Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 35 страниц)
– Отже, демон, – інквізитор підніс складені долоні до губів, але не зумів цілком прикрити саркастичну посмішку. – Демон розгулює Шльонськом і вчиняє злочини. Демон і демонічна стріла, sagitta volans in die. Ну, ну. Неймовірно.
– Haeresis est maxima, opera daemonum non credere[274]274
Найбільшою єрессю є не вірити у діяння демонів (лат.).
[Закрыть], – негайно парирував Стінолаз. – Хіба ж годиться, щоб я, простий смертний, нагадував про це папському інквізитору?
– Не годиться, – погляд інквізитора став жорстким, у голосі пролунала небезпечна нотка. – Ніяк не годиться, пане фон Грелленорт. Не нагадуйте мені, будь ласка, ні про що більше. Зосередьтеся краще на тому, щоби відповідати на запитання.
Сповнений страждання вереск із підземелля став досить багатозначним контрапунктом до сказаного. Але Стінолаз навіть не здригнувся.
– Я не в змозі, – холодно промовив він, – допомогти вашій велебності. І хоча, як я вже сказав, плітки про вбивства до мене дійшли, прізвища згаданих так званих жертв нічого мені не говорять. Я ніколи не чув про цих людей, звістка про їхню долю є для мене новиною. І мені не здається, що його достойність єпископа варто було би розпитувати про них. Він відповість те саме, що і я. Але при цьому додасть запитання, яке я поставити не насмілююся.
– А ви насмільтеся. Вам це нічим не загрожує.
– Єпископ запитав би: чим згадані, той фон Беляу, той Пфефферкорн, той, не пам'ятаю, Чамбор чи Бамбор, заслужили на увагу Святої Курії?
– Єпископ, – негайно відповів Гейнче, – отримав би відповідь. Свята Курія мала стосовно згаданих осіб suspicio de haeresi[275]275
Підозру в єресі (лат.).
[Закрыть]. Підозри у прогуситських симпатіях. У сприйнятливості до єретичних впливів. У контактах з чеськими відщепенцями.
– Гм. Оце так негідники. Ну, то якщо їх убито, то Інквізиція не має причин їх оплакувати. Єпископ, наскільки я його знаю, неодмінно сказав би, що з цього приводу треба тільки тішитися. Що хтось виручив Курію.
– Курія не любить, коли її виручають. Так я відповів би єпископу.
– А єпископ зауважив би, що в такому разі Курія повинна діяти чіткіше і швидше.
З підземелля знову долетів крик – цього разу значно голосніший, страхітливіший, більш протяжний і тривалий. Тонкі губи Стінолаза скривилися в пародії на посмішку.
– Ого, – показав він рухом голови. – Розпечене залізо. Досі було звичайне strappado[276]276
Диба (іт.).
[Закрыть] і лещата на пальцях ніг і рук. Чи не так?
– Це закоренілий грішник, – неохоче відповів Гейнче. – Haereticus pertinax… Однак не ухиляймося від теми, лицарю. Будьте ласкаві передати його достойності єпископу Конрадові, що Свята Інквізиція із дедалі більшим невдоволенням спостерігає за тим, як таємниче гинуть люди, на котрих у неї є доноси. Люди, підозрювані в єресі, таємних зв'язках та у змовництві з єретиками. Ці люди гинуть, перш ніж Інквізиція встигає їх допитати. Це виглядає так, начебто хтось прагне замітати сліди. А тому, хто замітає сліди єретицтва, і самому важко буде захиститися від обвинувачення в єресі.
– Я передам це єпископу слово в слово, – глумливо усміхнувся Стінолаз. – Але сумніваюся, що його це налякає. Він не з полохливих. Як і всі П'ясти.
Після страхітливого крику, який щойно пролунав, здавалося, що тортурований уже не зможе крикнути голосніше й жахливіше. Але так тільки здавалося.
– Якщо і тепер він ні в чому не зізнається, – сказав Стінолаз, – то не зізнається вже ніколи.
– Скидається на те, що ви маєте досвід.
– Не практичний, боронь Боже, – Стінолаз недобре посміхнувся. – Але декого з практиків читав. Бернара Гі. Миколая Еймеріха. І ваших великих шльонських попередників: Перегріна Опольського, Яна Швенкефельда. Останнього я особливо рекомендував би вашій молодій велебності.
– Справді?
– Саме так. Брат Ян Швенкефельд тішився-бо і радів щоразу, як тільки чиясь таємнича рука прикатруплювала мерзотника, єретика або єретицького поплічника. Брат Ян в душі дякував цій таємничій руці і змовляв вервицю в її інтенції. Просто-напросто ставало одним негідником менше, а сам брат Ян мав завдяки цьому більше часу на інших негідників. Брат Ян вважав-бо правильним і слушним, щоб грішники жили в постійній тривозі. Щоб, як наказує Книга Повторення Закону, грішник вдень і вночі тремтів від страху, не будучи впевненим у своєму житті. Щоби уранці думав: «О, якби ж то вечір!», а ввечері: «О, якби ж то ранок!».[277]277
Книга Повторення Закону, 28; 67.
[Закрыть]
– Цікаві речі кажете, пане. Будьте певні, я їх обміркую.
– Ви стверджуєте, – сказав, помовчавши, Стінолаз, – і цю точку зору вже санкціонували численні папи і доктори Церкви, що чаклуни і єретики – одна велика секта, яка діє аж ніяк не хаотично, а за великим, придуманим самим сатаною планом. Ви вперто твердите, ще єресь і maleficium[278]278
Злочин, завдана шкода (лат.).
[Закрыть] – це та сама таємна, чисельно могутня, об'єднана, досконало влаштована, керована дияволом організація. Організація, яка в запеклому і рішучому бою послідовно реалізує план повалення Бога і захоплення влади над світом. Тоді чому ви настільки палко відкидаєте припущення, що в цьому бою й інша воююча сторона… створила свою власну… таємну організацію? Чому вам так не хочеться в це вірити?
– Хоча б тому, – спокійно відповів інквізитор, – що такого погляду не санкціонував жоден із пап і докторів Церкви. А ще, додам, – тому, що Бог не потребує жодних таємних організацій, маючи нас, Святу Курію. Тому, додам іще, що надто багато я зустрічав шаленців, які вважають себе знаряддями Бога, що зіслані Богом і діють від імені Провидіння. Надто вже багато я бачив таких, котрі чули голоси.
– Можна тільки позаздрити. Ви багато бачили. Хто би міг подумати, з огляду на такий молодий вік вашої велебності.
– Тому, – Гжегож Гейнче проігнорував насмішку, – коли нарешті мені до рук потрапить ця sagitta volans, цей самозваний демон і Боже знаряддя… То закінчиться все аж ніяк не мучеництвом, на яке той, мабуть, розраховує, а ув'язненням під трьома замками в Narrenturm'i. Позаяк саме у Вежі блазнів місце для блазня і божевільного.
На сходах до підземелля, з якого вже досить довго не долітали крики, зачовгали черевики.
Незабаром до зали ввійшов худий домініканець. Він підійшов до столу, поклонився, демонструючи поцятковану коричневими плямами лисину над вузьким віночком тонзури.
– То як? – запитав із відвертою нехіттю Гейнче. – Що, брате Арнульфе? Зізнався нарешті?
– Зізнався.
– Bene. А то мені воно вже почало набридати.
Чернець підняв очі. У них не було неохоти. Не було і сліду відрази. Було очевидно, що процедура в підземеллі ратуші його анітрохи не стомила і йому не набридла. Зовсім навпаки. Було очевидно, що він з радістю почав би все наново. Стінолаз усміхнувся до братньої душі. Домініканець у відповідь не посміхнувся.
– То що? – поквапив інквізитор.
– Зізнання записано. Він сказав усе. Починаючи від закликання і викликання демона, теургії і кон'юрації – аж до тетраграмації і демономагії. Повідомив зміст і обряд підписання цирографа. Описав усіх, кого бачив під час шабашів і чорних мес… Але не видав, хоч ми старалися, місць укриття магічних книг і гримуарів… Ну, але ми змусили його назвати прізвища тих, для кого він виготовив амулети, у тому числі й убивчі амулети. Він також зізнався, що з диявольською допомогою, використовуючи urim і thurim[279]279
Насправді: Urim і Thummim, тобто «Світло і Досконалість» (євр.) – див., наприклад. Книгу Вихід, 28; 30. Два предмети (або два знаки) невідомої форми в облаченні первосвящеників (на грудях), через які давалося сокровенне знання Божої волі. Вважається, що ними здійснювалося, зокрема, ворожіння (один із них означав схвалення Бога, другий – несхвалення), вони давали силу і владу. Були втрачені під час Вавилонського полону. У магічній традиції, в окультизмі вважаються амулетами з мало вивченими, однак надзвичайно сильними властивостями.
[Закрыть], зневолив, зробив підвладною собі та спокусив дівицю…
– Про що ти мені тут мелеш, братчику? – гаркнув Гейнче. – Що ти верзеш про демонів і дівиць? Контакти з чехами! Імена таборитських шпигунів і емісарів! Контактні скриньки! Місця, де сховано зброю і пропагандистські матеріали! Прізвища завербованих! Прізвища тих, хто симпатизує гуситству!
– Із цих речей, – заїкнувся чернець, – він не видав нічого.
– Значить, – Гейнче встав, – завтра візьметеся за нього знову. Пане фон Грелленорт…
– Присвятіть мені, – Стінолаз вказав очима на худого ченця, – ще хвилинку.
Інквізитор нетерплячим жестом відіслав ченця. Стінолаз зачекав, доки той вийде.
– Я хотів би, – сказав він, – виявити добру волю. Розраховуючи на те, що це залишиться таємницею, стосовно тих загадкових убивств, я хотів би, якщо дозволите, порадити вашій велебності…
– Тільки не кажіть, будь ласка… – Гейнче, не піднімаючи погляду, тарабанив пальцями по столі. – Не кажіть, що винні євреї. Які використовують urim і thurim.
– Я радив би упіймати… І ретельно допитати… Двох осіб.
– Прізвища.
– Урбан Горн, Рейнмар з Беляви.
– Брат убитого? – Гжегож Гейнче поморщився, але це потривало лише коротку мить. – Гм. Без коментарів, без коментарів, пане Біркарте. А то ви знову готові будете дорікнути мені незнанням Святого Письма, цього разу історії про Каїна й Авеля. Отже, цих двох. Ручаєтеся мені словом?
– Ручаюся.
Кілька секунд вони міряли один одного гострими поглядами. «Знайду обох, – думав інквізитор. – І швидше, ніж ти думаєш. Це мій клопіт». «А мій, – думав Стінолаз, – у тому, щоби ти не знайшов їх живими».
– Прощавайте, пане фон Грелленорт. З Богом.
– Амінь, ваша велебносте.
* * *
Аптекар Захаріас Фойгт стогнав і зойкав. У камері ратушного карцеру його кинули у куток, в ямку, в якій накопичувалася вся волога, що стікала з мурів. Солома тут була гнила й мокра. Однак аптекар не міг змінити місце, бо навіть позу він міг змінити лише дуже трошечки, та й то ціною величезних зусиль: він мав перебиті лікті, вивернуті плечові суглоби, переламані гомілки, роздроблені пальці рук, крім того, тягучим, посмикуючим болем дошкуляли опіки на боках і ступнях. Тому він лежав навзнак, стогнав, зойкав, кліпав покритими запеченою кров'ю повіками. І марив.
Просто зі стіни, просто з покритого лишаєм плісняви муру, просто, здавалося, зі щілин між цеглинами вийшов птах. І відразу перетворився на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка. Себто в постать, яка обрисами нагадувала чоловіка. Тому що Захаріас Фойгт пречудово знав, що це був не чоловік.
– О, мій пане, – застогнав він, звиваючись на соломі. – О, князю темряви… Любий навчителю… Ти прибув! Не залишив у біді свого вірного слугу…
– Мушу тебе розчарувати, – сказав чорноволосий, нахиляючись над ним. – Я не диявол. І не посланець диявола. Диявола мало цікавлять долі індивідів.
Захаріас Фойгт розтулив рот, як для крику, але зміг тільки захрипіти. Чорноволосий схопив його за скроні.
– Місце, де сховано трактати і гримуари, – сказав він. – Мені прикро, але я змушений витягти з тебе це зізнання. Тобі від книг уже не буде жодної користі. А мені вони дуже придадуться. Принагідно ж я врятую тебе від подальших тортур і полум'я багаття. Не дякуй.
– Якщо ти не диявол… – очі чарівника, що вже втрачав самовладання, з жахом розширилися. – Отже, ти прибув… Від того, від другого… О Боже…
– І знову я тебе розчарую, – усміхнувся Стінолаз. – Цей долями індивідів цікавиться ще менше…
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
у якому з'ясовується, що хоча поняття «рентабельне мистецтво» і «художній ґешефт» зовсім не обов'язково означають contradictio in adiecto[280]280
Суперечність в означенні (лат.), від логічної помилки.
[Закрыть], проте в галузі культури навіть епохальні винаходи не так уже й легко знаходять спонсорів.
Як і кожне велике місто у Шльонську, Свидниця погрожувала штрафом кожному, хто насмілився би викидати на вулицю сміття або нечистоти. Але аж ніяк не скидалося на те, щоби цієї заборони дотримувалися надто суворо, зовсім навпаки, видно було, що ніхто цією забороною не переймається. Коротка, але рясна вранішня злива підмочила вулички міста, а копита коней і волів швидко вимісили на них гівняно-грязюко-солом'яне болото. З болота, немов зачаровані острови з океанських вод, виростали купи відходів, пишно оздоблені найрізноманітнішими, часом дуже видовищними екземплярами напівзогнилого стерва. По густішій гноївці чалапали гуси, по рідшій – плавали качки. Люди ледве пересувалися тротуарами з дощок і дранки, раз по раз падаючи з них. Хоча ухвали магістрату погрожували штрафом також і за вільний випас худоби, проте вулицями в обох напрямках з кувіканням гасали свині. Свині справляли враження очманілих, вони чвалували наосліп – за прикладом своїх біблійних пращурів із землі Гадаринської, зачіпаючи пішоходів і страшачи коней.
Вони проминули вуличку Ткачів, потім Бондарську, звідки чути було гупання молотків, врешті-решт Високу, а вже за нею розкинувся ринок. Рейневанові кортіло зазирнути в розташовану неподалік славнозвісну аптеку «Під золотим ліндвурмом», бо він добре знав аптекаря, пана Христофора Ешенлера, в якого колись вивчав основи алхімії і білої магії. Проте він відмовився від свого наміру, бо останні три тижні чимало навчили його основам конспірації. Та й Шарлей підганяв. Він не сповільнив ходи навіть біля однієї з пивничок, де наливали свидницьке березневе – пиво, яке здобуло всесвітнє визнання. Швидко – наскільки дозволяв натовп – вони перетнули торгові ряди з овочами у галереї навпроти ратуші й пішли запрудженою возами вулицею Крашевицькою.
Услід за Шарлеєм вони увійшли під низьке кам'яне склепіння, у темний тунель брами, в якій смерділо так, ніби тут із давніх-давен сцяли стародавні племена сілезян і дзядошан. З брами вийшли у двір. Тісний простір було завалено різноманітним мотлохом і барахлом, а котів тут було стільки, що не посоромився б і храм богині Бастет у єгипетському Бубастисі.
Кінець двору був оточений підковою кружґанку, а біля крутих сходів, що вели на нього, стояла дерев'яна статуя, з ледь помітними слідами фарби і позлітки, які налічували вже кілька століть.
– Який-небудь святий?
– Лука Євангеліст, – пояснив Шарлей, ступаючи на скрипучі сходи. – Патрон малярів.
– А чого ми сюди прийшли, до цих малярів?
– За різним спорядженням.
– Марна трата часу, – нетерпляче заявив Рейневан, який тужив за своєю милою. – Ми гаємо час. Яке ще спорядження? Не розумію…
– Тобі, – перервав Шарлей, – ми знайдемо нові онучі. Повір мені, вони тобі конче потрібні. Та й ми зітхнемо вільніше, коли ти позбудешся старих.
Коти, що вилежувалися на сходах, неохоче звільняли дорогу. Шарлей закалатав, масивні двері відчинилися, і в них з'явився низький, худорлявий і розчухраний пан із синім носом, у халаті, поцяткованому феєрією різнобарвних плям.
– Майстер Юстус Шоттель відсутній, – повідомив він, смішно мружачи очі. – Зайдіть пізніше, добрі… О Боже! Очам своїм не вірю! Шляхетний пан…
– Шарлей, – швидко випередив демерит. – Не змушуйте ж мене стояти на порозі, пане Унгер.
– Певно, що так, певно, що так… Прошу, прошу…
Усередині приміщення міцно пахнуло фарбою, лляною олією і живицею, кипіла напружена робота. Кілька юнаків у замацьканих і до чорного забруднених фартухах поралися коло двох дивовижних машин. Машини були обладнані коловоротами і нагадували преси. Це й справді були преси. На очах у Рейневана з-під притиснутого дерев'яним гвинтом штампа витягли картку паперу, на якій була зображена Мадонна з Дитям.
– Цікаво.
– Що? – синьоносий пан Унгер відірвав погляд від Самсона Медка. – Що ви сказали, молодий пане?
– Що це цікаво.
– Оце цікавіше, – Шарлей підняв аркуш, вийнятий з-під другої машини. На аркуші було видно кілька рівно розміщених прямокутників. Це були гральні карти для пікету – тузи, вишники і нижники, сучасні, за французьким зразком, у кольорах pique і tréfle[281]281
Тузи, королі, дами та валети (застар.). Піки (листки) – зелені; трефи (жолуді) – червоно-зелені.
[Закрыть].
– Повну талію, – похвалився Унгер, – себто тридцять шість карт, ми робимо за чотири дні.
– У Лейпцизі, – відповів Шарлей, – роблять за два.
– Але ж роблять серійний мотлох! – обурився синьоносий. – 3 абияких гравюр, абияк розфарбовані, криво обрізані. Наші, погляньте лише, мають чіткий малюнок, а коли їх розфарбувати, вийде шедевр. Тому нашими грають у замках і при дворах, ба і в соборах та колегіатах, а лейпцизькими тільки голодранці ріжуться в шинках та борделях…
– Добре, добре. Скільки берете за талію?
– Півтори копи грошів, якщо локо-майстерня. Якщо франко-клієнт, то плюс вартість доставки.
– Ведіть до індергмашку[282]282
Задня кімната – наприклад, остання в анфіладі кімнат; приміщення в глибині дому (з нім.).
[Закрыть], пане Шимоне. Я там почекаю на майстра Шоттеля.
У другій кімнаті, через яку вони проходили, було тихіше і спокійніше. Тут за мольбертами сиділи троє художників. Вони були настільки поглинуті роботою, що навіть не повернули голів.
На дошці першого художника були ще тільки ґрунт і ескіз, тому неможливо було вгадати, що буде зображено на картині. Витвір другого був уже на значно дальшій стадії готовності, на ньому була зображена Саломея з головою Йоанна Хрестителя на таці. Саломея була вбрана в шати довгі, але зовсім прозорі, художник подбав про те, щоби видно було подробиці. Самсон Медок стиха пирснув, Рейневан зітхнув. Глянув на третю дошку. І зітхнув іще голосніше.
Картина була майже зовсім готова і зображувала святого Себастьяна. Але Себастьян на картині досить принципово відрізнявся від звичних зображень мученика. Звичайно, він так само стояв під стовпом, так само натхненно посміхався, незважаючи на численні стріли, встромлені в живіт і торс ефеба[283]283
Ефеби – у Стародавній Греції повнолітні юнаки, що навчалися військового мистецтва і відвідували школи риторів та філософів. Тут – юнак з гармонійно розвиненим, красивим тілом.
[Закрыть]. Але власне тут схожість закінчувалася. Тому що цей Себастьян був зовсім голий. Його грубезний інструмент звисав так імпозантно, що картина ця в будь-якого чоловіка мусила б викликати почуття власної неповноцінності.
– Спеціальне замовлення, – пояснив Шимон Унгер. – Для монастиря цистерціанок у Тшебниці. Прошу, панове, до індергмашку.
* * *
З боку розташованої неподалік вулиці Котлярської долітав дикий гуркіт і брязкіт.
– У цих, – показав кивком голови Шарлей, який уже якийсь час щось писав на листку паперу, – у цих, видно, багато замовлень. Шпарко йдуть справи в котлярському рукомеслі. А як у вас, дорогий пане Шимоне?
– Застій, – досить сумно відповів Унгер. – Замовлення, не нарікатиму, є. Та що з того? Коли нема як товар розвозити? Чверті милі не проїдеш, а тебе вже затримують, відкіля, мовляв, куди, питають, у якій справі, у сапетах[284]284
Дорожні скрині, часто – плетені з лози, переважно із кількома внутрішніми відділеннями.
[Закрыть] та у саквах порпаються…
– Хто? Інквізиція? Чи Колдіц?
– І ті, й інші. Ксьондзи-інквізитори в домініканців, за три кроки звідси, сидять. А в пана старосту Колдіца немовби диявол вселився. А все через те, що було зловлено зразу двох чеських емісарів з єретичними писаннями і маніфестами. Вони, коли їх заплічних справ майстер у ратуші припік, зізналися, із ким мали справу, хто їм допомагав. Тут у нас, а також у Яворі, у Рихбаху, навіть по селах, у Клечкові, у Вірах… Тільки тут, у Свидниці, восьмеро на багаттях згоріло на вигоні перед Нижніми воротами. Але справжня біда почалася тиждень тому, коли в день апостола Варфоломія, у самий полудень, на вроцлавському гостинці хтось забив багатого купця, пана Миколая Ноймаркта. Дивна, ой, дивна то була справа…
– Дивна? – раптом зацікавився Рейневан. – Чому?
– А тому, юний пане, що ніхто зрозуміти не міг, хто й навіщо пана Ноймаркта вбив. Одні казали, начебто лицарі-грабіжники, хоча б такий собі Тайн фон Чірне або Буко Кроссіг. А інші говорили, що це Кунц Аулок, теж лиходій не з останніх. Аулок, кажуть, якогось юнака, вигнанця, по всьому Шльонську переслідує, бо той юнак чиюсь дружину зганьбив ґвалтом і чаклуванням. Інші кажуть, що не інакше як саме цей переслідуваний юнак купця і вбив. А ще інші подейкують, що вбивцями є гусити, яких пан Ноймаркт чимось дойняв. Як воно там було насправді, тями не добереш, але пан староста Колдіц оскаженів. Клявся, що з убивці пана Ноймаркта, коли його впіймає, живцем шкуру спустить. А в результаті тепер товару не можна розвозити, бо безперестанку перевіряють або ті, або інші: як не Інквізиція – то старостині люди… Так, так…
– Так, так.
Рейневан, який уже давно розважався тим, що шкрябав щось вуглиною по папері, раптом підняв голову й штурхонув ліктем Самсона Медка.
– Publicus super omnes, – сказав тихо, показуючи тому картку. – Annis de sanctimonia. Positione hominis. Voluntas vitae.
– Що?
– Voluntas vitae. А може, potestas vitae? Я намагаюся відтворити напис на обпаленому Петерліновому папері. Ти що, забув? Ти ж казав, що це важливо. Я мав згадати, що там написано. От я і згадую.
– Ага, правда. Гм-м-м… Potestas vitae? На жаль, мені це ні з чим не асоціюється.
– А майстра Юстуса, – промовив сам до себе Унгер, – як не було, так і нема.
Немовби за заклинанням двері відчинилися, і в них з'явився чоловік, вбраний у чорну, простору, підбиту хутром делію з дуже широкими рукавами. Він не був подібний на художника. Був подібний на бургомістра.
– Вітаю тебе, Юстусе.
– Клянуся кістьми святого Вольфганга! Павле? Це ти? І на волі?
– Як бачиш. А звати мене тепер Шарлеєм.
– Шарлей, гм-м-м. А твої… гм-м-м… компаньйони?
– Вони також на волі.
Майстер Шоттель погладив кота, який, з'явившись невідомо звідки, терся об його литки. Потім усівся за стіл, сплів руки на животі. Він уважно роздивлявся Рейневана і довго, дуже довго не відривав погляду від Самсона Медка.
– Ти приїхав по гроші, – нарешті понуро вгадав він. – Мушу, одначе, тебе попередити…
– Що справи йдуть кепсько, – безцеремонно перебив його Шарлей. – Знаю. Чув. Ось список. Написав, стомившись чекати на тебе. Усе, що в ньому фігурує, мені потрібно на завтра.
Кіт застрибнув Шоттелеві на коліна, гравер у задумі погладив його. Читав довго. Нарешті підняв очі.
– Післязавтра. Адже завтра неділя.
– Справді, я й забув, – погодився Шарлей. – Що ж, відсвяткуймо і ми день святий. Не знаю, коли знову до Свидниці завітаю, так що грішно було б не відвідати одну-дві холодні пивнички, не випробувати, як цьогоріч удалося березневе. Але післязавтра, маестро, – це післязавтра. Понеділок, ані днем пізніше. Розумієш?
Майстер Шоттель кивком запевнив, що так.
– Я не питаю тебе, – продовжив після паузи Шарлей, – про стан мого рахунка, тому що ні товариство розпускати, ані свою частку забирати не збираюся. Але переконай мене, що ти дбаєш про товариство. Що не нехтуєш добрими порадами, що їх я тобі колись дав. А також ідеями, які можуть бути прибутковими для товариства. Знаєш, про що я?
– Знаю, – Юстус Шоттель видобув з калитки великий ключ. – І зараз я тебе переконаю, що твої ідеї та поради беру близько до серця. Пане Шимоне, вийміть-но, будь ласка, зі скрині і принесіть пробні зразки ксилографій. Тих, котрі з біблійної серії.
Унгер швидко повернувся.
– Прошу, – Шоттель розкинув аркуші на столі. – Усе – моя власна рука, учням не давав. Деякі готові йти під прес, над деякими я ще працюю. Я вірю, що твоя ідея була слушна. Що люди це купуватимуть. Нашу біблійну серію. Прошу, прошу, оціни. І ви оцініть, панове.
Усі нахилилися над столом.
– Що це… – Рейневан, почервонівши, вказав на один із аркушів, на якому була зображена оголена пара в абсолютно недвозначній позі та ситуації. – Що це таке?
– Адам і Єва. Це ж видно. А те, на що спирається Єва, – це Дерево пізнання…
– Ага…
– А ось тут, прошу, погляньте, – демонстрував далі гравірувальник, сповнений гордості за свої твори, – Мойсей і Агара. Тут Самсон і Даліла. Тут Амнон і Тамар. Зовсім непогано мені вдалося, га? А це…
– Овва! А це що таке? Оце переплетення?
– Яків, Лея і Рахіль.
– А це… – заїкнувся Рейневан, відчуваючи, що кров от-от бризне йому зі щік. – Що це… Це…
– Давид і Йонатан, – безтурботно пояснив Юстус Шоттель. – Але це треба буде ще підправити. Переробити…
– Перероби, – досить холодно перебив Шарлей, – на Давида і Вірсавію. Бо тут, холера, бракує тільки Валаама й ослиці. Стримай трошки уяву, Юстусе. Коли її забагато, то це шкодить, як тоді, коли забагато солі у супі. А це не йде на користь справі.
– А загалом, однак, – додав він, щоб піддобрити трохи ображеного художника, – bene, bene, benissime, maestro[285]285
Добре, добре, дуже добре, маестро (італ.).
[Закрыть]. Скажу коротко: краще, ніж я сподівався.
Юстус Шоттель просвітлів, як і будь-який марнославний і охочий до похвали митець.
– Так що бачиш, Шарлею, часу я не марную, про фірму дбаю. А ще скажу тобі, що я встановив дуже цікаві контакти, які можуть виявитися дуже вигідними для нашого товариства. Отож знай, що «Під волом і ягням» я познайомився з незвичайним молодим чоловіком, талановитим винахідником… Та що тут розказувати, сам побачиш і почуєш. Я ж бо його запросив. Він ось-ось має з'явитися. Ручаюся, коли ти з ним познайомишся…
– Не познайомлюся, – перебив Шарлей. – Я не хочу, щоби цей молодий чоловік узагалі бачив мене у тебе. Ані мене, ані моїх супутників.
– Розумію, – промовив, трохи помовчавши, Шоттель. – Ти знову вляпався в якесь лайно.
– Можна сказати і так.
– Кримінальне чи політичне?
– Це залежить від точки зору.
– Ну що ж, – зітхнув Шоттель, – такі часи. Те, що ти не хочеш, щоб тебе тут бачили, розумію. Одначе у цьому випадку твої побоювання необґрунтовані. Юнак, про якого я говорю, – німець, родом з Майнца, бакалавр Ерфуртського університету. У Свидниці проїздом. Нікого тут не знає. І вже й не знатиме, бо невдовзі від'їжджає. Варто, Шарлею, варто з ним познайомитися, варто замислитися над тим, що він винайшов. Це незвичайна, світла голова, я би сказав – візіонер. Воістину vir mirabilis[286]286
Дивний чоловік (лат.).
[Закрыть]. Ти й сам побачиш.
* * *
Глибоко і лунко задзвенів дзвін парафіяльного костелу, його заклик до молитви «Ангел Господній» підхопили дзвіниці чотирьох інших свидницьких храмів. Дзвони остаточно завершили робочий день – нарешті замовкли навіть працьовиті і гучні майстерні на Котлярській вулиці.
Уже давно розійшлися по домівках і художники та челядники з робітні Юстуса Шоттеля, тому коли нарешті з'явився обіцяний гість – гідна знайомства світла голова, візіонер – у кімнаті з пресами залишалися тільки сам майстер, Шимон Унгер, Шарлей, Рейневан і Самсон Медок.
Гість і справді був молодим чоловіком, ровесником Рейневана. Школяр відразу розпізнав школяра: під час привітання призначений Рейневанові уклін був трохи менш формальним, а усмішка трохи більш щирою.
На прибульцеві були високі чоботи з тисненої козячої шкіри, м'який оксамитний берет і короткий плащ поверх шкіряної куртки, що застібалася на численні латунні гачки. На плечі висіла велика дорожня торба. Загалом він більше скидався на бродячого трувера, ніж на школяра, – єдиним, що вказувало на академічні зв'язки, був широкий нюрнберзький кинджал, зброя, популярна у всіх навчальних закладах Європи, як серед студентів, так і серед наукових працівників.
– Я, – почав прибулий, не чекаючи, поки Шоттель його представить, – бакалавр Ерфуртської академії Йоганн Генсфляйш фон Зульгелох цум Гутенберг. Я знаю, що це трохи задовго, тому зазвичай скорочую до самого лише Гутенберга. Йоганн Гутенберг.
– Похвально, – відповів Шарлей. – А оскільки я теж прихильник того, щоби скорочувати речі непотрібно довгі, перейдімо, не гаючись, до суті справи. Чого стосується ваш винахід, пане Йоганне Гутенберг?
– Друку. Точніше – друкування текстів.
Шарлей знехотя перебрав розкидані на лаві ксилографії, вийняв і показав одну, на якій під зображенням Святої Трійці виднівся напис: BENEDICTE POPULI DEO NOSTRO[287]287
«Благословляйте, народи, нашого Бога» (лат.). Псалом 65; 8.
[Закрыть].
– Знаю… – трохи почервонів Гутенберг. – Знаю, пане, що ви маєте на увазі. Однак зверніть увагу на те, що для того, аби розмістити текст на вашій ксилографії, аби виготовити цей напис – погодьтеся, не дуже довгий, – граверові довелося марудно різьбити по дереву зо два дні. А якби він при цьому помилився хоча би в одній літері, то вся праця пішла б нанівець, він би мусив усе починати наново. А якби йому треба було виготовити гравюру, скажімо, для всього шістдесят п'ятого псалма, скільки йому довелося би працювати? А на всі псалми? А на всю Біблію? Наскільки довго…
– Вічність, либонь же, – перебив Шарлей. – Винахід же вашої милості, як я здогадуюся, усуває недоліки, притаманні різьбі по дереву?
– Значною мірою.
– Мені цікаво.
– Якщо дозволите, я продемонструю.
– Дозволю.
Йоганн Генсфляйш фон Зульгелох цум Гутенберг розкрив свою торбу, висипав її вміст на стіл. І взявся демонструвати, описуючи свої дії словами.
– Я виготовив, – казав він і показував, – з твердого металу кубики із окремими літерами. Літери на кубиках, як бачите, вирізані випукло, тому я назвав це патрицею. Витиснувши таку патрицю у м'якій міді, я одержав…
– Матрицю, – здогадався Шарлей. – Це очевидно. Випукле пасує до ввігнутого, як татусь до мамусі. Слухаю далі, пане фон Гутенберг.
– У заглиблених матрицях, – продовжував бакалавр, – я можу ливарським способом зробити відливки бухштаб, тобто літер, і мати їх скільки захочу. Ось вони, прошу поглянути. Літери, кубики яких ідеально прилягають одна до одної, я укладаю… у відповідному порядку… в оцій-от рамці… Рамка невелика, тільки для демонстраційних цілей, але нормально, прошу поглянути, вона має розмір сторінки майбутньої книги. Як бачите, я встановлюю довжину рядка. Вкладаю клинці, щоби вирівняти поля. Стискаю рамку залізною обоймою, щоб усе це в мене не порозліталося… Змащую тушшю, тією самою, якою користуєтеся і ви… Чи можна попросити допомогти, пане Унгер? Кладу під прес… На це – картку паперу… Пане Унгер, гвинт… І, прошу дуже, готово.
На аркушику, рівнесенько посередині, видрукуване чітко і чисто, прочитувалось:
IUBILATE DEO OMNIS TERRA
PSALMUM DICITE NOMINI EUIS[288]288
«Уся земле, покликуйте Богові, виспівуйте честь Його йменню» (лат.), Псалом 65; 1–2.
[Закрыть]
– Псалом шістдесят п'ятий, – плеснув у долоні Юстус Шоттель. – Як живий!
– Я вражений, – визнав Шарлей. – Дуже вражений, пане Гутенберг. Але я був би ще більше вражений, якби не факт, що має бути «dicite nomini eius», а не «euis».
– Ха-ха! – бакалавр засяяв, немов бурсак, якому вдалася витівка. – Я зробив це навмисне! Спеціально припустився помилки укладача, тобто складача. Щоби продемонструвати, погляньте-но, наскільки легко можна внести правку. Неправильно вставлену букштабу я виймаю… Ставлю на потрібне місце… Гвинт, пане Унгер… І ось правильний текст.
– Bravo, – сказав Самсон Медок. – Bravo, bravissimo… Це таки справді вражає.
Не тільки Гутенберг, а й Шоттель з Унгером розкрили роти. Було очевидним, що вони здивувалися б менше, якби заговорив кіт, статуя святого Луки на подвір'ї або Себастьян із величезним прутнем.
– Зовнішність, – пояснив, кашлянувши, Шарлей, – часом буває оманливою. Ви не перші.
– І, мабуть, не останні, – додав Рейневан.
– Вибачте, – розвів руками гігант. – Не зміг опиратися спокусі… Будучи, як-не-як, свідком винаходу, котрий змінить обличчя епохи.
– Ха! – засяяв Гутенберг, як і кожен митець, тішачись похвалою, нехай навіть і виголошеною велетнем з обличчям ідіота, котрий сягає головою стелі. – Саме так і буде! Не інакше! Уявіть собі лишень, вельмишановні панове, наукові книги в десятках, а колись, як би смішно це сьогодні не звучало, можливо, і в сотнях екземплярів! Без виснажливого переписування, яке тривало віками! Мудрість людства – видрукувана і доступна! Так, так! А якщо ви, вельмишановні панове, підтримаєте мій винахід, то ручаюся, що саме ваше місто, прекрасна Свидниця, во віки вічні славна буде як місце, де запломенів світоч освіти. Як місце, звідки на цілий світ поширилося світло знання.
– Істинно так, – промовив, помовчавши, Самсон Медок своїм м'яким і спокійним голосом. – Я бачу це очима душі моєї. Масове виробництво паперу, густо покритого літерами. Кожен папір у сотнях, а колись, як би смішно це не прозвучало, можливо, і в тисячах екземплярів. Усе багато разів розмножене і широко доступне. Обман, маячня, наклепи, пасквілі, доноси, чорна пропаганда і демагогія, що улещує чернь. Будь-яка підлість – облагороджена, будь-яка ницість – офіційна, будь-яка брехня – правда. Будь-яке свинство – чеснота, будь-який зачуханий екстремізм – прогресивна революція, будь-яке дешеве гасельце – мудрість, будь-яка тандета – цінність. Будь-яка нісенітниця визнана, будь-яка дурість коронована. Бо все це надруковано. Є на папері, отже – має силу, отже – зобов'язує. Почати це буде легко, пане Гутенберг. І запустити. А зупинити?
