Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 35 страниц)
Біля лігва Ісаї, чоловіка молодого й апатичного, прозваного так через те, що він постійно цитував книгу цього пророка, стояла страшна залізна клітка, що виконувала роль карцеру. Клітка була порожня, а Тома Альфа, який сидів тут найдовше, не пам'ятав, щоб у неї кого-небудь саджали. Брат Транквілій, який наглядав за Вежею блазнів, повідомив Альфа, справді був спокійним і дуже поблажливим ченцем. Звичайно, доти, доки його хтось не роздражнював.
Нормальний, який і далі всіх ігнорував, виявився тим, хто невдовзі «роздражнив» брата Транквілія. Під час молитви Нормальний цілковито віддався своєму улюбленому заняттю – забавам із власною соромотою. Це не приховалося від соколиного ока божогробця, і Нормальний отримав добрячого прочухана дубовим кийком, що його, як з'ясувалося, Транквілій носив не для краси.
Минали дні, позначені нудним ритмом їжі й молитов. Минали ночі. Останні були особливо обтяжливі – як через надокучливий холод, так і через хорове, просто страхітливе хропіння пансіонерів. Дні легше було витримувати. Можна було принаймні порозмовляти.
* * *
– Через злість і заздрість, – Циркулос ворухнув волом і закліпав закислими очима. – Я сиджу тут через злість людську і заздрість колег-невдах. Вони зненавиділи мене, бо я досягнув того, чого їм досягти не вдалося.
– А саме? – зацікавився Шарлей.
– Та чого б то я мав, – Циркулос витер об халат забруднені крейдою пальці, – чого б то я мав товкмачити вам, профанам, ви однаково не зрозумієте.
– А ви випробуйте нас…
– Ну, якщо на те ваша воля… – Циркулос відкашлявся, подлубався в носі, потер п'яткою об п'ятку. – Мені вдалася річ неабияка. Я точно визначив дату кінця світу.
– Невже тисяча чотириста двадцятий рік? – запитав після хвилини ввічливого мовчання Шарлей. – Місяць лютий, понеділок після Святої Схоластики? Не дуже оригінально, зауважу я вам.
– Ображаєте, – випнув рештки живота Циркулос. – Я не якийсь там навіжений міленарист[475]475
Людина, яка вірить у тисячолітнє Царство Боже на землі, інакше кажучи – хіліаст.
[Закрыть], і не якийсь містик-недоук, я не повторюватиму вслід за фанатиками хіліастичну маячню. Я вивчив проблему sine ira et studio[476]476
Букв. «Без гніву й упередження», тобто цілком об'єктивно (Тацит).
[Закрыть], на підставі досліджень наукових джерел і математичних компутацій[477]477
Компутація (від лат. computare – рахувати) – підрахунок.
[Закрыть]. Ви знаєте Одкровення святого Йоанна Богослова?
– Поверхово, але знаємо…
– Агнець розкрив сім печаток, так? І побачив Йоанн сімох ангелів, так?
– Абсолютно.
– А вибраних і попечатаних було сто сорок чотири тисячі, так? А старців – двадцять чотири, так? А двом свідкам дано силу пророкувати тисячу двісті й шістдесят день, так? Отож якщо це все додати, а суму помножити на вісім, кількість літер у слові «Аполліон», то вийде… Ах, та що я вам товкмачитиму, ви однаково не зрозумієте. Кінець світу настане у липні. Точніше: шостого липня, in octava Apostolorum Petri et Pauli[478]478
Восьмого дня після дня апостолів Петра і Павла.
[Закрыть]. У п'ятницю. Ополудні.
– Якого року?
– Цього, святого. Тисяча чотириста двадцять п'ятого.
– Та-ак, – потер бороду Шарлей. – Але є, бачите, одна заковика…
– Це яка ж?
– Зараз вересень.
– Це не доказ.
– І полудень уже минув.
Циркулос стенув плечима, потім відвернувся і демонстративно запорпався у солому.
– Я знав, – пирхнув він, – що нема чого говорити з неуками. Бувайте здорові.
* * *
Миколай Коппірніґ, вільний муляр із Франкенштейна, не був балакучим, однак його сухість і різкість не відштовхнули Шарлея, який скучив за спілкуванням.
– Отже, – не здавався демерит, – ви астроном. І вас засадили за ґрати. Що ж, підтверджується, що надто пильне розглядання неба не приносить користі і доброму католику не личить. Але я, шановний, можу зробити ще інакші висновки. Кон'юнкція астрономії з ув'язненням може означати тільки одне: підрив птолемеївської теорії. Я маю рацію?
– Рацію в чому? – буркнув у відповідь Коппірніґ. – У кон'юнкціях? Маєте, аякже. І в іншому теж. Бо здається мені, що ви із тих, котрі завжди мають рацію. Я таких уже бачив.
– Таких – напевне ні, – посміхнувся демерит. – Але не будемо про це. Набагато важливіше – як воно, по-вашому, з тим Птолемеєм? Що є у центрі Всесвіту? Земля? Чи Сонце?
Коппірніґ довго мовчав.
– Та нехай собі буде, що хоче, – нарешті сказав він з гіркотою в голосі. – Звідки мені знати? Який там із мене астроном, що я можу знати? Я від усього відречуся, в усьому зізнаюся. Скажу, як мені скажуть.
– Ага, – засяяв Шарлей. – Отже, я все-таки влучив! Зіткнулася астрономія з теологією? І пострашили?
– Як це? – здивувався Рейневан. – Астрономія – точна наука. То що до неї може мати теологія? Два плюс два – завжди чотири…
– І мені так здавалося, – похмуро перебив Коппірніґ. – Але реальність – інша.
– Не розумію.
– Рейнмаре, Рейнмаре, – співчутливо посміхнувся Шарлей. – Ти наївний, як дитя. Додавання двох і двох не суперечить Святому Письму, чого не можна сказати про обертання небесних тіл. Не можна доводити, що Земля обертається навколо Сонця, коли в Біблії написано, що Єгошуя наказав Сонцю зупинитися[479]479
Книга Ісуса Навина, 10; 12.
[Закрыть]. Сонцю, а не Землі. Тому…
– Тому, – ще похмуріше перебив вільний муляр, – треба керуватися інстинктом самозбереження. У тому, що стосується небес, астролябія і підзорна труба[480]480
Підзорна труба винайдена в Голландії в 1608 p., на її основі Галілей в 1609 р. розробив телескоп.
[Закрыть] можуть помилятися, Біблія ж – безпомилкова. Небеса…
– Той, хто пробуває понад колом Землі, – втрутився Ісая, вирваний з апатії звуком слова «Біблія», – розтягнув небеса, як тканину, і розіп'яв їх, як намет для життя.[481]481
Книга пророка Ісаї, 40; 22.
[Закрыть]
– Ну от, прошу дуже, – похитав головою Коппірніґ. – Придурок, а знає.
– Отож-бо.
– Що «отож-бо»? – вибухнув Коппірніґ. – Що «отож-бо»? Аж такі вже ви мудрі? Я від усього відмовлюся. Аби тільки мене випустили, я підтверджу все, що вони захочуть. Що Земля пласка, а її геометричним центром є Єрусалим. Що Сонце обертається навколо папи, який є центром Усесвіту. Усе визнаю. А втім, може, вони мають рацію? Псякрев, таж їхня інституція існує без малого півтори тисячі років. Хоча б уже з цієї причини вони не можуть помилятися.
– А відколи це, – примружився Шарлей, – роки лікують дурість?
– Та йдіть ви к бісу! – рознервувався вільний муляр. – Самі собі йдіть на тортури і на вогнище! Я від усього відрікаюся! Я кажу: і все-таки вона НЕ рухається, eppur NON si muove![482]482
Eppur si muove (іт. «А все-таки вона рухається») – слова, які начебто були виголошені Галілео Галілеєм після завершення його процесу в 1633 р.
[Закрыть]
– А зрештою, що я можу знати, – гірко промовив він після недовгого мовчання. – Який із мене астроном? Я простий чоловік.
– Не вірте йому, пане Шарлею, – озвався Бонавентура, який саме прокинувся з дрімоти. – Зараз він так говорить, бо злякався багаття. А який з нього астроном, у Франкенштейні всі знають, бо він щоночі на даху з астролябією сидить і зірки рахує. І не він один у родині, у них усі такі звіздарі, у Коппірніґів. Навіть наймолодший, маленький Миколайко, про якого люди сміються, що його першим словом було «мама», другим – «гаму», а третім – «геліоцентризм».[483]483
Відомий нам Миколай Копернік, творець геліоцентричної теорії (і за фахом священик), народився в 1473 році.
[Закрыть]
* * *
Чим раніше смеркалося, тим ставало холодніше, тим більше пансіонерів збиралися до розмов і диспутів. Говорили, говорили, говорили. Спочатку всі разом, а потім уже кожен сам по собі.
– Змарнують мені institorium. Усе розтринькають, за вітром пустять, перетворять на ніщо. Зруйнують весь доробок. Теперішня молодь!
– А всі жінки, усі до єдиної, – курви. Вчинком або наміренням.
– Настане апокаліпсис, не залишиться нічого. Зовсім нічого. Але чого б то я мав товкмачити вам, профанам.
– А я вам кажу, що з нами буде покінчено ще раніше. Прийде інквізитор. Замучать, а потім спалять. І так нам і треба, грішникам, бо ми Бога образили.
– Тому як огненний язик пожирає стерню, а від полум'я никне трава, отак спорохнявіє корінь у них, і рознесеться їхній цвіт, немов курява, бо від себе відкинули Закон Господа Саваофа.[484]484
Книга пророка Ісаї, 5; 24.
[Закрыть]
– Чуєте? Придурок, а знає.
– Отож-бо.
– Проблема в тому, – сказав замислений Коппірніґ, – що ми забагато думали.
– От-от-от, – підтвердив Тома Альфа. – Тому не уникнути нам кари.
– …будуть зібрані разом, мов в'язні до ями, й у в'язницю вони будуть замкнені, а по днях багатьох будуть навіщені…[485]485
Книга пророка Ісаї, 24; 22.
[Закрыть]
– Чуєте? Придурок, а знає.
Під стіною, віддалік, ті, що страждали на dementia і debilitas, белькотіли і марили. Коло них, на своєму лігві, Нормальний ганяв між ногами огира, охаючи і постогнуючи.
* * *
У жовтні настали ще більші холоди. Тоді, шістнадцятого – у датах дозволяв орієнтуватися календар, який Шарлей накреслив на стіні крейдою, украденою в Циркулоса, – до Вежі блазнів потрапив знайомий.
* * *
Знайомого втягли до Вежі не божогробці, а збройні в кольчугах і вишитих каптанах. Він опирався, а тому дістав кілька разів по шиї, а зі сходів його зіштовхнули. Він скотився і розпластався на долівці. Пансіонери Вежі, серед них Рейневан і Шарлей, дивилися, як він лежить. Як до нього підходить брат Транквілій зі своїм кийком.
– Сьогодні в нас, – сказав він, за звичаєм спочатку привітавшись іменем святої Димпни, покровительки і заступниці хворих на голову, – сьогодні в нас святого Гавела. Але тих Гавелів тут було і було, тому, щоби не повторюватися… Сьогодні ще також споминаємо у молитвах святого Муммоліна… Так що будеш ти, брате, зватися Муммоліном. Зрозуміло?
Той, хто лежав на долівці, припіднявся на ліктях, глянув на божогробця. Якийсь час здавалося, що він прокоментує цю промову короткими і добірними словами. Транквілій теж, мабуть, цього чекав, бо підняв палку і відступив на крок, щоби краще розмахнутися. Але лежачий тільки скреготнув зубами, так нічого і не сказавши.
– Ну, – кивнув божогробець, – оце я розумію. З Богом, брате.
Лежачий сів. Рейневан ледве його впізнав. Не було сірого плаща, пропала срібна застібка, пропав шаперон, пропала ліріпіпа. Облягаючий вамс був весь виваляний у пилюці й тиньку, роздертий на обох підбитих ватою плечах.
– Здрастуй.
Урбан Горн підняв голову. Волосся в нього було поплутане, око підбите, губа розтята й опухла.
– Здрастуй, Рейнмаре, – відповів він. – Знаєш, я зовсім не здивований, що бачу тебе у Вежі блазнів.
– Ти цілий? Як ти себе почуваєш?
– Прекрасно. Просто блискуче. Певно, сонячне сяйво б'є у мене з дупи. Зазирни і переконайся. Бо мені важко.
Він підвівся, обмацав боки. Помасував крижі.
– Убили мого собаку, – сказав він холодно. – Затовкли. Мого Вельзевула. Ти пам'ятаєш Вельзевула?
– Мені шкода, – Рейневан добре пам'ятав зуби собаки за дюйм від обличчя. Але йому справді було шкода.
– Цього я їм не подарую, – скреготнув зубами Горн. – Вони мені заплатять. Коли я вирвуся звідси.
– З цим може бути проблема.
– Знаю.
* * *
Під час церемонії знайомства Горн і Шарлей довго придивлялися один до одного, примружуючи повіки і покусуючи губи. Було видно, що натрапив пройдисвіт на пройдисвіта і шельма на шельму. Причому це було видно настільки виразно, що жоден із пройдисвітів ні про що іншого не запитав.
– То значить, – роззирнувся Горн, – сидимо, де сидимо. Франкенштейн, госпіталь регулярних каноніків, охоронців Гробу Єрусалимського. Narrenturm. Вежа блазнів.
– Не тільки, – злегка примружився Шарлей. – Про що шановному панові, поза сумнівом, відомо.
– Шановному панові, поза сумнівом, відомо, – визнав Горн. – Тому що запроторили його сюди Інквізиція та єпископський significavit. Ну що ж, що би там не думати про Святу Курію, їхні в'язниці зазвичай пристойні, просторі та чисті. Тут теж, носом чую, прийнято час від часу параші випорожнювати, а пансіонери виглядають незле… Видно, божогробці дбають. А як годують?
– Кепсько. Проте регулярно.
– Це непогано. Останньою дуркою, яку я бачив, була флорентійська Паццерія при Санта-Марія-Нуова. Треба було бачити тамтешніх пацієнтів! Виголоднілі, завошивлені, зарослі, брудні… А тут? Вас, як бачу, хоч зараз до двору. Ну, може, не до імператорського, не у Вавель… Але вже у такому собі Вільні, гарантую, ви могли б з'явитися так, як ото стоїте, не дуже б і вирізнялися. Та-а-ак… Міг, міг я потрапити гірше… Якби ж то ще тут не було цих ненормальних… Буйних, сподіваюся, серед них немає? Або, Боже борони, содомітів?
– Нема, – заспокоїв Шарлей. – Збавила нас свята Димпна. Лише ці, оно. Лежать, бурмочуть, бавляться своїми когутиками. Нічого особливого.
– От і прекрасно. Ну що ж, побудемо трохи разом. А може, й довше, ніж трохи.
– Може, й коротше, ніж ви думаєте, – кривувато посміхнувся демерит. – Ми сидимо тут уже від дня святого Корнелія. І з дня на день чекаємо інквізитора. Хтозна, може, це вже сьогодні?
– Сьогодні – ні, – спокійно запевнив Урбан Горн. – Завтра – також ні. Інквізиція зараз має інші заняття.
* * *
Хоч на нього й тиснули, до пояснень Горн приступив лише після обіду. І, до речі, з'їв його з апетитом. І не погидував решткою, якої не доїв Рейневан, котрий останнім часом почував себе не найкраще і втрачав апетит.
– Його пресвітлість єпископ вроцлавський Конрад, – пояснив Горн, пальцем вибираючи з дна миски останні крупинки, – ударив на гуситську Чехію. Разом із паном Путою з Частоловиць напав на Находсько і Трутновсько.
– Хрестовий похід?
– Ні. Грабіжницький рейд.
– Та це ж, – посміхнувся Шарлей, – точнісінько одне і те ж.
– Ого, – фиркнув Горн. – Я мав запитати, за що шановний пан сидить, але тепер уже не запитаю.
– І добре. То що там з тим рейдом?
– Приводом, якщо взагалі був потрібен привід, було буцімто пограбування гуситами збирача податків, скоєне начебто тринадцятого вересня. Тоді заграбастали нібито аж півтори тисячі з гаком гривень.
– Скільки?
– Я ж сказав: буцімто, начебто, нібито… Ніхто в це не вірить. Але як привід єпископові це підійшло. А час він вибрав старанно. Ударив за відсутності гуситських польових військ із Градця-Кралове. Тамтешній гетьман, Ян Чапек із Сан, на той час саме пішов на Під'єштеддя, аж під лужицький кордон. Звідси випливає, що єпископ має непоганих шпигунів.
– Ну звісно, що має, – Шарлей навіть оком не повів. – Говоріть далі, пане Горн. Говоріть, не звертайте уваги на божевільних. Ще встигнете надивитися.
Урбан Горн відірвав погляд від Нормального, який з ентузіазмом займався рукоблудством. І від одного з дебілів, який зосереджено ліпив із власних відходів малесенький зіккурат.
– Та-а-а-ак… На чому це я… Ага. Єпископ Конрад і пан Пута ввійшли в Чехію дорогою через Левін і Гомоле. Спустошили й пограбували місцевості біля Находа, Трутнова і Візмбурка, спалили села. Грабували, вбивали всіх, хто потрапив під руку, – чоловіків, жінок, без різниці. Милували дітей, які поміщалися під животом у коня. Деяких.
– А потім?
– Потім…
* * *
Вогнище догоряло, полум'я вже не стугоніло і не тріскотіло, ще тільки повзало по купі дров. Дрова не згоріли повністю, бо, по-перше, день був сльотавий, а по-друге, дрова взяли вогкі, щоб єретик не згорів занадто швидко, щоби пошкварчав і як слід відчув передсмак кари, яка чекала на нього в пеклі. Однак все ж таки дещо перестаралися, не подбали про дотримання золотої середини, помірності й компромісу – надлишок мокрих дров призвів до того, що злочинець не згорів, зате дуже швидко задихнувся від диму. Навіть не встиг особливо покричати. І згорів не до кінця – прив'язаний ланцюгом до палі труп загалом зберіг людські риси. Криваве, недосмажене м'ясо в багатьох місцях ще трималося на кістяку, шкіра звисала поскручуваними пасмами, а оголена там і сям кістка була більше червоною, ніж чорною. Голова спеклася досить рівно, обвуглена шкіра відпала від черепа. Зуби ж, які біліли у роті, розкритому в передсмертному воланні, надавали загальній картині досить моторошного вигляду.
Цей вигляд, парадоксально, компенсував розчарування від занадто швидкої і недостатньо мученицької страти. Він давав, що вже тут довго говорити, кращий психологічний ефект. Зігнаних на місце автодафе чехів із прилеглого села видовище якого-небудь безформного шкварка на вогнищі напевно би не вжахнуло. Однак, вгадуючи в недопеченому трупі з вищиреними зубами свого недавнього проповідника, чехи надламувалися остаточно.
Чоловіки тряслися, заплющивши очі, жінки вили й ридали, диким вереском заходилися діти.
Конрад з Олесниці, єпископ Вроцлава, випростався в сідлі, гордо й енергійно, аж дзенькнули обладунки. Спочатку він мав намір виголосити перед полоненими промову, проповідь, яка повинна була донести до свідомості цих покидьків усе зло єресі та застерегти перед суворою карою, яка спіткає віровідступників. Однак він передумав, і тільки дивився, закопиливши губу. Навіщо дарма язиком молоти? Слов'янська голота однаково погано розуміла по-німецькому. А про кару за єретицтво краще і виразніше, ніж слова, промовляв спалений труп під стовпом. Порубані, покалічені до невпізнання останки, звалені на багаття посеред житньої стерні. Вогонь, що розгулявся стріхами селища. Стовпи диму, що здіймалися в небо з інших підпалених сіл над Метуєю. Пронизливі зойки молодиць, яких потягли на потіху до стодоли клодзькі кнехти пана Пути із Частоловиць.
У юрбі чехів шалів і лютував отець Мегерлін. Зі збройним супроводом, у товаристві кількох домініканців священик полював на гуситів та їхніх прихильників. У полюванні йому допомагав список імен, що його Мегерлін одержав від Біркарта Грелленорта. Однак священик не вважав Грелленорта оракулом, а його список – святинею. Стверджуючи, що він впізнає єретика по очах, вухах та за загальним виразом обличчя, ксьондзик за час усього походу переловив уже вп'ятеро більше людей, ніж було в переліку. Частину вбивали на місці. Частину – зв'язували.
– Що з цими? – запитав, під'їжджаючи, єпископський маршал Лаврентій фон Рорау. – Ваша достойність? Що накажете з ними зробити?
– Те саме, – Конрад Олесницький суворо подивився на нього, – що й із попередніми.
Бачачи, як навпроти них стають арбалетники і кнехти з пищалями, юрба чехів здійняла страшенний лемент. Кільканадцять чоловіків вирвалися з натовпу і вдарили навтьоки, за ними кинулися вершники, які наздоганяли, рубали і сікли мечами. Решта чехів тісно збилися, ставали на коліна, падали на землю. Чоловіки тілами затуляли жінок. Матері – дітей.
Арбалетники крутили корбами.
«Що ж, – подумав Кантнер, – у цій юрбі, мабуть, є якісь невинні, може, й добрі католики. Але Бог розпізнає своїх овечок.
Як розпізнавав у Лангедоку. У Безьє, в Каркассоні, в Тулузі. У Монсегюрі.
Я ввійду в історію, – подумав він, – як захисник істинної віри, переможець єресі, шльонський Симон де Монфор. Нащадки згадуватимуть моє ім'я з повагою. Так само, як Симона, як Швенкефельда, як Бернара Гі. Але це – нащадки. А щодо сьогодення, то, може, мене нарешті оцінять у Римі? Може, нарешті Вроцлав буде піднесений до рівня архідієцезії, а я стану архієпископом Шльонська й електором Імперії? Може, закінчиться той фарс, що дієцезія формально є частиною польської церковної провінції та підпорядковується – певно, на посміховисько – польському митрополиту, архієпископу Гнєзна? Звичайно, що швидше мене чорти візьмуть, ніж я визнаю полячка начальником, але яке ж це приниження – підпорядковуватися такому собі Ястшембцеві! Який – Господи, і як Ти на це дивишся? – нахабно домагається прийняти його пастирську візитацію! У Вроцлаві! Поляк – у Вроцлаві! Ніколи! Nimmermehr![486]486
Ніколи (нім.).
[Закрыть]»
Гримнули перші постріли, дзенькнули тятиви арбалетів, полягли від мечів ті, хто знов намагався вирватися з котловини. Крик мордованих піднявся до неба. «Цього, – думав єпископ Конрад, стримуючи наляканого румака, – не можуть у Римі не зауважити, цього не можуть не оцінити. Не можуть не оцінити, що тут, у Шльонську, на прикордонні Європи і християнської цивілізації, – я, Конрад П'яст з Олесниці, високо тримаю хреста. Що я – істинний bellator Christi, defensor[487]487
Воїн Христовий, захисник (лат.).
[Закрыть] і поборник католицизму. А на єретиків і апостатів[488]488
Відступник (пізньолат. apostata з давньогр. apostates).
[Закрыть] – кара і бич Божий, flagellum Dei».
На лемент мордованих зненацька наклалися крики з боку схованого за пагорбами гостинця, через хвилину з тупотом копит звідти вилетів загін вершників, які галопом мчали на схід, до Левінова. За вершниками з торохкотінням котилися вози, їздові верещали, підводячись на козлах, безжально шмагали коней, намагаючись змусити їх бігти швидше. За возами гнали корів, які ревли, а за коровами бігли піші та голосно волали. Єпископ у цьому галасі не зрозумів, про що вони кричать. Але інші зрозуміли. Кнехти, які розстрілювали чехів, розвернулися і як один кинулися втікати – за кінними, за возами, за піхотою, що заполонила вже весь гостинець.
– Куди!? – заревів єпископ. – Стояти! Що з вами? Що діється?!
– Гусити! – заволав Отто фон Боршніц, стримуючи біля них коня. – Гусити, єпископе! На нас ідуть гусити! Гуситські вози!
– Дурниці! Немає польових військ у Градці! Гусити пішли на Під'єштеддя!
– Не всі! Не всі! Ідуть! Ідуть на нас! Тіка-а-а-йте! Рятуйтеся!
– Стояти! – гаркнув, наливаючись кров'ю, Конрад. – Стійте, боягузи! До бою! До бою, собачі сини!
– Рятуйся! – зарепетував, галопуючи мимо, Миколай Цедліц, отмуховський староста. – Гуси-и-ити! Ідуть на нас! Гуси-и-ити!
– Пан Пута і пан Колдіц уже пішли! Рятуйся, хто може!
– Стійте… – єпископ даремно намагався перекричати пекло. – Панове лицарі! Як же так…
Кінь ошалів під ним, став дибки, Лаврентій фон Рорау схопив його за віжки і приборкав.
– Утікаймо! – крикнув він. – Ваша превелебносте! Треба рятувати життя!
Гостинцем чвалували наступні кіннотники, стрільці й панцирні, серед останніх єпископ упізнав Сандера Больца, Германа Ейхельборна в плащі йоанніта, Гануша Ченебіса, Яна Хаугвіца, когось із Шаффів, яких легко було впізнати за видними здалеку щитами palé d'argent et de gueules[489]489
Зі срібно-червоними смугами (фр.).
[Закрыть]. За ними з перекошеними від жаху обличчями стрімголов мчали Маркварт фон Штольберг, Гунтер Бішофсгейм, Рамфольд Оппельн, Нічко фон Рунге. Лицарі, які вчора вихвалялися один поперед одного, були готові атакувати не тільки Градець-Кралове, а й саме Градище гори Табор. А тепер вони у паніці утікали.
– Рятуйся, хто живий! – гаркнув, пролітаючи повз нього, Трістрам Рахенау. – Йде Амброж! Амбро-о-о-о-ож!
– Христе, змилуйся! – белькотів ксьондз Мегерлін, біжучи біля єпископського коня. – Христе, помилуй і сохрани!
Навантажений здобиччю віз зі зламаним колесом перегородив шлях. Його зіштовхнули і перевернули, у болото посипалися куфрики, скриньки, барильця, перини, килими, кожухи, черевики, шматки солонини, інше добро, награбоване у спалених селах. Застряг іще один віз, за ним – іще один, візники зіскакували і втікали пішки. Дорога вже була встелена награбованим добром, покинутим кнехтами. Невдовзі серед клуночків і вузликів зі здобиччю єпископ угледів кинуті щити, алебарди, бердиші, арбалети, навіть вогнепальну зброю. Позбувшись тягаря, кнехти втікали так прудко, що наздоганяли кінних і панцирних. Ті, хто не міг наздогнати, у паніці вили і верещали. Ревіли корови, бекали вівці.
– Швидше, швидше, ваша превелебносте… – підганяв тремтячим голосом Лаврентій фон Рорау. – Рятуймося… Рятуймося… Аби тільки до Гомоля… до кордону…
Посеред гостинця, частково затоптана в землю, запаскуджена худобою, обсипана бубликами і черепками побитих горщиків, валялася корогва з величезним червоним хрестом. Знак хрестового походу.
Конрад, єпископ Вроцлава, закусив губу. І пришпорив коня. На схід. До Гомоля і Левінського перевалу. Рятуйся, хто живий. Аби швидше. Швидше. Тому що йде…
– Амброж! Іде Амбро-о-о-ож!
* * *
– Амброж, – кивнув головою Шарлей. – Колишній градецький пробощ з костелу Святого Духа. Чув я про нього. Він був при Жижці до самої смерті. Це небезпечний радикал, харизматичний народний трибун, справжній ватажок мас. Помірковані калікстинці бояться його як вогню, бо Амброж поміркованість вважає зрадою ідеалів Гуса і Чаші. А на один його кивок піднімається тисяча таборитських ціпів.
– Факт, – підтвердив Горн. – Амброж шаленів уже під час попереднього єпископського рейду, у двадцять першому році. Тоді, як ви пам'ятаєте, усе закінчилося перемир'ям, яке з єпископом Конрадом уклали Гинек Крушина і Ченєк з Вартенберка. Спраглий крові священик вказав на обох як на зрадників і кунктаторів[490]490
Кунктатор – млява, нерішуча людина; від cunctatio (лат.) – зволікання, тяганина.
[Закрыть], і чернь накинулася на них із ціпами, так що ті ледве встигли втекти. Відтоді Амброж постійно говорить про відплату… Рейнмаре, що з тобою?
– Нічого.
– Ти виглядаєш так, – оцінив Шарлей, – ніби твій дух витає деінде. Чи ти, бува, не захворів? Та годі про це. Повернімося до єпископського рейду, дорогий пане Муммоліне. Що він має спільного з нами?
– Єпископ наловив гуситів, – пояснив Горн. – Здається. Тобто: здається – гуситів, бо те, що наловив, – це поза сумнівом. У нього нібито був список, на підставі якого він і ловив. Я вже казав вам, що у нього – добрі шпигуни?
– Говорили, – кивнув Шарлей. – Отже, Інквізиція зайнята тим, що витягає з цих бранців зізнання. І тому ви гадаєте, що поки що вона не матиме для нас часу.
– Я не гадаю. Я знаю.
* * *
Розмова, яка мусила відбутися, відбулася ввечері.
– Горне.
– Слухаю тебе, хлопче, щонайуважніше.
– Собаки, хоч і шкода тварини, у тебе вже немає.
– Важко, – очі Урбана Горна звузилися, – цього не помітити.
Рейневан голосно кашлянув, щоби привернути увагу Шарлея, який неподалік грав із Томою Альфою в шахи, виліплені з глини та хліба.
– Ти не знайдеш тут, – продовжував він, – ні бурелому, ні гуморів, ні флюїдів. Словом, нічого такого, що могло б тебе врятувати від необхідності дати мені відповіді на запитання. Ті самі, які я поставив тобі в Бальбінові, у стайні мого вбитого брата. Ти пам'ятаєш, про що я запитував?
– У мене не буває проблем із пам'яттю.
– Чудово. Отже, з відповідями на запитання, які ти мені винен, у тебе також не буде проблем. Тож я слухаю. Говори, але негайно.
Урбан Горн підклав руки під шию, потягнувся. Потім глянув Рейневанові в очі.
– Дивіться, дивіться, – сказав він, – який жвавий. Але негайно! А коли не негайно, то що? Що зі мною станеться, якщо я не відповім на жодне з твоїх запитань? Виходячи зі слушного загалом припущення, що я нічого тобі не винен? Що тоді? Якщо можна запитати?
– Тоді, – Рейневан поглядом упевнився, що Шарлей слухає, – тебе можуть побити. Причому раніше, ніж ти встигнеш вимовити credo in Deum patrem omnipotentem[491]491
Молитва: «Вірую в Бога-Отця, Вседержителя…» (лат.).
[Закрыть].
Горн якийсь час мовчав, не змінюючи пози і не виймаючи сплетених у пальцях долонь з-під шиї.
– Я вже говорив, – нарешті озвався він, – що не здивувався, коли побачив тебе тут. Ти цілком очевидно знехтував застереженнями і порадами каноніка Беесса, не прислухався й до моїх, а це обов'язково мало для тебе погано закінчитися, – чудо, що ти ще живий. Але ти сидиш, хлопче. Якщо ти досі не допетрав, то постарайся допетрати: ти сидиш у Вежі блазнів. І жадаєш від мене відповідей на запитання, домагаєшся пояснень. Бажаєш знати. А що, якщо можна поцікавитися, ти робитимеш із цим знанням? На що ти розраховуєш? Що тебе випустять звідси, аби урочисто відзначити річницю віднайдення реліквій святого Смарагда? Що тебе звільнить чиясь вимушена покутою доброчинність? Отож ні, Рейнмаре з Беляви. На тебе чекають інквізитор і слідство. А ти знаєш, що таке strappado[492]492
Диба (іт.).
[Закрыть]? Як ти гадаєш, наскільки довго ти витримаєш, коли тебе підтягнуть на вивернутих за спину руках? Спершу підвісивши до щиколоток сорокафунтовий тягар? І коли тобі під пахви підставлять смолоскипи? Га? Скільки, на твою думку, часу мине, перш ніж ти заспіваєш? Я тобі скажу: ти навіть не встигнеш вимовити Veni Sancte Spiritus[493]493
«Прийди, Духу Святий» (лат.).
[Закрыть].
– Чому вбили Петерліна? Хто його вбив?
– Ти, хлопче, впертий як баран. Ти не зрозумів, що я тобі сказав? Я тобі нічого не розповім, нічого, що ти міг би вибовкати на муках. Йде дуже серйозна гра, і ставка дуже висока.
– Яка гра? – розкричався Рейневан. – Яка ставка? Я маю десь ваші ігри! Твої секрети вже давно перестали бути секретами, і справа, якій ти служиш, також уже не є секретом. Думаєш, я що, не можу додати два і два? А зрештою, знай, що мені плювати на це. Я маю в сраці змови і релігійні суперечки. Чуєш, Горне? Я не вимагаю, щоб ти виказував спільників, видавав нові тайники, у яких зберігається Йоанн Вікліф Англікус, doctor evangelicus super omnes evangelistas[494]494
Учитель Євангелія понад усіх євангелістів (лат.).
[Закрыть]. Але я мушу, чорт забирай, знати, чому, як і від чиєї руки загинув мій брат. І ти мені це скажеш. Навіть якщо мені доведеться це з тебе вибити!
– Ого! Дивіться, який задирака!
– Вставай. Зараз дістанеш по морді.
Горн піднявся. Швидким, спритним рухом, який наводив на думку про рись.
– Спокійно, – просичав він. – Спокійно, молодший пане фон Беляу. Без нервів. Гарячка шкодить вроді. Ти за крок від того, щоб споганіти. І втратити свій відомий уже по всьому Шльонську успіх у заміжніх жінок.
Відхиливши корпус назад, Рейневан сильно вдарив Горна під коліно копняком, який підгледів у Шарлея. Захоплений зненацька Горн упав на коліна. Однак з цього місця Шарлеєва тактика почала підводити. Від удару, який мав переламати йому ніс, Горн ухилився легеньким, але швидким рухом, кулак Рейневана лише ковзнув по його вуху. Горн передпліччям відбив широкий і досить невправний хук зліва, по-рисячому спритно підхопився з колін, відскочив.
– Ну, ну, – блиснув він зубами. – І хто б то міг подумати? Але якщо ти так сильно цього прагнеш, хлопче… Я до твоїх послуг.
– Горне, – Шарлей, не обертаючись, хлібною королевою побив хлібного коня Томи Альфи. – Ми у в'язниці, я знаю звичаї і втручатися не буду. Але клянуся, все, що ти з ним зробиш, я зроблю з тобою подвійною мірою. Особливо це стосується вивихів і переломів.
Справа пішла швидко. Горн підскочив, наче справжня рись, м'яко і спритно, танцююче. Рейневан ухилився від першого удару, відповів, і навіть влучив, – але тільки раз, решта ударів безрезультатно і безсило зісковзнула по виставлених у захисній стійці руках противника. Горн ударив тільки двічі, дуже швидко. Обидва рази – влучно. Рейневан з розмаху гепнувся задницею на долівку.
– Як діти, – сказав, пересуваючи короля, Тома Альфа. – Ну зовсім як діти.
– Тура б'є пішака, – сказав Шарлей. – Шах і мат.
Урбан Горн став над Рейневаном, потираючи щоку і вухо.
– Я не хочу ніколи більше повертатися до цієї теми, – холодно сказав він. – Ніколи. Але щоб не вийшло, що ми даремно дали один одному по мордах, задовольню твою цікавість принаймні частково і дещо все-таки скажу. Те, що стосується твого брата Петера. Ти хотів знати, хто його вбив. Так от, я не знаю хто, але знаю, що. Більш ніж очевидно, що Петера вбив твій роман з Аделею Стерча. Він став приводом, приводом надзвичайно вдалим, який майже ідеально замаскував справжні причини. Ти не станеш заперечувати, що вже й сам здогадувався про це. Ти ж начебто вмієш додати два і два.
Рейневан витер кров з-під носа. Він не відповів. Облизав розпухлу губу.
– Рейнмаре, – додав Горн. – Ти зле виглядаєш. Чи в тебе, бува, не гарячка?
* * *
Якийсь час Рейневан дувся. На Горна – з відомої причини, на Шарлея – бо той не втрутився і не побив Горна. На Коппірніґа – бо хропів, на Бонавентуру – бо смердів, а також на Циркулоса, на брата Транквілія, на Вежу блазнів і на весь світ. На Аделю де Стерча, бо та паскудно повелася стосовно нього. На Катажину Біберштайн – бо він паскудно повівся стосовно неї.
До всіх лих він ще й недобре себе почував. Мав нежить, його морозило, він погано спав, а прокидався замерзлим і мокрим від поту.
