Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 35 страниц)
– Мовчу і прикидаюся бельбасом. Pro bono commune.[308]308
Для загального добра (лат.).
[Закрыть]
– Чудово. Рейнмаре, підійди-но ближче. Хочу і тобі дещо сказати.
Рейневан, вже в сідлі, під'їхав, підозрюючи, що його чекає і що він почує. І не помилився.
– Послухай мене уважно, непоправний дурню. Ти становиш для мене смертельну небезпеку вже самим фактом існування. Я не дозволю, щоб ти цю небезпеку збільшував ідіотською поведінкою і вчинками. Я не коментуватиму того факту, що, прагнучи бути шляхетним, ти повівся як кретин, кинувся на допомогу розбійникам і підтримав їх у бою із силами правопорядку. Не буду знущатися, дасть Бог, цей факт чомусь тебе навчив. Але обіцяю: якщо ти ще раз зробиш щось подібне, я кину тебе напризволяще, безповоротно й остаточно. Запам'ятай, осле, зарубай собі на носі, бовдуре: тобі ніхто не прийде на допомогу в біді, бо тільки дурень квапиться допомагати іншим. Якщо хтось кличе на допомогу, потрібно відвернутися спиною і негайно йти звідти геть. Обіцяю: якщо в майбутньому ти хоча б голову повернеш у бік бідняка, дівчини в біді, кривдженої дитини або битого собаки, ми розійдемося. А потім можеш корчити із себе Персеваля на власний страх і ризик.
– Шарлею…
– Мовчи. Пам'ятай, що я тебе попередив. Я не жартую.
* * *
Вони їхали лісовими галявинами, серед трав, що сягали до стремен. Небо на заході, затягнуте рваними перистими хмарами, яріло пасмами пломенистого пурпуру. Темніла стіна гір і чорних борів Шльонської Просіки.
Ноткер фон Вейрах і Вольдан з Осин, які їхали в авангарді, серйозні та зосереджені, співали гімн, час від часу зводячи до неба очі з-під піднятих хундсгуглів. Їхній спів, хоч і неголосний, звучав піднесено і суворо.
Pange lingua gloriosi
Corporis mysterium,
Sanguinisque pretiosi,
Quern in mundi pretium
Fructus ventris generosi
Rex effudit Gentium [309]309
[Примітка автора] Pange lingua gloriosi… – євхаристичний гімн авторства Томи Аквінського, перша строфа. Нижче переклад: Слав, язику, таємницю Тіла і найдорожчої Крові, яку, як милостей криницю, пролив у час земних днів той, хто матір'ю мав Діву, Цар народів гідний шани.
[Закрыть].
Трохи позаду, на такій відстані, щоби не заважати їм власним співом, їхали Тассіло де Тресков і Шарлей. Обоє, далеко не так серйозно, співали любовну баладу.
Sô die bluomen üz dem grase dringent,
same si lachen gegen der spilden sunnen,
in einem meien an dem morgen fruo,
und diu kleinen vogelin wol singent
in ir besten wîse, die si kunnen,
waz wünne mac sich dâ gelîchen zuo [310]310
[Примітка автора] So die bluomen üz dem grase dringent – Вальтер фон дер Фогельвайде. У перекладі:
Як коли квіти з трав виникаютьМовби сміються до сонця ясногоРаннього ранку дня майового,Як коли пташки маленькі співаютьЩоб найкрасніші, що вміють, співиЯкі з цим можна розкоші зрівняти?
[Закрыть]?
За співаками їхали кроком Самсон Медок і Рейневан. Самсон прислухався, погойдувався в сідлі і мугикав. Було зрозуміло, що слова міннезангу він знає та що, якби не інкогніто, залюбки приєднався би до хору. Рейневан був поринув у думки про Аделю. Але думки розбігалися, Римбаба і Куно Віттрам, які замикали кавалькаду, безперестанку горлали пияцьких і непристойних пісень. Їхній репертуар справляв враження невичерпного.
Пахло димом і сіном.
Verbum caro, panem verum
verbo carnem efficit;
fitque sanguis Christi merum,
et si sensus deficit,
ad firmandum cor sincerum
sola fides sufficit [311]311
[Примітка автора] Verbum caro… – той самий гімн, що й вище. Четверта строфа. У перекладі: Тож словом втілене тіло Хліб перетворює в тіло своє, Вино є Кров'ю Ісусовою, Марно око це бачити хоче, Тільки віра, Божа мова Переконує в цьому серця.
[Закрыть].
Піднесена мелодія і богоугодні вірші Томи Аквінського не могли нікого обманути, видно, лицарів випереджала їхня репутація. Уздрівши кортеж, у паніці розбігалися баби, що збирали хмиз, як сарни, зникали дівчатка-підлітки. Лісоруби утікали з вирубок, а нажахані пастухи залазили під овець. Утік, покинувши возика, дігтяр. Чкурнули, задерши ряси по самі задниці, трійко мандрівних братів-міноритів. Поетичні строфи Вальтера фон дер Фогельвайде не справили на них ані найменшої заспокійливої дії.
Nü wol dan, welt ir die wârheit schouwen,
gen wir zuo des meinen hôhgezîte!
der est mit aller siner krefte komen.
Seht an in und seht an werde frouwen,
wederz dâ daz ander überstrîte:
daz bezzer spil, ob ich daz hân genomen [312]312
[Примітка автора] Nü wol dan – знову Вальтер. Переклад
Тож дивімось, де правда стане!Ходімо на токи, які май нам приніс,Коли об'явився у всій силі.На нього погляньмо і на вродливих жінок,І котра краща з обох цих речей,І чи не кращу частку мені даровано.
[Закрыть].
Самсон Медок підмугикував собі під ніс. «Моя Аделя, – думав Рейневан, – моя Аделя. Таки-так, коли ми нарешті будемо разом, коли скінчиться розлука, буде, як у Вальтера фон дер Фогельвайде, у пісні, яку співають: настане травень. Або як в інших строфах цього ж поета:
– Ти щось казав, Рейневане?
– Ні, Самсоне. Я нічого не казав.
– Гм. Але ти видавав якісь дивні звуки.
«Ех, весна, весна… А моя Аделя прекрасніша за весну. Ох, Аделю, Аделю, де ти, моя кохана? Коли ж я нарешті тебе побачу? Поцілую твої губи? Твої груди…
Швидше, уперед, швидше! До Зембиць!
А цікаво, – подумав він раптом, – де зараз і що поробляє Ніколетта Світловолоса?»
Genitori, Genitique
laus et jubilatio,
salus, honor, virtus quoque
sit et benedictio [314]314
[Примітка автора] Genitori, Genitoque… – знову Тома Аквінський, той самий гімн «Pange Lingua», останні строфи якого, однак, виділяють як т. зв. «Tantum ergo». Переклад наведеного уривка: Богу-Отцю і Сину несімо шану повсякдень. Хай подає вік віку гімн тріумфу, дяки, шани.
[Закрыть]…
Наприкінці кортежу, невидимі за поворотом дороги, дерли горло, полохаючи звірину, Римбаба і Віттрам.
Чинбарі-курвярі
дупу облупили,
а шевці-курвисини
чобіт з неї вшили [315]315
[Примітка автора] «Чинбарі-курвярі» – запозичено у Людвіка Стомми зі «Словника польських лайок, інвектив і пейоративних висловів» (Slownik polskich wyzwisk, inwektyw і okreslen pejoratywnych, Oficyna Wydawnicza Graf-Punkt, Warszawa 2000). Це начебто гуральська приспівка з району Сухої Бескидської. Гарна, треба визнати. І зворушлива.
[Закрыть]!
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
у якому в раубрітерському селищі Кромолін Рейневан заводить знайомства, їсть, п'є, пришиває відрубані вуха і бере участь у тінгу[316]316
Рада (зі старосканд.).
[Закрыть] ангельської міліції[317]317
Militia (лат.) – військова служба; воїнство.
[Закрыть], поки до Кромоліна не прибувають зовсім несподівані гості
З точки зору стратегії й оборони раубрітерське селище Кромолін було розміщене вельми вдало – на острові, утвореному широким і замуленим рукавом ріки Ядкової. Дістатися туди можна було по схованому серед верб і верболозів мосту, але цей доступ легко вдавалося захищати, про що свідчили запори, козли і колючі кобилиці[318]318
Види перехрещених загострених жердин, які використовувалися як додатковий засіб захисту у вразливих, погано захищених місцях фортифікаційних споруд.
[Закрыть], явно підготовлені до того, щоб перекрити у разі потреби дорогу. Навіть у півмороку смерку, який насувався, видно було й інші елементи укріплень, як-ото засіки і загострені палі, вбиті в болотистий берег. Біля самого в'їзду міст був додатково перегороджений товстим ланцюгом, що його негайно зняли пахолки – навіть до того, як Ноткер фон Вейрах устиг протрубити в ріг. Поза сумнівом, їх ще раніше помітили з чатівні, яка здіймалася над вільшняком.
Вони в'їхали на острів, поміж криті дерном бурдеї і шопи. Головна, схожа на фортецю споруда була, як виявилося, млином, а те, що вони вважали рукавом ріки, – млинівкою. Заставки були підняті, млин працював, колесо гуділо, вода лилася із шумом, скипаючи білою піною. За млином і стріхами халуп видно було заграву численних багать. Долинали музика, крики, гамір.
– Гуляють, – угадав Тассіло де Тресков.
З-за халуп із хихотінням вискочила розхристана дівка з розвіяною косою, за нею гнався товстуватий бернардинець. Обоє забігли до стодоли, звідки невдовзі почулися смішки і писки.
– Ну от і прошу дуже, – буркнув Шарлей. – Зовсім як удома.
Вони проминули латрину[319]319
Відхоже місце, виходок.
[Закрыть], яка хоч і була схована в хащах, проте деконспірувала себе смородом, виїхали на майдан, повний людей, освітлений вогнищами, гучний від музики і голосів. Їх помітили, біля них негайно з'явилися кілька пахолків і зброєносців. Прибулі спішилися, а про лицарських коней негайно подбали. Шарлей підморгнув Самсонові, велет зітхнув і пішов услід за прислугою, тягнучи за собою коней.
Ноткер фон Фейрах віддав армігерові[320]320
Зброєносець (з фр.).
[Закрыть] шолом, проте меч узяв під пахву.
– Багато людей з'їхалося, – зауважив він.
– Багато, – сухо підтвердив армігер. – А кажуть, що ще більше буде.
– Ходіть, ходіть, – потираючи руки, поквапив Римбаба. – Я поїв би!
– Правда, – підхопив Куно Віттрам. – І пити хочеться!
Вони пройшли повз кузню, що пашіла жаром, смерділа вугіллям і видзенькувала металом, кілька ковалів, чорних, наче циклопи, поралися там при роботі, якої мали повні руки. Пройшли попри стодолу, перетворену на бойню: у широко відкритих воротах було видно підвішені за ноги випотрошені туші свиней і великого вола – останнього тільки що розпанахали і якраз вивалювали з нього до балії нутрощі. Перед стодолою палахкотіли багаття, над жаром шкварчали на рожнах поросята і барани. Парували й надили запахами закопчені казани і чавуни. Поруч на лавах, за столами чи й просто на землі сиділи їдці, серед гір обгризених кісток, які все росли і росли, вовтузилися і гризлися собаки. Світила вікнами і лампами підсіння корчма, з якої раз у раз викочували бочки, що їх моментально обліплювали спраглі.
Оточений будівлями майдан заливало мерехтливе світло палаючих мазниць. Тут крутилося чимало люду: селян, пахолків, зброєносців, дівок, торговців, жонглерів, бернардинців, францисканців, євреїв і циганів. А також чимало лицарів та армігерів, в обладунках і неодмінно з мечами на поясі або під пахвою.
Спорядження лицарів визначало їхній статус і майнове становище. Більшість була в повному обладунку, а кілька навіть красувалися у виробах нюрнберзьких, аугсбургських та інсбрукських майстрів зброярського мистецтва. Але були й такі, хто спромігся лише на неповний обладунок, на вдягнені поверх кольчуги нагрудники, коміри, опахи чи набедреники.
Пройшли повз комору, на східцях якої концертувала група музик-вагантів, теленькали гуслі, пищали сопілочки, дудоніла басоля[321]321
Народний чотириструнний смичковий інструмент, схожий на віолончель.
[Закрыть], вигравали флейти і ріжки. Ваганти підскакували в такт, при цьому подзеленькували нашиті на їхній одяг дзвіночки і брязкальця. Трохи далі, на дерев'яному помості, кілька лицарів танцювали – якщо можна було так назвати стрибки і присядки, які нагадували радше хворобу святого Вітта. Гуркіт, який вони зчинили на помості, майже заглушав музику, а пилюка, яку вони здійняли, курилася хмарою, від якої крутило в носі. Дівки ж та циганки реготали і попискували тонше за голіардські дудки-пищалки.
Посеред майдану, на великому позначеному по кутах мазницями квадраті втоптаної землі, віддавалися більш чоловічим розвагам. Лицарі в обладунках випробовували один одного на вміння користуватися зброєю і міцність блях. Дзвеніли клинки, гупали по щитах сокири і моргенштерни[322]322
Різновид бойових ціпів, так звана «ранкова зоря», – прикріплена до держална коротким ланцюгом залізна куля, всіяна гострими шипами.
[Закрыть], лунали образливі матюки і підбадьорливі вигуки глядачів. Двоє лицарів, з них один із золотим коропом Глаубіців на щиті, розважалися досить ризиковано – без шоломів. Глаубіц завдавав ударів мечем, а його супротивник, прикриваючись круглим щитом, намагався схопити зброю лещатами мечолома[323]323
Короткий меч із гребенеподібним зубчастим клинком. Зловлений межи зубцями меч ворога можна було за допомогою мечолома або зламати, або вибити з рук.
[Закрыть].
Рейневан зупинився, щоби подивитися на поєдинок, але Шарлей потягнув його за лікоть, наказавши йти за раубрітерами, яких їжа і напої цікавили значно більше, ніж бойове змагання. Незабаром прибулі опинилися в самому центрі учти і забави. Перекриваючи гамір, Римбаба, Віттрам і де Тресков віталися зі знайомими, обмінювалися потисками рук і плескали одне одного по спинах. Невдовзі всі, включаючи Шарлея і Рейневана, уже щільно сиділи, стиснуті за столом, обгризали м'ясо зі свинячих і баранячих лопаток та випорожнювали кухлі під побажання здоров'я, щастя й «аби нам добре велося». Гребуючи чимось таким нікчемно малим, як кухоль, страшенно, мабуть, спраглий Римбаба пив мед просто із цебра, яке вміщало гарнець, і золотавий трунок стікав із його вусів на нагрудник.
– За здоров'я! У ваші руки!
– Клянуся честю, у ваші!
– Аби нам добре велося!
Крім Глаубіца, що бився на майдані, були серед раубрітерів й інші, які явно не вважали, що розбійницьке ремесло ганьбить родовий герб, тому зовсім його не приховували. Неподалік від Рейневана дробив зубами хрящі здоровань у яці з гербом Коттвіців – червоною смугою на срібному полі. Поблизу крутився інший, кучерявий, який носив Троянду – герб Пораїв, польських лицарів із таким же cri de guerre. Ще один, широкоплечий, як тур, був одягнений у лентнер, оздоблений золотою риссю. Рейневан не пам'ятав, чий це герб, але йому відразу нагадали.
– Пан Боживой де Лоссов, – представив його Ноткер фон Вейрах. – Панове Шарлей і Хагенау.
– Клянусь честю, – Боживой де Лоссов вийняв із рота свиняче ребро, жир капнув на золоту рись. – Клянусь честю, вітаю. Хагенау, гм-м… Чине нащадок того славетного поета?
– Ні.
– Ага. Ну то випиймо. За здоров'я!
– За здоров'я.
– Пан Венцель де Харта, – представляв Вейрах лицарів, які підходили. – Пан Буко фон Кроссіг.
Рейневан приглядався з цікавістю. Вбраний в облямовані латунню обладунки Буко фон Кроссіг був у Шльонську особою преславетною, особливо після торішніх Зелених Свят, коли він вчинив гучний розбійний напад на скарбничого глоговської колегіати та його кортеж. Але саме зараз, наморщивши чоло і примруживши очі, знаменитий раубрітер придивлявся до Шарлея.
– Чи ми часом не знайомі? Чи ми вже десь не бачилися?
– Не виключено, – невимушено відповів демерит. – Може, у костелі?
– За здоров'я!
– За щастя!
– Будьмо!
– …рада, – говорив Буко фон Кроссіг Вейрахові. – Будемо радитися. Нехай тільки всі з'їдуться. Трауготт фон Барнхельм. І Екхард фон Зульц.
– Екхард Зульц, – скривився Ноткер фон Вейрах. – Аякже. Цей усюди носа потикає. А про що це ми маємо радитися?
– Про похід, – сказав лицар, який сидів неподалік, елегантно підносячи до рота шматочки м'яса, що їх він кинджалом відтинав від окосту, який тримав у руці. Він мав довге, дуже шпакувате волосся, доглянуті руки та обличчя, шляхетності якого не псували навіть старі шрами.
– Кажуть, – повторив він, – готується похід.
– А на кого, пане Маркварте?
Шпакуватий не мав часу на відповідь. На майдані зчинилися шум і гам. Хтось лаявся, хтось верещав, уривчасто заскімлив копнутий пес. Хтось голосно кликав цирульника або жида. Або того й того.
– Чуєте, – вказав головою шпакуватий, глузливо посміхаючись. – Саме вчасно. Що там сталося? Га? Пане Яську?
– Отто Глаубіц потяв Йона Шенфельда, – відказав захеканий лицар із тонкими вусами, що звисали, як у татарина. – Йому тра медика. А той запропастився. Пропав, парх, шельма.
– А хто вчора грозився навчити жидовина їсти за звичаєм? Хто брався силою нагодувати його свининою? Кого я просив дати неборакові спокій? Кого застерігав?
– Ви, як завжди, були праві, шляхетний пане фон Штольберг, – неохоче зізнався вусатий. – Але що нам тепер робити? З Шенфельда цебенить, як із кабана, а від цирульника тільки його жидівські причандали залишилися…
– Давайте-но їх сюди, – голосно і не довго думаючи сказав Рейневан. – І давайте пораненого. І світла, більше світла…
Пораненим, який невдовзі гепнувся усім своїм обладунком на стіл, загримівши металом, виявився один із двох лицарів, що билися на майдані без шоломів. Наслідком такої нерозважливості виявилися розрубана майже до кістки щока і сильно надрізане, відвисле вухо. Поранений лаявся і смикався, кров рясно лилася на липові дошки столу, забруднювала м'ясо, просочувалася у хліб.
Принесли сакви медика, і при світлі декількох тріскучих скіпок Рейневан узявся до діла. Знайшов флакон із ларендогрою[324]324
Ароматна квіткова вода із запахом лаванди чи розмарину.
[Закрыть], вилив його вміст на рану. При цій процедурі пацієнт зашарпався, як осетер, і замалим не впав зі столу, тож довелося його притримати. Рейневан швидко всунув дратву в криву голку і почав зшивати, намагаючись робити якомога рівніші стібки. Оперований узявся огидно лихословити, безбожно торкаючись деяких релігійних догм, тому шпакуватий Маркварт фон Штольберг заткнув йому рота шматком грудинки. Рейневан подякував очима. І шив, шив і в'язав вузли під цікавими поглядами публіки, що обступила стіл. Рухами голови відганяючи від себе нічних метеликів, які густо летіли на світло, він зосереджувався на тому, щоби прикріпити вухо якомога ближче до місця його первісного розташування.
– Чисте полотно, – попросив він трохи згодом. Негайно зловили одну з дівок, що спостерігали за операцією, і здерли з неї сорочку, а протести вгамували, врізавши дівці пару разів по писку.
Рейневан ретельно забинтував голову пораненого роздертим на пасма лляним полотном, наклав грубу пов'язку. Поранений, на диво, не зімлів, а сів, невиразно промимрив щось про святу Люцію, заохав, застогнав і потиснув Рейневанові руку. Після чого всі присутні зразу взялися тиснути йому руку, вітаючи медика з доброю роботою. Рейневан приймав привітання, усміхнений і гордий. Хоча він усвідомлював, що пришити вухо йому не вельми вдалося, але чимало пик навколо нього мали на собі сліди ще гірше зашитих ран. Поранений щось бурмотів з-під пов'язки, одначе його ніхто не слухав.
– А що? Молодчина, хіба ні? – поруч приймав поздоровлення Шарлей. – Doctus doctor[325]325
Учений майстер (лат.).
[Закрыть], хай мені біс. Добрий медик, га?
– Добрий, – погодився винуватець, на обличчі якого не було ані найменшого сліду каяття, той самий Глаубіц із золотим коропом у гербі, вручаючи Рейневанові кружку меду. – Та ще й тверезий, а це рідкість серед коновалів. Пощастило Шенфельду!
– Пощастило, – холодно прокоментував Буко фон Кроссіг, – бо це ти його рубонув. А якби я, то нічого було би пришивати.
Зацікавлення подією зненацька пригасло, перерване появою нових гостей, які в'їжджали на кромолінський майдан. Раубрітери зашуміли, запанувало збудження, яке свідчило, що в'їжджає неабихто. Рейневан придивився, витираючи руки.
Кавалькаду з кільканадцяти збройних очолювали троє вершників. Посередині їхав лисіючий товстун в обладунку, покритому чорною емаллю, по його праву руку – лицар з похмурою міною і навскісним шрамом на чолі, а по ліву – священик або чернець, але з кордом на боці та в залізному комірі на кольчузі, надягнутій просто поверх ряси.
– Приїхали Барнхельм і Зульц, – проголосив Маркварт фон Штольберг. – До корчми, панове лицарі! На тінг! Далі, далі. Ану, закличте-но тих, які дівок молотять по засіках! Будіть сплячих! На тінг!
Зчинилася деяка метушня, майже всі лицарі, що збиралися на нараду, запасалися їжею і питвом. Голосно і грізно підкликали пахолків, щоби ті повикочували нові бочки і барила. Серед тих, хто прибіг на заклик, з'явився і Самсон Медок. Рейневан тихенько підкликав його і залишив біля себе. Він хотів уберегти супутника від долі служників, яким раубрітери не шкодували штурханців і стусанів.
– Йдіть на той тінг, – сказав Шарлей. – Змішайтеся з натовпом. Добре було би знати, що планує ця компанія.
– А ти?
– У мене тимчасово інші плани, – демерит упіймав очима палкий погляд циганки, яка крутилася поблизу, вродливої, хоч трохи присадкуватої, із золотими перстениками, вплетеними у волосся кольору воронового крила. Циганка підморгнула йому.
Рейневанові дуже кортіло усе це прокоментувати. Однак він узяв себе в руки.
* * *
У корчмі була тіснота. Під низькою брусовою стелею снувалися дим і сморід. Запах людей, які давно не знімали лат, себто запах заліза і не тільки. Лицарі й армігери порозставляли лави так, щоб утворилося щось на кшталт круглого столу короля Артура, але далеко не для всіх там вистачило місця. Значна частина присутніх стояла. Серед них, в останніх рядах, щоб не впадати у вічі, були і Рейневан та Самсон Медок.
Тінг відкрив, вітаючи на ім'я найбільш знатних, Маркварт фон Штольберг. Відразу після нього взяв голос Трауготт фон Барнхельм, той із новоприбулих, який був гладкий і лисуватий, у покритій чорною емаллю збруї.
– Справа, значиться, така, – почав він, із дзенькотом кладучи перед собою меч у піхвах, – що Конрад, єпископ Вроцлава, скликає збройних під свої хоругви. Значиться, збирає військо, щоби знову вдарити по чехах, значиться, по єретиках. Буде, значиться, хрестовий похід. Повідомив мене через довірену особу пан староста Колдіц, що як хто хоче, то може до хрестоносного війська приступити. Усі провини хрестоносцеві простяться, а що хто заробить – те його. Конрадові ксьондзи ще багато чого при цьому казали, я таки того не запам'ятав, але тут є патер Гіацинт, якого я, значиться, узяв по дорозі, він вам про це ліпше скаже.
Патер Гіацинт, той самий священик в обладунку, встав, кинув на стіл власну зброю – важкий і широкий корд.
– Благословен Господь, – загримів він, як з амвона, здіймаючи руки жестом проповідника, – опора моя! Він мої руки привчає до бою, пальці мої – до війни! Братіє! Віра відступила! У Чехії єретицька зараза набрала нової сили, огидний дракон гуситської єресі підняв свою мерзенну голову! Невже ви, шляхетні лицарі, станете байдуже дивитися, у той час як під хрести на знаменах юрмами стікаються люди нижчих станів? Коли, бачачи, що гусити все ще живі, щоранку плаче і побивається Матір Божа? Шляхетні панове! Нагадую вам слова святого Бернарда: убити ворога во ім'я Христове – значить повернути його до Христа!
– До суті, – похмуро вставив Буко фон Кроссіг. – Коротше, патер.
– Гусити, – патер Гіацинт ударив по столу обома кулаками відразу, – противні Богу! Отже, Богу буде любо, коли ми вдаримо по них мечем, не дозволяючи їм затягувати душі у свій блуд і плюгавство! Позаяк розплатою за гріх є смерть! Тож смерть, смерть чеським відщепенцям, вогонь і погибель єретицькій заразі! Тому промовляю оце і прошу від імені його достойності єпископа Конрада: вберіть, браття-лицарі, знак хреста на свої обладунки, станьте ангельською міліцією! І будуть вам гріхи і провини відпущені, як у цій юдолі, так і на Божому Суді. А хто що заробить – те його.
Якийсь час панувала тиша. Хтось ригнув, у когось протяжно забурчало в животі. Маркварт фон Штольберг відкашлявся, почухав за вухом, повів поглядом навколо.
– То що, – промовив він, – скажете, панове лицарі? Га? Панове ангельська міліція?
– Цього треба було сподіватися, – першим промовив Боживой де Лоссов. – Був у Вроцлаві легат Бранда, з багатою свитою, ха, я навіть думав напасти на нього десь на краківському тракті, але він мав надто вже сильний ескорт. Не секрет, що кардинал Бранда до хрестового походу закликає. До живого дійняли гусити римського папу!
– Та й те правда, що в Чехії таки справді невесело, – додав Ясько Кульгавий з Лубни, уже знайомий Рейневанові раубрітер з вусами, як у татарина. – Фортеці Карлштайн і Жебрак в облозі, з дня на день упадуть. Здається мені, що якщо ми вчасно чогось із чехами не зробимо, то чехи щось зроблять із нами. Треба над цим, здається мені, помислити.
Ерхард фон Зульц, той, що мав навскісний шрам на чолі, вилаявся, вдарив кулаком по руків'ї меча.
– Над чим тут мислити! – фиркнув він. – Добре каже патер Гіацинт: смерть єретикам, вогонь і погибель! Бий чехів, хто доброчесний! А при нагоді ще й наживемося, бо є справедливість у тому, щоби за гріх була кара, а за чесноти – винагорода.
– Правда у тому, – озвався Вольдан з Осин, – що хрестовий похід – це велика війна. А на великій війні люди швидше багатіють.
– І швидше, – зауважив кучерявий Порай, – у чоло дістають. І сильніше.
– Щось ти боятися став, пане Блажею, – заволав Отто Глаубіц, вухоруб. – А чого тут боятися? Раз мати родила… А тут як – хіба ми не підставляємо шиї, коли на промисел виходимо? Тільки чим же тут збагатишся? Що урвеш? Торбу з грішми у купця? А там, у Чехії, у вирішальній битві, якщо тобі пощастить лицаря живим узяти, можеш вимагати викупу навіть двісті кіп грошів. А як повалиш, то коня візьмеш, риштунок з убитого, це ж таки щонайменше двадцять гривень, як не рахуй. А як місто яке захопимо…
– Ну! – розохотився Пашко Римбаба. – Міста тамки багаті, у замках повні скарбівниці. Та хоч би й той Карлштайн, про який весь торочиться. Захопимо і пограбуємо…
– Ото сказав, – пирснув сміхом лицар з червоною смугою в гербі. – Таж Карлштайн не в гуситських, а в католицьких руках. Фортеця в облогу взята єретиками, а хрестовий похід має йти саме на допомогу обложеним! А ти, Римбабо, дурний цапе, нітрохи в політиці не тямиш.
Пашко Римбаба почервонів і настовбурчив вуса.
– Ти дивися, Коттвіце, – заревів він, витягаючи з-за пояса чекан, – кого дурним називаєш! За політику не скажу, але на тому, щоби в рило дати, я досить добре розуміюся!
– Pax, pax! – крикнув Боживой де Лоссов, ледве не силоміць саджаючи Коттвіца, який уже перегинався через стіл із затиснутою в руці мізерикордією. – Заспокойтеся! Обоє! Ви як діти малі! Аби тільки нажлуктитися – і за ножі.
– А пан Гуго правий, – додав Трауготт фон Барнхельм. – Ти і справді Пашко, нічого не тямиш у політичних нюансах. Ми ж про хрестовий похід говоримо. А чи знаєш ти, що таке хрестовий похід? Це так, як Готфрид Бульйонський, як Ричард Левине Серце, значиться, знаєте-розумієте, Єрусалим і взагалі. Ні?
Раубрітери покивали головами, але Рейневан готовий був поставити будь-які гроші, що зрозумів далеко не кожен. Буко фон Кроссіг одним духом вихилив кухля, гримнув ним об стіл.
– Пес би то все їбав, – виголосив він тверезо, – Єрусалим, Ричарда Левине Серце, бульйон, політику і релігію. Будемо грабувати і баста, хто би не трапився і хто би не навернувся, чорт із ним та з його вірою. Шириться чутка, що так поляки в Чехії роблять, Федір з Острога, Добко Пухала та інші. І незле вже, кажуть, собі нахапали. А ми, ангельська міліція, що, гірші?
– Не гірші! – гаркнув Римбаба. – Добре Буко каже!
– Клянуся муками Господніми, добре!
– На Чехію!
Здійнявся гармидер. Самсон злегка нахилився до вуха Рейневана.
– Ну чисто тобі, – шепнув він, – Клермонт у тисяча дев'яносто п'ятому. Того й гляди загорланять хором Dieu le veult[326]326
«Це Божа воля!» (фр.) – гасло учасників перших хрестових походів.
[Закрыть].
Але велетень помилявся, ейфорія виявилася зовсім не тривалою і згасла, мов солом'яне багаття, заглушена прокльонами і грізними поглядами скептиків.
– Згадані Пухала й Острозький, – промовив Ноткер Вейрах, який доти мовчав, – нахапалися, бо воюють на боці переможців. Тих, котрі б'ють, а не тих, кого б'ють. Досі хрестоносці привозили з Чехії більше ґуль, аніж статків.
– Правда, – підтвердив невдовзі Маркварт фон Штольберг. – Розповідали ті, що були у двадцятому році під Прагою, як мейсенці Генріха Ізенбурга вдарили по Вітковському узгір'ї. І як втекли, залишивши під шанцем гору трупів.
– Кажуть, гуситські священики, – додав, киваючи головою, Венцель де Харта, – билися на тому шанці пліч-о-пліч з вояками, а вили при цьому, як вовки, аж страх брав. Навіть баби там воювали, товкли ціпами, немов показилися… А тих, хто живим потрапив гуситам до лап…
– Бридня, – махнув рукою патер Гіацинт. – Зрештою, на Віткові був Жижка. І диявольська сила, якій він запродався. А тепер Жижки вже нема. Скоро рік, як він у пеклі смажиться.
– Не було, – сказав Тассіло де Тресков, – Жижки під Вишеградом, у день Усіх Святих. І хоч ми там переважали учетверо, проте дістали від гуситів доброго прочухана. Жорстоко нас побили і потовкли, а погнали так, що досі соромно згадувати, як ми звідти втікали. У паніці, наосліп, аби подалі, поки коні не почали хропти… А п'ять сотень трупів лишилися лежати на полі. Знатніші з чеських і моравських панів: Генрик із Плюмлова, Ярослав зі Штернберка… З Польщі пан Анджей Баліцький гербу Сокира. З Лужиці пан фон Рателау. А з наших, із сілезців, – пан Генріх фон Лаасан…
– Пан Стош із Шеллендорфа, – докінчив у тиші Штольберг. – Пан Петер Шірмер. А я й не знав, що ти був під Вишеградом, пане Тассіло.
– Був. Бо пішов, як дурень, зі шльонським військом, з Кантнером Олесницьким і Румпольдом із Глогова. Так, так, панове. Жижку чорти взяли, але є в Чехії інші, котрі не гірше битися вміють. Вони показали це під Вишеградом, тоді, у день Усіх Святих: Гинек Крушина з Ліхтенбурга, Гинек з Кольштайна, Вікторин із Подебрад, Ян Гвєзда, Рогач з Дубе. Запам'ятайте ці імена. Бо ви їх почуєте, як підете з хрестовим походом на Чехію.
– Овва, – перервав важку тишу Гуго Коттвіц. – Налякав їжака голою сракою! Побили вас, бо ви самі битися не вміли. Воював і я з гуситами – у двадцять першому році під проводом пана Пути із Частоловиць. Під Петровицями ми так утерли єретикам маку, що аж курилося! Потім пройшли вогнем і мечем хрудимським краєм, пустили з димом Жампах і Літіце. І такі брали там трофеї, що ого-го! Обладунок, котрий на мені, баварської роботи, якраз звідти…
– Годі базікати! – відрізав Штольберг. – Треба нарешті щось вирішити. Йдемо на Чехію чи ні?
– Я йду! – голосно і гордо заявив Екхард фон Зульц. – Треба полоти бур'ян єресі, от що. Випалювати проказу, перш ніж вона все пожере.
– Я теж іду, – сказав де Харта. – Мушу здобичі набрати. Мені треба: я ся женю.
– Клянуся зубом святої Аполлонії! – втрутився Куно Віттрам. – Здобиччю і я не погребую!
– Здобич – це одне, – непевно бовкнув Вольдан з Осин. – А ще й, кажуть, хто візьме хрест, гріхи його раз-два відпущені будуть. А нагрішили ми… Ох, нагрішили.
– Я не йду, – коротко заявив Боживой де Лоссов. – Не буду шукати лиха на свою голову на чужій стороні.
– Я не йду, – спокійно сказав Ноткер Вейрах. – Бо якщо Зульц іде, значить, справа слизька і смердюча.
Знову здійнявся гармидер, посипалися прокльони. Екхарда Зульца, який уже наполовину видобув корд, силоміць посадили на місце.
– А мені, – сказав, коли все заспокоїлося, Ясько Кульгавий з Лубни, – якщо куди і йти, то краще в Пруссію. З поляками на хрестоносців. Або навпаки. Залежно від того, хто більше заплатить.
Якийсь час усі балакали і перекрикували один одного, врешті-решт кучерявий Порай втихомирив товариство жестами.
– Я в цей хрестовий похід не вирушу, – заявив він у тиші. – Бо не дамся єпископам і попам узяти себе на повідок. Не дозволю, щоб мене як собаку на когось нацьковували. Що це за хрестовий похід? На кого? Чехи – не сарацини. У бій дароносицю із собою несуть. А те, що їм не подобається Рим, папа Одо Колонна, Бранда Кастільйоне, наш єпископ Конрад та інші прелати? Я не дивуюся. Мені вони теж не подобаються.
– Брешеш ти, Якубовський! – заволав Екхард фон Зульц. – Чехи – єретики! Єретицьке вчення сповідують! Церкви палять! Дияволу поклоняються!
– Голі ходять!
– І хочуть, – крикнув патер Гіацинт, – щоб жінки у всіх спільні були! Хочуть…
– Я покажу вам, – голосно перервав Порай, – чого хочуть чехи. А ви, значить, подумайте, з ким ви тут – і проти кого йти треба.
На поданий знак підійшов немолодий голіард у червоному рогатому каптурі і кабаті з вирізаною зубчиками баскою. Голіард витягнув з-за пазухи згорнений пергамент.
– Нехай знають усі добрі християни, – прочитав він голосно і виразно, – що Чеське Королівство незмінно триває і з Божою поміччю триватиме, на смерть і життя, при записаних нижче артикулах. По-перше: щоб у Чеському Королівстві вільно і безпечно проповідувалося слово Боже, і щоб священики проповідували його без перешкод…
– Що це таке? – заволав фон Зульц. – Звідки ти це маєш, музико?
– Нехай собі, – скривився Ноткер фон Вейрах. – Звідки має, звідти має. Читай, хлопе.
– По-друге: щоби Плоть і Кров Господа Христа роздавали в обох видах, хліба й вина, усім вірним… По-третє: щоб у священиків відібрали і скасували їхню світську владу над земним багатством і благами, щоб заради спасіння свого повернулися вони до законів Письма і життя, яке вів Христос зі своїми апостолами. По-четверте: щоб усі гріхи смертні й інші злочини проти закону Божого карати та осудити…
– Єретицьке писання! Та його тільки слухати – і то гріх! Чи ви кари Божої не боїтеся?
– Прикрий пельку, патер!
– Тихо! Хай читає!
– …серед священиків: симонію, єретицтво, стягування грошей за хрещення, за миропомазання, за сповідь, за причастя, за святий єлей, за свячену воду, за служби і молитви за померлих, за пости, за дзвони, за плебанії, за посади і прелатство, за сан, за відпущення гріхів…
– А що? – взявся в боки Якубовський. – Неправда, може?
– Далі: єресі, що з цього виникають, і ганебні для церкви Христової перелюбство, прокляте плодження синів і дочок, содомію та інші розпусти, гнів, свари, розбрати, обмови, знущання з простого народу, грабування його, стягування оплат, данин і пожертв. Кожен праведний син своєї матері, Святої Церкви, повинен це все відкинути, зректися, ненавидіти, як диявола, і гидувати цим…
