Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 35 страниц)
– Сумніваюся, щоб у цьому була потреба, – втрутився нібито всерйоз Шарлей. – Будучи набагато більшим реалістом, ніж ти, Самсоне, аж такої популярності цьому винаходові я не пророкую. Та навіть якби і справді події стали розвиватися шляхом, що його ти провіщаєш, то це можна буде, так, це можна буде зупинити. Простим як дишло способом. Просто-напросто буде створено список заборонених книг.
Гутенберг, який тільки-но променів, пригас. Так, що Рейневанові стало його шкода.
– То ви не пророкуєте моєму винаходові майбутнього, – ствердив Йоганн за хвилину могильним голосом. – 3 воістину інквізиторським запалом виявивши його темні сторони. І достоту як інквізитори злегковаживши світлі. Осяйні. Найсвітліші. Адже можна буде друкувати – і тим самим широко пропагувати – Слово Боже. Що ви на це відповісте?
– Відповімо, – губи Шарлея скривилися в єхидній усмішці, – як інквізитори. Як папа римський. Як соборні отці. Ви що, пане Гутенберг, не знаєте, що з цього приводу сказали соборні отці? Sacra pagina[289]289
Тут – Книга Святого Письма (буквально: pagina – «текст, записаний у стовпчик, сторінка книжки» (лат.)).
[Закрыть] повинна бути привілеєм духовенства, бо тільки воно здатне її зрозуміти. Світським тупакам до неї зась.
– Знущаєтеся.
Рейневан теж так думав. Бо коли Шарлей продовжив, то вже анітрохи не приховував ані глумливої усмішки, ні глузливого тону.
– Світським особам, навіть тим, котрі виявляють зачатки розуму, вистачає казань, лекцій, недільних євангельських мес, притч і моралей. А ті, хто зовсім убогий духом, нехай пізнають Писання з вертепів, міраклів[290]290
Жанр середньовічної західноєвропейської релігійно-повчальної віршованої драми (фр. miracle від лат. miraculum – диво) про чудеса із життя святих і мучеників.
[Закрыть], пасій[291]291
Тут – релігійна вистава на тему мук (страстей) Христових у вигляді драматичної містерії; від лат. passio – страждання.
[Закрыть] і хресних доріг, співаючи лауди[292]292
Поширені у Середньовіччі величальні пісні релігійного змісту; від лат. laudare – вихваляти, славити.
[Закрыть] і витріщаючись у костелах на статуї й образи. А ви хочете надрукувати і дати цій темноті Святе Письмо? А може, до того ж іще й перекладене з латини народною мовою? Щоб кожен міг його читати й по-своєму інтерпретувати? Ви хочете, щоб це сталося?
– Мені зовсім не треба того хотіти, – спокійно відповів Гутенберг. – Бо воно уже й так сталося. Зовсім недалеко звідси. У Чехії. І хоч як би далі не пішла історія, ніщо вже не змінить ні цього факту, ні його наслідків. Хочете ви того чи ні, ми стоїмо перед обличчям реформ.
Запала глибока тиша. Рейневанові здалося, що повіяло холодом. Від вікна, з боку віддаленого на якихось три кроки монастиря домініканців, у якому містилася резиденція Інквізиції.
– Коли Гуса спалили в Констанці, – наважився перервати затяжну мовчанку Унгер, – злетіла, кажуть, з диму і попелу голубка. Кажуть, що це знак. Прийде новий пророк…
– Та й часи такі, – зненацька вибухнув Юстус Шоттель, – що досить взяти, написати якісь заклики і прибити їх, курва ж його мать, на двері якогось костелу. Киш, Лютере, геть зі столу, нахабний котисько!
Знову надовго запанувала тиша, у якій чутно було сповнене вдоволення муркотіння кота Лютера. Тишу перервав Шарлей.
– Плюнувши на догми, доктрини і реформи, – сказав він, – я стверджую, що одне мені подобається, одна думка тішить мене незмірно. Якщо ти, ваша милосте, за допомогою свого винаходу книг надрукуєш, то ану ж раптом люди почнуть учитися читати, знаючи, що є що читати? Адже не тільки попит породжує пропозицію, а й навпаки. Адже спочатку було слово, in principio erat verbum. Зрозуміло, умова полягає ще й у тому, щоби слово, себто книга, була дешевшою якщо не від талії гральних карт, то від пляшки горілки, бо це питання вибору. Підбиваючи підсумки: знаєте що, пане Йоганне Гутенберг? Не торкаючись недоліків цього вашого винаходу, я, добре подумавши, усе-таки доходжу висновку, що він цілком може виявитися епохальним.
– Ти читаєш мої думки, Шарлею, – сказав Самсон Медок. – Саме це я й хотів сказати.
– Отже, – обличчя бакалавра знову прояснилося, – ви зволите спонсорувати?
– Ні, – відрізав Шарлей. – Не зволю. Епохальність епохальністю, але я тут, пане Гутенберг, комерцією займаюся.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
у якому Рейневан, шляхетний, як Персеваль, і настільки ж дурний, кидається на допомогу і стає на захист. Як наслідок, уся компанія змушена втікати. Надзвичайно швидко.
– Basilicus super omnes, – сказав Рейневан. – Annus cyclicus. Voluptas? Так, напевне voluptas. Voluptas papillae. De sanctimonia et… Expeditione hominis. Самсоне!
– Що?
– Expeditione hominis. Або positione hominis. На обгорілому папері. На тому, що з Повойовиць. Це тобі з чим-небудь асоціюється?
– Voluptas papillae… Ох, Рейнмаре, Рейнмаре…
– Я запитав, чи це тобі з чим-небудь асоціюється?
– Ні. На жаль. Але я весь час думаю.
Рейневан не прокоментував, хоча, попри запевнення, Самсон Медок, здавалося, менше думав, а більше куняв у сідлі рослого мишастого мерина – коня, якого організував Юстус Шоттель, свидницький майстер-дереворитник, на підставі складеного Шарлеєм списку.
Рейневан зітхнув. На підбір замовленого Шарлеєм спорядження пішло трохи більше часу, ніж передбачалося. Замість трьох вони провели у Свидниці цілі чотири дні. Демерит і Самсон не нарікали, ба більше, вони навіть були цьому раді, бо отримали змогу повештатися знаменитими свидницькими пивничками і дуже докладно дослідити якість цьогорічного березневого пива. Рейневан же, якого, з метою конспірації, переконали не валандатися по шинках, нудьгував у майстерні у компанії нудного Шимона Унгера, сердився і згорав з нетерплячки й любовної туги. Він старанно рахував і перераховував дні розлуки з Аделею, але йому ніяк не вдавалося нарахувати менше двадцяти восьми. Двадцять вісім днів! Майже місяць! Він замислювався, чи Аделя спроможна все це витримати. І наскільки спроможна.
П'ятого дня, вранці, очікуванню настав край. Попрощавшись із гравірувальниками, троє мандрівників залишили Свидницю, й одразу ж за Нижньою брамою приєдналися до довгої валки інших подорожан – кінних, піших, навантажених, нав'ючених, які поганяли рогату худобу й овець, тягнули візки, штовхали тачки, їхали в екіпажах якнайрізноманітніших конструкції і краси. Над валкою нависали сморід і дух підприємництва.
До складеного Шарлеєм списку спорядження Юстус Шоттель з власної ініціативи додав і доставив досить багато різноманітних, хоч і явно хаотично зібраних предметів одягу, так що всі троє подорожніх отримали непогану нагоду переодягтися. Шарлей негайно з цієї нагоди скористався – і тепер виглядав поважно, навіть войовничо, вбраний у стьобаний акетон[293]293
Фр. haqueton, пол. przeszywanica – стьобана куртка з рукавами або без, яку одягали під обладунок у XIII та XIV ст., на відміну від вапенрока, який носили на латах, і лентнера, який лицарі зазвичай носили тоді, коли не одягали обладунку.
[Закрыть], покритий іржавими відбитками обладунків, що викликало в оточуючих повагу. Солідний одяг просто-таки магічно перемінив і самого Шарлея – позбувшись блазенського вбрання, демерит позбувся і блазенських манер і фраз. Тепер він сидів, випроставшись, на своєму прекрасному гнідому жеребці, впираючись кулаком у стегно, і войовничо позирав на купців, повз яких проїжджав, демонструючи себе у позі якщо не Гавейна, то щонайменше Гарета.
Самсон Медок також змінив вигляд, хоча в доставлених Шоттелем пакунках нелегко було знайти що-небудь, що було б добрим на гіганта. Врешті-решт йому все ж таки вдалося замінити мішкуватий монастирський халат вільним коротким журнадом[294]294
у XV–XVI ст. – каптан із довгими рукавами, який можна було носити, не встромляючи рук у рукави, поверх обладунку (рукави при цьому могли підв'язуватися ззаду).
[Закрыть] і хутряною шапкою з модними зубчиками по нижньому краю. Це було настільки популярне вбрання, що Самсон перестав – наскільки це взагалі було можливо – вирізнятися у натовпі. Тепер у колоні інших подорожан кожен, хто до них приглядався, бачив шляхтича у супроводі студента і слуги. Принаймні Рейневан сподівався саме на це. Він також розраховував, що Киріелейсон і його банда, навіть якщо і довідалися вже, що його супроводжує Шарлей, розпитують про двох, а не про трьох подорожніх.
Сам Рейневан, викинувши свої понищені й уже не зовсім свіжі речі, вибрав із запропонованого Шоттелем облягаючі штани і лентнер, модно підбитий спереду ватою, що надавало його поставі дещо пташиного вигляду. Усе це доповнював берет – із тих, які зазвичай носили школярі, як-от Ян фон Гутенберг, з яким вони недавно зустрічались. Цікаво, що саме Гутенберг став предметом їхньої розмови, причому, на диво, йшлося зовсім не про винахід друкарства. Гостинець за Нижньою брамою, що вів до Рихбаха долиною ріки Пілави, був частиною важливого торгового шляху Ниса – Дрезден, а тому був вельми людним. Настільки людним, що це почало дратувати чутливий Шарлеїв ніс.
– Панове винахідники, – бурчав демерит, відганяючи мух, – пан Гутенберг et consortes[295]295
Та іже з ним (лат.).
[Закрыть] могли б нарешті винайти що-небудь практичне. Якийсь, скажімо, інший спосіб пересування. Якесь perpetuum mobile[296]296
Вічний двигун (лат.).
[Закрыть], щось таке, що рухалося б само, щоби не треба було покладатися на коней і волів, як оці-ось, що так невтомно демонструють нам дійсно величезні можливості своїх кишок. Ох, воістину кажу вам, мріється мені щось таке, що їде саме і водночас не забруднює природного середовища. Що? Рейнмаре? Самсоне? Га? Що скажеш, філософе, прибулий із потойбіччя?
– Щось таке, що саме їздить і не робить смороду? – замислився Самсон Медок. – Саме рухається, але не запаскуджує доріг і не отруює середовища? Гм, воістину нелегка дилема. Досвід підказує мені, що винахідники її розв'яжуть, але тільки частково.
Шарлей, можливо, і збирався далі розпитувати у велета про сенс його висловлювання, але йому перешкодив вершник, обірванець на худій шкапі, який мчав охляп у бік голови колони. Шарлей стримав наполоханого гнідка, погрозив обірванцеві кулаком, кинув йому навздогін цілу купу лайливих слів. Самсон піднявся на стременах, подивився назад, звідки галопом прискакав обірванець. Рейневан, який швидко набирався досвіду, знав, за чим Самсон видивляється.
– На злодієві шапка горить, – вгадав він. – Цього втікача хтось налякав. Хтось, хто їде з боку міста…
– …і уважно вдивляється у кожного з подорожан, – докінчив Самсон. – П'ятеро… Ні, шестеро озброєних. У кількох – герби на яках. Чорний птах з розпростертими крильми…
– Я знаю цей герб…
– Я теж! – різко кинув Шарлей, натягаючи віжки. – Ану! За худою кобилою! Гайда! Щодуху!
Уже близько до голови колони, там, де дорога входила в похмурі букові нетрі, вони повернули в ліс і невдовзі сховалися в чагарях. І побачили, як обома узбіччями, придивляючись до всіх, уважно зазираючи у вози і під плахти фургонів, проїхали шестеро вершників. Стефан Роткірх, Дітер Гакст, Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач. А також Віттіх, Морольд і Вольфгер Стерчі.
– Та-а-ак, – протягнув Шарлей. – Так, Рейнмаре. Ти думав, що ти мудрий, а весь світ – дурний. З прикрістю мушу тобі сказати, що то було помилкове переконання. Бо весь світ уже розкусив тебе і твої легкорозкушувані наміри. Знає, що ти прямуєш до Зембиць, туди, де твоя мила. Якщо ж у тебе власне починають з'являтися сумніви, якщо ти починаєш шукати сенсу поїздки до Зембиць, то не ламай собі даремно голову. Я тобі скажу: сенсу немає. Жодного. Твій план… Дай-но знайду відповідне слово… Гм-м…
– Шарлею…
– Є! Абсурдний.
* * *
Суперечка була короткою, запеклою і цілком позбавленою сенсу. Рейневан залишився глухим до логіки Шарлея, Шарлея не зворушила любовна туга Рейневана. Самсон Медок від висловлювань утримався.
Рейневан, думки якого були зайняті головним чином підрахунком днів розлуки з коханою, наполягав, звичайно, щоби і далі їхати до Зембиць, або слідом за Стерчами, або спробувати випередити їх, наприклад, коли ті зроблять привал, найімовірніше десь поблизу Рихбаха або в самому місті. Шарлей категорично протестував. Виявлена Стерчами прозірливість, стверджував він, може свідчити лише про одне.
– Їхнє завдання, – пояснив він, – загнати тебе саме у бік Рихбаха і Франкенштейна. А там десь чекають уже Киріелейсон і де Барби. Повір мені, хлопче, це стандартний спосіб ловити втікачів.
– То які будуть твої пропозиції?
– Мої пропозиції, – Шарлей вказав навколо себе широким жестом, – обмежені географією. Оте величезне, затягнуте хмарами, на сході, – це, як ти знаєш, Шленжа… Те, що здіймається отам, – це Совині гори, оте велике – це гора, яку називають Великою Совою. При Великій Сові є два перевали, Валімський і Юговський, ними ми б миттю могли пробратися в Чехію, до Броумовська.
– Чехія, ти ж сам це казав, – для нас ризикована.
– Зараз, – холодно відповів Шарлей, – найбільший ризик – це ти. І погоня, що переслідує тебе по п'ятах. Зізнаюся, що найохочіше я подався би зараз саме в Чехію. З Броумова перескочив би в Клодзько, а з Клодзька – на Моравію й Угорщину. Але ти, підозрюю, не відмовишся від Зембиць.
– Правильно підозрюєш.
– Що ж, отже, нам доведеться відмовитися від безпеки, яку нам забезпечили би перевали.
– Це, – зненацька втрутився Самсон Медок, – була б дуже відносна безпека. І важкодоступна.
– Факт, – спокійно погодився демерит. – Це місця не найбезпечніші. То що ж, значить, їдьмо все-таки на Франкенштейн. Але не трактом, а підніжжями гір, краями борів Шльонської просіки. Зробимо гак, трохи поїздимо бездоріжжям, але що нам залишається?
– Їхати трактом! – вибухнув Рейневан. – Услід за Стерчами! Наздогнати їх…
– Ти сам, – різко обірвав Шарлей, – не віриш у те, що говориш, хлопче. Бо ти ж не хочеш потрапити їм у лапи. Дуже не хочеш.
* * *
Тому спочатку вони поїхали буковими і дубовими лісами, потім просіками, і врешті-решт дорогою, що звивалася між пагорбами. Шарлей і Самсон стиха перемовлялися. Рейневан мовчав і пригадував останні слова демерита…
Шарлей уже вкотре довів, що вміє якщо не читати думки, то принаймні безпомилково їх угадувати на підставі засновків. Щоправда, вигляд Стерчів спочатку розбудив у Рейневанові лють і дику жадобу помсти, він був готовий негайно рушити слідом за ними, дочекатися ночі, підкрастися до них і поперерізати їм, сплячим, горлянки. Але стримував його не тільки глузд, а й паралізуючий страх. Кілька разів він уже прокидався весь у холодному поту, від сну, в якому його зловили і тягли до катівні в глибоких льохах Стерцендорфа, причому в тому, що стосувалося зібраних там знарядь тортур, сон відзначався надзвичайною докладністю. Коли Рейневан згадував ці знаряддя, його починало кидати то в жар, то в холод. І тепер також мурашки повзали йому по спині, а серце завмирало щоразу, як тільки на узбіччі виростали темні силуети, і лише коли він добре до них придивлявся, силуети виявлялися не Стерчами, а кущами ялівцю.
Ще гірше стало, коли Шарлей і Самсон змінили тему розмови і почали розводитися на предмет історії літератури.
– Коли трубадур Гільйом де Кабестен, – правив Шарлей, багатозначно поглядаючи на Рейневана, – спокусив дружину пана де Шато-Русільона, той наказав закатрупити поета, випатрав його, наказав кухареві підсмажити серце і дав його з'їсти невірній дружині. А та кинулася з вежі.
– Принаймні так говорить легенда, – відповідав Самсон Медок з обізнаністю, яка в зіставленні з його кретинською фізіономією викликала остовпіння. – Панам трубадурам не завжди можна довіряти, їхні строфи про амурні успіхи в заміжніх дам частіше відображають бажання і мрії, і рідше – реальні події. Прикладом може бути от хоч би і Маркабрю, якого, попри нахабні натяки, абсолютно нічого не пов'язувало з Елеонорою Аквітанською. Перебільшеними є, як мені здається, і романи Бернарта де Вентадорна з пані Алаїзою де Монпельє та Рауля де Кусі з пані Габріелою де Фаєль. Викликає сумніви також Тибальд Шампанський, який похваляється прихильністю Бланки Кастильської. А також Арнольд де Марейль, за його власними словами – коханець Адалазії з Безьє, фаворитки короля Арагонії.
– Цілком може бути, – погоджувався Шарлей, – що трубадур трохи дечого повигадував, бо скінчилося тим, що його прогнали з двору, а якби в його поезії була бодай дрібка правди, все могло би мати значно сумніший кінець. Або якби король був більш запальним. Як, наприклад, пан де Сен-Жільє. Цей за двозначну канцону на адресу своєї дружини наказав відрізати язика трубадурові П'єру де Відалю.
– Так говорить легенда.
– А трубадур Жіро де Корбей, скинутий з мурів Каркассона, – теж легенда? А Госельм де Понс, отруєний через якусь прегарну заміжню жінку? Кажи, що хочеш, Самсоне, але далеко не кожен рогоносець був таким дурнем, як маркіз Монферрат, який, побачивши у саду свою дружину сплячою в обіймах трубадура Рембо де Вакейраса, накрив їх обох плащем, щоби не змерзли.
– Це була його сестра, а не дружина. Але все інше збігається.
– А що сталося з Даніелем Карре за те, що він увінчав рогами барона де Фо? Барон убив його руками найманих убивць, звелів виготовити собі кубок з його черепа і тепер п'є з нього.
– Усе правда, – кивнув Самсон Медок. – Крім того, що це був не барон, а граф. І не вбив він поета, а ув'язнив. І виготовив не кубок, а оздобну калитку. Для сигнета[297]297
Перстень з печаткою.
[Закрыть] й дрібних монет.
– Ка… – поперхнувся Рейневан. – Калитку?
– Калитку.
– А чого це ти раптом так посинів, Рейнмаре? – прикинувся стурбованим Шарлей. – Що таке, мо', занедужав? Ти ж завжди стверджував, що велика любов вимагає жертв. Обраниці кажуть: волію тебе понад королівство, понад скіпетр, понад здоров'я, понад довгий вік і життя… А калитка? Калитка – це дрібниця.
* * *
Від недалекого костелика – як стверджував Шарлей, розташованого в селі під назвою Лютомія, – саме долинув звук дзвону, коли Рейневан, що їхав попереду, зупинився, підняв руку.
– Чуєте?
Вони стояли на роздоріжжі, біля перекошеного хреста і фігури, яку дощі розмили у безформний бовван.
– Ваганти, – сказав Шарлей. – Співають.
Рейневан покрутив головою. Звуки, які долітали з яру, що зникав у лісі, нічим не нагадували ні «Tempus est iocundum», ні «Amor tenet omnia», ні «In taberna quando sumus»[298]298
«Настала радісна година», «Любов править всім», «Коли ми сидимо в корчмі» (лат.) – перші рядки пісень вагантів і голіардів.
[Закрыть], ні жодної з інших популярних пісень голіардів. Та й голоси, які він чув, нічим не нагадували голосів вагантів, які їх нещодавно випередили. Вони нагадували радше…
Він намацав долонею рукоять корду, ще одного з отриманих у Свидниці подарунків. Тоді нахилився в сідлі й погнав коня. Клусом. А потім галопом.
– Куди? – гаркнув услід йому Шарлей. – Стій! Стій, чорт візьми! Ти накличеш на нас біду, дурню!
Рейневан не слухав. Він в'їжджав у яр. А за яром, на галявині, кипіла битва. Там стояли двоє присадкуватих коней, запряжених у фургон, накритий чорною просмоленою рядниною. Поруч із фургоном десь із десятеро піших у бригантинах, кільчастих каптурах і капалінах, з бойовими наконечниками на ратищах атакували двох лицарів. Люто, немов собаки. Лицарі захищалися. Теж люто. Як обкладені кабани.
Один лицар, кінний, був у повному пластинчатому обладунку, закутий у бляху з голови до ніг, себто від купола саладу до гостроносих сабатонів[299]299
Обкуте металевими пластинами взуття лицарів.
[Закрыть]. Вістря сулиць і глевій[300]300
Піхотна зброя XIV–XV ст.: сулиця – короткий спис із гострим металевим наконечником, зазубреним з одного боку; глевія – різновид списа, піки, що складається із залізного вістря у формі стрілки, насадженого на довге ратище.
[Закрыть] відскакували від нагрудника, дзенькали на ташках і бейгвантах[301]301
Частини обладунку.
[Закрыть], щоразу не влучаючи у щілини. Не в змозі добратися до вершника, нападники відігравалися на коні. Не кололи, намагалися не калічити – зрештою, кінь коштував грубі гроші, – але гамселили древками по чім попало, розраховуючи на те, що кінь, шаліючи, скине лицаря. Кінь і справді шалів, трусив головою, хрипів і гриз покритий піною мундштук. Але він був, видно, привчений до такого способу бою, тому відбрикувався і копався, утруднюючи доступ до себе і свого господаря. Одначе лицар похитувався в сідлі так енергійно, що було дивно, як він взагалі в ньому тримається.
Бо другого з лицарів, теж у повному пластинчатому обладунку, пішим таки вдалося скинути з коня – тепер він запекло оборонявся, припертий до чорного фургона. На ньому не було шолома, з-під відкинутого каптура розвівалося довге світле закривавлене волосся, з-під таких же світлих вусів блискали зуби. Нападників він відганяв ударами шаршуна[302]302
Важкий і довгий меч.
[Закрыть], тримаючи його обіруч. Шаршун, хоч і довгий та важкий, літав у руках лицаря, ніби якийсь оздобний придворний мечик. Зброя була грізною не тільки на вигляд – підхід атакуючим утруднювали вже аж троє поранених, які лежали на землі, виючи з болю і намагаючись відповзти убік. Решта нападників виявляли обережність, не наближалися занадто, а намагалися штрикнути лицаря з безпечної відстані. Але навіть якщо їхні штурхани і влучали, якщо навіть вони не були відбиті важким клинком шаршуна, вістря зісковзували по бляхах.
Споглядання події, опис якої мусив зайняти ці кілька рядків, – Рейневанові зайняло лише якусь мить. Він бачив те, що побачив би кожен: двох гербових лицарів у біді, на яких нападає зграя розбійників. Або: двох левів, яких кусають гієни. Або: Роланда і Флорісмарта, які обороняються від переважаючих сил маврів. Рейневан умить відчув себе Олівером. Він вигукнув, вихопив з піхов корд, ударив коня п'ятами і кинувся на допомогу, не звертаючи жодної уваги на застережливі крики і прокльони Шарлея.
Хоч і нерозважлива, допомога аж ніяк не була передчасною, бо атакований лицар саме звалився з коня, загримівши, як скинутий із дзвіниці мідний котел. А припертий ратищами до воза блондин із шаршуном міг допомогти йому лише прокльонами, що ними щедро обсипав нападаючих.
На все це налетів Рейневан. Він розштовхав конем і повалив тих, які вовтузилися над скинутим із сідла лицарем; одного, сивовусого, який не дав себе повалити, рубонув кордом по капаліну так, що аж задзвеніло. Капалін упав, а сивовусий обернувся, зловісно крикнув і з розмаху вперіщив Рейневана алебардою, зблизька, але, на щастя, самим тільки древком. Проте Рейневан все ж таки упав з коня. Сивовусий стрибнув на нього, притиснув, схопив за горло. І відлетів. Буквально. Бо якраз із такою силою Самсон Медок гупнув його п'ястуком збоку по голові. На Самсона негайно накинулися інші, і силач опинився в скрутному становищі. Він підхопив із землі алебарду, першого нападника вальнув плазом по шолому так, що залізко відлетіло, а той, кого він вальнув, звалився як підкошений. Самсон заобертав ратищем, завертів ним, як очеретинкою, розчищаючи місце навколо себе, Рейневана і лицаря, який уже підводився із землі. Падаючи, лицар загубив салад, з-над барта[303]303
Підборідник, який часто був з'єднаний із частиною шолома, яка закривала обличчя.
[Закрыть], що прикривав шию, виднілося молоде рум'яне обличчя, кирпатий ніс і зелені очі.
– Постривайте, свинячі рила! – кричав він смішним дискантом. – Я вам покажу, гівноїди! Клянуся черепом святої Сабіни! Ви мене ще попам'ятаєте!
На допомогу світловолосому, що тримав оборону біля воза і вже був у вельми скрутному становищі, прийшов Шарлей. Демерит у цілком акробатичному стилі на повному скаку підняв чийогось загубленого меча, розігнав піших, рубаючи наліво і направо з гідною подиву вправністю. Світловолосий, якому в метушні біля воза вибили із рук шаршун, не став витрачати часу, шукаючи його у піску, а кинувся у вир сутички з кулаками.
Несподівана допомога вже переважила, здавалось би, шальки терезів на бік атакованих, коли раптом почувся цокіт підкованих копит, і на галявину галопом влетіли чотири важко озброєні вершники. Якщо навіть Рейневан на якусь мить і засумнівався, ці сумніви розвіяло тріумфальне ревіння піших, які з подвоєним запалом кидалися в бій, побачивши підкріплення.
– Живими брати! – репетував з-під заборола шолома командир важко озброєних, із трьома срібними рибами на щиті. – Живими брати мерзотників!
Першою жертвою новоприбулих виявився Шарлей. Щоправда, демерит спритно уникнув удару бойовою сокирою, зіскочивши з сідла, але на землі на нього навалилися піші – зі значною чисельною перевагою. На допомогу йому поспішив Самсон Медок, громлячи все і вся своїм ратищем. Велетень не злякався лицаря, що напирав на нього із сокирою, й садонув лицаревого коня по залізному начільнику, який захищав морду, з такою силою, аж з тріском зламалося ратище. Кінь тонко заіржав і впав на коліна. А вершника стягнув із сідла світловолосий. Вони обидва почали боротися, зчепившись, як два ведмеді.
Рейневан і вибитий із сідла юнак відчайдушно боронилися від решти панцирних, додаючи собі хоробрості диким криком і матюками, закликаючи всіх святих. Але вже не можна було не помітити безнадійності становища. Ніщо не вказувало на те, що нападники у запалі битви не позабували про наказ брати живцем – а якщо навіть і так, то Рейневан однаково вже бачив себе в зашморгу.
Одначе того дня фортуна їм сприяла.
– Бий, в ім'я Господа! Лупи, хто в Бога вірує!
Під тупіт підків і богобійні крики у бій вступили нові сили – ще троє важко озброєних вершників у повному обладунку та в шоломах із заборолами типу хундсгугель, тобто «собача морда». Не виникало сумніву, на чиєму вони боці. Удари довгих мечів одного за другим кидали на закривавлений пісок піших у капалінах. Від могутнього удару похитнувся в сідлі лицар із рибами у гербі. Другий прикрив його щитом, підтримав, схопив коня за віжки, і вони галопом кинулися навтікача. Третій також хотів утікати, але дістав мечем по голові й упав під копита. Найвідважніші з-поміж піших іще намагалися загородитися ратищами, але також один за другим кидали зброю і втікали в ліс.
Тим часом світловолосий могутнім ударом кулака в залізній рукавиці повалив свого супротивника, коли той спробував встати, штовхнув його ногою в плече, а коли той важко сів, став розглядатися, чим би то його лупнути.
– Лови! – крикнув один із важко озброєних. – Лови, Римбаба!
Названий Римбабою світловолосий упіймав на льоту кинутий йому чекан, паскудного вигляду martel de fer[304]304
Залізний молот (фр.).
[Закрыть], з розмаху, аж загуло, садонув противника, який намагався встати, по шолому – раз, другий, третій. Голова противника впала на плече, з-під вм'ятини на блясі кров рясно полилася на авентель[305]305
Aventail (фр.) – бармиця, кольчужна пелерина, що захищала шию і нижню частину обличчя. Зазвичай кріпилася до низу шолома, часом вдягалася як капюшон на голову під шолом.
[Закрыть], комір панцира і нагрудник. Світловолосий, розставивши ноги, став над пораненим і вдарив його ще раз.
– Ісусе Христе! – хекнув він. – Як люблю цю роботу…
Юнак із кирпатим носом захрипів, виплюнув кров. Потім випростався, посміхнувся вимазаним кров'ю ротом і простягнув Рейневанові руку.
– Дякую за допомогу, шляхетний паничу. Клянуся стегновими кістками святого Афродизія, я цього не забуду! Я – Куно фон Віттрам.
– А мене, – світловолосий простягнув правицю Шарлеєві, – нехай чорти в пеклі випатрають, якщо я забуду про вашу допомогу. Я – Пашко Пакославиць Римбаба.
– Збирайтеся, – закомандував один із панцирних, показавши з-під відкритого заборола смагляве обличчя і сині від гладко вибритої щетини щоки. – Римбаба, Віттрам, та ловіть же коней! Та швидше, холера!
– Овва, – Римбаба нахилився і висякався в пальці. – Вони ж утекли.
– Зараз повернуться, – відповів другий із тих, що прибули на допомогу, вказуючи на покинутий щит із трьома рибами у стовпчик. – Чи ви обоє блекоти об'їлися, щоб нападати на подорожніх якраз отут?
Шарлей, погладжуючи свого сивка по храпах, подарував Рейневанові багатозначний, дуже багатозначний погляд.
– Саме тут, – повторив лицар. – У володіннях Зейдліців. Вони того не подарують…
– Не подарують, – підтвердив третій. – На коней, усі!
Дорогою і лісом лунав крик, іржання, тупіт копит. Через папороті та корчі бігли алебардники, дорогою мчали кілька вершників, важко озброєних, і арбалетників.
– Ноги на плечі! – крикнув Римбаба. – Ноги на плечі, рятуйте голови!
Вони пішли учвал, а їх наздоганяли крики і свист перших стріл.
* * *
Переслідували їх недовго. Коли піхота залишилися позаду, вершники притримали коней, видно, не довіряючи своїй перевазі. Стрільці послали за втікачами ще один залп – і на цьому погоня закінчилася.
Для певності втікачі промчали галопом ще кілька гін, поплутали, щокроку озираючись, серед узгір'їв і яворових лісів. Але ніхто їх не переслідував. Щоб дати перепочинок коням, зупинилися під селом, при крайній хаті. Селянин, не чекаючи, поки йому сплюндрують господу та обійстя, сам виніс миску вареників і цебер сколотин. Раубрітери всілися біля плота. Їли і пили мовчки. Найстарший, який раніше представився Ноткером фон Вейрахом, довго придивлявся до Шарлея.
– Та-а-а-ак, – проказав він нарешті, облизуючи замазані сколотинами вуса. Порядні і сміливі ви люди, пане Шарлею, і ти, паничу фон Хагенау. До речі, чи ти часом не нащадок цього славетного поета?
– Ні.
– Ага. Про що це я? А, що ви сміливі і мужні хлопці. Та й пахолок ваш, хоча на вигляд дурникуватий, відважний і бойовий на диво. Та-а-ак. Поспішили на допомогу моїм хлопцям. І через це самі опинилися у халепі, не оминуть вас клопоти. Ви пішли проти Зейдліців, а вони мстиві.
– Правда, – підтвердив другий лицар, з довгим волоссям і пишними вусами, який представився Вольданом з Осин. – Зейдліци – то особливі сучі діти. Весь їхній рід, значить, також і Лаасани. І Курцбахи. Усі винятково люті тварюки і мстиві поганці… Ой, Віттрам, ой, Римбаба, ну й заварили ж ви кашу, хай вам грець!
– Думати треба, – зауважив Вейрах. – Думати, один з другим…
– Та ми ж думали, – промимрив Куно Віттрам. – То ж було так: дивимося – їде віз. Тоді ми й подумали: а може б то пограбувати? Ну, слово за слово… Тьху, клянуся мотузками святого Дизми. Самі знаєте, як воно буває.
– Знаємо. Але думати треба.
– А також, – додав Вольдан з Осин, – розглядатися за ескортом.
– Не було ескорту. Тільки їздовий, обозники та вершник у бобровій шубі, певно, купець. Вони повтікали. От ми і думаємо: наша взяла. А тут на тобі маєш: як з-під землі вискакують п'ятнадцять заповзятих чахликів з алебардами.
– Я й кажу – думати треба.
– Та ще й часи такі! – вперся Пашко Пакославиць Римбаба. – До чого дійшло! Дурна срана фіра, товару там під тим лантухом, мабуть, на три гроші, а захищали так, ніби там був щонайменше Святий Грааль.
– Давніше то так не бувало, – покивав модно, по-лицарськи підстриженою чорною чуприною третій лицар, смаглявий, ненабагато старший від Римбаби і Віттрама, якого звали Тассіло де Тресков. – Давніше то було так, що коли крикнеш: «Стій і давай!», то давали. А тепер захищаються, б'ються, як чорти, як венеційські кондотьєри. Зле нам стало! Як тут у таких умовах на промисел ходити?
– Ніяк, – підсумував Вейрах. – Дедалі складніше наше exercitium[306]306
Тут – військове мистецтво; exerceo (лат.) – вправлятися, розвивати.
[Закрыть], дедалі тяжча наша раубрітерська доля… Гей…
– Ге-ей… – підхопили жалібним хором лицарі-розбійники. – Ге-е-е-е-ей…
– На гнойовищі, – помітив і показав Куно Віттрам – свиня риється. Може, заріжемо та й заберемо?
– Ні, – вирішив, трохи подумавши, Вейрах. – Часу шкода.
Він підвівся.
– Пане Шарлею! – сказав він. – Таки по правді не годиться вас тут самих трьох залишати. Зейдліці злопам'ятні, не інакше, як уже й погоні розіслали, будуть по дорогах шукати. Тож їдьте, ласкаво просимо, з нами. До Кромоліна, нашого поселення. Там у нас зброєносці, та й друзів буде чимало. Вас там ніхто не скривдить і не образить.
– Хай би спробували! – розпушив світлі вуса Римбаба. – Їдьте з нами, їдьте, пане Шарлею. Бо, скажу я вам, ви мені дуже до душі припали.
– Як і мені молодий панич Рейнмар, – Куно Віттрам лупнув Рейневана по спині. – Присягаюся кельмою святого Руперта Зальцбурзького! Їдьте з нами до Кромоліна. Пане Шарлею? Гаразд?
– Гаразд.
– Ну то, – потягнувся Ноткер фон Вейрах, – рушаймо, comitiva[307]307
Приятелі (середньов. лат., з лат. comitivus – придворний, член свити).
[Закрыть].
* * *
Коли формувався кортеж, Шарлей залишився позаду і непомітно підкликав до себе Рейневана і Самсона Медка.
– Цей Кромолін, – сказав він тихо, поплескуючи по шиї гнідка, – це десь неподалік від Срібної Гури і Стошовиць, біля так званої Чеської стежки, дороги, що веде з Чехії через Срібний перевал до Франкенштейна, до вроцлавського тракту. Тому нам з ними по дорозі й дуже на руку. І набагато безпечніше. Тримаймося їх. Закриваючи очі на те, чим вони промишляють. У біді не вибирають. Але раджу, тим не менше, дотримуватися обережності та зайвого не балакати. Самсоне?
