Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 35 страниц)
– Ви конкретніший, – криво посміхнувся єпископ, – за жида. Хіба так годиться з родичем? Ви ж практично вже мій свояк. Але якщо ви так уже хочете, то прошу: я сам виставлю сімдесят списів плюс відповідну піхоту й артилерію. Конрад Кантнер, мій брат, ваш майбутній тесть, дасть шістдесят кіннотників. Стільки само дасть, я знаю, присутній тут Людвіг Бжегський. Румпрехт із Любіна і його брат Людвіг зберуть сорок. Бернард Немодлінський…
Рейневан навіть не помітив, коли задрімав. Прокинувся від стусана. Навколо було темно.
– Утікаємо звідси, – пробурмотів Самсон Медок.
– Ми поспали?
– Ще й як.
– Кінець з'їзду?
– Принаймні на якийсь час. Говори пошепки, за стодолою – вартові.
– Де Шарлей?
– Уже пробрався до коней. Тепер іду я. А потім ти. Порахуй до ста і виходь. Через подвір'я. Візьми оберемок соломи, іди повільно, схиливши голову, ніби пахолок до коней. А за рогом крайньої хати – направо і до лісу. Зрозумів?
– Авжеж.
* * *
І все пішло би гладко, якби не те, що, минаючи крайню хату, Рейневан почув своє прізвище.
* * *
На майдані крутилося трохи солдатів, горіли вогнища й мазниці, але морок підсіння давав настільки добре укриття, що Рейневан не побоявся вилізти на ослін, став навшпиньки і крізь міхур у вікні зазирнув у кімнату. Міхурі були дуже брудні, а кімната освітлена тьмяно. Проте можна було розгледіти, що розмовляли троє. Одним був Конрад, єпископ Вроцлава. Будь-які сумніви щодо цього розвіював голос, по-юначому дзвінкий і виразний.
– Повторюю, ми дуже вдячні вам, панове, за інформацію. Нам самим нелегко було б її роздобути. Купців губить жадібність, а в торгівлі важко дотримуватися конспірації, таємниці не збережеш, надто багато ланок і посередників. Рано чи пізно надійде донос на того, хто з гуситами кумається і торгує з ними. Але з панами шляхтичами й міщанами набагато складніше, вони вміють тримати язик за зубами, мусять остерігатися Інквізиції, знають, що трапляється з єретиками і гуситськими поплічниками. І це правда, повторю ще раз, що без допомоги з Праги ми б ніколи не напали на слід такого собі Альбрехта Барта чи Петера де Беляу.
Чоловік, що сидів спиною до вікна, заговорив з акцентом, якого Рейневан не міг сплутати з жодним іншим. Це був чех.
– Петер з Беляви, – відповів він єпископу, – умів зберігати таємниці. Навіть у нас, у Празі, мало хто про нього знав. Але знаєте, як воно є: серед ворогів людина обережна, а серед друзів язики розв'язуються. І раз ми вже про це заговорили, то, сподіваюся, тут, серед друзів, у вас, єпископе, не вирвалося яке-небудь необережне слівце стосовно моєї особи?
– Ви мене ображаєте таким припущенням, – гордо сказав Конрад. – Я не дитина. Крім того, наш з'їзд не випадково відбувається тут, у Дембовці, у глушині. Це надійне і таємне місце. Та й люди з'їхалися надійні. Друзі і союзники. Зрештою, жоден з них, дозволю собі зауважити, вас навіть не бачив.
– Похвальна передбачливість. Тому що, можете мені повірити, гуситські вуха є у свидницькому замку, у пана фон Колдіца, є і в пана Пути в Клодзьку. Щодо присутніх тут моравських панів я теж радив би бути особливо обережним. Без образ, однак вони полюбляють переходити від одної сторони до іншої. Пан же Ян з Краваржа має серед гуситів чимало родичів і свояків.
Заговорив третій із розмовців. Він сидів найближче до каганця. Рейневан бачив довге чорне волосся і пташине обличчя, що наводило на думку про великого стінолаза.
– Ми обережні, – сказав Стінолаз. – І пильні. А за зраду зуміємо покарати, можете мені повірити.
– Та вірю, вірю, – фиркнув чех. – Як же не вірити? Після того, що спіткало Петера з Беляви, пана Барта? Купців Пфефферкорна, Ноймаркта і Троста? Демон, ангел помсти, лютує в Шльонську, б'є з ясного неба. У самий полудень. Воістину daemonium meridianum… Страх охопив людей…
– І дуже добре, – спокійно втрутився єпископ, – що охопив. І мусив був охопити.
– А результати, – похитав головою чех, – видно неозброєним оком. Порожньо стало на карконошських перевалах, на диво мало купців вирушають у Чехію. Наші шпигуни вже не ходять з місіями на Шльонськ так охоче, як колись, крикливі донедавна емісари з Градця і Табора теж якось попритихали. Люди балакають, справа обростає плітками, росте як снігова куля. Петера де Беляу начебто жорстоко покололи. Пфефферкорна не вберегло, кажуть, навіть святе місце, смерть наздогнала його в костелі. Гануш Трост утікав уночі, але ангел помсти, як виявилося, не тільки опівдні, але і в темряві ночі бачить та убиває. А раз я вам їхні прізвища подав, єпископе, – то що ж, виходить, вони на моїй совісті.
– Як хочете, я вас висповідаю. Хоч би й зараз. Без оплати.
– Красно дякую, – чех не міг не відчути іронії в голосі, але проігнорував її. – Красно дякую, але я, як ви знаєте, калікстинець і утраквіст, я не визнаю усної сповіді.
– Ваша справа і ваша втрата, – холодно прокоментував єпископ Конрад. – Я вам запропонував не церемоніал, а душевний спокій, а він не залежить від доктрини. Але ваше право відмовитися. Тільки-от із совістю тоді самі собі давайте раду. Я ж лише скажу вам, що названі небіжчики: Барт, Трост, Пфефферкорн, Беляу… провинилися. Згрішили. А Павло пише до римлян: «Заплата за гріх – смерть»[397]397
Послання апостола Павла до римлян, 6; 23.
[Закрыть].
– Там же, – озвався Стінолаз, – написано про грішників: «Нехай станеться стіл їхній за сітку й за пастку, і на спокусу, та їм на заплату»[398]398
Послання апостола Павла до римлян, 11; 9.
[Закрыть].
– Амінь, – докінчив чех. – Ех, шкода, по-справжньому шкода, що цей ангел чи демон тільки Шльонська пильнує. Не бракує грішників і в нас, у Чехії… Деякі з нас там, у Златій Празі, рано і ввечері возносять благання, щоби деяких грішників шляк трафив, щоби блискавка їх спалила… Чи щоби який-небудь демон їх досяг. Хочете, дам вам список. Поіменний.
– Який список? – спокійно запитав Стінолаз. – Про що це ви? Щось пропонуєте? Люди, про яких ми говоримо, були винні й заслуговували покарання. Але їх покарав Бог і їхнє власне гріховне життя. Пфефферкорна убив орендар з ревнощів до дружини, після чого його опанувало каяття і він повісився. Петера з Беляви убив у приступі шаленства власний брат, недоумкуватий чарівник і перелюбник. Альбрехта Барта вбили євреї з заздрості, бо він був за них багатший, кількох уже схопили, зараз вони зізнаються під тортурами. Купця Троста вбили розбійники, він полюбляв валандатися ночами, от і доваландався. Купець Ноймаркт…
– Досить, досить, – махнув рукою єпископ. – Стримайтеся, не втомлюйте нашого гостя. У нас є важливіша тема, повернімося до неї. Тобто до того, хто з празьких панів готовий до співробітництва і переговорів.
– Вибачте за відвертість, – після деякого мовчання сказав чех, – але було би краще, якби Шльонськ представляв хто-небудь із князів. Я, звичайно, знаю пропорції, але ми в Празі мали досить гризоти і клопотів через радикалів і фанатиків, у нас духовні особи викликають дуже погані спогади…
– Ви не знаєте пропорції, мосьпане, плутаючи католицьких священиків з єретиками.
– Багато хто вважає, – незворушно продовжував чех, – що фанатизм – це фанатизм, і римська одержимість нічим не краща за таборитську. Тому…
– Я, – різко обірвав його єпископ Конрад, – у Шльонську – намісник короля Сигізмунда. Я – П'яст королівської крові. Усі шльонські князі, мої родичі, уся шльонська шляхта – усі визнали моє верховенство, вибравши мене ландсгауптманом. Я несу цей важкий обов'язок від дня святого Марка Року Господнього 1422. Досить довго, щоби про це стало відомо. Навіть там, у вас, у Чехії.
– Ми знаємо, знаємо. Тим не менше…
– Ніяких «тим не менше», – знову обрізав єпископ. – У Шльонську правлю я. Як хочете переговорів, то говоріть зі мною. Або віз, або перевіз.
Чех довго мовчав.
– Любите, ой і любите ви це, велебні, – нарешті сказав він. – Обожнюєте правити, втручатися в політику, всюди пхати носи і тицяти пальці. Справді, для вас буде страшним ударом, якщо хто-небудь нарешті позбавить вас влади, відніме її у вас, вирве з загребущих лап. Як ви це переживете, га? Ви це уявляєте? Ніякої політики! Цілий день, від заутрені до комплети, нічого, тільки молитва, покута, проповіді, милосердна доброчинність. Як вам це подобається? Га, єпископе?
– Це вам таке подобається, – зарозуміло заявив П'яст. – Тільки руки у вас короткі. Сказав колись якийсь мудрий кардинал: собака гавкає, караван іде. Цим світом править і далі правитиме Рим. Я б сказав, що це Бог так хоче, але не стану поминати імені Господа всує. Тому скажу так: справедливо, щоб влада була в руках найдостойніших людей. А хто достойніший, аніж ми? Га? Може, ви, лицарі?
– Знайдеться, – не здавався чех, – який-небудь сильний король або кесар. І тоді скінчиться…
– Усе скінчиться Каноссою, – черговий раз перебив єпископ. – Під тими самими стінами, під якими стояв німецький король Генріх IV. Той міцний король, який вимагав, щоб духівництво, не виключаючи папи Григорія VII, перестало втручатися в політику і від заутрені до комплети займалося виключно молитвами. І що? Чи я маю вам нагадати? Чванько два дні простояв босим на снігу, а в замку папа Григорій тим часом насолоджувався вишуканими наїдками і хваленими принадами маркграфині Матильди. І давайте на цьому закінчимо цю порожню балаканину. Наука полягає в тому, що на Церкву не можна піднімати голос. Ми завжди будемо правити, поки й світу…
– І навіть згодом, – уїдливо докинув Стінолаз. – У Новому Єрусалимі, золотому граді за яшмовими стінами, теж хтось повинен справувати владу.
– Отож-бо, – фиркнув єпископ. – А для псів, що виють і гавкають, як завжди, – Каносса! Покута, сором, сніг і змерзлі п'яти. Для нас же – теплі покої, підігріте тосканське вино і палка маркграфиня в пуховій постелі.
– Там у нас, – глухо сказав чех, – Сирітки і таборити вже гострять мечі, вже готують ціпи, вже змащують осі возів. Скоро вони сюди приїдуть. І відберуть у вас усе. Ви втратите палаци, вино, маркграфинь, владу, а насамкінець і ваші такі нібито надзвичайно цінні голови. Так буде. Я сказав би, що це, мабуть, Бог так хоче, але не стану згадувати імені Його всує. Тому скажу: давайте щось із цим зробимо. Протидіймо цьому.
– Ручаюся вам, Святий Отець Мартін…
– Та дайте мені, – вибухнув чех, – спокій зі Святим Отцем, королем Сигізмундом і всіма князями імперії, з усім цим крикливим європейським ярмарком. З черговими легатами, які в черговий раз розтринькують чергові зібрані на хрестовий похід гроші! Ради Бога! Ви пропонуєте нам чекати, поки там не дійдуть якої-небудь згоди? А нам щодня дивиться в очі смерть!
– Нам, – промовив Стінолаз, – ви не можете дорікнути бездіяльністю, пане. Ми, як ви самі визнали, діємо. Ми гаряче молимося, і наші молитви бувають почуті, грішників досягає кара. Але грішників багато, та й нові постійно прибувають. Ми просимо у вас нової допомоги.
– Тобто вам потрібні нові імена?
Ні єпископ, ні Стінолаз не відповіли. Чех, цілком очевидно, і не чекав відповіді.
– Ми зробимо, – сказав він, – усе, що в наших силах. Передамо списки гуситських поплічників і купців, які торгують із гуситами. Подамо імена… аби вам було за кого молитися.
– А демон, – і цього разу теж чехові ніхто не відповів, – демон, як завжди, вдарить влучно й невідворотно. Ой і придалася би, придалася би така акція й у нас…
– Із цим, – жорстко сказав Конрад, – складніше. Кому, як не вам, краще знати, що у вас сам чорт ногу зломить у тих всіх ваших фракціях? Що не вгадаєш, хто чий союзник і проти кого, і чи у вівторок він є союзником тих же, чиїм союзником був у понеділок. Папа Мартін і король Сигізмунд хочуть домовитися з гуситами. З розважливими гуситами. От хоча б із такими, як ви. Думаєте, мало було охочих вчинити замах на Жижку? Ми не дали своєї згоди. Ліквідація певних осіб загрожувала хаосом, повною анархією. Ні король, ні папа не бажають цього в Чехії.
– Можете балакати про це, – зневажливо фиркнув чех, – з тим легатом, з Орсіні, а мене від цих гучних слів звільніть… І поворушіть хоч трохи, єпископе, вашими нібито цінними мізками. Подумайте про спільний інтерес.
– Хтось має загинути, ваш ворог, політичний або особистий? А що спільного?
– Я говорив вам, – чех і цього разу проігнорував глузування, – що таборити і Сирітки ласо поглядають на Шльонськ. Одні хочуть вас навертати, а інші – просто обдирати вас і грабувати. Рушать з дня на день, прийдуть сюди з мечем і вогнем. Папа Мартін, який мріє про християнське примирення, буде молитися за вас у далекому Ватикані, Люксембуржець, який прагне угоди, буде рвати і метати в далекій Буді. Альбрехт Ракуський і єпископ Оломоуца зітхнуть з полегшенням, що їх це оминуло. А вас тут тим часом будуть різати, палити в бочках, саджати на палі…
– Добре, добре, – махнув рукою єпископ. – Даруйте собі подробиці, у мене у Вроцлаві це все є на образах, у кожному костелі. Ви хочете, якщо я правильно розумію, переконати мене, що несподівана смерть кількох вибраних таборитів убереже Шльонськ від навали? Від апокаліпсису?
– Може, і не вбереже. Але принаймні усе це відтягне.
– Без зобов'язань і обіцянок: про кого може йти мова? Кого треба було би прикінчити? Тобто, вибачте lapsus linguae[399]399
Помилка на слові, обмовка (лат.).
[Закрыть], кого згадувати в молитвах?
– Богуслав зі Швамберка, Ян Гвєзда з Віцеміліц, гетьман градецький. Звідти ж Ян Чапек із Сан і Амброж, колишній пробощ з церкви Святого Духа. Прокоп на прізвисько Голий. Бедржих зі Стражниці…
– Повільніше, – сварливо наказав Стінолаз. – Я записую. Але звольте, пане, сконцентрувати увагу навколо Градця-Кралове. Ми попросимо надати перелік активних і радикальних гуситів з району Находа, Трутнова і Візмбурка.
– О! – викликнув чех. – Ви щось плануєте?
– Тихіше, пане.
– Я хотів би принести в Прагу радісну новину…
– А я кажу, щоб ви були тихіше.
Чех замовк у згубний для Рейневана момент. Прагнучи за будь-яку ціну побачити його обличчя, Рейневан зіп'явся навшпиньки і завертівся на лаві. Струхлявіла ніжка з тріском зламалася, Рейневан гепнувся на дошки, на додачу поваливши сперті об стіну хати кийки, жердини, вили і граблі. З гуркотом, який було чути, либонь, навіть у Вроцлаві.
Він негайно підхопився і кинувся навтікача. Чув крики вартових, на жаль, не тільки позаду. Попереду теж, причому саме звідти, куди збирався втікати. Він завернув між будівлі і не бачив, як із хати вибіг Стінолаз.
– Шпигун! Шпигу-у-ун! За ним! Живцем брати! Живце-е-е-ем!
Дорогу Рейневанові перегородив пахолок, Рейневан повалив його, другому, який ухопив його за плече, зацідив кулаком прямо в ніс. Супроводжуваний прокльонами і лементом, перестрибнув через пліт, продерся крізь соняшники, кропиву і лопухи, рятівний ліс був уже зовсім близько, але, на жаль, погоня наступала на п'яти, та й збоку, з-за стогу, заходили кнехти, намагаючись його впіймати. Один уже ось-ось мав його цапнути, аж раптом немов з-під землі виріс Шарлей і врізав переслідувачу по голові величезним глиняним горщиком. Інших контратакував Самсон Медок, озброєний виламаною з плоту жердиною. Тримаючи двосаженну тичку перед собою, гігант одним махом звалив з ніг трьох, а двох наступних пригостив так, що ті гепнулися, мов колоди, потопаючи в лопухах, наче в морській безодні. Самсон потряс жердиною і загарчав, ніби лев, стоячи достоту як його знаменитий біблійний тезко, що погрожував філістимлянам. Кнехти затрималися на мить, але тільки на мить: від грангії надбігало підкріплення. Самсон жбурнув у солдатів своєю жердиною і ретирувався слідом за Шарлеєм і Рейневаном.
Вони вскочили в сідла, ударами п'ят і криками зірвали коней у галоп. Промчали буковим лісом, здіймаючи хмари листя, промчали через гайок, прикриваючи обличчя від гілок, які боляче шмагали. Розбризкали калюжі на просіці, влетіли у високий ліс.
– Не зупинятися! – крикнув, обернувшись, Шарлей. – Не зупинятися! За нами женуться!
І таки справді гналися. У лісі за ними аж луна йшла від тупоту копит і вигуків. Рейневан озирнувся – і побачив фігури вершників. Він припав до гриви, щоб гілляки не скинули його із сідла. На щастя, вони вже вирвалися з гущавини в рідколісся і пустили коней учвал. Сивко Шарлея мчав, немов ураган, збільшував дистанцію. Рейневан змусив свого коня бігти швидше. Це було дуже ризиковано, але залишитися позаду одному йому зовсім не усміхалося.
Він знову озирнувся. Серце завмерло й опустилося вниз, на саме дно живота, коли він побачив переслідувачів – фігури вершників у плащах, що розвівалися за плечима, ніби крила привидів. До нього долинув крик:
– Adsumus! Adsumu-u-u-us!
Вони гнали, що було сил у копитах. Кінь Генріха Гакеборна раптом захрипів – і серце Рейневана посунулося ще нижче. Він притулив обличчя до гриви. Відчув, як кінь стрибнув, з власної ініціативи перелетівши через вирву чи рів.
– Adsu-u-u-umus! – донеслося позаду. – Adsu-u-u-umus!
– У яр! – крикнув спереду Самсон. – У яр, Шарлею!
Шарлей, хоч і на скаку, в повному чвалі, помітив улоговинку – яр, балку, стежину в улоговині. Він миттю спрямував туди коня, сивко заіржав, ковзаючись на листі, яке килимом вкривало весь схил. Самсон і Рейневан поспішили за ним. Вони сховалися у вибалку, але не сповільнили бігу, не стали стримувати коней. Мчали стрімголов по моху, який приглушував удари копит. Кінь Генріха Гакеборна знову захрипів, голосніше, кілька разів підряд. Кінь Самсона теж хрипів, і груди мав у милі, що злітало з нього клаптями. А от сивко Шарлея не виявляв жодних ознак утоми.
Крутий вибалок вивів їх на галявинку, за галявинкою росла доволі густа, як хащі, ліщина. Продерлися крізь ліщину – і знову в'їхали у високорослий бір, де можна було мчати учвал. От вони і чвалували, а коні хрипіли все сильніше.
За якийсь час Самсон притримав коня і відстав. Рейневан зрозумів, що повинен зробити те саме. Шарлей озирнувся, притримав сивка.
– Мабуть… – важко сапаючи, вимовив він. – Здається, відірвалися… У що ж ти, Рейнмаре, нас, до лиха, знову вплутав?
– Я?
– Чорт забирай! Я ж бачив тих вершників! Бачив, як ти зіщулився від страху, коли їх угледів. Що це за одні? Чому вони репетували: «Ми тут»?
– Не знаю, клянуся…
– Мені твоя клятьба ні до чого. Тьху, ким би вони не були, нам вдалося…
– Ще не вдалося, – зміненим голосом мовив Самсон Медок. – Небезпека ще не минула. Увага. Увага!
– Що?
– Щось насувається.
– Я нічого не чую.
– Тим не менше. Щось недобре. Щось дуже недобре.
Шарлей розвернув коня, стоячи в стременах, вдивлявся і напружував слух. Рейневан же, навпаки, скулився в сідлі, зміна в голосі Самсона пройняла його жахом. Кінь Генріха Гакеборна захрипів, переступив ногами. Самсон крикнув. Рейневан зойкнув.
І тоді бозна-звідки і бозна-як із темного неба на них накинулися кажани.
Це не були, звісно ж, звичайні кажани. Хоча від звичайних вони були більші не набагато, максимум удвічі, проте мали неприродно великі голови, величезні вуха, очі – мов розжарені вуглини та повні білих іклів пащеки. І було тих кажанів тьма тьмуща, ціла хмара, рій. Їхні вузькі крила свистіли і сікли, ніби ятагани.
Рейневан розмахував руками, як ошалілий, відбиваючись від бестій, що люто атакували. З криком жаху і відрази він зривав із себе тих із них, які чіплялися за шию і волосся. Декотрих із них він скидав, збивав, як м'ячі, інших хапав і душив, але решта дряпали обличчя, вгризалися в долоні, боляче кусали вуха. Поруч Шарлей наосліп рубав навколо себе шаблею, густо розбризкувалася чорна кажаняча кров. На голові Шарлея сиділи чотири тварюки, Рейневан бачив, як по чолу і щоках демерита струменить кров. Самсон боровся мовчки, чавив істот, що обліпили його, хапаючи їх у жмені по кілька нараз. Коні харапудилися, шарпалися, дико іржали.
Шабля Шарлея свиснула над самою головою Рейневана, клинок шмагонув по волоссю і змів із нього кажана – велику, вгодовану й винятково нахабну тварину.
– Ноги! – гаркнув демерит. – Треба втікати! Ми не можемо тут залишатися!
Рейневан пришпорив коня, також зненацька зрозумівши. Це були не звичайні кажани, а покручі, викликані чарами, а це могло означати тільки одне: що їх наслали переслідувачі – і що ці переслідувачі ось-ось з'являться. Вони рвонули галопом, підганяти коней не довелося, тварини в паніці забули про втому і бігли так швидко, ніби за ними гналися вовки. Кажани не дали залишити себе позаду, вони невпинно насідали, пікірували і валилися на їхні голови, а захищатися на повному скаку було важко. Це вдавалося тільки Шарлеєві, який, пустивши коня галопом, рубав своєю шаблею і косив кажаниськ із такою вправністю, ніби народився і всю свою молодість провів серед татар.
Рейневана ж, як знову виявилося, невдачі переслідували ще гірше, ніж Йону. Кажани дошкуляли всім трьом, але саме Рейневанові один вчепився у волосся на чолі так, що зовсім заслонив очі. Ці малі потвори атакували всіх трьох коней, але тільки Рейневановому коневі один з кажанів заліз просто у вухо. Кінь сіпнувся з диким іржанням, трясучи опущеною головою, а тоді хвицнув крупом із такою силою, що осліплений Рейневан вилетів із сідла, немов камінь із катапульти. Позбувшись тягаря, кінь рвонув у дикий чвал і був би втік у ліс, та, на щастя, Самсон устиг схопити його за повід і зупинити. Шарлей же зіскочив з коня і з шаблею над головою кинувся межи кущі ялівцю, де над Рейневаном, який качався у високій траві, кажани нависли, немов сарацини над поверженим на землю паладином. Вигукуючи страшні прокльони й бридко лаючись, демерит хльостав шаблею, аж на всі боки бризкала кров. Поруч Самсон бився в сідлі, однією рукою: іншою він тримав обох ошалілих коней. Це було до снаги тільки такому богатиреві, як Самсон.
Рейневан же був першим, хто помітив, що у бій вступили нові сили. Може, тому, що він стояв навкарачки й намагався вибратися з бою, тримаючи ніс понад самою травою. Рейневан побачив, як трава раптом почала стелитися по землі, низько, ніби прибита вітром. Він підняв голову – і за якихось двадцять кроків від себе побачив чоловіка, майже старця, але просто гігантської статури, з палаючими очима і левиною гривою молочно-білого волосся. Старець тримав костур, дивний, сучкуватий, фантастично повикручуваний, достоту як змій, що застиг у пароксизмі муки.
– На землю! – громовим голосом крикнув старець. – Не підніматися!
Рейневан розпластався на землі. Він відчував, як дивний вихор засвистав у нього над головою. Почув приглушені матюки Шарлея. І несподіваний, різкий, пронизливий писк кажанів, які доти нападали на них у повному мовчанні. Писк затих так само раптово, як почався. Рейневан почув і відчув, як навколо щось падає градом, глухо, наче стиглі яблука, вдаряючись об ґрунт. Він також відчував на волоссі та спині щось, ніби дрібніший дощ, маленький, сухий і шурхітливий. Роззирнувся. Навколо куди не глянь валялися мертві кажани, а згори, з гілок дерев, сипалася безперервна, рясна злива мертвих комах: дрібних і великих жуків, павуків, гусениць і метеликів.
– Matavermis… – зітхнув він. – Це було Matavermis…
– Ну, ну, – сказав старий. – Знається! Молодий, але бувалий. Вставай. Уже можна.
Старець, тепер це вже було видно, зовсім не був старцем. Юнаком він, ясна річ, також не був, але білість його волосся, Рейневан міг поклястися головою, походила не стільки зі старечої сивини, скільки з частого серед магів альбінізму. Гігантський зріст теж виявився магічною ілюзією: спертий на костура біловолосий був високим, але аж ніяк не надприродно.
Підійшов Шарлей, абсолютно знічев'я копаючи мертвих кажанів, які валялися в траві. Підійшов Самсон Медок з кіньми. Сивоволосий якийсь час уважно розглядав їх – а Самсона особливо уважно.
– Троє, – сказав він. – Цікаво. Бо ми шукали двох.
Чому сивоволосий говорив у множині, Рейневан довідався швидше, ніж устиг запитати. Задудніли копита, галявину заповнили храпаючі коні.
– Вітаю, – заволав із висоти сідла Ноткер фон Вейрах. – Усе-таки ми зустрілися. Оце так оказія.
– Оказія, – повторив із дуже подібною глумливістю в голосі Буко фон Кроссіг, злегка напираючи на демерита конем. – Тим більше, що в зовсім іншому місці, ніж було домовлено. У зовсім іншому!
– А ти не дотримуєш слова, пане Шарлей, – додав, піднімаючи хундсгугель, Тассіло де Тресков. – Не виконуєш угод. А це заслуговує на кару.
– І кара, як бачу, його не оминула, – фиркнув Куно Віттрам. – Клянуся ціпком святого Григорія Чудотворця! Погляньте-но, як йому хтось вуха понадгризав!
– Треба звідси забиратися, – сивоволосий перервав сцену, що розігрувалася на очах у здивованого Рейневана. – Погоня вже близько. Кінні йдуть слідом.
– Хіба я не казав? – фиркнув Буко фон Кроссіг. – Що ми їх рятуємо, витягаємо їхні задниці з зашморгу. Гаразд, їдьмо. Пане Гуоне? Ці переслідувачі…
– Не прості, – сивоволосий подивився на піднятого з землі за кінець крила кажана, потім перевів погляд на Шарлея і Самсона. – Так, сюди наближається неабихто… Я відчув, відчув це по свербінню пальців… Ну, ну… Цікаві ви люди, цікаві. Можна сказати: покажи мені, хто за тобою женеться, і я скажу, хто ти. Інакше: мої переслідувачі свідчать про мене.
– Овва, переслідувачі! – заволав, обертаючи коня, Пашко Римбаба. – Було б чим перейматися. Хай-но тільки під'їдуть, і ми дамо їм чосу.
– Не думаю, – відповів сивоволосий, – щоб це було так просто.
– І я так не думаю, – Буко теж роздивлявся кажанів. – Пане Гуоне, чи можна вас попросити?..
Названий Гуоном сивоволосий замість відповіді змахнув своїм покрученим костуром. З трав і папоротей негайно почав підніматися туман, білий і щільний, як дим. За надзвичайно короткий час ліс зник за ним повністю.
– Старий чарівник, – промимрив Ноткер Вейрах. – Аж мурашки по спині…
– Ет! – весело пирснув Пашко. – А мені якось байдуже.
– Людям, які нас переслідують, – наважився озватися Рейневан, – туман може не бути перешкодою. Навіть магічний.
Сивоволосий обернувся. Подивився йому в очі.
– Знаю, – сказав він. – Знаю, пане знавець. Відтак це не проти людей, а проти коней. Тому забирайте ваших звідси чимшвидше. Коли вчують випари, впадуть у шал.
– Ну, в дорогу, comitiva[400]400
Приятелі (середньов. лат.; від лат. comitivus – придворний, член свити).
[Закрыть]!
