Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 35 страниц)
– Ага, – він обернувся з порога. – Ще одне. Бернгард Рот, він же Урбан Горн. Поклонися йому від мене. І передай, що зараз…
* * *
– …що зараз, – дослівно передав Рейневан, – він не має часу, щоб зайнятися тобою як слід. Бо він не хотів би абияк, наспіх і тяп-ляп. Він хотів би разом з братом Арнульфом присвятити тобі стільки часу і зусиль, на скільки ти справді заслуговуєш. І він візьметься до цього відразу після повернення, не далі ніж на святої Люції. Він радить тобі добре упорядкувати свої відомості, оскільки тобі доведеться цими відомостями поділитися зі Святою Курією.
– Курвий син, – Урбан Горн сплюнув на солому. – Розм'якшує мене. Дає мені дозріти. Знає, що робить. Ти казав йому про Конрада з Марбурга?
– Сам йому це скажеш.
Недобитки мешканців вежі сиділи, заникавшись по своїх лігвах. Деякі хропли, деякі схлипували, деякі тихо молилися.
– А я? – перервав мовчання Рейневан. – Мені що робити?
– Оце хто б непокоївся, – потягнувся Шарлей. – Тобі-то що? У Горна в перспективі – болісне розслідування. Я, хто-зна, чи це не гірше, може, гнитиму тут довіку. А в тебе проблеми – ха, живіт надірвати можна. Інквізитор, твій дружок з універу, дає тобі волю на тарілочці, у подарунок…
– У подарунок?
– Аякже! Підпишеш лояльку і вийдеш.
– Як шпигун?
– Немає троянди без колючок.
– А я не хочу. Це заняття викликає в мене огиду. Мені совість не дозволить. Я не хочу…
– Мусиш зціпити зуби, – знизав плечима Шарлей, – і примусити себе.
– Горне?
– Що – Горне? – той різко обернувся. – Хочеш пораду? Хочеш почути слова моральної підтримки? Ну то слухай. Природною рисою людської натури є опір. Опір недостойному. Непогодження з підлістю. Відмова у консенсусі зі злом. Це природжені, іманентні риси людини. Ergo, не опираються тільки ті, хто геть позбавлений людяності. Зрадниками від страху перед тортурами стають тільки мерзенні людці.
– А отже?
– А отже, – Горн, не зморгнувши оком, сплів руки на грудях. – А отже, підписуй лояльку, погоджуйся на співпрацю. Їдь у Чехію, як тобі наказують. А там… Там чинитимеш опір.
– Не розумію…
– Ні? – фиркнув Шарлей. – Справді? Ця лекція про моральну і чисту людську натуру, що її виклав наш друг, Рейнмаре, передує дуже неморальній пропозиції. Він радить тобі стати так званим подвійним агентом, який працює на обидві сторони: на Інквізицію і на гуситів. Однак те, що сам він є гуситським емісаром і шпигуном, знає вже кожен, за винятком хіба що отих дебілів, які стогнуть оно в соломі. Правда, Урбане Горн? Твоя порада нашому Рейневану здається непоганою, але є в ній заковика. Річ у тім, що гусити, як і всі, кому довелось мати справу зі шпигунами, уже бачили подвійних агентів. З практики вони знають, що найчастіше ці агенти є потрійними. Тому тим, хто з'являється, аж ніяк не можна довіряти, ба навіть зовсім навпаки, – їх треба вішати, попередньо примусивши – аякже! – тортурами дати свідчення. Тому своєю порадою ти готуєш Рейневанові сумну долю, Урбане Горн. Ну, хіба що… Хіба що ти даси йому в Чехії добрий контакт, який заслуговує на довіру. Якийсь таємний пароль… Щось таке, у що гусити повірять. Але…
– Договорюй.
– Нічого такого ти йому не даси. Ти ж бо не знаєш, чи не підписав він уже лояльку. І чи його університетський дружок-інквізитор уже не встиг навчити його шпигувати для двох сторін.
Горн не відповів. Тільки посміхнувся. Недобре, самими кутиками губів, не примружуючи своїх холодних, як крига, очей.
* * *
– Я мушу звідси вибратися, – тихо промовив Рейневан, стоячи наодинці посеред в'язниці. – Мушу звідси вийти. Інакше я погублю Ніколетту Світловолосу, Катажину Біберштайн. Я мушу звідси втекти. І я знаю спосіб.
* * *
Шарлей і Горн вислухали план цілком спокійно, дочекалися, не перебиваючи, поки Рейневан скінчив. Тільки після цього Горн розсміявся, покрутив головою і відійшов. Шарлей був серйозний. Можна сказати – смертельно серйозний.
– До того, – сказав він смертельно серйозно, – що в тебе від страху розум помішався, я можу поставитися з розумінням. І зі співчуттям. Але не ображай, хлопче, мого інтелекту.
– На стіні, – терпляче повторив Рейневан, – залишився occultum, залишилися гліфи і сиглі Циркулоса. До того ж, ось, прошу, я маю його амулет, я зумів непомітно його забрати. Циркулос відкрив мені активуюче заклинання, повідомив спосіб кон'юрації, про евокацїї я і сам дещо знаю, навчався цьому… Шанс, визнаю, мізерний, але є. Є! Я не розумію твого скептицизму, Шарлею. Ти сумніваєшся в магії? А Гуон фон Сагар? А Самсон? Адже Самсон…
– Самсон – ошуканець, – обрізав демерит. – Симпатичний, недурний, приємний товариш. Але ошуканець і шарлатан. Як і більшість тих, хто посилається на чари і чаклунство. Зрештою, це не має значення. Рейнмаре, я не сумніваюся в магії. Я бачив достатньо багато, щоб не сумніватися. Тому я сумніваюся не в магії, а в тобі. Я бачив, як ти левітуєш і знаходиш шляхи, бо вже якщо йдеться про літаючу лавку, то на неї тебе посадив, безсумнівно, Гуон фон Сагар, сам ти не полетів би. Але до справжнього заклинача демонів тобі, хлопче, далеко. Ти й сам повинен це знати. Ти сам повинен розуміти, що тобі аж ніяк не допоможуть набазграні кретином ієрогліфи, пентаграми і фокуси-покуси. І цей, змилуйся Боже, амулет, обісраний ярмарковий мотлох. Ти сам повинен це все усвідомлювати. Тому не ображай, повторюю, ні мого, ні свого інтелекту.
– У мене немає виходу, – зціпив зуби Рейневан. – Я мушу спробувати. Для мене це єдиний шанс.
Шарлей знизав плечима і підняв очі д'горі.
* * *
Occultum Циркулоса виглядав, Рейневан змушений був це визнати, гірше ніж жалюгідно. Він був брудний, а всі магічні книги вимагали ідеально, просто стерильно чистих святилищ. Гоетичне коло на стіні було накреслене не зовсім рівно, а правила Sacra Goetia підкреслювали, що точність креслення має велике значення. Щодо правильності вписаних у Коло заклинань Рейневан теж був не зовсім упевнений.
Сам церемоніал евокації довелося здійснювати не опівночі, як веліли гримуари, а на світанку, бо опівнічна темрява робила неможливою будь-яку діяльність у вежі. Не могло бути й мови про передбачені ритуалом чорні свічки – як і про свічки будь-якого іншого кольору. Зі зрозумілих причин божевільним у Вежі блазнів не давали свічок, каганців, ламп ані будь-яких інших можливостей викликати пожежу.
«У принципі, – гірко подумав він, беручись до справи, – я дотримуюся букви гримуарів тільки в одному: маг, який бажає евокувати або інвокувати, повинен виконувати умову тривалого утримання від статевих контактів. А я вже півтора місяця є в цьому сенсі цілковитим, хоч і не добровільним, абстинентом».
Шарлей і Горн дивилися на нього здалеку, зберігаючи мовчання. Тихо був і Тома Альфа – головним чином тому, що йому пригрозили натовкти пику, якщо він будь-яким чином порушить тишу.
Рейневан закінчив упорядковувати occultum, накреслив навколо себе магічне коло. Відкашлявся, розкинув руки.
– Ермітес! – співучо почав він, вдивляючись у гліфи Гоетичного Кола. – Понкор! Паґор! Анітор!
Горн стиха пирснув. Шарлей тільки зітхнув.
– Аґлон, Вайхеон, Стимуламатон! Езфарес, Оліарам, Іріон! Мерсільде! Ти, погляд якого пронизує безодні! Те adoro, et te invoco![545]545
Тобі поклоняюся і тебе закликаю (лат.).
[Закрыть]
Нічого не відбувалося.
– Еситіон, Еріон, Онера! Мозм, Сотер, Геломі!
Рейневан облизнув запечені губи. У тому місці, де ще покійний Циркулос тричі повторив напис: VENI, MERSILDE[546]546
Прийди, Мерсільде (лат.).
[Закрыть], він поклав амулет зі змією, рибою і вписаним у трикутник сонцем.
– Острата, – почав він активуюче заклинання. – Терпанду! Ермас, – повторював він, кланяючись і модулюючи голос відповідно до вказівок «Лемегетона», «Малого Ключа Соломона». – Перікатур! Белеурос!
Шарлей вилаявся, привертаючи цим самим його увагу. Сам ледве вірячи власним очам, Рейневан побачив, як нашкрябані цеглою написи в колі починають світитися фосфоричним світлом.
– Печаттю Басдатеї! Мерсільде! Ти, погляд якого пронизує безодні! Прибудь! Забаот! Есцверхіе! Астрахіос, Асах, Асарка!
Написи в колі палали все яскравіше, примарним блиском освітили стіну. Мури вежі почали відчутно вібрувати. Горн вилаявся. Тома Альфа заскиглив. Один із дебілів голосно заплакав, почав кричати. Шарлей зірвався, як пружина, підбіг, коротким ударом кулака в скроню повалив його на лігво, втихомирив.
– Босмолетік, Єйсмі, Ет, – Рейневан нахилився, торкнувся чолом середини пентаграми. Потім, випроставшись, взявся за відшліфовану, загострену на камені зламану голівку вухналя. Різким рухом розрізав шкіру на подушечці великого пальця, торкнувся пальцем, із якого стікала кров, чола. Набрав повітря в легені, усвідомлюючи, що настає момент найбільшого ризику і небезпеки. Коли кров потекла досить сильно, намалював нею в центрі кола знак.
Таємничий, страхітливий, заборонений знак Скірлін.
– Veni, Мерсільде! – крикнув він, відчуваючи, як фундамент Вежі блазнів починає трястися і двигтіти.
Тома Альфа знову заскиглив, але замовк одразу, як тільки Шарлей показав йому кулака. Вежа двигтіла дедалі помітніше.
– Тауль! – евокував Рейневан гортанним і хрипким голосом, як наказували гримуари. – Варф! Пан!
Гоетичне Коло запалало яскравіше, освітлене ним місце на стіні потроху переставало бути просто плямою, починало набувати форми й обрисів. Обрисів людини. Ну, не зовсім людини. Бо в людей не буває ні таких величезних голів, ні таких довжелезних рук. Ні гігантських рогів, які виростають з чола, опуклого, наче в бика.
Вежа двигтіла, дебіли вили на різні голоси, їм голосно вторив Тома Альфа. Горн підхопився.
– Досить! – гаркнув він, перекриваючи шум. – Рейневане! Зупини це! Зупини, псякрев, цю чортівню! Ми загинемо через тебе!
– Варф! Клеміах!
Подальші слова евокації застрягли йому в горлі. Вогненна постать на стіні була вже настільки чіткою, що змогла подивитися на нього двома величезними зміїними очима. Бачачи, що фігура не обмежується поглядом, а й простягає руки, Рейневан заверещав від страху. Жах паралізував його.
– Серу… геат! – пробурмотів він, розуміючи, що йому заплітається язик. – Арів…
Шарлей підскочив, ухопив його ззаду за горло, другою рукою затиснув рот, відволік, безвольного від жаху потягнув по соломі в найдальший куток, до дебілів. Тома Альфа втік на сходи, пронизливим вереском закликаючи на допомогу. Горн же – було видно, що в абсолютному розпачі, – схопив із підлоги парашу й вихлюпнув її вміст на все: на occultum, на коло, на пентаграму і на фігуру, що вибиралася зі стіни.
Ревіння, яке пролунало, змусило всіх затиснути вуха руками і зіщулитися на підлозі. Раптом війнуло жахливим вихором, здійнялася віхола підхопленої ним соломи й пилюки, курява полізла в очі, засліпила. Вогонь на стіні пригас, приглушений клубами смердючої пари; він сичав, аж поки нарешті не згас остаточно.
Але це ще не був кінець. Тому що раптом гримнуло. Гримнуло страшно, але не з боку затягнутого смердючим димом occultum, а згори, з вершини сходів, від дверей. Посипалися уламки, справжній град тесаного каміння у білій хмарі тиньку і сухого розчину. Шарлей схопив Рейневана і метнувся разом із ним під аркаду сходів. Вчасно. На їхніх очах обтяжена завісами груба дошка з дверей, що падала згори, поцілила одному з переляканих дебілів просто в череп, розполовинивши його, як яблуко.
У лавині уламків згори впала людина, розкинувши навхрест руки і ноги.
«Валиться Narrenturm, – промайнуло в Рейневановій голові. – Розлітається на друзки turris fulgurata, уражена блискавицею вежа. Бідний смішний блазень падає з Вежі блазнів, яка розсипається на кавалки, летить униз, до загибелі. Це я той блазень, я падаю, лечу в провалля, на дно. Загибель, хаос і руйнування, у яких винний я сам. Блазень і божевільний, я викликав демона, розчинив пекельні брами. Я відчуваю сморід пекельної сірки…»
– Це порох… – вгадав його думку Шарлей, який зіщулився поруч. – Хтось порохом висадив двері… Рейнмаре… Хтось…
– Хтось нас звільняє! – вигукнув, вибираючись із купи щебеню, Горн. – Це порятунок! Це наші! Осанна!
– Гей, хлопці! – по-чеськи крикнув хтось згори, з боку висаджених дверей, звідки вже пробивалося денне світло і свіже морозне повітря. – Виходьте! Ви вільні!
– Осанна! – повторив Горн. – Шарлею, Рейнмаре! Виходимо, скоріше! Це наші! Чехи! Ми вільні! Далі, бігом, на сходи!
Сам він побіг першим, не чекаючи. Шарлей побіг за ним. Рейневан кинув погляд на згаслий occultum, з якого все ще піднімалася пара, на зіщулених у соломі дебілів. Поспішив на сходи, по дорозі переступивши через труп Томи Альфи, якому вибух, що розвалив двері, приніс не звільнення, а смерть.
– Осанна! – нагорі Урбан Горн уже вітав визволителів. – Осанна, братія! Здрастуй, Галада! Господи, Раабе! Тибальд Раабе! Це ти?
– Горн? – здивувався Тибальд Раабе. – Ти тут? Ти живий?
– О Господи, звичайно! То як же це?.. То це не через мене…
– Не через тебе, – втрутився названий Галадою чех із великою червоною чашею на грудях. – Я радий, Горне, бачити тебе цілим, ано. Та й кнєз[547]547
Kněz (чеськ.) – священик.
[Закрыть] Амброж зрадіє. Але ми напали на Франкенштейн з іншої причини. Заради них.
– Заради них?
– Заради них, – підтвердив, проштовхуючись між озброєних чехів, велетень у стьобаному акетоні, від якого він здавався ще більшим. – Шарлею. Рейнмаре. Здрастуйте.
– Самсоне… – Рейневан відчув, як зворушення стискає йому горло. – Самсоне… Друже! Ти не забув про нас…
– А то ніби, – широко посміхнувся Самсон Медок, – можна забути? Про таких двох, як ви?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
у якому визволені з Вежі блазнів герої вільні – але, як виявилося, не зовсім. Вони беруть участь в історичних подіях, а саме – у спаленні кількох сіл і містечок. Потім Самсон рятує те, що можна, потім діються різні речі, аж нарешті герої ідуть. Їхній шлях, якщо скористатися метафорою поета, пролягає «in parte ove non e che luca»[548]548
«Туди, де вже немає світла». Данте Аліґ'єрі, «Божественна комедія». ч. 4. Переклад М. Стріхи.
[Закрыть].
Сніг, який лежав на дахах, різав очі сліпучою білизною. Рейневан похитнувся і, якби не плече Самсона, запросто впав би зі сходів. З боку госпісу долинали крики і постріли. Болісно стогнав дзвін шпитального костелу, уже били на сполох дзвони всіх храмів Франкенштейна.
– Швидше! – крикнув Галада. – До брами! І ховайтеся! Стріляють!
Стріляли. Стріла з арбалета свиснула в них над головами, розщепила дошку. Пригинаючись, вони втекли у двір. Рейневан спіткнувся, впав на коліно в змішану з кров'ю багнюку. Коло брами і біля шпиталю лежали вбиті – кілька божогробців у рясах, кілька прислужників, кілька солдатів Інквізиції, залишених, видно, Гжегожем Гейнче.
– Швидше! – підганяв Тибальд Раабе. – До коней!
– Сюди, – осадив поруч з ними коня чех в обладунках і зі смолоскипом у руці, брудний і закіптюжений, як чорт. – Рухом, рухом!
Він розмахнувся, кинув смолоскип на дах сараю. Смолоскип скотився по мокрій соломі, зашипів у багнюці. Чех вилаявся.
Долетів запах диму і пожежі, над дахами стайні злетіло полум'я, кілька чехів виводили звідти коней, які били копитами. Знову бахнули постріли, почувся крик, гуркіт, бій ішов, як можна було здогадатися, під шпитальною церквою, із самої церкви, з віконець дзвіниці і з вікон хорів стріляли з арбалетів і гаківниць, цілячись в усе, що рухалося.
Біля входу до палаючого будинку медицинарію лежав, притулившись до стіни, божогробець. Це був брат Транквілій. Мокра ряса тліла на ньому і парувала. Чернець обіруч тримався за живіт, між його пальцями густо текла кров. Очі його були відкриті, він дивився прямо перед собою, але, певно, вже нічого не бачив.
– Добити! – вказав на нього Галада.
– Ні! – тонкий крик Рейневана стримав гуситів. – Ні! Лишіть його.
– Він конає, – додав він тихіше, побачивши грізні та розлючені погляди. – Дозвольте йому спокійно померти.
– Тим більше, – крикнув закіптявілий кіннотник, – що час підганяє, нічого марнувати його на напівтрупа! Далі, далі, на коней!
Рейневан, усе ще як у напівсні чи в трансі, заскочив у сідло поданого йому коня. Шарлей, який їхав поруч, стукнув його коліном.
Перед ним були широкі плечі Самсона, з другого боку – Урбана Горна.
– Дивися, – шикнув на нього власне Горн, – за кого заступаєшся. Це Сирітки з Градця-Кралове. З ними нема жартів…
– Це був брат Транквілій…
– Я знаю, хто це був.
Вони вискочили за ворота, просто в дим. Горіли і бухали полум'ям шпитальний млин і сараї навколо нього. У місті й далі били дзвони, на мурах було повно людей.
До них приєдналися наступні кінні бійці на чолі з вусанем у cuir-boully[549]549
Шкіра, дублена в киплячому маслі.
[Закрыть] і кольчужному каптурі.
– Там, – вусань указав на костел, – двері до притвору вже майже зовсім вирубані! А було б що взяти! Брате Браздо! Ще три отченаші – та й було би по всьому!
– Ще два отченаші, – названий Браздою закіптюжений вказав на міські стіни, – і вони нарешті порахують, скільки нас тут насправді. Тоді вийдуть – і за настільки ж короткий час покінчать з нами. По конях, брате Велек!
Вони рвонули галопом, розбризкуючи багно і танучий сніг. Рейневан отямився вже настільки, що зміг полічити чехів, і в нього вийшло, що ті напали на Франкенштейн удвадцятьох. Він не знав, чи більше захоплюватися їхньою сміливістю і зухвалістю, чи дивуватися масштабам скоєних такою жменькою людей руйнувань: крім будівель госпісу і шпитального млина, вогонь пожирав буди фарбарів на берегах Будзувки, горіли також сараї біля моста і стодоли майже під самою Клодзькою брамою.
– До побачення! – названий Велеком вусань у cuir-boully повернувся, погрозив кулаком городянам, що зібралися на мурах. – До побачення, папісти! Ми ще сюди повернемося!
Зі стін відповіли стріляниною і криком. Криком дуже бойовим і відважним: городяни також устигли перерахувати гуситів.
* * *
Вони мчали стрімголов, абсолютно не шкодуючи коней. Хоч це й виглядало цілковитим ідіотизмом, але було, як виявилося, частиною плану. Подолавши в надзвичайно швидкому темпі близько півтори милі, вони в'їхали в покриті снігом Совині гори, за Срібну гору, де в лісовому яру на них чекали п'ятеро молодих гуситів і зміна коней. Для колишніх в'язнів Вежі блазнів знайшлися одяг і спорядження. Знайшлося також трохи часу – зокрема, на розмову.
– Самсоне! Як ти нас знайшов?
– Це було непросто, – велетень підтягнув попругу. – Після арешту ви зникли, як сон. Я намагався про щось довідатися, але дарма, бо зі мною ніхто не хотів розмовляти. Невідомо чому. На щастя, хоч вони і не хотіли розмовляти зі мною, одначе робили це при мені, не дуже бентежачись моєю присутністю. З одних чуток виходило, що вас забрали до Свидниці, з інших – що до Вроцлава. І тут мені трапився пан Тибальд Раабе, знайомий із Кромоліна. Ми не відразу зуміли домовитися, спочатку він мав мене, хе, за розумово недорозвиненого. Недоумка, значить.
– Дайте спокій, пане Самсоне, – з легким докором промовив голіард. – Це питання ми вже обговорили, навіщо до цього повертатися? А що виглядаєте ви, перепрошую, як…
– Усі ми знаємо, – холодно перервав Шарлей, який поруч вкорочував стременний ремінь, – як виглядає Самсон. І уважно слухаємо, що було далі.
– Пан Тибальд Раабе, – дурнуватий рот Самсона скривила усмішка, – не вийшов за межі стереотипу. З одного боку, він зневажливо відмовлявся порозмовляти, з іншого – ігнорував мою присутність настільки, що розмовляв при мені. З різними людьми і про різні справи. Я швидко зорієнтувався, хто такий Тибальд Раабе. І дав йому зрозуміти, що знаю. І скільки знаю.
– Так воно і було, паничу, – голіард зніяковіло почервонів. – Ох і перелякався ж я тоді… Але все швидко… з'ясувалося…
– З'ясувалося, – спокійно перебив Самсон, – що в пана Тибальда Раабе є знайомства. Серед гуситів у Градці-Кралове. Саме на них, як ви, мабуть, уже здогадуєтеся, він працював як розвідник й емісар.
– Який збіг, – Шарлей вишкірив зуби. – І який врожай на…
– Шарлею, – обірвав його Урбан Горн з-за свого коня. – Не розвивай тему… Добре?
– Ну добре, добре. Кажи далі, Самсоне. Як ти дізнався, де нас шукати?
– А це цікава річ. Кілька днів тому на постоялому дворі під Броумовом до мене підійшов молодий чоловік. Трохи дивний. Він явно знав, хто я такий. На жаль, спочатку він не міг сказати нічого, крім, цитую: «Щоб вивести в'язня з в'язниці, а з темниці – тих мешканців темряви».
– Ісая! – вразився Рейневан.
– Атож. Глава сорок друга, стих сьомий.
– Не в цьому річ. Його так звали… Ми його так називали… І він показав вам… Вежу блазнів?
– Не скажу, щоб мене це дуже здивувало.
– І тоді, – заговорив невдовзі Шарлей з притиском і багатозначно, – гусити з Градця сміливим рейдом увірвалися в клодзьку землю, аж до розташованого за шість миль від кордону Франкенштейна, підпалили половину підгороддя, захопили госпіс божогробців і Вежу блазнів. І все це, якщо я правильно зрозумів, тільки заради нас двох. Заради мене і Рейневана. Справді, пане Тибальде Раабе, не знаю, як і дякувати.
– Причини, – кашлянув голіард, – скоро з'ясуються. Будьте терплячими, пане.
– Терплячість не належить до моїх найбільших чеснот.
– Отже, вам доведеться над цією чеснотою трохи попрацювати, – холодно сказав чех на ім'я Бразда, командир загону, який під'їхав і зупинив коня поруч із ними. – Причини, чому ми витягли вас з ями, з'ясуються, коли настане час. Не раніше.
Бразда, як і більшість чехів у загоні, носив на грудях вирізану з червоного сукна чашу. Але він був єдиним, хто прикріпив гуситський знак просто на видний на вапенроці герб – чорні перехрещені остереви на золотому полі.
– Я – Бразда з Клінштейна, з роду Роновиців, – підтвердив він здогади. – А тепер – кінець розмовам, далі в дорогу! Час підганяє. А ми на ворожій території!
– Факт, тут небезпечно, – погодився Шарлей глузливо, – носити чашу на грудях.
– Навпаки, – заперечив Бразда з Клінштейна. – Такий знак оберігає і захищає.
– Справді?
– Буде нагода, самі переконаєтеся.
Нагода трапилася досить навіть швидко.
На свіжих конях загін швидко проїхав Срібний перевал, за ним, поблизу села Еберсдорф, вони напоролися на збройний почет, що складався з лицарів у важких обладунках і стрільців. Почет налічував щонайменше тридцять чоловік та їхав під червоною корогвою, прикрашеною баранячою головою, гербом Хаугвіців.
І справді, Бразда з Клінштейна мав цілковиту рацію. Хаугвіц і його люди залишалися на місці тільки до того моменту, поки не зрозуміли, з ким мають справу. Потім лицарі й арбалетники розвернули коней і дали драла таким галопом, що болото густо бризкало з-під копит.
– І що ви скажете – повернувся Бразда до Шарлея, – про знак Чаші? Діє непогано, чи не так?
Сперечатися було неможливо.
Вони гнали учвал, і далі не шкодуючи коней. Ковтали на скаку сніжинки, бо якраз почав падати сніг.
Рейневан був упевнений, що вони їдуть у Чехію, що як тільки з'їдуть у долину Сьцінавки, негайно повернуть і поїдуть угору за течією ріки до кордону, дорогою, що веде прямо на Броумово. Він здивувався, коли загін помчав низиною у напрямку Столових гір, що синіли на південному заході. І не тільки він здивувався.
– Куди ми їдемо? – перекричав вітер і сніг Урбан Горн. – Гей! Галада! Пане Бразда?
– Радків! – коротко крикнув у відповідь Галада.
– Навіщо?
– Амброж!
* * *
Радків, якого Рейневан не знав, бо не бував тут, виявився досить симпатичним містечком, що мальовничо розкинулося біля підніжжя нашорошених лісами гір. Над кільцем міських мурів здіймалися червоні дахи, а над ними височіла струнка дзвіниця костелу. Ідилічна картинка, якби не те, що над містечком здіймалася величезна хмара диму.
Радків був об'єктом нападу.
* * *
Армія, яка зібралася під Радковом, налічувала добру тисячу воїнів, передусім піхоти, озброєної головним чином, як було видно, різномастою зброєю на ратищах – від простих списів до гізарм[550]550
Гізарма – зброя у вигляді гакоподібного ножа з гострим внутрішнім краєм, насадженого на ратище.
[Закрыть] складних систем.
Щонайменше половина війська була озброєна арбалетами і вогнепальною зброєю. Була й артилерія – навпроти міських воріт установили середніх розмірів бомбарду, заховану за підйомною огорожею, а в проміжках між щитами стояли тарасниці та гуфниці.
Армія, хоч і виглядала грізно, стояла, мав застигла, як зачарована, у тиші й нерухомості. Усе це викликало непереборну аналогію з картиною, з tableau[551]551
Картина (фр.).
[Закрыть]: єдиним рухомим елементом були чорні цяточки ворон, які кружляли в сірому небі. І хмара диму, що клубочилася над містом, тут і там уже прорізана червоними язиками полум'я.
Вони в'їхали клусом поміж вози. Рейневан уперше бачив зблизька славетні гуситські бойові вози, із зацікавленням придивлявся до них, захоплюючись вигадливою конструкцією збитих із грубих дощок фальшбортів, які можна було опускати, а в разі потреби – піднімати, перетворюючи повіз на справжній бастіон.
Їх упізнали.
– Пан Бразда, – ущипливо привітався чех у напівпанцирі та хутряній шапці, з обов'язковою для вищих чинів червоною чашею на грудях. – Благородний пан лицар Бразда зволив нарешті прибути разом з елітою своєї шляхетної кінноти. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
– Я не думав, – знизав плечима Бразда з Клінштейна, – що у вас тут так вдало піде. Уже кінець? Вони здалися?
– А ти як думаєш? Звичайно, здалися, хто і чим мав би тут оборонятися? Досить було підпалити кілька стріх – і вони тут же пішли на переговори. Зараз гасять пожежі, а велебний Амброж якраз приймає їхніх послів. Так що вам треба почекати.
– Треба – то треба. Злазьте, хлопці.
До штабу гуситської армії вони вирушили вже пішки, невеликою групою, з чехів у ній були тільки Бразда, Галада і вусань, Велек Храстицький. З ними були, природно, також Урбан Горн і Тибальд Раабе.
Прибули вони на самий кінець переговорів. Радковські посланці вже поверталися, бліді й страшенно налякані городяни йшли геть, боязко озираючись і мнучи в руках шапки. З виразу їхніх облич можна було дійти висновку, що багато вони не виторгували.
– Буде, як завжди, – стиха оцінив чех у хутряній шапці. – Баби і діти вільно виходять хоч зараз. Чоловікам, щоби піти, треба відкупитися. І заплатити викуп за місто, бо інакше його пустять з димом. Крім того…
– Мають бути видані всі папістські священики, – докінчив Бразда, який теж, видно, мав практику. – І всі втікачі з Чехії. Гм, скидається на те, що мені зовсім не треба було поспішати. Вихід бабів і збирання викупу займе якийсь час. Звідси ми так швидко не рушимо…
– Ідіть до Амброжа.
Рейневан пам'ятав розмови, які про колишнього пробоща з Градця-Кралове вели Шарлей і Горн. Пам'ятав, що вони називали його фанатиком, екстремістом і радикалом, який вирізняється фанатизмом і безжальністю навіть серед найбільш радикальних і найбільш фанатичних таборитів. Тому він розраховував побачити маленького, худого як жердина й вогненноокого трибуна, який вимахує руками і з піною на губах викрикує демагогічні маніфести. Замість цього побачив поставного і стриманого в рухах чоловіка у чорному вбранні, яке нагадувало рясу, але було коротшим, відкриваючи високі чоботи. Чоловік носив широку як лопата бороду, що доходила майже до пояса, на якому висів меч. Незважаючи на меч, гуситський священик справляв враження радше добродушної людини. І привітної. Може, так здавалося ще й тому, що завдяки високому опуклому чолу, густим бровам та цій же таки бороді Амброж був трохи схожим на Бога-Отця на візантійській іконі.
– Пан Бразда, – привітав він їх досить сердечно. – Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи. Експедиція, бачу, закінчилася успішно? Без втрат? Похвально, похвально. А брат Урбан Горн? З якої хмари до нас звалився?
– З чорної, – кисло відповів Горн. – Дякую за порятунок, брате Амброж. Він прийшов ані на секунду не зашвидко.
– Я радий, радий, – кивнув бородою Амброж. – І інші теж будуть раді. Бо ми вже тебе оплакали, коли розійшлася звістка. З єпископських пазурів вирватися важко. Воістину, легше миші – з котячих. Словом, добре, що так сталося. Хоч правда і те, що не по тебе посилав я загін до Франкенштейна.
Він спрямував погляд на Рейневана, і той відчув холодний піт між лопатками. Священик довго мовчав.
– Молодий пан Рейнмар з Беляви, – сказав нарешті. – Рідний брат Петера з Беляви, правовірного християнина, який стільки доброго зробив для справи Чаші. І який віддав за це життя.
Рейневан мовчки поклонився. Амброж повернув голову, довго вдивлявся в Шарлея. Минуло трохи часу, перш ніж Шарлей покірно опустив очі, але й так можна було зрозуміти, що зробив він це тільки з дипломатичних міркувань.
– Пан Шарлей, – промовив нарешті градецький пробощ. – Який не кидає товариша у біді. Коли Петер з Беляви загинув від рук мстивих папістів, пан Шарлей рятував його брата, не зважаючи на небезпеку, на яку наражався сам. Воістину, рідкісний у теперішні часи приклад честі. І дружби. Бо добре каже стара чеська приказка: v nouzi poznaš přítele[552]552
Друзі пізнаються в біді (чеськ.).
[Закрыть].
– А молодий пан Рейнмар, – продовжував Амброж, – як чуємо, дає істинний доказ братньої любові, братовими слідами ступаючи, як і він, істинну віру сповідуючи, мужньо протиставляючись римським помилкам і несправедливостям. Як кожен віруючий і праведний чоловік, він стає на бік Чаші, а продажний Рим відкидає як диявола. Вам це буде зараховано. Утім, вам це вже зараховано, Рейнмаре і пане Шарлею. Коли мені брат Тибальд доніс, що вас пекельники в льоху погребли, я ані миті не вагався.
– Дуже дякуємо…
– Це вам треба дякувати. Адже це з вашою допомогою гроші, за які вроцлавський єпископ, негідник і єретик, хотів смерть нашу купити, послужать нашій, благій справі. Адже ви видобудете їх зі схованки і віддасте нам, праведним християнам? Га? Хіба не так?
– Гро… Гроші? Які гроші?
Шарлей тихо зітхнув. Урбан Горн закашлявся. Тибальд Раабе поперхнувся. Обличчя Амброжа застигло.
– Дурня з мене робите?
Рейневан і Шарлей заперечливо покрутили головами, а їхні очі світилися такою святою невинністю, що священик охолов. Але тільки трошечки.
– То я маю розуміти, – процідив він, – що це не ви? Не ви погра… Не ви провели бойову операцію проти збирача податків? Для нашої справи? Гм, значить, не ви. Тоді тут комусь доведеться давати пояснення. Виправдовуватися! Пане Раабе!
– Та я ж не казав, – пробурмотів голіард, – що це саме вони і достеменно вони обробили колектора. Я говорив, що це можливо… Схоже на правду…
Амброж випростався. Його очі дико спалахнули, обличчя в місцях, не закритих бородою, налилося кров'ю, як індиче воло. Якусь мить градецький пробощ виглядав не як Бог-Отець, а як Зевс-Громовержець. Усі зіщулилися, чекаючи на блискавку. Але священик швидко заспокоївся.
– Ти казав, – процідив він нарешті, – зовсім інше. Ой і обдурив ти мене, брате Тибальде, ввів в оману. І все це для того, щоб я послав кінних на Франкенштейн. Ти ж бо знав, що інакше я б їх не послав!
– V nouzi, – тихо вставив Шарлей, – poznas pritele.
Амброж зміряв його поглядом, нічого не сказав. Потім повернувся до Рейневана і голіарда.
– Мені треба би було наказати, – буркнув він, – щоб усіх вас, друзі, по одному взяли на муки, бо в усій цій афері з колектором і його грошима мені страшенно чимось тхне. І всі ви здаєтеся мені, перепрошую, крутіями. Воістину, я мусив би передати вас кату – усіх, як ото ви є.
