла, що ти із тих, хто завжди забреде, куди не треба, і вплутається, у що не варто. Але, як уже було сказано, це не моя справа. А чи загрожує вам що-небудь з боку доміни? Це залежить від того, що ви ховаєте у ваших серцях. Якщо це злість і зрада…
– Ні, – він заперечив, як тільки вона зробила паузу. – Запевняю.
– Ну, – посміхнулася вона, – тоді тобі нічого боятися. Ходімо.
Вони минали багаття, навколо яких стояли групами чарівниці й інші учасники шабашу. Там дискутували, віталися, веселилися, сварилися. Передавалися по колу чаші та чарки, які наповнювалися з казанів і кадовбів; здіймався, змішуючись із димом, приємний аромат сидру, грушечника та інших кінцевих продуктів алкогольної ферментації. Ягна хотіла було повернути туди, але рудоволоса стримала її різким словом.
На вершині Горохової гори гула величезна ватра, танцювали язики полум'я, міріади іскор злітали у чорне небо, ніби вогняні бджоли. Під вершиною була невелика улоговина, що закінчувалася терасою. Там, під встановленим на залізній тринозі казаном, горіло менше багаття, довкола нього маячили мерехтливі силуети. На схилі під терасою чекали кілька осіб – явно на аудієнцію.
Вони підійшли ближче, настільки близько, що за серпанком пари, яка здіймалася над казаном, невиразні силуети перетворилися на постаті трьох жінок, які тримали прикрашені стрічками мітли і золоті серпи. Біля казана порався чоловік, дуже бородатий і дуже високий, який здавався ще вищим через хутряну шапку з прикріпленими до неї гіллястими оленячими рогами. І була там, за полум'ям і за випарами, ще одна – нерухома і темна – фігура.
– Доміна, – пояснила рудоволоса, коли вони зайняли місце у черзі прохачів, – найімовірніше, навіть і не запитає вас ні про що, бо бути занадто цікавими в нас не прийнято. Але якби все-таки запитала, то пам'ятайте: звертаючись до неї, слід називати її «домна». Пам'ятайте також, що на шабаші немає імен, хіба що між друзями. Для всіх інших ви joioza і bachelar[455]455
Joioza (діал. італ. gioiosa) – радісна; bachelor (діал. італ.) – кавалер, неодружений чоловік.
[Закрыть].
Прохачкою, яка стояла перед ними, була молода дівчина з товстою світлою косою, що звисала нижче пояса. Хоч і дуже вродлива, вона була калікою: накульгувала. Причому настільки характерно, що Рейневан зумів визначити в неї вроджений вивих стегна. Вона пройшла повз них, втираючи сльози.
– Вирячатися, – дорікнула Рейневанові рудоволоса, – неввічливо, тут цього не схвалюють. Ходімо. Доміна чекає.
Рейневан знав, що титул доміни – або Старухи – належав головній чарівниці, яка була водночас проводиркою польотів і першою жрицею шабашу. Тому, хоча в глибині душі він мав надію побачити жінку хоч трохи менш відразливу, ніж Шпренгерова, Крамерова й ті потвори, що їх супроводжували, проте радше не сподівався, що то буде особа іншого віку, ніж, м'яко кажучи, похилий. Одним словом, він очікував, що доміна і справді буде старою. А от тим, чого він аж ніяк не сподівався, була Медея. Цірцея. Іродіада. Убивчо приваблива, втілення зрілої жіночності.
Вона була висока, поставна, будовою тіла заявляла про авторитет, давала передчуття і передсмак сили. Високе чоло над правильними бровами прикрашав сріблистий серп, блискучий рогатий півмісяць, із шиї звисав золотий хрест анкг, crux ansata[456]456
Анкг (анх, анк, ключ Нілу, ключ життя, ключ знання), лат. Crux ansata – хрест із верхнім променем у формі петлі, так званий Єгипетський хрест, символ вічного життя і сокровенного знання, який об'єднав хрест як символ життя і коло як символ вічності (разом – символ безсмертя, єднання жіночого й чоловічого начал, Озіріса та Ізиди, земного і небесного). За єгипетськими уявленнями, так виглядав ключ, яким можна було відчинити ворота смерті. Crux ansata в усі часи використовувався в ритуалах, при ворожбі, у лікуванні тощо.
[Закрыть]. Лінія губ говорила про рішучість, прямий ніс наводив на думку про Геру або Персефону з грецьких ваз. Її смолисто-чорне волосся зміїним каскадом спадало в божественному безладді на шию, хвилею стікало з плечей, зливаючись чорнотою із накинутим на спину плащем. Сукня, що виднілася з-під плаща, змінювала колір у світлі вогнища, переливаючись безліччю відтінків то білого, то міді, то пурпуру.
В очах доміни були мудрість, ніч і смерть.
Вона впізнала його відразу.
– Толедо, – промовила вона, і голос її був, наче вітер з гір. – Толедо і його шляхетна joioza. Уперше серед нас? Вітаю.
– Вітаємо тебе, – Рейневан поклонився, Ніколетта зробила реверанс. – Вітаємо тебе, домно.
– У вас є до мене прохання? Ви просите заступництва?
– Вони хочуть, – проговорила рудоволоса, яка стояла за ними, – лише висловити свою повагу. Тобі, домно, і Великій Троїстій.
– Приймаю. Ідіть з миром. Святкуйте Мабон. Прославляйте ім'я Всематері.
– Magna Mater! Славімо її! – повторив бородань, який стояв біля доміни, з прикрашеною оленячими рогами головою та звіриною шкурою, що спадала на спину.
– Слава! – повторили три відьми, які стояли за ним, піднімаючи мітли і золоті серпи. – Ейя!
Вогонь вистрелив угору. Казан бухнув парою.
* * *
Цього разу, коли вони спускалися схилом у сідловину поміж вершинами, Ягна не дала себе втримати й негайно спрямувала свої сягнисті кроки туди, звідки долинав найгучніший гамір і доносився найміцніший запах перегнаних напоїв. Незабаром, пропхавшись до кадовба, вона вже жлуктала сидр так, що аж у горлі булькало. Рудоволоса не стримувала її, бо й сама охоче прийняла кухву, яку їй підніс вухатий волохач, немов близнюк подібний на Ганса Майн Ігеля, того, котрий місяць тому відвідав на бівуаку Рейневана і Завішу Чорного з Гарбова. Рейневан, приймаючи чашу, замислився над плином часу і тим, що цей час змінив у його житті. Сидр був такий міцний, що аж закрутило у носі.
У рудоволосої було безліч знайомих серед гуляк – як серед людей, так і серед нелюдей. З нею сердечно віталися мавки, дріади, русалки, лиски і водянички, обіймалися і цілувалися опасисті червонощокі селянки. Церемонно й елегантно вклонялися їй жінки в розшитих золотом сукнях і багатих накидках, з обличчями, частково прикритими масками з чорного атласу. Щедро лилися сидр, грушевик і сливовиця. Навколо штовхалися і товклися, тому Рейневан обійняв Ніколетту. «Їй тут варто би було носити маску, – подумав він. – Катажина, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці, мала би бути тут у масці. Як інші шляхтянки».
Гуляки, трохи підпивши, зайнялися, звичайно ж, плітками й теревенями про знайомих.
– Я бачила її нагорі, в доміни, – рудоволоса показала очима на каліку зі світлою косою й лицем, опухлим від сліз, яка прокульгала неподалік. – Що з нею?
– Звичайна справа, звичайна кривда, – знизала повними плечима гладка мірошничиха, на вбранні якої тут і там іще залишалися сліди борошна. – Дарма до доміни ходила, дарма просила. У проханні доміна відмовила. Наказала покладатися на час і на долю.
– Знаю. Я сама колись просила.
– І що?
– Час, – рудоволоса зловісно вишкірила зуби, – приніс, що треба було. А долі я трішечки посприяла.
Відьми вибухнули реготом, від якого в Рейневана волосся на голові стало сторчма. Він розумів, що bonae feminae спостерігають за ним, злився, що стирчить як стовп, перед стількома прекрасними очима, виглядаючи як якийсь наляканий примітив. Він відпив із чаші, щоби додати собі сміливості.
– Надзвичайно багато… – почав він, відкашлявшись, – Надзвичайно багато тут представників Древніх племен…
– Надзвичайно багато?
Він озирнувся. Не дивно, що Рейневан не почув кроків, бо тим, хто стояв у нього за спиною, був альп – високий, темношкірий, з білим як сніг волоссям та з гострими вухами. Альпи рухалися безшелесно, почути їх було неможливо.
– Надзвичайно багато, кажеш? – повторив альп. – Гм, може, ти ще дочекаєшся звичного, хлопче. Те, що ти називаєш Древнім, може, стане Новим. Або Оновленим. Надходить час змін, чимало переміниться. Зміниться навіть те, що багато хто, навіть дехто із тут присутніх, вважав незмінним.
– Вони і далі так вважають, – сказав, прийнявши, видно, на свій рахунок ущипливі слова альпа, індивід, якого Рейневан найменше сподівався зустріти в цьому товаристві, а саме – священик з тонзурою. – І далі так вважають, бо знають, що деякі речі вже ніколи не повернуться. Не можна двічі увійти в ту саму річку. У вас був свій час, пане альпе, своя епоха, ера, навіть свій еон. Та що поробиш, omnia tempus habent et suis spatiis transeunt universa sub caelo[457]457
«Для всього свій час і година своя кожній справі під небом» (Екклезіаст, 3:1).
[Закрыть], на все є свій час і своя година. А що минуло, те не повернеться. Попри будь-які зміни, на які, до речі, чекає багато хто з-поміж нас.
– Повністю, – вперто повторив альп, – зміниться картина і порядок світу. Усе зреформується. Раджу вам звернути погляди на південь, на Чехію. Там упала іскра, з неї розгориться полум'я, у вогні очиститься Природа. Зникнуть з неї речі злі і нездорові. З півдня, з Чехії, прийдуть Зміни, деяким речам і справам кінець настане. Зокрема, книга, яку ви так охоче цитуєте, опуститься рангом до збірника приказок і прислів'їв.
– Від чеських гуситів, – покрутив головою священик, – не сподівайтеся надто багато, в окремих питаннях вони святіші, я б сказав, від самого папи римського. Не піде, здається мені, ця чеська реформа в потрібний бік.
– Суть реформи, – промовила могутнім голосом одна із шляхтянок у масці, – і справді полягає у тому, що вона змінює речі, які здаються незмінними і незмінюваними. Що робить пролом у, здавалося б, непорушній структурі, надщерблює, здавалося б, щільний і твердий моноліт. А якщо щось можна подряпати, зрушити, надщербити… То це ж саме можна і в пил перетворити. Чеські гусити стануть тією жменькою води, яка замерзає в скелі. І розриває її.
– Те саме, – крикнув хтось іззаду, – говорили і про катарів!
Почався розгардіяш. Рейневан зіщулився, злегка наляканий сум'яттям, що його він спричинив. Відчув руку на плечі. Озирнувся – і здригнувся, побачивши високу істоту жіночої статі, доволі привабливу, однак її очі світилися, як фосфор, а шкіра була зелена і пахла айвою.
– Не лякайся, – тихо проговорила істота. – Я всього лише Древнє плем'я. Звичайна незвичайність.
– Змін, – сказала вона голосніше, – не зупинить ніщо. Завтра буде інакше, ніж Сьогодні. Настільки інакше, що люди перестануть вірити у Вчора. І має рацію пан альп, коли радить частіше поглядати на південь. На Чехію. Бо звідти надійде новизна. Звідти прийде Переміна.
– Я дозволю собі дещо засумніватися, – в'їдливо зауважив священик. – Звідти прийдуть війна і вбивства. І настане tempus odii, час ненависті.
– І час помсти, – додала злим голосом кульгава зі світлою косою.
– Саме те, що потрібно, – потерла руки одна з відьом. – Дещиця руху нам не завадить.
– Час і доля, – багатозначно сказала рудоволоса. – Треба покластися на час і долю.
– За змогою допомагаючи долі, – додала мірошничиха.
– Так чи інакше, – випростав худу постать альп, – я стверджую, що це початок кінця. Теперішній лад упаде. Упаде цей породжений Римом, ненаситний, сповнений ненависті культ, який так нахабно запанував. Навіть дивно, що він так довго тримався, будучи настільки безглуздим, а до того ж і зовсім неоригінальним. Отець, Син і Дух! Звичайна собі тріада, яких не злічити.
– Щодо Духа, – сказав священик, – вони були недалекі від істини. Тільки стать переплутали.
– Не переплутали, – заперечила зеленошкіра, яка пахла айвою, – а свідомо перебрехали! Що ж, може, тепер, у часи змін, нарешті зрозуміють, кого стільки років малювали на іконах. Може, до них нарешті дійде, кого насправді зображують мадонни в їхніх храмах.
– Ейя! Magna Mater! – хором вигукнули відьми. На їхній крик наклався вибух дикої музики, торохтіння барабанчиків, крик і спів від навколишніх багать. Ніколетта-Катажина притулилася до Рейневана.
– На галявину! – гукнула рудоволоса. – На Круг!
– Ейя! На Круг!
* * *
– Слухайте! – крикнув, здіймаючи руки, чаклун з оленячими рогами на голові. – Слухайте!
Натовп, який зібрався на галявині, збуджено зашумів.
– Слухайте, – вигукнув чаклун, – слова Богині, руки і стегна якої обплітають Всесвіт! Яка на Початку відокремила Води від Небес і танцювала на них! З танцю якої зродився вітер, а з вітру – подих життя!
– Ейя!
Поруч із чаклуном стала доміна, гордо випроставши свою королівську постать.
– Повстаньте! – крикнула вона, розхристуючи плащ. – Повстаньте і прийдіть до мене!
– Ейя! Magna Mater!
– Аз єсм, – промовила доміна, а її голос був, наче вітер з гір, – аз єсм краса зеленої землі, аз єсм білий місяць серед тисячі зір, аз єсм таїна вод. Прийдіть до мене, бо аз єсм дух природи. З мене всі речі постають, і до мене мусять усі повернутися, перед моє лице, якому поклоняються боги і смертні.
