Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 35 страниц)
* * *
Як тільки масивні, воістину гідні твердині засуви стшегомського монастиря з гуркотом зачинилися за ними, як тільки вони віддалилися від злидарів і жебраків, що сиділи під брамою і випрошували милостиню, як тільки ввійшли в тінь придорожніх тополь, – Шарлей вразив Рейневана до глибини душі.
Недавній демерит і в'язень, ще мить тому інтригуюче таємничий, нахмурений і гордовито-мовчазний, тепер зненацька вибухнув гомеричним реготом, оленем підстрибнув угору, кинувся горілиць у бур'яни і кілька секунд качався в траві, мов лоша, то ридаючи, то регочучи. Нарешті, на очах остовпілого Рейневана, його недавній сповідник беркицьнувся, підхопився і показав у бік воріт дуже образливий жест на зігнутому лікті. Жест супроводжувався довгим переліком украй непристойних прокльонів і лайок. Деякі стосувалися особисто пріора, деякі – стшегомського монастиря, деякі – всього ордену кармелітів, деякі стосувалися всіх і вся.
– Я й не думав, – Рейневан заспокоїв коня, наполоханого виставою, – що там було аж настільки важко.
– Не судіть, щоб і вас не судили[175]175
Євангеліє від св. Матвія, 7:1.
[Закрыть], – Шарлей обтрусив одяг. – Це по-перше. По-друге, утримайся, будь ласка, від коментарів, хоча б на якийсь час. По-третє, нам треба поспішити до міста.
– До міста? А для чого? Я думав…
– Не думай.
Рейневан знизав плечима, погнав коня дорогою. Він вдавав, ніби відвертається, але при цьому не міг стриматися, щоб крадькома не поспостерігати за чоловіком, який крокував поряд із конем.
Шарлей був не надто високий, трохи навіть нижчий за Рейневана, але це не впадало в очі, оскільки недавній демерит був широкоплечий, міцної статури і, мабуть, сильний, про що можна було здогадатися з його жилавих передпліч, які визирали з трохи короткуватих рукавів. Шарлей не погодився піти з монастиря у рясі, а одяг, який йому дали, був трохи дивний.
Демеритове лице мало доволі грубі риси, щоби не сказати – рубані, проте це обличчя було жвавим, на ньому безперервно мінилася і грала ціла гама виразів. На горбатому і по-чоловічому видатному носі виднівся слід давнього перелому, ямка підборіддя ховалася в старому, але все ще помітному шрамі. Очі Шарлея, зелені, як пляшкове скло, були дуже дивні. Якщо подивитися в них, долоня машинально перевіряла, чи гаманець на місці, а каблучка – на пальці. Думка занепокоєно линула до залишених удома дружини і доньок, а віра в жіночу цнотливість виставляла на яв усю свою наївність. Раптом зникала будь-яка надія на повернення позичених грошей, п'ять тузів у колоді для пікету переставали дивувати, автентична печатка на документі починала здаватися абсолютно несправжньою, а в купленого за великі гроші коня з'являлися дивні хрипи в легенях. Ось що можна було відчувати, дивлячись у пляшково-зелені очі Шарлея. Вглядаючись у його обличчя, в якому явно більше було від Гермеса, ніж від Аполлона.
Вони минали широку смугу приміських городів, потім пройшли повз капличку і шпиталь Святого Миколая. Рейневан знав, що притулок утримують йоанніти, знав також, що в Стшегомі міститься командорія ордену. Він одразу згадав князя Кантнера та його наказ їхати в Малу Олесницю. І почав непокоїтися. Його могли вважати якось пов'язаним з йоаннітами, а отже, дорога, якою він їхав, не була дорогою переслідуваного вовка; він сумнівався, що канонік Отто Беесс схвалив би такий вибір. У цей момент Шарлей уперше довів свою проникливість. Або настільки ж рідкісне вміння читати думки.
– Немає причин, щоби переживати, – сказав він легко і весело. – У Стшегомі понад дві тисячі жителів, ми зникнемо серед них як бздина в завірюсі. Крім того, ти під моєю опікою. Як-не-як, а я узяв зобов'язання.
– Весь час, – відповів Рейневан після довгої паузи, яка знадобилося йому, щоби охолонути, – весь час я намагаюся зрозуміти, що для тебе значить таке зобов'язання.
Шарлей широко посміхнувся, показавши білі зуби збиральницям льону, які крокували їм назустріч, – гожим дівкам у дуже розхристаних сорочках, що відкривали чимало спітнілих і запилюжених принад. Дівок було кільканадцять, а Шарлей шкірився до кожної по черзі, так що Рейневан утратив надію почути відповідь.
– Твоє запитання, – застав його зненацька демерит, відриваючи очі від кругленьких сідничок останньої зі збиральниць, які дрібно дрижали під мокрою від поту сорочкою, – мало філософський характер. А на такі я не звик відповідати у тверезому стані. Але обіцяю, що відповідь ти одержиш ще до заходу сонця.
– Не знаю, чи дочекаюся. Чи ще до того часу не згорю від цікавості.
Шарлей не відповів, зате прискорив ходу так, що Рейневанові довелося змусити коня піти легким клусом, тому вони швидко опинилися під Свидницькою брамою. За нею ж, за громадою брудних прочан і покритих виразками жебраків, які сиділи навпочіпки в тіні, уже був Стшегом, з його вузькими, багнистими, смердючими та заюрмленими людьми вулицями.
Куди б та із якою метою не вела їхня дорога, Шарлей її знав, тому що був провідником упевненим і без жодних вагань. Вони пройшли вуличкою, де торохтіло стільки кросен, що вона, поза сумнівом, називалася Ткацькою або Сукенничою. Незабаром вони опинилися на невеликій площі, над якою височіла вежа костелу. Площею, як можна було здогадатися, судячи з вигляду та запаху, недавно проганяли худобу.
– Подивись-но, – сказав Шарлей, зупиняючись. – Костел, корчма, бордель, а якраз посередині між ними купка лайна. Оце парабола життя людського.
– А мені здавалося, – Рейневан навіть не посміхнувся, – що ти на тверезу голову не філософствуєш.
– Після тривалого періоду абстиненції, – Шарлей упевненою ходою увійшов у завулок, прямуючи до прилавка, заставленого бочівками і кухлями, – я п'янію від самого лише запаху доброго пива. Гей, чоловіче добрий! Подай-но білого стшегомського! З пивниці. Будь ласкавий заплатити, хлопче, позаяк, як сказано у Святому Письмі, argentum et aurum non est mihi[176]176
«Срібла й золота в мене нема» (лат.), Дії святих апостолів 3; 6.
[Закрыть].
Рейневан пирснув, та все ж кинув на прилавок кілька гелерів.
– То чи дізнаюсь я нарешті, які справи привели тебе сюди?
– Дізнаєшся. Але тільки після того, як щонайменше три ці справи я вип'ю.
– А потім? – насупив брови Рейневан. – Отой тільки що згаданий бордель?
– Не виключено, – Шарлей підняв кухоль. – Не виключено, хлопче.
– А далі? Триденна пиятика з нагоди здобуття свободи?
Шарлей не відповів, бо пив… Але перш ніж перехилити кухоль, він підморгнув поверх нього, і це підморгування могло означати все, що завгодно.
– Усе-таки це була помилка, – серйозно сказав Рейневан, не відриваючи погляду від демеритового борлака, який ходив угору-вниз із кожним ковтком. – Можливо, помилка каноніка. А може, моя, що я його послухався. Що зв'язався з тобою.
Шарлей пив, не звертаючи на нього жодної уваги.
– На щастя, – вів далі Рейневан, – усьому цьому можна легко зарадити. І покласти край.
Шарлей відірвав кухоль від губів, зітхнув, облизав піну з верхньої губи.
– Ти хочеш щось мені сказати, – здогадався він. – То кажи.
– Ми, – холодно сказав Рейневан, – просто не підходимо один одному.
Демерит кивнув, щоб йому налили другий кухоль пива, і якийсь час, здавалося, цікавився виключно цим кухлем.
– Ми трохи різні, це факт, – погодився він, відпивши. – Я, для прикладу, не звик грати чужих дружин. Якщо ж у нас із тобою гарно покопирсатися, то, напевно, знайдеться ще декілька відмінностей. Це нормально. Створено-бо нас за образом і подобою, але Творець подбав про індивідуальні риси. І хвала Йому за це.
Рейневан махнув рукою, дедалі більше сердячись.
– Я оце ж бо розмірковую, – випалив він, – чи мені з тобою, в ім'я Творця, не попрощатися. Тут і тепер. Просто розійтися кожен у свій бік. Бо я таки справді не знаю, на що ти мені можеш придатися. Боюся, що ні на що.
Шарлей позирнув на нього з-над кухля.
– Придатися? – повторив він. – На що? Легко перевірити. Ти-от гукни: «На допомогу, Шарлею!» – і буде тобі допомога.
Рейневан знизав плечима і розвернувся, збираючись піти. Одначе зачепив когось. А той хтось ударив його коня так сильно, що кінь аж ґеґнув і сіпнувся, перекинувши його в гній.
– Як ти ходиш, селюче? Куди лізеш зі своєю шкапою? Це місто, а не твій засраний висілок!
Той, кого він ненавмисне зачепив, був одним із трьох молодих чоловіків, одягнених багато, модно й елегантно. Усі троє були неймовірно подібні: однакові вигадливі фески на завитому на бігуді волоссі, підбиті ватою каптани, прострочені так густо, що рукави нагадували величезних гусениць. А ще вони були вбрані в модні облягаючі паризькі брюки, так звані mi-parti[177]177
Такі, що складаються з двох рівних частин (фр.), у даному випадку двох однотонних контрастних ногавиць.
[Закрыть], із ногавицями контрастних кольорів. Усі троє тримали точені ціпки з кульками.
– Господи Ісусе з усіма святими, – повторив дженджик, викручуючи ціпком млинок. – Що за хамство в цьому Шльонську, що за непристойна дикість! Чи їх хто-небудь коли-небудь навчить культурі?
– Доведеться, – сказав другий, із таким самим галльським акцентом, – самому взяти на себе цю працю. І ввести їх у Європу.
– Атож, – підхопив третій модник, у синьо-червоних mi-parti. – Для початку, у порядку введення, ми по-європейськи вичинимо шкуру цьому простакові. Ну ж бо, панове, за ціпки! І щоби ніхто не стояв без діла!
– Гей, ви! – крикнув власник пивної лавки. – Без дебошів, панове купці! Бо покличу сторожу!
– Заткни пельку, шльонський дурню, бо ще й ти дістанеш.
Рейневан спробував підвестися, але не встиг. Ціпок луснув його по плечах, другий із сухим тріском опустився йому на спину, третій лупнув по сідницях. Рейневан вирішив, що чекати наступних ударів нема сенсу.
– На допомогу! – заволав він. – Шарлею! На допомогу!
Шарлей, який спостерігав за тим, що відбувається, із помірним зацікавленням, відставив кухоль і не поспішаючи підійшов.
– Досить забави.
Модні жевжики озирнулися – і, немов по команді, розреготалися. Справді, Рейневанові довелося визнати, що демерит у своєму куцому і строкатому вбранні виглядав не вельми поважно.
– Господи Ісусе, – пирснув перший модник, очевидно, найбільш побожний. – Але ж смішні суб'єкти трапляються на цьому кінці світу!
– Якийсь місцевий блазень, – оцінив другий. – Це видно з його дивакуватого вбрання.
– Не одяг прикрашає людину, – холодно відповів Шарлей. – Ідіть-но звідсіля, голуб'ята. Швиденько.
– Що?
– Панове, – повторив Шарлей, – звольте люб'язно залишити це місце. Тобто піти собі звідси куди-небудь подалі. Не мусите аж до Парижа. Вистачить, якщо ви підете на протилежний кінець міста.
– Що-о-о-о-о?
– Панове, – повторив Шарлей повільно, терпляче і виразно, як дітям. – Звольте звідси піти. І зайнятися чим-небудь для себе звичним. Содомією, наприклад. Інакше вас, панове, буде побито, до того ж ґрунтовно і зі знанням справи. Та ще й перш ніж хто-небудь з вас устигне вимовити credo in Deum patrem omnipotentem[178]178
«Вірую в Бога-Отця, Вседержителя…» (лат.).
[Закрыть].
Перший модник замахнувся ціпком. Шарлей спритно уникнув удару, схопився за ціпок і вивернув його, модник беркицьнувся і ляпнувся у болото. Ціпком, який залишився у нього в руці, демерит зателіщив по лобі другому із купців, поклавши його на прилавок з пивом, і швидким, як думка, ударом дав по лапі третьому. Тим часом перший підхопився і кинувся на Шарлея, ревучи, мов поранений зубр. Демерит без жодного видимого зусилля стримав напасника ударом, від якого джинджик перегнувся навпіл. Шарлей же ліктем могутньо гепнув його по нирках, а поки той падав, копнув по вусі, здавалося б, знічев'я. Проте молодик після цього згорнувся, як хробак, і вже не піднявся.
Решта двоє перезирнулися та, ніби по команді, вихопили кинджали. Шарлей погрозив їм пальцем.
– Не раджу, – мовив він. – Ножі калічать!
Модники не прислухалися до попередження.
Рейневану здавалося, що він спостерігає за всім, що відбувається, дуже уважно. Але чогось він усе-таки не помітив, бо не зрозумів, як сталося те, що сталося. Порівняно з джинджиками, котрі бігли на нього і розмахували кинджалами, немов вітряки крилами, Шарлей здавався майже нерухомим, а рухи, що їх він виконав, коли на нього навалилися обидва купці, були малопомітними, настільки швидкими, що їх не встигало вловити око. Один із модників упав на коліна, схиливши голову ледве не до землі, хрипів і один по одному випльовував у болото зуби. Другий сидів і кричав. Роззявивши рота на всю ширину, він кричав і плакав – тонко, з переливами, безупинно, достоту так, як довго не годоване немовля. Власний кинджал він усе ще тримав у руці, а от ніж товариша стирчав із його стегна, ввігнаний у тіло аж по золочену гарду.
Шарлей подивився на небо, розвів руки жестом, який мав означати: «Ну хіба ж я не казав?». Скинув свою смішну і трохи затісну куртку. Підійшов до того, хто плювався зубами. Спритно вхопив його за лікті, підняв, тримаючись за рукави, й кількома точними копняками вибив джинджика із підбитого ватою каптана. Тоді нарядився в нього сам.
– Не одяг прикрашає людину, – сказав він, вдоволено потягуючись, – а людське достоїнство. Але тільки добре вбрана людина почуває себе справді достойно.
Потім він нахилився і зірвав модникові з пояса гаптовану калитку.
– Багате місто Стшегом, – сказав він. – Багате місто. Гроші, самі погляньте, валяються на вулицях.
– На вашому місці… – промовив трохи тремтячим голосом власник пивної ятки, – на вашому місці я би втікав, пане. Це багаті купці, гості вельможного пана Гунцеліна фон Лаасана. Так їм і треба за ті бійки, що їх вони вчиняють одна по одній… Одначе краще втікайте, бо пан фон Лаасан…
– …у цьому місті править, – докінчив Шарлей, забираючи гаманець у третього жевжика. – Дякую за пиво, добрий чоловіче. Ходімо, Рейнмаре.
Вони пішли. А джинджик із ножем у стегні ще довго проводжав їх розпачливим, безупинним плачем немовляти:
– Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
у якому і Рейневан, і читач мають нагоду краще познайомитися з Шарлеєм: таку можливість надає спільна мандрівка та різні події, що її супроводжують. Наприкінці ж з'являються три відьми – абсолютно класичні, абсолютно канонічні та абсолютно анахронічні.
Якомога вигідніше розсівшись на замшілому пні, Шарлей розглядав монети, які висипав із гаманців у шапку. Він не приховував невдоволення.
– Судячи з одягу й манер, – нарікав він, – можна було б сказати, що то заможні вискочки. А в капшуках, сам подивися, хлопче, яка жахлива бідося. Яке сміття! Два екю, кілька обрізаних паризьких сольдо, чотирнадцять грошів, півгроші, магдебурзькі пфеніги, прусські скойці і шеляги, динари і гелери, тонші від облаток, ще якесь гівно, що його я навіть і розпізнати не можу, бігме, фальшивки. Більше, дідько б мене побрав, варті їхні капшуки, гаптовані срібною ниткою і перлами. Але капшуки – не гроші, де я їх тепер збувати буду? А монет тут не вистачить навіть на паршивого коня, а коня я, псякрев, мушу мати. Хай би йому холера, одежа тих джиґунців також більше коштувала. Таки треба було мені їх догола пороздягати.
– Тоді, – досить різко зауважив Рейневан, – пан фон Лаасан послав би за нами, мабуть, не дванадцять, а сто чоловік. І не по одному, а по всіх трактах.
– Але він послав дванадцять, тому не патякай.
Справді, не минуло й півгодини після того, коли вони обоє залишили Стшегом через Яворську браму, як з тієї самої брами вилетіли і помчали трактом дванадцять кіннотників у кольорах Гунцеліна фон Лаасана, вельможі, пана у стшегомському замку і фактичного володаря міста. Однак Шарлей, доводячи свою кмітливість, невдовзі після виїзду з міста звелів Рейневанові звернути в ліс і сховатися в гущавині. Тепер він вичікував, бажаючи переконатися в тому, що погоня таки не повернеться.
Рейневан зітхнув і присів біля Шарлея.
– Результат нашого знайомства є таким, – сказав він, – що якщо сьогодні вранці за мною ганялися тільки брати Стерчі і найняті ними головорізи, то вже під вечір мені наступають на п'яти фон Лаасан і стшегомські кнехти. Аж страшно подумати, що буде далі.
– Це ти кликав на допомогу, – знизав плечима демерит. – Я ж, натомість, зобов'язався опікуватися тобою і захищати тебе. Я вже згадував про це, але ти не був ласкавий повірити, Хома невіруючий. То що, наочний доказ тебе переконав? Чи тобі все-таки треба торкнутися ран?
– Якби тоді раніше надбігла сторожа, – надувся Рейневан, – або дружки побитих, то й справді-таки було б чого торкатися. А о цій порі я би вже висів. А ти, мій опікун і захисник, висів би коло мене. На сусідньому гаку.
Шарлей не відповів, тільки знову знизав плечима і розвів руками. Рейневан мимоволі посміхнувся. Він усе ще не йняв віри дивному демериту і все ще не розумів, звідки бралася довіра до нього в каноніка Отто Беесса. Він усе ще не тільки не наближався до Аделі, а й, здається, весь час від неї віддалявся. До переліку місцевостей, куди йому тепер не слід було потикатися, додався Стшегом. Та проте Шарлей, що там казати, трохи йому заімпонував. Рейневан очима душі вже бачив, як Вольфгер Стерча стоїть навкарачки й один по одному випльовує зуби. Як Морольд, який в Олесниці тягав Аделю за волосся, сидить і реве: «Уа-а-уа-а!»
– Де ти навчився так битися? У монастирі?
– У монастирі, – спокійно підтвердив Шарлей. – Повір мені, хлопче, у монастирях повно вчителів. Майже кожен, хто туди прибуває, щось уміє. Так що потрібно тільки хотіти вчитися.
– З демеритами у кармелітів було так само?
– Ще краще, у сенсі навчання, ясна річ. Ми мали купу часу, який не було куди подіти. Особливо якщо тобі не подобався брат Барнаба. Брат Барнаба, цистерціанець, хоча вродливий і пухленький, як дівчинка, дівчинкою все-таки не був, і цей факт декотрим з-поміж нас трішечки заважав.
– Будь ласка, без подробиць. Що ми тепер будемо робити?
– За прикладом синів Емона[179]179
«Чотири сини Емона» («Les quarte fils Aymon») – популярний французький шансон XII–XIII ст.
[Закрыть], – Шарлей встав і потягнувся, – сідаємо обоє на твого гнідого Баярда. І вирушаємо на південь, до Свидниці. Бездоріжжям.
– Чому?
– Хоча ми і роздобули три капшуки, нам усе ще вельми бракує argentum et aurum. У Свидниці я знайду на це antidotum[180]180
Протиотрута (лат.).
[Закрыть].
– Я питав, чому бездоріжжям.
– Свидницьким трактом ти прибув до Стшегома. Велика імовірність, що там ми би ніс до носа зіткнулися з тими, хто тебе переслідує.
– Я збив їх зі сліду. Я впевнений…
– Вони теж розраховують на цю впевненість, – перебив демерит. – 3 твоєї розповіді випливало, що тебе переслідують професіонали. Таких нелегко збити зі сліду. У дорогу, Рейневане. Розумно буде ще до того, як настане ніч, опинитися якнайдалі від Стшегома і пана фон Лаасана.
– Згоден. Це буде розумно.
* * *
Вечір застав їх серед лісів, а густі сутінки заскочили поблизу якихось осель, дим повзав там стріхами хат і стелився округою, змішуючись з імлою, яка піднімалася понад луками. Спочатку вони збиралися заночувати в копиці поблизу халуп, запорпавшись у тепле сіно, але їх зачули собаки й так люто обгавкали, що їм довелося відмовитися від свого наміру. Уже майже навпомацки вони знайшли на краю лісу напіврозвалений пастуший курінь.
* * *
У лісі весь час щось шаруділо, щось шурхотіло, щось попискувало і погаркувало, раз по раз у пітьмі спалахували бліді ліхтарики очей. Найімовірніше, це були куниці або борсуки, але Рейневан для певності докинув у багаття рештки зібраного на вонвольницькому цвинтарі борцю, докинув зірваної під вечір заячої капусти, бурмочучи при цьому заклинання собі під ніс. Але він не був цілком упевнений ані в тому, що це були відповідні заклинання, ані в тому, що він їх добре запам'ятав.
Шарлей зацікавлено позирав на нього.
– Говори далі, – мовив він. – Розповідай, Рейнмаре.
Про всі свої клопоти Рейневан уже розповів Шарлею під час «сповіді» у кармелітів, тоді ж у загальних рисах виклав свої плани і наміри. Тоді демерит до коментарів не вдавався. Тим більш несподіваною була його реакція тепер, коли зайшла мова про подробиці.
– Я не хотів би, – сказав він, порпаючись патиком у вогнищі, – що би приємний початок нашого знайомства був зіпсований недомовками і нещирістю. Тому щиро і відверто скажу тобі, Рейнмаре, що твій план вартий того лише, щоби запхати його псові під хвіст.
– Що?
– Псові під хвіст, – повторив Шарлей, наслідуючи голосові модуляції проповідника. – І тільки на це надається щойно викладений тобою план. Ти хлопець розумний і освічений, тому не можеш цього не бачити. Не можеш також розраховувати на те, що я візьму участь у чомусь такому.
– Я і канонік Отто Беесс витягнули тебе з-під замка. – Рейневан, хоч і кипів від люті, проте опанував свій голос. – Зовсім не з любові, аж ніяк ні, а тому і тільки тому, щоби ти взяв участь. Будучи недурним демеритом, ти не міг не знати цього ще там, у монастирі. І все-таки щойно зараз ти ставиш мене до відома, що участі не братимеш. Ну то і я скажу щиро і напрямки: повертайся у в'язницю до кармелітів.
– Я ж усе ще у в'язниці в кармелітів. Принаймні офіційно. Але ти, певно, цього не розумієш.
– Розумію, – Рейневан раптом згадав собі розмову з кармелітським ключником, який роздавав оселедці. – Прекрасно також розумію, що тобі залежить на тому, щоб відбути покуту, бо після покути nullum crimen, ти повертаєшся до милості та привілеїв. Але я розумію і те, що канонік Отто тримає тебе у кулаку. Бо варто йому тільки оголосити, що ти втік від кармелітів, – і ти до кінця життя будеш гнаним і голодним. Не повернешся до свого ордену і теплого монастирочка. До речі, що це за орден і що за монастирочок? Можна дізнатися?
– Не можна. По суті, дорогий Рейнмаре, ти правильно оцінив ситуацію. Справді, від демеритів мене випустили дещо неофіційно, покута моя все ще триває. Правда і те, що завдяки канонікові Беессу вона триває на волі, й за це – слава канонікові, бо волю я люблю. Але для чого б то святобливий канонік мав відбирати в мене те, що дав? Адже я роблю саме те, що він мене зобов'язав робити.
Рейневан розкрив було рота, але Шарлей негайно його перебив, причому досить грубо.
– Твоя розповідь про любов і злочин, хоч і захоплююча і цілком достойна пера Кретьєна де Труа, зовсім мене не захопила. Ти не переконаєш мене, хлопче, у тому, що канонік Отто Беесс рекомендував тобі мене як помічника у визволенні жінок зі скрутного становища і як спільника у кровній помсті. Я каноніка знаю. Це мудрий чоловік. Він скерував тебе до мене, щоб я тебе врятував, а не для того, щоб ми обоє поклали голови під сокиру ката. Тому я виконаю те, чого очікує від мене канонік. Врятую тебе від погоні. І безпечно вивезу в Угорщину.
– Я не піду зі Шльонська без Аделі. І не помстившись за брата. Не приховую того, що мені придалася б допомога, що я навіть розраховував на неї. На тебе. Але якщо ні – ну то що ж? Я сам дам собі раду. А ти роби, що хочеш. Їдь в Угорщину, на Русь, у Палестину, куди тільки заманеться. Тішся свободою, яку ти так любиш.
– Дякую за пораду, – холодно відповів Шарлей. – Але нею не скористаюся.
– Он як? І чому це?
– Сам ти, цілком зрозуміло, не даси собі ради. Лишишся без голови. І от тоді-то канонік заявить права на мою.
– Ха! Ну, якщо для тебе так багато значить голова, то вибору в тебе немає.
Шарлей довго мовчав. Але Рейневан уже встиг трохи взнати його і навіть не сподівався, що це вже кінець.
– Щодо брата, – промовив нарешті недавній в'язень кармелітського монастиря, – я буду категоричний. Хоча б тому, що ти так і не маєш певності у тому, хто його вбив. Не перебивай! Кровна помста – серйозна штука. А ти, як сам же й зізнався, не маєш ні свідків, ні доказів. Усе, що ти маєш, – це домисли і припущення. Я просив не перебивати! Вислухай. Давай-но виїдемо, перечекаємо, зберемо інформацію, здобудемо докази, накопичимо гроші. Наберемо помічників. Я тобі допоможу. Якщо ти мене послухаєш, обіцяю, ти насолодишся помстою так, як і треба нею насолоджуватися. Тверезо.
– Але…
– Я ще не закінчив. Щодо твоєї обраниці, Аделі, план, запропонований тобою, як і раніше, вартий того лише, щоби запхати його псові під хвіст. Але що ж, якщо ми звернемо до Зембиць, це буде не дуже великий гак. А в Зембицях багато що з'ясується.
– Ти на щось натякаєш? Аделя мене любить!
– А хіба хтось заперечує?
* * *
– Шарлею!
– Слухаю.
– Чому канонік і ти так наполягаєте на Угорщині?
– Бо це далеко.
– А чому не Чехія? Теж далеко. А я Прагу знаю, маю там знайомих…
– Ти що, до церкви не ходиш? Проповідей не слухаєш? Прага і ціла Чехія – це тепер казан з киплячою смолою, можна боляче обшпаритися. А через якийсь час може стати ще веселіше. Зухвалість гуситів перейшла всі межі, настільки зухвалої єресі не потерпить ні папа, ні Люксембуржець, ні саксонський курфюрст, ні ландграфи Мейсена і Тюрінгії, ба, для всієї Європи гуситське віровідступництво – як більмо на оці. Того й гляди, уся Європа піде на Чехію хрестовим походом.
– Уже були, – кисло зауважив Рейневан, – антигуситські хрестові походи. Ходила вже на Чехію «вся Європа». І добряче дістала по шиї. Про те, як саме вона діставала, мені зовсім недавно розповідав очевидець.
– Вірогідний?
– Вірогідніших не буває.
– То й що з того? Дістала, та й зробила висновки. Тепер підготується краще. Повторюю: католицький світ гуситів не потерпить. Це тільки питання часу.
– Їх терплять уже сім років. Бо мусять.
– Альбігойці трималися сто років. І де вони тепер? Повторюю: це всього лише питання часу, Рейнмаре. Чехія зійде кров'ю, як зійшов кров'ю Лангедок катарів. І за методом, випробуваним у Лангедоку, у Чехії теж убиватимуть всіх підряд, поклавши на Бога обов'язок розпізнавати правовірних і праведних. Тому ми їдемо не в Чехію, а в Угорщину. Там нам можуть загрожувати щонайбільше турки. Мені ліпші турки, ніж хрестоносці. Турки, якщо говорити про вбивства, хрестоносцям і в підметки не годяться.
* * *
Ліс був тихий, ніщо в ньому вже не шаруділо і не пищало, всі створіння або злякалися заклинань, або, що імовірніше, просто вгамувалася. Рейневан для певності кинув у вогонь рештки трав.
– Завтра, – запитав він, – ми вже доберемося, сподіваюся, до Свидниці?
– Абсолютно.
* * *
Їзда бездоріжжям, як виявилося, мала свої недоліки. А саме: виїхавши з бездоріжжя на путівець, було дуже важко зорієнтуватися, куди він веде і звідки.
Шарлей постояв, схилившись, над відтиснутими в піску слідами, порозглядав їх, злословлячи собі під ніс. Рейневан пустив коня до придорожньої трави, сам подивився на сонце.
– Схід, – ризикнув він, – отам. Так що нам, швидше за все, треба туди.
– Не вигадуй, – обірвав його Шарлей. – Я саме вивчаю сліди і з'ясовую, куди спрямований основний рух. І бачу, що нам треба… туди.
Рейневан зітхнув, бо Шарлей вказав точнісінько в той же бік, що й він. Він потягнув коня і рушив за демеритом, який бадьоро крокував у вибраному напрямку. Невдовзі вони вийшли на роздоріжжя. Чотири дороги, які виглядали абсолютно однаково, вели на всі чотири сторони світу. Шарлей обурено забурмотів і знову схилився над відбитками підків. Рейневан зітхнув і почав шукати очима трави, бо скидалося на те, що без магічного нав'язу не обійтися.
Кущі зашелестіли, кінь форкнув, а Рейневан підстрибнув.
Із заростей вийшов, підтягуючи штани, жебрак, класичний представник місцевого фольклору. Один із мандрівних жебрущих дідів, сотні яких вешталися шляхами, старцювали у брамах і на паперті, випрошували милостиню під жіночими монастирями та їжу по корчмах і селянських дворах.
– Слава Ісусу Христу!
– Навіки слава, амінь.
Жебрак, звичайно ж, виглядав як типовий жебрак. Його свитина пістрявіла різнобарвними латками, личаки і кривий костур пам'ятали чимало доріг. З-під обдертої шапки, сирівцем для якої послужили головним чином шкурки зайців і котів, визирав червоний ніс і скуйовджена борода. На плечі дід ніс торбу, що діставала аж до землі, а на шиї – підвішений на шнурку олов'яний кухоль.
– Помагай вам святий Вацлав і святий Вінцентій, свята Петронелла і свята Ядвіга, покровителька…
– Куди ведуть ці дороги? – обірвав літанію Шарлей. – Котра з них, діду, до Свидниці?
– Га? – приклав дід долоню до вуха. – Що кажете?
– Куди дороги ведуть?!
– А-а-а… Дороги… Ага… Знаю! Тудою йдеться на Ольшани… А ондейки до Свебодзиць… А тамойка… От біда… Забув, де…
– Не має значення, – Шарлей махнув рукою. – Я вже все знаю. Якщо там Свебодзиці, то в протилежний бік Становиці, при стшегомському тракті. Отже, до Свидниці, через Яворову Гуру, веде саме ця дорога. Бувай здоровий, діду.
– Помагай вам святий Вацлав…
– А якби, – цього разу перервав Рейневан, – якби хто-небудь про нас випитував… То ви нас не бачили. Зрозуміли?
– Та що ж не зрозуміти? Помагай вам свята…
– А щоб ти добре пам'ятав, про що тебе просили, – Шарлей попорпався у капшуку, – ось тобі, діду, грошик.
– О Господи! Дякую! Помагай вам…
– І вам теж.
– Глянь-но, – Шарлей обернувся, перш ніж вони трохи від'їхали. – Ти тільки поглянь, Рейнмаре, як він тішиться, як обмацує й радісно обнюхує монету, як насолоджується її товщиною і вагою. Воістину, така картина – справжня нагорода для дарочинця.
Рейневан не відповів, бо його увагу привернули зграї птахів, які зненацька злетіли над лісом.
– Це таки правда, – вів далі Шарлей, із серйозною міною крокуючи поруч із конем, – що ніколи не можна байдуже і бездушно проходити повз людську нужду. Ніколи не треба повертатися до вбогої людини спиною. В основному тому, що вбога людина може зненацька заїхати тобі костуром по потилиці. Ти мене слухаєш, Рейнмаре?
– Ні. Я дивлюся на цих птахів.
– Яких птахів? О, пся крев! До лісу! До лісу, швидко!
Шарлей з розмаху садонув коня у круп, а сам помчав із такою швидкістю, що кінь, який з переляку рвонув у галоп, зміг його наздогнати тільки за лінією дерев. У лісі Рейневан зіскочив із сідла, затягнув коня в густі зарості, а потім приєднався до демерита, що спостерігав за дорогою з гущавини. Якийсь час нічого не відбувалося, птахи перестали скрекотіти, стало тихо і так спокійно, що Рейневан уже збирався було покепкувати з Шарлея та з його надмірної полохливості. Але не встиг.
На роздоріжжя влетіли чотири вершники й оточили жебрака. Їхні коні били копитами об землю і хропли.
– Це не стшегомські, – пробурмотів Шарлей. – А отже, це… Рейнмаре?
– Так, – глухо підтвердив Рейневан. – Це вони.
Киріелейсон схилився із сідла й голосно запитував про щось діда, Сторк із Горговиць напирав на старця конем. Дід крутив головою, молитовно складав руки, поза сумнівом, бажаючи їм, щоби їм допомагала свята Петронелла.
– Кунц Аулок, – упізнав, здивувавши Рейневана, Шарлей, – він же Киріелейсон. Розбійник, яких мало, а проте лицар з поважного роду. Сторк із Горговиць і Сибек з Кобиляглови, рідкісні мерзотники. А отой, у кунячій шапці, – це Вальтер де Барби. Єпископ наклав на нього анафему за напад на фільварок в Оціцах, власність ратиборських домініканок. Ти не згадував, Рейнмаре, що твоїм слідом ідуть аж такі знаменитості.
Жебрак упав на коліна, далі складаючи руки, благав, кричав і бив себе в груди. Киріелейсон звісився із сідла і хльоснув його по спині канчуком, нагайками скористалися також Сторк і решта, причому виникла штовханина, в якій усі заважали один одному, а коні почали лякатися і шарпатися. Тому Сторк і проклятий єпископом де Барби зіскочили із сідел і взялися дубасити діда, який щосили репетував, кулаками, а коли той упав, стали його копати. Старець кричав і завивав так, що аж жаль брав.
