Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 35 страниц)
Гуон фон Сагар витягнув зі скрині обплетений соломою глечик, наповнив два кубки рубіновою рідиною. Запахло медом і вишнями, отже це, поза сумнівом, був кірштранк[422]422
Вишнева наливка, вишнівка (нім. Kirschtrank).
[Закрыть].
– Сідай, – він показав на стілець, – Рейнмаре фон Беляу. Вип'ємо. Робити нам нічого. Готових камфорних мазей від синців у мене великий запас, це, як ти здогадуєшся, ліки у Бодаку дуже ходові, краще йде, здається, тільки відвар від похмілля. Я запросив тебе сюди, бо хотів порозмовляти.
Рейневан озирнувся. Йому подобався алхімічний інструментарій Гуона, що тішив око чистотою і порядком. Йому подобалися реторта й атанор[423]423
Від гебрайського ha-tannut (піч) – алхімічна піч.
[Закрыть], подобалися рівнесенько виставлені й позначені відповідними етикетками флакончики з фільтрами й еліксирами. Але найбільше його захопило зібрання книг.
На пюпітрі відкритий, видно, що читаний, лежав – Рейневан відразу впізнав, в Олесниці в нього був такий же примірник, – «Necronomicon» Абдула Альхазреда[424]424
[Примітка автора] «Necronomicon» Абдула Альхазреда… – зрозуміло, уклін у бік Г. П. Лавкрафта.
[Закрыть]. Поруч, на столі, стосами лежали інші відомі йому чорнокнижницькі гримуари– «Grand Grimoire», «Статутипали Гонорія», «Clavicula Salomonis», «Liber Yog-Sothothis»[425]425
[Примітка автора] «Liber Yog Sothotis» – вигадав. За зразком Лавкрафта, маестро з Провіденс.
[Закрыть], «Lemegeton», а також «Picatrix», знанням якого не так давно похвалявся Шарлей. Були й інші знайомі йому медичні і філософські трактати: «Ars Parva» Галена, «Canon Medicinae» Авіценни, «Liber medicinalis ad Almansorum» Раза, «Ekrabaddin» Сабурабен Саала, «Anathomia» Мондіна да Луцці, «Zohar» кабалістів, «De principiis» Орігена, «Сповідь» святого Августина, «Summa…» Томи Аквінського.
Були там, зрозуміло, й opera magna[426]426
Основні твори (лат.).
[Закрыть] алхімічної науки: «Liber lucis Mercuriorum» Раймунда Лулла, «The mirrour of alchimie» Роджера Бекона, «Heptameron» П'єтро ді Абано, «Le livre des figures hieroglyphiques» Ніколя Фламеля, «Azoth» Базилія Валентина, «Liber de secretis naturae» Арнольда де Вільянови. Були й справжні раритети: «Grimorium verum», «De vermis mysteriis» [427]427
[Примітка автора] «De vermis mysteriis» – хоча використовується в кількох оповіданнях Лавкрафта і становить «бібліографічний канон» міфу Ктульху, «De vermis…» – віддаймо належне – була вигадана Робертом Блоком.
[Закрыть], «Theosophia Pneumatica», «Liber Lunae» і навіть горезвісний «Червоний Дракон».
– Для мене є великою честю, – Рейнмар відпив трохи кірштранку, – що порозмовляти зі мною захотів знаменитий Гуон фон Сагар. Якого я готовий був зустріти де завгодно, проте не…
– Не в замку раубрітерів, – докінчив Гуон. – Що ж, це рука долі. На яку я, втім, аж ніяк не нарікаю. У мене тут є те, що я люблю. Тиша, спокій, відлюддя. Інквізиція, мабуть, про мене вже забула, забув також, мабуть, велебний Гунтер фон Шварцбург, архієпископ магдебурзький, який колись страшно на мене заповзявся, твердо вирішивши відплатити мені багаттям за те, що я врятував країну від сарани. Тут у мене, як бачиш, лабораторія, я трохи експериментую, трохи пишу… Часом, щоб ковтнути свіжого повітря та відпочити, виїжджаю з Буко на розбійницький промисел. Загалом…
Чарівник важко зітхнув.
– Загалом, жити можна. Тільки от…
Рейневан чемно стримував цікавість, але Гуон фон Сагар був налаштований на відвертість.
– Формоза, – скривився він. – Яка вона, ти сам побачив: exsiccatum est faenum, cecidit flos [428]428
[Примітка автора] Exsiccatum est faenum… – «Трава засихає, а квітка зів'яне» (Ісая 40;7).
[Закрыть]. П'ятдесят і п'ять років стукнуло бабі, а вона, замість того, щоби слабувати, хорувати та думати про вічне, безперестанку репетує, шкапа стара, щоб я її грав, раз за разом, рано, ввечері, вдень, вночі, та ще й щораз то вигадливішими способами. Шлунок собі, псямать, і нирки руйную афродизіяками. Але мушу старій догоджати. Якщо не покажу себе в ліжку, то втрачу її прихильність, а тоді Буко мене звідси викине…
Рейневан не прокоментував і цього разу. Чарівник роздивлявся його проникливим поглядом.
– Буко Кроссіг, – повів він далі, – поки що мені підкоряється, але недооцінювати його було б нерозважливо. Хоча він і телепень, але у своїх злих схильностях часом буває такий заповзятливий і вигадливий, що аж мороз попід шкірою пробирає. Тепер, в афері з Біберштайнівною, він теж чим-небудь блисне, я в цьому переконаний. Тому я вирішив тобі допомогти.
– Ви – мені? Але чому?
– Чому, чому. Тому що мені не до смаку, щоб Ян Біберштайн почав тут облогу, а Інквізиція розкопала моє ім'я в архівах. Тому що про твого брата, Петера з Беляви, я чув тільки найкраще. Тому що мені не сподобалися кажани, яких хтось напустив на тебе і твоїх друзів у Цистерціанському бору. Tandem[429]429
Нарешті (лат.).
[Закрыть] тому, що Толедо alma mater nostra est[430]430
Тут – «наша спільна альма-матер» (лат.).
[Закрыть], і я не хочу, щоби ти погано скінчив, мій побратиме у магічному мистецтві. А погано скінчити ти можеш. З Біберштайнівною тебе щось пов'язує, цього ти не приховаєш: не знаю, давній афект чи з першого погляду, але знаю, що amantes amentes [431]431
[Примітка автора] Amantes amentes – «Закохані – як безумці» (Плавт).
[Закрыть]. У дорозі ти був на волосину від того, щоби підхопити її на сідло і кинутися галопом, але тоді ви обоє загинули б у Чорному лісі. Зараз теж, якщо ситуація ускладниться, ти готовий схопити її в оберемок і зіскочити з мурів. Я дуже помиляюся?
– Не дуже.
– Я ж сказав – amantes amentes, – і чарівник посміхнувся кутиками губів. – Так, так, життя – це справжній Narrenturm. До речі, чи знаєш ти, який нині день? Або, точніше, – яка ніч?
– Не дуже. Мені трохи переплуталися дати…
– Йдеться не про дати, календарі брешуть. Важливіше, що на сьогодні припадає осіннє рівнодення. Aequinoctium autumnalis.
Він підвівся, витягнув з-під столу різьблену дубову лавку довжиною приблизно два лікті та висотою трохи більше ліктя. Поставив її біля дверей. Із шафи вийняв глиняний глечик, зав'язаний телячою шкірою і позначений етикеткою.
– У цій посудині, – показав він, – я зберігаю досить специфічну мазь. Приготовану за класичними рецептами суміш. Recipe[432]432
Рецепт (лат.).
[Закрыть], як бачиш, я написав на листку. Solanum dulcamara, solanum niger[433]433
Solanum dulcamara – паслін солодкий; solanum niger – паслін чорний.
[Закрыть], борець, перстач, листя тополі, кров кажана, цикута, червоний мак, портулак, дика селера… Єдине, що я змінив, – то це жир. Рекомендований у «Grimorium Verum» жир, витоплений з нехрещеної дитини, я замінив соняшниковою олією[434]434
Соняшник в Європу було привезено з Америки, тобто не раніше XVI ст.
[Закрыть]. Дешевше і довше зберігається.
– Невже це, – Рейневан ковтнув слину, – невже це те, про що я думаю?
– Двері лабораторії, – чарівник немовби і не почув запитання, – я не зачиняю ніколи, у вікні, як бачиш, немає ґрат. Мазь я ставлю сюди, на стіл. Як її накладати, ти, очевидячки, знаєш. Раджу накладати ощадливо, вона дає побічні ефекти.
– А чи це взагалі… безпечно?
– Нема нічого безпечного, – Гуон фон Сагар знизав плечима. – Абсолютно нічого. Усе – теорія. А як говорить один із моїх знайомих: «Grau, teurer Freund, ist alle Theorie» [435]435
[Примітка автора] Grau, teurer Freund, ist alle Theorie – «Фауст», частина І, сцена з учнем, слова Мефістофеля. Очевидний анахронізм, у тому числі в лінгвістичному сенсі: у XV столітті верхньонімецька мова Гете ще не існувала. Але хтозна, може, диявол завжди говорив верхньонімецькою?
[Закрыть].
– Але я…
– Рейнмаре, – холодно урвав його маг. – Май совість. Я сказав і показав тобі досить, щоби мене можна було підозрювати у співучасті. Не вимагай більшого. Ну, нам час вертатися. Візьмемо unguentum[436]436
Мазь (лат.).
[Закрыть] з камфорою, щоби намазати болячки наших побитих розбійників. Візьмемо також екстракт papaver somniferum[437]437
Papaver somniferum – снотворний мак.
[Закрыть]… Він вгамовує біль і присипляє… Сон же лікує і дає спокій, а крім того, як кажуть, qui dormit non peccat – хто спить, той не грішить. І не заважає… Допоможи мені, Рейнмаре.
Рейневан підвівся. При цьому він необережно зачепив стосик книг, та швидко підхопив їх, врятувавши від падіння. Поправив книгу, яка лежала нагорі. Довжелезний напис на палітурці ідентифікував її як «Bernardi Silvestri libri duo; quibus tituli Megacosmos et Microcosmos…»[438]438
Дві книги Бернарда Сильвестра, назви яких: «Мегакосмос» і «Мікрокосмос» (лат.).
[Закрыть] – читати далі Рейневанові не хотілося, його увагу привернула друга інкунабула, яка лежала знизу, слова, з яких складалася назва. Він раптом усвідомив, що вже бачив ці слова. Точніше, їх фрагменти.
Він досить різко відсунув убік Бернарда Сильвестра. І зітхнув.
DOCTOR EVANGELICUS
SUPER OMNES EVANGELISTAS
JOANNES WICLEPH ANGLICUS
DE BLASPHEMIA DE APOSTASIA
DE SYMONIA
DE POTESTATE PAPAE
DE COMPOSITIONE HOMINIS
«Anglicus», а не «basilicus», – подумав він. – «Symonia», а не «sanctimonia». «Papae», а не «papillae». Обгорілий аркуш із Повойовиць. Рукопис, що його Петерлін наказав спалити. Це був Джон Вікліф[439]439
Джон Вікліф (Wycliffe, Wiclif, бл. 1330–1384) – англійський релігійний мислитель, попередник Реформації, вимагав секуляризації церковних земель, відкидав необхідність папства, а також низки обрядів і таїнств.
[Закрыть]».
– Вікліф! – він мимоволі повторив думку вголос. – Вікліф, який збреше і правду скаже. Спалений, з могили викинутий…
– Що? – Гуон фон Сагар повернувся, тримаючи в руках два слоїчки. – Кого викинули з могили?
– Не викинули, – Рейневан думками все ще був далеко. – Ще викинуть. Так сказано в пророцтві. Джон Вікліф, doctor evangelicus. Брехун, тому що єретик, але в голіардській пісні він той, хто правду скаже. Похований у Люттерворті, в Англії. Його останки будуть викопані й спалені, попіл викинуть у ріку Ейвон, і він попливе в море. Це станеться через три роки.
– Цікаво, – серйозно сказав Гуон. – А інші пророцтва? Доля Європи? Світу? Християнства?
– На жаль. Тільки Вікліф.
– Трохи кепсько. Але краще щось, ніж нічого. Кажеш, викинуть Вікліфа з могили? Через три роки? Подивимося, чи вдасться якось використати ці відомості… А ти, якщо вже ми про це заговорили, чому так Вікліфом… Ах… Перепрошую… Мені не треба було… У теперішні часи таких запитань не ставлять. Вікліф, Вальдхаузен, Гус, Ієронім, Йоахим… Небезпечні книги, небезпечні погляди, уже багато хто через це життя втратив…
«Багато хто, – подумав Рейневан. – Справді, багато хто. Ех, Петерліне, Петерліне…»
– Бери посуд. І ходімо.
* * *
Товариство за столом тим часом уже незле набралося, тверезими виглядали тільки Буко фон Кроссіг і Шарлей. Обжирання тривало, бо з кухні принесли другу страву – ковбасу з дикого кабана в пиві, сервелат, вестфальську кров'янку і багато хліба.
Гуон фон Сагар змазав синці і забиті місця, Рейневан змінив пов'язку Вольданові з Осин. Звільнена від бинта спухла фізіономія Вольдана викликала загальні бурхливі веселощі. Самого Вольдана більше, ніж рана, хвилював шолом з хундсгугелем, який забули в лісі та який нібито коштував цілі чотири гривні. На зауваження, що шолом був зіпсований, він відповідав, що його можна було б відрихтувати.
Вольдан був також єдиним, хто випив маковий еліксир. Буко, скуштувавши, вилив відвар на покриту соломою підлогу і вилаяв Гуона за «гірке гівно», решта наслідували його приклад. План приспати раубрітерів провалився.
Угорського вина і подвійного меду не пошкодувала собі й Формоза фон Кроссіг, це було видно як із її почервонілих щік, так і з уже дещо недоладної мови. Коли Рейневан і Гуон повернулися, Формоза перестала слати закличні погляди в бік Вейраха і Шарлея, а зайнялася Ніколеттою, яка, трохи поївши, сиділа з опущеною головою.
– Щось вона зовсім, – постановила, оцінюючи дівчину поглядом, – не як Біберштайнівна. Якась несхожа. Талія тоненька, дупа мала, а відколи Біберштайни з Погожелями поріднилися, доньки в них переважно більш дупасті. Від Погожелів вони успадкували також і кирпаті носи, а в цієї ніс прямий. Щоправда, вона висока, якими бувають Сендковичівни, а Сендковичі теж із Біберштайнами споріднені. Проте Сендковичівни мають чорні очі, а в цієї – світло-сині…
Ніколетта опустила голову, губи в неї тремтіли. Рейневан же стискав кулаки та зціплював зуби.
– До дідька! – Буко жбурнув на стіл обгризене ребро. – Що вона, кобила, щоб її так розглядати?
– Тихо будь! Розглядаю, бо розглядаю. А якщо знаходжу, чому дивуватися, то дивуюся. От хоча б і тому, що вона вже не юнка, літ їй уже під вісімнадцять. То чому ж, цікаво, вона ще не видана? Може, має який ґандж?
– А мені що до її ґанджів? Женитися на ній маю, чи що?
– Думка непогана, – Гуон фон Сагар підвів очі з-над кубка. – Оженися з нею, Буко. Raptus puellae[440]440
Викрадення дівчини (мається на увазі – як нареченої, лат.).
[Закрыть] – набагато менший злочин, ніж викрадення заради викупу. Може, тобі пан на Штольці вибачить це і подарує, якщо ти йому разом із законною дружиною до ніг упадеш? Йому не пасуватиме зятя колесувати.
– Синку, – по-відьомськи усміхнулася Формоза, – що ти на це?
Буко глянув спочатку на неї, потім на чарівника, але очі мав холодні й злі. Він довго мовчав, бавлячись чашею. Характерна форма посудини зраджувала її походження, не викликали сумнівів і вигравірувані краєм, під обідком, сцени з життя святого Войцеха. Це була чаша для меси, загарбана, очевидно, під час знаменитого нападу на скарбничого глоговської колегіати, якраз на Зелені свята.
– Я на це, – врешті-решт процідив раубрітер, – охоче відповів би: взаємно, пане фон Сагар, самі на ній женіться. Але ж ви не можете, бо ви священик. Хіба що вас від целібату звільнив дідько, якому ви служите.
– Я можу на ній оженитися, – раптом заявив зарум'янілий від вина Пашко Римбаба. – Я її собі вподобав.
Тассіло і Віттрам пирснули, Вольдан зареготав. Ноткер Вейрах дивився серйозно. Так здавалося.
– Атож, – глузливо сказав він. – Женися, Пашко. Добра річ – з Біберштайнами породичатися.
– Овва! – зригнув Паніко. – А я що, гірший? Худопахолок? Скартабел?[441]441
До 1669 року в Польщі скартабелами (від лат. scartabellatus) називали дрібних лицарів і дрібнопомісних шляхтичів.
[Закрыть] Римбаба sum![442]442
Я є (лат.).
[Закрыть] Пакославів син, Пакославів унук. Коли ми у Великопольщі й у Шльонську панами були, Біберштайни в Лужиці ще достоту межи бобрів на болоті сиділи, кору з дерев обгризали і по-людськи ні бе ні ме не казали.[443]443
«Бібер» німецькою – бобер.
[Закрыть] Тьху, женюся на ній, і край, раз козі смерть. Тра тільки послати кого на коні до мого родителя. Не можна без вітцівського благословення.
– Буде, – продовжував глузувати Вейрах, – навіть кому вас оженити. Як я чую, пан фон Сагар – духовна особа. Може обвінчати вас хоч зараз. Правда?
Чарівник навіть не глянув на нього, зацікавлений, здавалося, виключно вестфальською кров'янкою.
– Годилося б, – сказав він нарешті, – запитати спочатку основну зацікавлену сторону. Matrimonium inter invitos non contrahitur, одруження вимагає згоди обох нуптурієнтів[444]444
Нуптурієнт (лат. nupturient, від nuptiae – весілля) – особа, що бажає одружитися.
[Закрыть].
– Зацікавлена сторона, – пирснув Вейрах, – мовчить, a qui tacet, consentit, хто мовчить, той згоден. А інших основних можемо й запитати, чому б і ні? Гей, Тассіло? Тобі не кортить женитися? А може, тобі, Куно? Вольдане? А ти, мосьпане Шарлею, чого такий тихий? Як усі, то всі! Хто ще воліє стати, даруйте на слові, нуптурієнтом?
– А може, ви самі? – нахилила голову Формоза фон Кроссіг. – Га? Пане Ноткере? Таж вам, міркую я собі, саме час. Не хочете її за жону? Не вподобали її собі?
– Вподобав, аякже, – хтиво посміхнувся раубрітер. – Але одруження – могила кохання. Тому я за те, щоб її просто-напросто всією громадою виїбати.
– Час, бачу, – Формоза встала, – жінкам з-за столу піти, щоб чоловікам у їхніх чоловічих жартах і забавах не заважати. Ходи, дівко, тобі тут також нічого робити.
Ніколетта слухняно встала, пішла як на страту, горблячись, низько схиливши голову, губи в неї тремтіли, в очах блищали сльози.
«Усе це було тільки про людське око, – подумав Рейневан, стискаючи під столом кулаки. – Уся її сміливість, уся бадьорість, уся рішучість – це все була лише видимість, удавання. Наскільки ж усе-таки слабка, тендітна і недолуга ця стать, наскільки змушена покладатися на нас, чоловіків. Наскільки вона від нас залежна».
– Гуоне, – кинула Формоза від дверей. – Не змушуй довго себе чекати.
– Та я вже зараз піду, – чарівник підвівся. – Втомлений я, занадто виснажила мене ідіотська гонитва лісами, щоб я міг і далі вислуховувати ідіотські розмови. Бажаю товариству спокійної ночі.
Буко фон Кроссіг сплюнув під стіл.
* * *
Відхід чорнокнижника і жінок став сигналом до ще гучнішої забави і бурхливішої пиятики. Comitiva голосно зажадала більше вина. Служницям, які підносили напої, було уділено належну частку ляпанців, мацанців, щипків та стусанів, і вони побігли на кухню червоні та в сльозах.
– По ковбасі – напиймося!
– Будьмо!
– Здоров'я!
– Щоб велося!
Пашко Римбаба і Куно Віттрам, обнявшись за плечі, затягли пісню. Вейрах і Тассіло де Тресков приєдналися до них.
Meum est propositum in taberna mori
ut sint vina proxima morientis ori;
Tunc cantabunt letius angelorum chori;
Sit Deus propitius huic potatori [445]445
Meum est propositum… – Вальтер Мап (за іншими даними – Архіпоет). Переклад уривка:
Моя доля – померти в корчміПідсунь ближче келих, налий вина,Щоб заспівали ангельські хори:«Дай, Боже, цьому пиякові райський відпочинок».
[Закрыть]!
Буко фон Кроссіг упивався бридко. З кожною чашею він ставав – хоч це й парадоксально – дедалі тверезішим, від тосту до тосту робився дедалі понурішим, похмурішим і – знову парадоксально – дедалі блідішим. Він сидів, насупившись, стискаючи в долоні свою літургійну чашу і не зводячи з Шарлея примружених очей.
Куно Віттрам лупив по столу кухлем, Ноткер Вейрах – рукояттю мізерикордії. Вольдан з Осин хитав перебинтованою головою, щось бурмотів. Римбаба і де Тресков ревли:
Bibit era, bibit herus,
bibit miles, bibit clerus,
bibit ille, bibit illa,
bibit servus cum ancilla,
bibit velox, bibit piger,
bibit albus, bibit niger [446]446
[Примітка автора] Bibit hera, bibit herus… – анонім, Carmina Burana, зі збірки під назвою Carmina potoria. Переклад мій:
П'є пані, п'є пан,п'є лицар, п'є священик,п'є той, п'є ця,п'є слуга зі служницею,п'є швидкий, п'є повільний,п'є білий, п'є чорний…
[Закрыть]!
– Хок! Хок!
– Буко, брате! – Пашко заточився, обійняв Буко за шию, намочивши вусами. – П'ю до тебе! Веселімося! Це ж мої, курва, з Біберштайнівною заручини! Вподобав я її! Тож невдовзі, клянуся честю, запрошу до себе на весілля, а там і на хрестини, отоді погуляємо!
– Будь уважний, – шепнув Рейневанові Шарлей, безпомилково скориставшись нагодою. – Здається, нам доведеться виносити голови.
– Знаю, – пошепки відповів Рейневан. – У разі чого беріть із Самсоном ноги в руки. На мене не оглядайтеся… Я ще мушу по дівчину… У вежу…
Буко відіпхнув Римбабу, але Пашко не здавався.
– Не турбуйся, Буко! Що ж, права були пані Формоза, наставив ти сраку, викравши Біберштайнову доньку. Але я тя від клопотів порятував. Наречена це моя, потім будемо сім'я, пиймо разом ти і я! Ха-ха, ото заримував, курва, чисто тобі поет! Буко! Пиймо! Веселімося! Давай, давай! Гей, віват, віват, той файний кілочок…
Буко відіпхнув його.
– Я тебе знаю, – сказав він Шарлеєві. – Уже в Кромоліні так думав, а тепер уже впевнений і щодо місця, і щодо часу. Хоча тоді на тобі була францисканська ряса, впізнаю твою пику, і згадав, де тебе бачив. На вроцлавському ринку, у вісімнадцятому році, того пам'ятного липневого понеділка.
Шарлей не відповів, сміливо дивлячись просто в примружені очі раубрітера. Буко покрутив у пальцях свою літургійну чашу.
– А ти, – він повернув злі очі до Рейневана, – Хагенау, чи як там тебе насправді звати, чорт знає, хто ти такий, може, теж чернець і попівський байстрюк, може, тебе пан Ян Біберштайн теж за бунти й підбурювання до заколоту в тюрму у Штольці посадив? Я ще дорогою тебе підозрював. Бачив, як ти на дівку поглядаєш, думав, оказії вичікуєш, щоб Біберштайнові помститися, його доню під ребро штриконути. Ну, але твоя помста, а мої п'ятсот гривень, я весь час мав тебе на оці, перш ніж ти, братику, видобув би ножика, голови би на карку не дошукався.
– А тепер, – цідив слова раубрітер, – дивлюсь я на твою пику – і думаю: а може, я помилявся? Може, ти зовсім не чигав на неї, може, це афект? Може, ти її рятувати хочеш, у мене з-під носа викрасти? Так я собі думаю, і злість у мені наростає, за якого дурня ти маєш Буко фон Кроссіга? І аж мною трясе, щоб тобі горлянку перерізати. Але я стримуюся. Тимчасово.
– А може, – голос Шарлея був абсолютно спокійний, – може, закінчити на сьогодні? День був багатий на виснажливі атракції, усі це відчули на власних кістках, от, прошу глянути, там пан Вольдан уже заснув з пикою в соусі. Пропоную подальші дискусії відкласти ad cras[448]448
До завтра (лат.).
[Закрыть].
– Нічого, – гиркнув Буко, – не відкладатимемо ad cras. Кінець бенкету я оголошу, коли час настане. А тепер пий, чернечий сину, байстрюче, коли наливають. І ти пий, Хагенау. Звідки ви знаєте, чи це не остання ваша пиятика? До Угорщини дорога довга і ризикована. Хтозна, чи доїдете… Адже мовиться: зрання чоловік не знає, що 'го ввечері чекає.
– Тим більше, – уїдливо додав Ноткер Вейрах, – що пан Біберштайн напевне розіслав кінних шляхами. За викрадену доньку має страшенно на викрадачів заповзятися.
– Чи ви не чули, – ригнув Пашко Римбаба, – що я сказав? Плювать на Біберштайна. Адже я на його дочці женюся. Адже…
– Мовчи, – перебив його Вейрах. – Ти п'яний. Ми з Буко знайшли краще розв'язання, кращий і простіший спосіб на Біберштайна. Так що ти до нас зі своєю женячкою не лізь. Обійдеться без неї.
– Але я її собі вподобав… Заручини… І покладини… Гей віват, віват, той файний…
– Стули пельку.
Шарлей відірвав погляд від очей Буко, подивився на де Трескова.
– А ви, пане Тассіло, – запитав він спокійно, – схвалюєте план товаришів? Теж вважаєте його чудовим?
– Так, – відповів, трохи помовчавши, де Тресков. – Хоч мені й прикро, саме таким я його і вважаю. Але таке життя. На горе собі, ви занадто вдало пасуєте до головоломки.
– Вдало, вдало, – підхопив Буко фон Кроссіг. – Ще й як вдало. З усіх, хто брав участь у нападі, найлегше розпізнають тих, хто був без заборола Пана Шарлея. Пана Хагенау, який так хвацько правив викраденою колебкою. Та й ваш слуга-вирвидуб теж не з тих, кого можна забути. Упізнають цю пику, ха, та навіть у трупа. Усіх, до речі, будуть розпізнавати за трупами. З'ясується, хто на кортеж напав. Хто Біберштайнівну викрав…
– І хто її убив? – спокійно докінчив Шарлей.
– І зґвалтував, – хтиво посміхнувся Вейрах. – Не забуваймо про зґвалтування.
Рейневан підхопився з лави, але негайно сів, придавлений важкою рукою де Трескова. Тієї ж миті Куно Віттрам схопив Шарлея за плечі, а Буко приставив мізерикордію демеритові до горла.
– Хіба так годиться? – пробурмотів Римбаба. – Вони нам тоді на порятунок…
– Так треба, – обрізав Вейрах. – Бери меч.
По шиї демерита з-під вістря стилета потекла цівка крові. Попри це голос Шарлея був спокійний.
– Не вдасться ваш план. Ніхто вам не повірить.
– Повірять, повірять, – запевнив Вейрах. – Ти здивувався би, у що люди вірять!
– Біберштайн не дасть обвести себе навколо пальця. Ви поплатитеся своїми головами.
– А чого це ти мене страхаєш, монаший сину? – Буко нахилився над Шарлеєм. – Коли тобі самому до ранку не дожити? Біберштайн, кажеш, не повірить? Можливо. Накладу головою? Воля Божа. Але вам горлянки однаково переріжу. Хоча б заради gaudium[449]449
Втіха, радість, приємність (лат.).
[Закрыть], як говорить курвий син Сагар. Тебе, Хагенау, хоча б заради того прикінчу, щоби Сагарові допекти, бо ти його побратим, також чарівник. А щодо тебе, Шарлею, то нехай це називається справедливістю. Історичною. За Вроцлав, за вісімнадцятий рік. Решта ватажків бунту наклали головою перед катом на вроцлавському ринку, а ти накладеш головою у Бодаку. Байстрюк.
– Ти вдруге назвав мене байстрюком, Буко.
– Назву і втретє. Байстрюк! І що ти мені зробиш?
Шарлей не встиг відповісти. З гуркотом розчинилися двері – й увійшов Губертик. Точніше, увійшов Самсон Медок. Відчинивши собі двері Губертиком.
У цілковитій тиші, в якій було чути, як пугикає пугач, літаючи навколо вежі, Самсон підняв зброєносця, якого тримав за комір і штани, ще вище. І жбурнув під ноги Буко. Губертик пронизливо зойкнув, зіткнувшись із підлогою.
– Цей індивід, – промовив у тиші Самсон, – намагався задушити мене в стайні віжками. Він стверджує, що з вашого наказу, пане фон Кроссіг. Чи не хотіли б ви мені це пояснити?
Буко не хотів.
– Убити його! – гаркнув він. – Убити курвого сина! Бий!
Шарлей зміїним рухом звільнився від захвату Віттрама, ліктем ударив по горлу де Трескова. Тассіло захрипів і відпустив Рейневана, Рейневан же з лікарською точністю стусонув Римбабу кулаком у побитий бік, просто по болючому місцю. Пашко завив і зігнувся навпіл. Шарлей підскочив до Буко, сильно копнув його в гомілку. Буко упав на коліна. Що сталося далі, Рейневан не побачив, бо Тассіло де Тресков могутньо вдарив його по шиї і жбурнув на стіл. Однак він здогадався, почувши звук удару, хрускіт зламаного носа і люте ревіння.
– Ніколи більше, – почув він чіткий голос демерита, – не називай мене байстрюком, Кроссігу.
Тресков схопився із Шарлеєм, Рейневан хотів кинутися йому на допомогу, але не встиг – перекособочений від болю Римбаба ухопив його ззаду, пригнув. Вейрах і Віттрам накинулися на Самсона, велет же рвучко підняв лаву, садонув нею Вейраха в груди, садонув Куно, повалив обох, придавив лавою. Бачачи, що Рейневан шарпається і смикається у ведмежих обіймах Римбаби, підскочив і розкритою п'ятірнею зацідив Римбабі у вухо. Пашко боком пройшов через усю залу і втеліщився чолом у камін. Рейневан схопив зі столу олов'яний жбан і з дзенькотом гупнув ним Ноткера Вейраха, який намагався піднятися.
– Дівчина, Рейневане! – крикнув Шарлей. – Біжи!
Буко фон Кроссіг з ревінням підхопився з підлоги, із його зламаного носа густо стікала кров. Зірвав зі стіни рогатину, розмахнувся і кинув її в Шарлея, демерит спритно ухилився, спис шарнув його по плечі. І влучив у Вольдана з Осин, який власне прокинувся і зовсім розгублений піднявся з-за столу. Вольдан відлетів назад, гримнувся спиною у фламандський гобелен, сповз по ньому, сів, і його голова похилилась на ратище, яке стирчало у нього з грудей.
Буко заревів іще голосніше і кинувся на Шарлея з голими руками, розчепіривши їх, немов яструб. Шарлей зупинив його випрямленою рукою, другою врізав по зламаному носі. Буко завив і впав на коліна.
На Шарлея накинувся де Тресков, на Трескова – Куно Віттрам, на Віттрама – Самсон, на них – Вейрах, на них – заюшений кров'ю Буко, на них – Губертик. Усі перемішалися на підлозі, утворивши щось на кшталт Лаокоона з усіма найближчими родичами. Та Рейневан цього вже не побачив. Він щодуху мчав крутими сходами вежі.
* * *
Він наткнувся на неї перед низькими дверима, у місці, освітленому смолоскипом, застромленим у залізний тримач. Вона зовсім не скидалася на заскочену зненацька. Усе виглядало так, ніби вона чекала на нього.
– Ніколетто…
– Алькасине.
– Я прийшов…
Він не встиг розповісти, з чим прийшов. Сильний удар повалив його на підлогу. Він сперся на лікті. Дістав ще раз, упав.
– То я до тебе із серцем, – просапав, стоячи над ним із розставленими ногами, Пашко Римбаба. – Я до тебе із серцем, а ти мені стусана під бік? Болючий бік!!! Ах ти ж гаде такий!
– Гей ти! Великий!
Пашко обернувся. І усміхнувся широко та радісно, побачивши Катажину Біберштайн, панну, яку він собі вподобав, з якою, як він вважав, він був уже по заручинах і з якою він уже бачив себе у мріях спарованим на подружньому ложі. Але як виявилося, мріяв він дещо передчасно.
Нездійснена наречена різко вдарила його навідліг кулаком в око. Пашко вхопився за обличчя. Дівчина для більшої свободи рухів підтягла котарді – й сильно копнула його в промежину. Недійшлий наречений скулився, зі свистом втягнув повітря, а потім завив по-вовчому і впав на коліна, обіруч стискаючи свої чоловічі скарби. Ніколетта ще вище підняла сукню, демонструючи стрункі стегна, з підскоку копнула його в бік голови, крутнулася, копнула в груди. Пашко Пакославиць Римбаба беркицьнувся на круті сходи і перевертом покотився вниз.
Рейневан піднявся на коліна. Вона стояла над ним спокійна, навіть не дуже задихана, груди здіймалися не більше звичайного. Тільки очі, які горіли, немов у пантери, зраджували збудження.
«Вона вдавала, – подумав він, – тільки вдавала лякливу і настрашену. Обдурила всіх, і мене також».
– Що тепер, Алькасине?
– Нагору. Швидко, Ніколетто.
Вона побігла, стрибаючи східцями, неначе кізка, і він ледве встигав за нею. «Треба буде, – подумав він, – ґрунтовно переглянути свої погляди стосовно слабкості статей».
* * *
Пашко Римбаба скотився аж на самий низ сходів, з розгону закотився в залу, на середину, майже під стіл. Якийсь час він лежав там, хапаючи ротом повітря, наче витягнутий неводом короп, потім охнув, застогнав, похитав головою, тримаючись за геніталії. Потім сів.
У залі не було нікого, не рахуючи трупа Вольдана з рогатиною в грудях. І скривленого від болю Губертика, який притискав до живота руку, явно зламану. Зброєносець зустрів погляд Римбаби, показав головою на двері, що вели до виходу у двір. Це було зайве, Пашко ще до того почув шум, крики та розмірене гупання, що долинали звідтіля.
У залу зазирнули налякана служниця і пахолок, достоту як у приспівці: servus cum ancilla[450]450
Лакей зі служницею (лат.).
[Закрыть]. Вони втекли, щойно він на них глянув. Пашко піднявся, брудно вилаявся, зірвав зі стіни великий бердиш з почорнілим ратищем, всіяним дірочками від шашелю. Якийсь час він боровся з думками. Хоч він аж кипів від лютого бажання помститися підступній Біберштайнівні, розум підказував, що треба допомогти комітиві.
«Біберштайнівна, – подумав він, – від помсти не втече, з вежі виходу немає. Тому наразі, – подумав він, відчуваючи, як йому спухають яйця, – я покараю її тільки гордою зневагою. Спочатку мені заплатять ті, інші».
– Зачекайте, вашу мать! – гаркнув він, накульгуючи у бік виходу в двір і звуків бою. – Оце ж бо я вас!
* * *
Двері вежі ходили ходором від ударів. Шарлей матюкнувся.
– Поквапся! – крикнув він – Самсоне!
Самсон Медок виволік зі стайні двох осідланих коней. Грізно рикнув на пахолка, який зіскочив з перекриття. Пахолок утік, блискаючи п'ятами.
– Ці двері довго не витримають, – Шарлей збіг кам'яними сходами, перехопив у нього віжки. – Брама, швидко!
Самсон теж бачив, як у дверях, якими їм вдалося відгородитися від Буко і його друзяк, тріснула і наїжачилася скалками чергова дошка. Залізо дзвеніло об мур і об метал, було зрозуміло, що розлючені раубрітери намагаються вирубати завіси. Справді, не можна було втрачати ні хвилини. Самсон роззирнувся. Брама була зачинена на засув, на балку, додатково забезпечену масивною колодкою. Гігант трьома стрибками опинився при купі дров, висмикнув із пня велику теслярську сокиру, ще три стрибки – і він був уже коло брами. Охнув, підняв сокиру – і з величезною силою опустив обух на колодку.
– Сильніше! – викрикнув Шарлей, позираючи на двері, що вже розліталися. – Лупи сильніше!
Самсон лупнув сильніше. Так, що аж задрижала вся брама і чатівня над нею. Колодка, виріб, мабуть, нюрнберзький, не піддалася, проте гаки, на яких трималася балка, наполовину вилізли з муру.
– Ще раз! Лупи!
Під наступним ударом нюрнберзька колодка тріснула, гаки вивалилися, балка з гуркотом упала.
* * *
– Під пахвами, – набравши на пальці мазі з глиняного горщечка, Рейневан стягнув сорочку з плечей і продемонстрував, як накладати. – Намастися під пахвами. І на шиї, ось так. Більше, більше… Сильно втирай… Швидко, Ніколетто. У нас мало часу.
Дівчина якийсь час дивилася на нього, в її погляді недовіра боролася з подивом. Однак вона не сказала ні слова, взяла мазь. Рейневан витяг на середину кімнати дубову лавку. Наростіж відчинив вікно, у лабораторію чорнокнижника ввірвався холодний вітер. Ніколетта здригнулася.
– Не підходь до вікна, – стримав її Рейневан. – Краще… не дивитися вниз.
– Алькасине, – вона подивилася на нього. – Я розумію, що ми боремося за життя. Але чи ти точно знаєш, що робиш?
– Будь ласка, сядь верхи на лаву. Час справді не терпить. Сідай за мною.
– Краще перед тобою. Обніми мене за талію, обніми сильно. Сильніше…
Вона була гаряча. Пахла лепехою і м'ятою, цього запаху не перебив навіть специфічний аромат Гуонової суміші.
– Готова?
– Готова. Ти мене не відпустиш? Не даси мені впасти?
– Швидше загину.
– Не гинь, – вона зітхнула, повертаючи голову, через що їхні губи на мить зустрілися. – Не гинь, будь ласка. Живи. Кажи заклинання.
Weh, Weh, Windchen
Zum Fenster hinaus
In omnem ventum!
Fik z okna
Niczego sie nie dotkna [451]451
[Примітка автора] Fik z okna… – я збагатив льотне заклинання цим потішним, «рихтик шльонським» двовіршем, взятим з казки Станіслава Василевського під такою ж назвою. («Fik z окпа», в: Stanislaw Wasylewski, Basnie polskie, Ludowa Spoldzielnia Wydawnicza 1968). У дослівному перекладі:
Беркиць з вікна,Нічого не торкнувшись. У поетичному:
Гоп – з карнизу.Раз – і донизу.
[Закрыть]!
Лава підскочила і здибилася під ними, як норовистий кінь. При всій своїй відвазі Ніколетта не змогла побороти вигуку переляку, щоправда, Рейневан також не зміг. Лава піднялася на сажень, закрутилася, мов скажена дзиґа, лабораторія Гуона розпливлася в них перед очима. Ніколетта стиснула пальці на руках Рейневана, які її обіймали, запищала, але він міг би заприсягтися, що більше від охоти, ніж від страху.
