Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 35 страниц)
– У церкві?
– У притворі, при самому вході. Звідкись згори сплинув. Точніше, злетів, тому що у вигляді птаха. Правду кажу! Але відразу ж прибрав людської подоби. Тримав меч блискучий, достоту як на образі. І тим мечем пана Пфефферкорна просто в лице штрикнув. Просто в лице. Кров забризкала підлогу…
Пан Пфефферкорн, – диякон голосно ковтнув слину, – руками тріпав, ну зовсім як лялька з шопки. А мені, видно, тоді святий Михайло, заступник мій, дав auxilium[534]534
Підтримка, допомога (лат.).
[Закрыть] і відвагу, бо я дістався до кропильниці, набрав в обидві жмені свяченої води і на чорта хлюпнув. І як ви думаєте, що? А от нічого! Стекло з нього, як з гусака. Пекельник очима покліпав, сплюнув, що йому в писок потрапило. І зиркнув на мене. А я… Я, соромно зізнатися, зі страху тоді зімлів. А коли мене браття привели до тями, все вже скінчилося. Диявол згинув-пропав, пан Пфефферкорн лежав мертвий. Без душі, яку Лихий, безсумнівно, поніс до пекла. Та й про мене не забув чорт, помстився. У те, що я бачив, ніхто вірити не хотів. Сказали, що я збожеволів, що мені глузд за розум завернув. А коли я про ту свячену воду розповідав, то звеліли мені мовчати, карою пригрозили, яка очікує за єретицтво і богохульство. Тим часом справа набула розголосу, у самому Вроцлаві нею займалися, на єпископському дворі. І тоді якраз із Вроцлава прийшов наказ мене втихомирити, як божевільного під замок посадити. А я знав, як домініканське in pace виглядає. І що, мав дати себе живим поховати? Утік із Немодліна, в чому був. Але мене схопили біля Генрикова. І сюди запроторили.
– А цього диявола, – озвався в абсолютній тиші Урбан Горн, – ти добре встиг роздивитися? Можеш описати, як він виглядав?
– Високий був, – Камедула знову ковтнув слину. – Сухорлявий… Волосся чорне, довге, до плечей. Ніс – наче дзьоб пташиний, і очі – як у птаха… Проникливі дуже. Посмішка люта. Диявольська.
– Ні рогів? – заволав Бонавентура, явно розчарований. – Ні копит? Ні хвоста не було?
– Не було.
– Е-е-е-е-е! Що ви нам тут розказуєте!
* * *
Дискусії про дияволів, диявольщину і диявольські справи тривали з різною інтенсивністю аж до двадцять четвертого листопада. Точніше, аж до часу трапези. До звістки, яку після молитви оголосив пансіонерам брат Транквілій, метр і наглядач вежі.
– Щасливий день для нас сьогодні настав, братія! Ушанував нас давно очікуваним візитом пріор вроцлавських Братів Проповідників, візитатор Святої Курії, defensor et candor fidei catholicae[535]535
Захисник і світоч католицької віри (лат.).
[Закрыть], його превелебність inquisitor a Sede Apostolica нашої дієцезії. Деякі з присутніх тут, не думайте, що я не знаю, дещицю симулюють, хворіють на не ту неміч, яку ми в нашій вежі лікувати звикли. Їхнім здоров'ям і кондицією тепер займеться його велебність інквізитор. І вилікує їх неодмінно! Бо виписав його велебність інквізитор у ратуші кількох міцних медиків і багато різних медичних інструментів. Отож підготуйтеся духом, братія, бо лікування ось-ось почнеться.
Оселедець того дня смакував ще гірше, ніж звичайно. А ще того вечора у Вежі блазнів не розмовляли. Панувала тиша.
* * *
Весь наступний день – а то була неділя, остання неділя перед різдвяним постом, – атмосфера у Вежі блазнів була дуже напруженою. У нервовій і водночас гнітючій тиші пансіонери ловили кожен стук чи скрип, що долинав згори, від дверей; врешті-решт на кожен такий звук почали реагувати проявами паніки і нервового зриву. Миколай Коппірніґ зачаївся в кутку. Інститор почав плакати, скулившись у своєму лігві в позі плоду в утробі матері. Бонавентура сидів нерухомо, тупо дивлячись просто перед собою. Тома Альфа тремтів, запорпавшись у солому. Камедула тихо молився, відвернувшись обличчям до стіни.
– Бачите? – вибухнув нарешті Урбан Горн. – Бачите, як воно діє? Що вони з нами роблять? Ви тільки гляньте на них!
– Ти дивуєшся? – примружився Шарлей. – Поклади руку на серце, Горне, і скажи, що ти з них дивуєшся.
– Я зауважую відсутність сенсу. Те, що тут відбувається, – це результат запланованої, ретельно підготовленої акції. Слідство ще не почалося, ще нічого не відбувається, а Інквізиція вже зламала дух цих людей, привела їх на край психічного занепаду, перетворила на тварин, які зіщулюються від звуку бича.
– Повторюю: ти дивуєшся?
– Дивуюся. Тому що треба боротися. Не здаватися. І не ламатися.
Шарлей по-вовчому вишкірив зуби.
– Ти, сподіваюся, покажеш нам, як це робити. Коли настане час. Подаси приклад.
Урбан Горн довго мовчав.
– Я не герой, – нарешті заявив він. – Не знаю, що буде, коли мене підвісять, коли почнуть підкручувати гвинти і забивати клинці. Коли виймуть з вогню залізо. Цього я не знаю і не можу передбачити. Але одне я знаю: мені не допоможе перетворення на ганчірку, ридання, спазми і благання змилосердитися. З братами-інквізиторами треба поводитися різко.
– Он як!
– Отож-бо. Вони занадто звикли до того, що люди тремтять перед ними від жаху і роблять собі в штани від самого їхнього вигляду. Всемогутні володарі над життям і смертю, вони люблять владу, впиваються терором і страхом, що їх вони сіють навколо себе. А хто вони насправді? Нулі, пси з домініканської псарні, напівписьменні, забобонні неуки, збоченці та боягузи. Так, так, не крути головою, Шарлею, це нормальне явище в сатрапів, тиранів і катів, оті боягузи, саме їхнє боягузтво в поєднанні з усевладністю викликає в них жорстокість, а покірність і беззахисність жертв ще більше її підсилюють. І саме так воно і є у випадку з інквізиторами. Під їхніми каптурами, які викликають жах, ховаються звичайні боягузи. І не можна плазувати перед ними і благати милосердя, бо це пробуджує в них ще більшу звірячу жорстокість. Їм треба гордо дивитися в очі! Хоча, як я сказав, порятунку це не принесе, але може принаймні налякати їх, похитнути їхню вдавану самовпевненість. Можна їм нагадати Конрада з Марбурга!
– Кого?
– Конрад із Марбурга, – пояснив Шарлей. – Інквізитор Верхнього Рейну, Тюрінгії і Гессену. Коли своїм лукавством, провокаціями і жорстокістю він остаточно допік гессенській шляхті, вони влаштували на нього засідку і зарубали його. З усією свитою. Вирізали всіх до ноги.
– І ручаюся вам, – додав Горн, встаючи і йдучи до параші, – що кожен інквізитор постійно пам'ятає це ім'я і подію. Так що запам'ятайте мою пораду!
– Що ти думаєш, – буркнув Рейневан, – про його пораду?
– Я маю іншу, – буркнув у відповідь Шарлей. – Коли за тебе візьмуться всерйоз, говори. Зізнавайся. Здавай. Виказуй інших. Співпрацюй. А героя корчитимеш із себе пізніше. Коли писатимеш мемуари.
* * *
Першим на слідство взяли Миколая Коппірніґа. Астроном, який до цього часу намагався тримати себе в руках, коли побачив, як до нього прямують дебелі інквізиторські слуги, геть втратив голову. Спочатку кинувся втікати – безглуздо, втікати ж бо було нікуди. Коли його піймали, бідолаха верещав, плакав, виривався і сіпався, звивався у лапах здорованів як вугор. Зрозуміло, намарне, бо єдине, чого він досяг своїм опором, – це побоїв. Йому роз'юшили ніс, через який він, коли його виводили, дуже смішно ревів.
Але ніхто не сміявся.
Коппірніґ уже не повернувся. Коли наступного дня слуги прийшли за Інститором, той не влаштовував бурхливих сцен, був спокійним. Він тільки плакав і схлипував у цілковитому розпачі. Але коли його хотіли підняти, наробив у штани. Вирішивши, що це форма опору, здоровані, перш ніж витягнути нагору, добряче його накопали.
Інститор теж не повернувся.
Наступним – того самого дня – був Бонавентура. Геть здурівши від страху, міський писар став лаяти слуг, кричати і лякати їх своїми зв'язками. Слуги, звісно ж, не злякалися його знайомств, їм було начхати на те, що писар грав у пікет з бургомістром, пробощем, майстром монетного двору і старшим цеху броварників. Бонавентуру витягли, перед тим солідно відлупцювавши.
І він не повернувся.
Четвертим в інквізиторському списку був, усупереч власним чорним пророцтвам, не Тома Альфа, який з цієї нагоди всю ніч по черзі то плакав, то молився, а Камедула. Камедула не вчинив жодного опору, прислужникам навіть не довелося його торкатися. Пробурмотівши у бік співв'язнів тихе прощання, немодлінський диякон перехрестився і пішов на сходи з покірно опущеною головою, проте спокійною і твердою ходою, якої не посоромилися би й перші мученики, які йшли на арени Нерона чи Діоклетіана.
Камедула не повернувся теж.
– Наступним, – сказав з похмурою впевненістю Урбан Горн, – буду я.
Він помилявся.
* * *
Упевненість щодо своєї долі пронизала Рейневана тієї ж миті, коли нагорі гримнули двері, а залиті навскісним променем світла сходи задвигтіли і зарипіли під ногами прислужників, яких цього разу супроводжував брат Транквілій.
Рейневан піднявся, потиснув руку Шарлею. Демерит відповів дуже міцним потиском, і на його обличчі Рейневан уперше прочитав щось на кшталт дуже серйозної стурбованості – справді дуже серйозної. Вираз обличчя Урбана Горна говорив сам за себе.
– Тримайся, брате, – промовив він, до болю стискаючи йому руку. – Пам'ятай про Конрада з Марбурга.
– Пам'ятай, – додав Шарлей, – і про мою пораду.
Рейневан пам'ятав про обидві, але від цього йому зовсім не було легше.
Може, через вираз його обличчя, а може, через якийсь необачний рух здоровані підскочили до нього. Один схопив його за комір. І тут-таки відпустив, згорбившись, лаючись і стискаючи лікоть.
– Без ґвалту, – з притиском зробив зауваження брат Транквілій, опускаючи палицю. – Без насилля. Це, як би воно там не було і не виглядало, шпиталь. Зрозуміло?
Слуги щось забурчали, киваючи головами. Божогробець кийком вказав Рейневанові на сходи.
* * *
Свіже і холодне повітря ледве не звалило його з ніг, коли він набрав його в легені, захитався, заточився, сп'янівши, немов від ковтка оковитої на порожній шлунок. Він був би упав, але досвідчені слуги підхопили його під пахви. У такий спосіб провалився його відчайдушний план утечі. Або смерті в боротьбі. Тепер, коли його тягли, він міг тільки переставляти ноги.
Госпіс він бачив уперше. Вежа, з якої його вивели, замикала мури у глухому куті. З протилежного боку, біля брами, до мурів тулилися будинки, імовірно, там були шпиталь і медицинарій. А також, судячи з запаху, кухня. Під навісом біля муру було повно коней, які переступали ногами серед калюж сечі. Усюди крутилися збройні люди. «Інквізитор, – здогадався Рейневан, – прибув з численним ескортом».
З медицинарію, до якого вони прямували, долинали високі розпачливі зойки. Рейневанові здалося, що він упізнає голос Бонавентури. Транквілій перехопив його погляд і, приклавши палець до губів, наказав мовчати.
Усередині будинку, у світлій кімнаті, він опинився, немов уві сні. Сон був перерваний ударом, болем у колінах. Його кинули на коліна перед столом, за яким сиділи троє ченців у рясах – божогробець і два домініканці. Він закліпав, потрусив головою. Домініканець, який сидів посередині, худий з поцяткованою коричневими плямами лисиною над вузьким вінчиком тонзури, заговорив. Голос у нього був неприємний. Слизький.
– Рейнмаре з Беляви. Змов «Отче наш» і «Аве Марія».
Він змовив. Тихим і дещо тремтячим голосом. Домініканець тим часом колупався у носі, а увага його, здавалося, зосереджувалася виключно на тому, що він виколупав.
– Рейнмаре з Беляви. Світська влади має на тебе серйозні доноси й обвинувачення. Ти будеш переданий світській владі для слідства й суду. Але спочатку треба з'ясувати causa fidei[536]536
Питання віри (лат.).
[Закрыть] та ухвалити відповідний вирок. Ти обвинувачуєшся в чарівництві та єресі. У тому, що сповідуєш і поширюєш ідеї, які суперечать тим, що їх сповідує і яким навчає Свята Церква. Чи визнаєш ти свою вину?
– Не визна… – Рейневан ковтнув слину. – Не визнаю. Я невинний. І я – добрий християнин.
– Звичайно, – домініканець зневажливо скривився. – Таким ти вважаєш себе, коли нас вважаєш поганими і нещирими. Запитую тебе: чи ти сповідуєш або чи ти коли-небудь сповідував як істинну віру, відмінну від тієї, в яку наказує вірити і якої навчає Римська Церква? Визнай правду.
– Я кажу правду. Я вірю в те, чому навчає Рим.
– Тому що, напевно, твоя єретична секта має в Римі своє представництво.
– Я не єретик. Можу заприсягтися!
– Чим? Моїм хрестом і вірою, з яких ти глузуєш? Знаю я ваші єретицькі штучки! Зізнайся: коли ти пристав до гуситів? Хто втягнув тебе в секту? Хто ознайомив з писаннями Гуса і Вікліфа? Коли і де ти приймав причастя sub utraque?
– Ніколи не…
– Мовчи! Бога ображає твоя брехня! Ти навчався в Празі? У тебе є знайомі серед чехів?
– Так, але…
– Отже, ти зізнаєшся?
– Так, але не в…
– Мовчи! Запишіть: заявив, що зізнається.
– Я не зізнаюся!
– Відмовляється від зізнання, – губи домініканця скривила гримаса жорстока й водночас радісна. – Плутається в брехні й викручується. Більшого мені не треба. Вношу пропозицію про застосування тортур, інакше ми не дізнаємося істини.
– Отець Гжегож, – невпевнено відкашлявся божогробець, – велів утриматися. Він хоче допитати його сам.
– Марнування часу! – фиркнув худий. – Зрештою, якщо зробити його трохи м'якшим, він стане охочішим до розмов.
– Зараз, – втрутився інший домініканець, – мабуть, немає жодного вільного місця… І обидва майстри зайняті…
– Тут поруч є чобіт, а гвинти крутити – ніяка не філософія, зуміє і помічник. А треба буде, я й сам зумію. Гей, там! Ану сюди! Беріть його!
Ледь живий від страху Рейневан опинився у твердих, ніби відлитих із бронзи, лапах прислужників. Його виволокли, заштовхнули до кімнатки поруч. Він ще не встиг осягнути серйозність і небезпечність ситуації, як уже сидів на дубовому стільці, з шиєю і руками в залізних обоймах, а поголений на лисо кат у шкіряному фартуху монтував на його лівій нозі якийсь жахливий пристрій. Пристрій нагадував ковану скриньку, був великий, важкий, смердів залізом і іржею. А також старою кров'ю і гнилим м'ясом. Від нього відгонило смородом, який виділяють відпрацьовані пеньки різників.
– Я невинний! – завив він. – Неви-и-и-и-инни-и-и-и-ий!
– Далі, – кивнув кату худий домініканець. – Робіть свою справу.
Кат нахилився, щось залізно клацнуло, щось заскрипіло. Рейневан заревів від болю, відчуваючи, як обкуті металом дошки стискають і чавлять йому ногу. Він раптом згадав Інститора і перестав йому дивуватися. Він і сам був за волосок від того, щоб наробити в штани.
– Коли ти пристав до гуситів? Хто дав тобі писання Вікліфа? Де і від кого ти приймав єретицьке причастя?
Гвинти скрипіли, кат кректав. Рейневан ревів.
– Хто твій спільник? З ким із Чехії ти контактуєш? Де ви зустрічаєтеся? Де переховуєте єретичні книги, писання і постили[537]537
Постила (середньов. лат. postilla від post ilia [verba textus] – «після цих [слів тексту]») – зібрання коментарів до Біблії та Євангелія.
[Закрыть]? Де ховаєте зброю?
– Я неви-и-и-и-инни-и-и-и-ий!
– Підкрутити!
– Брате, – промовив божогробець, – змилуйся, це ж шляхтич…
– Щось ви, – худий домініканець зміряв його злим поглядом, – берете надто близько до серця роль адвоката. Вам належало, нагадую, сидіти тихо і не втручатися. Підкрутити!
Рейневан ледве не вдавився від крику.
І тут, зовсім як у казці, хтось почув його крик і відреагував на нього.
– Я ж просив, – сказав цей хтось, який став у дверях і виявився струнким домініканцем років близько тридцяти. – Я ж просив цього не робити. Ти грішиш надлишком ретельності, брате Арнульфе. І, що гірше, браком послуху.
– Я… Велебний… Вибачте…
– Ідіть. У каплицю. Помоліться, перечекайте смиренно – а раптом на вас зійде благодать одкровення. Гей, ви, звільніть в'язня, швидко. І далі, далі, виходьте. Усі!
– Велебний отче…..
– Я сказав: усі!
Інквізитор сів за стіл, на місце, звільнене братом Арнульфом, відсунув трохи убік розп'яття, яке йому заважало.
Мовчки вказав на лаву. Рейневан устав, застогнав, дошкутильгав, сів. Домініканець засунув руки в рукави білої ряси, довго дивився на нього з-під густих брів, які грізно зрослися.
– Ти в сорочці народився, – сказав він нарешті, – Рейнмаре з Беляви.
Рейневан кивком підтвердив, що знає. Сперечатися було годі.
– Тобі пощастило, – повторив інквізитор, – що я саме проходив. Ще би тільки зо два-три повороти цього гвинта… І знаєш, що було би?
– Можу собі уявити…
– Ні. Не можеш, запевняю тебе. Ех, Рейневане, Рейневане, і де ж це нам випало зустрітися… У камері тортур! Хоч, Богом і правдою клянуся, це можна було передбачати вже тоді, на навчанні. Вільнодумство, пристрасть до гулянок і трунків, не кажучи вже про легкодоступних жінок… До лиха, уже там, у Празі, коли я бачив тебе «Під драконом» на Целетній, я пророкував, що ти потрапиш у руки ката. Що ця нерозважливість стане для тебе згубною.
Рейневан мовчав, хоча сам, Богом і правдою, так самісінько пророкував тоді, там, у Празі, в Старому Місті, «Під драконом» на Целетній, «У Барбари» на Зброярській, в облюбованих студентами борделях у завулках за костелами Святих Миколая і Валентина, де Гжегож Гейнче, студент, а невдовзі після того магістр на факультеті теології Карлового університету, бував дуже частим і дуже веселим відвідувачем. Рейневан ніколи в житті не припустив би, що ласий на втіху Гжегож Гейнче витримає в священицькій рясі. Але, видно, витримав. «І справді, на моє щастя», – подумав Рейневан, розтираючи ступню й литку, які, якби не втручання Гейнче, чобіт з гвинтами вже, напевне, встиг би перетворити на криваве місиво.
Попри принесену чудесним порятунком полегкість, дикий страх і далі піднімав дибки волосся і сутулив плечі. Він усвідомлював, що це ще не кінець. Поставний домініканець з розумними очима, густими бровами і чітко окресленою щелепою аж ніяк не був, як могло здаватися, Гжесєм Гейнче, фігляруватим компаньйоном з празьких шинків і борделів. Це був – вирази обличчя та поклони ченців і катів, коли ті виходили з кімнати, не залишали в цьому жодних сумнівів – начальник, пріор. Страшний інквізитор Святої Курії, defensor et candor fidei catholicae, його превелебність inquisitor a Sede Apostolica на всю вроцлавську дієцезію. Про це не можна було забувати. Страхітливий чобіт, який смердів іржею і кров'ю, лежав за два кроки – там, де його покинув кат. Кат у будь-який момент міг бути викликаний, а чобіт – одягнений на ногу. Стосовно цього Рейневан не мав жодних ілюзій.
– Але немає лиха, – перервав коротке мовчання Гжегож Гейнче, – без добра. Я не планував застосовувати до тебе тортури, друже. Тому коли ти повернувся б у Вежу, на тобі не було б жодних слідів або знаків. А так ти повернешся кульгавим, боляче скривджений страшною Інквізицією. І не викликатимеш підозр. А підозр, дорогий мій, ти викликати не повинен.
Рейневан мовчав. З усієї промови він більш-менш зрозумів тільки те, що він повернеться. Інші слова доходили до нього з запізненням. І будили приспаний на якийсь час жах.
– Я зараз матиму трапезу. А ти часом не голодний? З'їси оселедця?
– Ні… За оселедця… дякую…
– Нічого іншого не пропоную. Зараз піст, а я на своїй посаді повинен подавати приклад.
Гжегож Гейнче ляснув у долоні, віддав розпорядження. Піст постом, приклад прикладом, але рибини, які йому принесли, були набагато жирніші та принаймні удвічі більші, ніж ті, що їх видавали пансіонерам Вежі блазнів. Інквізитор пробурмотів коротке Benedic Domine і, не зволікаючи, взявся обгризати оселедця, заїдаючи солону рибу грубо нарізаним житнім хлібом.
– Отже, перейдімо до справи, – почав він, не перериваючи їжі. – У тебе неприємності, друже. Серйозні неприємності. Розслідування у справі про твою нібито чаклунську олесницьку робітню я, щоправда, прикрив, врешті-решт, я тебе знаю, розвиток медицини підтримую, а Дух Божий витає, де хоче, ніщо, у тому числі й розвиток медицини, не відбувається без Його волі. Провина adulterium[538]538
Перелюб (лат.).
[Закрыть] мені, щоправда, огидна, але я не займаюся переслідуванням. Що стосується інших твоїх так званих світських злочинів, то я дозволяю собі в них не вірити. Усе-таки я тебе знаю.
Рейневан глибоко зітхнув. Передчасно.
– Однак, Рейнмаре, залишається causa fidei. Питання католицької релігії і віри. Отож я не впевнений, чи ти не поділяєш поглядів свого покійного брата. Стосовно, поясню, питання Unam Sanctam, верховенства і непогрішності папи, таїнств і транссубстанціації[539]539
Транссубстанціація (середньов. лат. transsubstantiatio) – перетворення хліба і вина під час причастя на тіло і кров Христа.
[Закрыть]. Причастя sub utraque specie. А також стосовно Біблії для мас, вушної сповіді, існування чистилища. І так далі.
Рейневан розкрив рота, але інквізитор зупинив його жестом.
– Не знаю, – говорив далі він, виплюнувши кісточку, – чи ти, як твій брат, читаєш Оккама, Вальдхаузена, Вікліфа, Гуса й Ієроніма, чи ти, як твій брат, поширюєш твори вищезгаданих єретиків по Шльонську, Мархії і Великопольщі. Не знаю, чи даєш ти, за прикладом брата, притулок гуситським емісарам і шпигунам. Коротше кажучи: чи ти і сам єретик. Думаю – а я трохи вивчив питання, – що ні. Що ти безвинний. Гадаю, що в цю аферу тебе вплутав просто-напросто випадок, якщо, природно, це відповідне визначення для пари великих блакитних очей Аделі де Стерча. І твоєї відомої мені слабкості до таких великих очей.
– Гжегоже… – Рейневан насилу протиснув слова крізь стиснуте горло. – Тобто, вибачте… Велебний отче… Запевняю, що я не маю нічого спільного з єрессю. Також і мій брат, ручаюся, жертва злочину…
– З порукою за брата обережніше, – перебив його Гжегож Гейнче. – Ти здивувався би, якби дізнався, скільки було на нього доносів, і небезпідставних. Він постав би перед трибуналом. І видав би спільників. Вірю, що тебе серед них не було б.
Гжегож відкинув хребет оселедця, облизав пальці.
– Однак кінець нерозумній діяльності Петера де Беляу, – продовжив він, беручись за другу рибину, – поклало не правосуддя, не кримінальний процес, не poenitentia[540]540
Розкаяння (лат.)
[Закрыть], а злочин. Злочин, винних у якому я був би радий побачити покараними. Ти теж, правда? Бачу, що теж. Тож знай, що вони будуть покарані, причому незабаром. Знання цього мусить допомогти тобі прийняти рішення.
– Яке… – Рейневан ковтнув слину. – Яке рішення?
Гейнче якийсь час мовчав, кришив шматочок хліба. З глибокої задуми його вивів крик, що долетів звідкись зсередини будинку, – дикий, жахливий зойк людини, якій завдають болю. Дуже дошкульного болю.
– Брат Арнульф, – вказав рухом голови інквізитор, – як я чую, недовго молився, швидко закінчив і повернувся до занять. Ревний це чоловік, ревний. Аж занадто. Але він нагадує, що й у мене є обов'язки. Так що переходимо до висновків.
Рейневан зіщулився. І правильно зробив.
– Тебе, дорогий Рейневане, вплутали в неабияку аферу. Тебе перетворили на знаряддя. Співчуваю. Але раз уже ти став знаряддям, то гріх було би тобою не скористатися, а надто для доброї справи і до слави Божої, ad maiorem Dei gloriam. Отже, ти вийдеш на волю. Я витягну тебе з Вежі, захищу й обороню від тих, хто на тебе чигає, а таких намножилося, намножилося чимало. Твоєї смерті прагнуть, наскільки мені відомо, Стерчі, князь Ян Зембицький, коханка Яна Аделя Стерчева, раубрітер Буко фон Кроссіг, а також – із причин, які я ще повинен з'ясувати, – шляхетний Ян фон Біберштайн… Гм, воістину, є причини побоюватися за життя. Але, як було сказано, я візьму тебе під свій захист. Не задарма, ясна річ. Послуга за послугу. Do ut des [541]541
[Примітка автора] Do, ut des – «Даю, щоб ти дав»; тут парафраза: «…ut facias» – «..щоб ти зробив».
[Закрыть]. А радше: ut facias.
– Я організую, – інквізитор заговорив швидше, немов декламував заздалегідь вивчений текст, – все так, щоб у Чехії, куди ти вирушиш, це не викликало нічиїх підозр. У Чехії ти встановиш контакти з гуситами, з людьми, яких я тобі вкажу. Тобі не буде важко встановити контакти. Ти ж брат Петера з Беляви, який має заслуги перед гуситами, праведного християнина, мученика за справу, замордованого проклятими папістами.
– Я маю стати… – вичавив із себе Рейневан. – Я маю стати шпигуном?
– Ad maiorem, – знизав плечима Гейнче, – Dei gloriam. Кожен повинен служити, як може.
– Я непридатний… Ні, ні. Гжегоже, тільки не це. Я не погоджуюся. Ні.
– Альтернатива, – інквізитор подивився йому в очі, – тобі відома.
Катований у глибині будинку завив, і відразу після цього заревів, захлинувся ревом. Рейневан і без того здогадувався, якою є альтернатива…
– Ти не повіриш, – підтвердив його здогад Гейнче, – які речі з'ясовуються під час болісних конфесат[542]542
Конфесата (від лат. confessio – зізнання) – зізнання під тортурами.
[Закрыть]. Які таємниці зраджуються. Навіть таємниці алькову. Під час розслідування, яке проводить хтось настільки ж ревний, як брат Арнульф, злочинець, коли вже зізнається і розкаже про себе все, починає давати свідчення про інших… Часом аж ніяково буває вислуховувати такі свідчення… Дізнаватися хто, з ким, коли, як… А часом ідеться про духовних осіб. Про черниць. Про дружин, які вважаються вірними. Про дівчат на виданні, які вважаються незайманими. Ради Бога, кожен, гадаю, має такі секрети. Мабуть, страшенно принизливо, коли біль змушує їх виказувати. Такому собі братові Арнульфу. У присутності катів. Га, Рейнмаре? У тебе немає таких секретів?
– Не треба до мене так, Гжегоже, – Рейневан зціпив зуби. – Я все зрозумів.
– Я дуже радий. Справді.
Катований заревів.
– А кого це, – злість допомогла Рейневану подолати страх, – там катують? За твоїм наказом? Кого з тих, із ким я сидів у вежі?
– Цікаво, що ти про це запитуєш, – підняв очі інквізитор. – Бо це справді зразкова ілюстрація моїх міркувань. Був серед в'язнів міський писар із Франкенштейна. Ти знаєш, про кого йдеться? Бачу, що знаєш. Його звинувачували в єресі. Розслідування швидко показало, що обвинувачення було фальшиве, з особистих спонукань, доносителем був коханець його дружини. Я наказав писаря звільнити, а бахура заарештувати, просто так, аби перевірити, чи йдеться виключно про жіночі принади. Бахур, уяви собі, на сам тільки вигляд інструментів негайно зізнався, що це вже не перша міщанка, яку він під виглядом любовних залицянь обкрадає. У свідченнях він трохи плутався, так що деякі інструменти все-таки було застосовано. Ох і наслухався я тоді про інших дружин зі Свидниці, з Вроцлава, з Валбжиха, про їхні гріховні пристрасті та цікаві способи їх задоволення. А під час обшуку в нього знайшли пасквіль на Святого Отця, таку собі картинку, на якій у папи з-під шат понтифіка стирчать диявольські пазурі, ти, певно, бачив щось подібне.
– Бачив.
– Де?
– Не пам…
Рейневан поперхнувся, сполотнів. Гейнче фиркнув.
– Бачиш, як це просто? Гарантую, strappado вже б освіжило тобі пам'ять. Розпусник також не пам'ятав, від кого отримав цей пасквіль і малюночок з папою, але швидко згадав. А брат Арнульф, як ти чуєш, зараз саме перевіряє, чи його пам'ять часом не приховує інших цікавих речей.
– А тебе… – страх, на диво, додав Рейневану відчайдушної сміливості. – Тебе це забавляє. Не таким я тебе знав, інквізиторе. У Празі ти сам насміхався з фанатиків! А тепер? Чим для тебе є ця посада? Усе ще професією чи пристрастю?
Гжегож Гейнче насупив густі брови.
– На моїй посаді, – сказав він холодно, – різниці бути не повинно. І немає.
– Ага, – Рейневан, хоч трясся і цокотів зубами, ішов далі. – Розкажи мені ще що-небудь про славу Божу, про вищу мету і священний порив. Ваш священний порив, оце-то так! Тортури за найменшої підозри, за будь-яким доносом, після першого-ліпшого підслуханого чи добутого шляхом провокації слова. Вогнище за визнання вини, до якого примушено тортурами. Гусит, який чигає за кожним рогом! А я зовсім недавно чув слова поважного священика, який прямо заявляв, що йому йдеться тільки про багатство і владу, а якби не це, то гусити могли би приймати причастя за допомогою клістиру, і це його б нітрохи не хвилювало. А ти, якби Петерліна не вбили, кинув би його до льоху, катував би, змусив би зізнатися і, напевне, спалив би. А за що? За те, що він читав книги?
– Досить, Рейнмаре, досить, – скривився інквізитор. – Стримай запал і не будь тривіальним. Ти ось-ось почнеш лякати мене долею Конрада з Марбурга…
– Поїдеш у Чехію, – жорстко сказав він, трохи помовчавши. – Зробиш те, що я накажу. Служитимеш. І в такий спосіб ти збережеш свою шкуру. І бодай частково відпокутуєш провини брата. А твій брат був винен. І аж ніяк не в тому, що читав книги.
– А фанатизмом мені не докоряй, – продовжував він. – Мені, уяви собі, книги не заважають, навіть хибні та єретичні. Я вважаю, уяви собі, що ніяких книг не можна спалювати, що libri sunt legendi non comburendi. Що навіть помилкові і баламутні погляди можна поважати, можна також, якщо мати дрібку філософського ставлення, зауважити, що на істину ніхто не має монополії, безліч тез, які колись були проголошені помилковими, сьогодні вважаються істинними, і навпаки. Але віра і релігія, яку я захищаю, – це не тільки тези і догми. Віра і релігія, яку я захищаю, – це суспільний лад. Не стане ладу – настане хаос і анархія. А хаосу й анархії бажають тільки злочинці. Злочинців же треба карати.
– Висновок: та нехай би собі Петер де Беляу і його соратники-дисиденти читали на здоров'я Вікліфа, Гуса, Арнольда з Брешії і Йоахима Флорського. Бо Йоахим Флорський – так, але не Фра Дольчіно[543]543
Дольчіно (р. н. невід. – 1307), вождь селянсько-плебейського повстання 1304–1307 pp. у північно-західній Італії, спрямованого проти феодальних повинностей і церковної влади.
Чомпі (італ. ciompi) – чесальники вовни й інші наймані робітники мануфактур Флоренції, які підняли повстання у 1378 році. Пікарти (назва дана католицькими силами від Пікардії – вогнища єретичних рухів у середньовіччі) – найрадикальніша ліва течія таборитів у Чехії І пол. XV ст. Розвивали ідеї хіліазму, встановили зрівняльний розподіл у Таборі. Навесні 1421 розгромлені помірними таборитами на чолі з Я. Жижкою.
Джон Болл – ідеолог лолардів, один з керівників повстання Уота Тайлера 1381 року в Англії.
Кола ді Ріенцо (спр. ім'я Нікола ді Лоренцо Ґабріні, 1313–1354), вождь повсталих пополанів (від popolo – народ) у Римі 1347 р. і глава Римської республіки, встановленої в травні 1347 р. (існувала до грудня 1347 р.) і серпні 1354 р.
Петро з Брюї був першим відомим єретиком, спаленим за свої переконання (в 1124 році). Вимагав скасування церковної ієрархії. Вацлав Коранда (бл. 1390 – бл. 1453) – один з ідеологів пікартів. Послідовник Мартіна Гуски, прихильник збройної боротьби. Помер у в'язниці.
Ян Желівський (р. н. нев. – 1422) – чеський священик-гусит, вождь празьких радикальних гуситів, очолив повстання 30 липня 1419 р. Вбитий або страчений поміркованими гуситами.
Локвіс (Красномовець) – Мартін Гуска (р. н. нев. – 1421) – священик з Моравії, ідеолог пікартів, спалений поміркованими таборитами. Вимагав ліквідації станової і майнової нерівності, скасування культу і релігійних таїнств, які називав забобонами.
[Закрыть], не чомпі, не жакерія. Вікліф – так, але не Уот Тайлер. Тут закінчується моя терпимість, Рейнмаре. Я не допущу, щоб тут розплодилися fratricelli і пікарти. Я в зародку задушу Тайлерів і Джонів Боллів, розчавлю новоявлених Дольчіно, Кола ді Ріенці, Петрів з Брюї, Коранд, Желівських, Локвісів і Жижок.
– А мета, – додав він після паузи, – виправдовує засоби. І хто не зі мною, той проти мене, qui non est mecum, contra me est[544]544
Євангеліє від св. Луки, 11; 23 або св. Матвія, 12; 30.
[Закрыть]. І ще – з Івана, п'ятнадцять, шість: «Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь – і згорять». Згорять! Ти зрозумів? Бачу, що зрозумів.
Катований уже досить давно не кричав. Видно, давав свідчення. Говорив. Тремтячим голосом зізнавався в усьому, чого тільки хотів брат Арнульф.
Гейнче встав.
– У тебе буде трохи часу, щоб обміркувати ці питання. Я мушу негайно повертатися до Вроцлава. Відкрию тобі дещо: я думав, що допитуватиму тут в основному божевільних, а тут, маєш, трапився скарб. Один із твоїх співв'язнів, ксьондзик з Немодлінської колегіати, на власні очі бачив, зумів описати і зможе розпізнати демона. Того, що убиває опівдні, якщо ти пам'ятаєш відповідний псалом. Так що мені дуже спішно влаштувати невелику очну ставочку. Коли ж я повернуся, а повернуся я незабаром, найпізніше на святої Люції, то привезу до Вежі Блазнів нового мешканця. Колись я йому це обіцяв, а я слова дотримую завжди. Ти ж, Рейнмаре, думай інтенсивніше. Зваж усі «за» і «проти». Я хотів би, коли повернуся, довідатися твоє рішення і почути декларацію. Хотів би, щоб вона була відповідною. Щоб це була декларація про лояльне співробітництво і службу. Бо якщо ні, то, клянуся Богом, хоч ти мені й товариш з універу, але будеш для мене як та всохла галузка. Я залишу тебе в розпорядженні брата Арнульфа, сам тобою займатися вже не стану. Залишу тебе з ним сам на сам.
– Зрозуміло, – додав він, – після того, як ти мені особисто зізнаєшся, що ти робив на Гороховій горі в ніч осіннього рівнодення. І хто була та жінка, з якою тебе там бачили. Ти також зізнаєшся мені, зрозуміло, що за священик глузував щодо клістиру. Бувай, Рейневане.
