Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 35 страниц)
Його мучили сни, у яких він постійно і безперестанку відчував запах Аделі, її пудри, її рум'ян, її помади, її хни – напереміну із запахом Катажини, її жіночності, дівочого поту, м'яти і лепехи у волоссі. Пальці та долоні пам'ятали дотик, що повертався у снах, – і теж порівнювали. Безперестанку порівнювали…
Він прокидався весь у поту. А наяву згадував і не переставав порівнювати.
Поганий настрій посилювали Шарлей і Горн, які після інциденту подружилися і побраталися, зблизилися. Припав, видно, до душі шельма шельмі, а пройдисвіт оцінив пройдисвіта. Засівши «Під Омегою», шельми вели довгі бесіди. А стосовно однієї теми ніби заповзялися: весь час до неї поверталися. Навіть якщо починали від зовсім іншого – хоч би й від перспективи вибратися з буцегарні.
– Хтозна, – тихо говорив Шарлей, замислено обгризаючи надламаний ніготь великого пальця. – Хтозна, Горне. Може, нам пощастить… У нас, бачиш, є деяка надія… Дехто поза цими стінами…
– Хто ж це? – Горн уважно глянув на нього. – Якщо можна знати.
– Знати? А навіщо? Ти знаєш, що таке strappado? Як ти гадаєш, як довго ти витримаєш, коли тебе підтягнуть за…
– Добре, добре, годі про це. Мене просто цікавило, чи ви часом не покладаєте надію на кохану Рейнмара, Аделю де Стерча. Яка зараз, ходять чутки, користується великим успіхом і впливом серед шльонських П'ястів.
– Ні, – заперечив Шарлей, якого помітно потішила розлючена міна Рейневана. – Якраз на неї ми надій не покладаємо. Хоч наш дорогий Рейнмар і справді має успіх у слабкої статі, але з цим не пов'язані жодні блага, крім, звичайно, дуже короткочасної приємності від перепихачки.
– Так-так, – вдав замисленість Горн, – самого успіху в жінок недостатньо, до них іще треба мати щастя. Добру, якщо вдатися до евфемізму, руку. Тоді матимеш шанси отримати не тільки гризоту і витрачені любовні зусилля, а й якусь користь. Бодай у такій ситуації, як наша. Адже не хто інший, а саме закохана дівчина визволила з кайданів Вальгера Вдатного. Закохана сарацинка звільнила з неволі Гуона Бордоського. Литовський князь Вітольд утік з в'язниці в замку в Троках за допомогою коханої дружини, княгині Анни… Холера, Рейнмаре, ти таки справді зле виглядаєш.
* * *
– …Ecce enim veritatem dilexisti incerta el occulta sapientiae tuae manifestasti mihi. Asperges me hyssopo, et mundabor…[495]495
«Ото полюбив єси правду в глибинах і в таємних речах виявляєш премудрість мені. Очисти ісопом мене – і буду я чистий…» (лат.). Псалом 50; 8–9.
[Закрыть] Гей! Щоби мені не довелося когось там зараз покропити! Lavabis me…[496]496
«…обмий мене…» (лат.). Псалом 50; 9.
[Закрыть] Гей! Не позіхати там! Так, так, Коппірніґу, це я до тебе! А ти, Бонавентура, чого чухаєшся об стіну, як свиня? Під час молитви? Гідності, гідності більше! І в кого це, хотів би я знати, так ноги смердять? Lavabis me et super nivem dealbabor. Auditui meo dabis gaudium.[497]497
«…Обмий мене – і стану я біліший від снігу. Дай почути мені втіху і радість…» (лат.). Псалом 50; 9-10.
[Закрыть] Свята Димпно… А з цим що таке?
– Він хворий.
У Рейневана боліла спина, на якій він лежав. Він здивувався, що лежить, бо щойно він ще стояв на колінах до молитви. Від підлоги тягнуло холодом, мороз пробирав і через солому, він весь тремтів і клацав зубами так, що від спазмів боліли м'язи щелеп.
– Люди! Та він же розжарений, як піч Молоха!
Рейневан хотів заперечити, мовляв, хіба вони не бачать, що він мерзне, що дрижить від холоду? Хотів попросити, щоб його чимось накрили, але через клацання зубів не зміг видушити із себе жодного розбірливого слова.
– Лежи. Не рухайся.
Поруч хтось хрипів, заходився кашлем. «Циркулос, це, мабуть, Циркулос так кашляє», – подумав він, несподівано шокований тим фактом, що людину, яка кашляла і до якої було всього два кроки, він бачить як безформну, розмиту пляму. Він закліпав. Не допомогло. Відчув, що хтось витирає йому чоло й обличчя.
– Лежи спокійно, – промовила пліснява на стіні голосом Шарлея. – Лежи.
Він був накритий, але не пам'ятав, як і коли його накрили. Його вже трясло не так сильно, зуби не клацали.
– Ти хворий.
Він хотів сказати, що йому краще знати, врешті-решт, він же лікар, вивчав медицину в Празі й може відрізнити хворобу від тимчасової застуди і слабкості. На власний подив, з його розкритого рота замість мудрої промови вирвалося лише якесь страшне хрипіння. Він сильно кашлянув, горло заболіло і запекло. Він з натугою кашлянув іще раз. І знепритомнів від цього зусилля.
* * *
Рейнмар марив. Мав маячню. Про Аделю і про Катажину. У ніздрях стояв запах пудри, рум'ян, м'яти, хни, лепехи. Пальці і долоні пам'ятали дотик, м'якість, твердість, гладкість. Коли він заплющував очі, то бачив скромну, сором'язливу nuditas virtualis – маленькі кругленькі перса із затверділими від жаги сосками. Тонку талію, вузькі стегна. Плаский живіт. Сором'язливо напівзігнуті коліна…
Він уже не знав, котра із них яка.
* * *
Він боровся з хворобою два тижні, до Всіх Святих. Потім, коли вже видужав, довідався, що криза і перелом настали близько Симона і Юди, як і належить, на сьомий день. Довідався також, що трав'яні ліки і відвари, які його врятували, приносив брат Транквілій. А подавали їх йому Шарлей і Горн, які поперемінно сиділи біля нього.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
у якому наші герої й далі, якщо скористатися словами пророка Ісаї, sedentes in tenebris[498]498
Перебувають у темряві (лат.).
[Закрыть], – чи, кажучи по-людському, відсидка у Вежі блазнів триває. Потім на Рейневана починають чинити тиск. То за допомогою аргументів, то за допомогою інструментів. І чорт його знає, як би воно все скінчилося, якби не знайомства з часів навчання.
Два тижні, що їх хвороба викреслила з Рейневанової біографії, нічого особливого у Вежі не змінили. Ну, стало ще холодніше, але після Дня померлих[499]499
2 листопада.
[Закрыть] це аж ніяк не заслуговувало на те, щоб називатися феноменом. У меню почав переважати оселедець, нагадуючи, що наближається різдвяний піст. У принципі, канонічне право наказувало постити лише чотири тижні перед Різдвом, але особливо побожні – а божогробці належали до саме таких – починали піст раніше.
Щодо інших визначних подій, то невдовзі після святої Урсули[500]500
21 жовтня.
[Закрыть] Миколай Коппірніґ покрився такими страшними і стійкими чиряками, що їх довелося розтинати в шпитальному медицинарії. Після операції астроном провів кілька днів у госпісі. Про тамтешні вигоди та харчі він розповідав настільки барвисто, що решта пансіонерів вежі вирішили теж туди потрапити. Лахмани і солому з лігва Коппірніґа роздерли і розділили, щоб заразитися. І справді, незабаром Інститора і Бонавентуру обсипало наривами і гнійниками. Але до чиряків Коппірніґа вони і не вмивалися, тож божогробці не визнали їх достойними оперування та госпіталізації.
Шарлеєві ж вдалося рештками їжі приманити і приручити великого щура, якого він назвав Мартіном – на честь, як він висловився, нині правлячого папи. Деяких пансіонерів Вежі блазнів цей жарт розвеселив, інші були обурені – як на Шарлея, так і, не меншою мірою, на Горна, який прокоментував хрещення щура реплікою: «Habemus papam»[501]501
«Habemus papam» (лат. «Маємо папу») – традиційна формула, якою оголошують про обрання конклавом нового папи.
[Закрыть]. Однак ця подія дала привід для нової теми вечірніх бесід – бо в цьому відношенні у вежі також мало що змінилося. Щовечора всідалися і дискутували. Найчастіше поблизу лігва Рейневана, який був усе ще занадто слабкий, щоби вставати, і якого годували курячим бульйоном, що його спеціально приносили божогробці. Урбан Горн годував Рейневана, Шарлей годував щура Мартіна. Бонавентура роздряпував свої нариви, Коппірніґ, Інститор, Камедула і Ісая слухали. Тома Альфа виголошував промови. А інспірованими щуром темами були папи, папство і знамените пророцтво святого Малахії, архієпископа ардинацейського.
– Погодьтеся, – казав Тома Альфа, – що це дуже точне пророцтво, настільки точне, що ні про який випадок і мови бути не може. Видно, Малахії було об'явлено, сам Бог, певно, промовляв до нього, відкриваючи перед ним долю християнства, у тому числі імена пап, від сучасного йому Целестина II і до Петра Римлянина, того самого, що його понтифікат начебто закінчиться загибеллю і Риму, і папства, і всієї християнської віри. І поки що пророцтво Малахії справджується до найменших подробиць.
– Тільки тоді, якщо його притягнути за вуха, – холодно прокоментував Шарлей, підсуваючи Мартінові під вусату мордочку крихти хліба. – За цим же принципом можна взути тісні черевики. Тільки-от ходити в них не вдасться.
– Неправду кажете, бо, видати, не знаєте. Пророцтво Малахії безпомильно показує всіх пап як живих. Візьміть ото хоч би недавні часи схизми: той, кого пророцтво називає Космединським Місяцем, – це ж Бенедикт XIII, недавно померлий проклятий авіньйонський папа Педро де, nomen omen, Луна, колишній кардинал у Санта-Марія-ін-Космедін[502]502
Санта-Марія-ін-Космедін – церква Святої Марії Уквітчаної, Рим.
[Закрыть]. Після нього в Малахії йде cubus de mixtione – «Куб зі сполучення» – а хто ж би то був, якщо не римський Боніфацій IX, П'єтро Томачеллі, котрий у гербі має шахівницю?
– А названий «Із кращої зірки», – докинув, роздряпуючи нарив на литці, Бонавентура, – це ж Інокентій VII, Козімо де Мільйораті, з кометою на гербовому щиті. Правда?
– Атож, правда! А наступний папа, у Малахії «Стерновий із чорного моста», – це ж Григорій XII, Анджело Коррер, венеціанець. А «Бич сонячний»? Це не хто інший, як Петро Філарг з Крита, Олександр V, папа пізанського священноначальства, який у гербі має сонце. А названий у пророцтві Малахії «Олень Сирени»…
– Тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик, бо води в пустелі заб'ють джерелом…[503]503
Книга пророка Ісаї, 35; 6.
[Закрыть]
– Та цить же, Ісає! Цей олень – це ж…
– Це ж хто? – фиркнув Шарлей. – Знаю, знаю, що ви втиснете сюди, як ногу в тісний черевик, Балтазара де Косса, Йоанна XXIII. Але ж це не папа, а антипапа, який ніяк не пасує до переліку – і до того ж ані з оленем, ані з сиреною нічого спільного радше не має. Інакше кажучи, Малахія тут наплутав. Як і в багатьох інших місцях цього знаменитого пророцтва.
– Злу, злу волю виявляєте, пане Шарлею! – спалахнув Тома Альфа. – Прискіпуєтеся до дрібниць! Не так треба ставитися до пророцтва! У ньому треба бачити те, що безумовно істинне, і вважати це доказом істинності цілого! А те, що вам, на вашу думку, не сходиться, не можна оголошувати фальшю, а покірно визнати, що, будучи малим смертним, ви не збагнули слова Божого, бо було воно незбагненним. Проте час доведе істинність!
– Хоч би не знаю скільки часу минуло, а нісенітниць ніщо не перетворить на істину.
– Ось у цьому, – втрутився з усмішкою Урбан Горн, – ти не маєш рації, Шарлею. Ти недооцінюєш, ой як недооцінюєш час.
– Ви профани, – проголосив зі свого лігва Циркулос, який прислухався до розмови. – Неуки. Усі ви. Воістину, слухаю і чую: stultus stuita loquitur[504]504
Дурень дурневі говорить (лат.).
[Закрыть].
Тома Альфа вказав на нього головою і багатозначно постукав себе по чолу. Горн пирснув, Шарлей махнув рукою.
Щур спостерігав за тим, що відбувається, розумними чорними оченятами. Рейневан спостерігав за щуром. Коппірніґ спостерігав за Рейневаном.
– А що, – зненацька запитав саме Коппірніґ, – ви скажете про майбутнє папства, пане Тома? Що про це каже Малахія? Хто буде наступним папою, після Святого Отця Мартіна?
– Певно, Олень Сирени, – закепкував Шарлей.
– Тоді буде скакати кривий, немов олень….
– Та цить ти, тобі сказано, придурку їден! А вам, пане Миколаю, я відповім так: це буде каталонець. Після теперішнього Святого Отця Мартіна, названого «Колоною золотої завіси», Малахія згадує про Барселону.
– Про «схизму барселонську», – уточнив Бонавентура, заспокоюючи плачучого Ісаю. – А з цього випливає, що йдеться про Хіля Муньйоса, наступного після де Луни схизматика, який зве себе Климентієм VIII. У цьому місці пророцтва аж ніяк не йдеться про наступника Мартіна V.
– Що, справді? – роблено здивувався Шарлей. – Аж ніяк? Яка полегкість.
– Якщо брати до уваги тільки римських пап, – резюмував Тома Альфа, – то наступним у Малахії є «Небесна вовчиця»[505]505
Латинське слово lupa означає і «вовчиця», і «проститутка».
[Закрыть].
– Я так і знав, – фиркнув Горн, – що врешті-решт до цього дійде. Curia Romana[506]506
Римська курія (лат.).
[Закрыть] завжди славилася вовчими законами і звичаями, але щоб, Господи, змилуйся над нами, аж вовчиця сіла на Петровому престолі?
– Та ще й самка, – заглузував Шарлей. – Знову? Мало було однієї папеси Йоанни? Адже казали, що там ретельніше перевірятимуть, чи всі кандидати мають яйця.
– Відмовилися від перевірок, – підморгнув йому Горн. – Бо надто багато не проходили відбору.
– Недоречні жарти, – насупився Тома Альфа, – до того ж єретицтвом відгонять…
– Безсумнівно, – похмуро додав Інститор. – Блюзните. Як і з тим вашим щуром…
– Досить, досить, – жестом заспокоїв його Коппірніґ. – Повернімося до Малахії. То хто буде наступним папою?
– Я перевірив і знаю, – Тома Альфа обвів присутніх гордим поглядом, – що до уваги можна брати лише одного з кардиналів. Габріеле Кондульмера. Колишнього сієнського єпископа. А в гербі Сієни, зверніть увагу, вовчиця. Цього Кондульмера, згадаєте ще слова мої і Малахії, обере конклав після папи Мартіна, дай йому Боже якомога тривалішого понтифікату.
– Щось мені це не здається правдоподібним, – покрутив головою Горн. – Є надійніші кандидати, такі, про яких більше чути, які роблять блискучіші кар'єри. Альберт Бранда Кастільйоне і Джордано Орсіні, обидва – члени Колегії. Або Хуан Сервантес, кардинал Сан-Педро-ад-Вінкула[507]507
Сан-Педро-ад-Вінкула – церква Святого Петра в оковах, Мадрид. Папа Мартін V зробив Хуана де Сервантеса кардиналом цієї церкви лише в 1426 році.
[Закрыть]. Або хоч би такий собі Бартоломео Капра, архієпископ Медіолана[508]508
Медіолан – середньовічна латинська назва Мілана.
[Закрыть]…
– Папський камерлінг[509]509
Кардинал, у віданні якого перебувають фінанси і поліція.
[Закрыть] Ян Паломар, – додав Шарлей. – Жіль Шарльє, декан з Камбре. Кардинал Хуан де Торквемада. Ян Стойкович з Рагузи[510]510
Рагуза – інша назва м. Дубровник у Хорватії.
[Закрыть], врешті-решт. По-моєму, нікчемні шанси в того Кондульмера, про якого, якщо чесно, я взагалі не чув.
– Пророцтво Малахії, – припинив дискусію Тома Альфа, – є безпомильним.
– Чого, – парирував Шарлей, – не можна сказати про його інтерпретаторів.
Щур обнюхував миску Шарлея. Рейневан із зусиллям піднявся, сперся спиною на мур.
– Ой, панове, панове, – промовив він через силу, витираючи піт з чола і стримуючи кашель. – Сидите у вежі, у темній в'язниці. Невідомо, що буде завтра. Може, нас потягнуть на муки і смерть? А ви сперечаєтеся про папу, який зійде на престол тільки через шість років…
– А звідки ви знаєте, – поперхнувся Тома Альфа, – що через шість?
– Не знаю. Так якось вирвалося…
* * *
У переддень святого Мартіна, десятого листопада, коли Рейневан уже зовсім видужав, визнали вилікуваними і звільнили Ісаю і Нормального. Напередодні їх кілька разів відводили на обстеження. Невідомо, хто ті обстеження проводив, але ким би він не був, видно, вважав, що безперервна мастурбація і спілкування виключно за допомогою цитат із книги пророка нічого не означають і нічого негативного про психічне здоров'я не говорять. Зрештою, цитувати книгу Ісаї випадає і папі, та й мастурбація – справа теж цілком людська. Миколай Коппірніґ мав щодо цього питання іншу думку…
– Готують поле для дій, – похмуро зауважив він, – інквізиторові. Забирають звідси божевільних і звихнутих, щоб інквізитору не довелося витрачати на них часу. Залишають самі вершки. Себто нас.
– Мені, – підтакнув Урбан Горн, – теж так здається.
До розмови прислухався Циркулос. А незабаром він переселився. Зібрав солому і перечалапав, достоту як старий лисий пелікан, до протилежної стіни, де трохи віддалік зробив собі нове лігво. Стіна ж і підлога у блискавичному темпі вкрилися ієрогліфами й ідеограмами. Переважали знаки зодіаку, пентаграми і гексаграми, не бракувало спіралей і тетрактисів, повторювалися букви-матері: Алеф, Мем і Шин. Було, а як же інакше, щось на кшталт Дерева Сефірот. А також інші найрізноманітніші символи і знаки.
– І що ви, панове, скажете, – вказав рухом голови Тома Альфа, – на цю чортівню?
– Інквізитор, – виніс вердикт Бонавентура, – візьме його першим. Згадаєте мої слова.
– Сумніваюся, – сказав Шарлей. – Я думаю, що навпаки, його невдовзі випустять. Якщо справді звільняють недоумків, то він задовольняє ці критерії просто-таки зразково.
– А я вважаю, – заперечив Коппірніґ, – що ви щодо нього помиляєтеся.
Рейневан також так вважав.
* * *
Пісний оселедець став абсолютно домінувати в меню, невдовзі навіть щур Мартін їв його з помітною неохотою. І тоді Рейневан наважився.
Циркулос не звернув на Рейневана уваги, зайнятий вимальовуванням на стіні Печаті Соломона, він навіть не помітив, коли той підійшов. Рейневан кашлянув. Раз, потім ще раз, голосніше. Циркулос не повернув голови.
– Не заступай мені світла!
Рейневан присів навшпиньки. Циркулос набазграв на окружності навколо печаті симетричні написи: AMASARAC, ASARADEL, AGLON, VACHEON і STIMULAMATON.
– Що тобі тут треба?
– Я знаю ці сиглі і заклинання. Я про них чув.
– Та-а-ак? – Циркулос тільки тепер підняв на нього очі, якийсь час мовчав. – А я чув про провокаторів. Іди геть, змію.
Він відвернувся спиною і став базграти далі. Рейневан відкашлявся, набрав повітря.
– Clavis Salomonis[511]511
Ключ Соломона (лат.).
[Закрыть]…
Циркулос завмер. Якийсь час не ворушився. Потім повільно повернув голову. І ворухнув волом.
– Speculum salvationis[512]512
Свічадо спасіння (лат.).
[Закрыть], – відповів голосом, у якому все ще звучали підозріливість і непевність. – Толедо?
– Alma mater nostra.[513]513
Буквально – «Наша мати-годувальниця» (лат.); альма-матер – старовинна студентська назва університету як такого, що живить духовно, дає поживу розуму.
[Закрыть]
– Veritas Domini?[514]514
Правда Господня (лат.).
[Закрыть]
– Manet in saeculum.[515]515
Залишається навіки (лат.).
[Закрыть]
– Амінь, – Циркулос аж тепер показав у посмішці почорнілі рештки зубів, роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує. – Амінь, юний побратиме. Яка академія? Краків?
– Прага.
– А я, – Циркулос посміхнувся ще ширше, – Болонья. Потім Падуя. І Монпельє. У Празі теж бував… Знав докторів, магістрів, бакалаврів… І мені не забули про це нагадати. Під час арешту. А інквізитор захоче знати подробиці… А тебе, юний побратиме? Про що тебе випитуватиме захисник католицької віри, що поспішає до нас? Кого ти знав у Празі? Спробую відгадати: Яна Пршибрама? Яна Кардинала? Петра Пейна? Якубка зі Стршибора?
– Я, – Рейневан пам'ятав попередження Шарлея, – нікого не знав. Я невинний. Опинився тут випадково. Через непорозуміння…
– Certes, certes[516]516
Звичайно, звичайно (лат.).
[Закрыть], – махнув рукою Циркулос. – Як же інакше. Тільки будь переконливим у своїй невинності – і, дасть Бог, вийдеш цілим. Шанси в тебе є. На відміну від мене.
– Та що ви…
– Я знаю, що кажу, – перебив Циркулос. – Я – рецидивіст. Haereticus relapsus[517]517
Єретик, що повторно впав у єресь (лат.); relapsus – повторення помилки.
[Закрыть], розумієш? Тортур я не витримаю, сам себе погублю… Вогнище гарантоване. Тому…
Він махнув рукою в бік накреслених на стіні символів.
– Тому, – повторив він, – як бачиш, я комбіную.
* * *
Минула доба, перш ніж Циркулос відкрив, що саме він комбінує. Доба, упродовж якої Шарлей висловив явне невдоволення новим приятелюванням Рейневана.
– Абсолютно не розумію, – підсумував він, насупившись, – навіщо ти витрачаєш час на теревені з цим придурком.
– Та лиши ти його в спокої, – несподівано став на бік Рейневана Горн. – Хай собі теревенить, з ким хоче. Може, йому потрібна різноманітність?
Шарлей махнув рукою.
– Гей! – крикнув він услід Рейневану, який власне відходив. – Не забудь! Сорок вісім!
– Що?
– Сума літер у слові «Аполліон»! Помножена на суму літер у слові «кретин»!
* * *
– Я комбіную, – Циркулос понизив голос, пильно роззирнувся. – Комбіную, як звідси вибратися.
– За допомогою, – Рейневан теж роззирнувся, – магії, чи не так?
– Інакше не вийде, – сухо констатував старець. – Підкуп я вже пробував, на самому початку. Дістав кийком. Пробував лякати. Знову дістав. Пробував прикинутися цілковитим дурнем, одначе вони на це не клюнули. Симулював одержимого дияволом – і якби інквізитором і далі був старий Добенек, вроцлавський пріор від Святого Войцеха, може, воно мені би вдалося. Але цей новий, молодий, о, цей не дасть пошити себе в дурні. І що мені залишається?
– Отож-бо. Що?
– Телепортація. Перенесення в просторі.
* * *
Наступного дня Циркулос, уважно допильновуючи, чи ніхто не підслуховує, виклав Рейневану свій план, обґрунтувавши його, бо як же без цього, довгою лекцією з теорії чорнокнижництва і гоеції[518]518
Чаклунство (лат.), розділ магії, який займається викликанням духів.
[Закрыть]. Телепортація, як дізнався Рейневан, цілком можлива, ба, навіть легка, за умови, звичайно ж, сприяння з боку відповідного демона. Таких демонів, довідався Рейневан, є кілька, будь-яка пристойна книга заклинань наводить відносно цього свої типи. Так, відповідно до «Гримуару папи Гонорія», телепортаційним демоном є Саргатан, якому підкоряються допоміжні демони нижчого рангу: Зорай, Валефар і Фарай. Однак викликати їх надзвичайно складно і дуже небезпечно. Тому «Менший Ключ Соломона» рекомендує звертатися до інших демонів, відомих під іменами Батін і Сеере. Проте багаторічні дослідження Циркулоса, як під кінець довідався Рейневан, схиляють його до того, щоби керуватися вказівками іншої магічної книги, а саме «Grimorium Verum». A «Grimorium Verum» з метою телепортації радить викликати демона Мерсільде.
– А як же його викликати? – наважився запитати Рейневан. – Без інструментарію, без occultum[519]519
Тут – святиня, від occultus – потаємний, прихований (лат.).
[Закрыть]. Occultum має виконувати низку умов, які тут, у цій брудній дірі, створити…
– Ортодоксія! – гнівно перебив Циркулос. – Доктринерство! Наскільки вони шкідливі в емпірії, наскільки звужують світогляд! Чхати на occultum, якщо є амулет. Правда, пане формаліст? Щира правда. Ergo[520]520
Отже (лат.).
[Закрыть], ось і амулет. Quod erat demonstrandum.[521]521
Що й треба було довести (лат.). Евклід.
[Закрыть] Поглянь-но.
Амулет виявився овальною пластинкою з малахіту, приблизно такою завбільшки, як гріш, з вигравіруваними і залитими золотом гліфами і символами, з яких найдужче впадали в око змія, риба та вписане у трикутник Сонце.
– Це талісман Мерсільде, – гордо промовив Циркулос. – Я його сховав і потайки проніс сюди. Можеш його оглянути. Сміливіше.
Рейневан простягнув було руку, але відразу відсмикнув. Засохлі, але все ще виразні сліди на талісмані зраджували, в якому саме місці він був захований.
– Я спробую сьогодні вночі, – старець не переймався реакцією Рейневана. – Побажай мені фортуни, юний адепте. Хтозна, може, коли-небудь іще…
– У мене, – відкашлявся Рейневан, – є ще одне… Останнє… запитання… Радше прохання. Мені йдеться про те, щоб з'ясувати… Гм-м-м… Про одну пригоду… Подію…
– Говори.
Рейневан виклав справу швидко, але докладно. Циркулос не перебивав. Вислухав спокійно і зосереджено. Потім перейшов до запитань.
– Який то був день? Точна дата?
– Останній день серпня. П'ятниця. За годину до вечірні.
– Гм-м-м… Сонце в знаку Діви, тобто Венери… Керуючий геній двоїстий, халдейський Самас, юдейський Гамаліель. Місяць, як у мене виходить з обчислень, у повні… Недобре… Година Сонця… Гм-м… Не найкраще, але і не найгірше… Хвилинку…
Він відгорнув солому, протер долонею долівку, набазграв на ній якісь графіки і цифри, додавав, множив, ділив, бурмочучи щось про асценденти, десценденти, кути, епіцикли, деференти і квінкункси[522]522
Астрологічні терміни.
[Закрыть]. Врешті-решт підняв голову і потішно ворухнув волом.
– Ти згадував, що було застосовано заклинання. Які?
Рейневан почав перелічувати, пригадуючи через силу. Часу це зайняло небагато.
– Знаю, – перебив, недбало махнувши рукою, Циркулос. – Arbatel, хоча по-простацькому поплутаний. Дивно, як це взагалі спрацювало… І що ніхто не загинув трагічною смертю… Ну, але це не має значення. Видіння були? Багатоголовий лев? Вершник на білому коні? Ворон? Вогненний змій? Ні? Цікаво. І ти кажеш, що цей Самсон, коли збудився… Не був собою, так?
– Так він стверджував. І були певні… підстави. Саме про це мені йдеться, саме про це я хотів би довідатися. Чи таке взагалі може статися?
Циркулос якийсь час мовчав, потираючи п'ятку об п'ятку. Потім висякався.
– Космос, – сказав він нарешті, замислено витираючи пальці об поділ, – це досконало впорядковане ціле й досконалий ієрархічний порядок. Це рівновага між generatio і corruptio[523]523
Виродження і псування (лат.).
[Закрыть], народженням і вмиранням, творенням і руйнуванням. Космос, як учить Августин, – це gradatio entium, сходи буттів, як видимих, так і невидимих, як матеріальних, так і нематеріальних. І водночас Космос – як книга. А як учить Гуго від святого Віктора – щоб зрозуміти книгу, недостатньо розглядати красиві форми літер. Тим більше що наші очі часто сліпі…
– Я запитав, чи таке може статися.
– Буття – це не тільки substantia[524]524
Матерія (лат.).
[Закрыть], буття – це водночас accidens[525]525
Випадковість (лат.).
[Закрыть], таке, що діється мимоволі… Часом магічно… Магічне ж у людині прагне до злиття з магічним у Всесвіті… Існують астральні тіла і світи… Невидимі для нас. Про це пише святий Амброзій у своєму «Гексамероні», Солінус у «Liber Memorabilium», Рабан Мавр у «De universo»… А магістр Екхарт…
– Може, – грубо перебив Рейневан, – чи ні?
– Може, аякже, – кивнув старий. – Мусиш знати, що в цих питаннях я вважаюся спеціалістом. На практиці екзорцизмами я не займався, а проблему вивчав з інших причин, двічі, мій хлопче, я надурив Інквізицію, вдаючи з себе опанованого дияволом. А щоб добре вдавати, на цьому треба знатися. Тому я вивчав «Dialogus de energia et operatione daemonum» Михайла Пселла, «Exorcisandis obsessis a daemonio» папи Лева III, «Picatrix», перекладений з арабської…
– …Альфонсом Мудрим, королем Леона і Кастилії. Знаю. А конкретніше – про даний випадок – можна?
– Можна, – надув сині губи Циркулос. – Звичайно, можна. У даному випадку треба було пам'ятати, що кожне, навіть на перший погляд найбільш незначне заклинання, означає пакт із демоном.
– Отже, демон?
– Або cacodaemon, – знизав худими плечима Циркулос. – Або те, що ми умовно позначаємо цим словом. Що саме? Я сказати не можу. Многая індивіди ідуть у темряві, незліченні negotia perambulantia in tenebris[526]526
«Зараза, що в темряві ходить». Псалом 90; 6.
[Закрыть]…
– Значить, монастирський бовдур подався у пітьму, – упевнився Рейневан. – А в його тілесну оболонку вселилося negotium perambulans. Вони обмінялися? Сталася взаємозаміна. Так?
– Рівновага, – кивком голови підтвердив Циркулос. – Інь і Янь. Або… якщо тобі ближча кабала, Кетер і Малькут. Якщо існує вершина, висота, то має існувати і прірва.
– А це можна вернути назад? Обернути? Зробити так, щоб відбувся повторний обмін? Щоб він повернувся… Знаєте…
– Знаю… Тобто – не знаю.
Вони якийсь час сиділи мовчки, у тиші, яку порушували тільки хропіння Коппірніґа, гикавка Бонавентури, бурмотання дебілів, приглушені голоси диспутантів «Під Омегою» і молитва Benedictus Dominus, яку тихо повторював Камедула.
– Він, – сказав нарешті Рейневан, – тобто Самсон… називає себе Мандрівцем.
– Влучно.
– Такий-от cacodaemon, – сказав нарешті Рейневан, – неодмінно володіє якимись силами… надлюдськими. Наділений якимось… здібностями…
– Ти ламаєш собі голову над тим, – здогадався Циркулос, довівши свою проникливість, – чи можеш сподіватися від нього порятунку? Чи він, сам будучи на свободі, не забув про ув'язнених супутників? Хочеш знати, чи можеш розраховувати на його допомогу? Правда?
– Правда.
Циркулос помовчав.
– Я б не розраховував, – заявив він нарешті з жорстокою відвертістю. – 3 чого б це демони мали відрізнятися в цьому сенсі від людей?
* * *
Це була їхня остання розмова. Чи вдалося Циркулосу активувати пронесений у задниці амулет і викликати демона Мерсільде, залишалося і навіки мало залишитися загадкою. А от що з телепортацїї нічого не вийшло, сумніватися було годі. Циркулос не перенісся в просторі. Він і далі був у вежі. Лежав горілиць у своєму лігві, напружений, притиснувши обидві руки до грудей і судомно вчепившись пальцями в одяг.
– Пресвята Діво… – охнув Інститор. – Прикрийте йому обличчя…
Шарлей клаптями ганчірки накрив страхітливу маску, деформовану в пароксизмі жаху і болю. Скривлені, покриті засохлою піною губи. Вишкірені зуби і замутнені, осклілі, вибалушені очі.
– Покличте брата Транквілія.
– Господи… – зойкнув Коппірніґ. – Дивіться…
Біля лігва небіжчика догори черевом лежав щур Мартін. Скорчений у муках, з оголеними жовтими зубами.
* * *
– Диявол, – з міною знавця проголосив Бонавентура, – шию йому скрутив. І забрав його душу до пекла.
– Атож, безсумнівно, – підтакнув Інститор. – Він малював на стінах чортівню – і догрався. Таж кожен дурень бачить: гексаграми, пентаграми, зодіаки, кабали, сефіри, інші диявольські і жидівські символи. Викликав диявола старий чарівник. На свою погибель.
– Тьху, тьху, нечиста сила… Треба б усі ті малюнки постирати. Свяченою водою покропити. Службу Божу відправити, перш ніж до нас Лихий причепиться. Кличте ченців… А з чого це ви смієтеся, Шарлею, чи можна дізнатися?
– А здогадайтеся.
– Справді, – позіхнув Урбан Горн. – Сміху варте те, що ви оце верзете. І ваше збудження. Від чого тут так збуджуватися? Старий Циркулос умер, ґеґнувся, врізав дуба, відкинув копита, переставився на той світ, помандрував на асфоделеві луги. Тож хай йому земля буде пухом і lux perpetua[527]527
Світло на віки вічні (лат.).
[Закрыть] нехай йому світить. I finis на цьому, оголошую кінець жалоби. А диявол? Дідько з ним, з дияволом.
– Ой, пане Муммоліне, – покрутив головою Тома Альфа. – Не жартуйте з дияволом. Видно-бо тут його справи. Хтозна, може, він усе ще тут кружляє, схований у мороці. Над цим місцем смерті здіймаються пекельні випари. Не відчуваєте? Що це, по-вашому, якщо не сірка? Га? Що так смердить?
– Ваші гачі.
– Якщо не диявол, – скипів Бонавентура, – то що, по-вашому, його вбило?
– Серце, – озвався Рейневан, щоправда, не дуже впевнено. – Я вивчав такі випадки. У нього розірвалося серце. Настала plethora[528]528
З грецької – переповнення кров'ю.
[Закрыть]. Несений плеврою надлишок жовчі викликав тумор, відбулося переповнення, тобто інфаркт. Настав spasmus[529]529
Спазм (лат.) – з гр. spasma.
[Закрыть], і розірвалася arteria pulmonalis[530]530
Легенева артерія (лат.).
[Закрыть].
– Чуєте? – сказав Шарлей. – Ось як висловилася наука. Sine ira et studio. Causa finita[531]531
Букв. «Без гніву й упередження», тобто цілком об'єктивно (Тацит). «Справа закінчена» (лат.).
[Закрыть], усе зрозуміло.
– Невже? – раптом озвався Коппірніґ. – А щур? Що вбило щура?
– Зжертий оселедець.
Нагорі гупнули двері, заскрипіли східці, задудніла бочечка, яку котили по сходах.
– Слава Йсу! Трапеза, братіє! Ану, до молитви! А потім з мисочками по рибку!
* * *
Прохання про свячену воду, молитву і екзорцизми над лігвом небіжчика брат Транквілій збув дуже багатозначним стенанням плечей і дуже однозначним постукуванням по чолу. Цей факт надзвичайно пожвавив пообідні балачки. Були виведені і висловлені сміливі тези і припущення. За найсміливішими з них сам брат Транквілій був єретиком і дияволопоклонником, бо тільки такий може відмовити віруючим у свяченій воді та духовній розраді. Не звертаючи уваги на те, що Шарлей і Горн сміялися до сліз, Тома Альфа, Бонавентура й Інститор взялися досліджувати тему глибше. До того моменту, коли – на загальне остовпіння – у дискусію не включилася особа, від якої цього очікували найменше, а саме Камедула.
– Свячена вода, – молодий священик уперше дав співв'язням почути свій голос. – Свячена вода ні до чого би вам не придалася. Якщо сюди справді завітав диявол. Проти диявола свячена вода нічого не дає. Я це добре знаю. Бо сам це бачив. За це я тут і сиджу.
Коли затих збуджений гамір і настала тяжка мовчанка, Камедула пояснив сказане.
– Я, треба вам знати, був дияконом у костелі Вознесіння Пресвятої Діви Марії в Немодліні, секретарем велебного Петра Нікіша, декана колегіати. Те, про що я зараз розповім, сталося цього року, feria secunda post festum Laurentii martyris[532]532
На другий день після дня св. Лаврентія-мученика; тобто 12 серпня.
[Закрыть]. Близько полудня до церкви зайшов був вельможний пан Фабіан Пфефферкорн, mercator, далекий родич декана. Дуже збуджений, він зажадав, щоби велебний Нікіш чимшвидше висповідав його. Як воно там було, мені говорити не годиться, про сповідь-бо йдеться, та й про покійного, як-не-як, говоримо, a de mortuis aut bene aut nihil [533]533
[Примітка автора] De mortuis aut bene aut nihil – «Про мертвих (говорити) або добре, або нічого» (Плутарх).
[Закрыть]. Тому скажу тільки, що вони раптом взялися кричати один на одного при сповідальні. Ба, навіть вирази стали вживати, менше про те, які саме. У результаті велебний не відпустив пану Пфефферкорну гріхів, а пан Пфефферкорн пішов, називаючи велебного дуже негарними словами, та й супроти віри й Церкви римської блюзнив. Коли він проходив повз мене в притворі, крикнув: «Щоб вас, ксьондзи, чорти взяли!» Ото я тоді й подумав: «Ой, пане Пфефферкорн, щоби тільки ти в недобру годину цього не промовив». І отут диявол показався.
