Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 35 страниц)
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
у якому справи отримують настільки кримінальний оборот, що якби канонік Отто Беесс це передбачив, то без жодних церемоній постриг би Рейневана в ченці й зачинив у цистерціанській клаузурі[401]401
Частина монастиря, закрита для сторонніх осіб.
[Закрыть]. А Рейневан починає замислюватися над тим, чи така альтернатива не була би для нього більш здоровою.
Вуглярів і смолярів із ближнього села, які прямували вдосвіта до свого робочого місця, стривожили і занепокоїли звуки, які звідти долинали. Лякливіші з-поміж них негайно взяли ноги в руки. За ними поспішили розважливіші, бо небезпідставно вирішили, що з роботи сьогодні нічого не вийде, вугілля вони не випалять, смоли і дьогтю не виженуть, мало того, ще, може, і по шиї доведеться дістати. Лише поодинокі та найсміливіші наважилися підібратися до смолярні настільки, щоб, обережно визираючи з-за стовбурів, угледіти на галявині з п'ятнадцятеро коней і стільки ж озброєних чоловіків, частина з яких була в повних пластинчастих обладунках. Вуглярі побачили, що лицарі жваво жестикулюють, почули збуджені голоси, крики, лайку. Це остаточно переконало вуглярів, що тут їм робити нічого, що треба втікати, поки ще можна. Лицарі сперечалися, сварилися, деякі були просто дуже сердиті, а від таких лицарів бідний селянин міг чекати найгіршого, бо на бідному селянинові лицарі звикли зганяти злість і заспокоювати нерви. Ба, сільський хлоп, що потрапив під гарячу руку якомусь розлюченому благородному лицареві, міг дістати не тільки кулаком у пику, черевиком під зад чи нагайкою по спині: бувало, що пан лицар зі злості хапався за меч, булаву або сокиру.
Вуглярі втекли. І підняли на ноги село. Підпалювати села розлюченим лицарям теж траплялося.
* * *
На галявині вуглярів точилася затята суперечка, закипала сварка. Буко фон Кроссіг так репетував, що харапудилися коні, яких стримували зброєносці. Пашко Римбаба жестикулював, Вольдан з Осин сипав прокльонами, Куно Віттрам закликав у свідки святих одної і другої статі. Шарлей зберігав відносний спокій. Ноткер фон Вейрах і Тассіло де Тресков намагалися втихомирити сварку.
Біловолосий маг сидів неподалік на пеньку і демонстрував байдужість.
Рейневан знав причину сварки. Вона стала відома йому ще дорогою, коли вони вночі чвалували лісами, плутали між дубами і буками, постійно озираючись, чи не вирине з мороку погоня, чи не з'являться вершники в розвіяних вітром плащах. Але погоні не було, тому вдалося поговорити. Отоді-то Рейневан і довідався про все від Самсона Медка. Довідався, а довідавшись, остовпів.
– Не розумію… – сказав він, дещо охолонувши. – Не розумію, як ви могли піти на таке!
– Ти хочеш сказати, – повернувся до нього Самсон, – що якби йшлося про когось із нас, ти не робив би спроб нас врятувати? Навіть божевільних спроб? Ти це хочеш мені сказати?
– Ні, не хочу. Але я не розумію, як…
– Я саме, – досить різко, як на нього, перебив його гігант, – намагаюся тобі пояснити, як. Але ти постійно заважаєш мені вибухами священного обурення. Зроби ласку, послухай. Ми дізналися, що тебе відвезуть у замок Штольц, щоби там, за якийсь дуже недовгий час, убити. Чорний фургон збирача податків Шарлей запримітив іще раніше. Тому коли несподівано підвернувся Ноткер Вейрах зі своєю комітивою, план окреслився сам.
– Допомога в нападі на колектора. Співучасть у пограбуванні – взамін за допомогу в моєму звільненні?
– Ти ніби був при цьому. Домовленість виглядала саме так. А оскільки про захід довідався, певно, через чиюсь балакучість, Буко Кроссіг, довелося підключити і його.
– Ото тепер і маємо.
– Маємо, – спокійно погодився Самсон.
Мали. Дискусія на галявині вуглярів ставала дедалі гарячішою, настільки гарячою, що деяким диспутантам слів виявилося недостатньо. Особливо помітно це було у випадку Буко фон Кроссіга. Раубрітер підійшов до Шарлея і схопив його обома руками за куртку на грудях.
– Якщо ти ще раз… – люто загарчав він, – Якщо ти ще раз вимовиш слово «неактуально», то дуже пошкодуєш. Що ти мені тут верзеш, волоцюго? Ти думаєш, гультіпако, що я не маю кращих занять, ніж їздити лісами? Я втратив час, бо сподівався на здобич. І не кажи мені, що даремно, бо в мене рука свербить.
– Спокійно, Буко, – примирливо озвався Ноткер фон Вейрах. – Нащо відразу вдаватися до насилля? Можемо домовитися. А ти, пане Шарлею, дозволь тобі зауважити, кепсько вчинив. Була домовленість, що ви стежитиме за збирачем податків від Зембиць, що дасте нам знати, яким шляхом він поїде, де зупиниться. Ми чекали на вас. Імпреза була спільна. А ви що?
– У Зембицях, – Шарлей розгладив одяг, – коли я просив у вас допомоги, коли за цю допомогу платив цінною інформацією і пропозицією, що я почув у відповідь? Що ви, може, допоможете, якщо вам, цитую, захочеться, звільнити присутнього тут Рейнмара Хагенау. Але зі здобичі від нападу на збирача мені не дістанеться навіть ламаного шеляга. Так, по-вашому, має виглядати спільна імпреза?
– Вам йшлося про друга. Він мав бути вільний…
– Ось він і є вільний. Сам звільнився, власним промислом. Тож, мабуть, зрозуміло, що ваша допомога мені вже не потрібна.
Вейрах розвів руками. Тассіло де Тресков вилаявся, Вольдан з Осин, Буко Віттрам і Пашко Римбаба почали репетувати один поперед одного. Буко фон Кроссіг втихомирив їх різким жестом.
– Йшлося про нього, так? – запитав він крізь зціплені зуби, вказуючи на Рейневана. – Його ми мали витягти зі Штольца? Його шкуру врятувати? А тепер, коли він вільний, то ми тобі, пане Шарлею, вже не потрібні, так? Угоду розірвано, слово вітром здуло? Надто сміливо, пане Шарлею, занадто швидко! Бо якщо тобі, пане Шарлею, шкура друга така дорога, якщо ти так дбаєш про її цілість, то знай, що я можу зараз цю цілість порушити! І не заявляй мені, що угоду розірвано, бо твій приятель у безпеці. Тому що тут, на цій галявині, на відстані моєї руки, обом вам страшенно далеко до безпеки!
– Спокійно, – підняв долоню Вейрах. – Стримайся, Буко. А ти, пане Шарлею, збав тон. Твій друг уже щасливо звільнений? Твоя взяла. Ми тобі, кажеш, не потрібні? А ти нам, знай, ще менше. Забирайся звідси, якщо така твоя воля. Попередньо за рятунок подякувавши. Ще й дня-бо не минуло, як ми вас урятували, як ми ваші задниці, як хтось мудро зауважив, з петлі витягли. Бо якби вас та нічна погоня наздогнала, то покусаними вухами, мабуть, аж ніяк би не обійшлося. Ти вже про це забув? Гм, правда, ти швидко забуваєш. Ну що ж, скажи нам ще на прощання, куди збирач податків із возом поїхав, котрою дорогою з роздоріжжя. І бувай, чорт з тобою.
– За вашу нічну допомогу, – Шарлей відкашлявся, злегка поклонився, але не Буко і Вейраху, а сивоволосому магу, який сидів на пні й байдуже спостерігав. – За вашу нічну допомогу дякую. Аж ніяк не бажаючи нагадувати, що минув лише тиждень відтоді, як ми під Лютомією рятували задниці панів Римбаби і Віттрама. Так що ми квити. А якою дорогою поїхав колектор, на жаль, не знаю. Ми згубили слід його свити позавчора після полудня. А оскільки перед самими сутінками зустріли Рейневана, то колектор перестав нас цікавити.
– Тримайте мене! – гаркнув Буко фон Кроссіг. – Тримайте мене, курва, бо я його приб'ю! Бо мене шляк трафить! Ви чули? Він згубив слід! Його колектор цікавити перестав! Його, курва, перестала цікавити тисяча гривень! Наша тисяча гривень!
– Яка там тисяча, – не подумавши, ляпнув Рейневан. – Там не було тисячі. Там було… тільки… п'ятсот…
Швидко, дуже швидко він збагнув усю глибину своєї дурості.
Буко фон Кроссіг вихопив меч так швидко, що брязкіт клинка в піхвах, здавалося, ще звучав, ще висів у повітрі, коли вістря вже торкалося Рейневанового горла. Шарлей устиг зробити тільки півкроку, як наткнувся грудьми на так само швидко вихоплені клинки Вейраха і де Трескова. Клинки всіх інших націлилися на Самсона і зупинили його. Усяка видимість фамільярної доброзичливості зникла, мовби її вітром здуло. Люті, примружені, жорстокі очі раубрітерів не залишали сумнівів у тому, що зброєю вони скористаються. І що зроблять це без найменших докорів сумління.
Сивоволосий маг, який сидів на пеньку, зітхнув і покрутив головою. Але обличчя він і далі мав байдуже.
– Губертику, – поволі сказав Буко фон Кроссіг одному зі зброєносців. – Візьми ремінь, зроби зашморг і закинь на оту гілляку. Не ворушися, Хагенау.
– Не ворушися, Шарлею, – як луна повторив де Тресков.
Мечі решти сильніше вперлися в груди і шию Самсона.
– Отже, – Буко, не відводячи зброї від горла Рейневана, наблизився, глянув йому в очі. – Отже, на возі колектора не тисяча, а п'ятсот гривень. Ти це знаєш. Значить, знаєш і те, куди він поїхав. Перед тобою, хлопче, простий вибір: або ти це знаєш, або висиш.
* * *
Раубрітери поспішали, нав'язували швидкий темп. Не шкодували коней. Де тільки дозволяла місцевість, гнали галопом, гнали щосили.
Вейрах і Римбаба, як виявилося, знали ці місця й провадили короткою дорогою.
Їм довелося збавити швидкість, бо коротка дорога вела через сильно підмоклий торф'яник у долині річки Будзувки, лівої притоки Ниси Клодзької. Тільки тоді Шарлею, Самсону і Рейневану підвернулася нагода коротко переговорити.
– Не робіть дурниць, – стиха застеріг Шарлей. – І не пробуйте втікати. Оті двоє за нами мають арбалети і не зводять із нас очей. Краще слухняно їхати з ними…
– І взяти, – єхидно докінчив Рейневан, – участь у бандитському нападі? Так, Шарлею, далеко мене завело знайомство з тобою. Я став розбійником.
– Нагадую, – втрутився Самсон, – що ми зробили це заради тебе. Щоб урятувати тобі життя.
– Канонік Беесс, – додав Шарлей, – наказав мені захищати тебе й оберігати…
– І зробити, щоб я опинився поза законом?
– Завдяки тобі, – різко відповів демерит, – ми їдемо на Сціборову Вирубку, саме ти видав Кроссігу місце привалу збирача. Швидко видав, йому навіть не довелося довго тебе трясти. Треба було міцніше триматися, мужньо мовчати. Тепер ти був би порядним повішеником з чистою совістю. Здається мені, ти в цій ролі почувався би краще.
– Злочин – це завжди…
Шарлей сердито махнув рукою, пришпорив коня.
Над торф'яником піднімався туман. Баговиння вгиналося, чвакало під копитами. Кумкали жаби, бухкали болотяні бугаї, ґелґотіли дикі гуси. Неспокійно озивалися і з плюскотом ставали на крило качки і селезні. Щось велике – мабуть, лось – продиралося крізь хащі.
– Те, що зробив Шарлей, – сказав Самсон, – він зробив заради тебе. Ти ображаєш його своєю поведінкою.
– Злочин… – прокашлявся Рейневан, – завжди залишається злочином. Його ніщо не може виправдати.
– Та невже?
– Ніщо. Не можна…
– Знаєш що, Рейневане? – Самсон Медок уперше проявив щось на кшталт роздратування. – Грав би ти в шахи. Там усе буде так, як тобі подобається. Тут – чорні, там – білі, а всі поля – квадратні.
* * *
– Звідки відомо, що в Штольці мене мали вбити? Хто це сказав?
– Ти здивуєшся. Молода жінка, в масці, щільно загорнута в плащ. Прийшла до нас уночі, на постоялий двір. У супроводі озброєних пахолків. Ти здивований?
– Ні.
Самсон не допитувався.
* * *
На Сціборовій Вирубці не було нікого, жодної живої душі. Це було видно виразно і здалеку. Раубрітери негайно відмовилися від запланованого таємного підходу, влетіли на галявину з розгону, галопом, з гупотом, тупотом і криком. Який наполохав лише воронів, що бенкетували біля обкладеного каменями кострища.
Загін роз'їхався, нишпорячи між куренями. Буко фон Кроссіг обернувся в сідлі і вп'явся у Рейневана грізним поглядом.
– Дай спокій, – попередив його Ноткер фон Вейрах. – Він не брехав. Видно, що тут хтось зупинявся на постій.
– Тут був віз, – під'їхав Тассіло де Тресков. – Є сліди коліс.
– Трава зрита підковами, – доповів Пашко Римбаба. – Сила коней було!
– Попіл у вогнищі ще теплий, – повідомив Губертик, зброєносець Буко, чоловік, усупереч здрібнілому імені, уже далеко не молодий. – Навколо баранячі кості та кавалки ріпи.
– Спізнилися, – понуро підбив підсумок Вольдан з Осин. – Колектор тут зупинявся на привал. І поїхав. Ми прибули запізно.
– Звичайно, – буркнув фон Кроссіг, – якщо цей парубок нас не обдурив. Бо він мені не подобається, цей Хагенау. Га? Хто за вами вночі гнався? Хто нацькував на вас кажанів? Хто…
– Дай спокій, Буко, – знову перебив фон Вейрах. – Ти відхиляєшся від теми. Далі, comitiva, об'їдьте галявину, шукайте слідів. Треба знати, що далі робити.
Раубрітери знову роз'їхалися, частина спішилася і розбрелася межи куренями… До тих, що шукали слідів, дещо здивувавши Рейневана, приєднався і Шарлей. Біловолосий же маг, не звертаючи уваги на рейвах, розклав кожух, усівся на ньому, дістав із саков хліб, тонко зіструганий шматок сушеного м'яса і баклажку.
– А ви, пане Гуоне, – поморщився Буко, – не вважаєте за доцільне допомогти нам у пошуках?
Маг відпив з баклажки, відкусив хліба.
– Не вважаю.
Вейрах пирснув. Буко вилаявся під ніс. Під'їхав Вольдан з Осин.
– Важко до чого-небудь домислитися із цих слідів, – випередив він запитання. – Відомо лише, що коней була сила.
– Це я вже чув. – Буко знову зміряв Рейневана недобрим поглядом. – Але я хотів би дізнатися подробиці. То скільки було з колектором людей? І хто це був? Я до тебе звертаюся, Хагенау!
– Сержант і п'ятеро збройних, – пробурмотів Рейневан. – А крім них…
– Ну? Я слухаю! І дивися мені в очі, коли я питаю!
– Четверо братів-міноритів… – Рейневан ще раніше вирішив приховати особу Тибальда Раабе, а подумавши, поширив це рішення і на Хартвіга Штітенкрона і його поганулю-доньку. – І четверо прочан.
– Жебрущі ченці й пілігрими, – стягнута гримасою губа Буко відкрила зуби. – Верхи на підкованих конях? Так? Що ти мені тут…
– Він не бреше, – Куно Віттрам під'їхав клусом, кинув перед ними шматок зав'язаного вузлом шнура.
– Білий, – оголосив він. – Францисканський!
– Зараза, – насупив брови Ноткер Вейрах. – Що тут сталося?
– Сталося, сталося! – Буко ляснув долонею по рукояті меча. – А що мені до того? Я хочу знати, де колектор! Де віз, де гроші? Хтось може мені це сказати? Пане Гуоне фон Сагар!
– Я зараз їм.
Буко вилаявся.
– З вирубки ведуть три дороги, – сказав Тассіло де Тресков. – На всіх є сліди. Але незрозуміло, де чиї. Не можна сказати, котрою дорогою поїхав колектор.
– Якщо взагалі поїхав, – з кущів виринув Шарлей. – Я вважаю, що не поїхав. Що він і далі тут.
– Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?
– Я скористався розумом.
Буко фон Кроссіг брудно вилаявся. Ноткер Вейрах стримав його жестом. І промовисто подивився на демерита.
– Говоріть, Шарлею. Що саме ви вистежили? Що знаєте?
– Частки зі здобичі, – гордовито задер голову демерит, – ви нам виділити не зволили. Тож і слідопита з мене не робіть. Що знаю, те знаю. Моя справа.
– Тримайте мене… – люто загарчав Буко, але Вейрах знову стримав його.
– Ще недавно, – сказав він, – ні збирач вас не цікавив, ані його гроші. І на тобі маєш, вам раптом забаглося частки здобичі. Видно, щось змінилося. Цікаво, що?
– Багато чого. Тепер здобич, якщо нам пощастить її взяти, уже не буде результатом нападу на збирача. Тепер це буде рекуперація, грабіж грабіжника. А в такому я охочіше беру участь, бо вважаю цілком моральним відібрати в грабіжника награбоване.
– Говоріть зрозуміліше.
– Куди вже зрозуміліше, – промовив Тассіло де Тресков. – І так усе зрозуміло.
* * *
Сховане в лісі, оточене трясовиною озерце, хоч і мальовниче, викликало невиразне відчуття занепокоєння, навіть страху. Його гладінь була, як смола, – така ж чорна і застигла, така ж нерухома, така ж мертва, без жодної ознаки життя, без жодного найменшого руху. Хоча верхівки ялин, що вдивлялися у воду, злегка погойдувалися на вітрі, дзеркальна гладінь не була порушена ані найменшою хвилькою. Густу від коричневих водоростей воду зрушували лише пухирці газу, що піднімалися з глибини, поволі розходилися і тріскалися на маслянистій, укритій ряскою поверхні, з якої, немов руки мертвяків, стирчали всохлі гіллясті дерева.
Рейневан здригнувся. Він уже здогадався, що саме знайшов демерит. «Вони лежать там, – подумав він, – у глибині, у мулі, на самому дні цієї чорної безодні. Колектор. Тибальд Раабе. Прищувата Штітенкронівна з вищипаними бровами. І хто ще?»
– Гляньте, – сказав Шарлей. – Сюди.
Трясовина прогиналася під ногами, порскала водою, яка вичавлювалася із губчастого килима мохів.
– Хтось намагався замести сліди, – показував далі демерит, – але й так добре видно, де тягли трупи. Ось тут, на листі, кров. І тут. І отут. Усюди кров.
– Це значить… – потер підборіддя Вайрах. – Що хтось…
– Що хтось напав на збирача, – спокійно докінчив Шарлей. – Прикінчив і його, і його ескорт. А трупи потопив тут, в озерці. Прив'язавши їм до ніг каміння, витягнуте з вогнища. Досить було уважніше придивитися до вогнища…
– Добре, добре, – обрізав Буко. – А гроші? Що з грошима? Чи це значить…
– Це значить, – Шарлей глянув на нього з легкою поблажливістю, – точнісінько те, про що ви подумали. Якщо припустити, що ви думаєте.
– Що гроші вкрадено?
– Браво.
Буко якийсь час мовчав, і протягом усього цього часу його обличчя ставало дедалі червонішим.
– Курва! – гаркнув він врешті-решт. – Боже! Ти це бачиш і не вергаєш громами?! До чого дійшло! Занепали, курва, звичаї, загинула честь, вмерла поштивість! Усе, геть усе заграбають, украдуть, потягнуть! Злодій на злодієві сидить і злодієм поганяє! Лобурі! Шельми! Мерзотники!
– Лотри, клянуся казаном святої Цецилії, лотри! – підхопив Куно Віттрам. – Господи-Боже Христе, і як Ти не нашлеш на них якусь моровицю!
– До святості, сучі діти, поваги не мають! – гаркнув Римбаба. – Таж бабки, що їх колектор віз, були на богоугодне діло призначені!
– Правда. Єпископ на війну з гуситами збирав…
– А раз так, – промимрив Вольдан з Осин, – то, може, це диявольських рук справа? Адже диявол на боці гуситів… Могли єретики закликати чорта на допомогу… А міг чорт і сам по собі, на зло єпископу… Господи! Диявол, кажу вам, тут безчинствував, пекельні сили тут діяли. Сатана, ніхто інший, колектора вбив і всіх його людей умертвив.
– А п'ятсот гривень – що? – насупився Буко. – До пекла потягнув?
– Потягнув. Або на лайно перетворив. Бували і такі випадки.
– Може бути, – кивнув головою Римбаба, – що на лайно. Лайна там, за куренями, багато різного-всякого.
– А міг чорт, – додав Віттрам, показуючи, – гроші в цьому озерці втопити. Йому вони ні до чого.
– Гм-м-м, – буркнув Буко. – Утопити міг, кажеш? То, може…
– Нізащо! – Губертик на льоту вгадав, про що і про кого подумав Буко. – Оце вже ніяк! Нізащо, пане, туди не полізу!
– Воно й не дивно, – сказав Тассіло де Тресков. – Мені також це болото не подобається. Тьху! Та я не поліз би в цю воду, навіть якби би там не п'ятсот, а п'ять тисяч гривень лежало.
Щось, що жило в озері, певно, його почуло, бо, немовби на підтвердження, смолиста вода озерця збурилася, забулькала, закипіла тисячею великих бульбашок. Бухнуло – і навкруги розійшовся огидний гнилий сморід.
– Ходімо звідси… – хекнув Вейрах. – Ходімо…
Вони пішли. Досить-таки поспішно. Болотяна вода бризкала з-під ніг.
* * *
– Напад на збирача податків, – заявив Тассіло де Тресков, – якщо все-таки й мав місце, і Шарлей не помиляється, – стався, судячи зі слідів, учора вночі або сьогодні вдосвіта. Так що якщо ми трохи піднатужимося, то зможемо наздогнати грабіжників.
– А хіба ж ми знаємо, – буркнув Вольдан з Осин, – куди вони поїхали? З вирубки ведуть три стежки. Одна – у бік бардського гостинця. Друга – на південь, до Кам'янця. Третя – на північ, на Франкенштейн. Перш ніж починати погоню, варто було б знати, котрим із цих трьох напрямків…
– Справді, – погодився Ноткер фон Вейрах, після чого багатозначно кашлянув, глянув на Буко, очима показав на білоголового мага, який сидів неподалік і роздивлявся Самсона Медка. – Справді, варто було б знати. Не хочу бути нахабним, але може б так, приміром, скористатися для цього чарами? Що ти на це, Буко?
Маг почув його слова, поза сумнівом, та навіть не повернув голови. Буко фон Кроссіг вилаявся крізь зуби.
– Пане Гуоне фон Сагар!
– Що?
– Ми сліду шукаємо! Може, ви б нам допомогли?
– Ні, – байдуже відповів маг. – Мені не хочеться.
– Вам не хочеться? Не хочеться? То нащо, зараза, ви з нами поїхали?
– Щоби подихати свіжим повітрям. I gaudium[402]402
Приємність, радість (лат.).
[Закрыть] собі зробити. Повітря з мене вже досить, gaudium, як виявляється, аніякісінького, так що найохочіше я би вже вертався додому.
– Здобич нам з-під носа вислизнула!
– А це, дозвольте вам зауважити, nihil ad me attinet[403]403
Мене не стосується (лат.).
[Закрыть].
– Я вас зі здобичі утримую і годую!
– Ви? Справді?
Буко почервонів від люті, але нічого не сказав. Тассіло де Тресков тихо кахикнув, злегка нахилився до Вейраха.
– Як то воно з ним? – пробурмотів він. – 3 цим чарівником? То він служить Кроссігові чи ні?
– Служить, – пробурмотів у відповідь Вейрах, – але старій Кроссіговій. Одначе про це – ша, краще нічого не говори. Слизька тема…
– А чи це, – упівголоса запитав Рейневан Римбабу, котрий стояв поруч, – той самий знаменитий Гуон фон Сагар?
Пашко кивнув і відкрив рот, на жаль, Ноткер Вейрах почув.
– Надто вже ви цікавий, пане Хагенау, – просичав він, підходячи. – А це не пасує. Не пасує жодному з вашої дивацької трійки. Бо якраз через вас усі ці клопоти. А допомоги від вас стільки, як із цапа молока.
– Це, – випростався Рейневан, – дуже скоро може змінитися.
– Що?
– Ви хочете знати, якою дорогою поїхали ті, хто пограбував збирача податків? Я вам покажу.
Якщо здивування раубрітерів було великим, то для гримас Шарлея і Самсона важко було знайти адекватне визначення, навіть слово «остовпіли» здавалося заслабким. Іскорка зацікавлення блиснула навіть в очах Гуона фон Сагара. Альбінос, який на всіх – крім Самсона – дивився так, ніби вони були прозорі, тепер почав уважніше зондувати Рейневана очима.
– Дорогу сюди, на вирубку, – процідив крізь зуби Буко фон Кроссіг, – ти показав нам під загрозою зашморгу, Хагенау. А тепер допоможеш з власної волі? З чого б це така зміна?
– Я собі знаю.
«Тибальд Раабе. Негарна донька Штітенкрона. З перерізаними горлянками. На дні, у мулі. Чорні від раків, що їх обсіли. Від п'явок. Звивистих вугрів. І ще бозна від чого.»
– Я собі знаю, – повторив він.
* * *
Довго шукати йому не довелося. Оситняк, juncus, ріс по краях вологого лугу цілими купами. До нього він додав обвішане сухими стручками стебло свиріпи. Тричі перев'язав стеблом осоки із султаном колосся.
Одна, дві, три
Segge, Binse, Hederich
Binde zu samene…
– Дуже добре, – озвався з усмішкою сивоволосий маг. – Браво, юначе. Але трохи шкода часу, а мені хотілося б чимшвидше повернутися додому. Тож я дозволю собі, без образи, дрібку підсобити. Дрібку. На грошик. Тільки щоб, як мовить поет, силою силу посилити.
Він змахнув ціпком, описав ним швидке коло.
– Yassar! – промовив гортанно. – Qadir al-rah!
Від сили заклинання задрижало повітря, а одна з доріг, які вели від Сціборової Вирубки, проясніла, стала симпатичнішою, мовби запрошувала до себе. Це сталося набагато швидше, ніж при використанні самого лише нав'язу, майже миттєво, а сяйво, яке випромінювала дорога, було набагато сильнішим.
– Туди, – вказав Рейневан раубрітерам, які вирячилися на нього з відкритими ротами. – Це ця дорога.
– Шлях на Кам'янець, – першим отямився Ноткер Вейрах. – Наша взяла. Та й ваша теж, пане фон Сагар. Це ж бо той самий напрямок, що й до дому, куди вам так спішно. По конях, comitiva!
* * *
– Є, – доповів висланий на розвідку Губертик, стримуючи танцюючого коня. – Є, пане Буко. Їдуть цугом, повільно, гостинцем у бік Барда. Чоловік зо двадцятеро, серед них – важко озброєні.
– Двадцятеро, – повторив у деякій задумі Вольдан з Осин. – Гм-м-м…
– А ти чого чекав? – глянув на нього Вейрах. – Хто, по-твоєму, вирізав і потопив збирача зі свитою, не рахуючи францисканців і прочан? Хлопчик-мізинчик?
– Гроші? – по-діловому запитав Буко.
– Є колебка[404]404
Колебка – парадний екіпаж для жінок, підвішений для більшої комфортності на ланцюгах або ременях, використовувався у Польщі в XIV–XVI ст.
[Закрыть], – Губертик почухав за вухом. – Скарбничок…[405]405
Скарбничок – невеликий багажний повіз, збитий з дощок і оббитий шкірою, відомий у Польщі у XVI–XVIII ст.
[Закрыть]
– Саме те, що треба. Там везуть грошву. Ну, то гайда на них.
– А чи це справді, – озвався Шарлей, – ті, кого нам треба?
– Ви, пане Шарлею, – Буко зміряв його поглядом, – як щось ляпнете… Ви б краще сказали, чи ми можемо на вас розраховувати. На вас і на ваших компаньйонів. Допоможете?
– А чи з тої рекуперації, – Шарлей глянув на верхівки сосон, – ми щось матимемо? Як щодо рівної пайки, пане фон Кроссіг?
– Одна на вас трьох.
– Годиться, – демерит не торгувався, але під поглядами Рейневана і Самсона швидко додав:
– Але без зброї.
Буко махнув рукою, після чого відстібнув від сідла сокиру, величезне широке лезо на злегка вигнутому сокирищі. Рейневан побачив, як Ноткер Вейрах перевіряє, чи ланцюговий моргенштерн добре обертається на рукояті.
– Послухайте, comitiva, – сказав Буко. – Хоч це, напевно, переважно шмаркачі, але їх аж двадцять. Тому треба все робити з головою. Тож зробімо так: за гону звідси, я знаю, дорога проходить через місток над потоком…
* * *
Буко не помилявся. Дорога справді вела через місток, під яким, у вузькому, але глибокому яру тік схований серед густої вільхи потічок, голосно шумуючи на шипотах[406]406
Перекати, пороги.
[Закрыть]. Посвистували вивільги, заповзято довбав дерево дятел.
– Не можу в це повірити, – сказав Рейневан, захований за кущами ялівцю. – Не можу повірити. Я став розбійником. Сиджу в засідці…
– Тихо будь, – пробурмотів Шарлей. – Їдуть.
Буко фон Кроссіг сплюнув у долоню, взяв сокиру, опустив забороло армета.
– Бережись! – прогудів він, ніби з глибини глечика. – Губертик! Ти готовий?
– Готовий, пане.
– Усі знають, що їм робити? Хагенау?
– Знаю, знаю.
На протилежному боці яру серед світлого березняку, що просвічував з-за яворів, замигтіли барви, заблищали обладунки. Долинув спів. «Співають Dum inventus floruit[407]407
«Поки юність цвіте» (лат.).
[Закрыть], – упізнав Рейневан. – Пісню на слова Петра Блуаського. Ми теж її співали в Празі…»
– Весело їм, собакам, – пробурмотів Тассіло де Тресков.
– Мені також весело, як я когось пограбую, – пробурмотів у відповідь Буко. – Губертику! Готуйся! Рихтуй арбалет!
Пісня затихла – обірвалася зненацька. Біля містка з'явився пахолок у каптурі, тримаючи сулицю поперек сідла. За ним виїхали ще троє, ці були в кольчугах і залізних опахах[408]408
Частина обладунку, що захищала руку.
[Закрыть], на головах мали хундсгугелі[409]409
Hundsgugel (нім. «собача морда») – шолом з витягнутим конічним заборолом.
[Закрыть], а за спинами – арбалети. Усі повільно в'їхали на місток. За ними з'явилися два лицарі в латах cap á pied[410]410
3 голови до ніг (іт.).
[Закрыть], навіть зі списами, застромленими в тримачі біля стремен. Один із них мав на щиті червоний щабель у срібному полі.
– Кауффунг, – знову пробурмотів Тассіло. – Якого чорта?
По містку зацокали підковані копита, на нього в'їхали наступні три лицарі. За ними, запряжена парою присадкуватих коней, в'їхала оббита бордовим сукном крита колебка. Скарбничок, супроводжуваний черговими арбалетниками в хундсгугелях і капалінах[411]411
Капалін – піхотний шолом напівсферичної форми, що мав криси з прорізами для очей.
[Закрыть].
– Чекати, – бурмотів Буко. – Ще… Нехай-но тільки колебка з'їде з містка… Ще… Давай!
Дзенькнула тятива, просичала стріла. Кінь під одним із пікінерів став дибки, з диким іржанням звалився, одночасно поваливши одного зі стрільців.
– Уперед! – гаркнув Буко, зірвавши коня з місця. – На них! Бий!
Рейневан вгамселив коня п'ятами, видерся з ялівцю. За ним кинувся Шарлей.
Перед мостом уже кипів бій – це на ар'єргард кортежу вдарили справа Римбаба і Віттрам, а зліва Вейрах і Вольдан з Осин. Лісом розносилися крики, хропіння та постогнування коней, дзенькіт, брязкіт, гупання заліза об залізо.
Буко фон Кроссіг ударом сокири повалив разом з конем пахолка із сулицею, ударом навідліг розрубав голову арбалетнику, котрий намагався натягнути арбалет. Рейневана, який проскакав біля нього, забризкало кров'ю і мозком. Буко вивернувся у сідлі, піднявся у стременах, могутньо рубонув, сокира розбила наплічник і майже відрубала плече лицареві зі щаблем Кауффунгів на щиті. Поруч промчав на повному скаку Тассіло де Тресков, широким ударом меча скинувши з коня зброєносця в бригантині. Дорогу йому заступив панцирний у блакитно-білому лентнері, вони стялися, дзенькнула сталь.
Рейневан доскочив до колебки. Візник недовірливо дивився на стрілу, що стирчала в нього з пахвини, застромлена по саме оперення. Шарлей нагодився з іншого боку, сильним штурханом збив бідаку з козел.
– Заскакуй! – крикнув Шарлей. – І жени коней!
– Бережися!
Шарлей пірнув під кінську шию, і якби він спізнився хоч на секунду, його прохромив би спис, із яким нападав з містка лицар у повному обладунку з чорно-золотою шахівницею на щиті. Лицар пішов тараном на коня Шарлея, кинув спис і схопився за булаву, яка висіла на темляку, але лупнути нею демерита по тімені не встиг. Ноткер Вейрах, який власне, нагодився, пустивши коня галопом, вперіщив його по саладі моргенштерном, аж загуділо. Лицар похитнувся в сідлі, Вейрах замахнувся і вперіщив його вдруге, по середині наплічника, та ще й із такою силою, що гостряки залізної кулі прохромили бляху, застрягли. Вейрах пустив держак, вихопив меч.
– Жени! – гаркнув він Рейневану, який тим часом уже заліз на козли. – Пішов! Пішов!
З мосту долинув дикий вереск, жеребець у кольоровій попоні розвалив поруччя і разом із вершником полетів у яр. Рейневан крикнув на все горло, хльоснув запряжку віжками, коні рвонули вперед, скарбничок захитався, підскочив, а зсередини, з-під щільного покривала, на превелике здивування Рейневана, долинуло пронизливе вищання. Одначе дивуватися було ніколи. Коні рушили чвалом, і йому доводилося докладати чималих зусиль, щоби не звалитися з дошки, що підскакувала йому під сідницями. Навколо все ще кипів запеклий бій, лунали крики і брязкіт зброї.
Справа галопом вискочив важко озброєний лицар без шолома, нахилився, намагаючись схопити запряжку за шори. Тассіло де Тресков кинувся навперейми і рубанув мечем. Кров забризкала бік коня.
– Жени-и-и-и!
Зліва з'явився Самсон, озброєний тільки гілкою ліщини, – зброєю, як виявилося, цілком адекватною ситуації.
Шмагонуті по крупах низькорослики рвонули таким чвалом, що Рейневана просто-таки втиснуло в спинку козел. Скарбничок, усередині якого й далі щось пищало, підстрибував і хитався, як корабель на штормових хвилях. Рейневан, щиро кажучи, ніколи в житті не був на морі, а кораблі бачив виключно на малюночках, проте не сумнівався, що вони повинні хитатися саме так, а не інакше.
– Жени-и-и-и!
На дорозі з'явився Гуон фон Сагар на танцюючому вороному, костуром показав на просіку, сам кинувся туди галопом. Самсон помчав за ним, тягнучи за віжки Рейневанового коня. Рейневан натягнув повіддя, гукнув на коней.
Просіка була вибоїста. Скарбничок підскакував, хитався і пищав. Відгомін бою стихав за спиною.
* * *
– Навіть непогано нам вдалося, – оцінив Буко фон Кроссіг. – Зовсім непогано… Тільки двох зброєносців убито. Звичайна річ. Зовсім непогано. Поки що.
Ноткер фон Вейрах не відповів, тільки важко дихав і обмацував стегно. З-під ташки текла кров, тонесенькою цівочкою повзла вниз по набедренику. Поруч важко дихав Тассіло де Тресков, оглядаючи ліву руку. Аванбрасу не було, налокітник був наполовину відірваний, звисав на одному крилі, але рука виглядала цілою.
