Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)
Подальше читання порушив загальний шарварок і гармидер, під час якого, як помітив Рейневан, голіард тихцем зник разом зі своїм пергаментом. Раубрітери волали, лихословили, штовхалися, кидалися один на одного, ба, вже почали бряжчати клинки в піхвах.
Самсон Медок штовхнув Рейневана в бік.
– Здається мені, – пробурмотів він, – тобі варто було би глянути у вікно. Чимшвидше.
Рейневан поглянув. І заціпенів.
На кромолінський майдан в'їжджали кроком троє вершників.
Віттіх, Морольд і Вольфгер Стерчі.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
у якому в рицарські традиції та звичаї вривається – з грюкотом – новочасність, а Рейневан, немовби прагнучи обґрунтувати назву книги, виходить на дурня і блазня. І змушений у цьому зізнатися. Перед усією природою.
Рейневан мав підстави соромитися і сердитися, бо піддався паніці. Коли він побачив, як у Кромолін в'їжджають Стерчі, його охопив безглуздий, дурний страх, і цей страх безглуздо і по-дурному ним покерував. Сором побільшувало те, що він повністю це усвідомлював. Замість того, щоб тверезо оцінити ситуацію і повестися осмислено та розумно, він відреагував, як наляканий і загнаний звір. Вискочив з вікна ванькира і кинувся навтьоки. Між шопами і бурдеями, в бік густого верболозу над рікою, що обіцяв, як йому здавалося, безпечний і темний прихисток.
Врятувало Рейневана його власне щастя і нежить, який уже кілька днів мучив Стефана Роткірха.
Річ у тім, що Стерчі добре спланували лови. Вони в'їхали в Кромолін утрьох. Решта ж троє, себто Роткірх, Дітер Гакст і Пугач фон Кнобельсдорф, прибули в поселення раніше і непомітно перекрили найімовірніші шляхи втечі. Рейневан неодмінно налетів би просто на Роткірха, який зачаївся за сараєм, якби не те, що застуджений Роткірх чхнув, і то так потужно, що його наляканий кінь ударив копитом об дошку. Рейневан, хоча паніка скувала йому мозок і він майже повністю втратив владу над ногами, вчасно зупинився, повернувся, промчав біля бурдею, повз купу гною, навкарачки проліз попід плотом і сховався за сухим чагарником. Він так дрижав, що йому здавалося, ніби весь чагарник шарудить, немовби його шарпає сильний вітер.
– Тс-с! Тс-с!
Поруч, за плотом, стояв хлопчик років, може, шести, у фільцевій шапці та перев'язаній перевеслом сорочці, що сягала до середини брудних литок.
– Тс-с! До сирниці, паницу… До сирниці… Тамки!
Рейневан глянув у вказаному напрямку. На віддалену на якийсь кидок каменем дерев'яну конструкцію, чотирикутну, покриту гостроверхим ґонтовим дахом буду, що здіймалася майже на три сажні над землею на чотирьох солідних стовпах. Названа сирницею буда більше нагадувала велику голуб'ятню. А найбільше – пастку без виходу.
– До сирниці, – поквапив хлопчик. – Свидко… Тамки ховайте сі…
– Туди?
– Йо! Ми всі завзди тамки ховаєм сі.
Рейневан не став продовжувати дискусію, тим більше що зовсім неподалік хтось свиснув, а гучне чхання і тупіт копит сповістили про наближення застудженого Роткірха. На щастя, Роткірх, повернувши між бурдеї, в'їхав просто в загорожу з гусьми, а гуси здійняли дике ґелґотання, яке заглушило все довкола. Рейневан зрозумів: зараз або ніколи. Зігнувшись у три погибелі, він бігцем дременув краєм чагарнику, підбіг до сирниці. І аж похолов. Драбини не було, а щоб видряпатися по гладесеньких дубових стовпах, годі було й думати.
Проклинаючи подумки свою дурість, він уже збирався втікати далі, коли почув тихе шикання, а згори, з чорного отвору, зісковзнув, немов змія, вузлуватий шнур. Рейневан ухопився за мотузку руками і ногами – і миттю опинився нагорі, в темному, задушливому і просякнутому смородом старого сиру нутрі. Спустив мотузку і допоміг йому залізти не хто інший, як голіард у червоному кабаті та рогатому каптурі. Той самий, котрий щойно читав у корчмі гуситську лібелу.
– Тс-с, – цитькнув він, приклавши палець до губів. – Тихо, пане!
– А чи тут…
– Безпечно? Так. Ми завжди тут ховаємося.
Рейневан, можливо, і спробував би з'ясувати, чому в такому разі тих, хто настільки регулярно тут ховається, регулярно ніхто не знаходить, але не було часу. Зовсім поруч із сирницею проїхав Роткірх. Чхнув – і рушив далі, не удостоївши споруди на стовпах навіть погляду.
– Ви, – озвався із пітьми голіард, – Рейнмар з Беляви. Брат Петера. Убитого в Бальбінові.
– Саме так, – підтвердив, помовчавши, Рейневан. – А ти сховався тут, тому що боїшся Інквізиції.
– Саме так, – підтвердив, помовчавши, голіард. – Те, що я читав у корчмі… Артикули…
– Я знаю, які це були артикули. Але оці, які приїхали, – це не інквізитори.
– Ніколи не відомо.
– Це правда. Одначе скидалося на те, що ти маєш заступників. І все-таки ти сховався.
– А ви – ні?
* * *
У стінах сирниці були численні отвори, які, мабуть, служили для того, щоб до гомулок[327]327
Гомулка – круглий гуральський сир.
[Закрыть], що сушилися всередині, надходило повітря, і водночас забезпечували кругове спостереження. Рейневан припав оком до діри, що виходила на корчму й освітлений мазницями майдан. Він міг бачити, що там відбувалося. Відстань не дозволяла розчути. Але здогадатися було зовсім не важко.
* * *
Військова рада в корчмі ще не закінчилася, пішли з неї тільки деякі. Тож Стерчів на майдані вітали головним чином собаки, а ще – армігери та лише кілька раубрітерів, серед них Куно Віттрам і Йон фон Шенфельд з перев'язаною пикою. Утім, «вітали» – це було занадто сильно сказано, бо мало хто з лицарів узагалі підняв голову. Віттрам і ще двоє всю увагу приділяли баранячому скелетові, з ребер якого здирали і запихали в рот рештки м'яса, Шенфельд тамував спрагу мальвазією, потягуючи її за допомогою просунутої крізь перев'язку соломинки. Ковалі та купці пішли спати, дівки, ченці, ваганти і цигани кудись завбачливо зникли, пахолки вдавали, ніби страшенно зайняті. Як наслідок, Вольфгерові Стерчі довелося повторити запитання.
– Я питав, – загримів він із висоти сідла, – чи бачили ви молодика, який відповідає опису? Чи був тут такий? Або, може, є? Може, хто-небудь нарешті буде такий ласкавий відповісти? Га? Чи ви, щоб вас холера взяла, поглухли?
Куно Віттрам виплюнув баранячу кісточку якраз під копита Стерчевого коня. Другий лицар витер пальці об вапенрок, глянув на Вольфгера і багатозначно перекрутив пояс із мечем. Шенфельд, не піднімаючи очей, забулькотів через свою соломину.
Під'їхав Роткірх, невдовзі приєднався Дітер Гакст. Обоє заперечливо покрутили головами під питальними поглядами Вольфгера і Морольда. Віттіх вилаявся.
– Хтось бачив такого, як я описав? – повторив Вольфгер. – Хто? Може, ти? Ні? А може, ти? Так, ти, бурмильцю! До тебе звертаюся! Бачив?
– Ні, – заперечив Самсон Медок, що стояв під корчмою. – Не бачив.
– Хто бачив і покаже, – Вольфгер сперся на луку, – той матиме дуката. Ну? Ось дукат, щоб ви не думали, що я брешу. Досить показати того, кого я шукаю. Підтвердити, що він тут є або був. Хто це зробить – дістане дуката! Ну! Хто хоче заробити? Ти? Може, ти?
Один із пахолків поволі наблизився, невпевнено озираючись.
– Я, пане, бачи… – почав він. Але не докінчив, бо Йон фон Шенфельд добряче копнув його під дупу. Пахолок гримнувся на всі чотири. Потім підхопився й утік, накульгуючи.
Шенфельд взяв руки в боки, глянув на Вольфгера й невиразно щось пробубонів з-під пов'язки.
– Га? – Стерча перехилився з сідла. – Що? Що він сказав? Що це було?
– Я не впевнений, – спокійно відповів Самсон, – але мені здається, що щось про засраних юд.
– І мені так здається, – підтвердив Куно Віттрам. – Клянуся бочкою святого Віліброда! Ми не любимо тут, у Кромоліні, юд.
Вольфгер почервонів, а тоді зблід, стискаючи в руці руків'я нагайки. Віттіх зрушив коня, а Морольд потягнувся до меча.
– Не раджу, – сказав Ноткер фон Вейрах, що стояв у дверях корчми. З одного боку від нього стояв де Тресков, з другого – Вольдан з Осин, а в нього за спиною – Римбаба і Боживой де Лоссов. – Не раджу починати, панове Стерчі. Тому що, клянуся Богом, те, що ви почнете, ми закінчимо.
* * *
– Вони вбили мого брата, – видихнув Рейневан, усе ще не відриваючи ока від діри в стіні сирівні. – Це вони, Стерчі, замовили це вбивство. Дасть Бог, почнеться бійка… І раубрітери їх посічуть… Петерлін буде відімщений…
– Я б на це не розраховував.
Рейневан озирнувся. Очі голіарда світилися в темряві. «На що він натякає? – подумав Рейневан. – На що не треба розраховувати: на бійку чи на помсту? Чи ні на те, ні на інше?»
* * *
– Я не хочу сварки, – промовив, стишивши голос, Вольфгер Стерча. – І не шукаю клопотів. Просто чемно собі питаю. Чоловік, якого я переслідую, убив мого брата і зганьбив братову. Моє право домагатися справедливості…
– Ой, панове Стерчі, – похитав головою Маркварт фон Штольберг, коли регіт трохи вгамувався. – Даремно ж то ви з тою своєю болячкою до Кромоліна вибралися. Їдьте, раджу я вам, шукати справедливості деінде. До суду, наприклад.
Вейрах пирснув, де Лоссов розреготався. Стерча сполотнів, усвідомлюючи, що його беруть на кпини, Морольд і Віттіх скреготали зубами так, що замалим не викрешували іскор. Вольфгер кілька разів відкривав і закривав рот, але перш ніж встиг що-небудь сказати, на майдан чвалом ввірвався Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач.
* * *
– Мерзотники, – скреготнув зубами Рейневан. – І як це на них не знайдеться кари… Як це не шмагне їх Господь своїм бичем, не нашле на них одного зі своїх ангелів…
– Хто знає, чи не нашле, – зітхнув у пропахлій сиром темряві голіард. – Хто знає?..
* * *
Пугач під'їхав до Вольфгера, щось швидко говорив, збуджений і червоний на обличчі, вказував у бік млина й моста. Довго говорити йому не довелося. Брати Стерчі пришпорили коней і рвонули галопом через майдан, у протилежний бік, між бурдеями, в напрямку броду на ріці. За ними гнали, не озираючись, Пугач, Гекст і Роткірх, який далі чхав.
– Хрест вам на дорогу! – сплюнув їм услід Пашко Римбаба.
– Зачули миші кота! – сухо розсміявся Вольдан з Осин.
– Тигра, – багатозначно поправив Маркварт фон Штольберг. Він стояв ближче і добре розчув, що саме Пугач сказав Вольфгеру.
* * *
– Я, – сказав з пітьми голіард, – ще би туди не потикався.
Рейневан, який уже майже висів на вузлуватій линві, затримався.
– Мені вже нічого не загрожує, – запевнив він. – А от ти побережися. За те, що ти читав, спалюють на багатті.
– Є речі, – голіард підсунувся ближче – так, щоб місячне світло, яке просочувалося крізь отвір, освітило його обличчя, – є речі, варті того, щоби заради них ризикувати життям. Ви й самі добре це знаєте, пане Рейневане.
– Що ти хотів цим сказати?
– Ви ж дуже добре знаєте, що.
– Я тебе знаю, – зітхнув Рейневан. – Я тебе вже бачив…
– Бачили, авжеж. У брата в Повойовицях. Але обережніше з цим, про це краще не розводитися. Теревені у теперішні часи – недолік згубний. Уже не один своїм власним задовгим язиком горлянку собі перерізав, як звиклося казати…
– Урбан Горн, – докінчив Рейневан, сам дивуючись власній здогадливості.
– Тихіше, – шикнув голіард. – Тихіше з цим іменем, пане.
* * *
Стерчі й справді дали драла із сільбища з дивною поспішністю, немовби від татарського загону або як на звістку про чуму, і чесали звідтіля так, ніби диявол наступав їм на п'яти. Споглядання цього неабияк поліпшило душевний стан Рейневана. Але коли він побачив, від кого вони втікали, коли помітив, хто в'їжджає в Кромолін, дивуватися перестав.
На чолі загону лицарів і кінних стрільців їхав чоловік з різко окресленою щелепою і широкими, як двері кафедрального собору, плечима, одягнений у пишний і з багатою позолотою міланський обладунок. Великий вороний кінь лицаря теж був покритий панцирем: його голову захищав шамфрон, себто начільник, шию – бляшаний нашийник, крінет.
Рейневан змішався з кромолінськими раубрітерами, які тим часом висипали на майдан. Ніхто, крім Самсона, не помітив його і не звернув на нього уваги. Шарлея не було ані сліду. Раубрітери навколо гуділи мов осине гніздо.
Обабіч лицаря в міланському обладунку їхали двоє – простоволосий, вродливий, як дівчина, юнак і смаглявий худячок із запалими щоками. Ці обидва також були в повних пластинчастих обладунках, обидва сиділи на ладрованих[328]328
Ладрований – захищений панцирем.
[Закрыть] конях.
– Гайн фон Чірне, – здивовано сказав Отто Глаубіц. – Бачите, яка в нього міланеза[329]329
Коштовний обладунок із міланської сталі, яка славилася своєю міцністю і була відносно легкою. Такі обладунки могли собі дозволити тільки найбагатші лицарі.
[Закрыть]? Хай мені трясця, та вона запросто коштує сорок гривень!
– Той, що зліва, молодий, – видихнув Венцель де Харта, – це Фричко Ностіц. А той, що справа, – це Вітелоццо Гаетані, з Волощини…
Рейневан злегка зітхнув. Навколо він чув такі ж – більш чи менш виразні – зітхання і тихі прокльони, які свідчили, що не тільки його стривожила поява одного з найвідоміших і найгрізніших шльонських раубрітерів. Гайн фон Чірне, володар замку Німмерсатт, користувався славою найгіршою із можливих, а його ім'я, як виявилося, викликало не тільки жах серед купців і мирних людей, а й грізну шанобливість поміж колег за фахом.
Тим часом Гайн фон Чірне зупинив коня перед старшиною, зліз, підійшов, дзенькаючи шпорами і гримлячи обладунком.
– Пане Штольберг, – промовив він глибоким басом. – Пане Барнхельм.
– Пане Чірне.
Раубрітер роззирнувся, немов хотів перевірити, чи його свита має зброю під рукою і чи у його стрільців арбалети напоготові. Упевнившись у цьому, він поклав ліву руку на рукоять меча, а праву – на стегно. Розставив ноги, задер голову.
– Скажу коротко, – загримів він, – бо не маю часу на довгі балачки. Хтось напав на валонів, гірників із золотостоцьких копалень, і пограбував їх. А я попереджав, що валони із Золотого Стоку перебувають під моєю опікою й охороною. Отож я скажу вам дещо, а ви майте на увазі: якщо хто-небудь із вас, паршивці, нагрів руки на цьому нападі, то хай краще сам зізнається, бо як я його зловлю, то буду реміння дерти з такого сина, хоч би він навіть був лицарем.
Обличчя Маркварта Штольберга вкрилося, можна б сказати, чорною хмарою. Кромолінські раубрітери зашуміли. Фричко Ностіц і Вітелоццо Гаетані незворушно сиділи на конях, ніби дві залізні ляльки. Але стрільці з почту нахилили арбалети, готові до діла.
– Велика підозра за цей вчинок, – продовжував Гайн фон Чірне, – лягає на Кунца Аулока і Сторка з Горговиць, тож я скажу вам іще дещо, а ви слухайте уважно: будете цих злодіїв і вилупків переховувати у Кромоліні, то мене попам'ятаєте.
– Відомо, – вів далі Чірне, не звертаючи уваги на гамір між лицарів, який дедалі наростав, – що вилупки Аулок і Сторк отримують платню від Стерчів, братів Вольфгера і Морольда, таких самих вилупків і мерзотників. З ними в мене давні рахунки, але тепер чаша переповнилася. Якщо з'ясується, що оте про валонів таки є правдою, то я кишки зі Стерчів повипускаю. А також із тих, хто надумає їх покривати.
– І ще одна справа насамкінець. Але справа ця не найменш важлива, так що добре слухайте і мотайте собі на вус. Останнім часом хтось тяжко на купців заповзявся. Раз у раз якого-небудь меркатора знаходять холодним і вже задубілим. Справа, зрештою, дивна, і заглиблюватися в неї я не збираюся, але от що я вам скажу: аугсбургська компанія Фуггерів платить мені за охорону. Тож якщо котрогось меркатора спіткає якась лиха пригода, а з'ясується, що це хтось із вас, то нехай його Бог милує. Зрозуміло? Зрозуміло, такі-розтакі діти?
Серед наростаючого сердитого гамору Гайн фон Чірне зненацька вихопив меча і махнув ним, аж засвистіло.
– А якби, – гаркнув він, – хто-небудь супротивився тому, що я сказав, або подумав, що я брешу, або якби комусь сказане не припало до смаку, то прошу сюди, на пляц! Тут же залізом справу вирішимо. Ну ж бо! Чекаю! Пся мать, то я ж іще від Великодня нікого не забив!..
– Негарно чините, пане Гайн, – спокійно сказав Маркварт фон Штольберг. – Чи ж воно так годиться?
– Те, що я сказав, – щелепа Чірне ще більше видалася вперед, – не стосується ні вас, цний пане Маркварт, ні шановного пана Трауготта, ні взагалі нікого зі старшини. Але свої права я знаю. З-посеред громади викликати мені вільно.
– Я тільки кажу, що це негарно. Усі вас знають. Вас і вашого меча.
– То й що? – фиркнув розбійник. – То я маю, щоб мене не впізнавали, за дівку перебиратися, як Ланселот Озерний? Я сказав: свої права знаю. І вони їх знають. Оця-от громада засранців, що їм аж жижки тремтять.
Раубрітери зашуміли. Рейневан побачив, як Коттвіцові, що стояв поруч із ним, від люті кров відринула із лиця, почув, як Венцель де Харта скреготнув зубами. Отто Глаубіц схопився за рукоять і зробив такий рух, ніби хотів виступити, але Ясько Кульгавий схопив його за руку.
– Навіть не намагайся, – буркнув він. – З-під його меча ще ніхто живим не вийшов.
Гайн фон Чірне знову махнув мечищем, пройшовся, побризкуючи шпорами.
– Ну і що, пердоміхи? Що, гівнолюби? Ніхто не виступить? Знаєте, за що я вас маю? За яловичі задниці я вас маю і яловичими задницями проголошую. А що? Може, хтось заперечить? Може, хтось наважиться сказати, що я брешу? Що, ніхто? Ну то ви всі, до єдиного, тюхтії, мамули і тонкобздюхи. І ганьба на ціле лицарство!
Лицарі-грабіжники шуміли дедалі голосніше, але Гайн, здавалося, цього не помічав.
– Одного тільки, – тягнув він далі, вказуючи, – бачу серед вас чоловіка, оно він стоїть, Боживой де Лоссов. Воістину не збагну, що такий чоловік робить помежи громадою вам подібних свинтусів, пройдисвітів і котолупів. Певно, сам зійшов на пси, тьху, стид і сором.
Лоссов випрямився, схрестив руки на оздоблених гербовою риссю грудях, не злякавшись, витримав погляд Гайна. Проте не поворухнувся, стояв із кам'яним лицем. Його спокій явно розлютив Гайна фон Чірне. Розбійник почервонів, взявся руками під боки.
– Козойоби! – заревів він. – Кнурі недошкробані! Пацики! Сцикуни! Викликаю вас, чуєте, обісранці? Ну, хто стане? Піший або кінний, зараз, тут, на цьому майдані! На мечах або на сокирах, та на чому хочете, вибирайте! Ну, хто? Може, ти, Гуго Коттвіц? Може, ти, Кроссіг? Може, ти, Римбабо, вишкребку?
Пашко Римбаба нахилився і вхопився за меча, вишкіряючи зуби з-під вусів. Вольдан з Осин схопив його за плече, стримав на місці важкою рукою.
– Не дурій, – шикнув він. – Тобі що, життя не миле? Проти нього ніхто не вистоїть.
Гайн фон Чірне зареготав, ніби почув.
– Ніхто? Ніхто не встане супроти? Немає сміливого? Так я і думав! Ех ви, срантюхи! Собачі хвости! Мацапури! Дзбанолизи!
– А курва твоя мать! – раптом гукнув, виступаючи наперед, Екхард фон Зульц. – Пиндюче! Мордовороте! Надмидупо! Виходь на пляц!
– Стою на нім, – спокійно відповів Гайн фон Чірне. – На що битися будемо?
– На оце! – Зульц підняв самопал. – Ти пихатий, Чірне, бо хват на мечі, зух на сокири! Але йде нове! Оце новочасність! Рівні шанси! Будемо стрілитися!
Знову зчинився гамір, Гайн фон Чірне підійшов до коня і невдовзі повернувся зі зброєю в руці. Але якщо Екхард Зульц мав звичайну собі пищаль, просту трубу на палиці, то зброєю Чірне була просто-таки мистецьки виготовлена рушниця з гранчастим стволом у профільованому дубовому ложі.
– То нехай тоді буде вогнепальна зброя, – заявив він. – Нехай буде новочасність вдома і в загороді. Позначте бар'єр.
Це було зроблено швидко. Бар'єри позначили за допомогою двох встромлених у землю списів, що визначили дистанцію десять кроків у шпалері палаючих мазниць. Чірне і Зульц стали один проти одного, кожний із самопалом під пахвою та з тліючим ґнотом у другій руці. Раубрітери відійшли в боки, звільняючи лінію пострілу.
– Готуй зброю! – Ноткер Вейрах, що взяв на себе обов'язки герольда, підняв булаву. – Цілься!
Супротивники нахилилися, піднесли ґноти на висоту запалів.
– Пали!
Якийсь час нічого не відбувалося, панувала тиша, ґноти шипіли і сипали іскрами, смердів порох, що горів на панівках. Скидалося на те, що доведеться перервати двобій, щоби знову набити зброю. Ноткер Вейрах уже збирався подати знак, коли зненацька пищаль Зульца вистрелила зі страхітливим громом, блиснув вогонь, заклубочився смердючий дим. Ті, що стояли поблизу, почули свист кулі, яка не влучила в ціль і полетіла кудись у бік нужника. Майже в той самий момент плюнула димом і вогнем гандканона[330]330
«Ручна гармата» (нім.).
[Закрыть] Гайна фон Чірне. Зі значно кращим результатом. Куля поцілила Екхарду Зульцу в підборіддя і відірвала йому голову. Із шиї поборника антигуситського хрестового походу вдарив фонтан крові, голова гепнулася об стінку клуні, впала, покотилася по майдані й нарешті зупинилась у траві, дивлячись мертвим оком на собак, які її обнюхували.
– Курва! – сказав у цілковитій тиші Пашко Римбаба. – Цього, мабуть, уже ніяк не вдасться пришити.
* * *
Рейневан недооцінив Самсона Медка.
У стайні він навіть не встиг осідлати коня, як відчув на потилиці лоскітливий погляд. Обернувся, побачив – і завмер, як соляний стовп, обіруч тримаючи сідло. Вилаявся, після чого з розмаху засадив сідло на спину коневі.
– Не дорікай мені, – сказав він, не повертаючи голови і вдаючи, що повністю зайнятий упряжжю. – Мушу їхати слідом за ними. Я хотів уникнути прощань. Точніше, прощальних дискусій, які не дали б нічого, крім зайвих сварок і втрати часу. Я подумав, що краще буде…
Самсон Медок, прихилившись до одвірка, сплів руки на грудях і мовчав, але його погляд був аж надто промовистим.
– Я мушу їхати за ними, – голосно і швидко сказав після напруженого вагання Рейневан. – Не можу інакше. Зрозумій мене. Для мене це неповторна нагода. Провидіння…
– Персона пана Гайна фон Чірне, – посміхнувся Самсон, – і мені приводить на думку чимало аналогій. Але жодну з них я не назвав би пов'язаною із провидінням. Одначе що ж, я тебе розумію. Хоч не скажу, що мені це легко далося.
– Гайн Чірне – ворог Стерчів. Ворог Кунца Аулока. Ворог моїх ворогів, а отже, мій природний союзник. Завдяки ньому в мене може з'явитися шанс помститися за брата. Не зітхай, Самсоне. Тут не місце і не час для чергового диспуту, який би закінчився висновком, що помста – річ надаремна й безглузда. Убивці мого брата не тільки спокійно ходять по землі, а ще й безперервно наступають мені на п'яти, погрожують смертю, переслідують жінку, яку я кохаю. Ні, Самсоне. Я не втечу в Угорщину, залишивши їх тут зі славою і хвалою. Маю добру нагоду, маю союзника, знайшов ворога мого ворога. Чірне пообіцяв випустити кишки зі Стерчів і Аулока. Може, це нічого не дасть, може, це приземлено, може, недостойно, може, безглуздо, але я хочу йому в цьому допомогти і хочу при цьому бути. Хочу бачити, як він випускатиме…
Самсон Медок мовчав. А Рейневан уже не знати котрий раз не міг надивуватися, скільки в його мутних очах і одутлому обличчі ідіота могло з'являтися замисленості й мудрої турботи. І хоч німого, та все ж виразного докору.
– Шарлей… – почав він, затягуючи попругу. – Шарлей, це правда, допоміг мені, чимало для мене зробив. Але ж ти й сам чув, був свідком… І не раз. Як тільки я згадував про своє бажання помститися Стерчам, він мене відговорював. При цьому насміхався і ставився до мене, як до дурного підлітка. Він категорично відмовляється допомагати мені в помсті, ба навіть Аделю, ти сам чув, принижує, висміює, постійно намагається відмовляти мене від поїздки до Зембиць!
Кінь фиркнув і затупцював, немовби і йому передалася роздратованість. Рейневан глибоко зітхнув, заспокоївся.
– Передай йому, Самсоне, хай не ображається. Псякрев, я вмію бути вдячним, усвідомлюю, скільки він для мене зробив. Але, мабуть, найкраще я йому віддячуся, пішовши. Він же сам сказав: я є найбільшим ризиком. Без мене йому буде легше. Вам обом…
Рейневан замовк.
– Я хотів би, щоби ти пішов зі мною. Але не пропоную. Це було би з мого боку негарно і непорядно. Те, що я задумав, – ризиковане. Із Шарлеєм ти будеш у більшій безпеці.
Самсон Медок довго мовчав.
– Я не стану відмовляти тебе від твого задуму, – сказав він врешті-решт. – Не стану наражати тебе на, як ти це гарно назвав, сварки і марнування часу. Навіть залишу при собі свою думку щодо сенсовності твого заходу… Не хочу також ще більше погіршувати становище й обтяжувати тебе докорами сумління. Але хочу, щоби ти знав, Рейнмаре, що своїм відходом ти руйнуєш мої надії повернутися у мій власний світ і в моє власне тіло.
Рейневан довго мовчав.
– Самсоне, – нарешті промовив він. – Скажи. Щиро, якщо можеш. Ти справді… Чи те, що ти говорив про себе… Хто ти?
– Ego sum, qui sum, – м'яко перервав Самсон. – Я є той, хто я є. Даруймо собі прощальні висповідування. Вони нічого не дадуть, нічого не виправдають і нічого не змінять.
– Шарлей – чоловік бувалий і спритний, – швидко сказав Рейневан. – В Угорщині, побачиш, він напевне зуміє зв'язатися з кимсь, хто…
– Їдь уже. Їдь, Рейнмаре.
* * *
Усю улоговину заповнювала густа імла. На щастя, туман лежав низько, при самій землі, тому не було небезпеки – принаймні наразі – заблукати, було видно, де пролягав гостинець, шлях явно і виразно позначав ряд кривих верб, диких груш і кущів глоду, що виступали з білого савану. Крім того, далеко в темряві мерехтів і вказував дорогу невиразний, танцюючий вогник – ліхтар загону Гайна фон Чірне.
Було дуже холодно. Коли Рейневан проїхав міст через Ядкову і в'їхав в імлу, йому здалося, наче він занурився у крижану воду. «Що ж, – подумав він, – зрештою, це ж уже вересень».
Біле поле туману, яке розкинулося навколо, відбиваючи світло, давало досить непогану видимість з одного й другого боку, однак Рейневан їхав у цілковитій темряві, ледь бачачи вуха коня. Найбільша пітьма нависала – як не дивно – над самим гостинцем, поміж шпалерами дерев і густих кущів. Останні не раз мали настільки промовисто демонічні силуети, що юнак кілька разів аж здригався, перебуваючи під неприємним враженням від туману, і мимоволі натягав віжки, лякаючи і без того полохливого коня. Їхав далі, подумки висміюючи свою лякливість. Та як же можна, к бісу, боятися кущів?
Зненацька два кущі перегородили йому шлях, а третій вихопив віжки. Четвертий же приставив до грудей щось таке, що могло бути тільки наконечником рогатини.
Навколо затупотіли копита, посилився запах кінського і людського поту. Скреготнуло кресало, посипалися іскри, загорілися ліхтарі. Рейневан примружив очі й відхилився в сідлі, бо один з ліхтарів йому підсунули майже під носа.
– Як на шпига він занадто гарний, – сказав Гайн фон Чірне. – Як на платного вбивцю занадто молодий. Але не завжди варто довіряти очам.
– Я є…
Він запнувся і зіщулився в сідлі, бо дістав чимось твердим по спині.
– Наразі я вирішую, чим ти є, – холодно зауважив Чірне. – І чим ти не є. Наприклад, ти не є роздовбаним арбалетними стрілами трупом у рові. Поки що, саме завдяки моєму рішенню. А тепер помовчи, бо я думаю.
– А що тут думати, – озвався Вітелоццо Гаетані, італієць. Він по-німецьки говорив вільно, але його зраджував мелодійний акцент. – Ножем його через горло – і баста. Та їдьмо вже, бо холодно і їсти хочеться.
Ззаду затупотіли копита, зафиркали коні.
– Він сам, – гукнув Фричко фон Ностіц, якого, своєю чергою, зраджував молодий і приємний голос. – За ним ніхто не їде.
– Не завжди варто довіряти очам, – повторив Чірне.
Над ніздрями його коня клубочилася біла пара. Він під'їхав близько, зовсім близько, так що вони торкнулися стременами. Рейневан із вражаючою ясністю зрозумів, чому: Чірне перевіряв його. Провокував.
– А я, – повторив з мороку італієць, – говорю, щоб його ножем по горлу.
– Ножем, ножем! – спалахнув Чірне. – У вас усе просто. А мені потім сповідник голову прогризає, марудить, випоминає: мовляв, то великий гріх – убивати без причини, треба, мовляв, мати важливу причину, щоб убити. Що не сповідь, то так мені торочить: причина, причина, не можна без причини, закінчиться тим, що візьму і розтрощу ксьондзові череп булавою, врешті-решт, якщо він мене дратує – то це теж причина, га? Але наразі хай буде так, як він мені на сповіді наказав.
– Ну, братику, – звернувся він до Рейневана, – кажи, хто ти. Побачимо, є причина чи її ще тільки треба придумати.
– Я звуся Рейнмар з Беляви, – почав Рейневан. А оскільки його ніхто не переривав, продовжував: – Мій брат, Петер з Беляви, був убитий. Убивство замовили брати Стерчі, а виконав Кунц Аулок і його шайка. Тому я не маю причин їх любити. У Кромоліні я почув, що і між вами дружби немає. Тому я їду слідом за вами, щоб повідомити, що Стерчі були у сільбищі, але втекли звідти, довідавшись, що ви на підході. Поїхали на південь, через брід на річці. Я кажу все це і роблю, бо мною керує ненависть до Стерчів. Сам я помститися їм не зможу. Маю надію зробити це у вашій компанії. Нічого більше я не хочу. Якщо я помилився… Вибачте мені й дозвольте їхати своєю дорогою.
Рейневан зробив глибокий вдих, втомлений поспішно виголошеною промовою. Коні раубрітерів похрапували, подзенькували упряжжю, ліхтарі вихоплювали з мороку страхітливі танцюючі тіні.
– Фон Беляу, – пирснув Фричко Ностіц. – Хай йому біс, виходить, що це, певно, якийсь мій далекий родич.
Вітелоццо Гаетані матюкнувся по-італійськи.
– Їдьмо, – раптом коротко наказав Гайн фон Чірне. – Ти, пане з Беляви, біля мене. Зовсім близько.
«Він навіть не звелів мене обшукати, – подумав Рейневан, рушаючи. – Не перевірив, чи в мене немає захованої зброї. І наказує бути біля нього. Ще одна перевірка. І провокація».
На придорожній вербі гойдався почеплений ліхтар – хитрий трюк, який мав би ввести в оману того, хто їхав слідом, переконати його, що загін знаходиться далеко попереду. Чірне зняв ліхтар, ще раз освітив Рейневана.
– Чесне обличчя, – відзначив він. – Щире, порядне обличчя. Виходить, очам можна довіряти, і цей ось тут ось правду нам каже. Ворог Стерчів, так?
– Так, пане Чірне.
– Рейнмар з Беляви, так?
– Так.
– Зрозуміло. Гей, там, узяти його. Роззброїти, зв'язати. Посторонок на шию. Швидко!
– Пане Чірне… – видушив із себе схоплений міцними руками Рейневан. – Як же так… Як же…
– На тебе є єпископський significavit[331]331
Розпорядження про арешт (лат.).
[Закрыть], хлопче, – недбало кинув Гайн фон Чірне. – І нагорода за живого. Тебе, бач, розшукує Інквізиція. Чаклунство чи єресь, мені, зрештою, байдуже. Але поїдеш зв'язаний до Свидниці, до домініканців.
– Пустіть мене… – Рейневан зойкнув, бо мотузки боляче врізалися в суглоби рук. – Прошу, пане Чірне… Адже ви лицар… А я мушу… Я поспішаю… До жінки, яку кохаю!
– Як і всі ми.
– Але ж ви ненавидите моїх ворогів! Стерчів і Аулока!
– Факт, – визнав раубрітер. – Ненавиджу сучих синів. Але я, юначе, не якийсь там дикун. Я – європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії.
– Але… Пане Чірне…
– По конях, панове.
– Пане Чірне… Я…
– Пане Ностіц! – різко перебив Гайн. – Це нібито ваш родич. То зробіть так, щоб він притих.
Рейневан дістав кулаком у вухо так, що з очей посипалися іскри, а голову пригнуло майже до кінської гриви.
Більше він не озивався.
* * *
Небо на сході посвітлішало в передчутті світанку. Стало ще холодніше. Зв'язаний Рейневан тремтів, дрижав однаково як від холоду, так і від страху. Ностіц кілька разів мусив втихомирювати його, шарпаючи за мотузку.
