Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 35 страниц)
– Правда.
– І що?
– І нічого, – на обличчі Шарлея не здригнулася жодна жилка. – Нудьга. Усі дні однаковісінькі. Один за одним. Matutinum, лаудеси, прима, терція, потім на Барнабу, секста, нона, потім на Барнабу, вечірня, collationes, комплета, на Барнабу…[195]195
Молитви: matutinum – близько третьої години ранку; лаудеси – близько п'ятої години ранку; прима – перед сходом сонця; терція – близько 9 години ранку; секста – приблизно ополудні, себто через 6 годин після сходу сонця; нона – близько 15 години дня, через 9 годин після сходу сонця; вечірня – о 16 год. 30 хв.; collationes – читання «Співставлень» (Collationes patrum) Йоанна Кассіана; комплета – близько 18 год. вечора. «На Барнабу» – стосувалося тих братів, яких приваблювали принади брата Барнаби, «вродливого і пухкенького, як дівчинка».
[Закрыть]
– Перестань врешті-решт викручуватися, – знову перебила його Дзержка, – Ти прекрасно знаєш, про що мені йдеться, так що кажи: чкурнув? Тебе переслідують? Призначили винагороду?
– Боже борони! – Шарлей вдав, що ображений таким припущенням. – Мене звільнили. Ніхто за мною не женеться, ніхто не переслідує. Я – вільна людина.
– Як я могла забути, – уїдливо кинула вона. – Але добре, нехай буде, вірю. А раз вірю… То висновок напрошується простий.
Шарлей, демонструючи зацікавленість, підняв брови з-над ложки, що її якраз облизував. Рейневан неспокійно завертівся на лаві. Як виявилося, слушно.
– Висновок напрошується простий, – повторила, розглядаючи його, Дзержка де Вірсінг. – Отже, це молодий пан Рейнмар із Беляви є об'єктом полювання і переслідування. А здогадалася я не відразу, хлопче, через те, що в таких аферах рідко програєш, ставлячи на Шарлея. Ох і підібралися ви – два чоботи пара…
Вона різко урвала мову, підбігла до вікна.
– Гей, ти! – заволала. – Так, ти! Недотелепо їден! Виродку золотушний, викривлений прутню! Як ще раз удариш коня, то звелю тебе ним по майдану волочити!..
– Вибачте! – вона повернулася до столу, сплела руки під розгойданим бюстом. – Але за всім мушу сама припильнувати. Тільки відведу очі, а вони вже казяться, негідники. Про що це я? Ага. Що ви два чоботи пара, фіглярі.
– То ти знаєш.
– Аякже. Ходить чутка серед людей. Киріелейсон і Вальтер де Барби гасають трактами, Вольфгер Стерча їздить сам-шість по Шльонську, вистежує, випитує, погрожує… Але ти даремно супишся, Шарлею, та й ти без потреби хвилюєшся, хлопче. Зі мною ви в безпеці. Мене нітрохи не обходять любовні авантюри і родові чвари. Стерчі мені не брати й не свати. На відміну від тебе, Рейнмаре Беляу. Бо ти мені, хоч це тебе, можливо, і здивує, родич. Не роззявляй рота. Я ж усе-таки de domo[196]196
3 дому (лат.).
[Закрыть] Вірсінг, з рейхвальдських Вірсінгів. А Вірсінги з Рейхвальде через Цедліців породичалися з Ностіцами. А твоя бабця була Ностіцівна.
– Це правда, – поборов здивування Рейневан. – А ви, пані, так добре знаєтеся на родоводах?
– Знаю дещо, – відрізала жінка. – Брата твого, Петера, знала добре. Він дружив зі Збилютом, моїм чоловіком. Гостював у нас, у Скалці, не один раз. На конях зі скалецького табуна завжди їздив.
– Ви говорите про нього у минулому часі, – Рейневан спохмурнів. – Отже, вже знаєте…
– Знаю.
Тривале мовчання перервала Дзержка.
– Я щиро тобі співчуваю, – сказала вона, а її серйозне обличчя щирість слів підтвердило. – Те, що сталося під Бальбіновом, є трагедією і для мене. Твого брата я знала і любила. Завжди цінувала його за розважливість, за тверезий погляд, за те, що він ніколи не корчив із себе дутого півпанка. Що тут довго казати, таж саме за прикладом Петерліна і мій Збилют трохи набрався уму-розуму. Ніс, що його він звик був на великопанський манір задирати, опустив до землі, побачив, на чому ногами стоїть. І зайнявся кіньми.
– То воно так було?
– Аякже. До того Збилют із Шаради був пан, шляхтич, відома начебто в Малопольщі фамілія, самим Мельштинським нібито п'ята вода на киселі. Гербовий лицар, із тих, що, знаєте, на грудях – Леліва[197]197
Один із найдавніших і найшляхетніших польських гербів, окремі роди якого до XV ст. остаточно зубожіли.
[Закрыть], а під Лелівою – драні гачі. А тут Петер Беляу, такий само «miles mediocris»[198]198
Скромний воїн (лат.).
[Закрыть], гордий, але бідний, береться за діло, будує фарбувальню і валяльню, привозить майстрів з Гента й Іпра. Маючи в одному місці те, що скажуть інші лицарі, заробляє гроші. І що? І невдовзі стає справжнім паном, вельможним і багатим, а гербові, які до нього перше ставилися з погордою, гнуться в поклонах і пускають слину, улесливо усміхаючись, аби тільки він був ласкавий позичити їм готівки…
– Петерлін, – очі Рейневана блиснули, – Петерлін позичав гроші?
– Я знаю, що ти запідозрив, – Дзержка поглянула на нього з розумінням. – Але це – навряд. Твій брат позичав тільки добре знайомим і надійним людям. За лихварство можна накликати на себе невдоволення Церкви. Петерлін брав малий відсоток, навіть не половину того, що беруть жиди, але від доносів не так-то легко захиститися. А щодо твоїх підозр… Гм, факт, чимало є таких, хто готовий убити, якщо не може або не хоче повернути борг. Але люди, яким позичав твій брат, до таких радше не належали. Так що ти йдеш не тим слідом, родичу.
– Звісно, – стиснув губи Рейневан. – Нема потреби плодити підозри. Я знаю, хто і чому вбив Петерліна. Сумнівів щодо цього я не маю жодних.
– Значить, ти належиш до меншості, – холодно промовила жінка. – Бо у більшості сумніви є.
Тишу, яка запала, знову перервала Дзержка де Вірсінг.
– Ходять чутки серед людей, – повторила вона. – Але було б дуже нерозважливо, ба, просто нерозумно було б на їх підставі відразу хапатися за меч і мстити. Я кажу це на той випадок, якби ви випадково зовсім не до Бардської Божої Матері збиралися, а мали зовсім інші плани і наміри.
Рейневан вдав, що вся його увага прикута до патьоків на брусованій стелі. Шарлей мав міну невинного дитяти.
Дзержка не зводила Петерліна, – знову заговорила вона, знижуючи голос, – то сумніви є. Причому поважні. Бо, розумієте, дивна зараза поширюється у Шльонську. Дивний мор напав на підприємців і купців, та й лицарських голів не милує. Люди вмирають загадковою смертю…
– Пан Барт, – буркнув собі під ніс Рейневан. – Пан Барт із Карчина.
– Пан фон Барт, – почула вона і кивнула. – А перед тим пан Чамбор з Гайссенштайна. А до нього два зброярі з Отмухова, імена я забула. Томас Гернроде, майстер цеху лимарів з Ниси. Пан Фабіан Пфефферкорн із Немодлінського торгового товариства, що торгує свинцем. А оце зовсім недавно, лише тиждень тому, Миколай Ноймаркт, свидницький сукняний mercator[199]199
Торговець (лат.).
[Закрыть]. Справжнісінька моровиця…
– Ану, хай вгадаю, – озвався Шарлей. – Ніхто з названих не помер від віспи. Ані від старості.
– Вгадав.
– Ну, то я повгадую ще трохи: не випадково тебе супроводжує численніший, ніж звичайно, ескорт. Не випадково він складається з озброєних до зубів зарізяк. То куди це, ти казала, їдеш?
– Я не казала, – обірвала вона. – А ту справу я зачепила тільки для того, щоб ви зрозуміли, наскільки вона велика. Щоб зрозуміли: те, що діється в Шльонську, при всьому бажанні не можна приписати Стерчам. Ані звинуватити в цьому Кунца Аулока. Бо це почалося ще задовго до того, як молодого пана де Беляу застали в ліжку з пані Стерчевою. Вам варто про це пам'ятати. А більше мені додати нічого.
– Ти сказала надто багато, – Шарлей не опустив очей, – щоби не закінчити. Хто вбиває шльонських купців?
– Якби ми знали, – очі Дзержки де Вірсінг грізно запалали, – то він уже не вбивав би. Але не бійтеся, ми дізнаємося. А ви тримайтеся від цього подалі.
– Чи говорить вам що-небудь, – вставив Рейневан, – ім'я Горн? Урбан Горн?
– Ні, – відповіла Дзержка, а Рейневан відразу зрозумів, що вона каже неправду. Шарлей глянув на нього, і в його очах Рейневан прочитав вказівку запитань більше не ставити.
– Тримайтеся від цього подалі, – повторила Дзержка. – Це небезпечна справа. А ви маєте, якщо вірити чуткам, і своїх гризот не одну. Людиська балакають, що Стерчі міцно заповзялися. Що Киріелейсон і Сторк нишпорять, мов вовки, що вже напали на слід. І, нарешті, що пан Гунцелін фон Лаасан призначив винагороду за якихось двох шельм..
– Плітки, – перебив Шарлей. – Брехні.
– Можливо. Але вже не одного вони завели на шибеницю. Тому я радила б вам триматися осторонь головних шляхів. А замість Барда, до якого ви начебто прямуєте, порадила б яке-небудь інше, більш віддалене місто. Наприклад, Пожонь. Чи Остшигом. Буду, врешті-решт.
Шарлей поштиво поклонився.
– Цінна порада. І дякую за неї. Але Угорщина далеко, оно аж де. А я – пішки… Без коня.
– Не канюч, Шарлею. Тобі це не до лиця… Зараза!
Вона знову підхопилася, кинулися до вікна, не шкодуючи лайливих прізвиськ для когось, хто недбало поводився з конем.
– Ходімо надвір, – сказала вона, поправляючи волосся і погойдуючи бюстом. – Як сама не догляну, ці курві сини помарнують мені жеребців.
– Непоганий табунець, – оцінив Шарлей, коли вони вийшли. – Навіть як на скалецькі мірки. Чималий гріш буде. Якщо продаси.
– Нема за що боятися, – Дзержка де Вірсінг із задоволенням подивилася на своїх румаків. – Є попит на кастильців, йдуть і під'їздки. Коли йдеться про коней, панове лицарі позбуваються притаманної їм скнарості. Знаєте, як воно є: у поході кожен хоче і власним конем похвалитися, і почтом.
– У якому поході?
Дзержка кашлянула, озирнулася. Потім скривила губи.
– Щоб світ цей виправляти.
– Ага, – здогадався Шарлей. – Чехи.
– Про це, – торговка кіньми скривилася ще більше, – краще не говорити заголосно. Вроцлавський єпископ начебто всерйоз узявся за тутешніх єретиків. По дорозі, скільки оце міст я проминула, під кожним стоять шибениці, що аж вгинаються від повішеників. Кострища від вогнищ інквізиції.
– Таж ми не єретики. То чого нам боятися?
– Там, де каструють жеребців, – сказала Дзержка зі знанням справи, – не зашкодить припильнувати і власні яйця.
Шарлей не прокоментував. Він був зайнятий спостереженням за кількома озброєними людьми, які саме виводили із сараю віз, накритий чорною просмоленою мішковиною. У віз запрягли пару коней. Потім озброєні, під окрики грубого сержанта, винесли і повантажили під плахту чималу обвішану замками скриню. Нарешті з корчми вийшов високий суб'єкт у бобровому ковпаку та у плащі з бобровим коміром.
– Хто то? – зацікавився Шарлей. – Інквізитор?
– Близько до того, – упівголоса відповіла Дзержка де Вірсінг. – Це колектор[200]200
Збирач, з лат. collector.
[Закрыть]. Податок збирає…
– Який податок?
– Спеціальний, одноразовий. На війну. З єретиками.
– Чеськими?
– А є якісь інші? – Дзержка знову скривилася. – А податок ухвалили панове на рейхстагу у Франкфурті. Чий маєток більший за дві тисячі гульденів, той повинен заплатити гульден, чий менший – півгульдена. Кожен зброєносець лицарського роду повинен дати три гульдени, лицар – п'ять, барон – десять… Усі духовні особи повинні сплатити п'ять від ста зі свого річного доходу, духовні без доходів – два гроші…
Шарлей вишкірив в усмішці білі зуби.
– Відсутність доходів, певно, задекларували всі духовні. З тільки-що згаданим вроцлавським єпископом на чолі. А проте скриньку довелося піднімати чотирьом міцним одоробалам. В ескорті ж я нарахував вісьмох. Дивно, що такий суттєвий вантаж охороняє такий нечисленний загін.
– Ескорт міняється, – пояснила Дзержка, – по всьому маршруту. Котрого лицаря маєтки, той і надає охорону. Тому-то зараз їх так мало. Це, Шарлею, як із тим переходом євреїв через Червоне море. Євреї перейшли, єгиптяни ще не приспіли…
– А море розступилося, – Шарлей теж знав цей анекдот. – Розумію. Що ж, Дзержко, будемо прощатися. Красно дякую тобі за все.
– Зачекай ще якусь хвилину з подякою. Зараз я накажу підготувати тобі коника. Щоб тобі не довелося тюпати пішки. І щоби ти мав якісь шанси, коли тебе нажене погоня. Тільки не думай, що я це з милосердя роблю і від доброго серця. Повернеш гроші, коли буде змога. Сорок ринських. Не кривися. Ціна – як для брата! Ти маєш бути мені вдячний.
– Я і є вдячний, – посміхнувся демерит. – Спасибі, Дзержко. Превелике спасибі. На тебе завжди можна було розраховувати. А щоб не вийшло, що я тільки брати швидкий, прошу, це подарунок для тебе.
– Капшуки, – холодно констатувала Дзержка. – Досить непогані. Срібною ниткою гаптовані. І перлами. Навіть гарними. Хоч і фальшивими. Але чому три?
– Бо я щедрий. І це ще не все, – Шарлей стишив голос, озирнувся. – Маєш знати, Дзержко, що присутній тут юний Рейнмар володіє певними… Гм-м… Здібностями. Дуже незвичайними, щоб не сказати… магічними.
– Що?
– Шарлей перебільшує, – відмахнувся Рейневан.
– Я медик, а не маг.
– Отож-бо, – підхопив демерит. – Якби тобі знадобився якийсь еліксир чи фільтр… Любовний, припустімо… Афродизіяк… Що-небудь для потенції…
– Для потенції, – замислено повторила вона. – Гм-м… Могло би придатися…
– От бачиш. А що я казав?
– …для жеребців, – докінчила Дзержка де Вірсінг. – Я з любов'ю сама даю собі раду. І ще цілком успішно обходжуся без чарів.
– Прошу принести письмове приладдя, – сказав після недовгої паузи Рейневан. – Я випишу рецепт.
* * *
Підготованим коником виявився зграбний гнідий палефруа, той самісінький, якого вони знайшли на просіці. Рейневан, який віщуванню лісових чаклунок спочатку віри радше не йняв, тепер глибоко замислився. Шарлей же скочив на коня і хвацько об'їхав площу. Демерит продемонстрував черговий талант – керований твердою рукою і сильними коліньми гнідко йшов як по шнурку, красиво піднімаючи ноги й високо тримаючи голову, а в невимушено елегантній позі Шарлея навіть найбільший знавець і майстер виїздки не знайшов би, до чого прискіпатися. Конюхи й найманці з ескорту заплескали в долоні. Навіть стримана Дзержка де Вірсінг прицмокнула, милуючись.
– Я й не знала, – промовила вона тихо, – що він такий чудовий наїзник. Воістину, талантів йому не бракує.
– Це правда.
– А ти, родичу, – обернулася вона, – будь обережніший. Триває полювання на гуситських емісарів. Зараз усюди з осторогою дивляться на чужинців і прибульців, а як де побачать, негайно доносять. Бо хто не донесе, той сам опиниться під підозрою. Ти ж мало того, що чужак і прибулець, то до того ж іще й ім'я твоє і рід стали відомі в Шльонську, усе більше людей нашорошують вуха, почувши «Белява». Придумай собі що-небудь. Назвися… Гм-м-м… Щоб хоча б ім'я залишилося те саме, щоб ти весь час не забувався… Так що нехай буде… Рейнмар фон Хагенау[201]201
Рейнмар фон Хагенау – німецький поет XII ст.
[Закрыть].
– Але ж, – посміхнувся Рейневан, – так звати відомого поета…
– Не крути носом. Зрештою, часи зараз важкі. Хто в такі часи пам'ятає імена поетів?
Шарлей закінчив демонстрацію коротким, але енергійним галопом, зупинив коня на місці, аж камінці приснули на всі боки. Під'їхав, змусивши гнідого так витанцьовувати, що знову викликав оплески.
– Вдатна худобинка, – сказав він, поплескуючи жереб ця по шиї. – І прудка. Ще раз дякую, Дзержко. Бувай.
– Бувайте. Хай вас Бог провадить.
– До побачення.
– До зустрічі. Дай Боже, щоб у кращі часи.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
у якому в переддень святого Егідія, що припадав на п'ятницю, Рейневан і Шарлей їдять пісний обід у монастирі бенедиктинців. А після обіду виганяють диявола. Із зовсім несподіваним результатом.
Монастир вони спочатку почули, а потім уже побачили, бо він, схований серед лісу, раптом озвався глибоким, але мелодійним дзвоном. Ще не відлунало бамкання, як оточені муром будівлі раптом зачервоніли черепицею між листя вільх і грабів, які вдивлялися в зелену від ряски й молодильника дзеркальну воду ставків, гладку, як свічадо, по якій час від часу розходилися кола – ознака жирування великої риби. В очереті кумкали жаби, крякали качки, стрекотіли і плюскотіли очеретянки.
Коні поволі йшли по укріпленій греблі меж рядами дерев.
– Онде, – показав Шарлей, піднімаючись у стременах. – Онде й монастирок. Цікаво, якого уставу. У відомому двовірші говориться:
Bemardus valles, montes Benedictus amabat,
Oppida Franciscus, celebres Dominicus urbes [202]202
[Примітка автора] Bemardus valles, montes Benedictus amabat – «Бернард долини полюбив, Бенедикт – гори, Франциск – міста, Домінік – людні метрополії». Популярна приказка. Анонімна, як і більшість популярних приказок.
[Закрыть].
А тут хтось полюбив болота, ставки і греблі. Хоча,
швидше за все, це любов не до ставків і дамб, а до коропів.
Як думаєш, Рейнмаре?
– Я не думаю.
– Але коропа з'їв би? Або лина? Сьогодні п'ятниця, а ченці дзвонили на нону. Може, почастують обідом?
– Сумніваюся.
– Чому й у чому?
Рейневан не відповів. Він дивився на напіввідчинені ворота монастиря, з яких вискочив рябий коник із ченцем у сідлі. Чернець відразу за воротами пустив рябого в різкий галоп – і це закінчилося кепсько. Хоча рябому коникові було далеко до арабського скакуна або dextrarius'a списоносців, проте він виявився запальним і норовистим, а чернець – як було видно з чорної ряси, бенедиктинець, – аж ніяк не грішив вправністю у верховій їзді, до того ж сів на рябого в сандаліях, які ніяк не хотіли триматися в стременах. Від'їхавши, може, зо чверть гони, рябий коник хвицнув, чернець вилетів із сідла і покотився під верби, блискаючи голими литками. Рябий брикнув, заіржав, задоволений собою, після чого легким клусом побіг греблею в напрямку обох подорожан. Коли коник пробігав повз них, Шарлей схопив його за віжки.
– Поглянь-но лише, – сказав він, – на цього кентавра! Вузда з посторонка, сідло з ряднини, ганчір'яна упряж. Не знаю, чи статут святого Бенедикта Нурського дозволяє їздити верхи чи забороняє, справді не знаю. Але таку їзду має забороняти.
– Він кудись поспішав. Це було видно.
– Це зовсім не виправдання.
Ченця, як до того – монастир, вони спочатку почули, а вже потім побачили. Він сидів у лопухах і, поклавши голову на коліна, жалібно плакав, схлипуючи так, що серце розривалося.
– Ну, ну, – промовив з висоти сідла Шарлей. – Не треба сльози лити, фратер. Ти нічого не втратив. Коник не втік, осьо він, у нас. А їздити верхи ти, фратер, ще встигнеш навчитися. Бо часу на це в тебе, фратер, як я бачу, ще дуже, ду-у-уже багато.
Справді, Шарлей мав рацію. Чернець був ченчиком. Головусом. Підлітком, у якого від гіркого плачу тряслися руки, здригалися губи і решта обличчя.
– Брат… Деодат… – схлипнув він. – Брат… Деодат… Через мене… Помре…
– Га?
– Через мене… Помре… Я підвів… Підвів…
– Ти поспішав по медика? – зметикував Рейневан. – Для хворого?
– Брат… – зашльохав хлопець. – Деодат… Через мене…
– Та кажи ж ти хоч трохи доладніше, фратер!
– У брата Деодата, – викрикнув ченчик, підводячи почервонілі очі, – вселився злий дух! Опанував його! То й наказав мені абат щодуху… Щодуху мчати до Свидниці, до братів Проповідників… По екзорциста!
– І що, кращого вершника в монастирі не було?
– Не було… Я ж наймолодший… О, я нещасний!
– Радше щасний, – промовив Шарлей із серйозною міною. – Справді, радше щасний. Розшукай, сину, у траві свої сандалії і біжи в монастир. Повідом абатові добру новину. Що милість Господня, видно, чуває над вашим монастирем. Що на греблі ти зустрів магістра Бенігнуса, досвідченого екзорциста, якого, поза сумнівом, якийсь ангел скерував у ці краї.
– Ви, добрий пане? Ви?
– Біжи, сказав я, чимдуж до абата. Сповісти, що я надходжу.
* * *
– Скажи, що мені причулося, Шарлею. Скажи, що ти обмовився. Що ти зовсім не сказав того, що тільки що сказав.
– Себто чого? Що я виекзорцизмую брата Деодата? Авжеж, виекзорцизмую, і то якнайкраще. З твоєю допомогою, хлопче.
– Оце вже ні. На мене не розраховуй. Мені й без того клопотів не бракує. Нових мені не треба.
– Мені теж. А треба мені обіду і грошей. Обіду – краще вже.
– Це найдурніша ідея з усіх можливих дурних ідей, – оцінив Рейневан, окидаючи поглядом залите сонцем монастирське подвір'я. – Ти усвідомлюєш, що чиниш? А чи знаєш ти, що загрожує за прикидання духовною особою? Екзорцистом? Якимсь нікому не відомим магістром Бенігнусом?
– Яке прикидання? Я є духовною особою. І екзорцистом. Це питання віри, а я вірю. В те, що мені це вдасться.
– Ти, либонь, знущаєшся з мене?
– Аж ніяк! Починай-но в душі готуватися до завдання.
– Я не братиму участі ні в чому такому.
– А чому це? Ти ж начебто лікар. Тобі якось навіть і годиться допомогти стражденному.
– Йому, – Рейневан вказав у бік інфірмерії[203]203
Infirmerie (фр., з лат. infirmus – хворий) – приміщення для хворих в армії, а також у монастирі та при школі.
[Закрыть], з якої вони недавно вийшли, і в якій спочивав брат Деодат, – йому не можна допомогти. Це летаргія. Чернець – у летаргічному сні. Ти чув, як ченці говорили, що намагалися його розбудити, штрикаючи в п'яти гарячим ножем? Отже, це щось подібне на grand mal, велику хворобу[204]204
«Великою хворобою» (фр. grand mal) у давнину називали епілепсію.
[Закрыть]. Неміччю уражений мозок, spiritus animalis[205]205
«Тваринна», тобто «тілесна» душа – античний і середньовічний медичний термін.
[Закрыть]. Я читав про це в «Canon medicinae» Авіценни, а також у Разеса й Аверроеса… І знаю, що це не лікується. Можна тільки чекати…
– Чекати, звичайно, можна, – перебив Шарлей. – Але чому – склавши руки? Тим більше – якщо можна діяти? І заробити на цьому? Нікому не нашкодивши?
– Не нашкодивши? А етика?
– З порожнім черевом, – знизав плечима Шарлей, – я не звик розводитися про філософію. А от сьогодні ввечері, як буду ситий і напідпитку, я викладу тобі принципи моєї етики. І їхня простота тебе здивує.
– Це може погано закінчитися.
– Рейневане, – Шарлей різко обернувся. – Міркуй, до дідька, позитивно.
– Я саме так і роблю. Думаю, що це погано закінчиться.
– Та думай собі, що хочеш. Але зараз будь ласкавий стулити пельку, бо вони вже близько.
Справді, наближався абат у супроводі кількох ченців. Абат був невисокий, пухкенький і круглощокий, але добродушному і поштивому вигляду суперечили стиснуті губи, а також жваві й уважні очі. Поглядом він швидко перескакував із Шарлея на Рейневана. І назад.
– То що скажете? – запитав він, ховаючи руки під ладанку. – Що з братом Деодатом?
– Неміччю, – повідомив Шарлей, гордовито надувши губи, – уражений spiritus animalis. Це щось на кшталт grand mal, великої хвороби, описаної Авіценною, коротше кажучи, Tohu Wa Bohu[206]206
Первісний хаос (Буття 1; 2).
[Закрыть]. Маєте знати, reverende pater[207]207
Преподобний отець (лат.).
[Закрыть], що випадок виглядає не найкраще. Але я візьмуся.
– За що візьметеся?
– Вигнати з одержимого злого духа.
– Ви настільки упевнені, – абат нахилив голову, – що це одержимість?
– Упевнений, – голос Шарлея був доволі холодний, – що це не бігунка[208]208
Розлад шлунка, пронос.
[Закрыть]. Бігунка має інакші прояви.
– Але ж, – у голосі абата все ще звучала нотка підозріливості, – ви не духовні особи.
– Духовні, – Шарлей навіть оком не повів. – Я вже пояснював це брату інфірмеру. А що вбрані ми по-світському, то це для камуфляжу. Щоби збити диявола з пантелику. Щоб можна було захопити його зненацька.
Абат проникливо подивився на Шарлея. «Ой, недобре, недобре, – подумав Рейневан, – він не дурний. Це справді може погано скінчитися».
– То як же, – абат не зводив з Шарлея допитливого погляду, – ви збираєтеся вчинити? За Авіценною? А може, згідно з рекомендаціями святого Ісидора Севільського, що містяться у відомій праці під назвою… Ой, вилетіло з голови… Але ви, вчений екзорцист, неодмінно знаєте…
– «Etymologiae», – Шарлей і цього разу навіть оком не повів. – Звичайно, я послуговуюся повчаннями, що містяться в цій праці, але це ж елементарні знання. Як і того ж таки автора «De natura rerum». Як «Dialogus magnus visionem atque miraculorum» Цезарія Гайстербахського. I «De universo» Рабана Мавра, архієпископа майнцького.
Погляд абата трохи пом'якшав, але видно було, що він не до кінця позбувся своїх підозр.
– Вчені ви, важко заперечити, – сказав він ущипливо. – Довести це вам вдалося. І що тепер? Спочатку наїдку попросите? І питва? І плати наперед?
– Про оплату й мови бути не може, – Шарлей випростався так гордо, що Рейневан пройнявся щирим подивом. – І мови не може бути про гроші, бо я не купець і не лихвар. Задовольнюся милостинею, якимось скромним подаянням, і аж ніяк не наперед, а лише після завершення справи. Що ж до наїдку і питва, то нагадаю вам, велебний отче, слова Євангелія: злих духів виганяють тільки молитвою і постом.
Обличчя абата просвітліло, а з погляду зникла ворожа твердість.
– Воістину, – сказав він, – бачу, що з праведними і святобливими християнами маю справу. І воістину скажу: Євангеліє Євангелієм, але як же так, давши поживу вухам, братися до діла з порожнім животом? Запрошую на prandium[209]209
Сніданок (лат.).
[Закрыть]. Скромний пісний prandium, бо сьогодні feria sexta, п'ятниця. Боброві плюски в соусі…
– Ведіть нас, доброчесний отче абате, – голосно ковтнув слину Шарлей. – Ведіть.
* * *
Рейневан витер губи і стримав відрижку. Бобровий плюск, себто хвіст, тушкований у густому хріновому соусі, поданий з кашею, виявився справжнім делікатесом. Досі Рейневан лише чув про таку страву, знав, що в деяких монастирях плюск їли під час посту, бо з невідомих причин, що губилися десь у пітьмі століть, він вважався близьким до риби. Але це був досить рідкісний делікатес: не кожне абатство мало поблизу боброві гони і не кожне мало привілей на полювання. Однак величезне задоволення від з'їденого делікатесу псувала дуже неспокійна думка про завдання, яке на них чекало. «Але, – подумав Рейневан, ретельно витираючи миску хлібом, – того, що я з'їв, у мене вже ніхто не відбере».
Шарлей, який блискавично впорався з досить малою – адже ж пісною – порцією, просторікував, роблячи дуже мудрі міни.
– Стосовно одержимості дияволом, – казав він, – висловлювалися різні авторитети. Найбільші з них, котрі, не смію сумніватися, вельмишановним братам також відомі, це святі отці і доктори Церкви: головним чином Василь, Ісидор Севільський, Григорій Назіанський, Кирило Єрусалимський і Єфрем Сирієць. Вам, мабуть, також знайомі праці Тертулліана, Оригена і Лактанція. Чи не так?
Деякі з присутніх у трапезній бенедиктинців активно закивали головами, інші – голови опустили.
– Але це досить загальні джерела знання, – пояснював далі Шарлей, – а тому поважний екзорцист не може обмежувати своє пізнання тільки ними.
Ченці знову закивали головами, старанно виїдаючи з мисок рештки каші і соусу. Шарлей випростався, відкашлявся.
– Я, – сповістив він не без гордості, – знаю «Dialogus de energia et operatione daemonum» Михайла Пселла. Напам'ять знаю уривки з «Exorcisandis obsessis a daemonio», праці авторства папи Лева III, і це воістину прекрасно і корисно, коли намісники Петрові беруться за перо. Читав я «Picatrix», перекладений з арабської Альфонсом Мудрим, ученим королем Леона і Кастилії. Знаю «Orationes contra daemoniacum» і «Flagellum daemonum». Знаю також «Книгу таїнств Єноха», але тут хвалитися нічим, її всі знають. А от мій асистент, відважний магістр Рейнмар, вивчив навіть сарацинські книги, хоча усвідомлював ризик, що його несе із собою контакт із поганським чаклунством.
Рейневан почервонів. Абат прихильно усміхнувся, сприйнявши це як вияв скромності.
– Достоту, – виголосив він, – бачимо, учені ви мужі і бувалі екзорцисти. А цікаво, багато чортів у вас на рахунку?
– Щиро кажучи, – Шарлей опустив очі, скромний, як клариска-послушниця, – з рекордами мені не зрівнятися. Найбільше дияволів, що мені вдалося за одним махом вигнати з одержимого, – дев'ять.
– Справді, – явно стурбувався абат, – це небагато. Я чув про домініканців…
– Я теж чув, – перебив Шарлей. – Проте не бачив. Крім того, я говорив про дияволів першої гільдії, а відомо ж бо, що кожен диявол першої гільдії має до своїх послуг щонайменше тридцять менших чортів. Але їх поважні екзорцисти, коли виганяють, не рахують, бо якщо вигнати ватажка, то втікають і поштуркувачі. Однак якщо порахувати всіх методою братів Проповідників, то цілком може виявитися, що я сміливо можу з ними конкурувати.
– Ваша правда, – погодився абат, але досить невпевнено.
– На жаль, – докинув Шарлей холодно і ніби трохи мимохідь, – я також не можу пообіцяти письмових гарантій. Прошу мати це на увазі, щоби потім не було претензій.
– Що?
– Святий Мартін Турський, – Шарлей і цього разу оком не повів, – у кожного вигнаного диявола брав підписаний його особистим диявольським іменем документ, зобов'язання, що цей чорт уже ніколи-преніколи не наважиться опанувати цю особу. Багатьом славетним святим і єпископам пізніше таке теж вдавалося, але я, скромний екзорцист, такого документа одержати не зумію.
– Може воно й до кращого! – абат перехрестився, решта братії також. – Мати Божа, царице небесна! Пергамент, підписаний рукою Злого? Та це ж гидота! І гріх! Не хочемо, не хочемо…
– Це добре, – спинив його Шарлей, – що не хочете. Але спершу обов'язки, потім задоволення. Чи пацієнт уже в каплиці?
– Безперечно.
– А все-таки, – раптом озвався котрийсь із молодших бенедиктинців, який уже тривалий час не зводив очей із Шарлея, – чим ви поясните, майстре, що брат Деодат лежить як колода, ледве дихає і пальцем не поворухне, тоді як майже всі вчені книги, що їх ви цитували, стверджують, що одержимий дияволом зазвичай перебуває в надзвичайному збудженні членів і що диявол через нього безперестанку балакає і кричить. Чи нема тут якоїсь суперечності?
– Кожна хвороба, – Шарлей глянув на ченця зверху вниз, – у тому числі й одержимість, є справою Сатани, руйнівника творіння Божого. Будь-яка хвороба викликана одним із чотирьох Чорних Ангелів Зла: Махазеля, Азазеля, Азраеля або Самаеля. Те, що одержимий не метається, не кричить, а лежить, немовби мертвий, доводить, що опанував його котрийсь із демонів, підпорядкованих власне Самаелю.
– Христе-Господи! – перехрестився абат.
– Однак, – набундючився Шарлей, – я знаю спосіб на таких демонів. Вони літають по вітру, а людину опановують тишком-нишком, через вдихання, себто insufflatio. Тим самим шляхом, тобто через exsufflatio, я накажу дияволу залишити хворого.
– Як же ж це все-таки може бути? – не здавався юний ченчик. – Диявол в абатстві, де дзвони, меса, требник і реліквії? Опановує ченця? Як же це так?
Шарлей відповів йому не менш гострим поглядом.
– Як навчає нас святий Григорій Великий, доктор Церкви, – проказав він суворо і виразно, – якось раз черниця проковтнула диявола разом із листком салату, зірваним на монастирській грядці. Позаяк злегковажила обов'язком молитви і знаку хреста перед спожиттям. А чи з братом Деодатом не траплялися випадково подібні провини?
Бенедиктинці опустили голови, абат кашлянув.
– Ваша правда, – пробурмотів він. – Надто вже світським бував брат Деодат, надто світським і малообов'язковим.
– І тим самим, – сухо констатував Шарлей, – став легкою здобиччю для Злого. Ведіть до каплиці, велебні.
– Чого потребуватимете, майстре? Свяченої води? Хреста? Бенедикціоналу?[210]210
Збірник формул благословення.
[Закрыть]
– Тільки свяченої води й Біблії.
* * *
Каплиця дихала холодом і тонула в напівмороку, освітленому лише слабенькими ореолами свічок і навскісним стовпом кольорового світла, яке просочувалося крізь вітраж. У світлі, на накритому полотном катафалку, лежав брат Деодат. Він виглядав точнісінько так само, як годину тому в монастирській інфірмерії, коли Рейневан і Шарлей побачили його вперше. Його обличчя було нерухомим, ніби вилитим з воску, і жовтуватим, як виварена мозкова кістка, щоки і рот – запалі, очі – заплющені, а дихання було настільки слабеньке, що аж майже непомітне. Його поклали, схрестивши на грудях руки з дрібними ранками від кровопускання, вплівши в безсилі пальці вервицю і фіолетову єпитрахиль.
За кілька кроків від катафалка, спершись спиною на стіну, сидів на підлозі величезний обстрижений наголо чолов'яга із запамороченими очима й обличчям недорозвиненої дитини. Цей богатир тримав два пальці правої руки у роті, а лівою притискав до живота глиняний глечик. Велетень раз по раз страшно шморгав носом, відривав брудний і липкий глечик від брудної і липкої туніки, витирав пальці об живіт, всаджав їх у глечик, набирав меду і підносив до рота. Після чого ритуал повторювався.
– Це сирота, підкидьок, – випередив запитання абат, бачачи незадоволену міну Шарлея. – Ми охрестили його Самсоном, бо статури і сили він відповідної. Монастирський послугач, трохи упосліджений… Але брата Деодата вельми любить, як пес за ним усюди ходить… Ані на крок не відстає… Тож ми думали…
