Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 35 страниц)
– Ейя-а-а!
– Аз єсм Ліліт, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Чорні мої крила, ступні мої прудкіші вітрів, долоні мої солодші ранкової роси. Не відає лев, де я ступаю, шляхи мої несповідимі для звіра з поля і з лісу. Бо істинно кажу вам: аз єсм Таємниця, аз єсм Розуміння і Знання.
Вогнища гуділи й вистрілювали язиками полум'я. Юрба піднесено хвилювалася.
– Вшановуйте мене в глибині сердець ваших і в радості обряду, приносьте мені жертву актом любові й блаженства, бо люба мені така жертва. Бо аз єсм діва непорочна й аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і в кінці кінців.
– Слухайте, – вигукнув насамкінець чаклун, – слова Богині, руки і стегна якої обплітають Всесвіт! Яка на Початку відокремила Води від Небес і танцювала на них! Танцюйте і ви!
– Ейя! Magna Mater!
Доміна різким рухом скинула плащ з оголених пліч. Вийшла на середину галявини у супроводі двох товаришок.
Вони втрьох стали, схопившись за долоні відкинутих назад рук, обличчями назовні, спинами досередини – так, як живописці часом зображують грацій.
– Magna Mater! Тричі по дев'ять! Ейя!
До трійці приєдналися ще три відьми і троє чоловіків, усі, з'єднавши долоні, утворили коло. На їхній протяжний крик, закличне волання, приєдналися наступні. Стаючи в такі самі пози, обличчями назовні, спинами до дев'ятьох у центрі, вони сформували наступне коло. Миттю було створене ще одне коло, далі – наступне, наступне, ще раз наступне, кожне нове – спинами до попереднього і, звичайно ж, більше та численніше. Якщо сплетіння, утворене доміною та її супутниками, оточувало коло, яке складалося не більш ніж із тридцяти осіб, то в останньому, зовнішньому колі, їх уже було щонайменше триста. Рейневан і Ніколетта, підхоплені розпаленілою юрмою, опинилися в передостанньому колі. Поруч із Рейневаном стояла одна із шляхтянок у масці. Руку Ніколетти стискало дивне створіння в білому.
– Ейя!
– Magna Mater!
Черговий протяжний крик і дика музика, що звучала невідомо звідки, дали сигнал: танцівники зрушилися з місця, кола почали обертатися і крутитися. Обертання – дедалі швидше і швидше – відбувалося навпереміну: кожне коло мчало в бік, протилежний до руху сусідніх. Уже сама ця картина викликала запаморочення, а інерція руху, шалена музика і нестямні крики довершували справу. В очах Рейневана шабаш розпливався калейдоскопом плям, ноги, як йому здавалося, перестали торкатися землі. Він втрачав свідомість.
– Ейя-а-а! Ейя-а-а!
– Ліліт! Астарта! Кібела!
– Геката!
– Ейя-а-а!
Він не знав, скільки часу це тривало. Отямився на землі, поруч із ним лежали і поволі починали підводитися інші. Ніколетта була коло нього: вона так і не відпустила його руки.
Музика і далі грала, проте мелодія вже була інша: на зміну дикому і верескливо-монотонному акомпанементу танцю-кружляння прийшли звичні приємні та веселі звуки, у ритмі яких чарівниці й чарівники, що піднімалися з землі, почали підспівувати, вихилятися і підтанцьовувати. Принаймні деякі з них. Інші ж не піднімалися з отави, на яку повалилися після танцю. Не встаючи, вони з'єдналися в пари – принаймні більшість, бо траплялися серед них і трійки, і четвірки, і навіть ще багатші конфігурації. Рейневан не міг відірвати погляду, витріщався, мимоволі облизуючи губи. Ніколетта – а він бачив, що і її обличчя пашіє не тільки відблисками вогнищ, – мовчки відтягнула його. А коли він знову повернув голову, приструнила.
– Я знаю, що це через мазь… – вона притулилася до нього. – Це льотна мазь так доводить їх до шалу. Але ти не дивися на них. Я ображуся, якщо ти будеш дивитися.
– Ніколетто… – він стиснув її руку. – Катажино…
– Волію бути Ніколеттою, – відразу перебила вона. – Але тебе… Тебе я воліла б усе-таки називати Рейнмаром. Коли я з тобою познайомилася, ти був, не заперечую, закоханим Алькасином. Але ти був ним не для мене. Благаю, нічого не кажи. Не треба слів.
Полум'я багаття неподалік вистрелило вгору, в небо сипонув фонтан іскор. Ті, що танцювали навколо, радісно загукали.
– Розгулялися, – пробурмотів він, – так, що не звернуть уваги, якщо ми зникнемо. А мабуть, саме час зникати…
Вона повернулася до нього обличчям, відблиск вогню затанцював на її щоках.
– Куди ти так поспішаєш?
Перш ніж він отямився від здивування, почув, що хтось наближається.
– Посестро і побратиме…
Перед ними стояла рудоволоса, тримаючи за руку юну віщунку з лисячим обличчям.
– Маємо справу.
– Що?
– Елішка, оця-ось, – невимушено засміялася руда, – нарешті вирішила стати жінкою. Я їй товкмачу, що байдуже, з ким, адже охочих тут не бракує. Але вона вперлася, як справжня коза. Коротше: усе тільки він та й він. Себто ти, Толедо.
Віщунка опустила обведені темними колами очі. Рейневан ковтнув слину.
– Вона, – продовжувала bona femina, – соромиться і не наважується запитати прямо. А трохи ще боїться тебе, посестро, що ти їй очі видряпаєш. А оскільки ніч коротка і шкода часу на біганину навколо кущів, то я запитаю навпростець: як воно з вами? Ти для нього joioza? А він для тебе bachelar? Він вільний, чи ти заявляєш на нього права?
– Він мій, – коротко і без вагання відповіла Ніколетта, чим привела Рейневана в крайнє остовпіння.
– Зрозуміло, – кивнула рудоволоса. – Ну що ж, Елішко, як не маєш те, що хочеш, мусиш хтіти те, що є. Ходімо, пошукаємо для тебе кого-небудь іншого. Бувайте! Веселої забави!
– Це все через мазь, – Ніколетта стиснула йому руку, а голос її був такий, що він аж здригнувся. – Це все через неї. Ти мені пробачиш?
– Бо, може, – не дала вона йому заспокоїтися, – ти її хотів? Ха, та яке там «може», напевне хотів, адже на тебе ця мазь діє так само, як… Знаю, як діє. А я перешкодила, стала на заваді. Я не хотіла, щоб ти дістався їй. Зі звичайнісінької заздрості. Позбавила тебе чогось, нічого не пообіцявши взамін. Чисто тобі собака на сіні.
– Ніколетто…
– Давай-но присядемо тут, – перебила вона, вказавши на невеликий грот у схилі гори. – Досі я не скаржилася, але від усіх цих розваг я ледве тримаюся на ногах.
Вони сіли.
– Боже, – озвалася Ніколетта, – стільки вражень… Подумати тільки, що тоді, після тієї гонитви над Стобравою, коли я розповідала, жодна мені не повірила: ні Ельжбета, ні Анка, ні Каська – жодна не хотіла повірити. А тепер? Коли я розповім про викрадення, про політ під небесами? Про шабаш чарівниць? Мабуть…
Вона кашлянула.
– Мабуть, я взагалі нічого їм не скажу.
– І це слушно, – кивнув він. – Не кажучи вже про неймовірні пригоди, моя персона у твоїй оповіді виглядала би не найкраще. Правда? Від смішного до страшного. І до криміналу. З блазня я перетворився на розбійника…
– Але ж не з власної волі, – тут-таки перебила вона. – І не внаслідок власних вчинків. Кому ж про це знати краще, як не мені? Це ж я вистежила твоїх друзів у Зембицях. І виказала їм, що тебе повезуть у Штольц. Здогадуюся, що було потім, і знаю, що все це – через мене.
– Це все не так просто.
Вони якийсь час сиділи мовчки, вслухаючись у спів, дивлячись на багаття та на постаті, які танцювали навколо них…
– Рейнмаре?
– Що?
– А що це значить – Толедо? Чому вони тебе так називають?
– У Толедо, у Кастилії, – пояснив він, – є знаменита академія магів. Прийнято, принаймні у деяких колах, називати у такий спосіб тих, хто вивчав мистецтво чорнокнижництва в університетах – на відміну від тих, у кого магічні сили природжені, а знання передається з покоління в покоління.
– А ти навчався?
– У Празі. Але досить недовго і доволі поверхово.
– Цього виявилося достатньо, – вона з деяким ваганням торкнулася його долоні, потім стиснула її сміливіше. – Видно, ти старанно вчився. Я не встигла тобі подякувати. Своєю сміливістю, якою я захоплююся, і своїми здібностями ти врятував мене, вберіг… від нещастя. Досі я тільки співчувала тобі, мене приваблювала твоя історія, що немовби зійшла зі сторінок книг Кретьєна де Труа чи Гартмана фон Ауе. Зараз же я захоплююся тобою. Ти хоробрий і мудрий, мій Піднебесний Лицарю Літаючої Дубової Лавочки. Я хочу, щоб ти був моїм лицарем, моїм магічним Толедо. Моїм і тільки моїм. Саме тому, із захланної та егоїстичної заздрості, я не захотіла віддати тебе тій дівчині. Не захотіла поступитися тобою навіть на хвилину.
– Ти, – пробурмотів він зніяковіло, – більше разів рятувала мене. Це я твій боржник. І я теж тобі не дякував. Принаймні не так, як треба. А я клявся собі, що як тільки зустріну тебе, то впаду до твоїх ніг…
– Подякуй же, – вона пригорнулася до нього. – Так, як треба. І впади до моїх ніг. Мені снилося, що ти падаєш до моїх ніг.
– Ніколетто…
– Не так. Інакше.
Вона встала. Від багать долинали сміх і дикий спів.
Veni, veni, venias,
ne me mori, ne me mori facias!
Hyrca! Hyrca!
Nazaza!
Trilliriuos Trillirivos! Trillirivos [458]458
[Примітка автора] Veni, veni, venias… – анонім, Carmina Burana, зі збірки під назвою Carmina amatoria. Переклад мій:
Прийди, прийди, о, прийди,Не дай мені вмерти,Гирца, гирцаНазаза,Тріллірівос…Прекрасні твої щоки,Очі твої блискучі,Волосся твоє в косі.О, яка ти прекрасна істота,Червоніша від ружі,Біліша від лілії,Від усіх вродливіша,Слава, слава тобі повік.
[Закрыть]!
Вона почала роздягатися, повільно, не поспішаючи, не опускаючи очей, що горіли у темряві. Розстебнула кований сріблом поясок. Зняла розрізану з боків котарді, стягла вовняну тіснушку[459]459
Нижня сорочка.
[Закрыть], під якою була тільки тонюсінька біла шеміза[460]460
Шеміза (chemise) – від лат. «каміза» (camisia) – нижня сорочка тунікоподібного крою, власне, її англійський різновид. Вузькі довгі рукави шемізи було видно в широких рукавах верхнього одягу, плісирований поділ шемізи також визирав з-під подолу, наприклад, тої ж таки котарді.
[Закрыть]. На шемізі вона злегка завагалася. Сигнал був виразний. Він повільно наблизився, ніжно торкнувся її. Сорочка, він упізнав на дотик, була пошита із фламандської тканини, названої за іменем її винахідника – Батиста з Камбре. Винахід пана Батиста неабияк вплинув на розвиток текстильного промислу. І сексу.
Pulchra tibi fades
Oculorum acies
Capiliorum series
О quam clara species!
Nazaza!
Він обережно допоміг їй, ще обережніше і ще ніжніше долаючи інстинктивний опір, тихий підсвідомий страх.
Як тільки винахід пана Батиста опинився на землі, на інших лашках, він зітхнув, але Ніколетта не дозволила йому довго насолоджуватися картиною. Вона міцно притиснулася до нього, охопивши руками і шукаючи губами його губ. Він послухався. А тим, у чому було відмовлено його очам, дав собі волю захоплюватися на дотик. Віддаючи шану тремтливими пальцями і долонями.
Він опустився на коліна. Упав до її ніг. Віддавав їй шану. Як Персеваль перед Граалем.
Rosa rubicundior
Lilio candidior,
Omnibus formosior
Semper, semper in te glorior!
Вона теж опустилася на коліна, міцно обійняла його.
– Вибач, – шепнула, – бракує досвіду.
Nazaza! Nazaza! Nazaza!
Нестача досвіду їм не зашкодила. Анітрохи.
Голоси і сміх танцюючих трохи віддалилися, стихли, а в них стихала пристрасть. Руки Ніколетти злегка тремтіли, він також відчував, як тремтять стегна, що його обхоплювали. Бачив, як дрижать її опущені повіки і прикушена нижня губа.
Коли вона нарешті дозволила, він піднявся. І замилувався нею. Овал обличчя – як у Кампена, шия – як у мадонн Парлера. А нижче – скромна, засоромлена nuditas virtualis[461]461
Цнотлива нагота (лат.).
[Закрыть] – маленькі кругленькі перса із затверділими від жаги сосками. Тонка талія, вузькі стегна. Плаский живіт. Сором'язливо півзігнуті коліна, округлі, прекрасні, достойні найвишуканіших компліментів. Від компліментів, до речі, і красномовства аж кипіло в Рейневановій голові. Адже він був ерудитом, трувером, коханцем, рівним (у власних очах) Трістанові, Ланселоту, Паоло де Ріміні, Гійомові де Кабестену – щонайменше.
Він міг – і хотів – сказати їй, що вона lilio candidior, біліша від лілії, і omnibus formosior, вродливіша від усіх. Міг – і хотів – їй сказати, що вона pulchra inter mulieres. Міг – і хотів – їй сказати, що вона forma pulcherrima Dido, deas supereminet omnis, la regina savoroza, Izeult la blonda, Beatrice, Blanziflor, Helena, Venus generosa, herzeliebez vrowelîn, lieta come bella, la regina del cielo [462]462
[Примітка автора] «Він міг – і хотів – сказати їй, що вона…» – Рейневан звертається у компліментах по черзі до «Пісні пісень», «Енеїди», пісень провансальських трубадурів, пісень зі збірки Carmina Burana, Вальтера фон дер Фогельвайде і «Божественної комедії» Данте.
[Закрыть]. Усе це він міг – і хотів – їй сказати. Але був не в змозі протиснути слова крізь перехоплену спазмом гортань.
Вона це помітила. Знала. Як би вона могла цього не помітити і не знати? Адже тільки в очах приголомшеного щастям Рейневана вона була дівчиною, панною, яка тремтить, тулиться, заплющує очі й прикушує нижню губу в болісному екстазі. Для кожного мудрого чоловіка (якби такий виявився поблизу) усе було б зрозуміло: це не боязка і недосвідчена юнка – це богиня, яка гордо приймає належну їй шану. А богині все знають і все помічають.
І не чекають почестей у вигляді слів.
Вона потягла його на себе. Вертався ритуал. Споконвічний обряд.
Nazaza! Nazaza! Nazaza!
Trillirivos!
Тоді, на галявині, слова доміни не повністю дійшли до нього, її голос, що був неначе вітер із гір, усе-таки губився в галасі юрби, тонув у криках, співі, музиці, гучанні вогню. Тепер, у ніжному шалі любові, її слова поверталися – дзвінкі та виразні. Зрозумілі. Він чув їх крізь шум крові у вухах. Але чи розумів до кінця?
«Аз єсм краса зеленої землі, аз єсм Ліліт, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Вшановуйте мене в глибині сердець ваших, приносьте мені жертву актом любові і блаженства, бо люба мені така жертва.
Бо аз єсм діва непорочна і аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і у кінці кінців».
Вони знайшли Її у кінці кінців. Обоє.
Вогні бухкали в небо дикими феєрверками іскор.
* * *
– Вибач мені, – сказав він, дивлячись на її спину. – За те, що сталося. Мені не треба було… Вибач…
– Що ти кажеш? – вона повернулася до нього обличчям. – Що я маю тобі вибачити?
– Те, що сталося. Я був нерозважливий. Я забувся. Я поводився не так, як належало.
– Чи це треба розуміти так, – перебила вона, – що ти шкодуєш? Ти це хотів сказати?
– Так… Ні! Ні, не це… Але треба було… Треба було стриматися… Я повинен був бути розважливішим…
– Значить, усе-таки шкодуєш, – знову перебила його вона. – Докоряєш собі, маєш почуття провини. Вважаєш, що заподіяв шкоду. Коротше кажучи: ти багато дав би за те, аби зробити так, щоби нічого цього не було. Щоб у тебе зі мною нічого не було…
– Послухай…
– А я… – вона не хотіла слухати. – Я, подумати тільки… Я готова була йти за тобою. Тут-таки, як стою. Туди, куди підеш ти. На край світу. Аби тільки з тобою.
– Пан Біберштайн… – пробурмотів він, опускаючи очі. – Твій батько…
– Звісно, що так, – вона урвала його і цього разу. – Мій батько. Вишле погоню. А дві погоні – це для тебе все-таки забагато.
– Ніколетто… Ти не зрозуміла мене.
– Помиляєшся. Зрозуміла.
– Ніколетто…
– Нічого більше не говори. Засни. Спи.
Вона торкнулася долонею його губів рухом настільки швидким, що аж непомітним для ока. Він здригнувся. І не знати як опинився на холодній стороні гори.
Рейневан заснув, як йому здавалося, лише на мить. А проте коли прокинувся, її біля нього вже не було.
* * *
– Звичайно, – сказав альп. – Звичайно ж, я її пам'ятаю. Але, на жаль, я її не бачив.
Гамадріада, що була коло альпа, стала навшпиньки, щось шепнула йому на вухо, після чого сховалася в нього за спиною.
– Вона трохи боязка, – пояснив він, погладжуючи її жорстке волосся. – Але може допомогти. Ходімо з нами.
Вони пішли схилом донизу. Альп мугикав собі під ніс. Гамадріада пахла живицею і мокрою тополиною корою. Ніч Мабон наближалася до кінця. Займався світанок, важкий і каламутний від туману.
У групі нечисленних уже учасників шабашу, які залишилися на Гороховій горі та про щось дискутували, вони розшукали істоту жіночої статі, очі якої світилися, наче фосфор, а шкіра була зелена і пахла айвою.
– Так, – кивнула головою Айва, коли її запитали. – Я бачила цю дівчину. Вона з групою жінок спускалася у бік Франкенштейна. Якийсь час тому.
– Зачекай-но, – альп схопив Рейневана за плече. – Не поспішай! І не туди. З цього боку гору оточує Будзовський ліс, ти заблукаєш у ньому як два на два чотири. Ми проведемо тебе. Нам, зрештою, також треба у ті краї. У нас там справи.
– Я йду з вами, – сказала Айва. – Покажу, куди пішла дівчина.
– Дякую, – сказав Рейневан. – Я вам дуже вдячний. Ми ж не знайомі… А ви допомагаєте мені…
– Ми звикли допомагати одне одному, – Айва обернулася, прошила його фосфоризуючим поглядом. – Ви були гарною парою… А нас уже так мало залишилося. Якщо ми не будемо допомагати одна одному, то загинемо остаточно.
– Дякую.
– Та я, – процідила Айва, – зовсім не тебе мала на увазі.
Вони ввійшли в яр, обросле вербами русло висохлого струмка. З туману перед ними долетіла тиха лайка. За мить вони побачили жінку, яка сиділа на замшілому камені й витрушувала камінчики з черевиків. Рейневан упізнав її відразу. Це була пухкенька мірошничиха, на вбранні якої і досі залишалися сліди борошна, учасниця дебатів за бочівкою сидру.
– Дівка? – замислилася вона, коли її запитали. – Така світловолоса? А-а-а-а, та шляхтянка, що була з тобою, Толедо? Бачила я її, аякже. Отуди вона йшла. До Франкенштейна. Гуртом, кілька їх було. Якийсь час тому.
– Вони йшли цією дорогою?
– Цією. Зараз, зараз, зачекайте. Я піду з вами.
– Бо у тебе там справи?
– Ні. Бо я там живу.
Мірошничиха була, м'яко кажучи, не в найкращій формі. Вона йшла повільно, гикала, бурмотіла й волочила ноги. Часто зупинялася, щоби поправити одяг, – і це всіх дратувало. Незрозуміло яким чином весь час набирала в черевики камінців, тож їй доводилося сідати і витрушувати їх, і робила вона це надзвичайно повільно, – і це також усіх дратувало. За третім разом Рейневан уже готовий був узяти бабу на спину і нести, аби тільки йти скоріше.
– А може, якось би швидше, кумонько? – солодко запитав альп.
– Сам ти кумонька, – огризнулася мірошничиха. – Зараз я буду готова… Секундочку…
Баба завмерла з черевиком у руці. Підняла голову. Прислухалася.
– Що таке? – запитала Айва. – Що…
– Тихо, – підняв руку альп. – Я щось чую. Щось… Щось наближається…
Земля раптом задвигтіла, загуділа. З туману вирвалися коні, цілий табун, навколо подорожніх раптом стало повно копит, які били і дерли землю, розвіяних грив і хвостів, вишкірених зубів у запінених мордах, диких очей. Подорожні ледве встигли відскочити за камені. Коні промчали божевільним галопом, і зникли так само раптово, як і з'явилися. Тільки земля і далі двигтіла під ударами копит.
Не встигли ще вони заспокоїтися, як із туману виринув наступний кінь. На відміну від попередніх, на цьому сидів вершник. Вершник у саладі, у повному пластинчастому обладунку, в чорному плащі. Плащ, що розвівався за спиною, виглядав як крила примари.
– Adsumus! Adsu-u-umu-u-us!
Лицар натягнув віжки, кінь піднявся дибки, став бити повітря передніми копитами, заіржав. А лицар вихопив меч і кинувся на них.
Айва тонко скрикнула, і перш ніж відлунав її крик, розсипалася – так, це відповідне слово, – розсипалася на мільйон нічних метеликів, які хмарою розлетілися в повітрі, зникли. Гамадріада беззвучно вросла в землю, миттю потоншала, вкрилася корою і листям. Мірошничиха й альп, які настільки хитрих трюків у запасі, видно, не мали, просто кинулися навтьоки. Рейневан, зрозуміло, також, за ними. Так швидко, що навіть випередив їх. «Аж тут мене знайшли, – гарячково думав він. – Аж тут мене знайшли».
– Adsumus!
Чорний лицар на льоту шмагонув мечем перетворену на деревце гамадріаду, деревце видало страшний зойк, бризнуло соком. Мірошничиха озирнулася, собі на загибель. Лицар повалив її конем, і поки вона намагалася піднятися, рубонув, звісившись із сідла, рубонув так, що вістря аж захрустіло на кістках черепа. Чарівниця впала, корчачись і звиваючись у сухій траві.
Альп і Рейневан мчали щодуху, але супроти коня, який гнав галопом, шансів не мали. Лицар швидко наздогнав їх. Вони розділилися, альп рвонув праворуч, а Рейневан – ліворуч. Лицар чвалом кинувся за альпом. Невдовзі з туману долинув крик. Він свідчив, що альпові не судилося дочекатися змін і чеських гуситів.
Рейневан біг стрімголов, важко дихаючи і не озираючись. Туман приглушував звуки, але він усе ще чув за собою – або йому здавалося, що чує, – стукіт підків та іржання коня.
Але тупіт копит і кінське храпання він раптом почув також і попереду. Він зупинився, ціпеніючи з жаху, проте перш ніж устиг щось зробити, з туману виринула спінена кобила в яблуках, в сідлі якої сиділа невисока й огрядна жінка в чоловічому вамсі. Побачивши його, жінка різко зупинила кобилу і відкинула з чола безладно розвіяну гриву світлого волосся.
– Пані Дзержка… – ледве зміг вимовити він, здивований. – Дзержка де Вірсінг…
– Родич? – торговка кіньми виглядала не менш здивованою. – Ти? Тут? Зараза, не стій! Давай руку, заскакуй мені за спину!
Він схопив простягнуту руку. Але було вже пізно.
– Adsu-u-u-umus!
Дзержка зіскочила з сідла із вражаючою при її комплекції грацією та спритністю. Так само спритно зірвала зі спини арбалет і кинула його Рейневану. Сама вона схопила інший, прикріплений до сідла.
– У коня! – гаркнула вона, кидаючи йому короткі арбалетні стріли й пристрій для натягування, так звану «козячу ніжку». – Цілься в коня!
Чорний лицар мчав на них із піднятим мечем і розвіяним плащем, таким галопом, що з-під кінських копит клаптями підлітав угору зірваний дерен. Руки Рейневана ходили ходором, гаки «козячої ніжки» нізащо не хотіли зачепитися за тятиву і виступи на ложі арбалета. У розпачі він вилаявся, це допомогло, гаки зачепилися, тятива захопила горіх[463]463
Елемент спускового механізму арбалета.
[Закрыть]. Тремтячою рукою він наклав стрілу.
– Стріляй!
Він вистрілив. І промахнувся. Бо всупереч наказу цілився не в коня, а у вершника. Він бачив, як вістря стріли викресало іскри, тернувшись об сталевий нарукавник. Дзержка голосно і брудно вилаялася, здмухнула волосся з очей, прицілилася, натиснула спуск. Стріла влучила коневі в груди і цілком увійшла у грудну клітку. Кінь пронизливо звискнув, захрипів, повалився на коліна і на голову. Чорний лицар випав із сідла, покотився, загубивши шолом і меч. І почав підніматися.
Дзержка знову вилаялася, тепер руки тряслися в обох, в обох «козячі ніжки» раз за разом зісковзували із зачепів, стріли випадали з ровиків. А чорний лицар піднявся, відчепив від сідла величезний моргенштерн, пішов на них непевною ходою. Побачивши його обличчя, Рейневан затамував крик, притиснувшись ротом до ложа арбалета. Обличчя лицаря було білим, зі срібнуватим відблиском, як у прокаженого. Підведені синьо-червоною тінню очі були дикими та безтямними, у заслиненому і запіненому роті виблискували зуби.
– Adsu-u-u-umus!
Дзенькнули тятиви, просичали стріли. Обидві влучили, пробивши обладунок із голосним хрускотом, обидві ввійшли по саме оперення: одна – через комір, а друга – крізь нагрудник. Лицар захитався, сильно заточився, але втримався на ногах, а тоді, на превелике здивування Рейневана, знову рушив на них із незрозумілим криком, спльовуючи кров, яка цебеніла з рота, і розмахуючи моргенштерном. Дзержка вилаялася, відскочила, марно намагаючись перезарядити арбалет, зрозумівши, що не встигне, ухилилася від удару, спіткнулася, впала, побачивши, як на неї летить колюча куля моргенштерна, затулила голову й обличчя руками.
Рейневан крикнув – і цей крик урятував їй життя. Лицар повернувся до нього, а Рейневан вистрелив зблизька, цілячись у живіт. Стріла і цього разу ввійшла по саме оперення, із сухим тріском продірявивши бляшаний напоясник. Сила удару була чималою, вістря опинилося десь глибоко у нутрощах, проте лицар не впав і цього разу, похитнувся, але втримав рівновагу і швидко рушив на Рейневана, ревучи і піднімаючи моргенштерн для удару. Рейневан задкував, намагаючись зачепити козячу ніжку за тятиву. Зачепив, натягнув. І тільки тоді усвідомив, що в нього немає стріли. Він зачепився каблуком за купину, сів на землю, з жахом дивлячись, як наближається смерть – біла як крейда, дикоока, а з її рота течуть піна і кров. Він затулився арбалетом, який тримав обіруч.
– Adsumus! Adsum…
Усе ще напівлежачи-напівсидячи, Дзержка де Вірсінг натиснула спуск арбалета й увігнала стрілу просто в потилицю ворога. Лицар випустив моргенштерн, безладно замахав руками і звалився, як колода, так що аж відчутно здригнулася земля. Упав він за півкроку від Рейневана. Маючи залізне вістря і кілька дюймів ясенового дерева в мозку, лицар, як на диво, ще не був зовсім мертвий. Досить довго він хрипів, сіпався і дряпав дерен. Нарешті знерухомів.
Дзержка якийсь час стояла на колінах, спираючись на випростані руки. Потім її зненацька знудило – і вона виблювала. Тоді встала. Перезарядила арбалет, наклала стрілу. Підійшла до агонізуючого коня лицаря, прицілилася зблизька. Дзенькнула тятива, голова тварини безсило стукнулася об землю, задні ноги спазматично смикнулися.
– Я люблю коней, – сказала вона, дивлячись Рейневанові у вічі. – Але на цьому світі, щоби вижити, часом треба пожертвувати тим, що любиш. Запам'ятай це, родичу. І наступного разу цілься в те, у що кажу.
Він кивнув, підвівся.
– Ти врятував мені життя. І помстився за брата. На якусь там дещицю.
– Це вони… Ці вершники… убили Петерліна?
– Вони. Ти не знав? Але зараз не час розводити теревені, родичу. Треба втікати, поки до нас не добралися його приятелі…
– Вони шукали мене аж тут…
– Не тебе, – спокійно відповіла Дзержка. – Мене. Вони чекали мене в засідці відразу за Бардом, біля Потворова. Розігнали табун, розгромили ескорт, чотирнадцять трупів лежать там на гостинці. Я теж була би серед них, коли б не… Забагато говоримо!
Вона застромила пальці до рота, свиснула. Невдовзі по землі застукотіли копита, з туману виринула кобила в яблуках, що бігла клусом. Дзержка заскочила в сідло, черговий раз здивувавши Рейневана спритністю і воістину котячою грацією рухів.
– Чого стоїш?
Він схопив її руку, заскочив на круп кобили позаду Дзержки. Кобила захрипіла, дрібно застукотіла копитами, відвертаючи голову, позадкувала від трупа.
– Хто це був?
– Демон, – відповіла Дзержка, відгортаючи з чола неслухняне волосся. – Один із тих, що ідуть у темряві. Цікаво тільки, курва, хто на мене доніс…
– Гашшашин.
– Що?
– Гашшашин, – повторив він. – Оцей-от був під впливом задурманюючої арабської речовини, яку одержують з трави і називають гашшиш. Ти не чула про Старця з Гір? Про асасинів з цитаделі Аламут? У Хорасані, в Персії?
– До дідька твого Хорасана, – обернулася вона в сідлі. – І твою Персію. Ми, якщо до тебе ще не дійшло, в Шльонську, біля підніжжя Горохової гори, за милю від Франкенштейна. Але до тебе, як я бачу, багато чого може не доходити. Ти спускаєшся зі схилів Горохової на світанку після осіннього рівнодення. І чорт знає, під впливом якої арабської речовини. Але те, що нам загрожує смерть, ти повинен розуміти. Так що заткнися і тримайся, бо я буду їхати швидко!
* * *
Дзержка де Вірсінг перебільшувала – страх, як завжди, мав великі очі. На дорозі та на порослому бур'янами узбіччі лежали тільки вісім трупів, із них п'ять убитих належали до озброєного ескорту, який захищався до останнього. Майже половина з чотирнадцяти осіб загону вціліла, врятувавшись втечею в поблизькі ліси. З них повернувся тільки один – конюший, який, будучи вже в літах, далеко не втік. Тепер, коли сонце вже піднялося вище, його знайшли в заростях лицарі, які над'їхали гостинцем з Франкенштейна.
Лицарі – їхній кортеж разом зі зброєносцями і пахолками налічував двадцять одного чоловіка, – їхали по-воєнному, у повних металевих обладунках, з розгорнутими вимпелами. Більшість із них побувала в бою, більшість побачила в житті чимало. Незважаючи на це, оця більшість зараз ковтала слину, бачачи страхітливо посічені тіла, скоцюрблені на чорному від крові піску. І ніхто і не думав насміхатися з хворобливої блідості, яка від цього видовища вкрила обличчя молодших і менш бувалих.
Сонце піднялося вище, розсіяло туман, під його променями рубіново заблищали застиглі краплі, що висіли, неначе ягоди, на полині та ковилі, якими заросло узбіччя. Ні в кого з лицарів ця картина не викликала ні естетичних, ні поетичних асоціацій.
– Але ж і порубали їх, курча мать, – сказав, сплюнувши, Кунад фон Нойдек. – Але ж і рубанина тут була, ого!
– Катівські удари, – погодився Вільгельм фон Кауффунг. – Різня.
З лісу повиходили решта вцілілих, пахолки і конюхи. Хоч і бліді та напівпритомні від страху, вони не забули про обов'язки. Кожен вів по декілька коней із тих, які розбіглися під час нападу.
Рамфольд фон Оппельн, найстарший з лицарів, глянув з висоти сідла на конюшого, який тремтів від страху серед вершників, що його оточили.
– Хто на вас напав? Та говори ж, хлопе! Заспокойся. Ти вижив. Тобі вже ніщо не загрожує.
– Бог уберіг… – в очах конюшого все ще нутрувала паніка. – І Бардська Божа Мати…
– При нагоді даси на месу. А тепер – кажи. Хто вас побив?
– А мені-то відкіль знати? Напали… У збруї були… У залізі… Як і ви…
– Лицарі! – обурився здоровань з обличчям ченця, на гербі якого були дві схрещені срібні ручищі в червоному полі. – Лицарі нападають на купців на гостинцях! Клянуся муками Господніми, саме час їхньому раубрітерству покласти край. Саме час вжити якихось жорстких заходів! Може, коли кілька голів злетить на ешафоті, нарешті опам'ятаються паночки із замочків.
– Свята правда, – підтакнув з кам'яним виразом обличчя Венцель де Харта. – Свята правда, пане фон Рунге.
– А чому, – відновив розслідування фон Оппельн, – на вас напали? Ви везли що-небудь коштовне?
– Та де там… Ну, хіба що коней…
– Коней, – замислено повторив де Харта. – Ласа річ, коні зі Скалки. З табуна пані Дзержки де Вірсінг… Упокій, Господи, її…
Він урвав, проковтнув слину, не в змозі відірвати очей від понівеченого обличчя жінки, яка лежала на піску в страхітливо неприродній позі.
– Це не вона, – конюший закліпав непритомними очима. – Це не пані Дзержка. Це жінка машталіра… Он того, який ондечки лежить… Їхала з нами від Клодзька.
– Помилилися, – холодно відзначив факт Кауффунг. – Узяли цю машталірову за Дзержку.
– Видно, таки взяли, – безпристрасно підтвердив конюх. – Бо…
– Бо що?
– Виглядала на ліпшу пані.
– Чи значить це, – фон Оппельн випростався в сідлі. – Чи значить це, пане Вільгельме, що ви натякаєте, що це не був напад з метою пограбування? Що саме пані де Вірсінг…
– Була ціллю? Так. Я в цьому упевнений.
– Була ціллю, – додав він, бачачи запитальні погляди решти лицарів. – Була ціллю нападу, як Миколай Ноймаркт, як Фабіан Пфефферкорн… Як усі інші, хто всупереч забороні торгував із… із закордоном…
– Винні лицарі-грабіжники, – твердо сказав фон Рунге. – Не можна вірити дурним вигадкам, пліткам про змови і нічних демонів. Усе це були і є звичайні грабіжницькі напади.
– А ще могли, – сказав тоненьким голосом молоденький Генріх Барут, якого, аби відрізнити від решти Генріхів, у родині називали Шпачком. – А ще цей злочин могли вчинити жиди. Щоби добути християнської крові, знаєте, на мацу. О, погляньте на он того, нещасного. Та в ньому, мабуть, і краплі крові не залишилося…
– Як могло залишитися, – докірливо подивився на юнака Венцель де Харта, – якщо в нього голови не залишилося…
